Політична культура як соціальний феномен

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

1.1 ПОНЯТТЯ «ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА»

1.2 СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

1.3 ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУР

РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЯК ПОЛТИКОКУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС

2.1 СУТНІСТЬ І ДЕТЕРМІНАНТИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

2.2 ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

3.1 ДОМІНАНТИ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ УКРАЇНІ

3.2 РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ

ВИСНОВКИ

ВСТУП

Залучення соціальних груп та індивідів у політику обумовлено їх прагненням реалізувати свої соціально значущі інтереси. Однак реалізація даних інтересів опосередковується наявністю у суб'єктів політики тих значень і смислів, у яких виражено їх ставлення до влади, політичних інститутів, елітам, лідерів і т.д. Ці смисли значення пропонуються пануючої в суспільстві політичної культурою, тобто цінніснонормативною системою, якої дотримується більшість населення. Цінніснонормативна система існує у вигляді загальнопоширених і загальноприйнятих поведінкових, політичних цінностей та ідеалів.

Вперше термін «політична культура» використав у XVII столітті німецький просвітитель І. Гердер (17441803).Природно, він не припускав тоді, що концепція політичної культури надасть такий вплив на політичну науку і практику. Пояснювальні можливості політичної культури визначаються багатозначністю і багатогранністю її вимірів. Політична культура являє собою сукупність цінностей, установок, переконань, орієнтацій і висловлюють їх символів ,які є загальноприйнятими і служать упорядкування політичного досвіду і регулювання політичної поведінки всіх членів суспільства. Вона включає в себе не тільки політичні ідеали, цінності установки, а й діючі норми політичного життя. Тим самим політична культура визначає найбільш типові зразки і правила політичної поведінки, взаємодії влади індивіда суспільства.

Політична культура один з найважливіших елементів політичної системи суспільства. Рівень її розвитку свідчить про якість самої цієї системи. Політична культура суспільства включає в себе сукупність норм і цінностей, за допомогою яких людина реалізує свій соціальнополітичний статус: виробляє систему політичних потреб, формує політичні орієнтири і політична поведінка в цілому. Таким чином, політична культура, відображаючи політичну та юридичну компетентність громадян, громадських і політичних діячів та їх політичну поведінку, має великий вплив на формування і функціонування політичних і державних інститутів, додає значимість політичних процесів, визначає характер взаємозв'язку держави і громадянського суспільства. Політичну культуру можна зрозуміти лише як постійно змінюється явище, що реагує на всі зміни навколишнього світу.

Трактування політичної культури відрізняється надзвичайно широким спектром думок, формулювань, різного роду визначень.

Психологічний підхід (школа Г. Алмонда): політична культура розглядається як набір психологічних орієнтацій на соціальнополітичні об'єкти і процеси.

Комплексний, узагальнюючий підхід (Д. Мервік, Р. Такер, Л. Діттмер): політичній культурі приписується все, що відбувається в політиці. Вона або ідентифікується з політичною системою, як у Д. Мервіка, або зводиться до політичних відносин, як у Р. Такера, а, в кінцевому рахунку, не має специфічного змісту.

Об'єктивістський (нормативна) трактування (Л. Пай, Д. Пол). Політична культура визначається як сукупність прийнятих політичною системою норм і зразків політичної поведінки.

Евристична концепція (С. Хантінгтон): політична культура розуміється як гіпотетична нормативна модель бажаного поводження.

Соціопсихологічні підхід (Р. Карр, Д. Гарднер, Ю. Тихомиров): політична культура визначається як настановна поведінкова матриця, в межах якої розташована і функціонує політична система. У подібних концепціях акцент робиться на об'єктивних соціальних чинниках, що визначають сутність політичної культури.

Аксіологічна трактовка: політична культура подається як сукупність цінностей певного порядку.

«Бінарний» варіант даного трактування включає в політичну культуру як позитивні, так і негативні цінності.

«Прогрессистский» варіант характеризує політичну культуру лише як сукупність позитивних політичних цінностей.

Об'єктом цієї курсової роботи є політична культура. Таким чином, перед даним курсовим дослідженням були поставлені наступні завдання.

Дати розгорнутий визначення поняття «політична культура» і розкрити його сутність.

Перерахувати структурні елементи політичної культури і назвати основні критерії високої політичної культури.

Пояснити, чому політична культура не може бути універсальної, єдиної для всіх часів і народів.

Розповісти про основні види політичних субкультур і дати характеристику основним типологічним моделям політичної культури.

Пояснити, як діє механізм формування, збереження, поширення політичної культури та її засвоєння учасниками політичного процесу.

РОЗДІЛ 1. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

1.1 ПОНЯТТЯ «ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА»

Термін «політична культура» був упроваджений в науковий обіг у ХVIII ст. німецьким філософом Іоганом Готфрідом Гердером (1744 -1803). З того часу він у різних інтерпретенціях використовується багатьма політичними мислителями. Концептуальну розробку цього поняття було розпочато в американській політології у 19501960 рр. Опрацьовуючи теорію політичних систем, представники біхевіоральної школи першими підкреслили, що політичні системи відрізняються одна від одної не тільки правовими нормами та інституційною структурою, але й культурою. Класичне визначення поняття "політична культура” було дано Габріелем А. Алмондом і Г. Бенхаймом Пауеллом у їх праці "Порівняльна політика”.

Політична культура являє собою сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників даної системи. Це -суб`єктивна сфера, що лежить у підґрунті політичних дій і надає їм значення.

Дослідження привели політологів до висновку, що як соціальний феномен політична культура має подвійну сутність, бо вона являє собою, з одного боку, субсистему політичної системи суспільства, а з другого боку, субсистему його загальної культурної системи. Таким чином, політична культура трактується як спільне поле функціонування двох систем суспільства: політичної та культурної. Через нього суспільна культура впливає на характер політичних стосунків, а ті, в свою чергу, здійснюють зворотний вплив на культуру суспільства.

