Демократiя: свiтовий досвiд i стан в Українi

Размещено на http://www.allbest.ru/

Тема: Демократiя: свiтовий досвiд i стан в Українi

Змiст

Вступ

1. Поняття про демократію.Витоки, змiст та основнi її форми

2. Перехiд до демократії .Умови переходу

3. Становлення i розвиток демократії в сучаснiй Українi

Від критеріїв (ознак, показників) демократії залежить не тільки оцінка зрілості суспільства, а й визначення напрямів його подальшої демократизації. Кожна нова історична епоха вносила корективи до критеріїв демократії. Не вщухають гострі суперечки щодо них і нині. Однак загальноприйнятий і найважливіший серед них -- можливість громадян брати реальну участь в управлінні, у вирішенні державних і громадських справ. Суспільство не може бути демократичним, якщо його громадяни позбавлені таких можливостей.

Щоб демократія стала у суспільстві новою діючою системою влади, важливо щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були згідні жити згідно з цими принципами - самостійно, без постійної опіки, всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.

Демократизація суспільства вимагає такої політики, яка забезпечила б розумний компроміс між зростанням політичної активності людей, з одного боку, і збереженням порядку, дотриманням законності, виключенням насильства під час розвґязання виниклих конфліктів -- з іншого. Для цього необхідно також, щоб громадяни, всі субґєкти політичної діяльності вчилися жити в умовах демократії. Лише тоді процес демократизації забезпечить формування правової держави і громадянського суспільства.

1. Поняття про демократію. Витоки, змiст та основнi її форми

У поняття «демократія» більш ніж за двотисячолітню історію вкладався різний зміст. За цей час вона пережила кризи, падіння, підйоми і оновлення. Якщо за античних часів демократія сприймалась більше як негативне, в Новий час дивились на неї як на надію, її ідеалізували, то на початку XX ст. розгорнулась критика класичного розуміння демократії. Сумніви щодо демократії змінились у другій половині XX ст. сучасними теоріями демократії, в яких у розуміння демократії вкладався зовсім інший зміст.

Демократія (від грец. demokratia: demos -- народ і kratos -- влада, правління) -- це форма правління політичною і соціальною організацією суспільства, держави і влади. Історія розвитку демократії дає можливість побачити три епохи еволюції цього типу правління і три теоретичні традиції в дослідженні демократії.

Епоха старогрецьких держав дала світові перші чіткі форми демократії, рух за демократію. Геракліт вважав, що демократія-- це правління «нерозумних і гірших», він був прибічником аристократії і відкидав демократію як форму управління, саму ж аристократію розумів не як родову знать, а як аристократію духу. Дещо пізніше, під впливом демократичного руху, Демокрит був прихильником демократії, завдання якої вбачав у забезпеченні спільних інтересів громадян полісу, але критикував відмову від майнового цензу. Сократ недоліком демократії вбачав у некомпетентності її посадових осіб, котрих обирали способом жеребкування, тобто випадково. За Платоном, демократія -- це влада гірших людей, влада плебеїв, яка виникає як реакція на крайнощі олігархії, коли при владі знаходиться вузьке коло багачів, що веде до розколу суспільства і появи ворогуючих між собою груп багатих і бідних. Коли бідняки отримують перемогу, п'яніють від волі, тоді з демократії виростає її продовження -- тиранія. Надмірна воля перетворюється на надмірне рабство. Своєрідний підхід до проблем демократії мав Арістотель. Він вважав, що при крайній демократії влада належить демосу, а не законам. Рішення демосу спрямовують демагоги. Демос стає деспотом і діє як тиран. Арістотель протиставляє демократії політію, засновану на примиренні багатих і бідних, владу не натовпу, а розумної більшості, яка спроможна керуватися доброчесністю, дбати про суспільство в цілому. На відміну від Платона, не має ненависті до демократії, але і не вважає її політичним ідеалом.

Головним ідейним джерелом неприйняття демократії старогрецькими мислителями було в ментальності еллінської епохи, у якій доброчесність відігравала грала певну роль в оцінці соціальних явищ. Не так важливо, хто править: один, меншість чи більшість. Головне, щоб через них правила доброчесність.

