Еволюція політичної думки в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Еволюція політичної думки в Україні

підготувала студ. 4 курсу ІТМ ММ Ступка Наталія



Літературні джерела ХІ-ХІІІ століть свідчать про те, що політична думка нашої країни виникла давно, а політика і державна влада вже в домонгольський період відігравали провідну роль у розвитку суспільства. Початковому періоду розвитку вітчизняної політичної думки властиві релігійні та буденні уявлення тих часів.

Основними творами, в яких розвивалися думки стосовно політичного устрою та проблем держави були:

“Слово про закон і благодать” митр. Іларіона, 1052.

“Руська Правда” , ХІ- поч. ХІІ ст.

“Повість минулих літ” Нестора Сильвестра, 1113 і 1116 рр.

“Повчання дітям” Володимира Мономахаа1117 р.

“Слово о полку Ігоревім” 1185-1187 рр.

Літопис Київський і Галицький.

Основні політичні ідеї, які були там висловлені:

забезпечення незалежності та обґрунтування єдності держави,

утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн,

необхідність отримання норм християнської моралі у політиці,

принцип верховенства світської влади над духовною,

засудження князівських міжусобиць,

обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед народом.

Зокрема, київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави, вважав що церква повинна служити державі та її володарю.

Центральне місце в суспільно-політичній думці цього періоду належить проблемі ідеального правителя та його влади. Князь уже від народження розглядався як необхідний елемент державної структури, потенційний носій державної влади. На думку Володимира Мономаха, ідеальний правитель - це мудрий, справедливий і милосердний володар, що дбає про підданих.

Важливе місце в системі політичних інститутів Київської Русі належало таким представницьким установам, як князівська рада, боярська рада, князівські з'їзди, собори. Помітний вплив на функціонування князівської влади в Київській Русі справляло також і віче, нехтувати яким князі не могли.

Істотне значення в політичному житті Київської Русі, особливо для її розбудови, мало введення київським князем Володимиром Великим християнства (988). Прийняття монотеїстичної релігії сприяло централізації давньоруської держави, розширенню її міжнародних зв'язків, а, отже, й утвердженню політичної могутності владних структур.

Подальший розвиток політичної думки України пов'язаний з іменами видатних українських мислителів, філософів Ю.Дрогобича, Ст.Оріховського, І.Вишенського. У цей час Україна перебувала під впливом Литви і Польщі, а політична думка розвивалася в руслі гуманістичної традиції.

Актуальні політичні думки про державу, закон і право, форми і методи управліннядержавою висловив, зокрема, Ст.Оріховський (1513-1566). У творах "Про природне право", "Напучення королеві польському Сигізмунду Августу", "Польські діалоги політичні" порушуються проблеми природного права, розподілу влади, пріоритетності закону над рішеннями монарха. "Закон вищий за державу і вищий за короля" - писав Ст.Оріховський. Він став першим в українській політико-філософській думці теоретиком гуманістичної політики та свободи.

Руйнація української державності та територіальне розчленування України істотно вплинуло на стан і зміст політичної свідомості народу. Основними проблемами, які знайшли відображення в політичних ідеях України в ХVI-ХVIII ст. є питання влади, походження та суті держави, розбудови української державності, прав і свобод членів суспільства. Серед багатьох імен українських мислителів та політичних діячів, у творчості яких знайшли відображення політичні погляди цього періоду, можна назвати І.Вишенського, П.Могилу, професорів Києво-Могилянської академії І.Кононовича-Горбацького, С.Яворського, Ф.Прокоповича, гетьманів Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепу, П.Орлика та ін.

Вагомий внесок у розвиток української політичної думки зробила Києво-Могилянська академія. Її засновник П.Могила розвинув ідею верховенства церкви над державою. Майбутнє української держави він пов'язував з національно-визвольною боротьбою українського народу. На чолі цієї держави повинен був стояти сильний православний володар, вірний вірі в Бога, від якого одержав владу, і гуманний в стосунках з підданими.

