Сутність структури політичної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чому політологія є наукою?

Наука - сфера дослідницької діяльності, спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство і мисленні і включає в себе всі умови і моменти цього виробництва: вчених з їх знаннями і досвідом, з поділом і кооперацією наукової праці; наукові установи, експериментальне та наукове обладнання; методи науково-дослідної роботи, понятійно-категоріальний апарат, систему наукової інформації.

Таким чином, наука - одна з форм суспільної свідомості. Але вона аж ніяк не обмежується одними лише точними науками. Наука розглядається як цілісна система, що включає історично рухливе співвідношення частин: природознавства та суспільствознавства, філософії і природознавства, методу і теорії, теоретичних і прикладних досліджень. Наука - необхідний наслідок суспільної праці, так як вона виникає слідом за відділенням розумового праці від фізичної, з перетворенням пізнавальної діяльності в специфічний вид занять особливої - спершу дуже нечисленної - групи людей.

На відміну від видів діяльності, аналіз яких у принципі буває відомий заздалегідь, наукова діяльність дає приріст нового знання, тобто її результат принципово нетрадиційний. Саме тому наука виступає як сила, постійно революціонізуюча інші види діяльності. Від мистецького способу освоєння дійсності, носієм якого є мистецтво, науку відрізняє прагнення до логічного, максимально узагальненому знання. Часто мистецтво називають «мислення в образах», а науку «мислення в поняттях».

Політологія є наука про політику, тобто про особливу сферу життєдіяльності людей, пов'язаної з владними відносинами, з державно-політичною організацією суспільства, політичними інститутами, принципами, нормами, дія яких покликане забезпечити функціонування суспільства, взаємини між людьми, суспільством і державою.

Знання про політику починає накопичуватись разом з виникненням самої політичної влади. Волхви Давньої України, жреці Стародавнього Єгипту, мудреці імператорів Давнього Китаю володіли певними політичними знаннями і відбивали їх у політичних вченнях релігійного чи міфологічного забарвлення. Як і сама влада, в цей період знання про них були справою невеликої, закритої групи людей, яка могла набувати рис касти і яку український політичний мислитель та ідеолог І-ї половини ХХ-го ст. Дмитро Донцов називав провідною верствою, яка розглядала політику як політичне мистецтво.

Перші елементи політичної науки в Європі з'являються вже в часи стародавніх Греції та Риму в творах Платона, Аристотеля, Цицерона. Саме їм належать глибокі за змістом висловлювання щодо сутності та функціонування держави, політики, державної влади. Вже тоді з'явилась одна з перших праць („Держава” Платона), яку можна віднести в ряд політологічних. Варто сказати і про роботу Аристотеля „Політика”. Так були закладені підвалини майбутньої науки. Потім в історії західноєвропейської політичної думки були такі імена, як Августін, Ф. Аквінський, М. Падуанський, Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Дж. Локк, Т. Гоббс і багато інших. Однак процес виокремлення науки про політику як самостійної дисципліни, з власним понятійним апаратом і методологічним забезпеченням відбувався поряд з процесом формування основ громадянського суспільства в ХІХ столітті. Саме тоді, наприклад, в Німеччині з'являється перша правова школа, яка ставила за спеціальну мету вивчення держави.

Становлення політичної науки у глобальному масштабі завершилося на Міжнародному колоквіумі з політичних наук (Париж, 1948-го р.), який був організований з ініціативи ЮНЕСКО. На цьому семінарі було окреслено предмету цієї науки, її та рекомендовано включити курс політичної науки як загальнообов'язкової загальноосвітньої дисципліни в систему вищої освіти.

Отже, як і будь-яка наука, політологія в процесі власного розвитку виробила категоріальний апарат та методологічну базу. Однак особливість цієї науки в контексті методології пояснюється тим, що вона як окрема наука існує близько одного століття. Сформувавшись як відносно самостійна наукова і навчальна дисципліна в умовах, коли інші науки про суспільство мали досить довгу історію, політологія використала методологічну базу цих наук. Вона не володіє якоюсь особливою методологією вивчення свого предмета, а користується загалом відомими в науці методами наукового дослідження.