Політична думка в пізньороманську і добу середньовіччя шукала інше обґрунтування демократії як народовладдя довірене монарху, таким чином знімала проблему вибору між монархією і республікою, деспотією і демократією. Але залишалась проблема: кому належить закон-- народу, який довіряє його виконання монарху, чи виконання влади є тільки функцією чи прерогативою монарха. Для теорії демократії в той період існувала проблема джерела влади і суверенності цього джерела, яким у демократичних традиціях визнавався народ. Уже в теоріях античній, римській і середньовіччя йому належала головна влада -- законодавча, і тоді виникла ідея розподілу двох влад: законодавчої і виконавчої, яка делегувалась монарху у формі мандату, що відкликався (Марсимей Падуанський). Пізніше, у Новий час, було удосконалено і ідею суверенної законодавчої влади народу.

У Новий час у більш конкретній формі виникло питання про політичну організацію демократії у її співвідношенні з республіканським устроєм держави, хоч до кінця XIII ст. республіку уявляли в двох формах -- аристократичною і народною. Ш. Монтеск'є, продовжуючи традиції античної політичної думки, розрізняв три способи правління -- республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, «якщо в республіці влада належить народові, то це -- демократія. Якщо найвища влада перебуває в руках частини народу, елітарної верхівки, таке правління називається аристократією». Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це означає участь усіх в управлінні. Він вважав, що «народ повинен доручити здійснювати владу своїм обраним уповноваженим, адже саме це відрізняє демократичну державу від інших форм державного устрою».

Розглядаючи феномен демократії, не можна не звернутись до ідей Н. Макіа-веллі: держава з її інтересами є самоціллю; вирішальна роль у політиці фактора сили; розмежування політики й моралі -- визнання в політиці формули «мета виправдовує засоби»; консенсусу (згоди) народу щодо тієї чи іншої форми правління. Для побудови сильної держави, на його думку, необхідно спочатку пройти стадію монархічної диктатури, щоб потім перейти й до республіканської форми правління. Він виділяє три види «правильного правління» і три види «поганого правління». І робить висновок, що всі ці види правління являють собою незручності, тому-то бажано уникати дотримання якогось одного з цих видів правління, віддаючи перевагу змішаному, адже, існуючи поруч, монархія, аристократія й демократія могли б зручніше спостерігати одна за одною. У цій формулі фактично міститься ідея системи стримувань і противаг, яка згодом стала стрижнем англосаксонської демократії.

У XVII--XVIII ст. в Англії і Франції демократія народжувалася за двома різними напрямами. Головними теоретиками цих двох напрямів були Дж. Локк i Ж.Ж.Руссо.

Дж. Локк вважав, що держава повинна діяти лише в обмежених рамках (головна державна функція -- це захист особистої свободи і власності, набутої за рахунок праці). Люди повинні мати право протистояти свавіллю з боку урядовців, створювати їм опір з метою їх повалення, якщо вони засновують свою владу для завоювання, узурпації, тиранії. Він вважав, що сила яку використали правлячі кола, ні в якому разі не може бути джерелом права, і він протиставляє цій силі вільний консенсус громадян, на основі якого уряд отримує від громадян мандат на управління. Таким чином, симпатії Дж. Локка завжди на боці свободи, в ім'я якої допустиме насильство з боку громадян для захисту від свавілля влади. У Ж.-Ж. Руссо, на відміну від Дж. Локка, йдеться про розподіл влади, а не про її межі. Для нього суверенами політичної влади є людина, народна асамблея, кожен член якої має стільки ж прав, скільки будь-який інший громадянин. У його системі всі члени суспільства органічно пов'язані між собою, при цьому кожен з них одночасно є і сувереном, і підданим, тобто одночасно керує і підкорюється, саме цьому досягається рівність громадян, які перебувають в однакових умовах.

Незважаючи на різницю між двома напрямами, в них є й спільне, а саме те, що вони являють собою індивідуалістичні політичні системи, де суб'єктами виступають специфічні індивіди або громадяни. Синтез елементів обох цих систем наприкінці XIX -- початку XX ст. поклав початок виникнення держав ліберальних демократій. Головна їх риса -- проголошення чотирьох свобод: свободу друку і слова, свободу зібрань і свободу асоціацій, які зумовлюють інші цінності: загальне виборче право, рівновагу влади, ідеологічний плюралізм.

Демократія існує в певних організаційних формах -- представницькій і безпосередній (прямій). Представницька демократія -- головна форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників, які не тільки діють від імені своїх виборців, а й звітують перед ними. її повноваження обмежуються тим колом питань, які, відповідно конституції, потребують вирішення самим народом. Безпосередня (пряма) демократія -- форма, за якої громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади. На відміну від представницької, ця форма передбачає пряме волевиявлення народу при виробленні та прийнятті певних державних рішень.

