Методи та сфери застосування прикладної політології

Размещено на http://www.allbest.ru/

МЕТОДИ ТА СФЕРИ ЗАСТОСУВАННЯ ПРИКЛАДНОЇ ПОЛІТОЛОГІЇ

Роль біхевіоризму в розвитку емпіричного аналізу

У XX ст. з усіх методів найбільший вплив на розвиток політології, надання їй сучасного наукового вигляду здійснив біхевіоризм. Саме тому, на думку фахівців, біхевіоризм являє собою не просто метод, а цілий методологічний напрям у суспільних науках і академічний рух.

Біхевіоризм виник в американській психології наприкінці XIX ст. і швидко поширився на суспільні науки, де одержав специфічне вираження. Біхевіоризм виходить з ідеї єдності науки, що зумовлено насамперед наявністю в людині лише одного способу пізнання світу -- його збагнення через досвід, що безпосередньо спостерігається й систематизується за законами логіки. Пізнання дійсності потребує не абстрактно розумового мислення, а виявлення й аналізу реальних фактів. Наукові твердження і висновки, що відображають ці факти, повинні бути доступні для перевірки іншим дослідникам, які, використовуючи відповідні процедури, можуть одержати ті самі результати. Наукові теорії виводяться з гіпотез, що узагальнюють емпіричні факти.

Кредо біхевіоризму -- політологія повинна вивчати спостерігаючу безпосередньо (вербальне, словесне і практичне, усвідомлене і мотивоване підсвідомістю) політичну поведінку людей за допомогою строго наукових, емпіричних методів. Вихідними моментами цього підходу є такі парадигми:

· особистісний вимір політики. Колективні, групові дії людей так чи інакше зводяться до поведінки конкретних особистостей, що є головним об'єктом політологічного дослідження: учений-політолог зобов'язаний орієнтуватися на точний аналіз феноменів індивідуальної та групової поведінки, що явно спостерігаються;

· домінування психологічних мотивів у політичній поведінці. Ці мотиви, звичайно, можуть бути соціально зумовлені, хоча не завжди зовнішньо детерміновані і тому можуть мати специфічну індивідуальну природу;

· розмежування фактів і цінностей, звільнення науки від ціннісних суджень. Цінності й оцінки можуть бути об'єктом, але не результатом дослідження. Вони є передумовою наукового аналізу, оскільки визначають вибір його об'єкта і мети дослідження. Однак у процесі пізнання вчений повинен бути вільним від особистої упередженості та громадських запитів і керуватися лише фактами й логікою. Його завдання -- виявити закономірності та пояснити події, але він не повинен давати їм оцінку і практичні рекомендації (правда, це положення є об'єктом гострої критики);

· використання в політології методів і досягнень інших наук, у тому числі природничих. Таке використання правомірне, оскільки модель (зразки) поведінки людей часто подібні в різних ситуаціях і галузях діяльності (наприклад, поведінка службовця промислової корпорації і державного чиновника);

* квантифікація, кількісне вираження і вимір політичних явищ. Це відкриває перед політологією широкі можливості у використанні математичних та інших то чних методів, статистичних даних, результатів анкетних та інших опитувань, комп'ютерної техніки.

Із середини XX ст. біохевіористичний підхід став прапором напряму в політології, що виступає за перетворення її у виважену наукову дисципліну. Він стимулював широке застосування методів конкретної соціології: спостереження, вивчення статистичних матеріалів і документів, анкетного дослідження, опитування, лабораторних експериментів тощо. Усе це створило необхідні передумови для розвитку нового рівня політологічних досліджень -- практичної політології.

Методи прикладної політології

Як складова частина політичної науки прикладна політологія спирається на ті самі загальнонаукові підходи і принципи аналізу, що й теоретичні дослідження. Однак домінуюча роль тут належить засобам мікрополітичного аналізу, де переважають індуктивні методи дослідження, що ґрунтуються на вивченні окремих, одиничних явищ.

· До таких методів відноситься насамперед спостереження подій. Воно може проводитись у формі «відкритої» констатації фактів (відстеження конкретних подій та довгострокових наслідків тих чи інших рішень) та у формі «включеного спостереження» (коли дослідник протягом певного часу або знаходиться усередині досліджувальної групи, наприклад керівництва партії, або «занурюється» у яку-небудь конкретну ситуацію, скажімо, в атмосферу проведення переговорів). При кожному з цих варіантів одержувана інформація повинна бути достовірна, незалежна від пристрастей спостерігача, що на практиці досягти нелегко, оскільки в політиці діють живі люди зі своїми інтересами, симпатіями й антипатіями.

