Політична думка Стародавнього Риму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Періоди Стародавнього Риму

2. Давньоримські мислителі та юристи

3. Цицерон - знаменитий римський державний діяч

4. Сенек - представник стоїцизму в Стародавньому Римі

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

У І ст. до н. е. завершилася організація величезної Римської імперії з розвинутим рабовласницьким ладом, яка, переживаючи кризу, розпадається на західну - столиця Рим і східну імперію - столиця Константинополь. Східна імперія Візантійська, яка мала дипломатичні, торгові, військові відносини з Київською Руссю, проіснувала до 1453 р.

Правові вчення Риму створювалися в боротьбі ідеологій окремих верств населення: між патриціями і плебеями, нобілітетом (прихильники верхів суспільства) і популярами (прихильники вільних низів), вільними і рабами. римський імперія цицерон

Плебеї боролися за зрівняння свого положення з патриціями. Ця боротьба привела до реформ Сервія Туллія, і плебеї були включені до складу "римського народу", що був поділений на п'ять розрядів за майновою ознакою. Ідеологи плебеїв - брати Тиберій і Гай Гракхи. їх обрали народними трибунами. Вони виступили проти великого землеволодіння, за роздачу землі безземельним, будівництво доріг, зниження ціни на хліб, судові реформи, прийняття нових прогресивних законів. За ці ідеї і пропозиції їх знищили - Тиберія в 133 р., Гая - в 122 р. до н. е.

У V ст. до н. е. плебеї зажадали складання писаного законодавства. Такий документ давньоримського права нам відомий як Закони XII таблиць. Перші десять таблиць були прийняті в 451 р. до н. е. і ще дві - в 450-449 рр. до н. е.

Знаменитим творцем політико-правових вчень, ідеологом римської аристократії в період республіки був державний діяч, оратор і юрист Марк Тулі їй Ціцерон (106-43 рр. до н. е.). Свої правові погляди і вчення він виклав у роботах - "Про обов'язки", "Про державу", "Про закони". Автор повчає, що держава має природне походження. Громади виникають від природи, тому що люди наділені богами прагненням до спілкування.

Об'єднання людей у державу відбувається через потребу людей жити разом. Державна влада повинна знаходитися в руках мудреців. Якщо люди будуть жити за завітами і звичаями батьків, то держава стане вічною. Мета такої держави - охороняти майно та інтереси громадян.

Походження і сутність права трактується так, що справжнім і першим законом, здатним наказувати і забороняти, є прямий розум Всевишнього. Виникає він задовго до того, як люди об'єдналися в громади, і його не можна змінити голосуванням народу чи рішенням суддів.

Цицерон визначає три основні форми держави: 1. Царська влада - монархія. 2. Влада оптиматів - аристократія. 3. Влада народу -демократія.

Найкраща форма держави - монархія. Політичний ідеал Цицерона - аристократична сенатська республіка. Найдосконаліша і найстійкіша форма правління - суміш цих трьох форм.

Роботи Ціцерона про розходження між природним правом, правом народу і правом римських громадян є самими ранніми.

Світська юриспруденція як самостійна галузь знань склалася в Стародавньому Римі в 11-І ст. до н. е., а розквіт римської юриспруденції припадає на І ст. до н. е. - III ст. н. е. Найвідоміші юристи ранньої імперії - Гай, Папініан, Павло, Цельс, Ульпіан, Модестин. Вони вважали, що джерелом права є світовий Божественний Розум.

У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи виділяли три частини: 1. Природне право. 2. Право народу. 3. Право громадян. Природне право, за їхніми уявленнями, поширюється як на людей, так і на тварин. До його установлень відносяться шлюб, родина, виховання дітей. За природним правом усі народжуються вільними.

Право народів, на відміну від природного, охоплює правила, які світовий розум установив для людей. Римляни використовували це право в своїх взаємовідносинах зі скореними народами і сусідніми державами. Правом народів визначалось ведення війни, рабство, заснування царств, міжнародна торгівля і ряд інших установлень.

Право громадян регулює взаємовідносини між вільними римлянами. Це право, вказував Гай, є "власним правом держави". Джерелом цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і "погляди мудрих".

Розмежування права народів і права громадян, проведене в римській юриспруденції, мало за мету виправдати рабство, агресивні війни і нерівність завойованих народів стосовно римлян.

Право у Стародавньому Римі поділялося на приватне і публічне. Ульпіан публічне право відносив до положення держави, приватне - до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, містить у собі розпорядження права цивільного (права громадян).

Основну увагу юристи приділяли приватному праву. У їхніх роботах були закладені основи теорії цивільного права. Розв'язуючи суперечки по цивільних справах, юристи розмежували види угод, виробили формули позовів, визначили правомочності власника та інших суб'єктів права.

До вивчення публічного права римська юриспруденція звернулася в І-ІІ ст., коли правознавці, що одержали привілей офіційного тлумачення закону, виступили на підтримку імператорського режиму.



1. Періоди Стародавнього Риму

В загальнотеоретичному плані давньоримська політична та правова думка знаходилася під помітним впливом відповідних давньогрецьких концепцій. У своїх теоретичних конструкціях римські автори використовували природно-правові ідеї грецьких мислителів, їхні вчення про політику і політичну справедливість, про форми держави, про "змішані" форми правління і т.п. Проте, римські автори не обмежувалися простим запозиченням положень своїх попередників, а застосовували їх творчо і розвивали далі, з врахуванням специфічних соціально-політичних умов і завдань римської дійсності.

Наприклад, характерна для давньогрецької думки ідея взаємозв'язку політики і права отримала свій подальший розвиток і нове втілення у трактуванні Ціцероном держави, як публічно-правової спільності. Погляди грецьких стоїків щодо вільного індивіда були використані римськими авторами (Ціцероном і юристами) при створенні, по суті, нової концепції -- поняття юридичної особи (правової особи, персони). Значним досягненням давньоримської думки було створення самостійної науки -- юриспруденції. Римські юристи детально розробили значний комплекс політико-правових питань в галузі загальної теорії держави і права, а також окремих юридичних наук (цивільного, державного, адміністративного, кримінального та міжнародного права).

