Політичний режим

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

ВСТУП

1. Поняття, сутність політичного режиму. Типологія політичних режимів

2. Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) політичних режимів

3. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів

ВИСНОВОК

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Тема даної контрольної роботи: “ Політичний режим як функціональна характеристика політичної системи суспільства ” є вкрай актуальною для вивчення, оскільки кожна держава має свій політичний режим, який позначає сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, характеризує ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і визначений тип політичної системи, що існує в країні.

Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від світових розробок.

У сучасному світі можна говорити про 140-160 політичних режими, які дещо відрізняються одні від одних.

Античний філософ Арістотель дає два критерії, по яких можна провести класифікацію: по тому, у чиїх руках влада і по тому, як ця влада використовується.

“Правильні“ форми держави: монархія (влада однієї людини), аристократія (влада в руках деяких “кращих”).

“Неправильні” форми держави - ті, при яких люди, що стоять біля влади, діють у власних інтересах, не піклуючись про благо суспільства. До “неправильних” форм відносяться: тиранія (влада в руках тирана),олігархія (у влади багатої меншості) і демократія (контроль більшості суспільства над владою).

Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Одна з досить простих, широко розповсюджених, класифікацій політичних режимів - розподіл їх на тоталітарні, авторитарні і демократичні.

1. Поняття, сутність політичного режиму. Типологія політичних режимів

Поняття «політичний режим» -- одне із загальноприйнятих у сучасній політології. Його застосовують щодо характеристики способів, форм, засобів й методів реалізації політичної влади, оцінювання сутності держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах її розвитку політичне життя може суттєво видозмінюватися. Суспільство й держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократичними, тоталітарними й авторитарними; воєнізованими, громадянськими і змішаними; клерикальними, теократичними та ін. Усе це зумовлює суттєві відмінності у взаєминах між особистістю, суспільством і державою в різних країнах, що й позначається на своєрідності політичного режиму, який тісніше та безпосередніше повґязаний із сутністю держави, ніж інші її форми.

Політичний режим -- система засобів і методів здійснення політичної влади; модель, форма взаємодії державновладних структур і населення. [4]

Будь - який політичний режим визначається трьома основними чинниками: 1) процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади; 2) стилем ухвалення суспільнополітичних рішень; 3) відносинами між політичною владою та громадянами.

Поняття «політичний режим» охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості, права та обовґязки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій; політичної культури населення. Політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох субґєктів політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами. Існує багато класифікацій політичних режимів. Будь - яка класифікація є умовною, позаяк «чистих» і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує. Класифікувати політичні режими почали на початку XX ст., але до 60х років XX ст. найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв їх на демократичні та недемократичні. На початку 60х років американський політолог 3. Бжезинський, використавши висновки Р. Даля про багатополярність влади і про те, що жодна держава не досягла демократії, вирізнив тоталітарний режим на підставі політологічного аналізу політичних систем колишніх соціалістичних країн, довівши, що в більшості з них функціонували авторитарні політичні режими. Характеристики та особливості політичних режимів політологія вивчала впродовж кількох десятиліть. Нині вона зосереджується переважно на філософськополітичних аспектах внутрішньої еволюції конкретних режимів та процедури переходу від одного режиму до іншого. Найпоширенішою є тричленна класифікація режимів на тоталітарні, авторитарні й демократичні.

Сучасна політична карта країн світу надзвичайно строката. Ця строкатість обумовлена тим, що на цій карті немає двох однакових країн за територією, географічним середовищем, населенням, політичним устроєм та ін. Критеріїв для всебічної характеристики країн існує дуже багато. Але один з найважливіших -- політичний критерій, який визначає політичний режим, тобто сукупність методів і засобів здійснення політичної влади в суспільстві. Тому не дивно, що політичний режим є однією з головних, центральних категорій політології.

Незважаючи на те, що поняття «політичний режим» є основним у політології, в науковій літературі воно трактується досить вільно. Існують декілька точок зору щодо цього. Згідно з першою точкою зору, поняття «політичний режим» і «політична система» використовуються як тотожні. На цій позиції стоїть американський вчений М. Хагопян, який розглядає ці поняття в широкому значенні і розуміє як «фундаментальну організацію політичного життя», як загальні структурні характеристики політичного ладу. М. Дюверже, який доклав чимало зусиль для розкриття цієї проблеми, також ототожнює ці поняття.[5]

Взагалі треба зауважити, що як у вітчизняній, так і в зарубіжній науковій літературі досить часто зустрічається однакове трактування таких понять, як: тоталітарний режим -- тоталітарна система, демократичний режим -- демократична система, президентський режим -- президентська система -- президентське правління і т. ін. Усе це створює великі теоретичні складності, оскільки виникає можливість термінологічного дублювання двома і більше поняттями різних політичних явищ одного ряду. Можна стверджувати, що поняття «політична система» і « політичний режим» характеризують політичне життя з різних сторін.