Видатний український полеміст І.Вишенський виступав із критикою тогочасного суспільного ладу та шляхти. Він заперечував як абсолютизм духовної влади (папи римського), так і абсолютизм світської влади (королів, царів). Рішучим противником унії був видатний полеміст кінця XVI -- початку XVII ст. Іван Вишенський. Він виступав не лише проти національного та релігійного гноблення українського народу в Речі Посполитій, а й проти соціального поневолення селян з боку "рідних" феодалів. Ідеалом майбутнього суспільства для Вишенського є "царство божіє", де всі люди-рівні, в тому числі щодо власності. Засобом досягнення ідеального суспільства, на його думку, є не насильство, а самовдосконалення людей.

Дійовими органами політичної боротьби проти гніту феодалів, католицизму та унії виступали українські православні братства. Вони виникли ще в середині XV ст. як осередки освіти та національно-релігійної самобутності. Братства відкривали друкарні, школи, видавали букварі, граматики та інші підручники, поширювали полемічні твори, авторами яких часто були самі члени братства.

Новий етап української політичної думки пов'язаний з діяльністю Петра Могили (1597 -- 1647) -- політичного, церковного, культурного діяча. В політичних питаннях він орієнтувався на угоду з Польщею, однак виступав проти унії з католицькою церквою. Щоб успішно протистояти католицизму, Могила вирішив провести відповідну роботу по вдосконаленню православ'я. Він ставив завдання піднести роль православної церкви у житті суспільства, домогтися її рівноправності з католицькою, проводити мирну полеміку з католиками. Прагнучи піднести самосвідомість співвітчизників, Могила звертався до давньоруської історії, звеличував героїв-князів і місцевих святих, особливо князя Володимира, підносив значення Десятинної церкви, Софіївського собору.

Велике значення для характеристики політичної думки другої половини XVII ст. має "Синопсис" -- перший короткий нарис історії України. Його авторство точно не встановлено. Характерною особливістю твору є публіцистичний характер. Автор "Синопсиса" -- рішучий прихильник сильної центральної політичної влади -- схвально ставився до князів, які боролися за об'єднання земель у сильну, могутню державу.

Новий період української історії, доба державотворення, розпочався з народного повстання 1648 р. У тривалій політичній боротьбі сформувався цінний державницький матеріал, що тільки чекав творця, який ужив би його для завершення будівництва. Ним став Богдан Хмельницький.

Визвольна війна українського народу дала поштовх утворенню різних партій, які неоднозначно оцінювали рішення Переяславської ради 1654 р. До прозахідної партії належали І. Виговський, Ю. Жмирич та ін., які засудили акт підписання договору з Москвою. Не прийняли присяги на вірність цареві київські митрополити С. Косів та Д. Балабан. Проросійську партію репрезентували полтавський полковник М. Пушкар, кошовий отаман Запорізької Січі Я. Барабаш, представники духовенства -- І. Гізель, Л. Баранович. Вони не вважали, що Україна була перетворена на провінцію Московської держави.

Із середини XVI ст. більшість українських земель була загарбана польськими, литовськими та угорськими феодалами. За цих умов боротьба за свободу і незалежність українського народу була першочерговим завданням. Як протест проти жорстокого феодального гноблення стало виникнення козацького руху, а відтак і становлення козацько-гетьманської держави.

Волелюбні традиції українського народу знайшли своє втілення у національно-визвольній боротьбі під проводом Б.Хмельницького1648-1654 рр., стрижнем політичної доктрини якого була національна державна ідея. Результатом цієї боротьби стало утворення Запорозької Січі, в якій ніколи не було кріпацтва й вперше в Європі склалася прогресивна форма господарствафермерського типу. Державотворчі процеси цього періоду здійснювалися на основ і універсалів та офіційних листів Б.Хмельницького, "Статей про устрій Війська Запорозького", Зборівськогодоговору 1649 р.