Сутність структури політичної системи

У науковій літературі, вітчизняній і зарубіжній, нерідко виокремлюють чотири головні групи елементів політичної системи:

політичні інститути (організації, заклади);

політичні відносини;

політичні принципи і норми;

політична свідомість і політична культура, тощо.

Переважаючою точкою зору вчених на структуру політичної системи є виокремлення з її складу таких підсистем, як інституційна, нормативна, функціональна, комунікативна, культурно-ідеологічна, їх складовими елементами виступають ті інститути, норми, функції, ідеї і відносини, які перебувають у тісній взаємодії з політичним управлінням.

Далі докладніше описана кожна із цих підсистем.

Елементи (підсистеми) політичної системи:

інституціональна підсистема, що складається з різних державних і суспільно-політичних інститутів, і неполітичних організацій, ЗМІ (стосовно цієї підсистеми деякі дослідники використовують поняття "політична організація суспільства")

Інститути організації, що входять в цю підсистему, умовно поділяються на такі групи.

1. Власне політичні:

держава - фундаментальний елемент політичної системи;

політичні партії і окремі громадські організації, що мають політичний характер, причому сюди включаються опозиційні партії і організації.

Держава і партії мають безпосередній зв'язок з політикою, а політичні завдання і здійснення влади є безпосередньою причиною їх появи і функціонування. З партіями також пов'язані функції виявлення інтересів різних груп суспільства і перетворення їх у конкретні програми дій.

2. Не власне політичні: профспілки, молодіжні, ветеранські, підприємницькі союзи, екологічні рухи, ЗМІ тощо. Хоча політика не є прямою метою їх створення, вони виступають як групи тиску на державну владу і здійснюють суттєвий вплив на виборчі кампанії, не дивлячись на те, що в більшості сучасних країн світська і духовна влада поділені, активну політичну роль у суспільстві може виконувати церква. В умовах теократії вона перетворюється в центральний елемент політичної системи.

3. Неполітичні організації виражені спільнотами різного любительського типу (культурні, спортивні тощо). Незначного політичного відтінку у своїй діяльності вони набувають як об'єкти впливу з боку держави та інших політичних організацій, так і через свою здатність здійснювати тиск на владу;

комунікативна підсистема - система, що є сукупністю відносин і принципом взаємодії, які складаються як усередині політичної системи, так і між її підсистемами. Відносини за формою можуть виступати як примус, конфлікт, нейтралізація, ізоляція або співробітництво;

нормативна підсистема, що виступає як сукупність різних політико-правових норм та інших засобів регулювання взаємозв'язків між суб'єктами політичної системи (конституція, закони, нормативні акти, історичні та національні традиції і звичаї, мораль);

культурно-ідеологічна підсистема, що включає в себе сукупність політичних поглядів, теорій і концепцій, політичну і правову культуру. Політична культура здійснює великий вплив на функціонування політичної системи. На її основі формуються політичні погляди і переконання особистості, від яких залежить участь людини в політичному житті. Політична культура, з одного боку, визначає стійкість і життєздатність будь-якої політичної системи, з іншого - надає своєрідності політичним системам, роблячи нормативно однакові форми політичного устрою багатоваріантними;

функціональна підсистема об'єднує способи реалізації влади, які визначають характер взаємовідносин влади і громадянського суспільства, способи підтримки його єдності і цілісності.

Отже, політична система суспільства має визначену структуру, елементи якої тісно взаємозв'язані і створюють стійку єдність. Сама категорія „політична система” передбачає діяльність, є науковою і говорить про системний характер суспільно-політичного життя.

Сутність та зміст політичних режимів

Політичний режим ( від франц. „regime” ) - державний, суспільний устрій, спосіб правління) - це концентрована характеристика системи, що функціонує з позицій конкретно-історичних принципів її легітимності.

Отже, поняття "політичний режим” може означати:

1) процесуальні аспекти інститутів політичної системи, взаємодію суб'єктів політичного процесу в структурі політичної системи;

2) способи і механізми розподілу влади у політичному просторі;

3) характер відносин між політико-владними і політико-невладними суб'єктами;

4) характер відносин між політичними і неполітичними інститутами.

