Політика як суспільне явище. Політологія як навчальна дисципліна
Концепції, види, суб’єкти та функції політики, її структура и значення в сучасному суспільстві. Об’єкт і предмет політології, головні етапи та напрямки розвитку даної науки. Виникнення та інституціоналізація, основні галузі, категорії, методи і функції.
Рубрика | Политология |
Вид | лекция |
Язык | украинский |
Дата добавления | 27.04.2015 |
Размер файла | 54,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Політика як суспільне явище. політологія як навчальна дисципліна
1. Політика як суспільне явище
політологія суспільство інституціоналізація
Термін «політика» в науковий обіг ввів Аристотель в IV ст. до н.е. Грецький філософ визначив її як мистецтво управління державою, під якою розумівся поліс. Однак виділення політики в особливу сферу суспільного життя відбулося задовго до того, як греки почали активно користуватися цим поняттям. Хоча політика виникла кілька тисяч років тому, вона формується значно пізніше, ніж економічні і соціальні відносини, а також мораль. В цілому варто виокремлювати кілька підходів щодо уявлень того, яким чином виникла політика:
1) Першим уявленням про природу політики було теологічне, що пояснює її природу, як і в цілому людського життя, з божественної волі.
2) Другим поширеним підходом постало антропологічне трактування, що обґрунтовує необхідність політики людською природою. Так, визначення людини як істоти політичної, висловлене Аристотелем, підкреслювало: політичне спілкування відповідає природі людини і її прагненню до благ. Поза політикою вона або тварина, або божество, тому що тварина та бог не потребують законів і прав. Початковими формами політичного спілкування виступали сім'я і поселення, а вищою формою - держава. Політика дозволила людині приборкати власну егоїстичну основу і втілити загальну користь й справедливість. Близьку думку в XV ст. висловить англійський мислитель Г. Гоббс, котрий трактував природу людини як егоїстичну і жадібну, що породжує у суспільстві «війну всіх проти всіх». Інстинкт самозбереження, а також і природний розум підказують людям необхідність створення такого політичного інституту, як держава. Таким чином, політика формується завдяки виходу людини з власного тваринного стану, а сама політика перетворює тварину в людину. Т. Гоббс виходив з біологічної природи людини, поширюючи на неї властивості природи.
3) Визнання загальних для людського і тваринного засад (спільних інстинктів, моделей поведінки) лежить в основі сучасних біологічних трактувань природи та політики. Згідно із уявленням австрійського етолога К. Лоренца, людині, як і будь-якій тварині, присутні агресивність та інстинкт боротьби за виживання, при цьому, на відміну від більше небезпечних тварин, менше небезпечні люди володіють більш слабким, стримуючим агресивність початком. Саме агресивністю Лоренц пояснював численні війни, конфлікти та революції, хоча вважав можливим її послаблення та обмеження проявів у відкритих формах за допомогою контролю.
4) Біологічні трактування походження політики часто мають багато спільного із психологічним поясненням політичних процесів. Сутність цього підходу полягає в тому, що в природі людини закладені потреби, інтереси, емоції та потяги. Саме вони породжують політичні взаємодії. Так, оригінальну теорію переходу суспільства із передсоціального в соціальне, в тому числі й політичний стан, розробив З. Фрейд. Він виходить з того явища, що політика є проявом лібідозної енергії індивідів. Так, держава і право виступають як замінники колись існуючого прародителя «батька», який був убитий синами, що повстали проти його монополії на сексуальну насолоду. Таким чином, природа влади і політики корениться у несвідомому - в лібідозному комплексі та у відчутті вини. З. Фрейд вважав, що в ставленні людей до лідерів та держави проявляється дитячий потяг дорослої людини до колись існуючого батька. До них індивід буде відчувати протилежні почуття - як одночасно вимагати захисту (патерналізму), так і ненавидіти (критика та невдоволення владою).
5) Згідно з соціальним трактуванням політика отримала суспільне походження. Зокрема, широке обґрунтування отримав підхід, що розглядає її формування в ході історичної еволюції суспільства як результат росту її неоднорідності та складності організації. Первісне суспільство соціально однорідне. У ньому не було політичних установ і організацій, не було політики, хоча була влада, яка здійснювалася всіма дорослими членами роду. Ускладнення суспільства в міру його розвитку, поява в ньому суперечливих інтересів обумовили виникнення держави, а разом із тим й політики. Політика виникає як діяльність із організації сумісного життя людей в соціально неоднорідному суспільстві разом із поділом на керівників і керованих, багатих і бідних. Суспільні зміни є похідними від політичної революції, яка змінила всі форми господарства та спосіб життя людей. З неолітичною революцією історики пов'язують появу металічних знарядь праці, а також перехід від присвоюючого типу господарства (полювання, збиральництво) до виробничого (землеробство, а також скотарство), до осілого способу життя та появи міст. У результаті стались зміни у владних відносинах.
Логіку появи політики можна показати таким чином:
I. Ріст продуктивної діяльності людини зробив можливим появу додаткової продукції, яка трансформувалася у приватну власність. Приватна власність сприяла: подальшому поділу праці, розвитку економіки, зокрема, зростанню обміну, торгівлі, появі ремесел, міст (тим самим складаються різні соціальні групи, ускладнюються форми економічних взаємовідносин); росту автономії особистості, її незалежності від влади «цілого» (роду, племені). З тих пір соціальний статус відособленої людини став визначатися не родинними зв'язками, а економічними можливостями, а також багатством (все це викликало формування інститутів, спрямованих на забезпечення прав і самостійності особистості); підсиленню майнового розшарування, складання класів і груп з протилежними інтересами і конфліктними формами взаємовідносин.
