Структура політичної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

політичний суспільство культура

Політична культура - типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні зв'язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

1. Політична культура: історія виникнення, поняття та функції

За своїм походженням політична культура безпосередньо пов'язана з появою політичних відносин. Так, у Стародавньому Римі постійно зверталися до ідеалу доблесного минулого з його суворим самообмеженням і войовничої сміливістю, маючи на увазі, що ці якості є найважливішою умовою величі та успіхів створеної держави. Першим же, хто вжив цей термін, був німецький філософ-просвітитель XVIII століття Іоган Гердер.

Однак у політичну науку термін «політична культура» був введений американським політологом Г. Алмондом у 50-60-ті роки ХХ століття. Це було пов'язано з тим, що в цей час звільнилися від колоніального гніту країни спробували скопіювати політичні інститути США, але, в кінцевому рахунку, їх спроба виявилася приречена на невдачу. З'ясовуючи причину подібного результату, американські політологи і сформулювали концепцію «політичної культури». Найбільший внесок у теоретичну розробку даного політологічного напрямку внесли Г. Алмонд, С. Верба, Л. Пай, Д. Елазар, У. Розенбаум.

Визначень політичної культури надзвичайно багато - від самих вузьких за змістом до гранично широких.

Класичне визначення політичної культури, дане Г. Алмондом і Г. Пауеллом говорить: «Політична культура є сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної політичної системи. Це суб'єктивна сфера, що утворює основу політичних дій і надає їм значення». Ця інтерпретація політичної культури виявила ряд уразливих рис, на які вказали інші дослідники. По-перше, у такому випадку не виявляється функціональний план самих політичних інститутів, по-друге, не розглядається надзвичайно важливий поведінковий аспект цього боку політики, по-третє, не спеціфіруется власне автономне якість політичної культури як ціннісно-нормативний системи.

Вітчизняний дослідник Е.Я. Баталов, узагальнив численні інтерпретації досліджуваного явища, запропонував свій варіант визначення: «політична культура - система історично сформованих орієнтацій свідомостей, моделей поведінки індивідів і груп, а також моделей функціонування політичних інститутів, що виявляються в безпосередній діяльності суб'єктів політичного процесу».

Приклад широкого трактування дає американський політолог Л. Пай. Він включає у зміст категорії «політична культура» такі поняття, як «політична ідеологія», «національний характер і дух», «національна політична психологія» і «фундаментальні цінності народу».

Існує погляд на політичну культуру як на систему символів, включену в більш широку систему політичної комунікації (Л. Дітмер).

Ряд політологів (наприклад, Р. Путнем) розуміють політичну культуру лише як комплекс відповідей на питання, пов'язані з політичною сферою: в чому полягає сутність людини? що таке суспільство, і що лежить в його основі: гармонія чи конфлікт? що таке політична система та інших

Польський вчений Є. Вятр дає лаконічне і цілком відбиває зміст даної категорії визначення: «Політична культура є сукупність установок, цінностей і поведінкових актів, що стосуються взаємних відносин між владою і громадянами».

Таким чином, кожне з наведених визначень відображає ту чи іншу сторону політичної культури. У цілому ж можна дати таке узагальнююче визначення: політична культура - це комплекс тих елементів суспільної свідомості та загальної культури, які роблять значний вплив на формування і розвиток політичних інститутів, надають значимість і напрямок політичного процесу в цілому і політичної поведінки населення зокрема. Кожному конкретному суспільству відповідає своєрідна базисна модель політичної культури, яка проявляється в специфічних формах.

Політична культура виконує в суспільстві певні функції:

· Теоретико-пізнавальну;

· Задоволення політичних потреб;

· Інтегративну;

· Комунікативну;

· Виховну.

Теоретико-пізнавальна функція полягає в повному і конкретному пізнанні тих чи інших сторін політичного життя суспільства, в розумінні її як цілісного явища. Це нагромадження політичних знань, систематизація їх, озброєння ними громадян суспільства.