Римські автори у своїх конструкціях теоретично відобразили ту нову, відмінну від давньогрецької, історичну та соціально-політичну реальність, в умовах якої вони жили і творили. Це, зокрема, криза полісної форми держави та старої полісної ідеології, перетворення Риму в імперію тощо. Давньоримські мислителі внесли суттєвий вклад в історію вчень про державу і право і мали суттєвий вплив на подальший розвиток політичних та правових вчень у середньовіччя та новий час. Історія давньоримської політичної та правової думки охоплює ціле тисячоліття. Історію античного Риму прийнято ділити на три періоди: царський (754-510 рр. до н.е.), республіканський (509-28 рр. до н.е.) та імператорський (27 р. до н.е. -- 476 р. н.е.). При цьому, єдина Римська імперія в 395 р. н.е. була остаточно розділена на Західну (столиця -- Рим) і Східну (столиця -- Константинополь) імперії. Ця остання проіснувала до 1453 р.

Розвиток політико-правових вчень Стародавнього Риму прийнято поділяти на три періоди:

1. Царський (754-510 рр. до н. е.).

2. Республіканський (509-28 рр. до н. е.).

3. Імператорський (27 р. до н. е. - 476 р. н. е.).

Царський період в історії Риму - це 753-509 рр. до Р. X. Названий він так тому, що в цей час тут правило сім царів (Ромул, Нума Помлілій, Тулл Гостілій, Анк Марцій, Тарквіній Пріск, Сервій Туллій, Тарквіній Гордий).

Характеризувався цей період розпадом родового ладу та перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу. Основною ланкою суспільства були роди, котрих налічувалося 300. Роди об'єднувалися в ЗО курій. Десять курій утворювали одну трибу, кожна з яких відповідала одному з трьох племен (латини, сабіни, етруски), що об'єдналися в римський народ (квірити). Управління мало характер військової демократії: Народні збори, Сенат (рада старійшин), рекс (цар).

Верховна влада належала Народним зборам (куріатним коміціям), де кожна курія мала один голос. Збори обговорювали питання та приймали рішення з проблем, які стосувалися всього суспільства: війни й миру, обрання посадових осіб, прийняття до складу римського народу нових общин.

Сенат складався зі старійшин 300 родів. Це був упливовий орган, який попередньо обговорював питання, що виносилися на народні збори, а також міг самостійно вирішувати багато різних справ, які стосувалися управління, фінансів, зовнішньої політики тощо.

Рекс (цар) обирався на Народних зборах і був, передовсім, воєначальником і верховним суддею (у справах про зраду, заколот інші злочини, що вважалися публічними) та жерцем. Межі його повноважень визначалися звичаями.

Значний уплив на управління справляли жрецькі колегії- авгури (на підставі всіляких знаків та гадань давали свої висновки про діяльність посадових осіб), понтифіки (слідкували за дотримуванням звичаїв і могли за їх порушення засуджувати навіть до страти), феціали (кидаючи закривавлений спис на територію ворога, здійснювали акт проголошення війни).

У 509 р. до Р. X. у Римі встановилася республіка, центральними органами якої були Народні збори, Сенат і магістрати.

Народні збори формально вважалися найвищим органом влади й поділялися на три види:

1)центуріатні коміції- відігравали важливу роль (збори війська), приймали закони, вирішували питання війни та миру, обирали вищих магістратів, виконували судові функції (у злочинах, за які було передбачено смертну кару);

2)трибутні коміції -- збори мешканців територіальних триб, на яких ухвалювалися менш важливі рішення: обирали нижчих магістратів, розглядали скарги громадян, з III ст. до Р. X. набули права приймати закони. Існували два види зборів по трибах: для патриціїв і плебеїв (постанови яких називалися "популісцита"), і лише для плебеїв (постанови називалися "плебісцита");

3) куріатні коміції-в їх роботі брали участь тільки патриції, але вони спочатку втрачають політичні функції, а згодом і зовсім зникають. Народні збори скликали вищі посадові особи, що головували на них. Важливу роль у Римській державі відігравав Сенат, який був постійним органом і відав фінансами держави, чеканкою монет, розподілом провінцій, керував військовими справами, розглядав законопроекти, затверджував рішення Народних зборів, приймав рішення із зовнішньополітичних питань, затверджував вибори посадових осіб. Посада сенатора була довічною. Магістрати - сукупність посадових осіб, які виконували різноманітні управлінські та судові функції. Вони обиралися центуріатними зборами чи трибутними коміціями на один рік. Найважливішими принципами організації та діяльності магістратів були: виборність, колегіальність, строгість, відповідальність перед народом, безоплатність.

Усі магістрати поділялися на ординарні (звичайні) й екстраординарні (надзвичайні), а ординарні - на вищі та нижчі. Вищими ординарними магістратами були консули (їх було двоє, обиралися на один рік і очолювали всю систему магістрату, стежили за виконанням законів, командували військом, головували в Сенаті й Народних зборах, мали право скасовувати рішення інших магістратів (крім трибунів), вирішували питання управління та ін.), претори (спочатку були помічниками консулів і здійснювали керівництво судочинством, охороною громадського порядку, мали право видавати загальнообов'язкові постанови), цензори (обиралися один раз на п'ять років і встановлювали майновий ценз громадян, складали списки сенаторів, слідкували за дотриманням норм моралі).

До нижчих ординарних магістратів належали: еділи (слідкували за порядком і виконували поліцейські функції, їх було чотири), квестори (провадили досудове слідство в кримінальних справах, завідували державним казначейством, збереженням державного архіву тощо).

У період імперії виділяють два етапи: принципат (27 р. до Р. X. -284 р.) і домінат (284-476 рр.).

На етапі існування держави у формі принципату (від лат. "принцепс", тобто "перший") одночасно діяли дві системи управління--республіканська (слугувала прикриттям імператорської влади) та монархічна. Роль Сенату й інших республіканських інститутів зменшується,а влада принцепса та створеного ним нового державного апарату зміцнюється. Влада принцепса спочатку не була спадковою. Формально він її набував за рішенням Сенату, але згодом він отримує право призначати свого спадкоємця. Поступово й сам Сенат стає підконтрольним принцепсу, позаяк саме він його формує.