· Важливий метод прикладної політології -- контент-аналіз. Він припускає цілеспрямоване вивчення певних документів (конституцій, правових актів, кодексів, програм, інструкцій) чи ж інших безпосередніх носіїв інформації (книг, картин, кінофільмів, гасел тощо). Цей метод спирається на широке застосування комп'ютерних технологій, завдяки чому в наслідок індексування ключових слів можна підрахувати частоту їхнього використання і вибрати інформацію з дуже значних за обсягом текстів.

· У прикладній політології широко використовується метод опитування прямих чи побічних учасників політичних подій, а також експертів, здатних дати професійний аналіз ситуації. Виявлення, узагальнення й систематизація інформації можуть здійснюватися через інтерв'ювання окремих громадян або проведенням масових анкетних чи інших опитувань. Можливість широкого використання при цьому математичних методів підвищує вірогідність даних, а значить і наукову обґрунтованість політичних прогнозів і рекомендацій.

· Ігрові методи припускають попереднє конструювання ситуації, імітацію того чи іншого варіанту розвитку процесу, конфлікту і т. д. Це дає можливість відпрацювати різні моделі дій управлінських структур, розподілити ролі учасників подій, уточнити характер їх поведінки і взаємини між ними. Завдяки такого роду прийомам можна передбачати варіанти зміни ситуації, підготувати управлінський персонал до прийняття рішень у неординарних ситуаціях, знаходити якісно важливі ланки і суперечності у відповідних процесах.

У прикладній політології широко застосовуються і більш приватні методи досліджень, наприклад:

· фактор-аналіз, що зводить безліч емпіричних даних до основних, визначальних;

· використання когнітивних карт-матриць, у яких фіксуються типові реакції лідерів (чи інших осіб) на кризові ситуації, зразки вчинків у стабільних умовах, біографічні дані й інша інформація, що допомагає прогнозувати їх майбутні вчинки;

· конфігуративні дослідження, що використовують порівняльний аналіз для виявлення специфічних ознак політичних об'єктів;

· біографічний аналіз та ін.

Результати порівняльних досліджень у галузі прикладної політології сприяють виробленню теоретичних установок аналізу політичної реальності, тобто моделей вивчення тієї чи іншої ситуації, конфлікту чи іншого процесу. Такі моделі, що передбачають, наприклад, дії уряду в умовах міжнародної кризи чи комплекс заходів щодо організації передвиборчої кампанії, дозволяють домагатися всебічної характеристики політичних процесів, враховувати неминучі фази й етапи їхнього розвитку, вчасно завбачувати найбільш небезпечні зони і кризові моменти.

Основні сфери застосування прикладної політології

Прикладні політологічні дослідження, як правило, пов'язані з такими сторонами дійсності, що володіють стійкою практичною значимістю для державної політики. Можливості цієї дисципліни використовуються для розроблення програм діяльності уряду в галузі охорони здоров 'я, соціальної, національної, оборонної політики і т. п. Прикладні дослідження уточнюють поточні і перспективні цілі, розподіл повноважень між різними гілками державної влади,прогнозують якісні зміни політичної ситуації. Важлива сфера їхнього використання -- визначення шляхів чи запобігання розвитку соціальних конфліктів і досягнення необхідного суспільству консенсусу. Такі дослідження розробляють технології вирішення кризових явищ, що дозволяє знаходити злагоду між її учасниками і забезпечувати керованість конфліктними ситуаціями.

Близькі до кола питань, пов'язаних з управлінням конфліктами, проблеми ведення переговорів. Переговорний процес як сфера застосування прикладних політологічних досліджень потребує вироблення «технології торгу», що, зі свого боку, припускає визначення прийомів і способів взаємодії сторін. У межах вироблюваних тут моделей формулюються рекомендації діючим особам щодо стилю їх стосунків з аутсайдерами чи, навпаки, з більш сильними опонентами, визначаються прийоми, на яких домагаються більшого взаєморозуміння з опонентами і знижується жорсткість їх позиції, встановлюються правила інформування учасників переговорів і т. ін. політологія виборчий біхевіоризм прикладний

Однією з найбільш розроблених і розповсюджених сфер застосування прикладної політології є проведення виборчих кампаній. Ця дисципліна формулює рекомендації з фінансування виборчих кампаній, вибору найважливіших тем для ведення передвиборчої боротьби, допомагає визначити час, оптимальний для початку розгортання агітаційно-пропагандиської кампанії тощо.

