Політичні еліти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Змiст

1. Взаємозв'язок і взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя

2. Політичний режим в Україні

3. Вибори та виборчі системи

4. Політичні еліти: сутність, теорії, типологія. Відкриті та закриті еліти

Список використаної літератури



1. Взаємозв'язок і взаємодія політики з іншими сферами суспільного життя

Політика відчуває на собі вплив економіки, моралі, права, художньої культури тощо. Але ж й вона діє на ці та інші сфери.

Тривалий час політика сприймалась як всезагальна універсальна форма людської активності. Розуміння певної автономії політики дало змогу більш чітко співвіднести політику з іншими сферами життя.

Це співвідношення різні мислителі оцінювали доволі неоднозначно. Деякі бачили її як першорядну сферу людської діяльності (Моска); інші, навпаки, розчиняли її в різних видах діяльності, заперечували можливість її автономізації (Фрейд); декотрі розглядали її як залежну від економіки (Маркс), права (Гоббс), моралі (Арістотель) чи релігії (теологічна парадигма); інші - визначали її як відносно автономну рівноправну з іншими сферу суспільного життя.

Існують дві крайні точки зору: одна з них детермінує політичні процеси неполітичними факторами, інша гіперболізує самодетермінованість політики, говорить про її непідвладність впливу інших сфер життя. Здається, що більш об'єктивним є підхід, за яким політика та інші сфери взаємодіють, взаємозалежать як відносно самостійні системи регулювання соціальних процесів. Можлива перевага тих чи інших регуляторів обумовлюється різними причинами (історична ситуація, менталітет та ін.).

В умовах стабільних демократій зв'язок політики з іншими сферами має стійкий динамічний характер. Простежується тенденція до зниження ролі методів політичного регулювання, посилення впливу моральних, релігійних норм, методів самоорганізації в суспільстві.

Перехідний стан політичного режиму, який часто супроводжується кризою, сприяє посиленню впливу факторів політичного характеру, підвищує значення політичної волі та рівня інституалізації політичних відносин. Особливо це виявляється в логіці дії авторитарного режиму, для якого політика - засіб пріоритетного впливу на посилення регульованості соціальних процесів.

Щодо тоталітарного режиму, то в ньому політична сваволя досягає неосяжних розмірів. Політичні методи за суттю підміняють та девальвують чинники іншого порядку. Навіть економічна доцільність віддає місце ідеологічним міркуванням. Політика набуває гіпертрофованого значення, вона проникає навіть у особисте життя громадян.

Тепер розглянемо конкретну взаємодію політики з деякими сферами людської життєдіяльності.

Економіка має значний детермінуючий вплив на формування політичної влади. Зокрема, девелопменський підхід (з англ. - “розвиток”) визначає, що слабо розвинута економіка передбачає централізацію влади, посилює авторитарні тенденції. Високий рівень економічного розвитку є важливим фактором встановлення та збереження стабільної демократії.

Зарубіжні дослідники використовують таке поняття, як індекс комплексного розвитку, в якому економічні показники посідають важливе місце. В залежності від їх розвинутості прогнозується перспектива встановлення стабільної демократії в тій чи іншій країні, що переживає етап модернізації.

Такий дослідник, як Б.Рассел, синтезував показники соціально-економічного та політичного характеру, та виділив п'ять типів держав, що відповідають п'яти типам соціально-економічного розвитку суспільства. Традиційні, примітивні суспільства; традиційні цивілізації; перехідні суспільства; суспільства промислових революцій; суспільства високого масового споживання.

Зв'язок політики та економіки необхідно розглядати діалектично. Політика також має регулюючі можливості щодо економіки, бо є формою владно - державного примусу. В разі необхідності вплив її набуває особливого значення. Сьогодні як ліберальні ідеологи заходу, так і консервативні відмовляються від різко негативного ставлення до державного регулювання економіки. Вони визнають необхідність застосування цих важелів.

В сучасній Україні, як і в інших державах, що проводять посттоталітарні трансформації, питання посилення регульованості соціальних процесів є найбільш актуальним. Політичний аналіз потрібен для проведення ефективних економічних перетворень: встановлення конкурентного середовища, ствердження ринкових відносин, розвитку підприємництва. Міри політичного характеру необхідні й для подолання негативних наслідків минулої системи та подолання кризових явищ перехідного періоду.