Функція задоволення політичних потреб. Ця функція пов'язана з зростанням значення політики як соціального феномена. Якщо на початку нашого століття політиці відводилася роль «нічного сторожа» свободи індивіда, то зараз жодна людина не може відчувати себе вільним від політики. Політика - необхідність і потреба сучасної людини, оскільки вона є дороговказом і обмежувачем його різноманітних дій. Це сприяє формуванню потреб людей не тільки в політичних переконаннях і оцінках, але часто і в політичній активності, у формах участі, що здаються людині найбільш переважними. Для сучасного суспільства в цілому характерний надмірно високий інтерес до політики.

Виховна функція полягає у формуванні політичної свідомості громадян: політичних цінностей, почуттів, які долають до влади, уряду, політичної системи в цілому, оцінок, суджень, думок про політику та ін Вона включає закріплення і передачу з покоління в покоління політичних норм, цінностей, установок.

Комунікативна функція. Спільна участь людей у ??політичному процесі сприяє їх спілкуванню, а, отже, взаєморозуміння. Воно передбачає наявність певної взаємозалежності людей, яка повинна грунтуватися на контактах між ними і на усвідомленій спільності в політичних поглядах і переконаннях. Умовою реалізації цієї функції є таке положення, коли люди беруть участь у політичному процесі і при цьому відчувають, що вони вільні підтримувати будь-які політичні партії.

Інтегративна функція політичної культури прямо випливає з комунікативної. Процес формування політичної культури суспільства, окремих індивідів сприяє об'єднанню різнорідних елементів суспільної системи, підвищення рівня її цілісності та організованості. Вона сприяє упорядкування відносин між індивідами, політичними партіями, державою і пр.

У різних історичних умовах - найчастіше при нестабільних політичних процесах деякі функції політичної культури можуть затухати і навіть припиняти свою дію. Зокрема, може дуже значно знижуватися коммутікатівная здатність політичних норм і традицій державного життя, в результаті чого буде неминуче загострюватися полеміка між різними суспільними групами і особливо тими з них, які дотримуються протилежних позицій щодо урядового курсу. З іншого боку, в перехідних процесах нерідко зростає здатність політичної культури до дезінтеграції систем правління, заснованих на незвичних для населення цілях і цінностях.

2. Cкладові елементи політичної культури

У структурі політичної культури можна виділити кілька елементів:

1. пізнавальний - політичні знання, політична освіченість, політична свідомість, способи політичного мислення;

2. морально-оціночний - політичні почуття, традиції, цінності, ідеали, переконання;

3. поведінковий - політичні установки, типи, форми, стилі, зразки суспільно-політичної діяльності, політична поведінка;

4. ціннісні відносини - загальнокультурні орієнтації, ставлення до влади, політичних явищ.

Ці елементи обумовлені соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними та іншими довгостроковими факторами. Вони характеризуються відносною стійкістю і постійністю.

Пізнавальний елемент передбачає знання і розуміння громадянами політичних інтересів (особистих, колективних, державних, суспільних), Конституції і законів країни, програмних положень основних політичних партій та інших суспільно-політичних сил, що склалися в країні політичних відносин, що відбуваються політичних подій і явищ. У політичні знання входить знання сутності та структури основних державних, партійних та громадсько-політичних органів і організацій, основних політичних норм і процедур; форм і способів участі громадян у суспільно-політичному житті, в управлінні суспільством і державою; основних політичних процесів міжнародного життя.

Політична культура нерозривно пов'язана із загальнонаціональною культурою, соціокультурними, національно-історичними, релігійними, національно-психологічними традиціями, звичаями, стереотипами, міфами, установками.