Ще одна специфічна сфера застосування прикладних досліджень -- вироблення і прийняття політичних рішень. Тут прикладна політологія розробляє критерії виділення політично значущих суспільних проблем, забезпечує необхідну інформацію, формулює варіанти прийняття альтернативних рішень, заходів для нейтралізації дій опонентів і т. д.

Функціонально прикладна й теоретична політологія взаємно доповнюють і збагачують одна одну, складаючи єдине ціле. Розробленість обох цих галузей політичної науки -- важлива передумова цивілізованості й ефективності політики, її гуманістичної орієнтації.

Основні сучасні напрями досліджень соціально-економічних і політичних процесів.

У соціології є різні методологічні підходи до аналізу соціальних змін. Ми зупинимося на основних з них: I) еволюційні теорії; II) теорії циклічного роз-ку; III) теорії революційних соціальних змін.

Еволюційні теорії соціальних змін. Ці теорії можна розділити на чотири види: 1) класичний еволюціонізм, 2) неоеволюционізм; 3) теорія модернізації; 4) теорія постінду-стріального суспільства.

Неоеволюціонізма. Цей напрямок виникло в середині XX ст. Його представники розглядали соціальні зміни відповідно до принципів еволюційної теорії. Але разом з тим вони намагалися подолати недоліки класичного еволюції ціонізма. Найбільш помітне вираз неоеволюционізм по-лучіл в роботах представника структурного функціоналізму Т. Парсонса. У своїй критиці колишнього еволюціонізму він за-дав, що еволюція не є однолінійної, а йде одночасним але в багатьох напрямках і включає в себе цілий ряд стадій в загальному еволюційному процесі від первісного до сучасного суспільства. Заключна стадія соціальної еволюції - розвиненою індустріалізм, який є «кінцем» еволюційного процесу. У цьому зв`язку у Парсонса спостерігається тенденція роз-трівать власне суспільство (США) як самого современ-ного і прогресивного, бо воно в більшій мірі, ніж всі інші, здатна, на його думку, до адаптації, яка і є одним з основних механізмів соціальної еволюції. Всього ж він ви-ділячи чотири таких механізму еволюції:

1)диференціація - ускладнення соціальної структури;

2)адаптація - новий спосіб співвіднесення соціальної систе-ми з навколишнім середовищем при використанні її ресурсів. У загально-стве в цілому функції адаптації виконує економіка, у тому чис-ле нова техніка;

3)збільшення обсягу членства в суспільстві (інклюзія);

4)узагальнення цінностей. У сучасному мінливому загально-стве цінності та норми все більшою мірою стають всеоб-ські, все більше утверджуються подання про універсальні права, ідеали і цінності незалежних від типу соціальної си-стеми (наприклад, декларація ООН про права людини).

Ще одним важливим моментом теорії Парсонса є твердження, що соціальні системи завжди тяжіють до равнове-цю, навіть в тому випадку, якщо вони не можуть досягти його в дійсності. Тому соціальна зміна - це рух від одного стану рівноваги соціальної системи до іншого. Цей момент викликав критичні зауваження опонентів Парсонса за те, що він не приділяє належної уваги місцю і ролі конфлікту в соціаль-ній зміні.

Такі основні соціологічні теорії еволюціонізму. Своє продовження цей напрям у поясненні соціальних через трансформаційних змін знаходить в таких концепціях, як теорія модернізації і теорія постіндустріального суспільства.

Теорія модернізації. Як модель соціальної зміни ця концепція стає широко відомою в 1950-1960-і роки. Дана теорія, запропонована американськими соціологами, ви-ступила тієї парадигмою (моделлю), яка пояснювала глобаль-ний процес розвитку, в ході якого традиційні (аграрні) товариства досягають стану сучасного суспільства (суспільства модерну).