II. Поглиблення соціальної диференціації за етнічними і релігійними ознаками.
III. Ріст густоти населення, потреби розширення сфери землеробства й скотарства призвело до територіальних претензій племен одне до одного. Й актуальною стала проблема збереження територіальної цілісності, а також незалежності від зовнішніх претензій.
Тому політика формується як результат нерівного розподілення багатства, відмінності статусів, різних інтересів соціальних груп, невідворотності протиріч і конфліктів у суспільстві. Її поява була пов'язана з тим, що класові, етнічні і релігійні проблеми, міжплемінні конфлікти, із якими зіткнулося суспільство, вже не могли бути вирішені за допомогою попередніх регуляторів - традицій, звичаїв, моральних норм. Для вирішення заданих проблем стали потрібними нові регулятори (правові і політичні) та нова організаційна структура - держава. Насамкінець, говорячи про походження політики, слід враховувати й природні відмінності людей: біологічні, психологічні, інтелектуальні (наприклад, фізична сила або чітко виражене бажання до домінування - в одних, й, навпаки, бажання до підпорядкування - в інших). Ця природна нерівність людей має тенденцію закріплюватися в нерівності соціальній, тобто в різному доступі до багатства, влади, в престижі тощо.
Політика є безпосередньо пов'язана із такими явищами, як влада і держава. Влада є головним інструментом політики і основним об'єктом політичної боротьби. В первісному суспільстві вона не носила політичного характеру. Так, французький політолог М. Дюверже виділив три історичних форми влади:
1) анонімна, яка розпорошена між всіма членами роду (у деяких племен навіть не було старійшин, прийняття рішень здійснювалося всіма дорослими членами роду);
2) індивідуалізована, пов'язана з виділенням особливого статусу вождя племен;
3) інституціоналізована, пов'язана з появою особливого інституту - держави.
Перші дві форми носять додержавний характер, а такі суспільства називають потестарними (від лат. potestas - влада). А виникнення же політики дослідники асоціюють з появою держави, коли влада набула державно-публічного характеру.
Й вже із появою держави (а перші держави виникли п'ять тисяч років тому в Месопотамії та Єгипті) пов'язують перехід від неполітичної (чи племінної кровно-родинної) до політичної організації суспільства. Держава постала новою соціальною силою, покликаною підтримувати цілісність суспільства з допомоги різних важелів адміністративного і правового регулювання суспільних відносин. Потреба в захисті своїх інтересів породила об'єднання людей, що створили різні асоціації (наприклад, партії, суспільні об'єднання тощо).
2. Концепції, види, суб'єкти та функції політики
Хоч сутність політики досліджується в науці більше двох тисяч років, питання про те, що таке політика, залишається відкритим. Існують різні концепції політики:
1) Історично перше визначення політики як управління суспільством актуальне і в сучасній політології. Політика трактується як діяльність із управління суспільними процесами. В змістовному плані ця діяльність постає як вирішення всіх проблем, за винятком моральних (Д. Істон, Г. Алмонд), як авторитарне розподілення цінностей (Д. Істон), як спосіб регулювання конфліктів. Мова йде про управлінський підхід.
2) Субстанціональний підхід підкреслює прямий зв'язок політики із владою. Тут політика - це або управління з використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання влади. Владні трактування яскраво виражені в роботах Н. Макіавеллі, М. Вебера, К. Маркса, в американській політології. М. Вебер, наприклад, визначає політику як «потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення влади чи між державою, чи всередині держави між групами людей, які вона в себе включає».
3) Інституційний підхід робить акцент на організації, в котрій матеріалізується влада. В одних трактуваннях політика - це участь у справах держави, використання класами державної влади для здійснення своєї мети (В. Ленін). Та все таки, політика здійснюється не тільки державою, тому інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть виступати суб'єктами політики.
4) Соціологічний підхід пов'язаний із розглядом суспільства як структури, що складається з різних груп, що мають власні інтереси і потреби, головним важелем реалізації котрих є влада. Політика в такому випадку розглядається як відносини, напрями та способи діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів та задоволенні своїх потреб за допомогою різноманітних засобів, серед яких головну роль має влада.
5) Теологічний підхід трактує політику як особливу форму людського існування, пов'язану з ціледосягненням і організацією. Подібне трактування розширює кордони політики, бо обдумування мети є в будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти в найрізноманітніших відносинах, наприклад, поміж подружжям, у стосунках між викладачем і студентом.
6) Згідно із консенсусним підходом політика - це є сфера об'єднання всіх членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими методами через пошук компромісів, без переможців і переможених. Політика буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення громадянами згоди виключно мирними та ненасильницькими засобами.
7) Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій перемагає найсильніший, як панування одних над іншими. Політика - поле зіткнення інтересів соціальних груп і інститутів з приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілення суспільних благ.
Розглядаючи прояви політики, варто визнати неприпустимість абсолютизації будь-якого з підходів. У політиці присутні дві засади. Перша полягає у тому, що політика - це конфлікт інтересів; друга зводиться до того моменту, що політика - це пошук рівноваги і компромісу. Такий момент домінує в стабільних демократичних системах.