Однак успіх демократичних перетворень буде залежати від збереження динамічного балансу між чинниками політичного та економічного характеру. Наприклад, не менш значущим виявляється розвиток вільної економічної діяльності, ствердження господарської ініціативи та широкий розвиток підприємництва.

Економіка та політика взаємодіють опосередковано через соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить від змісту інтересів соціальних груп, що складають те чи інше суспільство.

Правова, юридична сфера закріплює в законодавстві основні принципи політичного панування. Воно постає своєрідним індикатором дозрілості політики, держави. Визначає межі припустимої політичної поведінки суб'єктів політичної діяльності. Особливо це повинно стосуватися правлячих кіл. Щодо нашої нещодавньої історії: в умовах тоталітарного режиму право слугувало політиці, ніяк не регламентувало правове, владне свавілля. Абсолютна влада розбещує абсолютно.

Дослідження проблеми співвідношення політики і моралі бере свій початок ще за давні часи. В цілому в історії філософської та політичної думки можна визначити три основні підходи.

Перший підхід (Макіавеллі, Моска, Міхельс, Бентам) відкидає будь-яке серйозне значення моралі для політики.

Другий підхід (Платон, Арістотель, Фромм), навпаки, розчиняли політичні підходи в морально-етичних оцінках. Висловлювалась точка зору, що етичні орієнтири є найсуттєвішими в людській життєдіяльності (однаково в усіх сферах, не відокремлюючи політику).

Третій підхід (А.Швейцер, М.Ганді) відстоювали думку ушляхетнювання політики мораллю. З цього погляду, мораль є важливим чинником оцінки політичної діяльності взагалі.

В політиці процес формування та реалізації інтересів первісно пов'язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, характер відносин з державою, про межі свободи та рівність впливають на політичні настанови та поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності. Мораль розміщує політичні питання у площині взаємовідносин “добра” та “зла”. Індивідуальний вибір більшою мірою залежить від морального апробування, тоді як професійні аспекти управлінської діяльності еліт містять мінімальний рівень моральної рефлексії.

Зрозуміло, що моральність політики відносна, тим більше, що моральна оцінка політичних засобів, що застосовуються, залежить від конкретної ситуації. Наприклад, держава може ефективно використовувати своє монопольне право на використання сили тільки тоді, коли має легітимність. Інакше кажучи, коли моральні почуття народу збігаються з нормами офіційної владної моралі.

У відносинах моралі та політики також необхідний баланс неприпустимий як гіперморалізм, що призводить до містифікації політичних уявлень, що є шляхом до соціальних катастроф, так і нехтування соціальними принципами, що характерно для всіх відомих історії диктаторських режимів.

Якщо політика не цурається моральних вимог, тоді їй принадне прагнення досягти цілей за рахунок меншої соціальної ціни, зберегти мир та громадянську згоду.

Індивідуальний, груповий та загальнолюдський рівні політичної свідомості повинні отримувати інтегральну формулу. Перевага одного з них негативна за своїм впливом, бо порушує динамічний баланс між політикою та мораллю, реальним та ідеальним. Для збереження цього балансу необхідно посилювати ті настанови, що об'єднують суспільство, а не призводять до його розпаду. Стабільність суспільства передбачає одним з важливих чинників мораль як джерело політичного розвитку та політику - як засіб укріплення універсальних норм та цінностей моралі.

2. Політичний режим в Україні

Очевидно, розв'язання цього питання потребує аналізу не лише загальних, властивих всім країнам Центральної та Східної Європи рис, а й специфічних, характерних для політичного процесу в нашій державі. За другу половину 1990-х років вітчизняна політична наука накопичила певний масив інформації щодо специфічних рис і феноменів політичного режиму України. До них належать:

1.Непублічність влади. Тобто можна чітко ідентифікувати лише вимоги до влади та її реакцію у вигляді прийнятих рішень. Все, що відбувається навколо прийняття рішень, є "чорним ящиком" для дослідника.

2.Неможливість, внаслідок цього, конкретної інституційної ідентифікації влади.

3.Неповноцінність виборів. Вони не є механізмом формування волі більшості та цивілізованого розв'язання конфліктів і слабко виконують функцію рекрутування нової політичної еліти.

4.Наявність елементів клієнтелізму у стосунках виборець-депутат, виборець-партія, всередині самих партій.