Характерною ознакою суспільного життя козацтва був демократизм, що не могло не позначитися на формуванні тогочасної української політичної думки. Це знайшло своє яскраве підтвердження у "Пактах і конституціях прав і вольностей Війська Запорозького", які нині іменуються Конституцією П.Орлика (1710 р.). Тут уперше прозвучала в юридичному оформленні українська державна ідея, пронизана демократизмом і волелюбством. Головною ідеєю цього документа є ідея про право українського народу на вільне життя.

У сучасних умовах для України надзвичайно важливого значення набувають демократичніідеали, втілені в "Пактах..." щодо організації та функціонування влади у Війську Запорозькому, питання про верховенство Генеральної Ради, чітке послідовне та суворе обмеження повноважень гетьмана, виборність гетьмана Генеральною Радою, обов'язок гетьмана виконувати її рішення, заборону прийняття гетьманом рішень, котрі не передані йому Генеральною Радою. Наведені ідеї "Пактів..." мають величезне значення в контексті реформи нині чинної Конституції України.

Ця Конституція не була втілена у життя, але суттєво вплинула на настрої українського народу і постійно підтримувала у ньому дух незалежності і бажання самостійно вирішувати власну долю.

Плодотворною для майбутнього національного відродження була діяльність українських просвітників XVIII ст. їх ідейні настанови, маючи чітко виражене соціально-економічне підгрунття, критично оцінювали феодальне суспільство, його соціальні і політичні інститути, доводили правомірність знищення феодалізму, сприяли утвердженню в українському суспільстві принципів буржуазної демократії. Просвітителі розробили питання про походження держави, її функції, типи державного правління, шляхи демократизації суспільства, поділу влади. Відображаючи інтереси народжуваної буржуазії, мислителі вірили в Людину, її високе покликання, боролися за встановлення "царства розуму", основаного на "природних" правах і рівності людей. Найважливішими засобами соціального поступу мислителі вважали поширення освіти, пропаганду наукових знань, ідей справедливості і добра.

Таким чином, сформульовані в продовж IX- XVIII століть політичні ідеї відіграли важливу роль у розвитку суспільно-політичної думки й формуванні передумов українського національного відродження.

політичний думка просвітник орлик

Політичні ідеї Конституції П. Орлика

Конституція П. Орлика була ухвалена 16 квітня 1710 р. у м. Бендери (теперішня Молдова). Вона становила умови, згідно з якими козацтво, яке після невдалої Полтавської битви 1709 р. опинилося на чужині, погоджувалося підтримати заходи гетьмана П. Орлика з метою визволення України з-під російського панування. Основні політичні умови:

українська церква переходила під зверхність константинопольського патріарха,

встановлення кордонів української держави на заході по р. Случ ( це одна з умов Зборівського договору Б. Хмельницького з Польщею )

передбачалося повернення земель, забраних у Війська Запорізького,

запроваджувалося відокремлення гетьманського і державного скарбу,

суттєво обмежувалися повноваження гетьмана,

гарантувалося права і свободи козаків,

здійснювався розподіл влади на 3 гілки:

1. законодавча - представлена Генеральною радою, до якої входили гетьман, генеральна старшина, полковники та по одному представникові від кожного полку. Генеральна рада збиралася тричі на рік: на Різдво, Великдень і Богородицю.

2. виконавча - представлена гетьманом і генеральною старшиною

3. судова - представлена Генеральним судом.

Конституція П. Орлика відображала вузькогрупові інтереси козацтва і не передбачала гарантування прав для абсолютної більшості населення України - селянства. Негативним явищем було також обмеження влади гетьмана в умовах необхідності концентрації влади для боротьби за незалежність. Конституція П. Орлика не була впроваджена в життя.