Функції політики - основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, тому й виокремлюються багато різних її функцій. Головна з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення - це керівництво та управління суспільними процесами й забезпечення завдяки цьому єдності і цілісності суспільства. Інші функції підпорядковуються їй. В цілому функції політики полягають в такому:
§ інструмент реалізації владно значущих інтересів соціальних груп;
§ забезпечення урегульованості і порядку соціальних процесів і відносин, умов матеріального суспільного виробництва і сумісної праці;
§ забезпечення як спадкоємності, так й інноваційності суспільного розвитку;
§ раціоналізація суспільних відносин, згладження соціальних протиріч, а також спрямування ситуацій на пошук зважених рішень;
§ примус в інтересах окремих верств населення або всього суспільства в цілому;
§ інтеграція різних верств населення за рахунок підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього суспільства;
§ соціалізація особистості (включення її у складний світ суспільних відносин).
Функція раціоналізації суспільного життя диктується цілим рядом обставин:
· небезпекою для суспільства випадкових і не передбачуваних явищ, які можуть бути детерміновані природним фактором, діями інших країн, егоїстичними інтересами індивідів і груп, необдуманими рішеннями політиків;
· необхідністю більш раціонального виробництва і збереження матеріальних і духовних цінностей;
· потребою в передбаченні майбутнього і раціональних шляхів його досягнення.
Однак раціональну складову в політиці не можна абсолютизувати. В політиці суттєвий момент складають ірраціональні фактори та емоції, котрі проявляються, наприклад, в упередженнях одних етнічних груп стосовно інших, в електоральних перевагах, коли голосування визначається не раціональним вибором на користь програми кандидата, а симпатіями чи антипатіями стосовно політика.
Політика має складну, багатовимірну структуру. Вона може бути розглянута на рівні суб'єктів. Суб'єктами політики виступають різні соціальні групи (класи, етнічні і конфесіональні спільноти тощо), держави, партії, міжнародні організації. Треба визначити, що під суб'єктами політики розуміються учасники політичного процесу, здатні діяти вільно та самостійно. Останнє значить, що вони усвідомлюють своє становище у суспільстві і безпосередньо через владу (в першу чергу, державну) намагаються реалізувати свої інтереси та завдання. В політології для позначення суб'єкта політики використовують поняття актор. Маючи відтінок театральності, воно достатньо точно характеризує учасника політичного життя як носія певної ролі (функцій). Такі ролі у політичному процесі не є рівнозначними, наприклад, роль рядового виборця та роль представника правлячої еліти. Активність політичного актора виражена на індивідуальному, груповому й інституціональному рівнях.
Одна з найбільш відомих типологій (в більшій мірі використана в українській політології) акцентує увагу на трьох рівнях суб'єктів політики:
· соціальний: індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп (в умовах кризи та відсутності організованої політичної сили може встановитися охлократія, як влада натовпу), корпоративні групи (фінансові та промислові бізнес-еліти);
· інституціональний: партії, органи державної влади або суспільні організації; політика представлена й такими суперінститутами, як держава-нація: ООН, НАТО;
· функціональний: армія (виступаючи частиною держави, нерідко бере владу в свої руки, встановлюючи воєнний режим правління), органи розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія. Бюрократію можна відносити й до соціального рівня. Бюрократія - соціальна група, котра покликана зробити процес управління ефективним (функціональний аспект). Проте вона часто використовує знання механізмів управління: надання їй повноваження у власних інтересах і здатна концентрувати владу в своїх руках. Бюрократія виступає суб'єктом політики через те, що на неї покладено функції проведення державних (управлінських) рішень, тому вона здатна заблокувати виконання будь-якого з них, якщо воно суперечать її інтересам.
Найвідомішою в західній політології постала класифікація субґєктів політики («політичних індивідів») залежно від ступеня свідомості участі людей у політиці, яка запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом. За цією ознакою виокремлюються такі три ступені свідомості участі в політиці: безсвідома, стихійна участь у політиці; участь напівсвідома - це розуміння сенсу ролей за безперечного підпорядкування їм як чому-небудь наперед заданому, безспірному; цілком свідома участь, утвердження своїх усвідомлених інтересів цінностей.
Відповідно виокремлюються три типи субґєктів політики. Перший називають паройкіальним (від грецьк. «пара» - навколо та «ойкос» - дім, господарство). Тип субґєктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обмежене чи взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як чіткого спеціалізованого утворення. Другий тип - це субґєкт-підданий, для якого характерним є свідоме виконання наказу чи обовґязку. А представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, але не володіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на політичну систему. Нарешті, третій тип політичних субґєктів - це учасник, або партисипант. Це найактивніший і найсвідоміший субґєкт політики, формує низку спеціальних ставлень до політичних інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.
Об'єктами політики виступають суспільні явища, на які направлена діяльність суб'єктів політики, зокрема влада. Суб'єкти, здійснюючи свою політичну діяльність, вступають у політичні відносини, взаємодіючи з приводу використання влади. Такі взаємодії визначаються політичними інтересами учасників, котрі є безпосередньо спонукальною причиною політичної активності. Вони формуються з усвідомлення економічних, соціальних (релігійних, етнічних) інтересів, усвідомлення становища на основі порівняння зі становищем інших груп і передбачають орієнтацію на участь у політично управлінській діяльності як умову закріплення або зміни становища.