2. Перехiд до демократії. Умови переходу

Перехід до демократії здійснюється в процесі демократизації. Демократизація -- процес, в результаті якого відбувається перехід від недемократичних режимів до демократії. Даний процес відбувається нерівномірно -- з припливами і відпливами. Така нерівномірна хвильова пульсація демократизації у світовій практиці дала поштовх розвиткові концепції "хвиль демократизації", яка була викладена в роботі американського політолога С. Гантінгтона "Третя хвиля: Демократизація наприкінці XX сторіччя" (1991 p.). В цій праці підкреслюється хвилеподібний і глобальний характер демократичних змін, а хвилю демократизації визначено як сукупність переходів від недемократичних до демократичних режимів, що відбуваються протягом певного проміжку часу, за умови, що число таких переходів значно перевищує число здійсненних за той же час переходів у протилежному напрямку. На основі аналізу історичного минулого людства він виділяє три хвилі демократизації і дві хвилі відкату.

Третя хвиля демократизації (розпочалася у 1975 р. і триває дотепер) ознаменувалася падінням авторитарних режимів у Греції, Португалії, Іспанії (відповідно 1974, 1975, 1977 рр.). Потім вона охопила Латинську Америку та низку країн Азії. Тут на шлях демократії стали Домініканська Республіка, Гондурас, Перу, Туреччина, Філіппіни, Південна Корея. Нарешті черга дійшла до країн радянського блоку. Комуністичні режими зазнали краху спочатку в Південній та Центрально-Східній Європі, а потім в республіках Радянського Союзу. І хоч деякі дослідники висловлюють думку про настання спаду третьої хвилі демократизації, у більшості країн, котрі покінчили з недемократичним розвитком після 1974 p., демократія все ж таки досягла значних успіхів. У цей період існувало приблизно 40 демократій, а 4--5 країн відійшли від неї. демократія політичний влада парламентаризм

- Класична лінійна модель (Англія, Швеція). їй властиве поступове обмеження абсолютної монархії та розширення прав громадян і парламенту.

- Циклічна модель (країни Латинської Америки). Демократичні та авторитарні режими по черзі змінюють один одного.

- Діалектична модель (Іспанія, Португалія, Греція). Вона передбачає стрімке падіння авторитарних режимів і встановлення життєздатної демократії.

- широкі інвестиції в освіту й розвиток науки;

- формування громадянського суспільства;

- гарантії прав людини і створення механізму їх захисту;

- політичний плюралізм;

- розгалужена система вільної політичної комунікації та інші вимоги.

- розширення економічної свободи;

- радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й психології людей, які породила тоталітарна система;

- підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;

- встановлення ефективного контролю суспільства над політикою можновладців;

- подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

- політичної активності громадян;

- економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

- співвідношення політичних сил;

- розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасна модель демократії - плюралістична. Це система представницького правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними перед ним.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

- оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

- гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

- демократизм і моральність у здійсненні політики;

- громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

- конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;

- рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

- спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

- етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

- відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

- реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.

Висновок

Демократія існує в певних організаційних формах -- представницькій і безпосередній (прямій). Представницька демократія -- головна форма здійснення державної влади через виборні органи та вільно обраних представників, які не тільки діють від імені своїх виборців, а й звітують перед ними. її повноваження обмежуються тим колом питань, які, відповідно конституції, потребують вирішення самим народом. Безпосередня (пряма) демократія -- форма, за якої громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади. На відміну від представницької, ця форма передбачає пряме волевиявлення народу при виробленні та прийнятті певних державних рішень.

Перехід до демократії здійснюється в процесі демократизації. Отже, перехід-демократизація має певні фази, які проходить кожна країна, що демократизується. Але тривалість цих фаз та їх результативність залежать від конкретно-історичних умов розвитку суспільства.

1. Основи політології: Навчальний посібник. Щедрова Г.П., Барановський Ф.В., Новакова О.В., Пашина Н.П. Рік видання: 2005 170 с.

2. Політологія (теорія та історія політичної науки): Навчальний посібник. Автор Шляхтун П.П. Рiк видання:2005, 576с.

3. Політологія: Навч.-метод. посібник для самост.вивч. дисц. Автор Брегеда А.Ю. Рiк видання: 1999. 108с.

4. Політологія: Підручник . Автори Дзюбко І.С., Левківський К.М., Андрущенко В.П. Рік видання: 1998 304 с.

Размещено на Allbest.ru