Помітний внесок в історію політичної думки зробили випускники і викладачі Києво-Могилянської академії Стефан Яворський (1656-1722) та Феофан Прокопович (1681-1736). Магістр філософії та вільних наук, просвітитель і поет С.Яворський відстоював рівноправність світської та духовної знаті, намагався пристосувати ряд православних догм до католицьких схем.Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Ф.Прокопович навчався в Києві і Римі. В Київський академії викладав філософію, богослів'я, риторику та інші предмети, виконував обов'язки ректора. У 1716 р. за наказом Петра 1 прибув у Петербург, де став ідеологом політичних і церковних реформ у Росії. Він вперше в умовах російської держави розробив концепцію освіченого абсолютизму, базуючись на теорії природного права й суспільного договору. Ф.Прокопович висловив думку, що форма держави залежить від розмірів її території. Для великомасштабних держав придатною є лише монархічна форма правління.

Величезну роль у розвитку української політичної думки відіграв видатний мислитель, поет, просвітитель-демократ Григорій Сковорода (1722--1794). Він визнавав політичну свободу найвищим досягненням людства і проголосив її головною метою свого життя. Філософ порівнював суспільство з добре налагодженою і чітко працюючою машиною, висловлював думки про те, що праця є основою життя та щастя людини, внутрішнім рушієм розвитку суспільства.

Новий лад мислитель уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу й забезпечує права своїм громадянам незалежно від їхнього майнового стану, статі, раси та віросповідання, обіймання всіх посад відповідно до природних здібностей людей. Лише за цієї умови у суспільстві пануватимуть дружба, братерство і любов. Він гостро виступав проти релігійної нетерпимості, ворожнечі між людьми на релігійному грунті.

Політичні ідеї того часу здебільшого торкалися проблем релігії, церкви, морального обов'язку, а також форм творення української державності. Незважаючи на втрату державноїсамостійності України, політична думка на українських землях продовжувала розвиватися. Вона дістала свій вираз у філософських та релігійних творах, діяльності гуманістів та просвітителів. Українська політична думка не втратила своєї традиції, її завжди характеризували демократизм, волелюбність, національна самосвідомість.

З кінця XVIII до початку XX ст. Україна перебувала під владою двох імперій: 80 відсотків її населення -- у Росії, решта -- в Австро-Угорщині. Отже, українці опинилися в політичній системі, що докорінно відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.

Серед пам'яток політичної думки початку XIX ст. слід відзначити насамперед документи таємних декабристських товариств. Останні своїм програмним завданням вважали повалення самодержавства і встановлення конституційного правління. У Петербурзі діяло Північне товариство, а в Україні -- Південне на чолі з Павлом Пестелем.

Програма Південного товариства була сформульована в документі під назвою "Руська правда" і відрізнялася більшою радикальністю порівняно з північними конституціоналістами. "Руська правда" передбачала скасування будь-якої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства, сувору централізацію управління. На жаль, Пестель стверджував, що, за винятком поляків з їх розвиненою культурою, решта національних меншостей повинна підлягати русифікації, у тому числі й українці.

На Полтавщині діяло таємне товариство, не зв'язане з Пестелем, яке складалося з українських дворян. Очолював його Василь Лукашевич. У його програмі обстоювалася ідея відновлення української автономії.

Під впливом декабристів, польського повстання 1830 р. у Києві в 1845 -- 1846 pp. виникла таємна організація -- Кирило-Мефодіївське товариство (братство), яке виробило першу політичну програму для українців. Його засновниками були: історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш, професор Микола Гулак, етнограф Опанас Маркович, вчитель Василь Білозерський. До товариства близько стояв Тарас Шевченко, хоча членом його не був. Члени організації підготували свою програму, статут, яким стала праця М. Костомарова "Книга Буття українського народу". Товариством визначалася кінцева мета -- створення слов'янської демократичної федерації на чолі з Україною і столицею в Києві на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. До складу федерації мали ввійти Україна, Росія, Польща, Чехія, Сербія, Болгарія. Вища законодавча влада передавалася двопалатному сейму, виконавча -- президентові. Реалізацію своєї програми товариство планувало виключно мирним шляхом -- здійсненням реформ. Передбачалися скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для всіх громадян, проголошення свободи совісті.