У той час, як політична система виявляє характер зв'язків із зовнішнім середовищем, співробітництво з іншими підсистемами суспільства, політичний режим є формою організації та функціонування політичної системи, однією з найважливіших її характеристик.

Згідно з другою точкою зору, юридичною, при дослідженні політичного режиму робиться акцент на формальні норми і правила відправлення влади державними інститутами. Тобто можна сказати, що політичний режим обмежується формою правління. Ця точка зору домінує в конституційному праві, в якому класифікація політичних режимів спирається на різницю законодавчої і виконавчої функції держави, та на з'ясуванні їх співвідношення.

Спираючись на це, виділяють такі політичні режими: а) режим злиття гілок влади -- абсолютна монархія; б) режим розділення гілок влади -- президентська республіка; в) режим співробітництва гілок влади -- парламентська республіка та змішана, парламентсько-президентська республіка. політичний влада тоталітарний демократія

Разом з цим, загострюючи увагу на діяльності урядових структур, не слід ігнорувати вплив інших політичних інститутів, таких як партійної системи, групи тиску тощо, інститутів, які представляють, висловлюють і захищають інтереси громадян. Отже, форма правління є найбільш суттєвим компонентом політичного режиму, але він не вичерпує його змісту.

Третя точка зору на політичний режим -- соціологічна. Вчені, які поділяють її, при дослідженні політичного режиму спираються на аналіз тих засобів і способів, за допомогою яких здійснюється реальна політична влада і які обумовлені соціальними і культурними традиціями, системою розділення праці, характером комунікацій і т. ін. Цей підхід дає змогу зіставляти офіційні і реальні норми поведінки суб'єктів влади, з'ясовувати які політичні групи контролюють впливають на процес прийняття політичних рішень. При цьому як суб'єкти влади розглядаються не тільки уряд чи офіційні державні Інститути, але і ті групи осіб і структури, які реально впливають на прийняття рішень, але досить часто не мають офіційного статусу.

Спираючись на цю точку зору, можна погодитися з визначенням політичного режиму, яке дає А. І. Соловйов. Політичний режим, каже він, це сукупність найбільш типових методів функціонування основних інститутів влади, ресурсів, які використовуються ними, і засобів примушення, які оформлюють і структурують реальний процес взаємодії держави і суспільства. Тому, говорячи про політичний режим, ведуть мову не про нормативні ідеали, а про реальні засоби і методи здійснення політичної влади. І тому можна стверджувати, що політичний режим -- більш рухливе і динамічне явище, ніж політична система. Тобто одна політична система може характеризуватися декількома політичними режимами послідовно.

Одним з перших у політичній науці визначення політичного режиму дає М. Дюверже. Він розуміє політичний режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох структур груп тиску». Інший сучасний французький політолог Ж.-Л. Кермонн поглибив це поняття. На його думку, «під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, які сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період». Крім того. Ж.-Л. Кермонн виклав свій погляд і на структуру політичного режиму. Згідно з його поглядами, зміст поняття «політичний режим» включає: 1) принцип легітимності; 2) структуру інститутів; 3) партійну систему; 4) форму і роль держави.

Розглянемо ці складові глибше. Першою складовою політичного режиму є принцип легітимності. У політичній науці загальноприйняте положення, згідно з яким освячена правом влада є легітимною. Однак на практиці авторитарно-тоталітарні режими в своїй політичній діяльності також часто спираються на право і закон, широко використовують положення Конституції. Щоб вийти з такого протиріччя, іспанський політолог Л. Саністебан запропонував вважати легітимною владу лише тих режимів і відповідно тих еліт, які реалізують владу, спираючись на широку підтримку мас. «Тоді, -- писав він, -- легітимною є така влада еліт, яка приймається масами, а не просто нав'язується їм». Відомо, що ефективність впливу і дій влади на суспільство визначається не рівнем примусу, а рівнем легітимності режиму. Принцип легітимності, на думку американського професора X. Лінца, -- це здатність влади створювати в населення впевненість у тому, що, незважаючи на всі їх хиби і вади, існуючі політичні інститути є найкращими, ніж будь-які інші. Впевненість у правомірності владних рішень, які громадяни повинні виконувати, складається в людей тоді, коли ці владні рішення відповідають цінностям, котрі поділяє більшість суспільства. Як правило, такі цінності відповідають вимогам демократії, яка спроможна сформувати найкращі інститути. У той же час для авторитарних і тоталітарних режимів проблема легітимності не актуальна.

Другою складовою структури політичного режиму є структура інститутів. Воля більшості громадян здійснюється через систему політичних інститутів. Разом з правом, політичною системою, групами тиску, різними неполітичними структурами, які мають вагомий вплив на суспільство (церква, засоби масової інформації), найважливішим елементом політичного режиму є держава. Здатність держави бути ефективною залежить від принципів організації інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади. Спосіб формування вищої державної влади, принцип організації її інститутів, їх взаємодія і взаємовідносини з громадянами визначаються поняттям «форма правління».