У науці конкурують в основному два підходи щодо розуміння політичного режиму: юридичний, який робить акцент на формальних нормах та правилах здійснення влади інститутами держави, і соціологічний, що спирається на аналіз тих засобів та способів, за допомогою яких здійснюється реальна публічна влада й які тією чи іншою мірою обумовлені соціокультурними традиціями, системою розподілу праці, характером комунікацій тощо.

Політичний режим визначає, як здійснюється влада, як функціонують політичні інститути й політичні відносини, якою є динаміка політичної системи, як співвідносяться між собою влада та суспільство (хто кого контролює, а також забезпечує досягнення цілей політики, реалізацію інтересів пануючої еліти).

Поняття “політичний режим” виражає характер взаємозв'язку між державною владою й індивідом, а також визначає сукупність владних засобів і методів, які використовує держава, відбиває ступінь політичної волі в суспільстві й правове положення особистості.

Тип політичного режиму визначається рівнем розвитку й інтенсивністю суспільно-політичних процесів, структурою правлячої еліти, механізмом її формування, станом свобод і прав людини в суспільстві, станом відносин з бюрократією (чиновницьким апаратом), що панує в суспільстві, типом легітимності, розвиненістю суспільно-політичних традицій, що домінують у суспільстві, політичною свідомістю та поведінкою.

Таким чином, політичний режим - це сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, які характеризують ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і певний тип політичної системи, що існує в країні.

Поняття "політичний режим” охоплює не весь зміст поняття "політична система”, а лише політико-владний, тобто характер відносин між тими, хто володарює і хто підпорядковується. Наприклад, вимоги студентів до органів державної влади як політичне явище можна включити у зміст політичної системи. Однак, коли ми прагнемо розглянути характер відносин між студентами і державою з погляду суспільних впливів на владу, тоді це буде змістом поняття "політичний режим”.

Отже, сутність політичного режиму визначається тим, що у державі є пріоритетним, правда держави чи права особистості, в якій мірі держава визнає, гарантує або обмежує чи фальсифікує права, передбачені Загальною декларацією прав людини і різноманітними міжнародними конвенціями, що стосуються механізму реалізації всієї сукупності політичних, громадянських, соціально-економічних і соціально-культурних прав, чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Сутність та зміст політичної культури

Сутність категорії “політична культура” можливо зрозуміти лише виходячи з визначення культури в цілому. Саме поняття “культура” неоднозначне. Енциклопедичний словник зазначає, що культура (від лат. сultura - виховання, освіта, шанування) - історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, який має вираження в типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях; це система цінностей, соціокультурних норм, способів організації і поведінки, спілкування людей, що історично розвивається. Поняття “культура” вживається для характеристики певних історичних епох (культура середньовіччя), конкретних суспільств, націй і народностей (культура українців), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, побуту, художня культура); у вузькому розумінні - сфера духовного життя людей.

Культура - це надзвичайно складне соціальне, матеріальне і духовне утворення, яке виступає у вигляді політичної, правової, естетичної, моральної, світоглядної або пізнавальної культури, а також науки, освіти, релігії, філософії і міфології. Кожен із цих видів культури, в свою чергу, реалізується на рівні культури суспільства і особи, складається з багатьох компонентів, які мають свою особисту складну структуру. Така багатозначність тлумачення культури дається і в розумінні політичної культури. В деяких випадках її трактують лише як феномен свідомості, духовного життя суспільства, соціальних спільностей, індивідів, в інших - розуміють ширше.

При тому, що ще мислителі давнини опосередковано і прямо описували сутнісні риси політичної культури, термін “політична культура” з'явився лише у XVIII ст. в працях німецького філософа-просвітника Й. Г. Гердера. Теорія, що описує концепцію політичної культури як складової політичного життя, сформулювалася лише у кінці 50-х - на початку 60-х років ХХ ст.

Серед зарубіжних і вітчизняних суспільствознавців ще нема єдиного підходу до трактування як самої категорії “політична культура”, так і її структурних компонентів, змісту, функцій. Щодо цих проблем існує широкий спектр думок, формулювань. Це й природно, якщо зважати на складність і багатоваріантність явищ політичної культури, неможливість її зведення до будь-якого чітко окресленого феномену. Політична культура - це система відносин і водночас процес виробництва і відтворювання елементів, що його складають, в ряду поколінь людей, котрі замінюють одне одного.