Як частина культурної системи суспільства, політична культура вбирає в себе лише ті культурні елементи, які діють в політичному процесі. Вона детермінує політичну поведінку суспільства, форми участі громадян у політичному житті, функціонування та розвиток політичних інститутів. Політична культура - це частина духовної культури народу, що вбирає елементи, пов`язані з суспільно-політичними процесами. Вона активно взаємодіє з іншими видами суспільної культури - економічною, правовою, релігійною тощо.

Як компонент політичної системи політична культура концентрує в собі соціально-психологічні чинники політичного життя. Важливу роль в ній відіграє політична свідомість - сукупність уявлень, цінностей, переконань, установок і т. п., які відбивають владні стосунки в суспільстві та політичні інтереси громадян. Але їх ототожнювати не можна.

Поняття "політична культура”, по-перше, характеризує не лише політичну свідомість, але й політичну поведінку. Свідомість настільки включається в політичну культуру, наскільки вона обумовлює поведінку громадян.

По-друге, поняття "політична культура” охоплює не всю політичну свідомість і не всю політичну поведінку, а лише їх сталі, типові прояви.

По-третє, поняття "політична культура” відбиває не просто сукупність політичних стереотипів суспільства, а типовий комплекс ідеальних уявлень про політику, який увіймає в себе розуміння того, якою повинна бути політична система, як вона має функціонувати. Саме ці уявлення цілеспрямовують діяльність людей у царині політики.

По-четверте, поняття "політична культура”, окрім раціональних, логічних чинників політичної поведінки, включає й позасвідомі, афектні аспекти: типові прояви в політиці темпераменту, емоцій, що притаманні тій або іншій соціальній спільності.

Сьогодні існує широкий спектр думок щодо визначення поняття "політична культура”. Їх більш ніж сорок. Усі визначення політичної культури так чи інакше підкреслюють її скерованість на вивчення контексту політики, змісту політичного життя. З іншого боку, політична культура - один з видів культури, тому їй властиві загальнокультурні ознаки.

Політична культура - це сукупність індивідуальних стосунків і орієнтацій до політичних об`єктів, які базуються на певному рівні політичної ідеології та суспільної психології. Політична культура формується на протязі життя багатьох генерацій і обіймає ідеї, переконання, концепції щодо взаємостосунків різних суспільно-політичних інституцій, політичні традиції, звички, норми політичної практики, індивідуальній та громадський досвід, емоції. Це також орієнтації та установки людей щодо влади, політичної системи в цілому, це принципи взаємостосунків поміж окремою людиною, суспільством та державою. Можна сказати, що політична культура - це єдність об`єктивних соціально-нормативних компонентів свідомості, поведінки та суб`єктивних умов, що відбивають те, як люди реагують на політичне життя. Елементи політичної культури обумовлені соціально-економічними, національно-культурними, суспільно-історичними чинниками, характеризуються відносно сталістю й змінюються лише в процесі глибоких зрушень у суспільному житті.

1.2 СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

У вітчизняній політології до найбільш розповсюджених структурних компонентів політичної культури відносять елементи політичної свідомості, світогляду, уявлень, установок, ціннісних орієнтацій, політичну участь, поведінський аспект. У складній структурі політичної культури можна умовно вирізнити два основних компоненти: культуру політичної свідомості та культуру політичної поведінки.

Культура політичної свідомості являє собою типовий для тієї або іншої соціальної спільноти комплекс політичних уявлень, цінностей, переконань, традицій, установок та орієнтацій, які є включеними в політичну діяльність. Політичні уявлення - то образи політичних об`єктів, які формуються свідомістю людини як безпосередньо на підставі індивідуального досвіду, так і за допомогою соціального спілкування та виховання. Вони можуть ґрунтуватися на об`єктивному політичному знанні або існувати у вигляді політичних почуттів і настроїв, можуть бути справжніми або помилковими. Політичні переконання за своєю сутністю є усвідомленими потребами особи, що спонукають її до певних дій у царині політики. Важливу роль у формуванні політичних переконань грають політичні цінності - моральні принципи, норми і ідеали політичного життя, що мають значення для окремих індивідів та соціальних груп. Стійкість політичній свідомості надають політичні традиції - нормативні зразки політичної поведінки, які історично склалися, передаються з генерації в генерацію та збігаються на протязі тривалого часу. Політичні традиції можуть бути старими і новими, національними та світовими, динамічними і статичними, з високою та слабкою стійкістю. Кожен тип традицій має свій сильний та слабкий бік. Перевага старих традицій у їх спроможності стримувати швидкі зміни, слабкість - у схильності перед минулим досвідом, у запереченні нових підходів. Нові традиції в одних випадках відбивають високий динамізм культури, а в інших дають можливість відмови від них під тягарем обставин.

Переведення політичних уявлень, переконань, цінностей та традицій у площину їх практичної реалізації здійснюється за посередництвом політичних установок і орієнтацій. Політичні установки характеризують схильність суб`єкта до певних форм активності в певних ситуаціях. Окремим видом політичних установок є політичні орієнтацій. Політичні орієнтації -то установки, які гуртуються на системному уявленні об`єкта про цілі, план та засоби здійснення політичних дій, які він має виконати або вже виконує.

Культуру політичної поведінки можна визначити як сукупність типових для тієї або іншої соціальної спільноти форм, зразків та норм політичної участі та політичної діяльності. Політична участь у біхевіоральній політології визначається як дії приватних осіб, що намагаються вплинути на функціонування політичної системи. Це активність громадянського суспільства щодо політичних інститутів. Культура політичної поведінки проявляється у ступені, формах і способах участі громадян у електоральному процесі, у масових політичних акціях (мітингах, демонстраціях, маніфестаціях, страйках тощо), у діяльності політичних партій та політизованих громадських організацій, у роботі представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування. Вона залежить від рівня освіти особи, статі, віку, належності до тієї чи іншої верстви суспільства, професії, рівня доходів, релігійних переконань тощо.