Принцепс отримав вищу військову владу, був одночасно консулом, народним трибуном, великим понтифіком, володів правом проголошувати війну та підписувати мир і міжнародні угоди, правом кримінального й цивільного суду. Постанови, видані ним, набувають найвищої юридичної сили. Складовою системи управління принцепса стає "рада друзів", що згодом перетворюється на постійний орган-консиліум, в якому важливу роль починають відігравати юристи. На противагу старій скарбниці (ерарій), з'являється імператорська - фіск. До того ж, якщо сенатська скарбниця мала право карбувати мідну монету, то фіск -- срібну та золоту.

Створюється канцелярія принцепса, що складається з відділів (фінансового, розслідування справ та ін.), очолюваних призначеними імператором, прокуратурами чи магістрами. Провінції поділяються на дві категорії: імператорські (управляли призначені принцепсом намісники) та сенатські (на чолі з призначеними Сенатом проконсулами чи пропреторами). Опорою, джерелом могутності й авторитету принцепса стає військо і, зокрема, привілейована преторіанська гвардія, що охороняла імператора та підтримувала внутрішній порядок у державі. Глава преторіанців - префект преторів - стає найближчим помічником, заступником, довіреною особою принцепса-імператора.

Зі зростанням і посиленням апарату принцепса стає зрозумілим, що республіканське прикриття для нього більше непотрібне та є всі умови для встановлення міцної централізованої влади. Саме така влада й була встановлена в 284 р., коли римським імператором стає Щоклетіан (284--305). Розпочинається новий період в історії римської держави - епоха пізньої імперії - домінант: імператор - це вже не перша особа в державі, як було раніше, а домініус (господар), абсолютний монарх, який стоїть над законом, божественна особа.

З'являються установи (Державна рада -- консисторіум, фінансове відомство, військове відомство та ін.), які отримують найширші повноваження й очолюються призначеними імператором і підпорядкованими тільки йому чиновниками (квестор священного палацу (глава консисторіуму), начальник імператорської опочивальні, магістр посад, управитель імператорської скарбниці, начальник особистої канцелярії тощо). Діоклетіаном була розпочата й завершена імператором Костянтином (285-337) адміністративна реформа, метою якої було централізувати владу, збільшити кількість чиновників, відокремити цивільне управління від військового. Отож уся імперія була поділена на 12 діоцезів (на чолі з вікаріями), що поділялися на провінції (на чолі з ректорами), провінції-- на округи (очолювані пагами). Окрім звичайної поліції, утворюється таємна (нічна) поліція для боротьби з пожежами. Діють спеціальні агенти для виконання таємних доручень, запроваджується посада фрументарія (основне його завдання - доносити владі про все).

У 324-330 рр. імператор Костянтин на місці грецького м. Візантія побудував нову столицю Риму - Константинополь, куди було переведено деякі центральні державні установи. У 395 р. імперія розділилася на дві частини - Західну Римську імперію та Східну Римську імперію. Кожна з них очолювалась окремими імператорами.

Виокремлюють три основні напрямки політичної думки Стародавнього Риму

- епікуреїзм;

- стоїцизм;

- еклектизм.

Епікуреїзм -- учення і спосіб життя, що витікає з ідей Епікура і його послідовників. Епікурейцями називають тих, хто, не замислюючись, віддає перевагу матеріальним радощам життя, хоча це неточно характеризує їх філософію, оскільки сам Епікур першість відводив задоволенням духовним як найменше залежним від зовнішніх умов а, отже, приводять людину до стану спокою і незворушності. Плотський світ - головне для епікурейців. Епікуреєць не має пана, він свободовільний. "Поки ми існуємо, немає смерті; коли смерть є, нас більш немає". Життя - ось головна насолода (вмираючи, Епікур приймав ванну і просив принести йому вина). Людей же, що прагнуть тільки до матеріальних задоволень, правильніше називати гедоністами.

Головні моменти епікуреїзму:

- Все складається з атомів, які можуть мимоволі відхилятися від

прямолінійних траєкторій.

- Людина складається з атомів, що забезпечує їй багатство відчуттів і

задоволення.

- Боги байдужі до людських справ.

- Світ відчуттів не ілюзорний, він - головний зміст людського життя, все інше, зокрема ідеально - мислительне, "замикається" на плотському житті.

Епікурейці вважали, що для щасливого життя людині необхідне:

1) Відсутність тілесного страждання;

2) Незворушність душі;

3) Дружба;

Найбільшим представником грецького епікуреїзму еллінізму є в першу чергу

сам Епікур. Римський епікуреїзм представляли Лукрецій Кар і Кацій; цей напрям вплинув також на римський еклектизм.

Епікур прагнув дати практичне керівництво для життя (етику); цьому служила фізика, а останній -- логіка. Вчення Епікура про природу, по суті справи, демократичне учення: нескінченне число і різноманітність світів, що спонтанно розвиваються, є результатом зіткнення і роз'єднання атомів, крім яких не існує нічого, окрім порожнього простору. У просторі між цими світами, безсмертні і щасливі, живуть боги, не піклуючись про світ і людей. Таким же чином виникають і зникають живі істоти, а також душа, яка складається з якнайтонших, якнайлегших, найбільш круглих і рухомих атомів.

Пізнання природи є не самоціль, воно звільняє людину від страху марновірств і взагалі релігії, а також від боязні смерті. Це звільнення необхідне для щастя і блаженства людини, суть яких складає задоволення, але це не просте плотське задоволення, а духовне, хоча взагалі всякого роду задоволення самі по собі не є поганими. Проте духовне задоволення стійкіше, бо воно не залежить від зовнішніх перешкод. Завдяки розуму, дару богів, за який вони не вимагають ніякої подяки, прагнення повинні приводитися в згоду (симетрію), що припускає задоволення, причому одночасно досягається не порушуваний неприємними переживаннями спокій, незворушність (атараксія), в якому і полягає дійсне благочестя. Епікур закликав людину порівнювати задоволення, які вона отримує, з можливими наслідками.

«Смерть не має до нас ніякого відношення, -- стверджував цей мислитель, -- коли ми живі, смерті ще немає, коли вона приходить, то нас вже немає».

До громадськості (особливо державі і культу) мудрець повинен відноситися дружньо, але стримано. Девіз Епікура: «Живи відокремлено!»

Стоїцизм -- філософська школа, що виникла за часів раннього еллінізму і зберегла вплив аж до кінця античного світу. Своє ім'я школа отримала по назві порту Стоя Пекіле, де засновник стоїцизму Зенон Китійській вперше виступив як самостійний вчитель.