Теорія модернізації виникла як спроба дати відповідь на по-прос про шляхи розвитку товариств «третього світу», тобто колишніх колоніальних країн (головним чином Азії, Африки і Латинської Америки), які здобули свою свободу і незалежність у другій половині XX ст.. Можна виділити наступні основні прин-ципи цієї теорії:

-різке протиставлення сучасного суспільства традиційної суспільству. При цьому під традиційним суспільством име-ется на увазі переважно сільське, аграрне, щодо статичне суспільство. Під сучасним суспільством мається на увазі змінюється, індустріальне, урбанізоване суспільство, в ко-тором відбулася модернізація, початок якої було покладено в XVIII в. в Європі промисловою революцією;

-перехід від традиційного до індустріального суспільства відбувається еволюційним шляхом, а самі соціальні зміни носять однолінійний характер;

-основними чинниками і механізмами модернізації є-ються диференціація структур і функцій соціальної системи при одночасної інтеграції її елементів; подолання і замінити на традиційних цінностей на цінності, що сприяють соці-альної розвитку і прогресу.

У загальному соціологічному плані модернізацію можна визначити як регульований і цілеспрямований процес, в ході ко-торого традиційне суспільство досягає стану такого загально-ства, яке визнається сучасним, тобто стан модерну. У цілісному процесі модернізації прихильники цієї теорії виділяють такі його аспекти, як економічна, політична, со-циальная і культурна модернізація.

Теорія модернізації, як зазначалося, тісно пов`язана з концеп-цією еволюціонізму. Але в класичному еволюціонізм розвиток розглядається як спонтанне, іманентне здійснення вну-тертя тенденцій і законів суспільного розвитку. На відміну від цього в концепції модернізації розвиток розглядається ско-реї як соціальна зміна, задумане і направляється ззовні. Моделі сучасного суспільства, його зразки і цінності, на мене-нию авторів теорії, знаходять своє втілення в суспільствах Захід-ної Європи і США, і цінності саме цих країн рекомендова-ни до поширення на весь світ. Критики теорії не випадково стверджують, що ця концепція соціальних змін нав`язує західну модель розвитку і відкидає можливість нових форм суспільства.

Теорія постіндустріального суспільства. Розділяючи основні положення еволюціонізму, ця теорія намагається створити образ бу-дущего допомогою екстраполяції наявних тенденцій соці-ального розвитку. Вона прагне змалювати ту соціальну картину, яка здійсниться після реалізації всього потенціалу індустріального суспільства.

Теорія постіндустріального суспільства виникла наприкінці XX століття. Її представники Д. Белл, Дж. К. Гелбрейт, А. Ту-рен, О. Тоффлер, Дж. Нісбіт і ін виходять з методологічної установки технологічного детермінізму. Відповідно до цієї кон-цепції вирішальна роль в соціальних змінах належить технологічним змінам, які відбуваються в процес-се технологічних революцій: 1) промислова революція XVIII-XIX ст.; 2) науково-технічна революція 1950-1960-х років; 3) інформаційно-комп`ютерна революція кінця XX в. Відповідно до цього Д. Белл виділяє три стадії історичного процесу: 1) доіндустріальне суспільство, 2) індустріальне загально-ство, 3) постіндустріальне суспільство.

У роботі «Пришестя постіндустріального суспільства» Белл пише, що на зміну індустріальному суспільству прийшло постін-дустріальное суспільство, яке характеризується наступними основними рисами:

-суспільство все більше стає інформаційним, заснований-ним на знанні і виробництві нового знання. Тут теоретичне знання стає «осьовим принципом» суспільства і є глав-ним джерелом інновацій, формування політики та соціаль-них змін взагалі;

-в економічній сфері діяльності на перший план замість виробництва товарів виступає виробництво послуг;

-змінюється класова структура суспільства. Затвердження нового «осьового принципу» призводить до переваги професійної налов і технічних фахівців, які складають новий інтелектуальні клас;

-основний вплив на прийняття рішень у всіх сферах суспільного життя (економічної, політичної та соціаль-ної) надають новий інтелектуальний клас і нові інтелекту туальний технології.

Інші представники теорії постіндустріального суспільства, розвиваючи і конкретизуючи названі положення, пишуть також про та-ких тенденції і риси цього суспільства, як зростаюча влада менед-жеров, перетворення теоретичного знання в безпосередній си-лу; «революція менеджерів», глобалізація, комп`ютеризація і т. д.

Слід зазначити, що концепція постіндустріального загально-ства хоч і набула широкого поширення, однак її основні риси поки ще далекі від втілення на практиці навіть у розвинених країнах. Сучасні суспільства все ще далекі від реалізації та-ких важливих ідей постіндустріального суспільства, як «суспільство дозвілля», «суспільство загального достатку» і т. д., тобто не подолали стадію індустріалізму.

Размещено на Allbest.ru