Під політичним стереотипом розуміють спрощене, схематичне, деформований та ціннісно-орієнтоване уявлення про політичні об'єктах. Відмінними рисами стереотипу є: персоніфікація подій, сильна емоційна забарвленість у сприйнятті та інтерпретації подій, ірраціональність, стійкість. У повсякденній свідомості стереотипи можуть заміняти знання про політичні об'єктах, значно спрощуючи процес орієнтації, вироблення і прийняття рішень в світі політики. Політичний міф - це статичний образ, що спирається на вірування і може привести в порядок і інтерпретувати приводять у сум'яття факти і події, структурувати бачення колективного сьогодення і майбутнього. Політичний символ - це знак, що виконує комунікативну функцію між особистістю і владою. До політичних символів можна віднести прапор, герб і гімн держави, гасла, пам'ятні дати, політичні ритуали [5].

Невід'ємною частиною політичної культури є елементи політичної свідомості, перш за все домінуючі в даному суспільстві або найбільш поширені серед членів даної соціальної групи. До них, перш за все, необхідно віднести укорінені уявлення про різні аспекти політичного життя суспільства: про політичну систему, її окремих інститутах; про політичний режим і т.д. Стійкі політичні уявлення, складаючи частину політичної культури, здатні відігравати досить суттєву роль в соціальній практиці, багато в чому визначаючи стан політичної свідомості.

Морально-оцінний елемент політичної культури включає в себе цінності, ідеали, переконання. Політична культура історично проявлялася, насамперед, у розумінні та пошуку російським людиною соціального ідеалу. Найбільш яскраве відображення соціальний ідеал знайшов у політичному менталітеті, під яким розуміється ще й національний спосіб бачити світ і діяти у певних обставинах.

Найбільш стійкими є традиції в політичній культурі. У відомому сенсі традиції виступають як об'єктивне, не залежне від волі людей явище. У традиціях відкладаються ті елементи попереднього політичного досвіду, які об'єктивно відповідають інтересам і цілям суспільства. Політичні традиції являють собою спосіб передачі зразків політичної свідомості і поведінки, що сформувалися під впливом соціальних факторів.

Поведінковий елемент. Структура політичної культури не обмежується моральними оцінками. Поведінковий елемент передбачає усвідомлене участь громадян в обговоренні проектів державних і партійних документів, у виборах суб'єктів державної влади; в роботі різних державних і суспільно-політичних органів; в інших конкретних видах, кампаніях, заходах суспільно-політичної діяльності, а також членство в політичних партіях, суспільно-політичних організаціях і рухах.

Суттєвим аспектом поведінкового елемента політичної культури є типові для суспільства або групи політичні установки. Політична установка - це відношення суб'єкта до політичних явищ, вона сприяє переведенню уявлень і цінностей у площину їх практичної реалізації.

Ціннісні відносини. У структурі ціннісних відносин політичної культури виділяють загальнокультурні орієнтації, ставлення до влади, політичних явищ.

Характер і спрямованість загальнокультурних орієнтацій розкриває місце політичних явищ у структурі цінностей особистості, групи, суспільства. Значення світоглядних орієнтацій полягає в тому, наскільки вибір політичних позицій людини залежить від випробовуваних їм переваг до індивідуальним або колективним цінностям.

Політична культура постає як результат тривалого пошуку різними поколіннями політичних цінностей та ідеалів, ретельного їх відбору в ході перевірки та закріплення на практиці.

Будучи цілісною, монолітною, політична культура разом з тим виступає як внутрішньо суперечливе, складне явище. У ній завжди представлено творче (нове) і рутинне (залишкове від минулого), стійке і мінливе, цілісне і часткове. Відображаючи пошук нових ідеалів, шляхів і способів їх реалізації, вона містить масу конфліктів, суперечностей між особистісним і суспільним, мотивом поведінки і самим поведінкою. Завдяки цьому вона здатна орієнтувати людей на політичні дії або бездіяльності.

Таким чином, політична культура постає як сукупність установок на політичну діяльність, які зумовлюють вибір напрямку цієї діяльності; як структура орієнтацій, в яку включені знання про політичну систему, почуття і судження й думки щодо неї.