Стоїки вважають частинами філософії логіку, фізику і етику. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом: логіка відповідає огорожі, яка його захищає, етика є деревом, що росте, а фізика - плодами. Також свою систему класифікації, стоїки порівнювали і з твариною, і з яйцем. У першому випадку: кістки - логіка, м'ясо - етика, душа тварини - фізика; у другому: шкаралупа - логіка, білок - етика, а жовток яйця - фізика.

Центральна для етики стоїків ідея виражена у вченні про привласнення (ойкейосис), завдяки якому етичне прагнення людини вже міститься в його природній схильності. Людина привласнює схожі з її природою речі і розрізняє корисне для себе і шкідливе. Тому будь-яка жива істота і прагне до самозбереження. Дозріваючи, людина поступово пізнає, що розум - це гармонійна з його природою суть.

Еклектимзм, також еклемктика, вибірковість (грец. еклекфьт, «вибраний»; від грец. еклЭгщ, «обирати») -- у найширшому значенні -- механічне поєднання в одному вченні різнорідних, органічно несумісних елементів, які запозичуються з протилежних концепцій.

Еклектизм -- був напрям у давньогрецькій філософії доби еллінізму, в 2 столітті до н. е., для якого характерні поєднання елементів різних філософських систем і тенденція до нівелювання відмінностей між ученнями і школами. Еклектизм був більш-менш поширений у школах епікурейців, стоїків, академіків, перипатетиків, кініків.

2. Давньоримські мислителі та юристи

Давньоримські мислителі зробили значний внесок в історію вчень про державу і право, помітно вплинули на подальший розвиток політичних і правових учень за середньовіччя і в новий час.

У Давньому Римі етичні вчення розвивалися під відчутним впливом моральної практики давньогрецького суспільства і теоретичних надбань давньогрецьких мислителів. Це відповідало загальній тенденції культурного розвитку Давнього Риму після завоювання ним грецьких міст-колоній, яку влучно охарактеризував поет Горацій (65--8 до н. е.): «Рим завоював Грецію силою зброї, а Греція завоювала Рим силою культури». Усвідомлення цих реалій спонукало виступи багатьох римлян на захист своєї культурної самобутності. Водночас вони неприховано гордилися власною культурою, навіть возвишали її у своїх думках і висловлюваннях над грецькою.

Один із найактивніших інтерпретаторів давньогрецької філософії Цицерон писав, що римляни не гірше від греків здатні до відкриттів, мають неабиякі здобутки на цьому поприщі, а запозичувані у своїх сусідів матеріальні і духовні цінності вони завжди поліпшують, удосконалюють. Тому звичаї і порядки, зокрема домашні і сімейні, налагоджені у них на значно вищому рівні. І взагалі, на його думку, з огляду на те, що дається людям від природи, а не від науки, з римлянами не можуть зрівнятися ні греки, ні інші народи. Римлянам, за його словами, характерні величавість, твердість, високість духу, благородство, честь, доблесть. Він закликав римлян до самостійного дослідження філософських проблем, насамперед «практичної» філософії, тобто етики.

Давньоримській етичній думці передусім був властивий практицизм. Саме практицизм давніх римлян, який спонукав їх до розв'язання теоретичних і практичних проблем політики і права, привів їх і до усвідомлення важливості філософських знань, і до реальних філософських осягнень. Виявлявся він у таких формах, як експансіонізм (намагання домінувати над природою), місіонерство (намагання утвердити свої етичні ідеї серед інших народів), індивідуалізм (орієнтація на інтереси і права особи), внутрішня і публічна дисциплінованість.

Загалом римські філософи не створили оригінальної етичної школи, вони визнавали і розвивали етичні вчення античної Греції, насамперед стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, платонізм (неоплатонізм), що дало підстави назвати давньоримську філософію й етику еклектичною, синтетичною, своєрідним синтезом філософських учень, які витворили підкорені ними народи. Римські стоїки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій збагачували ідеї грецьких стоїків, Цицерон і Тіт Лукрецій Кар були послідовниками вчення Епікура, скептики (Агріппа) розвивали погляди своїх грецьких попередників. Цицерон, зважаючи на лінгвістичну операцію Арістотеля, утворив від іменника mos прикметник moralis (моральний), запровадив термін «moralis», який є буквальною калькою створеного Арістотелем терміна «ethikos» («етичний»).

Однак твердження, що давньоримські мислителі тільки запозичували, зіставляли, використовували філософські надбання чужоземних мислителів було б надто поверховим. Вони започаткували не абстрактне, а конкретне, пристрасне осмислення і переживання світу, буття людини, яке невдовзі було перейняте й розвинуте західноєвропейською філософською, етичною думкою. Результати цього осмислення відчутно вплинули на формування моральних традицій багатьох західноєвропейських народів.

Отже, етичні концепції, створені мислителями, які жили у різних регіонах і країнах Давнього світу, закорінені у тодішні загальноцивілізаційні реалії і в конкретне буття тогочасних народів. У багатьох аспектах вони були схожі між собою, проте чимало між ними й відмінностей. Наприклад, етичні концепції Давньої Індії мали переважно релігійний характер, а Давнього Китаю -- світський, перебували в органічній єдності з тогочасним ученням про державу і право.

Спільні елементи етичних концепцій Давнього світу зумовлені єдиним процесом переходу від первіснообщинного ладу до рабовласницького. За тих часів раба не визнавали ні суб'єктом, ні об'єктом моральних відносин. До фізичної праці вільні громадяни ставилися з презирством (цінували її, правда, деякі мислителі, зокрема Ян Чжу, Епікур, Лукіан), до розумової -- з повагою, оскільки вважалось, що вона підносить людину, а мудрість є найважливішою чеснотою, притаманною брахманам (Індія), вченим книжникам (Китай), учителям мудрості -- філософам (Греція і Рим). Критерієм моралі вони визнавали розум, а найвищим благом -- споглядальну діяльність, мету життя вбачали у досягненні особистого блага, хоча й не ігнорували обов'язку служіння благу суспільства. Особливо важливою в тогочасній етиці була проблема співвідношення свободи і необхідності. Досліджуючи різні етичні школи, зіставляючи їх твердження й аргументацію, скептики дійшли висновку про умовність і релятивність положень моралі. Оскільки характеризувати настанови моралі як істинні чи хибні неможливо, то неможлива, на їх погляд, етика як наука про істинне благо та істинне зло.

