Сучасні політичні режими

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Політичні режими

політичний режим демократія влада

Термін „режим” походить від латинського regimen - ”управління”, ”керівництво”, ”кормило” та від regу - ”правлю”, ”управляю” і має декілька різних значень, які тією чи іншою мірою присутні в понятті ”політичний режим”. Це, зокрема, спосіб життя людей, план, послідовність подій в ньому (”режим дня”), порядок виконання певних конкретних процедур (”режим харчування”, ”режим прийому ліків”), розклад, розпорядок функціонування установи (”режим прийому відвідувачів”), навмисне створені умови життя людей чи перебігу подій (”заклад суворого режиму”, ”температурний режим”, ”режим найбільшого сприяння”). Режим - це ”державний лад”, ”спосіб правління”, ”розпорядок життя”, ”система правил, необхідних для тієї чи іншої мети”[1].

Політичний режим визначимо як встановлений панівною політичною силою (громадським діячем чи партією) розпорядок життя людей і цілого суспільства, створення умов протікання життєво важливих процесів, визначення характеру й змісту соціальних програм, порядок здійснення державної влади й керування суспільними справами.

Отож, політичний режим - це стиль здійснення влади, спосіб, у який здійснюється урядування, манера вироблення й реалізації керівних директив, підпорядкування їм суспільства. Щораз із зміною влади в державі міняється й політичний режим.

Останнім часом заведено визначати характер нової влади, образ встановленого нею режиму за результатами її діяльності впродовж перших ста днів. Саме сто днів тривало друге правління Наполеона І у Франції (14 березня - 22 червня 1815 року) після його втечі з острова Ельба, яке закінчилося поразкою при Ватерлоо. За цей час стала очевидною готовність імператора спертися на широкі кола крупної й середньої буржуазії, зблизитися з прибічниками політичної свободи, погодитися на обмеження влади за допомоги конституції.

Незважаючи на те, що поняття «політичний режим» є основним у політології, в науковій літературі воно трактується досить вільно. Існують декілька точок зору щодо цього. Згідно з першою точкою зору, поняття «політичний режим» і «політична система» використовуються як тотожні. На цій позиції стоїть американський вчений М. Хагопян, який розглядає ці поняття в широкому значенні і розуміє як «фундаментальну організацію політичного життя», як загальні структурні характеристики політичного ладу. М. Дюверже, який доклав чимало зусиль для розкриття цієї проблеми, також ототожнює ці поняття.

Можна стверджувати, що поняття «політична система» і « політичний режим» характеризують політичне життя з різних сторін. У той час, як політична система виявляє характер зв'язків із зовнішнім середовищем, співробітництво з іншими підсистемами суспільства, політичний режим є формою організації та функціонування політичної системи, однією з найважливіших її характеристик.

Згідно з другою точкою зору, юридичною, при дослідженні політичного режиму робиться акцент на формальні норми і правила відправлення влади державними інститутами. Тобто можна сказати, що політичний режим обмежується формою правління. Ця точка зору домінує в конституційному праві, в якому класифікація політичних режимів спирається на різницю законодавчої і виконавчої функції держави, та на з'ясуванні їх співвідношення. Спираючись на це, виділяють такі політичні режими: а) режим злиття гілок влади -- абсолютна монархія; б) режим розділення гілок влади -- президентська республіка; в) режим співробітництва гілок влади -- парламентська республіка та змішана, парламентсько-президентська республіка.

Третя точка зору на політичний режим -- соціологічна. Вчені, які поділяють її, при дослідженні політичного режиму спираються на аналіз тих засобів і способів, за допомогою яких здійснюється реальна політична влада і які обумовлені соціальними і культурними традиціями, системою розділення праці, характером комунікацій і т. ін. Цей підхід дає змогу зіставляти офіційні і реальні норми поведінки суб'єктів влади, з'ясовувати які політичні групи контролюють впливають на процес прийняття політичних рішень. При цьому як суб'єкти влади розглядаються не тільки уряд чи офіційні державні Інститути, але і ті групи осіб і структури, які реально впливають на прийняття рішень, але досить часто не мають офіційного статусу.

Спираючись на цю точку зору, можна погодитися з визначенням політичного режиму, яке дає А. І. Соловйов. Політичний режим, каже він, це сукупність найбільш типових методів функціонування основних інститутів влади, ресурсів, які використовуються ними, і засобів примушення, які оформлюють і структурують реальний процес взаємодії держави і суспільства. Тому, говорячи про політичний режим, ведуть мову не про нормативні ідеали, а про реальні засоби і методи здійснення політичної влади. І тому можна стверджувати, що політичний режим -- більш рухливе і динамічне явище, ніж політична система. Тобто одна політична система може характеризуватися декількома політичними режимами послідовно.