Першим українським політологом слід вважати Миколу Костомарова (1817-1885). Він досконало знав історію України, інших слов'янських народів, в своїх дослідженнях опирався на досягнення світової філософської, історичної і соціологічної думки. Рушійними силами української історії вчений вважав народні маси, їхню самосвідомість; чим відоміший народ, підкреслював М.Кос- томаров, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації само визволиться.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У 30-40-х роках ХIХ ст. центр українського культурного життя переміщується із Харкова до Києва і Галичини (в 1834 р. Засновано Київський університет і в 1848 р. відкрита перша українознавча кафедра на філософському факультеті Львівського університету). Дослідження політичної історії України проводили такі визначні вчені та громадські діячі, як В.Антонович і М.Драгоманов.

У 40-х роках політична думка України гідно була представлена Тарасом Шевченком (1814--1861). Духовні віяння Західної Європи, радикальні республіканські ідеї Французької революції вплинули на формування політичних ідей Шевченка. У своїх творах він повертає з небуття історичну пам'ять українців.

Показуючи Україну зболеною, розтерзаною, вкритою козацькими могилами, поет стоїть на боці народної революції, вільної України, відновлення гетьманської держави, яка 6 могла стати складовою єдиної панслов'янської спільності.

Одне з центральних місць у політичному світогляді Шевченка посідає проблема звільнення селянства і повалення самодержавства. У період підготовки селянської реформи він зміг передбачити її антинародний характер, заявивши, що звільнення селян можливе лише в результаті народної революції. Тому в своїх віршах поет закликає знедолене селянство до "сокири".

Одним із представників революційно-демократичної течії у політичної думці був І.Франко (1856-1916). Серед проблем, які ним розглядалися, були аграрна проблема, загальні принципи розв'язання селянського питання, робітнича, національна проблема. І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком, мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв. Мислитель виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об'єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що спиралися б на солідарність інтересів.

Визначне місце в історії української політичної науки ХIХ - початку ХХ ст. посідає М.Грушевський (1866-1934). Його політичні погляди викладені у таких творах, як «Початки громадянства», «Хто такі українці і чого вони хочуть» та ін.

Три категорії посідали головне місце в його суспільно-політичних поглядах - «народ», «держава», «герой в історії». Як і українські народники, М.Грушевський під «народом» розумів «село, українське селянство». Народ проносить крізь віки, різні історичні обставини ідею «національної самооборони». Вся історія українського народу, твердив Грушевський, це розбудження енергії національної самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу: «народний ідеал справедливості», свободи, рівності та ін.

М.Грушевський був федералістом в поглядах на майбутню українську державу. Він сподівався на чесну і справедливу державну федерацію з Росією і тільки сувора політична дійсність переконала його в необхідності проголошення повного суверенітету УНР.

Показовою в цьому плані стала творчість М.Грушевського (1886-1934) - видатного історика, громадського діяча. Його основною заслугою є те, що він завершив концептуальне обгрунтування політичної історії українства, довівши що українці мають власну історію, коріння якої сягають часів Київської Русі.

Грушевський уважав, що логічним завершенням запитів національного розвитку будь-якої народності є проголошення суверенітету і незалежності. Відсутність політичної самостійності, на його думку, можлива лише за панування ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. Ось чому він довгий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб'єктів федерації і лише в IV Універсалі Грушевський відійшов від цієї позиції, проголосивши державну самостійність України.

Проблеми державності України стояли в центрі уваги і В.Винниченка (1880-1951). Ядром його політичної концепції була остаточна переконаність у тому, що найкращим засобом збереження життя і розвитку кожної нації є державність. "Нація без державності, на думку В.Винниченка, - є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі так звані "не державні нації" прагнуть своєї держави, через так самовіддано окремі члени її віддають сили свої на здобуття її й тому з такою ненавистю ставляться до тих, хто стоїть на заваді цьому, себто, які тримають їхній колектив у покаліченому стані".