Третім елементом структури політичного режиму є партійні системи. Відомо, що в реалізації суспільних інтересів держава активно взаємодіє з іншими політичними силами, які представляють і захищають потреби громадянського суспільства. Серед таких сил особливе значення мають політичні партії, які беруть свій початок у громадянському суспільстві і відстоюють інтереси різних груп цього суспільства. Тому можна стверджувати, що партійні системи визначають сутність політичних режимів. Вони визначають політичний курс держави, способи його реалізації. Проте роль партій при різних формах політичного устрою держави неоднакова. У парламентських демократіях уряд формується з представників однієї або декількох партій, які перемогли на виборах, а парламентські вибори перетворюються на суперництво, змагання партій. Для перемоги партій необхідна єдність дій, сувора дисципліна. Партія або коаліція партій, які перемогли на виборах, формують уряд і без її згоди депутат парламенту, член партії, не може зайняти місце в урядовому кабінеті. У президентських демократіях формування інститутів законодавчої та виконавчої влади здійснюється шляхом прямих виборів, а не внаслідок просування кандидата на цю посаду зусиллями окремої партії. Тому вплив партії на передвиборчу боротьбу обмежений, а сама боротьба стає суперництвом яскравих особистостей.

Четвертим елементом структури політичного режиму є форма держави. Питання форми держави має важливе теоретичне ц практичне значення і означає сукупність ознак, які визначаються характером і змістом діяльності держави. У науковій літературі виділяють дві основні форми держави -- форму державного правління і форму державного устрою. Вони різноманітні і утворилися на основі історичних традицій державності, особливостей її становлення. Форми державного правління -- це зовнішнє виявлення змісту держави, зумовлене структурою та правовим станом органів державної влади. Від характеру і правового стану вищих органів державної влади залежить кінець кінцем різниця між двома основними формами державного правління -- монархією (абсолютною і парламентською) та республікою (президентською, парламентською та змішаною).

Форма державного устрою -- це національно-територіальна організація держави і взаємовідношення центральних та територіальних органів. Ця форма дає відповідь на питання про те, з яких частин складається територія країни та про їх правове положення, яке співвідношення та взаємозв'язок ієрархічних структур держави. Виділяють дві форми державного устрою -- унітарну та федеративну держави. Є й змішані форми державного устрою. Наявні в сучасному світі конфедерації не належать до форми державного устрою, бо є формою об'єднання суверенних держав, які координують свою діяльність за деякими питаннями.

Для глибшого дослідження сутності політичного режиму треба звернутися до питання їх класифікації та типології. Перші спроби класифікації політичних режимів зроблені ще античні вчені. І це не дивно, бо людей завжди цікавило, як і цікавить зараз, чому в одних державах люди живуть краще, ніж у інших, і що треба змінити в своїй державі, щоб і самим жити добре? Хоча, відверто кажучи, античні вчені не вживали поняття «політичні режими», а користувалися поняттям «форма правління». Так, Платон класифікував їх аналогічно душевному стану людини і виділяв: монархію (честь), аристократію (справедливість), тимократію (войовничість і почесті), олігархію (жадібність), демократію (волелюбність), тиранію (лють). Арістотель виділяв три правильні форми правління -- монархію, аристократію і полі-тію, та три неправильних -- тиранію, олігархію і демократію. При правильних формах правління здійснюється згідно з законами в інтересах багатьох громадян, при неправильних -- в особистих інтересах, позазаконними методами.

Полібій, підхопивши ідеї Платона про політичне виродження форм правління, розглядав кругообіг політичного життя держав, який виражається в послідовній заміні один одним шести форм правління. Першою виникає монархія -- правління однієї особи. Розкладаючись, монархія перероджується на протилежну форму -- тиранію.

Незадоволеність тираном призводить до того, що шляхетні громадяни позбавляють правителя влади. Внаслідок цього встановлюється аристократія -- правління небагатьох, які переслідують інтереси спільного блага. Аристократія, в свою чергу, поступово вироджується в олігархію -- правління тих, хто використовує свою владу для особистого збагачення.

Умови цього правління породжують незадоволення, що неминуче призводить до наступного перевороту, в результаті чого утворюється правління багатьох -- демократія. її спотворенням є охлократія -- панування натовпу.

У сучасній політичній науці одним з перших до проблем класифікації політичних режимів підійшов Г. Моска. Він не завершив свою класифікацію, а його послідовники виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-авторитарний, демократично-ліберальний.