Із занепадом заснованої на рабській праці античної цивілізації руйнувалися засади тогочасних етичних систем. У суспільному бутті починає утверджуватися особа, яка усвідомлює свободу волі, її не задовольняє життя в окреслених античною міфологією моральних координатах. Ідея невмолимої, невідворотної долі, аморальні вчинки міфологічних богів не могли безконфліктно сприйматися духовно розвинутою особою. Значно ближчими і зрозумілими для неї стали моральні ідеї християнства.

Зусиллями римських юристів була створена нова наука -- юриспруденція. В їхньому полі зору знаходилося широке коло проблем загальнотеоретичного та галузевого характеру. Особливе значення як для самого римського права, так і для наступної історії права мала грунтовна розробка ними юридичних питань майнових відносин з позицій захисту інтересів приватної власності. Вони, по суті, розробили юридичну основу права людина на власність.

В античному Римі заняття правом на початках було справою понтифіків, однієї з колегій жерців. Біля 300 р. до н.е. юриспруденція звільняється від понтифіків. Початок світської юриспруденції, згідно з переказами, пов'язаний з іменем Гнея Флавія.

Тим не менше, заняття правом, світська юриспруденція, "цивільна мудрість" продовжує залишатися, за словами відомого римського юриста Ульпіана, "святою справою", а юристи -- мовби жерцями. Ульпіан дає наступне пояснення цього: "За заслугами нас називають жерцями, бо ми турбуємося про правосуддя, сповіщаємо поняття доброго і справедливого, відособлюючи справедливе від несправедливого, відділяючи дозволене від недозволеного, бажаючи, щоб добрі справи робилися не тільки через страх покарання, але й шляхом заохочення".

Юристи тут виступають, як спеціалісти в галузі всіх соціальних норм і соціальних відхилень в цілому, а юриспруденція -- як наука про всі ці норми і аномалії, як пізнання їхньої суті, причин, ролі і наслідків, як дослідження форм і засобів встановлення і підтримки нормативного порядку і належного покарання за його порушення.

При розгляді тих чи інших справ юристи інтерпретували існуючі правові норми в дусі їхньої відповідності вимогам природного права і справедливості і у разі колізії часто змінювали стару норму, з врахуванням нових уявлень про справедливість і справедливе право. Така правоперетворююча, а інколи і правотворча інтерпретація римських юристів мотивувалася пошуками такого формулювання припису, яке дав би у змінених обставинах сам законодавець. Прийняття правовою практикою нової інтерпретації означало визнання її змісту, як нової норми права, а саме норми jus civile (цивільне право), що у вузькому розумінні означало право юристів, а в широкому -- охоплювало також звичаєве право, законодавство народних зборів і преторське право.

Визнання римськими юристами реальності природного права, яке включається у право взагалі, і, в той же час, відсутність у римському праворозумінні спеціального поняття позитивного права (як заперечення природного права, його своєрідної протилежності) означало, що у трактуванні римських юристів природне право, як і будь-яке інше право, яке вони визнавали, належить до діючого права і є його специфічною складовою частиною (компонентом і властивістю права взагалі), а не тільки теоретико-правовою конструкцією і категорією, не тільки "чистим" поняттям, зовнішнім для норми права і принципів фактично діючого права.

Ця обставина чітко присутня в різних класифікаціях і визначеннях права, що його давали римські юристи. Так, Ульпіан у своєму поділі (що став класичним) всього права на публічне (право, яке "стосується становища Римської держави") і приватне (право, яке "стосується користі окремих осіб") відзначає, що, в свою чергу, "приватне право поділяється на три частини, оскільки воно складається з природних приписів, з (приписів) народів та (приписів) цивільних". "Частини" -- це не ізольовані й автономні розділи права, а взаємодіючі та взаємовпливаючі компоненти і властивості, теоретично відокремлювані у структуру реально діючого права в цілому.

Вимоги і властивості природного права пронизують собою не тільки цивільне право, але й право народів (jus gentium), яке означає право, спільне для всіх народів, а також, частково, і право міжнародних відносин. "Право народів, -- відзначає Ульпіан, -- це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для живих істот, а перше -- тільки для людей у їхніх відносинах між собою". Тобто, право народів виступає, як частина природного права, і відмінність між ними проводиться тільки за колом суб'єктів. Римський юрист Гай підкреслює: "Всі народи керуються законами і звичаями, користуючись частково своїм власним, частково правом, спільним для всіх людей".

Ідею взаємозв'язку і єдності різних складових права найбільш чітко виразив юрист Павло: "Слово "право" вживається у кількох розуміннях: по-перше, "право" означає те, що завжди є справедливим і добрим, -- таке природне право. В іншому розумінні "право" -- це те, що корисне всім або багатьом в якійсь державі, -- це цивільне право. Всі ці розуміння одночасно присутні у загальному понятті "права".

Включення римськими юристами природного права у поняття права в цілому відповідає їхній засадничій уяві про право, як моральне явище.

Ульпіан на початку своїх "Інституцій" підкреслює: "Тому, хто займається правом, необхідно, перш за все, з`ясувати, звідки пішло поняття права. Воно бере свій початок від справедливості, оскільки, як пояснив Цельс, право є справа добра і відповідності".

Творчість римських юристів справила глибокий вплив на подальший розвиток правової думки. Це обумовлено як високою юридичною культурою римської юриспруденції, так і тією роллю, яка випала на долю римського права у подальшій історії права. І в кодифікації Юстиніана (30-ті роки VI ст.), і в інших актах, які відігравали роль чинного права, положення римських юристів займали визначальне місце.

В кінці XI ст. центром розвитку тодішньої юриспруденції стає університет в Болон'ї. Головна увага при вивченні права приділялася тлумаченню (глоссам) кодифікації Юстиніана і, особливо, Дегест. Звідси і назва цього напрямку -- школа глоссаторів. Аналогічний підхід розвивався і в інших університетах (у Падуї, Пізі, Парижі, Орлеані). Вибрані глосси всієї школи були видані у середині XIII ст. Аккурсіусом.