Тому політика - явище багатоаспектне, що дозволяє виділяти її різні види:
· залежно від сфери суспільства, в якій політика виражена своєю регулюючою функцією, виділяють економічну, соціальну, національну, науково-технічну, екологічну, культурну і воєнну політику;
· за масштабом політика може бути внутрішньою та зовнішньою;
· залежно від пріоритетності політика буває нейтральною, «відкритих дверей», національного примирення, компромісів;
· за змістом і характером є прогресивна, реакційна, науково обґрунтована і волюнтаристська політика;
· за суб'єктами політики, тобто залежно від того, хто її здійснює, вона може виступати політикою держави, світового співтовариства, політикою партії, політикою суспільних організацій, політикою банку або фірми тощо.
3. Співвідношення політики із іншими сферами суспільного виробництва
У житті політика існує у взаємозв'язку з іншими сферами суспільства. Але у неї є межі. Не всі явища включають у себе політичний компонент. Навіть далеко не всі органи державної влади займаються політикою (діяльність податкової та митної служб, судочинство). Існує більша сфера міжособистісних відносин, яка є об'єктом тільки морального регулювання. Найбільшою мірою політичний аспект виражений в діяльності законодавчих органів. Демократичний парламент - сфера представництва різних груп, де в виясняється співвідношення їхніх сил, що виражається в прийнятті рішень з принципових питань внутрішнього-зовнішньополітичного життя. Характер політичних проблем, що розглядається законодавчими органами, різнобічний: від гарантій прав і свобод особистості до питань норм власності, рівня оподаткування і соціальних витрат держави. Для того щоби показати межі поширення політики, в науці використовують поняття політична сфера. Політична сфера - сфера політики, політичного життя суспільства, межі поширення безпосередніх дій політиків, а теж політичних організацій, вплив політичних ідей.
У соціологічній теорії ствердився підхід, згідно з яким суспільство потрібно уявляти у вигляді комплексу взаємопов'язаних, але самостійних сфер (підсистем):
· господарсько-економічна сфера забезпечує всю матеріальну інфраструктуру і включає в себе відносини з приводу виробництва і розподілення матеріальних благ;
· соціальна сфера розвивається на основі міжособистісних і групових відносин з урахуванням соціологічного статусу кожного індивіда, спільності-відмінності громадян за типом занять, розміром доходів, престижу, а також за етнічною, демографічною, соціально-територіальною і іншою приналежністю. До таких соціальних проблем відносять коло проблем, пов'язаних з організацією праці і побуту, здоров'я, добробуту та захисту;
· політична сфера складається щодо влади й участі в державному управлінні;
· духовна сфера включає в себе виробництво духовних цінностей, світогляду та науки, а також відносин із приводу вжитку духовних благ.
Взаємозв'язок політики з іншими суспільними сферами проявляється в двох аспектах: 1. політика детермінована економічними, а також духовними факторами, соціальною структурою суспільства, статусними характеристиками соціальних груп, рівнем соціального розшарування суспільства, етнічною і конфесійною структурою; 2. сама політика здатна впливати на ці сфери, проникати в них.
Це пов'язано з такими сутнісними проявами політики:
1. політика покликана забезпечити умови, при котрих створення та присвоєння суспільних цінностей, вироблених у матеріально-духовній сферах, відповідає інтересам тих чи інших соціальних груп; ця особливість політики відображена в визначеннях влади як інструменту розподілу цінностей у суспільстві;
2. політика присутня у всіх суспільних сферах внаслідок властивих регулюючих функцій. На раціоналізацію відносин між людьми в цих сферах, а також більш раціональне використання суспільних цінностей направлені види державної політики - економічна, воєнна, науково-технічна, соціальна, культурна тощо.
Політикою може стати будь-яка проблема, породжена суспільною сферою. Це значить, що задля її вирішення недостатньо моральних чи правових норм. Але у політики є межі здійснення впливу на суспільні відносини. В іншому же випадку суспільство стикається зі штучною політизацією. Політизація означає посилення впливу політики на інші сфери життя; надання скільки-небудь значним питанням суспільного життя політичного звучання; підвищення ролі держави в суспільстві. Крайніми проявами політизації є практика контролю тоталітарної держави за всіма сторонами життя, включаючи особисте життя, заміна механізму по економічному саморегулюванні політичним, в основі якого є ідеологічні стереотипи, наприклад: ринок - «погано», а планування - «добре». Позитивна сторона політизації є активне залучення населення щодо участі в політиці, котре безпосередньо передує падінню тоталітарних і авторитарних режимів.
Мораль і право. Політика взаємодіє із такими соціальними регуляторами, як мораль та право. Загальне у цих формах соціальної регуляції визначено єдиними причинами їх походження й основним призначенням - регулюванням внутрішньо суспільних відносин, підтримкою необхідного рівня суспільної організованості та стабільності. Проте існують і відмінності як поміж політикою і мораллю, так і між політикою і правом. Так, право і політика виникають значно пізніше від моралі як потреба в регулюванні відносин у соціально неоднорідному суспільстві саме через недостатність регулятивної функції моралі. Ієрархічність та складність організації сучасного суспільства вимагають збереження політичних та правових регуляторів. Але хоча мораль не може замінити собою інші норми соціальної регуляції, політика та право не можуть обійтися без моралі, котра встановлює критерії гуманності задля політичних та правових норм. «Убудованість» моралі в політику залежить також від характеру політичного режиму, від норм політичної етики суб'єктів політики.