Особливість політичної культури міститься в тому, що вона становить не політику або політичний процес у їх реальному втіленні, а комплекс уявлень тієї або іншої національної чи соціально-політичної суспільності про світ політики, всього політичного життя, закони і правила їх функціонування.

У науці склалися два основних підходи до трактування політичної культури. Одні вчені ототожнюють її з суб'єктивним змістом політики, розуміючи під нею всю сукупність духовних явищ (Г. Алмонд, С. Верба). Тому поняття політичної культури розцінюється ними не більш як суб'єктивний контекст владно-політичних відносин і є сукупністю індивідуальних позицій і орієнтацій учасників певної політичної системи. Друга група вчених, вбачаючи в політичній культурі прояв нормативних вимог, сукупність типових зразків поведінки (Дж. Плейно), спосіб політичної діяльності, вважають, що це специфічний, суб'єктивний ракурс політики. Абсолютизація обох поглядів містить в собі однобічність: будь-яка політична позиція виявляється в її практичному прояві, а конкретна поведінка може бути простим наслідком обставин. Лише поєднання обох підходів дає певний оптимізм і усуває недоліки кожного окремо.

З наведеного вище визначення політичної культури взагалі видно, що вона охоплює не всі вияви політичної свідомості і політичної поведінки, а лише ті з них, що є найбільш поширеними, типовими для суспільства, соціальної спільності чи індивіда.

У широкому розумінні політична культура - це сукупність стійких форм політичної свідомості і поведінки, а також характеру й способів функціонування політичних інститутів у межах певної політичної системи.

Отже, політична культура є політструктурним, багаторівневим явищем. Різноманітні зв'язки політичної культури з різними соціальними і політичними процесами зумовлює її складний стан і організацію. Різноманітні внутрішні структури політичної культури відображають технологію формування політичної поведінки суб'єктів, етапи становлення культурного цілого і окремо взятої країни, наявність різноманітних субкультурних утворень.

Політичні партії сучасної України

Станом на 17 квітня 2015 року згідно з даними, наданими Державною реєстраційною службою України, яка є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра юстиції України, в Україні налічується 242 політичні партії. [http://drsu.gov.ua/party]

Маю за мету розглянути дві партії, які, на мою думку, є цікавими, та які однозначно привернули увагу багатьох.

Найбільш незвичайною партією є «Інтернет партія України». Партія зареєстрована Міністерством юстиції України 1 серпня 2011 р. Керівник партії - Голубов Дмитро Іванович.

2006-2007 роках партію почав створювати український хакер Дмитро Голубов. Установчий з'їзд відбувся 1 жовтня 2007.

1 березня 2009 року в готельному комплексі «Магнолія» в Одесі відбувся перший з'їзд партії. Серед відомих членів партії, зокрема віце-президент Союзу адвокатів України Петро Бойко та колишній чемпіон світу та Європи з тайського боксу Денис Григор'єв.

1 серпня 2011 партія була офіційно зареєстрована Міністерством юстиції. Проте вона не виконала вимоги закону про реєстрацію осередків у більшості областей України, через що Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 січня 2013 року її реєстрація була анульована.

У лютому 2013 року до цієї партії приєднався відомий український хакер Шебелла Андрій (Dementor), що в 2011 році звинувачувався в участі в хакерському русі Anonymous та викраденні грошових коштів з банкоматів.

17 вересня 2013 Вищий адміністративний суд України ухвалив рішення скасувати постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23 січня 2013 року і ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 2 квітня 2013 року. На офіційній сторінці Державної реєстраційної служби станом на жовтень 2014 року відновлена.

У березні 2014 року від цієї партії як кандидат на Виборах Президента України 2014 р. був висунутий Вейдер Дарт Олексійович. На парламентські вибори того ж року партія висунула 5 Дартів Вейдерів з іншими іменами по батькові (Вікторович, два Володимировичі, Михайлович та Олегович), причому іще 8 Дартів Вейдерів пішли на ці вибори шляхом самовисування.