Коментатори (постглоссатори), які прийшли на зміну глоссаторам в XIII-XV ст., головну увагу приділяли тлумаченню самих глосс, а також проявляли значний інтерес до вчення римських юристів про природне право. Вони трактували природне право, як вічне і розумне право, яке випливає з "природи речей", і відстоювали його примат і верховенство над позитивним правом.

Діяльність глоссаторів і коментаторів в значній мірі сприяла процесу рецепції римського права в Західній Європі.

Вчення і теоретичні розробки римських юристів знаходили своє відображення та інтерпретацію у творчості всіх визначних представників правової думки Європи, і багато сучасних понять, термінів та юридичних конструкцій бере свої витоки у працях римських авторів, у римському праві.

3. Цицерон - знаменитий римський державний діяч

Марк Туллій Ціцерон (Cicero), 106-43 рр. до н.е., -- знаменитий римський оратор, державний діяч і мислитель. В його творчості значне місце посідає державно-правова проблематика. Цим проблемам, зокрема, присвячені такі його праці, як "Про державу" та "Про закони". Цілий ряд політико-правових проблем розглядається і в інших його працях, зокрема "Про обов'язки", а також у численних політичних і судових промовах. Державно-правові теоретичні погляди Ціцерона сформувалися під значним впливом Платона, Арістотеля, Полібія, стоїків.

Разом з тим, він зумів поєднати і узгодити ці вченняз власне римськими традиціями в галузі державно-правової думки, з самобутньою історією римської держави і права. Творчо використовуючи ідеї своїх попередників, Ціцерон зумів сформулювати цілий ряд оригінальних і нових положень в галузі теорії держави і права. Державу (respublica) Ціцерон визначає, як справу, надбання всього народу (res populi). При цьому, він підкреслює, що "народ не будь-яке об'єднання людей, зібраних разом якимось чином, а об'єднання багатьох людей, пов'язаних між собою згодою в питаннях права і спільністю інтересів".

Таким чином, держава у трактуванні Ціцерона виступає не тільки, як втілення загального інтересу всіх її вільних членів, що було характерне і для давньогрецьких концепцій, але, водночас, і як узгоджене правове спілкування цих членів, як певне правове утворення, "загальний правопорядок". Таким чином, Ціцерон стоїть біля витоків тієї юридизації поняття держави, яка надалі мала багато прихильників, аж до сучасної ідеї "правової держави". Головну причину походження держави Ціцерон вбачає не стільки у слабкості людей та їхньому страхові, як вважав Полібій, скільки в їхній вродженій потребі жити разом. Слідом за Арістотелем, Ціцерон вважав сім'ю початковою основою суспільства, з якої поступово, природним шляхом виникає держава. Він відзначає споконвічний засадничий зв'язок держави і власності, підкреслюючи, що причиною утворення держави є охорона власності.

Порушення недоторканості приватної та державної власності Ціцерон характеризує, як зневагу і порушення справедливості та права. Виникнення держави і права не з випадкового бажання людей, а відповідно до загальних вимог природи, в тому числі і вимог людської природи, у трактуванні Ціцерона означає, що за своєю природою і суттю держава і право носять божественний характер і основані на загальному розумі та справедливості. Ціцерон значну увагу приділяє розглядові форм державного устрою. Залежно від числа правителів, він розрізняє три прості форми правління: царську владу, владу оптиматів (аристократію) та народну владу (демократію).

"Коли верховна влада знаходиться в руках однієї людини, ми називаємо її царем, а такий державний устрій царською владою. Коли вона знаходиться в руках у виборних, то кажуть що ця громадянська спільнота керується волею оптиматів. Народною ж (адже вона так і називається) є така спільнота, в якій все знаходиться в руках народу". Кожна з цих форм має свої позитивні і негативні риси, але всі вони терпимі і можуть бути досить міцними, якщо тільки зберігаються ті основи і зв'язки, в тому числі і правові, які від початків міцно об'єднали людей в силу їхньої загальної участі у створенні держави. "Благоволінням своїм нас приваблюють до себе царі, мудрістю -- оптимати, свободою -- народи", -- писав Ціцерон. В той же час, при царській владі всі інші люди усунуті від участі в прийнятті рішень і законів; народ не користується свободою і усунутий від влади при пануванні оптиматів.

При демократії, коли все вирішується згідно з волею народу, то який би справедливий і поміркований він не був, все ж таки сама рівність вже несправедлива, якщо при ній немає відмінностей у суспільному становищі. Головним недоліком цих форм є їхня нестабільність, яка може призвести до тиранії, панування кліки (а як підкреслював Ціцерон, "не має більш потворної форми правління, ніж та, при якій найбагатші люди вважаються найкращими)", або до "безумства і свавілля натовпу". Ці види панування вже не є, згідно з Ціцероном, формами держави, оскільки в таких випадках відсутня сама держава, як спільна справа і спільний набуток всього народу, відсутні спільні інтереси і загальнообов'язкове для всіх право. Попередити подібне виродження держави покликана змішана форма державного устрою, яка містить позитивні якості трьох простих форм.

Головними перевагами такої держави була б її стабільність і правова рівність громадян. Власне такою він і вважає Римську сенатську республіку. При цьому, носієм царського начала були повноваження консулів, влади оптиматів -- повноваження сенату, народної влади -- повноваження народних зборів і народних трибунів. Тому Ціцерон підкреслює необхідність їхньої взаємної рівноваги і рівномірного розподілу прав, обов'язків і повноважень між ними.Ціцерон заперечував ідею майнової рівності і вважав справедливим соціальне розшарування і нерівність у суспільно-політичному відношенні. Навіть демократичну рівність, тобто рівність всіх вільних, він вважав несправедливою, оскільки вона ігнорувала відмінність у соціальному становищі і достоїнстві (гідності) громадян. Велика увага у творчості Ціцерона приділяється праву.

Говорячи про вимоги, які ставляться перед державним діячем, він підкреслює, що, крім того, що така людина повинна бути мудрою, справедливою, стриманою і красномовною, вона повинна бути обізнана з вченнями про державу і володіти основами права, без знання яких ніхто не може бути справедливим. В основі права, за Ціцероном, лежить притаманна природі справедливість. При цьому, під справедливістю розуміється вічна, незмінна і невід'ємна властивість як природи в цілому, так і людської природи. Ціцерон дає таке визначення природного права: "Природний закон -- це розумне становище, яке відповідає природі, розповсюджується на всіх людей, постійне, вічне, яке закликає до виконання обов'язку, наказуючи; забороняючи, від злочину відлякує; воно, однак, нічого, коли цього не потрібно, не наказує чесним людям і не забороняє їм, і впливає на безчесних людей, наказуючи їм що-небудь чи забороняючи.

