Німецька філософсько-політична думка XVIII-XIX століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Історичні та культурні передумови формування німецької класичної філософії

2. Вчення про державу та право у Німеччині кінця XVIII - першій половині XIX ст. Історична школа права

Висновок

Література

Вступ

У цьому рефераті я спробую розповісти вам про такий вагомий період часу, коли Німеччина була аграрною, відсталою в економічних і політичних відносинах країною. Священна Римська імперія німецької нації, що проіснувала до наполеонівських воєн, розпадалася майже на триста самостійних світських і церковних територій, понад тисячу напівсамостійних володінь імперських лицарів і понад шістдесят самоврядні імперських міст і вільних від феодального підпорядкування селищ. Політично роздроблена і економічно відстала країна втратила питому вагу в світовій торгівлі, шляхи якої тепер йшли в інших напрямах. Розвиток виробництва був обмежений середньовічними цеховими обмеженнями. Капіталістична мануфактура обслуговувала переважно двір і армію, знаходячись в прямій залежності від державної підтримки. Ця економічна слабкість і залежність німецької буржуазії, що народжувалася, пояснює її схильність до компромісів. Вона мріяла про найпомірніші політичні реформи. Причому всіх цих реформ німецька буржуазія чекала зверху, від «освіченого монарха». Саме в цей період часу зародилася і почала розвиватися німецька філософсько-політична думка.

1. Історичні та культурні передумови формування німецької класичної філософії

Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки кінця XVIII - першої половини ХІХ століть, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов'язана сучасна західна філософія.

Наприкінці XVIII і на початку XIX ст. Німеччина була аграрною, відсталою в економічних і політичних відносинах країною. Священна Римська імперія німецької нації, що проіснувала до наполеонівських воєн, розпадалася майже на триста самостійних світських і церковних територій, понад тисячу напівсамостійних володінь імперських лицарів і понад шістдесят самоврядних імперських міст і вільних від феодального підпорядкування селищ. Політично роздроблена і економічно відстала країна втратила питому вагу в світовій торгівлі, шляхи якої тепер йшли в інших напрямах. Розвиток виробництва був обмежений середньовічними цеховими обмеженнями. Капіталістична мануфактура обслуговувала переважно двір і армію, знаходячись в прямій залежності від державної підтримки. Ця економічна слабкість і залежність німецької буржуазії, що народжувалася, пояснює її схильність до компромісів. Вона мріяла про найпомірніші політичні реформи. Причому всіх цих реформ німецька буржуазія чекала зверху, від «освіченого монарха».

Суперечність ідеології визвольного руху німецької буржуазії цього періоду відобразилися і у філософії. Проте при всіх обмеженнях і суперечностях німецька духовна культура другої половини XVIII ст. досягла високого рівня розвитку. Підйом духовної культури пояснювався, наприклад, впливом французької революції, що викликала великий ентузіазм серед німецької буржуазії. Німецька філософія, література і естетика того часу є якоюсь мірою ідеологічним віддзеркаленням цієї революції.

У боротьбі з феодалізмом англійська і французька буржуазія викувала сильну ідеологічну зброю, але, дійшовши влади, вони втратили інтерес до тих ідей, які виробили і використали в антифеодальній боротьбі. У Німеччині ж, оскільки тут проблема демократичних перетворень не була розв'язана, німці не втратили інтересу до ідеології Просвітництва. Письменники і філософи Німеччини використовували теоретичний досвід інших народів. Ця обставина з'явилася також причиною високого духовного підйому в Німеччині.

На початок діяльності видатних німецьких мислителів накопичився багатий фактичний матеріал в різних науках, який вони використовували в своїх працях. Важливу роль у формуванні німецької філософії зіграли досягнення природознавства і суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося вперед вивчення органічної природи. Відкриття у галузі математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному виразі, вчення Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства -- все це зі всією гостротою і неминучістю висувало на перший план ідею розвитку як теорію і метод пізнання дійсності.

В німецькій ідеології відобразилися грандіозні революційні події XVIII ст., і це визначило сміливу постановку найважливіших теоретичних питань, але оскільки рішення цих питань здійснювалося в умовах економічної і політичної відсталості Німеччини, то відповіді, що давалися німецькими мислителями, носили чисто умоглядний характер. Різною мірою ця суперечність властива всім найбільшим мислителям і письменникам тодішньої Німеччини.