5.Невиконання українськими партіями властивих партіям функцій і, навпаки, їх виконання іншими інститутами.

6.Існування кланових угруповань довкола державних та регіональних лідерів.

7.Чужорідність, ізольованість існуючих інститутів громадянського суспільства.

8.Протиріччя між конституційним і реальним механізмом владних відносин, тобто декларативний характер Конституції.

9.Існування державної політичної цензури.

10.Функціонування держави виключно як апарату насильства.

11.Гіпертрофована, авторитарно налаштована президентська влада.

12.Антипарламентаризм.

13.Централізм, антирегіоналізм.

14.Відсутність передумов для європейської ідентифікації.

Неважко помітити, що всі перераховані специфічні риси не є характерними для демократичного політичного устрою. Водночас більшість із них не характерні й для зрілого тоталітаризму. Практично, всі вони притаманні авторитарним політичним режимам. Таким чином, мова має йти про існування цілого "пласта" ознак авторитарного режиму в Україні.

Наявність більшості перерахованих характеристик не можна заперечити, пославшись на заангажованість вчених, чиї висновки наводились вище. У реальному соціальному житті їхні прояви помітні неозброєним оком не лише політологам, соціологам та філософам. Питання постає не щодо самої наявності вищезазначеної специфіки - проблема полягає в тому, яку роль вона відіграє для сутнісної характеристики політичного режиму України. Іншими словами, як складається співвідношення загального й особливого в політичному процесі і що це співвідношення означає для характеристики політичного режиму. Саме тут серед українських науковців немає єдності.

Якщо ми визнаємо специфічні риси значущими, такими, що доповнюють одна одну і складають певну систему, то можна зробити два можливих висновки:

1.Політичний режим України в цілому вже сформувався. Консолідація влади відбулася, за марксистським законом заперечення, на основі повернення до звичної політичної практики недавнього минулого з прищепленням ряду демократичних інститутів (партії, вибори, місцеве самоврядування, вільна преса тощо). Сутність їх вихолощено, і вони відіграють суто інструментальну роль, фактом свого віртуального існування дозволяючи Україні претендувати на місце серед цивілізованих країн. Такий політичний режим є завершеним типом, його характеристики не випадкові і він може існувати без серйозних змін як завгодно довго. Таким чином, постає питання його адекватного розміщення в типологічному ряді політичних режимів. Судячи з низки важливих характеристик, це авторитаризм з елементами тоталітаризму, або "посткомуністичний неототалітаризм". Цей термін введено в науковий обіг В.Полохалом та О.Дергачовим. На сьогоднішній день концепція посткомуністичного неототалітаризму, що починалась у 1995-1996 роках з низки систематизованих спостережень і здогадок, набула завершеності, системності і навіть певної інтелектуальної вишуканості.

Стисло вона полягає в такому: класична концепція тоталітаризму (З.Бжезинський, Ф.Хайєк, Х.Арендт, Р.Арон та ін.) акцентувала увагу на формах тотального контролю над суспільством. Концепція посткомуністичного неототалітаризму пропонує звернути увагу не на форми, а на ефективність контролю і доходить висновку, що хоча форми контролю змінились (немає однопартійності, обов'язкової ідеології, масових убивств державою своїх громадян), його ефективність не зменшилась. Вона досягається через комплекс більш витончених засобів: організоване правове, психологічне, економічне насильство над громадянами, нехтування їхньою волею; відсутність реальної системи захисту декларованих прав і свобод; залежність судової влади; загальне безправ'я; використання демократії як технічного прийому. Як наслідок, людина в Україні залишається тим же "гвинтиком", безправним об'єктом державного маніпулювання. Ця концепція поступово завойовує прихильників серед дослідників.

2.Політичний режим України ще не сформувався остаточно. Де-факто в Україні існують дві конкуруючі системи політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки: авторитарна (див. перераховані на початку статті специфічні риси) та демократична (система безперечно демократичних надбань, як-от: вільні вибори, багатопартійність, відносний економічний та політичний плюралізм, відповідна законодавча база). Незважаючи на неоднозначність, кризовість такої ситуації, майбутнє (щоправда, не найближче) виглядає оптимістично. Апріорі зрозуміло, що яким би важким і повільним не був шлях до демократії, більш загальна тенденція врешті-решт остаточно переможе. Щодо адекватної дефініції нинішнього моменту, то, як правило, використовується "перехідна" термінологія: "перехідний період", "перехідне суспільство", "демократичний транзит" тощо. Подібні дефініції, з одного боку, фактом свого існування підкреслюють окремішність і значущість описуваного ними явища; з іншого боку - наголошують на його історично несамостійному, проміжному характері.