Розроблена В. Винниченком концепція державності України ґрунтувалася на принципахсоціалізму та федералізму. Він уважав, що через міжнародне становище політична незалежність України неможлива. Реальним ідеалом в існуючих умовах, на його думку, є автономія України у складі Російської Федерації. Однак пізніше , В.Винниченко у праці "Відродження нації" переглядає свої позиції ' стосовно федерації з Росією. Взявши до уваги, що почуття панівної нації у росіян швидко не зникне, він приходить до висновку про політичну незалежність української нації, тобто еволюціонує від ідеї української культурно-національної автономії у складі Російської Федерації до відродження української державності та незалежності.

Українська політична думка першої половини ХХ ст. Першим, хто відкрито заявив про колоніальний статус України у складі Російської імперії та право українського народу на самовизначення, був М.Міхновський (1873-1924). На його думку, «державна самостійність є головною умовою існування нації». М.Міхновський пропонував йти до незалежності проторованими шляхами західних країн, використовуючи творчі потенції націоналізму європейського типу. Саме М.Міхновському належить максималістське гасло «Україна - для українців!», яке стало невід'ємною ознакою українського інтегрального націоналізму. В брошурі «Самостійна Україна» він чітко поставів питання про незалежну українську державу, публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофованих розмірів в ідеологічної конструкції Д.Донцова (1883-1973). Він увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології «інтегрального» (чинного) націоналізму. Особливого звучання ідеї Д.Донцова набувають у праці «Націоналізм», у який він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національно наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Підставами українського націоналізму, на його думку, були:

вольовий принцип;

постійне прагнення до боротьби за незалежність;

романтизм і фанатизм у національній боротьби;

синтез національного та інтернаціонального;

необхідність виховання нової політичної еліти;

орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Націоналістична ідеологія в творчості Д.Донцова дала поштовх тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби. Цієї думки дотримувались Є.Коновалець, А.Мельник, С.Бандера та інші проповідники українського націоналізму. Однак націоналізм ніколи не був ані першим, ані основним носієм української національної ідеї.

Представником державницького націоналізму був український правник, політолог С.Дністрянський (1870-1936). Він відстоював ідею національно-демократичної держави. Базовими для націонал-демократичного напряму були такі засади:

інтерес нації та держави - найвищий критерій історичної оцінки в разі домінування суверенності нації на суверенністю держави;

обґрунтування права українського народу на самовизначення в межах власної етнічної території;

ідеї демократичного політичного режиму і республіканської форми правління як основи політичного ладу української нації;

визнання національної ідеї та психології основою буття й сутності нації.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

У 20-ті роки ХХ ст. з'явилися наукові твори В.Липинського (1882-1931) - видатного історика і політолога. Він заснував консервативну школу в української політології. Доктрина українського консерватизму зводиться до таких основних положень:

політичним ідеалом для України є спадкова монархія, очолювана гетьманом як символом української національної ідеї;

особливий політичний режим влади класократія є противагою до республіканської парламентської демократії;

суть класократії полягає у пануванні активної меншості (аристократії), що складається із кращих (за духом, здібностями, активністю) людей;

реалізація доктрини консерватизму де проголошується поширення консервативної ідеології, християнської релігії та солідаризму;

в центрі доктрини є концепція хлібороба-власника, з якої випливає, що монархія - це трудова держава, що спирається на організацію трудових, продукуючих класів, насамперед, на хліборобський клас.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Політичне кредо В.Липинського - «до української нації через українську державу». Держава для нього - це найдосконаліша, найвища форма організації всіх духовних і матеріальних сил нації.

Миколи Міхновський (1873-1924) - відомий як автор промови “Самостійна Україна”, один з ймовірних розробників проекту “Основного закону Спілки народу українського”. Він вважав, що необмежена свобода всебічного духовного розвитку людини та її найкращого матеріального благополуччя можлива у “державі одноплемінного національного змісту”, що кожна нація прагне самовиявлення у формі незалежної самостійної держави, а “найпишніший розквіт індивідуальності можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностей є метою, - тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність - це головна умова існування нації, а державна незалежність - це національний ідеал у ділянці міжнародник відносин”.