Одним з перших у політичній науці визначення політичного режиму дає М. Дюверже. Він розуміє політичний режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох структур груп тиску». Інший сучасний французький політолог Ж.-Л. Кермонн поглибив це поняття. На його думку, «під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, які сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період». Крім того. Ж.-Л. Кермонн виклав свій погляд і на структуру політичного режиму (схема 17). Згідно з його поглядами, зміст поняття «політичний режим» включає: 1) принцип легітимності; 2) структуру інститутів; 3) партійну систему; 4) форму і роль держави.

Першою складовою політичного режиму є принцип легітимності. У політичній науці загальноприйняте положення, згідно з яким освячена правом влада є легітимною. Однак на практиці авторитарно-тоталітарні режими в своїй політичній діяльності також часто спираються на право і закон, широко використовують положення Конституції. Щоб вийти з такого протиріччя, іспанський політолог Л. Саністебан запропонував вважати легітимною владу лише тих режимів і відповідно тих еліт, які реалізують владу, спираючись на широку підтримку мас. Принцип легітимності, на думку американського професора X. Лінца, -- це здатність влади створювати в населення впевненість у тому, що, незважаючи на всі їх хиби і вади, існуючі політичні інститути є найкращими, ніж будь-які інші. Впевненість у правомірності владних рішень, які громадяни повинні виконувати, складається в людей тоді, коли ці владні рішення відповідають цінностям, котрі поділяє більшість суспільства. Як правило, такі цінності відповідають вимогам демократії, яка спроможна сформувати найкращі інститути. У той же час для авторитарних і тоталітарних режимів проблема легітимності не актуальна.

Другою складовою структури політичного режиму є структура інститутів. Воля більшості громадян здійснюється через систему політичних інститутів. Разом з правом, політичною системою, групами тиску, різними неполітичними структурами, які мають вагомий вплив на суспільство (церква, засоби масової інформації), найважливішим елементом політичного режиму є держава. Здатність держави бути ефективною залежить від принципів організації інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади. Спосіб формування вищої державної влади, принцип організації її інститутів, їх взаємодія і взаємовідносини з громадянами визначаються поняттям «форма правління».

Третім елементом структури політичного режиму є партійні системи. Відомо, що в реалізації суспільних інтересів держава активно взаємодіє з іншими політичними силами, які представляють і захищають потреби громадянського суспільства. Серед таких сил особливе значення мають політичні партії, які беруть свій початок у громадянському суспільстві і відстоюють інтереси різних груп цього суспільства. Тому можна стверджувати, що партійні системи визначають сутність політичних режимів. Вони визначають політичний курс держави, способи його реалізації. Проте роль партій при різних формах політичного устрою держави неоднакова. У парламентських демократіях уряд формується з представників однієї або декількох партій, які перемогли на виборах, а парламентські вибори перетворюються на суперництво, змагання партій. Для перемоги партій необхідна єдність дій, сувора дисципліна. Партія або коаліція партій, які перемогли на виборах, формують уряд і без її згоди депутат парламенту, член партії, не може зайняти місце в урядовому кабінеті. У президентських демократіях формування інститутів законодавчої та виконавчої влади здійснюється шляхом прямих виборів, а не внаслідок просування кандидата на цю посаду зусиллями окремої партії. Тому вплив партії на передвиборчу боротьбу обмежений, а сама боротьба стає суперництвом яскравих особистостей.

Четвертим елементом структури політичного режиму є форма держави. Питання форми держави має важливе теоретичне ц практичне значення і означає сукупність ознак, які визначаються характером і змістом діяльності держави. У науковій літературі виділяють дві основні форми держави -- форму державного правління і форму державного устрою. Вони різноманітні і утворилися на основі історичних традицій державності, особливостей її становлення. Форми державного правління -- це зовнішнє виявлення змісту держави, зумовлене структурою та правовим станом органів державної влади. Від характеру і правового стану вищих органів державної влади залежить кінець кінцем різниця між двома основними формами державного правління -- монархією (абсолютною і парламентською) та республікою (президентською, парламентською та змішаною).

Форма державного устрою -- це національно-територіальна організація держави і взаємовідношення центральних та територіальних органів

Політичний режим складається принаймні з трьох компонентів, які зберігають певну самостійність, автономність. Ця обставина має цілу низку важливих наслідків, зумовлених передусім плюралізмом тлумачення політичного змісту режиму.