Потреба у взаємодоповненні визначається й іншими відмінностями моралі та політики. Якщо мораль спирається на силу суспільної думки і переконання, совість, то політика може використовувати як переконання, так і примус, включаючи силу держави. Задля моралі насильство є неприйнятним. Розрізняються і критерії оцінки суспільних процесів і поведінки. Мораль виходить з категорій добра і зла, а політика такими засадами вважає користь або шкоду. Насамкінець, якщо в моральних нормах виражені універсальні суспільні цінності, то в політичних - як спільні, так і групові цінності, які можуть носити ситуативний характер. Ситуативність може визначатися побічними прагматичними інтересами груп, що знаходяться при владі.
Політика і право. В буденній свідомості політику і право часто ототожнюють. Хоч і вони взаємообумовлені, але є різними формами регуляції. Вони відрізняються:
· за своїм змістом: зміст права обмежений правовими нормами, політика може виходити за межі діючих законів;
· за критеріями оцінки поведінки: законно або незаконно - в праві, користь або шкода - в політиці;
· механізмом забезпечення: право підтримується силою юридичних санкцій від держави, а політика може спиратися на силу як законів, так і на переконання, навіювання, стимулювання, здатність інститутів влади і лідерів забезпечувати собі безпосередню підтримку населення;
· за критерієм відкритості: право - публічне, політика ж поряд з публічними й відкритими формами регулювання відносин може бути і «тіньовою», що не афішує себе;
· динамікою змін: право порівняно з політикою більш консервативне, тому що вимагає певних законодавчих процедур для закріплення нових норм;
· за нормою вираження: формами вираження права є нормативно-правові акти, прецеденти, правові звичаї або договори. Частіше за все право фіксується у письмовій формі. Форми вираження політики більш різноманітні і можуть не фіксуватися письмово: політико-юридичні документи, програми та статути партій та рухів, ідеологічні концепції, заяви політичних лідерів, політичні дії.
Автономність політики і права є відносною. Право має політичний зміст. Воно використовується як задля оформлення загальнозначущих політичних відносин, інститутів і цінностей, так і задля закріплення планування певних соціальних груп і класів. У той же час право виступає важливішим джерелом легітимації політичної влади, обмежує політичну активність певною мірою.
Вирішальну роль у розвитку суспільства має взаємодія економіки і політики. Економіка виступає найбільш важливим фактором, що визначає політичне життя. Ця залежність отримала всебічне обґрунтування у марксизмі. Так, К. Маркс виходив із того, що держава, політичні відносини («надбудова») визначаються характером економічних відносин та рівнем розвитку виробничих сил («базис»). Ця ідея була розвинута В. Леніним. Відоме ленінське визначення політики як «концентрованого вираження економіки». Позиція однолінійного економічного детермінізму, виражена в марксизмі, не дозволила визначити відносну автономність політики та пояснити певну кількість історичних прикладів, які не вміщуються в цю схему (наприклад, як на підставі рабовласницького способу виробництва виникла демократична форма правління в стародавніх Афінах). Світовий досвід показує факт, що суспільства, які знаходяться на одному рівні розвитку виробничих сил, обміну і споживання, можуть мати різні типи політичної системи, відрізнятись соціальною структурою. Зокрема, сучасна ринкова економіка може поєднуватися і з демократичною, і з авторитарною владою. Насамкінець, політика може бути детермінована також іншими факторами: культурними, географічними, природними, технологічними, а також особливостями соціальної структури суспільства й історичного розвитку.
4. Політологія як наука та навчальна дисципліна. Об'єкт і предмет політології
Політологія - це відносно нова дисципліна. З назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін - «політологічна наука») - наука про політику. Такий термін утворився із двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) та logos (вчення або слово). Виникнення політології пов'язують із рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона постала на шлях теоретичного та методологічного розмежування із історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Проте витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях та теоріях попередніх історичних епох.
Політологія, як наука про політику, існує як самостійна наукова й академічна дисципліна понад сто років (а назва «політологія» з'явилась в 60-70-ті рр. нашого століття в Німеччині, Франції, потім - в СРСР; в більшості країн Заходу, особливо у США, ця назва практично не вживається, натомість фігурують поняття «соціологія та психологія політики», «політична соціологія», «історія політичних інститутів» та інші). За цей час створено національні школи та міжнародні асоціації політологів, розроблені і вдосконалені власні методики дослідження, розвинуті окремі напрямки науки, які набули відносно самостійного характеру. Бурхливий розвиток нової науки пов'язаний із кардинальними змінами в самому предметі, із перетворенням політики в об'єкт масового інтересу та участі.
У Радянському Союзі політології явно не поталанило. Практично до кінця 80-мх рр. на неї було накладено ідеологічне табу. Її назвали «лженаукою», «буржуазною наукою» і т. ін. Окремі політичні дослідження якщо здійснювалися, то лише в межах таких ідеологізованих дисциплін, як історичний матеріалізм, науковий комунізм, історія КПРС. Внаслідок перебудови політологія як наука та навчальна дисципліна почала швидкими темпами утверджуватись на теренах постсоціалістичних країн. З 1990 р. політологія почала впроваджуватись як навчальна дисципліна в Україні.
Досить поширеним у політології є розуміння її як міждисциплінарної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знання про політику. Так, у навчальному посібнику «Політологія» за редакцією А. Радугіна стверджується, що політологія - це цілісна, внутрішньо диференційована, міждисциплінарна наука, що складається з ряду галузей політичного знання, досліджує різні сторони політики на різних рівнях пізнання, а теж під різними кутами зору: політичну філософію, теорію політики, політичну соціологію, політичну історію, політичну психологію, теорію міжнародної політики, політичну антропологію, політичну географію.