Пропонувати повну або часткову відміну цього закону -- святотатство; частково обмежувати його дію не дозволено; відмінити його повністю неможливо, і ми ні постановою сенату, ні рішенням народу звільнитися від цього закону не можемо". Цей "істинний закон" -- один і той же завжди і всюди, і "на всі народи і на всі часи буде розповсюджуватися один вічний і незмінний закон; при цьому, він буде спільним наставником і повелителем всіх людей, як бог, творець, суддя, автор закону". Будь-хто, хто зневаживши людську природу, свавільно не підкоряється цьому закону, на думку Ціцерона, є втікачем від самого себе, який неминуче понесе найбільшу (божу) кару, навіть якщо він зуміє уникнути звичайного людського покарання.

Розглядаючи справедливість, Ціцерон вважав, що вона полягає у тому, щоб кожному віддавати належне і зберігати рівність. Рівність полягає у тому, що всі люди формально в однаковій мірі, але з різними фактичними передумовами та наслідками, підпадають під дію загального принципу, який вимагає віддавати кожному своє. "Перша вимога справедливості, -- підкреслював Ціцерон, -- полягає у тому, щоб ніхто нікому не шкодив, якщо тільки не буде спровокований на це несправедливістю, а також, щоб всі користувалися спільною власністю, як спільною, а приватною, як своєю". Закон, який встановлюється людьми, не повинен порушувати порядку у природі і створювати право з безправ'я, блага зі зла, чесного з нечесного. Відповідність або невідповідність людських законів природі і природному праву виступає, як критерій та мірило їхньої справедливості і несправедливості.

В той же час, закони, що приймаються в тій чи іншій державі, повинні бути не тільки справедливими, але й відповідати встановленому в ній ладові, традиціям і звичаям предків. Важливе значення Ціцерон відводить вступові (преамбулі) до закону, оскільки "законові властиво також і прагнення де в чому переконувати, а не до всього примушувати силою і погрозами". Мета такої преамбули -- зміцнення божественного авторитету закону і використання страху божої кари в інтересах виконання людьми свого обов'язку і запобігання правопорушенням.

Ціцерон підкреслює, що "під дію закону повинні підпадати всі". Ціцеронові належить першість у закладенні основ міжнародного права. "Право народів" він трактує, як поєднання позитивного права різних народів та природного права міжнародного спілкування (тобто міжнародне право). Він сформулював важливий принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов'язань за міжнародними договорами. Проводячи різницю між справедливими і несправедливими війнами, він вважає несправедливою ту, яка не була оголошена. Війну Ціцерон характеризує, як вимушений акт, можливий тільки у випадку безуспішності мирних переговорів. Якпричину справедливої війни, він вказує необхідність захисту держави, як мету -- встановлення миру.

Мислитель виступав за гуманне поводження з полоненими та переможеними. Творча спадщина філософа, в тому числі його вчення про державу і право, справила глибокий вплив на увесь наступний розвиток світової культури. Його праці знаходяться в центрі уваги римських (стоїки, юристи, історики) і християнських (Лактанцій, Августин та ін.) авторів, мислителів наступних епох (Відродження, Новий та Новітній час). Широко використовуються відповідні висловлювання Ціцерона в різних минулих і сучасних концепціях правової держави.

4. Сенек - представник стоїцизму в Стародавньому Римі

Сенека - видатний філософ, державний діяч, представник стоїцизму у Стародавньому Римі, вихованець імператора Нерона.

Народився близько 4 року до нашої ери в місті Кордова (Іспанія) в родині римського оратора Марка Аннея Сенеки. Спочатку сам намагався оволодіти риторичним мистецтвом і навчався цієї спеціальності, потім - філософією, увагу якого привернув грецький стоїк Посидоній. Молоді роки Сенеки проходили в місті Римі. Сенека займав дуже високі посади при імператорі Нероні, що дало йому змогу накопичити великі статки, які в першу приводили в подив його сучасників.

Був дуже хитрим, при дворі імператора він домагався різного роду подарунків, вдаючи з себе убогу людину. Такими подарунками могли слугувати гроші, палаци, сади, матеріальна власність. Можна стверджувати, що жив він не бідно. Сенека був плідним письменником не лише філософом, а й драматургом. Його авторстві належать близько дев'яти трагедій з дидактичним змістом, в тому числі одна історична драма. Його філософську спадщину складають філософські діалоги, вісім томів книг «Природно наукових питань», сто двадцять чотири листи, адресовані Люцилію, філософські трактати, які збереглися лише у невеликих фрагментарних частинах.

Велику славу філософу принесли його моральні твори, які отримали схвалення зі сторони шанувальників моральної філософії. Із стоїчної філософії, його увагу найменше привертала теоретична частина, зокрема логіка і теорія пізнання. Він чомусь постійно заперечує захоплення логічними питаннями і тонкощами, які не мають ніякої ваги. Залишаючи питання каталептичної теорії уявлень, Сенека обмежується в теорії пізнання лише тим, що стоїки ґрунтуються тільки на доказах стійкості понять, які виведені шляхом досвіду.

Найбільше Сенеку цікавлять проблеми людської моралі, а тому він присвячує їм і відділяє якусь значну частину у книзі «Природно наукових питань», не дивлячись на так звані «Листи» у яких головну роль відіграє моральна дидактика. В тім мораль ще не є філософією. А тому для того щоб вона стала філософією потрібно було пройти нелегкий шлях. Сенека як справжній філософ - стоїк починає розвивати вчення так званого матеріалістичного монізму.

Матеріалістиний монізм полягав у тому, що свідомість примикала до матерії, являючи ментальні процеси як тілесні реакції. Тобто цей монізм підтверджував, що свідомість є елементом матеріальної дійсності. Тому згідно позиції Сенеки усе є тілесним.