На думку представників цього підходу, стара тоталітарна система продовжує латентно існувати. Водночас, з нею співіснує конституйована демократична система, яка поширюється на правові норми, певний ареал ідеології і представлена окремими новоствореними інститутами та процесами. При цьому тоталітарна система дуже повільно, але розмивається, йде безперервний однонаправлений процес демократизації. На думку В.Журавського, Україна як "перехідне суспільство" здійснює еволюційну трансформацію від одного якісного стану до іншого. Як підсумовують автори поважної колективної монографії, "становлення політичних структур і проведення економічних реформ - процес надзвичайно складний, але альтернативи йому немає". До цього підходу схиляється офіційна наука, і, виходячи з нього, планується державна стратегія.

Нарешті, можлива й інша позиція щодо оцінки значення перерахованих на початку статті специфічних рис. Вона є найменш поширеною і полягає в тому, що перераховані риси не мають системного зв'язку між собою; це - рудименти колишньої політичної системи, які збереглися суто випадково і остаточний демонтаж яких - справа уже найближчого майбутнього. З огляду на незаперечні докази зворотного, ця точка зору трапляється як виняток і, очевидно, є одним з останніх відгомонів уявлень про остаточну перемогу демократії у світі, про кінцеву перемогу західних моделей розвитку, що спалахнули в західній політичній науці у 1991-1992 роках. Такі відлуння, повторення західних висновків кількарічної давнини не лише щодо даної проблеми, а й щодо політичної проблематики в цілому інколи трапляються в Україні з огляду на молодість вітчизняної політичної науки. Однак, інколи можна натрапити і на такий підхід щодо сутності політичного режиму України (третій у нашому списку).

3. У 1991 році в Україні відбулася така ж сама мирна демократична революція, як і в усій Східній Європі 1989 року. Політичні процеси в Україні йдуть за тією ж схемою, що і в Польщі чи Угорщині, але з дворічним відставанням. Специфікою можна знехтувати через незначущість, і ...цілком очевидно, що реалії суспільно-політичного розвитку країн Центрально-Східної Європи слугують своєрідним дзеркалом найближчого майбутнього України". Таким чином, тут питання про характеристику політичного режиму не стоїть зовсім. Вважається, що політичний режим західного зразка у своїх основних рисах вже існує в Україні.

Отже, серед українських науковців немає єдності в розумінні сутності політичного режиму нашої держави. Разом з тим, більшість з них вважає, що він має значну специфіку, стоїть осібно серед інших типів політичних режимів. Відтак очевидно, що саме дослідження його специфічних рис і може привести до вироблення адекватної загальноприйнятної концепції.

3. Вибори та виборчі системи

Одним з найдавніших інститутів людського суспільства являється інститут виборів. Виборність існувала вже в родовому суспільстві, а в рабовласницьких устроях Греції та Риму вибори представляли важливий принцип державності. Але особливе значення вибори здобули з розвитком капіталістичних суспільних відносин і появою республіканської форми правління.

В сучасних демократичних державах вибори представляють собою форму волевиявлення населення, форму реалізації народного суверенітету, як одного з основних конституційних принципів. Участь в виборах представляє собою найважливіший метод, з допомогою якого виборці мають право і можливість здійснювати контроль над формуванням та діяльністю, як законодавчих, так і виконавчих органів влади, органів місцевого самоврядування, та категорії посадових осіб, які отримують посаду в результаті виборів.

«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні являється народ. Народ виконує владу безпосередньо, а також через органи державної влади і органи місцевого самоврядування»(Конституція України. Стаття 5).

Історично процес утворення демократичних норм державності і виборчого права закріпленого конституційно в Україні пройшов непростий та довгий шлях.

Яскравим історичним прикладом являється Запорізька Січ, яка була збудована на традиціях українського демократизму. Генеральна Рада виконувала функції верховної влади: законодавчу, судову, адміністративну. Вона приймала закони, обирала гетьмана та козацьку старшину, вирішували питання війни та миру, заключала міжнародні угоди, мали право суду над гетьманом та старшиною.