Політична діяльність - це категорія, яка характеризує активність політичних інститутів. Індивід настільки може займатися політичною діяльністю, настільки може займатися політичною діяльністю, настільки він є включеним у структуру того або іншого політичного інституту. Культура політичної діяльності проявляється у традиціях і стереотипах ухвалення та реалізації політичних рішень, політичного управління та адміністрування, сприйняття та розв`язання соціально-політичних конфліктів.

1.3 ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ КУЛЬТУР

Політична культура будь-якого суспільства є унікальною. Разом з тим, у політичних культурах різних суспільств є чимало спільних рис, що дає підставу для їх об`єднання в певні типи. Існує декілька підходів до типологізації політичних культур. Найбільш розповсюдженими є історичний, функціональний, структурний і комунікативний.

У контексті історичного підходу тип політичної культури суспільства визначається ступенем розвитку громадянськості його членів. Засновниками цього підходу були американські політологи Габріель А. Алмонд та Сідней Вебра. Здійснивши у 19591960х рр. широкомасштабні дослідження позицій, орієнтацій та активності у політиці населення п`яти країн -Англії, Італії, ФРН, США, Мексики, - вчені вирізнили три "чистих типи політичної культури”: парафіяльний, підданський та учасницький.

Парафіяльна культура характеризується індиферентним або негативним ставленням членів суспільства до політичної влади взагалі, відсутністю інтересу до політики та, внаслідок цього, небажанням брати в ній особисту участь. У цій культурі індивіди усвідомлюють себе в якості членів малої соціальної спільності (парафії), але не громадянами держави.

Підданська культура характеризується відсутністю інтересу до участі в політиці, пасивним ставленням до влади. Хоча в цій культурі громадяни вже усвідомлюють себе членами політичного співтовариства, але їх роль у політичній системі зводиться до ролі підданих (об`єкту), які лише підкоряються владі.

Учасницька культура характеризується великим або значним інтересом громадян до політики, активним ставленням до політичної влади, готовністю брати особисту участь у політичному житті.

Але політичні культури сучасних суспільств, за думкою Алмонда і Верби, не можна віднести до жодного з цих типів. Вони являють собою один із змішаних типів, в якому співіснують і перехрещуються різні культурні елементи. Дослідження домінант політичної поведінки дозволили вченим вирізнити наступні змішані типи політичної культури: парафіяльно-підданський, парафіяльно-учасницький та піддансько-учасницький.

Парафіяльно-підданський тип політичної культури притаманний сьогодні багатьом постколоніальним країнам Африки та Азії, які, долаючи трайбалізм і місцевий сепаратизм, будують суверенні централізовані держави на ґрунті авторитарної влади. Парафіяльно-учасницький тип характерний для тих країн, що розвиваються, які йдуть шляхом демократичного розвитку. Такий характер має, наприклад, політична культура Індії. Піддансько-учасницький тип розповсюджений у стабільних демократіях. Одним з різновидів цього типу можна вважати громадянську культуру сучасних цивілізованих суспільств. В ній зустрічаються фрагменти парафіяльної культури. У певної частини членів суспільства продовжує зберігатися підданське ставлення до політичної влади. Хоча постійну політичну активність демонструє не більше 15% населення, але основна його маса психологічно спрямована на участь у політичному житті, являє собою потенційно активних громадян.

Типологія Алмонда та Верби була першою спробою типологізації політичних культур. Відбиваючи історичний аспект формування політичної культури сучасних суспільств, вона в той же час не враховувала багатьох інших істотних моментів політико-культурного феномену.

Функціональний підхід до типології політичних культур було запропоновано польським політологом Єжи Вятром у його книзі "Соціологія політичних стосунків”. Методологія Вятра грунтувалася на тім, що політична культура як компонент політичної системи, з одного боку, багато в чому визначає якості політичного режиму, а з іншого боку, сама постійно зазнає на собі його вплив. У відповідності з трьома базовими типами політичного режиму в межах функціонального підходу вирізняються три основні типи політичної культури: тоталітарний. Авторитарний та демократичний.

Тоталітарна політична культура характеризується ідеологічною заангажованістю політичної свідомості та політичної поведінки членів суспільства, бо в тоталітарних системах має право на існування тільки одна, офіційна ідеологія, яка повинна визнаватися усіма. Тоталітарній культурі притаманні культ вождя, міфологізація свідомості, активно-підданське ставлення до влади. Тоталітарна влада вимагає від членів суспільства не тільки свого визнання як законної, але й постійного виявлення активності по її підтримці. Аполістичність розцінюється як прояв нелояльності до режиму. У тоталітарних системах діє принцип "Хто не з нами, той проти нас”. Політична активність в умовах тоталітаризму часто має примусовий характер, бо її спонукальним мотивом є страх.

Авторитарна політична культура, навпаки, характеризується аполістичністю. Хоча члени авторитарних систем можуть виявляти самостійну активність у різних сферах суспільного життя (економіці, культурі тощо), але це обходить політику. Аполістичність культивується режимом, який побудований на одноосібному правлінні. Його цілком задовольняє пасивно-підданське ставлення до влади. Головне -щоб не заважали правити. У авторитарних системах діє принцип: "Хто не проти нас, той з нами”.

Демократична політична культура характеризується толерантним ставленням до різних політичних поглядів та переконань, визнанням опозиції. Найважливішою політичною цінністю є громадянські права і свободи. Оскільки в демократичних суспільствах громадяни вільні у виборі - брати чи не брати участі в політиці, то реальна політична активність є середньою. При цьому більшість членів суспільства внутрішньо готові до політичної участі.

Окрім базових типів політичної культури, в межах функціонального підходу вирізняють також проміжні та перехідні типи.