Перший компонент, який складає зміст поняття "політичний режим", - це права та свободи особистості, пріоритетний тип її політичної культури, поведінки, свідомості, менталітету.

Витоки сучасної концепції прав і свобод людини заклали Т. Пейн, Т. Джефферсон, Ф. Вольтер, Ш. Монтеск'є, В. Р. Міра-бо, Ч. Беккарія, Д. Юм, Дж. Локк. Наприклад, Дж. Локк сформулював потрійну правову формулу "свобода, життя, власність", яку використали у багатьох ранньобуржуазних конституціях і яка стала "ключем" до відкриття більш диференційованого змісту "прав людини і громадянина". Англійська Велика хартія вольностей, Білль про права, Декларація прав людини і громадянина, Загальна декларація прав людини істотно вплинули на формування концепції. Про свою підтримку міжнародних актів і домовленостей про права людини заявила й Україна.

Сутність політичного режиму, отже, визначається тим, що у державі є пріоритетним - права держави чи права особистості; що зі складу прав, зазначених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмете, фальсифікує: чи існують у державі порушення прав людини (мотиви, форми, масштаби тощо).

Вагому роль у чіткій відповіді на ці запитання, а отже, і в аналізі політичного режиму, відіграє визначення пріоритетного типу політичної культури. Згідно з тлумаченням американських політологів Г. Алмонда та С. Верби, політична культура включає пізнавальні, емоційні, оціночні орієнтації, які виражають знання, почуття, дії стосовно політичної системи, ЇЇ функцій та учасників.

Важливо, що політична культура - ключовий компонент духовного життя людини й суспільства, вона знаходить вираження у політичній поведінці, у політичній свідомості, а отже, і в ідеологічних формах. Таким чином, тип політичної культури визначається типом політичної свідомості (раціональний чи ірраціональний); типом менталітету (скажімо, для східної людини сильна державна влада - благо, для західної - зло); типом політичної поведінки та її проявів (активність, пристосовництво, агресивність тощо); типом ідеології (комуністична, соціал-демократична тощо) та її роллю у державі ("ідеологічний тероризм" або прагматизм). Комплексне вивчення зазначених чинників достатнє для оцінки домінуючої культури (плюралістичної, тоталітарної тощо), а отже, унаочнює атрибути того чи іншого політичного режиму. Отже, змістова сутність політичної культури, яка належить до першого компонента поняття "політичний режим", дає можливість переконатися у різнобічності, інтегральності останнього й відповідно до його складових визначити режими гуманний та антигуманний, західний та східний, комуністичний, демократичний та ідеократичний (тобто такий, за якого політичні рішення підпорядковані ідеологічним установкам, відхід або викривлення яких - привід для репресій та переслідувань), прагматичний, конформістський та активізуюче-мобілізаційний, раціональний та ірраціональний тощо.

Другий компонент змісту поняття "політичний режим" також має кілька вимірів, обумовлених рівнем та якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципом поділу влади, способами формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, засобів масової інформації, армії, поліції, церкви.

Проблема рівнів та якості соціально-економічного розвитку має багато аспектів і концептуальних інтерпретацій. Як приклад, розглянемо відоме узагальнення перебігу соціально-економічного розвитку, здійснене У. Ростоу в книзі "Стадії економічного зростання". В цій книзі сформульована теорія п'яти універсальних стадій економічного розвитку, обов'язкових для всіх країн, хоча в кожній країні вони мають свою специфіку. Перша стадія - традиційне суспільство з примітивною технологією, переважанням землеробства, значущою роллю сімейних, кланових зв'язків. Друга стадія - перехідне суспільство, в якому створюються передумови для піднесення, виникає нова еліта, загострюється націоналізм, що є реакцією на вплив більш розвинених країн і стає рушійною силою змін. Третя стадія - злет, у процесі якого зростає частка національного доходу, яку спрямовують на інвестування й накопичення, одержані прибутки знову використовуються як капітал, швидко розвиваються нові галузі виробництва, міста. Ця стадія є початком індустріалізації. Четверта стадія - зрілість, коли формується багатогалузева структура економіки, з'являються електротехнічна, автомобільна, хімічна промисловість. П'ята стадія - суспільство споживання, яке характеризується: а) зміною структури економіки на користь сфери послуг і виробництва технічно складних споживчих товарів тривалого використання; б) перерозподілом структури робочої сили за рахунок збільшення в ній частки зайнятих в установах, конторах та кваліфікованих працівників на фабриках і заводах; в) зростанням надходження матеріальних, трудових, фінансових ресурсів на потреби соціального страхування й забезпечення.