Показує негативну роль Російської імперії в поневоленні українців, перетворенні їх на рабів, приреченні нації на політичну і культурну смерть, примусовому насадженні українофобії, нищенні української мови, підтримуванні російської культури за рахунок України, жорстоких репресіях щодо українства, зневажанні свободи совісті, недоторканності особи, інших природних прав людини.

На цій підставі М. Міхновський висуває гасла:

1) “Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю”;

2) “Візьмемо силою те, що належить нам по праву, але відняте від нас теж силою”;

3) “Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і озиратись назад”;

4) “Одна, єдина, нероздільна, вільна самостійна Україна від Карпат до Кавказу!”. Завдання “розплющення очей у рабів, - небезпечних для панів”, на його думку, повинна вирішувати національна інтелігенція, застосовуючи як мирні, так і збройні засоби боротьби.

Отже, напередодні національно-визвольних змагань (1917-1920 pp.) в українській політичній думці з'явилася тенденція до обґрунтування необхідності досягнення української національної незалежності і повної державної самостійності. Але домінуючою упродовж перших двох десятиліть XX ст., як і раніше, залишилась ідея політичної автономії України у складі чи то конституційної Російської імперії, чи то федеративної Російської демократичної республіки, побудованої на новітніх конституційних засадах.

Володимир Винниченко (1866-1934) - у своїх творах “Конкордизм”, “Нова заповідь” і “Слово за тобою, Сталіне”, В. Винниченко схиляється до висновку, що причина жорстокості суспільно-політичного розвитку - в самій людині. А щоб зробити життя справедливим і рівноправним, слід оновити все, що становить єство людини - психіку, душу, мораль, побут, родину і навіть систему харчування. Тільки оновлена людина стане спроможною змінити світ.

Твір В. Винниченка під назвою “Заповіт борцям за визволення” відображає еволюцію його політичних поглядів на засоби й методи боротьби за незалежність України. Стисло їх можна викласти у двох політичних заповідях.

Перша заповідь полягає в тому, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами: “Українська держава, була і є. її... створив народ, нація, а не купка бідних емігрантів; народ її захищав і буде захищати всіма силами своїми, фізичними й духовними”. Допомоги в боротьбі за національне визволення українського народу, вважав Винниченко, слід шукати не в зовнішніх силах, а в українському народі, йдучи назустріч його соціально-політичним прагненням.

Друга заповідь цієї книги - необхідність орієнтації на розв'язання національне-державного питання України не через війну, а через мир, зближення двох протилежних соціальних систем. Розмірковуючи над жорстокістю XX ст., він розчаровується в ідеях соціалізму, бо на його очах носії найрадикальніших, найгуманніших ідей свободи, прийшовши до влади, створили жорстоку систему терору й насилля.

Політична теорія В. Винниченка ґрунтувалася на його соціально-політичній програмі так званої “колектократії” - системи всебічної (духовної, правової, фізичної й матеріальної, внутрішньої) гармонії між людьми планети. Протилежні політичні системи, на його думку, не повинні ворогувати, а мусять порозумітися політично і зблизити я економічно шляхом докорінної реорганізації господарства. Ці думки В. Винниченка багато в чому збігаються з ідеями представників “теорії конвергенції” (Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, Р. Арон, А. Сахаров та ін.).

Дмитро Донцов (1883-1973) - дотримувався утопічної ідеї насильницьким шляхом дати особистості цілковиту свободу. Найвідоміші його праці: “Історія розвитку української державної ідеї” (1917), “Мазепа і мазепинство” (1919), “Підстави нашої політики” (1921), “Націоналізм” (1926), “Дух нашої давнини” (1944), “Хрест протии диявола” (1948), “Правда прадідів Великих” (1953), “Московська отрута” (1955), “За яку революцію” (1957), “Дві літератури нашої доби” (1958), “Незримі скрижалі Кобзаря” (1961), “Хрестом і мечем” (1967), “Клич доби” (1968).