Проміжні типи політичної культури характерні для країн, політичні режими яких мають ряд рис, що притаманні різним режимам. Так, політичні режими Польщі в часи Владіслава Гомулки та Угорщини в часи Яноша Кадара не можна з повним правом віднести ані до тоталітарного, ані до авторитарного типів. То були тоталітарно-авторитарні режими. Вони втратили вже багато тоталітарних властивостей, але не стали в повній мірі авторитарними. Тоталітарно-авторитарні режими формували й відповідний тип політичної культури. Політична культура Франції в період президентства Шарля де Голля також мала проміжний, авторитарно-демократичний характер. В ній було чимало елементів авторитаризму, але зберігалося демократичне підґрунтя.

Перехідні типи політичної культури притаманні суспільствам, які знаходяться в процесі трансформації - цілеспрямованого переходу від однієї якості до іншої. Перехідний характер мають посткомуністичні суспільства, що трансформуються з тоталітарних у демократичні. В політичній культурі посткомуністичних суспільств зберігаються ще багато тоталітарних нашарувань, але набирають силу паростки нової, демократичної культури, виникають також рецидиви авторитаризму. Політична культура перехідного суспільства має гетерогенну структуру.

Структурний підхід до типології політичних культур був обумовлений розробкою поняття домінуючої культури. Американські політологи, які знаходилися під впливом праць Алмонда, Пауелла і Верби, звернули увагу на те, що в політичній культурі будьякого суспільства є утворення, які властиві окремим соціально-класовим, етнонаціональним, релігійно-конфесійним, статевовіковим або територіальним групам. Їх взаємостосунки в різних суспільствах неоднакові. У одних суспільствах вони співіснують більш-менш гармонійно, в інших - перебувають в стані конфронтації. Це дало підставу для вирізнення гомогенного та гетерогенного типів в політичній культурі.

Гомогенний тип характеризується тим, що специфічні утворення, які складають політичну культуру суспільства, незважаючи на різницю в поглядах на владу, ставлення до правлячої еліти, мають спільне базове підґрунтя. Такі утворення одержали назву політичних субкультур, а базове підґрунтя -домінуючої культури.

Домінуюча культура - це комплекс політико-культурних елементів, які притаманні більшості соціальних груп даного суспільства. Політико-культурні утворення, що не мають спільного поля з домінуючою культурою, визначаються як контркультури. Домінуюча культура виконує інтегративну функцію стосовно політичної системи. Політичні структури, які не додержуються принципів домінуючої культури, розглядаються як антисистемні. Наявність домінуючої культури надає політичній культурі суспільства гомогенний (цільний) характер.

Гетерогенний тип характеризується відсутністю домінуючої культури. Не маючи спільного підгрунтя, політичні культури різних соціальних груп протистоять одна одній. Гетерогенна політична культура детермінує соціальні, етнічні, релігійні та інші політичні конфлікти. Вона народжує тенденції дестабілізації політичної влади, дезінтеграції політичної системи суспільства.

Комунікативний підхід до типологізації політичних культур багато в чому був визначений працею англійського політичного мислителя Карла Поппера "Відкрите суспільство та його вороги”. У ній автор протиставив "закритим суспільствам”, культура яких консервативна, грунтується на колективній відповідальності, обтяжена великою кількістю усіляких табу, законів і звичаїв і тому закрита для зовнішнього впливу та прогресу, "відкриті суспільства”, де право прийняття особистих рішень, особиста свобода та особиста відповідальність громадян визначають динамізм розвитку та відкритість їх культури. Методологія Поппера дала підставу для вирізнення в подальшому закритого та відкритого типів політичної культури.

Закрита політична культура - то замкнутий, зорієнтований тільки на власні локальні цінності, зразки та норми, тип. Для нього характерний традиціоналізм політичної свідомості та поведінки. Закриті політичні культури не спроможні до скільки-небудь продуктивного обміну цінностями з іншими політико-культурними системами. Закритий тип політичної культури притаманний для патріархальних та тоталітарних суспільств.

Відкрита політична культура характеризується спроможністю до комунікації. Відкриті культури порівняно легко вбирають у себе інокультурний досвід. Вони здатні до новацій та модернізації. Відкритий характер мають політичні культури демократичних суспільств, що обумовлює динамічність і еволюційність їх розвитку.

Багатоманітність методологічних підходів до типологізації політичної культури та множинність її типів відбивають усю складність політико-культурного феномену. Являючи собою архіскладне структурне утворення, політична культура будь-якого суспільства своїми конструюючими атомарними елементами має політичну свідомість та політичну поведінку кожного з його членів. Як людина поводить себе в політиці, які особливості мають її політична свідомість і поведінка - це багато в чому визначається процесом політичної соціалізації.

РОЗІДЛ 2. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЯК ПОЛТИКОКУЛЬТУРНИЙ ПРОЦЕС

2.1 СУТНІСТЬ І ДЕТЕРМІНАНТИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

На різних ступенях свого розвитку політична культура суспільства виконує одну з найважливіших своїх функцій політичну соціалізацію. Інакше кажучи, входження людини до політики, її підготовка та включення у відносини влади. Це здійснюється в процесі засвоєння панівних культурних норм та орієнтирів, цінностей та моделей політичної поведінки. В свою чергу, політична соціалізація забезпечує відтворення існуючої політичної культури, спадкоємність політичного розвитку суспільства. Вона сприяє встановленню суспільного порозуміння, впорядковує відносини між громадянином та державою. Як висновок, гарантується відносна стабільність політичного режиму.

Політична соціалізація дає змогу особистості орієнтуватися в політичному просторі, брати участь у політичній взаємодії.

Процес політичної соціалізації передбачає не лише засвоєння особистістю інформації та вимог з боку політичної системи, та формування лояльності до режиму. В сучасних умовах цей процес повинен втілювати самостійну оцінку особистістю традицій та переконань, усвідомлений вибір моделей поведінки.