Отже, існують слабко-, середньо- та високорозвинені рівні соціально-економічного розвитку, а відповідно - й аналогічні політичні режими.

Людська спільнота, яка перебуває на тій стадії суспільного розвитку, де самовиявлення вільних людей огороджене законами від безпосереднього втручання й довільної регламентації їхньої діяльності з боку державної влади, являє собою громадянське суспільство. Громадянське суспільство пройшло такі історичні форми становлення: а) античний поліс, який є історичним прообразом і генотипом західної цивілізації; б) середньовічне вільне місто-комуна та середньовічний цех - корпоративна форма суспільних відносин; в) громадянське суспільство індустріальної доби - станова форма; г) громадянське співтовариство низки етнорегіональних суспільств - загальна форма. Сформоване громадянське суспільство, яке пройшло стадію становлення, характеризують наявність різноманітних громадських об'єднань та організацій громадян, персоніфіковані відносини власності, незаангажовані державою засоби масової інформації тощо. Все це розширює уявлення про політичний режим, оскільки міра розвиненості громадянського суспільства також є його індикатором.

Однією з найважливіших рис громадянського суспільства є його відкритий характер. Австро-англійський філософ Карл Поплер визначив характеристику відкритого суспільства, яка багато в чому застосовна до політичного режиму. Він виділив такі його параметри: можливість здійснення особистістю вільного вибору будь-яких форм дій; сприйнятливість суспільства до критики; незалежність індивідів від ідеологічних догм; панування в суспільстві принципів свободи й правової рівності; цілковита залежність суспільства від соціальне важливих рішень своїх членів тощо. Це зумовлює особливу атмосферу відкритого суспільства, якій притаманні: змагальність і співіснування найбільш значущих соціально-філософських теорій, принципів, ідей, орієнтацій (наприклад, лібералізму, соціал-демократії, консерватизму); наявність різних суспільно-політичних сил, сукупна діяльність яких створює різноманітність шляхів і можливих напрямів розвитку суспільства; домінування якщо не терпимості, то принаймні толерантності, що дозволяє зберігати соціальний і громадянський мир, удосконалювати суспільство.

Змістово взаємозв'язана з теоретичними поглядами К. Поплера концепція відкритого суспільства американського громадського діяча Джорджа Сороса. Він дає таке визначення відкритого суспільства: це майбутній міжнародний порядок з прозорими міждержавними кордонами й свободою всеосяжних транснаціональних економічних, інформаційних, культурних зв'язків (як приклад наводиться сучасне Європейське співтовариство); це єдиний культурно-політичний організм з притаманними йому інтегративними цілями, вибір яких залежить від суспільне значущих потреб.

Відкритому суспільству й відкритому політичному режиму протистоять закрите суспільство й закритий політичний режим. Поділ політичних режимів на такі, що мають "відкриту" та "закриту" владу запропонував французький політолог Ж. Бюрдо.

Закрите суспільство, чимало рис якого відповідають критеріям політичного режиму, на думку К. Поплера та австрійського економіста й політолога Ф. А. Хайєка, є догматично-авторитарним, що відтворює доісторичні форми "тотальної солідарності", воно приречене на застій та внутрішнє духовне й фізичне виродження. Закрите суспільство - це стан соціуму, де держава втручається в усі царини життя громадян, підмінюючи їхню особисту відповідальність певними табу, усталеними правилами. Французький філософ Анрі Бергсон пріоритетними у закритих суспільствах вважає такі риси, як несприйнятливість до новацій, авторитарність, абсолютне підпорядкування його членів верховній владі.Відкритий і закритий режими відрізняють відповідно стан політичного плюралізму (як суперництво різних груп, організацій за владу, вплив на неї) та політичний монізм, а також наявність та відсутність політичної опозиції, відмінність ролі у них засобів масової інформації, армії, поліції. Кожний зазначений параметр є додатковим індикатором певного політичного режиму. Наприклад, залежно від ролі, функцій у суспільстві армії, поліції, органів безпеки як важливих інструментів політики режим може бути військовим, громадянським, поліцейським та ін.

Сутнісними атрибутами політичних режимів є спосіб і порядок формування органів державної влади (наприклад, призначення чи вибори формальні чи вільні, одноособове рішення чи за участю мас), а також реалізація принципу поділу влади М. Дюверже розрізняє режим злиття влади (наприклад, абсолютна монархія), режим співробітництва влади (наприклад, парламентська республіка), режим поділу влади (наприклад, президентська республіка). Ще одним показником політичного режиму є кількість владників (наприклад, олігархія - режим спільного правління певної групи, монократія - режим особистої влади).