Наступний приклад - Конституція Пилипа Орлика(1677-1742). Цей український гетьман в еміграції розробив першу в Україні народну демократичну конституцію «Пакти і Конституція прав Війська Запорізького». Її текст був зачитаний 5 квітня 1710 року на святкуванні з приводу обрання П. Орлика гетьманом. Вона містила в собі статті, щодо територіального устрою, фінансових та організаційних питань, а також виборчі норми.

Боротьба українського народу за демократію нерозривно пов'язана з боротьбою за незалежність. Багато яскравих сторінок в історію українського демократизму вписало ХХ століття. Сильний підйом національного руху в роки української революції 1917-1920 років спонукав появу на світ різноманітних демократичних інститутів: політичних партій, об'єднань, рухів, рад, Центральної Ради та інших. Верховенство народу в демократичному суспільстві визначається не тим, що народ керує, а тим, що йому єдиному надається право вирішувати хто буде керувати від його імені. Тим самим суспільство забезпечує себе не тільки постійною легітимною владою, але і постійним вибором найбільш якісних виконавців цієї влади.

Отже вибори - це необхідна умова демократії.

Виборче право - це сукупність правил та юридичних норм, що регулюють участь громадян в виборах, як в якості виборця, так і в якості особи, що обирається.

Володіння, як активним, так і пасивним виборчим правом законодавчі органи різних країн пов'язують з вимогами, яким повинен відповідати громадянин. Вони називаються виборчими цензами.

В більшості країн активне виборче право отримують з 18 років. Але є приклади більш низького вікового цензу. В КНДР громадяни мають право голосу з 17 років, на Кубі та в Нікарагуа з 16 років.

Пасивне виборче право передбачає як правило більш високий віковий ценз. Наприклад в Україні право балотуватися на пост депутата Верховної Ради мають громадяни, що досягли 21 року, в той час як сенатором в США може стати громадянин не молодше 35 років. Зазвичай досить високий віковий ценз встановлюється для людини, яка балотується на пост президента: В Україні, Росії, США, Португалії, Індії і інших 35 років, Німеччина - 40 років, Італії не молодше 50 років.

Також в багатьох країнах існує ценз осідлості. Для активного виборчого права він становить від 1 місяця до 2 років. Це означає, що громадянин, щоб отримати доступ до виборчих урн, повинен постійно проживати в межах даної адміністративно-територіальної одиниці встановлений проміжок часу.

Для пасивного виборчого права вводяться більш жорсткі вимоги. Так, в США громадянин, чия кандидатура виставляється на пост президента повинен постійно проживати на території країни не менше 14 років.

Здебільшого вибори виконуються шляхом таємного голосування, що забезпечує виборцю повну свободу волевиявлення на виборах.

Виборча система - це сукупність правил та прийомів, що забезпечують участь суспільства в формуванні державних органів.

Найбільш розповсюдженими виборчими системами являється мажоритарна і пропорційна а також їх комбінації.

Мажоритарна система являється найстаршою з всіх існуючих.

В залежності від кількості виборців, номінально необхідного для вибору кандидата, виділяються наступні різновиди вказаної системи:

- мажоритарна система відносної більшості;

- мажоритарна система абсолютної більшості;

- мажоритарна система кваліфікаційної більшості.

Мажоритарна система відносної більшості - найбільш розповсюджений вид мажоритарної системи. На сьогодні в «класичному» вигляді її застосовують 43 країни (здебільшого англомовні).

При її застосуванні обраним вважається той кандидат який в окрузі набрав більше число голосів ніж інші кандидати.

Оскільки ця система не встановлює необхідного мінімуму голосів, нема необхідності встановлювати мінімум виборців, при якому вибори будуть вважатися дійсними. Тому вибори вважатимуться легітимними, якщо в них прийме участь будь-яка кількість зареєстрованих виборців (навіть тільки один).

Мажоритарна система відносної більшості має свої переваги:

- вона завжди результативна(не потрібно проводити 2 тур виборів);

- зрозуміла виборцям;

- економна;

- дозволяє великим партіям отримати більшість і сформувати стабільне правління.

Головні її недоліки в тому, що:

- часто депутат обирається меншістю виборців;

- втрачаються голоси, віддані за інших кандидатів;

- викривлення голосування в межах всієї країни.