До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, Л.Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами:

- Своєрідним розумінням ролі філософії в історії людства, в розвитку світової культури. Класичні німецькі філософи вважали, що філософія покликана бути критичною совістю культури, "душею" культури;

- Досліджувалися не тільки людська історія, але і людська суть. У Канта людина розглядається як етична істота. Фіхте підкреслює активність, дієвість свідомості і самосвідомості людини. Шеллінг ставить задачу показати взаємозв'язок об'єктивного і суб'єктивного. Гегель розширює межі активності самосвідомості й індивідуальної свідомості: самосвідомість індивіда у нього співвідноситься не тільки із зовнішніми предметами, але й з іншою самосвідомістю, з чого виникають різні суспільні форми. Він глибоко досліджує різні форми суспільної свідомості. Фейєрбах створює нову форму матеріалізму - антропологічний матеріалізм, в центрі якого стоїть реально існуюча людина, яка була суб'єктом для себе і об'єктом для іншої людини. Для Фейєрбаха єдиними реальними речами є природа і людина, як частина природи.

- Всі представники німецької класичної філософії відносилися до філософії як спеціальної системи філософських дисциплін, категорій, ідей. Кант виділяє як філософські дисципліни, перш за все, гносеологію й етику. Шеллінг - натурфілософію, онтологію. Фіхте виділяє у філософії онтологічний, гносеологічний, соціально-політичний розділи. Гегель виділяє філософію природи, логіку, філософію історії, права, моралі, релігії, держави та ін. Фейєрбах розглядав онтологічні, гносеологічні і етичні проблеми.

- Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика - це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Діалектика Фіхте зводиться до дослідження творчої активності "Я", взаємодії "Я" і "Не-Я" як протилежностей, на основі боротьби яких відбувається розвиток самосвідомості людини. Шеллінг вважав, що природа - це дух, що стає, розвивається. Гегель представив природний, історичний і духовний світ у вигляді процесу. Фейєрбах розглядав зв'язки явищ, їх взаємодії і зміни.

Філософські вчення І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.В.Ф.Гегеля і Л.Фейєрбаха зв'язані ідейно і генетично, їх поєднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності і свободи. У руслі німецької класичної філософії є підстави розглядати й філософію марксизму. Німецька класична філософія зробила істотний внесок у постановку й розробку проблеми співвідношення суб'єкта й об'єкта, розробила діалектичний метод пізнання та перетворення дійсності.

2. Вчення про державу та право у Німеччині кінця XVIII - першій половині XIX ст. Історична школа права

Державно-правова думка Німеччини кінця XVIII-першої половини XIX ст. сформувалась під впливом ідеології Просвітництва, ідей американської і особливо Великої французької буржуазної революцій, уповільненим процесом індустріалізації та низьким рівнем модернізації всіх сфер суспільного виробництва, а також особливістю внутрішнього життя Німеччини, яке характеризувалось політичною роздробленістю, економічною відсталістю, небезпекою втрати незалежності держави або частини її території. Державно-правові концепції цього періоду представлені в праця І. Канта, Г. Гегеля, И.Фіхте.

Родоначальником німецької класичної філософії, засновником критицизму, основоположником теорії правової держави був німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804). Свою державно-правову концепцію він виклав в працях "Ідея загальної історії під космополітичним кутом зору" (1784), "Критика чистого розуму" (1781), "Критика практичного розуму" (1788), "До вічного миру. Філософський проект" (1795), "Метафізичні засади вчення про право" (1797). В основу своєї концепції І. Кант поклав етику. Найвищою цінністю в суспільстві Кант вважає людину, що має власну гідність і не може виступати засобом реалізації планів інших суб'єктів. Людина є суб'єктом моральної свідомості і сама визначає свою поведінку, керуючись імперативами (правилами), які І.Кант поділяв на гіпотетичні та категоричні (рис. 1).

Рис. 1 Визначення імперативу за Кантом

Кант підкреслював, що запорукою додержання вимог категоричного імперативу є повага до морального закону і виконання морального обов'язку. Порушення вимог морального закону призводить до свавілля, яке може бути обмежене правом. За Кантом, право - це сукупність умов, що обмежують свавілля одного індивіда у відношенні до іншого під кутом зору загального закону свободи та запобігання юридичним конфліктам у суспільстві. Право покликане регулювати зовнішню поведінку людей, а основним завданням права є гарантування моралі такого соціального простору, у якому змогла б вільно реалізуватися свобода індивіда.

І.Кант підкреслює, що загальнообов'язковість права забезпечується засобами примусу. Носієм цього примусу є держава, яка зобов'язана функціонувати в рамках вимог права, а її устрій і режим мають максимально відповідати принципам права (концепція правової держави). Забезпечення правового порядку та запобігання деспотизму досягається через узгодження та взаємодію трьох гілок влади:

> законодавчої (належить суверенній "колективній волі народу");

> виконавчої (зосереджена в руках законного правителя і підпорядкована законодавчій владі);

> судової (призначає виконавча влада).