Універсальними інститутами політичної соціалізації є родина, система освіти, засоби масової інформації, державні та суспільні організації, окремі політичні події. Завдяки цим інститутам здійснюється залучення людей до домінуючої політичної культури. В різних країнах роль, значення та спрямованість дії даних інститутів політичної соціалізації може сутнісно відрізнятися.

Політична соціалізація має два якісні стани первісний та вторинний. Різниця між ними в залежності від віку людини, конкретного політичного досвіду та ступеня самостійності політичної поведінки й дії.

Первісна соціалізація характеризує початкове (звичайно з трьох-п'яти років) сприйняття людиною політичних категорій. Поступово йде формування вибірково-індивідуального відношення людини до явищ політичного життя. Американські вчені Д.Істон та І.Деніс розрізнюють чотири основні складові цього стану. Це безпосереднє сприйняття політичного життя, інформацію про яке дитина отримує в відношеннях та оцінках батьків. Поступово у неї здійснюється персоналізація політики.

Ті чи інші фігури, пов'язані з владою, постають для неї як образи контакту з політичною системою. Такими фігурами можуть стати, наприклад, президент країни, поліцейський. На основі оцінки їх дії дитина засвоює ту чи іншу модель поведінки по відношенню до влади. Таким чином, навчаючись любити чи ненавидіти різні політичні образи, дитина ідеалізує політику. З переходом до надособистого бачення політики, цей етап політичної соціалізації постає як інституалізація її якостей та властивостей.

Вторинний етап постає тоді, коли форми та засоби засвоєння людиною політичної інформації, а також оволодіння спеціалізованими ролями в сфері влади здійснюється особистістю незалежно від тиску групової свідомості чи політичної ситуації. Вторинна політична соціалізація також може мати різні рівні. В неї найбільш важливим є здібність людини до самостійної розробки різного роду цінностей, уявлень, переваг.

Таким чином, політична свідомість та політична культура є одним з найважливіших складових політичного життя, що визначають його зміст та напрямки розвитку. Кожне суспільство має свої специфічні риси політичної свідомості та політичної культури. Однак для проведення детального аналізу можна застосувати "чисті" типи, які узагальнюють політично-культурні якості суспільств за різними критеріями, розподіляють різні рівні політичної свідомості.

Саме аналіз політичної свідомості та політичної культури дає нам змогу зрозуміти, чому окремі соціальні групи і навіть цілі народи ведуть себе по-різному в однакових політичних умовах, по-різному оцінюють одні й ті самі явища політичного життя. У цих феноменах втілюється зв'язок поколінь, вплив традиції. Завдяки ним людина входить до суспільного та політичного життя, бере участь у суспільній взаємодії. Отже, політична свідомість та політична культура несуть велике функціональне навантаження.

Курс політології якраз і спрямований на формування у студентів знань про політичне життя, основи політичної впливовості та активної громадянської позиції, без чого неможливе ні створення стабільного демократичного суспільства, ні розробка новітньої ідеї українського державотворення.

Процес політичної соціалізації детермінують чинники різного соціального рівня. На макросоціальному рівні суттєвий вплив на формування стереотипів політичної свідомості та поведінки громадян справляють пануючі у суспільстві соціально-економічні стосунки, специфіка етнонаціонального та релігійно-конфесійного спілкування, характер політичної влади, зміст національної культури. На мезосоціальному рівні такими чинниками є становище певних соціально-класових, етнічних, конфесійних, професійних, територіальних, статевовікових та інших великих соціальних груп у суспільстві, їх культурні традиції. На мікросоціальному рівні процес політичної соціалізації багато в чому залежить від родинних традицій, стосунків на роботі, специфіки неформального спілкування тощо. В останній час у зв`язку з розвитком тенденцій інтернаціоналізації та глобалізації соціально-економічних, політичних та культурних стосунків, все більший вплив на процес політичної соціалізації здійснюють явища, що відбуваються на мегасоціальному рівні, - рівні розвиток економічної кооперації, політична інтеграція, регіональні та глобальні конфлікти і кризи тощо.

Слід зауважити, що чинники різних соціальних рівней неоднаково впливають на конкретних індивідів та різні соціальні групи. Кожен із чинників впливає на людину через призму її індивідуальних особливостей - специфіку світогляду, рівень інтелекту, моральні підвалини тощо. Відбиваючись у індивідуальній свідомості, чинники соціального буття набувають певної політичної соціалізації чужості й виступають як сигнали, що спонукають особу до певного способу дій в царині політики.

Серед великої кількості акторів політичної соціалізації особлива роль належить соціальним інститутам, які справляють цілеспрямований вплив на формування політичної свідомості і поведінки громадян. Такі інститути позначаються як інститути політичної соціалізації. До них слід віднести: сім`ю, школу, церкву, засоби масової інформації, громадські об`єднання та організації, політичні партії, державні органи та установи. Вплив інститутів політичної соціалізації на членів суспільства здійснюється за допомогою діяльності конкретних людей (батьків, вчителів, священиків, журналістів і т. д.), яких називають агентами.

2.2 ЕТАПИ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

Політична соціалізація здійснюється протягом усього життя людини. У залежності від відношення індивіда до політичного процесу (особиста участь чи неучасть) зазвичай виділяють три основних етапи політичної соціалізації особистості.

"Допартіціпаторний" індивід ще не приймає особистої участі в політичному процесі. Даний етап охоплює період ранньої дошкільної фази дотрудовой стадії загальної соціалізації і частково фазу шкільного навчання. Для нього характерна переважно "первинна" політична соціалізація. Саме в цей час закладаються основи, засвоюваній індивідом політичної культури . У свою чергу, цей етап підрозділяється на ряд послідовно змінюють один одного стадій.