Для того, щоб було менше викривлень, в ряді країн застосовують мажоритарну систему абсолютної більшості.

Її головні відмінності в тому, що:

- для обрання необхідно набрати не звичайну більшість, а обов'язково абсолютну (тобто 50% +1 голос);

- якщо ніхто з кандидатів не набирає необхідної абсолютної більшості, проводиться 2 тур, в якому, як правило, приймають участь два кандидата, які набрали найбільшу кількість голосів в 1 турі. Але є винятки, наприклад в Франції в 2 турі беруть участь всі бажаючі кандидати 1-го туру, які подолали бар'єр в 12,5% голосів від числа виборців;

- як правило, передбачений обов'язковий кворум: щоб вибори вважалися дійсними, необхідно більше половини виборців від числа зареєстрованих.

Мажоритарна система абсолютної більшості дає менші викривлення.

Існує також ще один вид мажоритарної системи - мажоритарна система кваліфікаційної більшості. Вона передбачає більш високі вимоги кількості голосів, необхідних для вибору (наприклад, до 1993 року, щоб бути обраним італійським сенатором, необхідно було набрати 65% голосів (майже 2/3)).

Пропорційна виборча система являється також дуже розповсюдженою при проведенні виборів. Суть даної системи в тому, що:

- за голоси виборців змагаються не кандидати, а політичні партії;

- партії надають «партійні списки», в яких вказані, як самі кандидати від однієї партії, так і їх черга на отримання мандатів;

- виборці голосують за партію;

- мандати між партіями розподіляються пропорційно числу голосів, отриманих партіями на виборах;

- отримані кожною партією депутатські мандати розподіляються між її членами в відповідності з чергою в партійному списку.

На відміну від мажоритарної системи, що застосовується в великих країнах, де конкурують, як правило 2 ведучі партії, пропорційна виборча система застосовується в невеликих по території країнах з розвитою багатопартійністю. На сьогодні вона застосовується в Естонії, Латвії, ряді скандинавських країн, при виборах нижньої палати парламенту в Польщі та Чехії.

Недоліки цієї системи в тому, що багаточисельні партії, які притримуються різних поглядів, не можуть домовитися між собою, не можуть сформувати стійке правління, внаслідок чого - часто змінюється влада.

Голосуючи за партійний список виборці часто знають лише його лідерів, і не знають інших членів, в результаті чого в парламент потрапляють сумнівні і випадкові люди, які ніколи не були б обрані особисто. Найбільш діючим засобом усунення недоліків пропорційної системи являється встановлення бар'єра. Його метою є запобігання проникнення дуже малих та випадкових партій. Таким чином парламент стає менш розрізненим по своєму складу та більш стабільним.

При використанні бар'єра до розподілення депутатських мандатів допускаються тільки ті партії, які зібрали визначений мінімум голосів. В Німеччині, Росії - 5%, в Болгарії та Україні - 4%, Іспанії - 3%, Ізраїлі - 1,5%.

Не дивлячись на те, що в багатьох країнах мажоритарна та пропорційна системи застосовуються в «чистому» вигляді, деякі країни пішли по шляху їх комбінування, а також використання нетрадиційних виборчих систем.

При використанні обох систем крупні партії урівнюються середніми та дрібними. В результаті будуть максимально представлені інтереси виборців, але в той же час крупні партії складуть основу парламентської більшості, що дасть шанс сформувати стійке правління.

В залежності від відношення елементів мажоритарної та пропорційної системи змішані виборчі системи бувають: симетричними та асиметричними.

В деяких країнах застосовуються нетрадиційні виборчі системи. Як правило це ускладнена пропорційна система з різними нововведеннями. Нерідко такі системи називають модифікрваними або напівпропорціними. До таких частіш за все відносять:

- система єдиного голосу, що не передається (обмежений вотум). Виборець голосує за одного конкретного кандидата (а не за партійний список), а переможцями стають декілька кандидатів;

- кумулятивний вотум відрізняється від обмеженого тим, що виборець має стільки голосів, стільки й мандатів. Він може розпорядитися своїми голосами як захоче - розподілити їх між кандидатами, або віддати одному з них;

- система єдиного голосу, що передається, об'єднує в собі обмежений та кумулятивний вотум. Дана система застосовується при виборі депутатів парламенту в Австралії;

- прифереційне голосування. Виборець голосує, як за партійний список, так і за конкретних кандидатів, тим самим вони впливають на розміщення кандидатів в середині списку;

- панаширування - можливість голосувати за кандидатів з різних партійних списків, або самому додатково вписувати, в бюлетень прізвище нових кандидатів.