На парламентських виборах 2014 голова партії, Дмитро Голубов, висунутий «Блоком Петра Порошенка», переміг в окрузі № 136 (Одеса).

Політична сила прагне створити привабливі інвестиційні умови в Україні та вийти на новий рівень розвитку економіки та сучасних технологій, її метою є:

комп'ютеризація всієї країни;

ліквідація бюрократії в негативному її розумінні;

перехід на цифрові носії та відхід від паперової тяганини;

безкоштовні курси ПК і іноземних мов для всіх громадян України за рахунок бюджету;

7 податків замість 98;

єдиний податок на прибуток 25%;

скасування ПДВ;

заборона на продаж ГМ продуктів на території України;

створення офшорних зон в Україні;

вихід з ФАТФ (Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей);

заборона на накладення арешту вкладів рішенням суду або за міжнародним запитом.

Звичайно, цілком серйозно таку партію сприймати не можна, адже першочергово наша країна потребує змін та реформ іншого напрямку, але деякі ідеї досить корисні для перегляду дійсною владою в Україні після вирішення більш важливих питань. Також ця партія, завдяки своїм акціям, привертає увагу до важливих повсякденних проблем громадян.

Наступна партія, яку я хотіла би розглянути -- це Радикальна партія Олега Ляшка (попередня назва -- Українська радикально-демократична партія) -- сучасна політична партія, яку очолює Олег Ляшко.

На парламентських виборах в Україні 2012 року Радикальна партія Олега Ляшка набрала 1,08%. Два роки по тому, після Євромайдану, рейтинг Олега Ляшка та його партії значно зріс. Третє місце лідера Радикальної партії Олега Ляшка на позачергових виборах Президента України (8,32% голосів) був названий пресою «однією з головних несподіванок президентських виборів в Україні». На позачергових парламентських виборах в Україні 2014 року Радикальна партія Олега Ляшка була одним з фаворитів з рейтингом, за різними опитуваннями і оцінками, від 9,2% до 18,4% (за опитуваннями після початку передвиборчої кампанії).

За даними журналістів Сергія Лещенка і Мустафи Найєма станом на 17 серпня 2014, Радикальна партія на закритих соцопитуваннях отримала 19-20 відсотків рейтингу, посівши друге місце після (ймовірного, на той час) Блоку Петра Порошенка.

У підсумку на позачергових виборах до Верховної ради 2014 року Радикальна партія Олега Ляшка посіла п'яте місце за кількістю голосів виборців (1 173 131 голос -- 7,44%), що дозволило їй у Верховній Раді України VIII скликання отримати 22 мандати за партійними списками.

Серед причин такого зростання популярності експерти називають велику кількість ефірів Олега Ляшка на телеканалі «Інтер» (співвласником якого є Сергій Льовочкін, що з ним пов'язують Ляшка), фінансові вливання (наприклад, член партії Сергій Скуратовський надав квартиру для бійця АТО під час передвиборчої кампанії), розчарування електорату ВО «Батьківщина» та «Свобода».

Значна частина українських політологів і журналістів зазначають, що Радикальна партія, як і сам політик Олег Ляшко, є політичним проектом Сергія Льовочкіна.

Директор соціологічної служби «Український барометр» Віктор Небоженко відзначає: «Ляшко не лідер власної партії, популярність якої нарощена грошима Фірташа і колишньої команди «РосУкрЕнерго».

За словами соціолога Ірини Бебешкіної, електорат Ляшка це люди більш вразливі до популізму, з порівняно нижчим рівнем освіти і порівняно молодшого віку.

Також можна провести паралель образу Ляшка з таким непростим політичним діячем в Росії як Жириновський. Можна допустити, що Олег Валерійович замайорів на політичній арені України, щоб виконувати функції схожі з задачами вельмишановного Володимира Вольфовича.

політичний режим культура тетчер

Глава держави, якого я вважаю потужним політичним діячем

Із словосполученням «потужний політичний діяч» в мене одразу асоціюється ім'я Маргарет Тетчер -- 71-го прем'єр-міністра Великої Британії (Консервативна партія Великої Британії) у 1979-1990 роках, баронеси з 1992 року, першої жінки на цій посаді, а також першої жінки, що стала прем'єр-міністром європейської держави.