Існує особливий, своєрідний підхід до класифікації політичних режимів в українській політичній думці. Автор цього підходу В. Липинський у «Листах до братів-хліборобів» виділяє три типи політичних режимів: 1) демократію з республікою; 2) охлократію з диктатурою; 3) класократію з правовою монархією. Під демократією фактично розуміється парламентська і президентська республіка. Під охлократією розуміється такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації елементів в одну верству і панує над усім суспільством, тобто не влада натовпу, а влада над натовпом. І під класократією В. Липинський розуміє такий соціально-політичний лад, коли активна меншість, виборна аристократія, приходить до влади, управління шляхом виборів найкращих представників із різних станів і класів суспільства. Влада цієї активної меншості, виборної аристократії, обмежується послухом монархові, влада якого, в свою чергу, обмежується законами, прийнятими законодавчими органами, які утворюються з вибраних представників окремих класів.

Цікавий і, на мій погляд, розумний підхід щодо класифікації політичних режимів висловлює російській вчений К. С. Гаджиєв. Він робить висновок, що визначальною в класифікації політичних режимів є існуюча політична система. У ліберально-демократичній політичній системі, каже він, визначальне значення для класифікації політичних режимів належить характеру розподілу влади, що має вирішальний вплив на характер співвідношення, прерогативи і функції основних владних інститутів держави. Насамперед, продовжує він, політичні режими розрізняються згідно ролі, яку виконують глава держави і глава уряду в системі влади: конституційна монархія, парламентська республіка, президентська і змішана республіка. При цьому слід зауважити, що конституційна монархія, за винятком процедури вибору глави держави, за базовими параметрами збігається з парламентським режимом.

У політичній системі диктаторського типу розподіл властей відсутній, тому головним критерієм класифікації політичного режиму необхідно затвердити форми організації та функціонування унітарної ієрархічної влади. За цим критерієм у сучасних диктаторських політичних системах розрізняють авторитарні і тоталітарні режими. Всередині цих режимів існують свої особливості і нюанси. Так, у рамках авторитаризму розрізняють традиційно-монархічний, громадянський, військово-політичний, авторитаризм модернізації; у рамках тоталітаризму -- більшовицький, фашистський, нацистський режими.

Треба сказати, що і при авторитаризмі, і при тоталітаризмі немає чистих, класичних режимів, які повністю відповідали б усім критеріям, а існують режими змішані, які поєднують у собі елементи різних політичних систем.

Треба зауважити, що «класифікація» і «типологія» -- поняття різні. «Класифікація» ґрунтується на виділенні деякої загальної ознаки в сукупності різних явищ політичної дійсності, завдяки чому досягається певна упорядкованість. «Типологія» ж повинна відбивати узагальнений образ, явище, сукупність. При цьому утворюється особлива абстракція -- тип, який дає змогу відображувати сукупність у «чистому» вигляді, без другорядних якостей. Класифікація ідеальних, «чистих» типів визначається терміном «типологія».

Для всебічної типології політичних режимів треба визначити критерії цієї типології. Можна погодитися з українським вченим О. Рудакевичем, який для типології політичних режимів пропонує такі критерії: спосіб формування органів влади; ступінь поділу державної влади; співвідношення державного управління та місцевого самоуправління; становище особи в суспільстві, її права і свободи; тип орієнтації громадян на політичну систему суспільства; роль партій, інших об'єднань у політичному житті; характер взаємин влади і опозиції; методи розв'язання конфліктних ситуацій; зміст і співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності; ефективність контролю громадянського суспільства за діяльністю державних інститутів; ступінь політичного та ідеологічного плюралізму; місце й роль силових структур у політичному житті.

Сучасна політична наука найчастіше застосовує типологію, за якою політичні режими поділяються на демократичні та антидемократичні. У свою чергу, антидемократичні режими поділяються на тоталітарні та авторитарні. [6]

2. Характеристика автократичних (тоталітарного і авторитарного) політичних режимів

Тоталітаризм. Цей термін запровадив Б. Муссоліні для характеристики фашистського руху в Італії та для відмежування його від нацистського руху в Німеччині. Теорія тоталітаризму склалася в ЗО--40х роках XX ст. із появою фашизму та його різновидів.

Насильство за тоталітарного режиму є одним із головних засобів політичного управління. Він деформує ментальність, політичну культуру, соціально-економічну стратифікацію населення, особисту й соціальну психологію, політичні відносини та внутрішньо сімейні стосунки.

Тоталітаризм (лат. totalis -- увесь, повний) -- спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Термін «тоталітаризм» походить від латинського слова totalis, що означає «весь, цілий, повний». На практиці тоталітарний режим встановився в деяких країнах у першій половині XX ст. Тоталітаризм означає повний (тотальний) контроль та жорстку регламентацію з боку держави усіх сфер життєдіяльності суспільства та кожної людини засобами збройного насильства. Політична влада поглинає і все суспільство, і окрему людину. При цьому влада формується однією людиною, або вузькою групою осіб з правлячої еліти. Здійснення політичного панування можливе лише в тому випадку, коли влада спирається на розвинуту каральну систему, політичний терор, тотальне ідеологічне оброблення суспільної думки. Тоталітарні режими найчастіше виникають у надзвичайних умовах: зростаючої нестабільності, глибокої економічної і політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого вирішення стратегічних завдань. Його встановлення розглядається як спосіб подолання зазначених проблем та досягнення визначених цілей.