4. Політичні еліти: сутність, теорії, типологія. Відкриті та закриті еліти

Політична еліта не є соціально однорідним утворенням. Вона внутрішньо диференційована і має складну структуру, яку складають різні типи й види еліт, що дає право говорити про неї у множині. Виокремлення елементів структури політичної еліти, її поділ на типи й види можуть здійснюватись за різними ознаками. Найбільш загальними з них є місце в політичній системі та обсяг владних повноважень.

Як уже зазначалось, ще В. Парето за місцем у політичній системі поділяв еліту на правлячу і неправлячу, або контр-еліту. До правлячої еліти належать усі ті, хто прямо чи опосередковано бере участь в управлінні суспільством, а до контреліти -- такі особи, які наділені характерними для еліти якостями, але внаслідок свого соціального статусу чи різних перешкод не мають доступу до управління. Контр-елітою може виступати політична опозиція, що прагне послабити владу правлячої еліти і взяти на себе частину її повноважень. Однак В. Парето розумів під контрелітою не просто політичну опозицію, а таку наділену елітарними якостями соціальну групу, яка не входить і не прагне увійти до складу правлячої еліти, а ставить собі за мету взагалі позбавити правлячу еліту влади й натомість створити нову систему здійснення влади. Саме з таким протистоянням він-повґязував виникнення соціальних революцій і дію закону циркуляції еліт.

За часом і засобами утвердження панування політичні еліти поділяються на традиційні й сучасні. Влада традиційних еліт спирається на традиційні цінності: звичаї, традиції, знатність походження, власність на землю, військова доблесть, релігійні заслуги тощо. Відповідно до цих цінностей виокремлюються такі складові політичної еліти, як родова знать, земельна аристократія, воєнна еліта, релігійні ієрархи тощо. Влада сучасних еліт базується на сучасних цінностях, до яких належать, зокрема, промисловий (особливо фінансовий) капітал, освіченість, професійні досягнення та ін. Відповідно, до сучасних еліт належать підприємці, освічені політичні лідери, представники науково-технічної інтелігенції, мистецтв тощо, але не всі, а лише ті, хто безпосередньо чи опосередковано займає владні позиції або має можливість істотно впливати на прийняття політичних рішень. політика мажоритарний виборчий тоталітарний

Близьким до цієї типології є поділ еліт залежно від основи їх формування на еліту крові, еліту власності та еліту інтелектуальної продуктивності. На основі крові формується еліта доіндустріального суспільства, на основі приватної власності, багатства -- еліта індустріального, а на основі інтелектуальної продуктивності -- постіндустріального суспільства.

Сучасні еліти за обсягом владних повноважень поділяються на вищі, середні та адміністративні. Чітких критеріїв такого поділу немає. Вважається, що до вищої еліти належать ті, хто приймає найбільш значущі для всього суспільства політичні рішення. Це провідні політичні керівники -- глава держави, голова парламенту, премґєр-міністр, голова Верховного суду, а також ті, хто обіймає високі пости в законодавчій, виконавчій та судовій гілках влади (безпосереднє оточення глави держави, голови парламенту, премґєр-міністра, керівники центральних органів виконавчої влади, провідних політичних партій, політичних фракцій у парламенті). У кількісному відношенні вища еліта складає в країні 100--200 осіб. Опосередкованим показником належності до неї є відомість. Це особи, які відомі як ті, хто приймає рішення.

Середня політична еліта формується з великої кількості виборних посадових осіб. Це члени парламенту, губернатори, мери великих міст, лідери різних політичних партій і провідних груп інтересів тощо. В її середовищі є своя досить значна диференціація. Обґєднує представників середньої політичної еліти хіба що те, що вони є виборними, а не призначуваними особами.

Адміністративну еліту складає вищий прошарок державних службовців (чиновництва), які займають вищі позиції в міністерствах, департаментах, комітетах та інших органах державного управління. На посади вони не обираються, а призначаються.