Американські політологи Д. Істон і Дж.Денніс виділяють чотири таких стадії: "політизації", "персоналізації", "ідеалізації" і "інституалізації". Перша з них, що охоплює приблизно перші п'ять років життя дитини, характеризується тим, що в індивіда формується усвідомлення політичної влади як більш важливою, ніж влади батьків. У цьому віці інформацію про політику дитина отримує переважно від батьків. На другій стадії політична влада асоціюється у свідомості дитини через фігури як великих політичних лідерів загальнонаціонального масштабу (президент, прем'єр-міністр, лідери найбільших політичних партій), так і осіб, що уособлюють владу в повсякденному житті (поліцейський). Третя стадія характеризується утворенням на основі сформованих асоціацій вже більш стійкого емоційного ставлення до політичної системи. У рамках четвертої стадії дитина переходить від персоніфікованого уявлення про владу до інституціонального, тобто до сприйняття влади через знеособлені інститути (державні структури, партії), що свідчить про ускладнення його політичних уявлень і переходу до самостійного ведення політики .

Особливість первинної соціалізації полягає в тому, що людині доводиться адаптуватися до політичної системи і нормам політичний культури, ще не розуміючи їх сутності і значення. Тому засвоєння норм політичної культури в рамках цього етапу відбувається, перш за все, на емоційному рівні.

Процес політичної соціалізації детермінують чинники різного соціального рівня. На мікросоціальному рівні суттєвий вплив на формування стереотипів політичної свідомості та поведінки громадян справляють пануючі у суспільстві соціально-економічні стосунки, специфіка етнонаціонального та релігійно конфесійного спілкування, характер політичної влади, зміст національної культури. На мезосоціальному рівні такими чинниками є становище певних соціально-класових, етнічних, конфесійних, професійних, територіальних, статевовікових та інших великих соціальних груп у суспільстві, їх культурні традиції. На мікросоціальному рівні процес політичної соціалізації багато в чому залежить від родинних традицій, стосунків на роботі, специфіки неформального спілкування тощо. В останній час у зв`язку з розвитком тенденцій інтернаціоналізації та глобалізації соціально-економічних, політичних та культурних стосунків, все більший вплив на процес політичної соціалізації здійснюють явища, що відбуваються на мегасоціальному рівні, - рівні розвиток економічної кооперації, політична інтеграція, регіональні та глобальні конфлікти і кризи тощо.

Слід зауважити, що чинники різних соціальних рівней неоднаково впливають на конкретних індивідів та різні соціальні групи. Кожен із чинників впливає на людину через призму її індивідуальних особливостей - специфіку світогляду, рівень інтелекту, моральні підвалини тощо. Відбиваючись у індивідуальній свідомості, чинники соціального буття набувають певної значущості й виступають як сигнали, що спонукають особу до певного способу дій в царині політики.

Серед великої кількості акторів політичної соціалізації особлива роль належить соціальним інститутам, які справляють цілеспрямований вплив на формування політичної свідомості і поведінки громадян. Такі інститути позначаються як інститути політичної соціалізації. До них слід віднести: сім`ю, школу, церкву, засоби масової інформації, громадські об`єднання та організації, політичні партії, державні органи та установи. Вплив інститутів політичної соціалізації на членів суспільства здійснюється за допомогою діяльності конкретних людей (батьків, вчителів, священиків, журналістів і т. д.), яких називають агентами політичної соціалізації.

політичний культура соціальний посткомуністичний

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

3.1 ДОМІНАНТИ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ПОСТКОМУНІСТИЧНОЇ УКРАЇНІ

Культура у вигляді політичної проблеми -- справжнє історичне відкриття часу «перебудови» й посткомуністичних трансформацій суспільства.

Свого часу поняття культури забалакувалось радянськими ідеологами, залишаючись, по суті, цілком стороннім людям, практиці повсякдення. Марксистська ідеологічна парадигма привчила розуміти культуру як царину і особливу творчу справу владної та інтелектуально-мистецької еліт, як відокремлену від буденності духовну галузь «високих» зразків «належного життя». Це стосується й піднаглядного культивування зразків української етнонаціональної культури (поезії, літератури, мистецтва, музики, а також мови) і, звичайно, національно-художньої та гуманітарної еліти.

Сьогодні питання культури зачіпає майже кожного на рівні звичайного людського самоствердження, на рівні життєвого світу -- українця із центральних районів України, російськомовного жителя Сходу, які відчувають свою відмінність від українця із західних земель України, можливо, найбільш впевненого у своїй автентичності, у праві бути національним культуртреґером. Очевидно, що саме ці геокультурні відмінності, культурний реґіоналізм, найбільш інтенсивно експлуатуються сучасною політикою та політиками.

Національна культура та етнокультурні відмінності набули у перші роки незалежності набагато більшого суспільно-політичного значення, ніж економічні питання. Гасло розбудови національної культури у посткомуністичний час відгукується разом із гаслами демократизації суспільства, його лібералізації, впровадження ринкової економічної структури. Це не випадково. Річ у тім, що найголовнішим дійовим чинником сучасної леґітимації влади і трансформацій політичного ладу в цілому була і залишається сфера культури.

Внаслідок того, що у сучасному суспільстві слабо виражена об`єднуюча ідея, зростає роль психологічної підсвідомості. Люди об`єднуються разом на ґрунті спільних емоційних цінностей, які можуть спонукати їх до руйнівних дій проти тих, кого вони вважають відповідальними за свої нещастя. Звідси повернення до старих форм державної системи - тоталітарних або авторитарних - може знову одержати підтримку.

Таким чином, коли ми візьмемо ступінь демократичного розвитку у суспільстві за еталон, то політична культура сучасно Украни може бути визначена головним чином як авторитарна з деякими демократичними та тоталітарними компонентами.

Поза сумнівом, Україна має притаманну їй політичну культуру, але в даний час її можна визначити як маргінальну (тобто таку, яка складається з культур різних соціальних груп, які ще не інтегрувалися в єдину політичну спільноту) та провінційну за характером (тобто орієнтовану на місцеві, регіональні інтереси, за винятком ряду місць). Перспективи її розвитку полягають у створенні громадянського суспільства з демократичними формами правління, у пріоритеті громадянських прав і свобод, у поділі владних функцій, зверхності закону для усіх громадян та офіційних діячів.