Найчастіше виділяють такі ознаки тоталітаризму: 1) над централізація структур влади, яка має пірамідальну форму, на вершині якої -- лідер-вождь або група. Володарюючи група не несе відповідальності за свої дії ні перед яким виборним органом, концентрує в своїх руках усю повноту влади -- законодавчу, виконавчу і судову; 2) монопольна ідеологія, яка обґрунтовує право режиму на поза контрольне панування. Значення ідеології в тоталітарних режимах визначається необхідністю підкорити все населення реалізації єдиної мети; 3) масова, монопольно володарюючи партія, яка формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації, здійснює підбір і розстановку кадрів; 4) розгалужена каральна система; 5) відсутність громадянських прав і свобод та громадянського суспільства; 6) висока ступінь мілітаризації в усіх сферах суспільного життя.

Розрізняють три форми тоталітарного режиму: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм і радянський комунізм. Усі вони мають особисті відзнаки.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Тоталітарними вважають теорію давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди Платона стосовно моделі утопічної держави. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. СенСімона, Г.В.Ф. Гегеля, Ж.Ж. Руссо.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації, колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології (певна ідеологічна та міжособистісна ситуація). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічна обробка населення, насадження уніфікованих побутових та загальнолюдських стандартів, нівелювання загально цивілізаційних та особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму.

Характерним для нього є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень та залучення населення до їх виконання) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрішньо психологічного ентузіазму, а також екстенсивне -- за допомогою репресивнопропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значно дистанційоване від нього. З тоталітаризмом пов'язаний султаністичний політичний режим, який характеризують наявність верховного правителя за відсутності розмежування державної та приватної сфер; погляд представників влади на суспільство як на неподільну власність правителя, члени родини якого здебільшого обіймають провідні посади в державному та економічному управлінні; особлива ідеологія (найчастіше названа за імґям правителя); неформальний характер усіх державних відносин; клановість; відсутність реальної судової влади. У тоталітарних державах недопустимі будь - які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

-- наявність загальнообовґязкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;

-- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;

-- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

-- жорстке переслідування будь - якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь - яких форм насильства

--концентрація влади в руках одного лідера чи партії;

-- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

Класичними тоталітарними державами були гітлерівська Німеччина та СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: період воєнного комунізму 1917--1921 pp. (тоталітарноавторитарний тип політичного режиму); 1921--1929 pp. (авторитарний режим); 1929-- 1956 pp. (тоталітарний режим), 1956--1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але загалом режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за «горбачовської перебудови», коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму (грец. monos -- один) й закритості суспільства.

Авторитаризм. За авторитаризму в суспільстві можуть існувати інститути, притаманні демократії, але основними ознаками, що відрізняють авторитаризм від демократії, є перевага в діяльності державних органів методу адміністрування (за авторитаризму рідко застосовується компроміс із найважливіших політичних проблем); концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів; здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій; звуження сфери гласності та виборності державних органів. Загальна риса всіх авторитарних держав -- сильна виконавча влада.

Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного режиму є:

1. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо конституція і зберігається, то суто в декларативній формі.

2. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.

3. Органи влади, як центральні, так і місцеві, мають маріонетковий характер.

4. Можливість втручання армії в політичний процес.

5. Не виключені вибори, боротьба партій, але все це відбувається в жорстко регламентованих рамках.

6. Наявність приватного сектору економіки, вільного від прямого державного втручання.

7. Авторитарний режим допускає існування інакомислення і опозиції в чітко визначених межах. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.

Цей політичний режим займає проміжне місце між тоталітаризмом та демократією. Але це не розкриває суттєвих ознак для всього режиму в цілому. При визначені авторитаризму суттєвою ознакою є відносини влади і суспільства. Ці відносини будуються, швидше за все, не на переконанні, а на примусі. Авторитаризм (від лат. autoritas -- цілковита влада, вплив, наказ) -- це державно-політичний режим, стиль суспільного життя, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи чи обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, чіткою регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив та повноважень демократичних інституцій.

Авторитарний режим ґрунтується на беззаперечному підпорядкуванні владі, яка прагне будь-якими засобами затвердити й зберегти свій авторитет. І хоч авторитаризм дещо лібералізує суспільне життя, дозволяє обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні і діях, наявність опозиції, все ж таки чітко розробленої державної ідеології немає. При авторитаризмі керівництво різними сферами суспільного життя не таке всебічне, як при тоталітаризмі, немає тотального контролю над соціальною та економічною інфраструктурою громадянського суспільства, за виробництвом, профспілками, навчальними закладами та засобами масової інформації.