У праці “Націоналізм” він обґрунтовує власний підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національне наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю.

Обґрунтовуючи необхідність перетворення національної ідеї в націоналістичну, Донцов прагне витворити українську ідеологію, піднести “стяг, навколо якого гуртувалася б ціла нація”. Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вказує на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбства, ненависті, любові тощо.

Націоналізму ліберальному (культурному) Донцов протиставляє витворений ним “чинний націоналізм”. Інтелектові в ньому протиставляється “воля до життя” і “воля до влади”; знанням і раціоналізму - ірраціоналізм і романтизм; вселюдському розумінню свободи - ідея боротьби, експансії і насильства; скептицизму й відсутності віри - догматизм, винятковість, твердість і фанатична віра в “свою правду”; ліберальному демократизму - інтереси нації будь-якою ціною.

Націоналістична ідеологія в творчості Д. Донцова дала поштовх розвитку тієї суспільно-політичної думки, що сповідувала принцип: мета виправдовує засоби.

Микола Хвильовий (1893-1933) - проводив ідею поєднання комуністичного світогляду та ідей національного визволення українського народу. Хвильовий вірив у те, що національна свобода невіддільна від визволення та розвитку людської особистості, прорікав майбутню “емансипацію колоніальних народів», «азіятський ренесанс». Він був глибоко переконаний, що покликання України полягає в тому, щоб бути посередником між Європою та відродженими націями Сходу.

Хвильовий у яскраво публіцистичній формі проповідував ідею української незалежної держави, яка має слугувати орієнтиром для українського патріота, і зрадити якій - означає зрадити своїй матері. Найкатегоричніше ідея самостійної державності звучить у памфлеті “Україна чи Малоросія?” (1926).

Необхідність самостійності України Хвильовий обґрунтовує тим, що “цього вимагає залізна і непоборна воля історичних законів”, прагненням нації досягти природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав. У М. Хвильового була ідея переродити українця так, щоб він став самосвідомою одиницею, позбувся рабської психіки, що породжувала до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла.

Іван Лисяк-Рудницький (1919-1984) - уперше здійснив глибокий аналіз історії української політичної думки з другої половини XIX ст. до середини 80-х років XX ст.

Дійшов висновку, що кожному народу властивий свій, неповторний, національний характер, який визначається “комплексом культурних вартостей, правилами поведінки і системою звичаїв”, характерних для певної країни.

Український народ він відносить до так званих неісторичних, або недержавних народів, характерною прикметою розвитку яких булла відсутність власної держави і нерозвиненість національної еліти як носія політичної свідомості й елітарної культури.

На його думку, процес націотворення, відродження певного народу може відбуватися через національне самовизначення народу, піднесення його освіти й культури.

Він передбачав крах Радянського Союзу, поштовхом массового національно-визвольного руху в Україні вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки, утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося.

У середині 60-х років він дійшов висновку про занепад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану «аполітичного культурництва». Так виникла ідея написати заяву від американської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами.

встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства;

унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури;

забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіційною;

надати українській мові права державної мови в Українській РСР;

реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні української історії та культури;

легалізувати Українську автокефальну православну церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями.

Лисяк-Рудницький визначив три головні завдання демократичної еміграції щодо Радянської України.

Перше полягало в необхідності закріплення й розбудови повноцінного українського суспільства і культурного життя за розпорошення українських сил по різних країнах.

Друге завдання - заповнення прогалин “в культурному процесі в УРСР, який проходить у ненормальних умовинах”, збагачення нації у сфері науки, літератури, мистецтва.

Третє завдання - “знаходити й поширювати в тій стіні щілини, через які промені світла й подуви свіжого повітря доходили б до народу, який замурований у темниці”.

Размещено на Allbest.ru

...