Як будь-яка наука, політологія має об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом науки розуміються сторони об'єктивної реальності, котрі підлягають розгляду. Не виключено, що один і той ж об'єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, із позиції свого предмету та методів. Об'єктом політології є політична сфера суспільства та всі ті процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави та права, історія. У зв'язку із цим виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.
У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія - це є цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе комплекс часткових політичних знань. Сама же політологія виступає як міждисциплінарне знання, а її предмет ж становить сукупність із закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими субдисциплінами - політичними філософією, соціологією, психологією.
Згідно із другою позицією, політологія - це загальна теорія політики, яка не намагається охопити всю політичну проблематику й має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади, впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими та керуючими. При цьому влада розглядається як сутність феномену політики. Не вступаючи в дискусію про політологію, можна висловити думку, ніби «широке» та «вузьке» розуміння предмету політичної науки не суперечать одне одному, а взагалі співвідносяться як два «концентричні кола» накопичення політичного знання.
У світовій політичній науці для позначення аспектів політики використовують три самостійні англомовні терміни:
· «polіty» - форма політики, її організаційна структура, інститути, які надають їй стійкості, стабільності та дозволяють регулювати політичну поведінку людей (держава, партії, групи інтересів, закони, політичні та правові норми);
· «polіcy» - зміст політики, втілений у її цілях та цінностях, у проблемах, що їх вона вирішує, в мотивах і механізмах винесення політичних рішень;
· «polіtіcs» - політичний процес, де відображається складний, багатосуб'єктний і конфліктний характер політичної діяльності, відносин різних соціальних груп, організацій та індивідів.
Отже, до кола базових проблем, що становлять предмет політології, належать влада і владні відносини в суспільстві; закони та принципи формування, розвитку та функціонування певних політичних систем та їхніх елементів; механізми дії і форми вияву закономірностей в діяльності особистості, соціальних груп, націй або держав, політична поведінка та пов'язані із нею проблеми цілей і засобів, лідерства та ін.; політична культура та політична свідомість й світовий політичний процес. Інакше, політологія - це галузь науки, що вивчає політичну організацію та політичне життя суспільства, проблеми внутрішньої політики та міжнародних відносин.
5. Виникнення та інституціоналізація політичної науки
В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:
1. перший етап сягає своїм корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це є період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ та поступової їхньої заміни раціональними трактуваннями; й при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;
2. другий етап починається із Нового часу, а продовжується майже до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру та найголовніше - вони стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; також відбувається становлення перших політичних ідеологій, а політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;
3. третій етап - це є період становлення політології як самостійної наукової й освітньої дисципліни. Процес оформлення ж політології починається приблизно у другій половині XIX ст., проте потім знадобиться майже сто років задля кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.
Існує й інша періодизація становлення політології. В її межах виокремлюємо наступні чотири етапи: 1. релігійно-міфологічний (це від уявлення про божественне походження влади та суспільно-політичного устрою до раціоналізації політичних поглядів, як вони набули філософсько-етичної форми, - Конфуцій, Сократ, Платон і Аристотель); 2. раціональний (уявлення про чітке розмежування поміж політичною наукою, етикою, філософією, де в центрі політичних досліджень стоїть державна влада, а політична наука вже була підпорядкована вирішенню практичних завдань - Н. Макіавеллі, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтескґє, Ж.-Ж. Руссо тощо); 3. системний (виокремлення політології із системи соціальних та гуманітарних наук та її інституціоналізація в кінці XIX - на початку XX ст. - К. Маркс, Ф. Енгельс, М. Вебер, Р. Міхельс, Г. Моска, В. Парето); 4. сучасний етап розвитку політології (біхевіористська концепція, інституціоналізм, а також неоінституціоналізм тощо).
На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються нові методологічні підходи щодо дослідження політичних явищ, котрі призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані О. Контом та Т. Спенсером. Під впливом позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації (від лат. verus - шукати, facio - роблю), тобто підтвердження, згідно із яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, котрі можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів, також кількісних методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч. Мерріамом.
Другий методологічний підхід - соціологічний - тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики та соціальної структури суспільства. Так, марксизм заклав традицію економічного детермінізму - розуміння політики в дії об'єктивних економічних законів класового суспільства.
У цілому для європейських політологів початку XX ст. (вони одночасно були і соціологами) характерне дослідження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології в цьому етапі пов'язано з іменем М. Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс, які заклали основу теорії еліт.
Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології мали ідеї засновника психоаналізу З. Фрейда: звернув увагу на роль несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Зокрема, значною мірою під впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують політичну поведінку, а також спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок в утвердженні в політології методів психоаналізу та експериментальної психології внесли Ч. Мерріам та його соратник по Чиказькій школі Г. Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для біхевіоралістської (від англ. behavior - поведінка) революції в західній та найперше за все в американській політології після Другої світової війни. Політична поведінка визнана основою політичної реальності, що підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних рішень. Об'єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до дій.
Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:
1) принцип версифікації: вимагає встановлення істинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;
2) принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.
Біхевіоралізм заперечив ідеологічну тенденційність у поясненні політики, але відмовляв політології постановку проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало критику із боку значної частини відомих політологів. У 70-их pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву «постбіхевіоральної революції». Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, а тлумачення політичних процесів, теж відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М. Вебером, марксизму та неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса та Е. Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил та процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції постав своєрідний консенсус політологів щодо рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму.