Разом з тим режим не дозволяє реальної політичної конкуренції за владу, фактичної участі населення в прийнятті рішень з важливих питань життя суспільства.

У реальному політичному житті є багато різновидів авторитарного режиму, такі як, наприклад, військові режими (режим Піночета в Чилі), громадянські диктатури (режими в країнах арабського Сходу), теократичні режими (режим аятоли Хомейні в Ірані) тощо

Авторитаризм -- тип політичного режиму, який характеризується субординацією субґєктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обовґязкова, головне -- відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія.[1]

3. Перехід до демократії як напрям трансформації недемократичних режимів

Дослідженням проблем становлення і розвитку політичних режимів займалося і займається багато вчених. Але в більш-менш завершеному вигляді теорія політичних режимів складається лише в 50-ті роки XX ст. Разом з цим багато питань цієї теорії лишається досі в стадії розроблення. Це торкається питання трансформації тоталітарних та авторитарних режимів у демократичні.

Для науки і для політичної науки зокрема, ця проблема не нова, тому що немає в світі країни, яка не пережила б періоду реформування політичного режиму. Тому це питання актуальне. Так, ще всередині XIX ст. видатний французький вчений А. Токвіль сформував закон політичного розвитку, згідно з яким найшвидший шлях до свободи веде до найгіршої форми рабства. Він вважав, що немає нічого гіршого для країни, ніж слабкі традиції демократії і свободи, ніж швидкі зміни та реформи. У цих умовах процес реформування може вийти з-під контролю, бо політичні інститути суспільства не можуть забезпечити баланс інтересів громадян різних соціальних верств, а бурхливий потік політичної енергії та дій, спрямований на руйнацію старого режиму, не вдається зупинити, направити його в розумні демократичні межі. Токвіль попереджав, що цей процес неминуче веде до охлократії, тобто до найгіршої форми тиранії, яка може бути замінена ще жорстокішою тиранією.

З розвитком загального політичного питання, питання реформування та трансформації політичних режимів не втрачає своєї актуальності. Воно актуальне й нині для цілого ряду країн, особливо країн Центральної та Східної Європи, України, які знаходяться на цьому етапі і прикладають чимало зусиль, щоб пройти його як найшвидше.

Проте єдності в поглядах на проблеми реформування та трансформації політичних режимів у вчених немає. У 60-х роках XX ст. ряд учених дійшли думки, що недемократичні режими є досить тривалим феноменом політичної реальності. Представники цієї групи вчених 3. Бжезінський і С. Хантінгтон у своїй книжці «Політична влада: США і СРСР» визначають спільну особливість великих держав, що ці держави належать до групи успішно діючих і що тоталітарний режим наддержави може розвиватися краще та функціонувати ефективніше, ніж демократичний. Підтвердження своєї думки вчені знаходять у політичному житті в періоді між двома світовими війнами, в 60-х роках, коли демократія відступала, а тоталітаризм сприймався мало не як політичний режим майбутнього. У наступне десятиліття К. Фрідріх та 3. Бжезінський у книжці «Тотальна диктатура та демократія» зробили висновок, що тоталітарний режим неспроможний змінюватись, еволюціонувати і що його можна лише знищити ззовні. І тому тоталітарні держави приречені на загибель. Прикладом для них слугував тоталітарний режим у Німеччині, яка розв'язала світову війну і програла її. Однак життя показало хибність такої точки зору і підтвердило здатність трансформації політичних режимів. Підтвердженням цієї тези є СРСР після 1953 p., коли політичний режим почав еволюціонувати від тоталітаризму до авторитаризму.

Американський політолог С. Хантінгтон розглядає три моделі переходу від авторитаризму до демократії. Першою є класична лінійна модель (Великобританія, Швеція). За цією моделлю, в країні проходить поступове обмеження монархічної влади, розширюються права парламенту та громадян. Спочатку громадяни отримують громадянські, особисті права, потім політичні і на завершення -- соціальні. Поступово обмежуються, а потім і зникають виборчі цензи, парламент стає вищою законодавчою владою і контролює уряд.

Другою є циклічна модель переходу (деякі країни Азії, Африки, Латинської Америки). Вона передбачає чергування демократичних та авторитарних форм правління, формально позитивного відношення політичної еліти до демократії. У цьому випадку обраних народом урядовців або скидають військові, або вони самі захоплюють і узурпують владу, побоюючись втратити її, стикаючись зі зростаючою опозицією і непопулярністю. Ця модель переходу свідчить про недостатню зрілість демократичних переконань, про слабкість позицій цих переконань у панівній політичній культурі.