Характеризуючи право, І.Кант розрізняє три його категорії: природне право, позитивне право, справедливість (рис. 2).

Рис . 2 Складові права за Кантом

І. Кант розвинув теорію політичного лібералізму, важливим компонентом якої є обгрунтування ідеальної правової держави. Походження держави І. Кант розглядав як акт договору між людьми, що укладається з метою взаємної вигоди. Серед форм правління держави філософ виділяє: автократію (абсолютизм), аристократію, демократію, республіку та деспотію. Ідеальною формою правління Кант вважав республіку - конституційну монархію з розподілом влади. Перехід до ідеальної держави можливий лише через реформи "зверху", а не через насильницькі революції.

І. Кант висунув концепцію союзу незалежних правових держав та обгрунтував ідею "всесвітнього громадянства". В своїй праці "До вічного миру. Філософський проект" розробив та обгрунтував проект "вічного миру", для якого необхідно виконання шести попередніх та чотирьох основних умов (табл. 1).

Створення проекту "вічного миру" привело Канта до розробки концепції міжнародного права.

німецький класичний філософія право

Таблиця 1 Умови "вічного миру"

Науковий аналіз та пізнання сутності держави і права зробив німецький філософ, засновник діалектичного вчення, в основі якого лежить система поглядів об'єктивного ідеалізму, Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831). Політико-правові погляди знайшли відображення в його працях: "Феноменологія духа" (1806), "Наука логіки" (1812- 1816), "Енциклопедія філософських наук" (1817), "Філософія права" (1821), "Філософія всесвітньої історії" (1821-1822), "Англійський біль про реформу 1831 р." (1831).

Гегель вперше розрізнив поняття держави і громадянського суспільства, розглянув державу в трьох вимірах та розробив концепцію громадянського суспільства. Державно-правова концепція стала синтезом платонівсько-аристотелівських поглядів на державу як цілісний механізм з досвідом християнства і лібералізму, визнанням індивідуальних прав і свобод, рівності усіх перед законом.

Намагаючись пояснити поступальний розвиток людського суспільства, Гегель виділив в історії людства три основні фази: східну (деспотичну, оскільки по-справжньому вільним там є лише монарх-деспот); античну (породжує демократичний або аристократичний устрій, за якого вільні лише окремі індивіди, а більшість позбавлена цього права); германсько-християнська (людина визнається як самоціль та самоцінність всього існуючого). Але тільки в середньовічному германсько-християнському світі свобода, мораль поєднуються з індивідом, а свобода усвідомлюється як загальносуспільне багатство. В умовах конституційної монархії можливий найвищий вияв позитивної свободи, тобто свободи нації, яка поєднує в собі свободу окремих індивідів.

За теорією Гегеля, громадянське суспільство - це опосередкована через працю система потреб, яка грунтується на принципі панування приватної власності і на загальній формальній рівності людей, при цьому право приватної власності є основою правової рівності в громадянському суспільстві. До основних властивостей громадянського суспільства Гегель відносив наявність взаємодії та взаємозв'язку незалежних один від одного індивідів; усвідомлення індивідом своєї залежності не лише від результатів власної праці, а й від блага інших осіб; усвідомлення загальної залежності потреб та інтересів усіх членів суспільства.

Рис. 3. Основні властивості громадянського суспільства за Г.Гегелем

Гегель розробив політико-правове вчення про поділ влади в державі, за яким влада поділяється на законодавчу, урядову та владу правителя. Такий поділ філософ вважає гарантією публічної свободи та єдності держави. При цьому він критикує демократичну ідею народного суверенітету. Політичним ідеалом Г. Гегель вважав конституційну монархію, яку визначав як компроміс між дворянством і буржуазією, пояснював необхідність заміни існуючого в Німеччині напівфеодального ладу буржуазним.

Таким чином, Гегель обгрунтував необхідність буржуазних перетворень, був прибічником конституційної монархії, буржуазних прав і свобод, приватної власності та свободи договорів.

Історична школа права сформувалась у Германії у першій половині XIX ст., засновником якої був Г. Гуго та його послідовники Ф. Савіньї і Ф. Пухта. Представники цієї школи виступили з критикою школи природного права та відстоювали ідею позитивного права. Позитивне право - це сукупність приписів держави та її законодавчих органів та норм, що складаються в процесі розвитку суспільства.