3. Типологізація політичної культури

Системного розуміння феномену політичної культури допомагає її типологія, оскільки вона допомагає розрізнити по змістовному підставі емпіричні політичні культури і визначає їх ієрархію по відношенню до певної ідеальної, «перфектно» моделі. Моделі і типи політичних культур надзвичайно різноманітні, проявляються по-різному і в різних модифікаціях. Класифікація їх залежить від того, який критерій буде обраний для виділення типів культур.

Класичною вважається типологія культури, запропонована Г. Алмондом і С. Вербою. Аналізуючи і зіставляючи політичні системи Італії, ФРН, США та Мексики, вони виділили три «чистих» типи політичної культури:

1. патріархальна. Тут громадяни орієнтовані на місцеві цінності (рід, клан, громаду), на конкретні особистості (вождів, шаманів). Знання про політичну систему у членів спільноти повністю відсутні, політичні орієнтації не відокремлені від економічних і релігійних.;

2. подданніческая. Тут особистість вже орієнтована на політичну систему, пов'язує з нею свої очікування, але в той же час побоюється санкцій з її боку;

3. участі, або активистская. Активне включення індивідів в політичне життя. Громадяни вміло відстоюють свої інтереси і через вибори впливають на процес вироблення політики.

Автори запропонували таблицю, в якій нулями позначали відсутність або слабкий вираз орієнтацій і, навпаки, одиницями - стійкі орієнтації щодо структурних елементів системи.

Проте згідно з концепцією Алмонда і Верби в реальному політичному житті політична культура будь-якого суспільства становить особливий вид змішаної культури, яку вони назвали культурою громадянськості. Її найбільш характерна риса - раціонально-активна поведінка громадян, яке відповідає демократичній політичній системі. Зміст ідеального типу культури громадянськості Г. Алмонд і С. Верба розкрили через набір якостей, якими володів її носій:

· Загальна позитивна оцінка значення діяльності національного уряду для нього особисто і глибоке усвідомлення цього факту;

· Високий рівень інтересу до діяльності уряду і хороша обізнаність у цій галузі;

· Почуття гордості за політичні інститути своєї нації;

· Очікування того, що йому буде надано рівне і уважне ставлення з боку офіційних осіб;

· Бажання обговорювати питання політики публічно або в колі друзів і знайомих;

· Відкрите і лояльне прояв опозиційних настроїв;

· Почуття задоволення в зв'язку з проведенням загальнонаціональних політичних заходів, наприклад кампаній з виборів;

· Компетентність суджень щодо урядової політики і розвинене почуття обов'язку впливати на цю політику особисто або спільно з ким-небудь із співгромадян;

· Компетентність у використанні правових установлень з метою успішної протидії актам сваволі;

· Віра в те, що демократія участі є необхідною і бажаною системою державного управління.

Однак результати власних емпіричних досліджень Г. Алмонда і С. Верби показали утопічність їхніх припущень про загальним участі громадян у політиці, тому і їх висновки про культуру громадянськості істотно коригуються. «В ідеальній культурі громадянськості, - помічали вони, - активність і залучення громадян повинні врівноважуватися певною дозою пасивності і неучасті».

Змістовне значення має типологія заснована на виділенні типів політичної культури за ступенем фрагментарності та інтегрованості. Для фрагментарною культури характерна різка роз'єднаність суспільства, в ній відсутній базовий консенсус між основними соціально-політичними силами, місцеві інтереси превалюють над загальними. Навпаки, інтегрована політична культура характеризується наявністю національного консенсусу, лояльністю по відношенню до політичного режиму і процедур вирішення конфліктів. Втім, будь-яка політична культура в нормальному режимі забезпечує (через свою інтерактивну функцію) той чи інший тип національного консенсусу. Різниця політичних культур в цьому контексті визначається провідним принципом національної згоди. Так, політологи визначають американську політичну культуру як раціонально-консенсусну, англійську - Традиционалистско-консенсусну, німецьку - як етатистської-подданнические.