Значить згідно із Сенекою все є теплим диханням або інакше кажучи «пневмою» (духом) - вогнем. Сенека говорить про фізичне самостійне вчення яке відображається як фізика вогню - першоелемента у філософії Геракліта. У чистому та тонкому вигляді, як стверджує Сенека, вогонь може перебувати на небі, проте спускаючись донизу - стає щільнішим. Він має здатність охолонути і кам'яніти в землі. Як боги так і людська душа є тілесними. Душа - витік найвищого вогню і вона піднімається до найвищого. У мудрої людини це зішестя здійснюється на свідомому рівні, а от у природі - на несвідомому.

Стаючи послідовником стоїцизму, Сенека приймає їхнє вчення про періодичні займання світу. У філософа немає чіткого обмеження площин буття, для нього є тотожними бог, доля, провидіння, природа. Він стверджує таку думку, що вічні закони природи закладені в свідомості людини, де і стають свобідною волею. Якщо ж придивимося ближче до світогляду мислителя, то обов'язково помітимо, що він наскрізь проникнутий пантеїзмом, його думкою про гармонію космосу і хаосу. Бо космос у нього є єдиний спільним як для богів так і людей.

Сенека наділяє психічними властивостями і надає божественного характеру небесним світилам і усій піднебесній. Багато чого у філософії стоїка Сенеки запозичено із Посидонія.Стоїцизм римського філософа набуває забарвлення і тонів античного платонізму, особливо у вченнях про буття, психологію і етику. За своєю природою людина є слабкою і безпомічною з точки зору Сенеки. Вона безпосередньо погрузилася у зло та гріх і не може вийти з цього стану.

У Сенеки Бог не є особистим в християнському монізмі, тому що вогненний світовий розум немає нічого спільного з уявою християнського Бога в єдиній особі. Життя світу,а також його історія являють собою деякий цілісний коловорот, де його частини протікають в узгодженості, а кожна стихія переходить в іншу, тому все виникає із усього. Сенека ніяк не може звільнитися від разючих протиріч розуміння бога. Для нього бог може бути одночасно вогнем, тобто тілом, ідеєю, розумом, силою, що творить, люблячим отцем.

Якщо ж світ відходить від істини, то бог влаштовує світову пожежу, в результаті якої гине світ без залишку, і волога, яка залишилася після цієї пожежі - це є слід загиблого світу і виникнення зовсім іншого, нового, кращого світу. Усе у світі відбувається не через гнів богів, наприклад землетрус є наслідком законів природи, і бог не є повновладним змінити матерію.

Сенека також навчає, що життя людини визначається за допомогою зірок, тобто містичне і міфічне пояснення якихось явищ природи і людського життя зберігається в силі. У світі не має випадковостей, бо все у світі є від бога. Катастрофи, які виникають як випадкові є не досяжними для нас у випадку нашого незнання. Сенека виробив такий собі натуралізм, з насмішкою відносячись до міфології, у нього все це зміщується з філософським обґрунтуванням ворожінням за блиском блискавки і по нутрощах тварин.

Якщо ж говорити про антропологію Сенеки, то слід замітити, що людська природа сама по собі на думку мислителя є непорочною. Чиста людська природа дуже часто піддається порчі. І як результат, тіло стає в'язницею душі, тобто знаходиться в певних кайданах. Істинне життя, з точки зору Сенеки можливе лише поза тілом людини, душа ж є гостем для тіла, її в'язнем, що перебуває в тілі. А вже потім вона звільняється для непорочного, блаженного безмовного життя на небі.

Філософ завжди виявляє стійкість при усіх випадках і загрозах бід, прагне до добродійності, щоб визволитися від скорботи тільки через пізнання істини. Усі люди, на думку філософа є рівними. Тому що вони є повноцінні члени світового цілого. Злочинці також люди, бо ж перед людиною відкриті безкінечні шляхи досконалості, і усякий, хто прагне до добра - отримає перемогу над злом. Сенека вбачав у рабах і їхній ремісничій праці та силі більше принизливості, а допускав лише духовну творчість, що є єдиною і вільною.

Сенека засуджував прояви гніву, закликав у проповідях до ласки і всепрощення, милосердя і любові до свого ближнього. Як стоїк він вважав, що при безнадійній плутанині та протиріччях життя, філософ повинен добровільно виходити з неї.

Сенека займається написанням філософських трактатів, зокрема трактат «Про спокій душі», у якому діяння залишаються істинними поприщем добродійства і усіх, хто до нього є причетним, перш за все діянням, що скероване на благоустрій держави. Він вважає, що людина має повне право на дозвілля, не відслуживши свій термін. Про це Сенека пише у книзі під назвою «Про дозвілля».

Сенека є автором таких філософських творів: «Про милосердя», «Про благодіяння», «Дослідження про природу», «Про щасливе життя», «Про подяку», «Про провидіння», останній завершальним твором у його спадщині стали «Моральні листи до Луцилія».

Сенека навіть був духовним вождем для шляхетного Луцилія, який пристрасно бажав стати філософом як він.

В тім Сенеку як філософа не злюбив імператор Нерон. У 65 році в ході змови проти Пізона , Сенеку було неправдиво звинувачено. Філософ став перешкодою на шляху до слави римського імператора, а тому у такий спосіб його було легше позбутись. За наказом імператора Нерона, Сенека і його дружина вчинили самогубство.

Сенеку було поховано в Римі. Смерть філософа нагадала його сучасникам таку ж участь мислителя Сократа.



Висновки

Уже в стародавності в рамках всеохоплюючого філософського знання склалися й розвивалися політичні теорії, у центрі уваги яких перебували такі питання, як сутність, походження, цілі, основні форми й шляхи розвитку держави, його вплив на громадян й ін. Головне з них - пошук основ найкращого порядку й правління, обґрунтування ідеї необхідності залучення до керування саме тих, хто дійсно вміє керувати.

Політична ідеологія Древнього Рима, що складала під сильним впливом ідей грецьких мислителів, розробила ряд своєрідних конструкцій, що залишили помітний слід в історії політичних вчень. Серед них - знамените визначення держави («справа народна»), дане Цицероном. Проблема подолання політичного відчуження в політичній ідеології Древнього Рима виражена слабко. Термінологічно вона намічена визначенням держави як «справи народної», теоретичним виправданням системи стримання і противаг, що попереджають виродженю республіки в тиранію.

...