За роки перебування на посту очільниці уряду Великої Британії Маргарет Тетчер завоювала репутацію «залізної леді»: у її Кабінеті всю роботу було побудовано на чіткій ієрархічності, підзвітності й високій особистій відповідальності; вона була яскравою захисницею монетаризму, обмеження діяльності профспілок суворими рамками законів.

Наприкінці свого «правління» Тетчер поширила свою тверду політику на соціальну сферу -- вона заохочувала приватну освіту, введення платної медицини.

Критики політики кабінету Тетчер вказують на те, що внаслідок політики, яку вона провадила, посилився вплив центральної бюрократії. Окрім того, уряд зробив цілу низку помилкових кроків, чим значно зміцнив вплив тіньових капіталів на життя країни.

Характер політичного лідерства взагалі й жіночого зокрема формується під впливом багатьох факторів, сполука яких дає конкретні стилі політичного лідерства. Серед інших, таких, наприклад, як економічний, адміністративно-територіальний фактор, слід особливо виділити як найважливіші, для формування характеру жіночого політичного лідерства -- історичний фактор, конкретну ситуацію, у якій доводиться діяти лідеру, і вплив особистих якостей.

Щодо першого фактора особливо важливою є історія взаємин суспільства і держави, рівень розвитку політичної культури, активності мас, політичні та сімейні традиції. Велика Британія у цьому сенсі є класичним прикладом політичної культури, з яким прийнято порівнювати інші країни демократичної орієнтації.

Кажучи про історичний фактор, також необхідно особливо підкреслити значення сімейних традицій та взагалі вплив родини у формуванні характеру політичного лідера. Саме в родині людина прилучається (чи не прилучається) до політики, у ній формуються вихідні орієнтації, у тому числі становище жінки в родині визначає ставлення її членів до участі жінок у політиці.

Більшість біографів Маргарет Тетчер відзначають особливу роль батька дівчинки, суспільна діяльність якого безсумнівно вплинула на подальший вибір її професії (попри те, що первинно вона здобула іншу освіту й була активною не тільки у галузі політики) і політичну орієнтацію на консерватизм. У родині Маргарет були прищеплені такі якості, як працьовитість, завзятість і великий ступінь самозречення в роботі, що потім виділялися як основні характеристики, що позначилися в ході її діяльності.

На загальносвітовий процес залучення жінок у політику вплинув феміністський рух «який ставив завдання домогтися надання жінкам виборчих прав». У результаті основним мотивом жіночого лідерства виявляється прагнення пробитися до політики. Це не дивно, оскільки політика тривалий час залишалася долею чоловіків. Адже у чоловічому світі основною цінністю була влада, тому прагнення пробитися до неї було одним з основних у русі за рівноправність чоловіків і жінок. Прорив жінок у політику був наслідком не тільки руху за рівноправність, але він обумовлений і «глибинними структурними змінами у соціумі та, насамперед, -- значним збільшенням частки жіночої праці у суспільному виробництві». У трудову діяльність жінки втягнені були вдало, але це потягнуло за собою появу нових проблем: неоднакова з чоловіками оплата за рівноцінну працю, проблема «подвійної зайнятості», а отже, спроб вивільнитися з однієї зі сфер задіяності жінки (або родина, або кар'єра). У галузі політики це виявилося у більшій активності жінок у низових партійних організаціях.

Особливість місії проявилася в тому, що Тетчер змогла відчути необхідність зміни моделі попереднього розвитку Великої Британії. У поєднанні з її інтуїцією, вмінням орієнтуватися в ситуації -- ці практичні навички дали світові феномен тетчеризму.

Загальновідома важливість психологічного фактора у формуванні стилю політичного лідерства, вплив якого взагалі багато в чому базується саме на цьому аспекті. Якщо говорити про особистісні характеристики Тетчер, то, як відомо, за нею закріпився титул «залізної леді».