Наступною є діалектична модель переходу (Іспанія, Греція, Португалія). Ця модель так само, як і циклічна, характеризується нестабільністю політичних режимів. Але за цією моделлю перехід до демократії здійснюється під постійним впливом уже сформованих внутрішніх передумов (висока індустріалізація країни, сформований численний середній клас, високий освітній рівень громадян, раціоналізація та індивідуалізація масової свідомості). Концентрація цих та інших передумов призводить до швидкої руйнації і краху авторитарного режиму, і як наслідок встановлюється стабільна демократія.

У доповнення до розглянутих запропонованих С. Хантінгтоном моделей, узагальнена логіка переходу до демократії може спиратися на наявність чи відсутність консенсусу між реформаторами та поміркованими прихильниками старої системи влади. Виходячи з цього, можна говорити про кооперативну і конкурентну моделі переходу.

Кооперативна модель має наявний потенціал демократизму. Вона передбачає: а) поступову і послідовну лібералізацію політичного режиму; б) обережний і послідовний демонтаж старих інститутів влади попередньої системи, несумісних з новою, розумне збереження і пристосування старих корисних інститутів влади і констиціонування нових демократичних інститутів; в) ресоціалізація населення.

Конкурентна модель передбачає: а) загальну лібералізацію всіх сторін життя; б) демонтаж старої системи; в) впровадження нових демократичних інститутів за будь-яку ціну, часто супроти опору як знизу, так і згори. Ця модель трансформації відзначається прискореною та поверхневою лібералізацією відносин, швидким проведенням демократичних виборів, в результаті яких стара еліта усувається від влади. Внаслідок слабкості нових політичних інститутів зберігається висока вірогідність реставрації недемократичних режимів, інколи в більш жорстких формах.

Доповнюючи наведені вище погляди, польський політолог Є. Вятр виділяє три форми найбільш вірогідної мирної трансформації недемократичних режимів у демократичні. Перша форма -- реформа зверху. Така трапляється, коли правителі самі, добровільно наважаться втілити в життя програму демократичних перетворень. Друга форма трансформації тоталітарних і авторитарних режимів пов'язана із швидкою їх загибеллю і відмовою від влади на користь демократії. Третя форма -- це поступове проведення реформ, яке спирається на узгодження дій сил, що стоять при владі і опозиції. Взагалі ж перехід від авторитаризму до демократії здійснюється в кілька етапів: криза авторитаризму; його лібералізація; встановлення демократії.

Перехід від тоталітарних і авторитарних режимів до демократії пов'язаний з великими труднощами, насамперед економічними. Цей перехід суттєво полегшується у випадках, коли економіка знаходиться в піднесеному стані, і ускладнюється в умовах її кризи. Тому стан економіки-- це перша проблема, з якою стикається країна під час переходу до демократії.

Друга проблема -- радикалізація опозиції. Це істотно дестабілізує економічне і політичне життя. Сучасна Україна в цьому плані -- яскравий приклад. Поки не було демократії, опозиція ставила вимоги до влади, які досягалися порівняно легко (право вільно висловлюватися, звільнення політв'язнів, право на свободу пересувань). Але з початком процесу демократизації радикальна опозиція висуває до влади все більш важко вирішувані та дестабілізуючі вимоги, аж до відправлення у відставку уряду та президента. Такі обставини здатні перервати демократичні перетворення і повернути процес до повернення авторитаризму.

Третя велика проблема на шляху до демократії пов'язана з багатонаціональним характером багатьох держав. Тому не дивно, що проблема демократизації істотно ускладнюється боротьбою національних осередків за суверенітет і державну самостійність.

Четверта проблема, яка несе в собі загрозу для процесу демократизації, полягає в тому, що в кожній державі є люди, які знаходяться в опозиції як до тоталітаризму, так і до демократії, бо вони є прихильниками авторитаризму. Таким чином, трансформація тоталітарних і авторитарних режимів у сучасній демократії-- процес складний і суперечливий, але можливий.

Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямованість, а в широкому -- це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації. Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн.

Демократія -- правління народу, обране народом, для народу.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування; визначає правовий статус особистості та принцип рівності перед законом, а також принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Для демократії характерними є вільна діяльність політичних і громадських організацій, обовґязкова виборність органів влади, розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства, економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише анти людських ідеологій).

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер.

Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму -- визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector -- виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні є магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.