Ще одним критерієм для типологізації культур є соціально-класовий критерій. При цьому за основу дослідження береться соціальна структура суспільства. Виходячи з нього, правомірно виділити політичну культуру робітничого класу, інтелігенції, бізнесменів тощо; політичну культуру молоді, середнього покоління і людей похилого віку; навіть політичну культуру чоловіків і жінок. Так жінки менше активні в політиці, ніж чоловіки, що жінки голосують на виборах за людей мирно налаштованих, чесних і відвертих, а чоловіки віддають перевагу кандидатам, які прагнуть зміцнити економічний добробут.

Якщо розглядати суспільство з позицій формаційного підходу, то можна застосовувати формаційний критерій типології політичної культури. Кожна формація (рабовласницька, феодальна, капіталістична і т.д.) являє собою цілісність, у яку органічно вплітаються поряд з іншими елементами і політичні знання, переконання, орієнтації, політична діяльність. Тип політичної культури відповідає типу суспільної формації.

Якщо розглядати типологію політичних культур сучасних цивілізованих суспільств, то критерієм правомірно обрати тип політичного режиму, який проявляється в сукупності засобів і методів здійснення державної влади. Політичний режим завжди породжує відповідну йому модель політичної культури, що характеризується певними ознаками. У чистому вигляді ці моделі функціонують рідко, частіше зустрічаються змішані форми. Тим не менш, можна виділити дві основні моделі політичної культури сучасних суспільств: тоталітарну і демократичну.

Тоталітарна модель політичної культури відрізняється такими ознаками:

· Прихильність єдиної універсальної мети (наприклад, індустріалізація або расове панування);

· Непередбачуваність і невизначеність (вчорашній герой сьогодні може стати зрадником):

· Широкомасштабне використання організованого насильства;

· Зусилля з досягнення загального участі в громадських організаціях, відданих єдиної мети, і за підпорядкуванням або ліквідації тих організацій, які не прихильні режиму.

Для цієї моделі характерна відсутність поділу на громадянське суспільство і держава, відбувається поглинання і суспільства і держави однією партією. Усі розбіжності в суспільстві розцінюються як зло, яке

треба викорінювати. Тоталітаризм неможливий без масовості, розчинення індивіда в масі. Життя і свідомість людини як би роздвоюються: на роботі, зборах, мітингах він цілком лояльний громадянин, а в приватному житті виявляє цілковиту байдужість і недовіра до політичного керівництва країни і до політичного життя взагалі. Тоталітарна модель політичної культури побудована на насильстві, з одного боку, і на казенному оптимізмі - з іншого. Але при цьому не можна не визнати, що вона володіє відносною часткою стійкості і організованості, яка проявляється, як правило, на конкретному етапі розвитку і в конкретному суспільстві завдяки вищепереліченим властивостям.

Тоталітарні системи налаштовують проти себе переважну більшість населення. Рано чи пізно настає криза і крах тоталітарного ладу і спостерігається тенденція руху до демократії. Але цей процес тривалий і складний. Такі сліди тоталітаризму, як політичне доносительство, лицемірство та брехня, втрата відчуття власної гідності, улесливе рабську суть не можна знищити одразу.

На противагу тоталітаризму основним компонентом демократичної моделі політичної культури є плюралістична демократія, що припускає наявність безлічі політичних партій, рухів, течій, які ведуть між собою легальну політичну боротьбу, конкурують, стикаються, йдуть на компроміси, вступають у різного роду союзи, коаліції, укладають угоди і т.д.

Один з центральних моментів даної моделі - ідея громадянського суспільства як система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів та ініціатив. Демократичне суспільство засноване на принципах свободи всіх громадян і залежності всіх від єдиного загального законодавства.

Виділяють такі основні ознаки сучасної політичної культури цивілізованого суспільства.