3.2 РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В УКРАЇНІ

Регіональність політичної культури України є важливим чинником її сучасного стану. Вчені політологи здійснили ряд спроб дати аналіз політичної культури України після здобуття незалежності.

В окремих регіонах України спостерігаються різні прояви особливостей політичної культури. Щодо більшості проблем, опитування громадської думки дають істотну різницю у політичних поглядах громадян з таких корінних питань, як участь у СНД, унітарна чи федеративна держава, взаємостосунки з Росією, царина розповсюдження української мови, подвійне громадянство, приватизація тощо. По-різному тут репрезентований ідеологічний спектр партій, громадських організацій та рухів, неоднакова залученність населення в політичне життя.

Так, для Центральної України характерним є відносно помірний характер політичних процесів. Політична свідомість більшості населення цього регіону відома центристськими орієнтаціями стосовно Росії. Дані соціологічних опитувань показують, що виборці цього регіону у переважній більшості підтримують необхідність більш тісних економічних зв`язків з Росією, виявляючи сумнів щодо більш тісної політичної та військової інтеграції. Серед населення переважає думка, що Україна і Росія повинні існувати як дві дружні, тісно пов`язані, але окремі держави. Більш ніж у будь-якому з інших місць, українці і росіяни, що мешкають у цьому регіоні, традиційно схильні до консенсусу з основних політичних і соціальних проблем.

У Західній Україні, що була приєднана до колишнього СРСР у 1939, 1940 та 1945 рр., процес утворення громадянського суспільства йде швидше, особливо у Галичині, завдяки традиціям неурядових організацій та колишній активності його населення у дорадянський період. Сьогодні тут найвища концентрація в Україні добровільних, громадських, молодіжних, релігійних та інших організацій. Рух, якого було засновано у Києві, мав найбільш активних прихильників саме у цьому регіоні. Саме українці з Галичини здійснювали довгі мандри до Києва для того, щоби вийти на демонстрацію біля будинку Верховної Ради і надихнути уряд на рішучі дії, спрямовані на здобуття незалежності. Їх політичні уявлення засновуються на абсолютному приматі ідеї незалежності української держави. Крайні націоналісти у парламенті, які перебувають у опозиції до більш помірних націонал-демократів, - майже усі вихідці з Галичини. Більшість членів УНАУНСО, що мають воєнізовані формування, також родом із Західної України.

Але варто зауважити, що хоча галичанські українці - найбільш політично активні та найбільш націоналістично налаштовані, вони мають свої проблеми при сприйнятті їх українцями інших регіонів. На Сході можна часто чути, що вони - "не справжні” українці. Їх історичний досвід дуже відрізняється від досвіду інших регіонів, їх акцент польський, а їх греко-католицька церква дуже близька до римської. Незважаючи на велике число політичних активістів, вихідці з цього регіону мають мало міністерських посад у Києві.

Найбільш населеним урбанізованим та індустріальним регіоном України є С х і д, який включає Харківську, Донецьку, Запорізьку, Луганську і Дніпропетровську області.

Економічна криза найбільш гостро відчувається на Сході. У період здобуття Україною незалежності шахтарі Донецька та Луганська утворювали найбільш активний політичний компонент українського суспільства. Однак їх поведінський аспект участі у політичних подіях в основному мотивувався завданнями поліпшення свого матеріального становища. Значна частина населення цього регіону вважає, що головна причина економічної катастрофи полягає у розриві економічних зв`язків з Росією, а єдиний вихід - їх поновлення. Для цього регіону також важливим є факт впровадження української мови як державної, зо викликало невдоволення в основному російськомовного населення.

Ідеологічний спектр політичних організацій громадян тут достатньо строкатий. Досить сильними є організації комуністичної та соціалістичної партій, діють групи лівих екстремістів. З цим блоком тісно пов`язані ветеранські організації. Тут відносно небагато громадських молодіжних, культурних клубів, академічних товариств. Організації українців, росіян, поляків, греків, євреїв, що виникли та сформувалися за етнічним принципом, ставлять за свою мету збереження культурної спадщини.

На Півдні, який включає Одеську, Херсонську, Миколаївську області та автономну республіку Крим, населення переважно українське, за винятком Криму, де росіяни складають 65%, а українці - 25%. Тут також мешкає багато греків, болгар, татар, євреїв, молдаван.

У політичному плані цей регіон можна віднести до пасивних, за винятком Криму. Слабкість українських національних традицій, з одного боку, а з іншого - згасання Новоросійського руху, що народився в Одесі і виступив з тезою про те, що етнічно строкате населення регіону утворює яскраво виражену новоросійську національність, не сприяла зростанню ані українських, ані російських націоналістичних організацій. Представництва політичних партій, які діють у цьому регіоні, здебільше малоактивні. Для політичних установок мешканців Одеси характерними є проросійські симпатії, незважаючи на відсутність організаційної бази. Емоціонально-комунікативний елемент функціонування політичної культури дав поштовх створенню багатьох дрібних клубів: яхтсменів, любителів домашніх тварин тощо. На півдні діє велика кількість російських, українських, єврейських, болгарських, молдаванських культурних груп.

Важливе місце у політичному житті України посідає Крим. Серед впливових організацій півострова - Російський рух Криму, Комуністична партія Криму, Російський блок. Усі вони виступають за возз`єднання Криму з Росією. Їх підтримують в основному пенсіонери, частина військовослужбовців та колишні активісти КПРС. Певний вплив мають Союз економічного відродження, Організація бізнесменів, група українських козаків з воєнізованою охороною. Діяльність представницьких органів Українського Громадського Конгресу, невеликих груп Руху, Української республіканської партії обмежена і більш помітна у неполітичній сфері. Впливовою є Спілка офіцерів України, яка рекрутує своїх членів з військовослужбовців півострова. У Криму мешкають близько 200300 тисяч татар, які мають свій орган самоврядування -Меджиліс. Він претендує на законодавчу владу на територіях проживання татарського населення у галузі освіти, прав власності, стосунків усередині громади.