За змістом діяльності і функцій політична еліта поділяється на партійну, воєнну, адміністративну та ідеологічну, а за способом формування -- на закриту й відкриту Еліти закритого типу відтворюються на власній основі. Вони максимально утруднюють проникнення до своїх лав нових членів, застосовуючи жорсткі критерії відбору. Еліти відкритого типу відтворюються з залученням до свого складу представників нижчих верств населення, наділених елітарними рисами. Ці еліти оновлюються більш інтенсивно, ніж закриті, вміло використовують свіжі сили у СВОЇХ ЦІЛЯХ, гнучко пристосовуються до політичних змін.

Залежно від масштабів діяльності політичні еліти поділяються на загальнонаціональну та регіональні. Регіональні політичні еліти відіграють особливо важливу роль у федеративних державах, де організація влади в субґєктах федерації, як правило, повторює організацію влади в державі в цілому. За таких умов політична еліта субґєктів федерації має таку ж структуру, як і загальнонаціональна еліта. В унітарних державах до регіональних політичних еліт належать керівний склад органів державного управління вищих адміністративно-територіальних одиниць, депутати органів місцевого самоврядування цих одиниць. Окремі еліти формуються в автономних утвореннях.

Оригінальну типологію політичних еліт запропонував В. Парето. Крім правлячої і неправлячої еліти (контреліти), залежно від стилю правління він виокремлював еліту «левів» та еліту «лисів». До першої належать консервативно налаштовані прихильники силових методів правління, які виступають проти радикальних суспільних змін. До другої -- люди динамічні, майстри обману й політичних комбінацій, прихильники радикальних перетворень у суспільстві, які під час їх здійснення спираються не на силу, а на переконання. В умовах політичної стабільності переважають керівники-«леви». Нестабільність політичної системи вимагає правління еліти «лисів». Рівновага в суспільстві дотримується за умови пропорційного притоку до еліти представників обох типів еліт.



Список використаної літератури

1. Андрущенко В. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (ред.), Микола Іванович Горлач (ред.). -- 3. вид., виправ. та доп. -- К.; Х. : Єдінорог, 2001. -- 640с.

2. Антоненко В. Г., Бабкін В. Д., Бабкіна Ольга Володимирівна, Бебик В. М., Головатий М. Ф. Політологія: Підручник / Ольга Володимирівна Бабкіна (ред.), Володимир Павлович Горбатенко (ред.). -- 3. вид., перероб., доп. -- К. : ВЦ "Академія", 2006. -- 568с.

3. Бабкіна О. В., Безродний Є. Ф., Горбатенко В. П., Дмитренко С. П., Дорофей В. Т. Політологія: Посібник для студ. вузів / О.В. Бабкіна (ред.), В.П. Горбатенко (ред.). -- К. : Видавничий центр "Академія", 2004. -- 366с.

4. Балтін В. Політологія: Навч.-метод. посіб. / Національний ун-т харчових технологій. -- К. : НУХТ, 2005. -- 290с.

5. Бойко О. Д., Горбатенко В. П., Денисюк С. Г., Зеленько Г. І., Коваленко А. О., Корнієнко А. О. Прикладна політологія: навч. посіб. / В.П. Горбатенко (ред.). -- К. : Академія, 2008. -- 472с.

6. Вегеш М. М., Остапець Ю. О., Бондар В. Л., Буркало В. В., Зан М. П. Політологія: підручник / М.М. Вегеш (ред.). -- 3-тє вид., перероб. і доповн. -- К. : Знання, 2008. -- 384с.

7. Воробйов Є. Політологія: наука про політику: Підручник для вищої школи / Василь Григорович Кремень (заг.ред.), Микола Іванович Горлач (заг.ред.). -- 4. вид., випр. та доп. -- К. : Єдінорог, 2002. -- 640с.

8. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. - 5-є вид., перероб. і доп.. - К.: Знання , 2004. - 645 с.

9. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. - К.: Центр учбової літератури, 2007. - 289 с.

10. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. -- Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. -- 387с.

11. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. -- Х. : ХНЕУ, 2004. -- 340с.

12. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. - К.: Довіра, 2004. - 599 с.

13. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. - 2-є вид., перероб. і доп.. - К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. - 287 с.

14. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. - 2-ге вид., перероб. і доп.. - К.: ВД "Ін Юре", 2006. - 519 с.

15. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. - Суми: Університетська книга, 2001. - 405 с.

16. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. - К.: Либідь, 2002. - 573 с.

Размещено на Allbest.ru

...