У післявоєнний період політологія також розширила і сферу своїх досліджень. Це перше за все такі питання, як: політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч); як політична культура (Г. Алмонд); політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський); партії та партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі); а також конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет) тощо. Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість щодо проблем політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн.
Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни - це є не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної основи, але й період організаційного оформлення. Із другої половини XIX ст. політологія стає на шлях свого активного організаційного оформлення. Існує декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її оформлення в самостійний напрям у сфері освіти та наукових досліджень. Так, деякі вчені пов'язують її появу із виникненням у середині XIX ст. в Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у 1871 р. в Парижі створено інший політологічний центр - Вільна школа політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у багатьох країнах спостерігається своєрідний «бум» на політологічні дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів, а теж міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається інституціоналізація політичної науки в кінцевому означенні. Із допоміжної дисципліни, яку розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології, політологія перетворилася в базову, загальновизнану, організаційно оформлену дисципліну з розгалуженою системою її освітніх та дослідницьких закладів.
6. Основні галузі, категорії, методи і функції політології
Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.
Залежно від проблематики, що вивчається, вона містить у собі такі напрями:
· політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;
· теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо;
· політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику;
· політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лідерства;
· історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи;
· політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики із культурою та національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;
· теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав; всередині напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань.
Це далеко не повний список субгалузей, що входять у структуру політології. За різними оцінками, в єдину систему політичної науки об'єднуються від 20 до 40 дисциплін, що відображають процес поглиблення спеціалізації політичного знання.
А друга структура політології передбачає розмежування її фундаментальної теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології. Один напрям відрізняється від іншого завданнями, дослідницькими процедурами та зв'язками із практикою. Теоретична політологія ставить завданням отримання нового знання, пояснення та розуміння політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності. Проте її вплив на практику носить опосередкований характер. Навпаки, прикладна політологія безпосередньо орієнтована на досягнення реального політичного ефекту. Вона вивчає способи впливу на сфери політичної реальності. Кінцевою метою досліджень у цій сфері є прогнози, рекомендації, поради учасникам політичного процесу. Даний напрям має безпосередній зв'язок із практикою. Про практичний напрям прикладної політології свідчить й сфера її уваги: це технології виборчих кампаній, вивчення суспільної думки, електоральна поведінка, технологія організації влади, прийняття політичних рішень, політичне прогнозування, а також моделювання політичних процесів тощо. Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія дає прикладній загальну концептуальну модель та методологію дослідження, але у своїх узагальненнях вона спирається на емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами.
Як й будь-яка інша наука має свої категорії, тобто загальні, фундаментальні поняття, котрі відображають найбільш істотні, закономірні звґязки та відносини реальної дійсності та пізнання, їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві.
У політології базовою є категорія «політична влада». Влада взагалі - вольове відношення між людьми, тобто таке відношення, за якого одні люди здатні і мають можливість навґязувати свою волю іншим. Засобом здійснення політичної влади є політика, котра також виступає однією з базових категорій політології. Політика, як заснована на владі суспільна діяльність, реалізується якраз у просторових рамках політичної системи. «Політична система суспільства» теж є центральною категорією політології. Вона органічно поєднує в собі, зґєднує в систему решту категорій цієї науки. Зокрема, інституціональна підсистема політичної системи обґєднує політичні інститути: державу, її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування тощо. Комунікативна же підсистема політичної системи ґрунтується на політичних відносинах, звґязках між багатоманітними соціальними спільностями людей та їхніми організаціями, котрі складаються із приводу влади. «Політичні інститути» та їх конкретні вияви - «держава», «політичні партії», «групи інтересів» тощо, «політичні відносини» належать до основних категорій політології.
Політична система містить також «політичну культуру», а значить, її складові: це - «політична свідомість», «політична поведінка», «політичні цінності», «політичні норми», «політична соціалізація» тощо, котрі є категоріями політології. «Політична культура», як і «політична система», також є інтегративною категорією політології, яка поєднує в собі багато інших понять цієї науки.
Формою функціонування політичної системи суспільства, яка еволюціонує у просторі й часі, є «політичний процес» - це є одна із основних категорій політології. Політичними процесами називаються відносно однорідні серії політичних явищ, повґязаних між собою причиновими й структурно-функціональними залежностями. «Політичне явище» як одна із найбільш загальних категорій політології є сукупністю усіх чинників та явищ, повґязаних із здійсненням політики.
Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, а також загальнологічні та емпіричні методи дослідження. Метод - це сукупність прийомів і операцій практично-теоретичного освоєння дійсності. Кожна наука використовує ту чи іншу сукупність методів - конкретні різновиди залежно від обґєкта, предмета, характеру (теоретичного або емпіричного), мети дослідження. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у тій чи іншій науці, називається методологією.
I. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:
a. інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути;
b. соціологічний метод, який орієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної структури;
c. історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому та розвитку в теперішньому;
d. системний метод, що застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів (політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів та знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем;
e. порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об'єктів (політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення подібностей і відмінностей;
f. структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої структури системи з позиції функціонального призначення кожного її елементу;
...Подобные документы
Політичні знання та культура політичної поведінки. Політика, як теорія і соціальне явище. Предмет політології, її функції. Методи політології, категорії, закони та принцип політичної науки. Суб’єкти і об’єкти політики. Основні функції політики.