Економічні труднощі, загальне розчарування діями законодавчої та виконавчої гілок влади, внутрішня боротьба між окремими політиками, розгул організованої злочинності - все це спричиняється до політичної апатії значної частини населення Криму.

Деяка різниця у прояві окремих елементів політичної культури населення України у регіонах, що складають її, не випадкова. Вона обумовлена об`єктивними факторами: соціально-економічними, історичними, духовними, психологічними, мовними особливостями цих регіонів. І з цим слід рахуватися. Але у свідомості людей прокладає собі шлях розуміння необхідності згуртування в ім`я подолання кризових явищ у суспільстві та здійснення докорінних інтересів українського народу.

Неможливо переоцінити значення політико культурних ідей, орієнтацій, політичних мотивів для розуміння феномену політичної культури українського суспільства. Підсумки перших років існування незалежної української держави приводять до усвідомлення необхідності створення базових елементів політичної культури на ґрунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Це дозволить трансформувати сучасну цивілізовану державу в політичну націю. Такі компоненти ненасильницької політичної культури будуть сприяти єднанню окремих регіонів України на ґрунті єдиної консолідуючої політичної ідеї.

Таким чином, система цінностей, норм та стереотипів, що утворювала підгрунтя політичної культури в колишньому СРСР, потребує заміни на демократичні норми та цінності. Інтегративним показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи у суспільстві, яка набуває автономію та права, що належать їй. При цьому у перехідні періоди посилюється власна активність усього населення, що дозволяє народу України обирати із запропонованого спектру політичних партій та орієнтирів, вирізняти те, що відповідає його внутрішнім нахилам та переконанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культивувати найважливіші елементи нової політичної культури у свідомості населення країни. До них можна віднести: національно класову толерантність як гаранта стабільності та відсутності збройних конфліктів в умовах гострої соціально-економічної кризи; забезпечення свободи та примату особистих інтересів над громадськими як неминущих цінностей, в ім`я яких суспільство має долати труднощі посткомуністичного розвитку; руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість самостійного незалежного розвитку, який виступає основою для рівноправних стосунків з сусідами та створення іміджу України як держави, відкритої для всебічних контактів з цивілізованими країнами.

ВИСНОВКИ

Політична культура суспільства виявляється в багатьох політичних процесах і одночасно в істотній мірі зумовлює їх результат. До числа таких процесів, безумовно, належать виборчі кампанії.

За допомогою участі в політичному процесі і громадянин, і суспільство в цілому знаходять новий політичний досвід, що сприяє подальшому розвитку політичної культури.

Виборні кампанії, будучи найбільш масовим і важливим інститутом політичної участі, дозволяють з достатнім ступенем вірогідності виявляти зміст, елементи та основні тенденції змін політичної культури суспільства.

З іншого боку, організація будь-яких виборів вимагає врахування рівня політичної культури виборців. І цей фактор, безумовно, є однією зі складових успіху тієї чи іншої політичної сили на виборах.

Досвід проведення виборчих кампаній, що пройшли в Росії показав, що політична культура різних соціальних груп російського суспільства має суттєві відмінності. Це виражається не однаковою мірою включеності у виборні процеси, в різній мірі виборчої активності як соціально-професійних, так і вікових груп населення міста та села. Це знаходить своє вираження і в різних політичних позиціях тих, хто бере участь у виборах.

У принципі, це положення є нормальним з точки зору виборчого процесу в будь-якій країні при досить високому рівні розвитку політичної культури виборця. Високий рівень визначається сукупністю факторів, що обумовлюють його вибір. Найважливішими з цих факторів є рівень усвідомлення суспільних потреб (в умовах Росії мова йде про розуміння характеру і необхідності суспільних змін) і залежність політичного вибору від рівня ознайомлення виборця з програмами, біографіями і особистісними якостями кандидатів.

З цієї точки зору політична культура російського електорату також неоднорідна. Наявність великої кількості виборців з низькою політичною культурою, що роблять свій вибір на основі ірраціональних критеріїв (емоційність, ідеологічна, духовна, національна нетерпимість, незнання основних програмних положень кандидатів), являє собою небезпеку, тому що російське суспільство в певному сенсі стає політично непередбачуваним. А це, у свою чергу, зумовлює кризовий характер його розвитку.

Разом з тим у Росії сформувався шар виборців, рівень політичної культури яких дозволяє їм компетентно зробити свій вибір. Для цього шару людей характерно досить чітке усвідомлення характеру соціально-економічних реформ, що визначають в основі політичні програми кандидатів. Такі виборці оцінюють позиції того чи іншого кандидата по основних суспільних проблем і порівнюють їх зі своїми власними поглядами. Якщо точка зору виборця збігається або близька до програмних положень кандидата, то вибір на користь такого кандидата і його програми за вказаним критерієм цілком компетентний. В основі подібного вибору лежить здатність виборця розібратися в політичній ситуації. Це відносно широкий шар, і дуже важливо, що його електоральна поведінка передбачувано, стабільно. У цьому одна з ознак високого рівня політичної культури.

Таким чином, політична культура Росії представляє собою синтез різнорідних політичних цінностей, установок і стандартів політичної діяльності. Формування ринкових відносин, самостійного господарського суб'єкта, різноманіття форм власності, соціальних інтересів створює умови для зміни типу політичних орієнтацій. Розвиток ринкових відносин політичної демократії змінює джерела та способи формування політичної культури, робить цей процес стихійним, менш керованим. У таких умовах політична культура більш диференційована за формами вираження і суб'єкта носія. Істотно розрізняються форми вираження політичних орієнтацій, їх зміст у соціальних груп з різним рівнем загальної культури, матеріальної забезпеченості, соціальним досвідом.