Політична толерантність. Вона означає терпимість до інших політичних поглядів, до чужого поведінки, почуттів, думок, ідей, вірувань. Цей принцип неприйнятний в тоталітарних суспільствах, оскільки вони засновані на твердій вірі у володіння вищою істиною, єдиним рецептом досягнення щастя. У демократичному суспільстві толерантність обумовлює можливість легальної боротьби за владу, існування легальної опозиції по відношенню до правлячої партії, а також порозуміння між усіма політичними силами суспільства щодо дотримання «правил гри» в політичній сфері. Особливо важливе дотримання цього принципу в періоди великих політичних кампаній (наприклад, виборів), а також у часи серйозних політичних криз.

Мистецтво діалогу і компромісу. Плюралістична демократія сучасного суспільства передбачає своєрідний еклектизм: поєднання і взаємодія найрізноманітніших соціальних і політичних сил, інтересів, потреб, а це в свою чергу тягне за собою необхідність діалогу між ними, знаходження спільних позицій, точок дотику. Результатом діалогу є компроміс. Мистецтво йти на компроміс - одне з найважливіших якостей, що характеризують високий рівень політичної культури, а компроміс - незамінний інструмент балансу інтересів. Суть його - у здатності чітко уявляти пріоритет цілей, жертвувати менш значним, щоб у підсумку добитися більш значного, не побоятися сьогоднішніх мінусів, якщо завтра завдяки цьому можна отримати серйозні плюси.

Легітимність - визнання громадянами свого обов'язку підкорятися уряду, що випливає із загальної віри в добру волю влади, з впевненості в тому, що уряд прийшов до влади законним шляхом і владою не буде зловживати, а буде нею користуватися відповідно з встановленими традиціями і законом, а також інтересами населення. Чим вище легітимність, тим менше насильства і примусу у суспільстві.

Процес формування в суспільстві перерахованих ознак політичної культури складний і тривалий. Велику роль у ньому відіграє політична традиція, яка надає специфічне конкретно-історичне і національний зміст політичних цінностей: демократії, плюралізму та ін Такі риси політичної культури, як прагнення до компромісу, терпимість, передбачуваність політичної поведінки, неприйняття догматизму, склалися по-різному у різних країнах Європи та інших регіонів світу.

Політична культура будь-якого суспільства об'єктивно прагне до консенсусу, тобто до прийняття всіма членами суспільства єдиних цінностей, але реально це неможливо, оскільки у всіх суспільствах існує безліч підгруп, що мають різні політичні орієнтації, переконання, погляди і традиції. Тому набагато частіше зустрічається такий феномен, як «політична субкультура», яка сприймає частина цінностей загальної культури, але базується в основному на інших цінностях.

Під політичною субкультурою ми розуміємо систему політичних орієнтації, переконань і цінностей, що відрізняють групу від більшості суспільства. Формується вона під впливом таких чинників, як соціальний клас, етнічне походження, релігія, місце проживання та ін Носіями політичної субкультури можуть бути демократи, комуністи, націоналісти, прихильники інших соціально-політичних орієнтацій.

Висновок

Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція - культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.

Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру

Список використаної літератури

1. Алмонд Г.А., Верба С. Громадянська культура і стабільність демократії / / Політичні дослідження. - 1992. - №4

2. Вебер М. Вибрані твори. - М., 1990

3. Вятр Г. Соціологія політичних відносин. - М., 1979

4. Гаджієв К.С. Політична культура: концептуальний аспект / / Політичні дослідження. 1991. №6.

5. Загальна та прикладна політологія. - За заг. ред. проф. Жукова В.І., Краснова Б.І. - М.: Изд-во МГСУ «Союз», 1997 Гаджієв К.С. Політична наука: Навчальний посібник. - 2-е видання. - М.: Міжнародні відношення, 1995

6. Політологія: Підручник для вузів / Під ред. М.А. Василика. - М.: МАУП, 2001

7. Практикум з політології: Навчальний посібник для вузів. - Під ред. Василика М.А. - М., 2001

8. Фарукшин М.Х. Політична культура суспільства / / Соціально-політичні науки. - 1991. - №4

Размещено на Allbest.ru