реферат [30,3 K], добавлен 12.01.2008Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи. Функції політології як науки. Політика як мистецтво. Закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин.
реферат [58,1 K], добавлен 07.11.2008Поняття "політологія" та об’єкти дослідження політології. Соціальні функції та методи політології. Поняття, категорії, закони (закономірності) політології. Роль та місце політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології.
реферат [30,4 K], добавлен 14.01.2009Основні способи тлумачення терміну "політика". Категорія держави в центрі науки про політику. Розгляд політики як царини людської діяльності. Об'єкти і суб'єкти політики, ознаки їх класифікації. Влада - самоціль для політика. Типологія і функції політики.
реферат [21,8 K], добавлен 14.03.2012Сутність політології як науки, предмет її дослідження. Політична сфера, особливості її функціонування і розвитку. Структура і основні функції політології. Методи політологічного дослідження. Визначення місця політології серед інших суспільних наук.
реферат [42,5 K], добавлен 13.07.2016Політика як суспільне явище. Усвідомлення політичних інтересів соціальними групами. Співвідношення між економікою і політикою в історичному ракурсі, її взаємодія з іншими суспільними сферами. Політологія в моністичному значенні, її методологічні основи.
реферат [49,8 K], добавлен 26.02.2015Система наукових понять та категорій у політології, взаємодія з соціально-політичними науками. Роль політології в системі суспільних наук. Воєнні питання в курсі політології. Основні етапи розвитку політичної думки та політологічні концепції сучасності.
реферат [23,3 K], добавлен 14.01.2009Політична наука в контексті історії розвитку світової політичної думки. Становлення політології як наукової, навчальної та практичної дисципліни. Типологія та функції політики. Держава як форма організації суспільства. Політичні свідомість та культура.
учебное пособие [998,3 K], добавлен 03.05.2010Сутність, соціальна природа та принципи політики. Обґрунтування антропологічного розуміння політики. Класифікація і тенденції розвитку політики в сучасному суспільстві. Специфіка воєнної політики. Національна, валютно-фінансова та екологічна політика.
реферат [34,9 K], добавлен 14.01.2009Аналіз предмету, методу, об’єкту і суб’єкту політології - науки про політичне життя суспільства, закономірності функціонування політики, політичних систем, окремих політичних інститутів, їх взаємодію як між собою, так і з іншими підсистемами суспільства.
реферат [23,2 K], добавлен 10.06.2010Предмет соціальної філософії. Аналіз закономірностей нерозривного розвитку філософії і політики. Основні показники розвитку суспільства. Політична система суспільства, її структура та функції. Шляхи подолання кризи взаємовідносин людини і природи.
эссе [15,2 K], добавлен 27.11.2015Сутність та соціальна природа політики. Групи визначень політики та її функції. Ефективність виконання функцій політики, принципи формування і здійснення. Класифікація та головні тенденції розвитку політики в сучасних умовах. Специфіка воєнної політики.
реферат [28,2 K], добавлен 14.01.2009Періоди розвитку філософської та політичної думки Відродження. Влив гуманізму Відродження на соціально-суспільне життя. Ідеї лютеранства, кальвінізму, протестантизму як стимули у розвитку політології наприкінці XV ст. Суспільно-політичні ідеї Реформації.
реферат [24,2 K], добавлен 29.04.2011Поняття, структура і функції політичної системи. Основні ознаки, функції, генезис політичних партій. Тенденції розвитку партій і партійних систем в країнах Західної Європи та США на сучасному етапі. Етапи правового розвитку російської багатопартійності.
дипломная работа [85,2 K], добавлен 04.02.2012Політика як вид практичної діяльності, що виявляється через участь у державному управлінні. Реалізація пріоритетних цілей та засобів їх досягнення. Поняття і сутнісну характеристику терміна "політика", її основні складові. Психологічні аспекти політики.
реферат [24,2 K], добавлен 10.03.2010Теоретичний аналіз сутності політики у суспільстві. Вивчення її структури, у якій зазвичай виокремлюють: політичну організацію, політичну свідомість, політичні відносини та політичну діяльність. Характеристика функцій, суб’єктів та об’єктів політики.
реферат [31,0 K], добавлен 06.06.2010Визначення політології як багатогалузевої наукової дисципліни, її суть, особливості, комплексність, функції. Сутність, основні концепції, форми, типологія політичної влади, а також її специфіка в Україні. Поняття легітимності, її особливості в Україні.
контрольная работа [52,2 K], добавлен 02.12.2009Поняття функції держави. Поняття та зміст функції держави. Форми і методи здійснення функції держави в Україні. Види функцій держави. Видові групи функцій держави. Генеральна функція держави. Функції Української держави в сучасних умовах.
курсовая работа [34,3 K], добавлен 05.11.2007Сутність інтеграційних процесів, основні аспекти їх виникнення та розвитку у країнах СНД, актуальність та напрямки реалізації на сучасному етапі. Оцінка динаміки даних процесів, головні проблеми та перспективи їх подальшого розвитку, роль і значення.
контрольная работа [79,2 K], добавлен 21.11.2013Політологія як наука. Розвиток політичної думки в україні. Політичні концепції українських мислителів ХХ-го ст. Вебер: про особливості влади. Моделі та форми демократії. Держава в політичній системі суспільства. Релігія і політика. Політична еліта.
шпаргалка [164,8 K], добавлен 07.12.2007