Самій їй більше подобалося називати себе «політиком переконання», що ґрунтувалося на тому, що у своїй політиці вона, зазвичай, керувалася обставинами, але при цьому послідовно дотримувалась «генерального» неоліберального підходу. Взагалі їй притаманна цілеспрямованість, твердість. Опитування суспільної думки показували, що її поважали як політика, але не любили; британців дратували деякі її вчинки тільки через те, що вона була жінкою, чоловіку вони легше б пробачили це. Як приклад можна навести вирішення силовими методами Фолклендської кризи, чи її стиль ведення засідань кабінету міністрів, де вона звичайно брала ініціативу на себе. Якщо їй треба було домогтися проведення якого-небудь рішення без особливих ускладнень, вона просто викладала на самому початку свої позиції, чим забезпечувала потрібний результат. Багато говорили про авторитарний стиль її керування партією (хоча і до того прем'єр у консерваторів відігравав авторитарну роль) і країною. Це може підтвердити приклад її відносин з кабінетом міністрів, де вона тримала тільки тих, хто був їй потрібний у даний момент і часто усувала міністрів навіть без пояснення причин, результатом чого з'явилася найбільша кількість перестановок у кабінеті, який вона очолювала. У своїх промовах та інтерв'ю вона знову ж займала наступальну позицію. При цьому їй не можна відмовити у таких притаманних жінкам характеристиках, як гнучкість, інтуїція; часто кажуть, вона інстинктивно відчувала розвиток ситуації. Те, що вона жінка, автоматично працювало на неї, чим вона вміла користуватись. Попри те, що Тетчер віддавала перевагу, щоб у ній бачили не жінку, а політика, вигідною була хоча б та обставина, що міністри -- чоловіки, а прем'єр -- жінка. Кожен британець вважається джентльменом, якому складно сперечатися із жінкою, тим більше привселюдно.

Маргарет Тетчер як політичного лідера наділяють характеристиками мужності, твердості, цілеспрямованості і тощо. У той час, як для жіночого стилю властиві м'якість, поступливість, уміння йти на компроміси, пошук найбільш прийнятної для всіх лінії поводження у політиці. Причиною даного протиріччя є, очевидно те, що Тетчер часто доводилось бути першою: перша жінка -- голова консервативної асоціації студентів в Оксфорді, перша жінка -- міністр тіньового кабінету консервативної партії, лідер опозиції, прем'єр-міністр. І хоча зараз жінка у політиці вже не рідкість, як і жінка -- лідер, прем'єр-міністр, усе-таки це ще не повсякденне явище. Жінки своєю більшістю значно активніші у низових партійних організаціях; якщо ж жінка пробивається до вершин політики, зазвичай вона змушена виявляти удвічі більшу активність, рішучість і цілеспрямованість, ніж чоловік, щоб довести свою компетенцію у цій сфері. Виявившись на такому рівні влади, вона не тільки починає діяти відповідно до чоловічого стандарту поводження, а характеристики твердості, десь навіть жорстокості стають для неї більш прийнятними, їй властивими, хоча останнім часом спостерігається визначена тенденція до пом'якшення жіночого стилю політичного лідерства у зв'язку з тим, що жінці стало легше стати до політики.

Відповідно до своїх поглядів на політику та економіку, Тетчер виступала за зменшення рівня впливу держави на економіку, підтримку вільного ринку і підприємництва. Вона намагалась припинити, як їй здавалось, надмірне втручання держави в економіку, і домагалась цього шляхом приватизації державних підприємств і муніципального житла. Після правління Джеймса Каллагана, уряд дійшов висновку, що кейнсіанський підхід до керування попитом провалився, Тетчер відчувала, що економіка не самозбалансувалась і потребу в нових фіскальних програмах, зосереджених на інфляції. Вона почала економічні реформи з підвищення процентної ставки для уповільнення зростання грошової маси та уповільнення, у такий спосіб, інфляції. Було зменшено бюджет та скорочено видатки на громадські програми, зокрема, на охорону здоров'я, освіту і будівництво житла. Вона також запровадила обмеження на друк грошей і законами обмежила діяльність профспілок.

За 11 років її правління середні темпи економічного зростання в Британії були втричі вищі ніж у попереднє десятиріччя і стали найвищими серед усіх великих промислово розвинутих країн за винятком Японії. Британії вдалося здійснити структурну перебудову і модернізацію своєї економіки.

Размещено на Allbest.ru