У зарубіжній та вітчизняній політичній науці багато теорій та моделей демократичного розвитку. В. Парето створив модель «елітарної» демократії, стверджуючи, що перехід суспільства до індустріальної стадії розвитку потребує створення спеціального професійного управлінського апарату, без якого демократія неможлива. Актуальність цієї моделі було доведено історичним розвитком суспільства, а відкинуто лише в 40--50-х роках XX ст., коли в політичній діяльності запанував лібералізм. Згідно з плюралістичною теорією демократії (теорією заінтересованих груп) А. Бентлі, будь-які групи, що переслідують власні інтереси, впливають на владу, намагаючись досягти своїх цілей через політичну діяльність. Модель А. Бентлі відкинули через небезпечність паралічу влади та дестабілізації. Автор моделі демократичного елітаризму Р. Даль доводив, що еліти між собою співпрацюють та визначають правильний спосіб вирішення конкретних проблем. Ідеал демократії в принципі недосяжний, але необхідно знайти форму політичного життя, яка забезпечила б змагання політичних сил, можливість політичного консенсусу.

Чимало сучасних учених повґязують зміст демократії з елітами і доводять, що демократія завдяки виборам має дати дорогу найгіднішим представникам еліти, має оберігати суспільство від людей, які довго перебувають при владі, запобігати надмірній концентрації влади. Дехто з сучасних практичних політиків активно критикує тлумачення демократії як влади народу, застерігає від тотальної політизації суспільного організму, не сумніваючись, однак, що саме демократія постійно підтримує в середовищі правлячої верхівки стан пошуку й самовдосконалення. Окремі вчені (особливо в Росії) доводять небезпечність зведення демократії до найвищого ідеалу.[3]

Перед країнами, які віддали перевагу демократичному розвиткові, постає багато не лише економічних, соціальних, а й політичних проблем. Насамперед це проблеми модернізації політичної системи, пристосування її до функціонування за умов демократії, створення демократичних політичних інститутів, вирішення гуманітарних проблем, входження в міжнародні політичні організації тощо. Модернізація -- процес поступовий і багатогранний, її завданням є пошук нових парадигм з метою мобілізації суспільства.[4] Особливо важливою є модернізація для перехідних суспільств, які характеризуються творчим конструктивним браком ідеалів; відсутністю консолідуючих суспільство особистостей та лідерів; політичною ситуацією, яка не працює на майбутнє. Сама демократія, як зазначає К. Гаджієв, не може сприйматися однозначно, особливо в перехідний період. Досить слушним є попередження А. Токвіля про те, що тиранія більшості може бути ще жорстокішою, ніж тиранія меншості, на що теж слід зважити під час побудови демократичної моделі суспільного розвитку.

Серед проблем утвердження демократії, повґязаних з економікою і політикою, -- відставання інфраструктури ринкової економіки від розвитку власності. Саме демократія мусить забезпечити легітимізацію ринку. Ринок і капіталізм не можуть бути самодостатніми умовами утвердження демократії. Прикладом цього є піночетівський режим у Чилі. Співвідношення понять «лібералізм» і «демократія» теж неоднозначне. Лібералізм віддає перевагу волі людини перед рівністю, а демократія -- рівності перед волею.

Найраціональніше розуміти демократію як форму політичної самоорганізації суспільства, що означає певну дистанцію між державою та суспільством. Вона є не лише технічним аспектом певних реформ, а й шкалою цінностей, системою життя, основні постулати якого -- рівність і права людини. За демократії немає місця застою, ідеологія не заступає демократичні цінності, плюралізм є джерелом влади, забезпечений абсолютний примат суверенітету народу.[2]

Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання: 1) фіксувати певну форму правління; 2) закріплювати й виражати згоду народу; 3) регламентувати повноваження урядових структур. І найголовніше -- слід спочатку усвідомити демократичні цінності, а вже потім втілювати їх у політичній діяльності.

Щоб стати демократом, людина, з огляду на психологію, має вирости й соціалізуватися в демократичному середовищі. У посттоталітарних країнах демократичні державні інститути (органи різних гілок і рівнів влади й управління, політичні партії тощо) недостатньо інтегровані в суспільний організм. Скажімо, в Японії капіталізація поєднана з корпоративністю, тому японську демократію інколи називають корпоративною. Саме збереження традиційних цінностей японської ментальності дало змогу Японії ефективно справитися із завданнями модернізації, стати однією із найрозвинутіших демократичних країн. Тобто модель модернізації мусить бути оригінальною для кожної країни. Для пострадянських країн особливо важливим є віднайдення способів органічного поєднання правової держави, ринкової економіки та історичних традицій державності. Демократія, в сучасному розумінні, покликана забезпечити оптимальне поєднання економічної ефективності, соціальної справедливості, свободи підприємництва, соціальної рівності тощо.

Важливими є стабілізація законодавства, легітимний розподіл функцій влади та формування сильного центру (як політичного, так і духовного), утвердження демократичної політичної свідомості та культури, переосмислення власного досвіду державотворення тощо.[3]

ВИСНОВОК

З вищесказаного можна зробити наступні висновки: політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові.

Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Типолізувати таку багатопланову категорію, як політичний режим, можна за різними підставами. Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям сучасної доби, є його поділ на демократичний та авторитарний. Зрозуміло, у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів.

Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.