Густав Гуго (1764-1841) - професор права Геттінгенського університету - в своїх працях "Підручник з історії римського права" (1790), "Підручник природного права, або філософія позитивного права" (1798) розглядав процес історичного розвитку права, визначив теорію органічного розвитку права, критикував концепцію природного права. На думку Гуго, право утворюється стихійно, з плином часу, з потреби невідкладного розв'язання спірних питань.

Послідовник Гуго професор права Берлінського університету Фрідріх-Карл фон Савіньї (1779-1861) вважав право витвором народного духу, складовою цілісної народної культури. Він визначив стадії розвитку права, де виділяв стадію природного права, наукового та законодавчого права (рис. 4):

Рис. 4. Стадії історичного розвитку права за теорією Савіньї

Таким чином, Савіньї обґрунтував ідею послідовності права, згідно з якою вчене право має органічно виходити з природного права, а законодавче право, в свою чергу, виходити з наукового права. Також Савіньї критикував поспішне прийняття законів правителями.

Послідовник Савіньї професор Берлінського університету Георг-Фрідріх Пухта (1798-1846) (автор концепції об'єктивно існуючого в свідомості народу права) вважав, що воля окремої людини не відіграє у праві ніякої ролі. Право створюється волею історичної необхідності, воно є результатом тих обставин, які історично склалися у суспільстві. Пухта розрізняв видимі та невидимі джерела права. При цьому видимі джерела - це форми виразу народного духу (звичайне право, законодавче та наукове право).

Також у першій половині XIX ст. отримав розвиток другий напрям політико-правової ідеології, в якому переважали спочатку інтереси особистості, а потім - держави. Його розвивали представники французького та англійського лібералізму Б.Констан, А.Токвіль, І.Бентам.

Бенжамен Анрі Ребека де Констан (1767-1830) у своїх працях "Про дії терору" (1797), "Про політичні реакції" (1797), "Про свободу стародавніх у порівнянні з свободою нових народів" (1819), "Курс конституційної політики" (1816-1820) визначив нове обгрунтування індивідуальної свободи як свободи приватної власності, яка досягається шляхом обмеження впливу держави на економічне життя суспільства і поділом влади на гілки. Мислитель засуджував будь-яку форму держави, де існує перевищення влади і немає гарантій особистої свободи, до яких він відносив суспільну думку, право, поділ влади та чітко встановлену межу дії інститутів державної влади.

Політичним ідеалом Б.Константа була конституційна монархія. Він обгрунтував необхідність створення шести видів конституційної влади: королівську, виконавчу, представницьку (постійну та виборну), судову та муніципальну.

Представником французького лібералізму був Алексіє де Токвіль (1805-1859), який обгрунтував значення демократії, основою якої є рівність. А.Токвіль визначив неминучість занепаду аристократії і приходу до влади середніх верств населення. На його думку, свобода - це необхідність постійно робити вибір і нести відповідальність за його наслідки. Токвіль визначив гарантії свободи особи в демократичній державі: децентралізація влади, незалежне становище суду, демократичні якості громадян країни, юридизація суспільно-політичного життя.

Ідеї демократизації політичних та правових інститутів держави пропагував англійський філософ і юрист, ідеолог реформізму Ієремія Бейтам (1748-1832). У своїх працях "Фрагмент про державне правління" (1776), "План всезагального та вічного миру" (1789) визначив основну мету існування держави - створення умов для досягнення користі і щастя кожною людиною; обгрунтував теорію утилітаризму - доктрина, за якою все те, що корисно і може привести до щастя, має бути найвищим принципом всіх наших вчинків; дає визначення права - сукупність знаків, виданих і затверджених сувереном для забезпечення належної поведінки підданих.

Критикуючи договірну теорію походження держави, І.Бентам відстоював думку про те, що всі держави утворились насильницьким шляхом. Всі закони він поділяв на досконалі (містять санкції), недосконалі (не містять санкцій), ординарні (містять настанови громадян) та трансцендентні (містять настанови суверену). І.Бентам спочатку виступав прихильником конституційної монархії, але потім став віддавати перевагу республіці як формі правління, здатній досягти максимального щастя для великої кількості осіб. При цьому владу в республіці поділяв на законодавчу, виконавчу та установчу.

Вважаючи заслугою вченого розробку юридичної техніки, зокрема принципів кодифікації права, його часто називають "Ньютоном законодавства".

Висновок

Отже, німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки кінця ХVIII - першої половини ХІХ століть, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов'язана сучасна західна філософія.

Література

1. Практикум з філософії: Навч. посіб. / За ред. Л.Г. Дротянко, О.А. Матюхіної, В.Г. Вдовиченко. - К.: НАУ, 2006. - 232 с.

Размещено на Allbest.ru