Будь-який політичний режим прагне самолегітимації, тобто намагається викликати віру, прихильність до себе, переконати громадян у правильності та обгрунтованості свого правління, його ефективності. Легітимних політичних режимів самих по собі не існує, бо легітимність досягається створенням емоційно-оціночного стану підлеглих цього режиму та професійно грамотною роботою політичного менеджменту й маркетингу. Індикатором легітимності режиму є й характер відносин його з іншими державами (наприклад, режим напівколоніальний, суверенний тощо).

Багатовимірність як першого, так і другого змістових компонентів політичного режиму переконує в можливості найнесподіванішого поєднання його вимірів, наприклад відкритого режиму з режимом поділу влади, плюралістичного режиму з маріонетковим режимом. Отже, другий компонент визначає таке можливе розрізнення політичних режимів: відкритий та закритий, слабко- та високорозвинений, легітимний та нелегітимний, демократичний та позірно демократичний, монократія та олігархія, колоніальний та суверенний, режим цензури та режим свободи слова тощо.

Третій змістовий компонент політичного режиму - це методи здійснення політичної влади, способи врегулювання й розв'язання соціальних і політичних конфліктів. Починаючи з XIX ст. ідея конфліктності суспільного, політичного життя отримала наукове визнання й розвиток. Причому чимало західних учених вважають, що теорія конфлікту багато в чому ґрунтується на творах К. Маркса. Існує безліч модифікацій теорії конфлікту, серед яких найбільш відомі конфліктний функціоналізм (Г. Зіммель, Л. Козер), діалектична теорія конфлікту (Р. Дарендорф), аналітична конфліктна теорія (Р. Коллінз). Конфлікт, оскільки він є соціальним атрибутом людського суспільства, наявний практично у будь-якому політичному явищі. Найбільш яскраво у західній політологічній літературі репрезентовані три ключові моделі політичного конфлікту: ліберальна, авторитарно-консервативна і соціалістична (класова) з відповідними способами врегулювання. Останні також є різноманітні й зосереджені у спектрі насильницьких, конфронтаційних та консенсусних, ненасильницьких способів. Так, американський вчений Д. Шарп у книзі "Політика ненасильницьких дій" описує майже дві сотні методів ненасильницького розв'язання політичних проблем, поділивши ці методи на три класи: методи ненасильницького протесту й переконання, методи відмови від соціального, економічного й політичного співробітництва, методи ненасильницького втручання. Способи розв'язання політичних, соціальних конфліктів - також індикатори політичних режимів. У взаємозв'язку з цими показниками розрізняють ліберальні, авторитарні й терористичні режими.

Отже, політичний режим є осереддям взаємодії комплексу компонентів, кожний з яких, у свою чергу, містить не менш інтегровані складові. Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Розрізняють чотири головних елементи політичної системи: 1) політичні відносини - відносини боротьби, співробітництва, субординації, координації, панування, консенсусу; 2) політичні інституції - держава, партії, громадські організації; 3) політичні норми - юридичні норми, норми політичних партій, політизовані норми громадських організацій; 4) політичні ідеї, теорії, політична культура - стандарти політичної поведінки, політичні традиції та звичаї, політична наука, політична психологія, політична ідеологія. Політична система, отже, також є багатовимірною, але взаємодія її складових становить механізм політичного володарювання, тобто його внутрішній устрій. Розібратися в цьому механізмі слід на семінарському занятті. Тут важливо підкреслити змістовну близькість понять "політична система" та "політичний режим", яка полягає в тому, що останній відображає функціонування механізму політичної системи. Тому політичні режими відрізняються один від одного передусім своєю політичною системою (її структурою, пріоритетами, методами дії тощо).

Полібій, підхопивши ідеї Платона про політичне виродження форм правління, розглядав кругообіг політичного життя держав, який виражається в послідовній заміні один одним шести форм правління. Першою виникає монархія -- правління однієї особи. Розкладаючись, монархія перероджується на протилежну форму -- тиранію. Незадоволеність тираном призводить до того, що шляхетні громадяни позбавляють правителя влади. Внаслідок цього встановлюється аристократія -- правління небагатьох, які переслідують інтереси спільного блага. Аристократія, в свою чергу, поступово вироджується в олігархію -- правління тих, хто використовує свою владу для особистого збагачення. Умови цього правління породжують незадоволення, що неминуче призводить до наступного перевороту, в результаті чого утворюється правління багатьох -- демократія. її спотворенням є охлократія -- панування натовпу.

У сучасній політичній науці одним з перших до проблем класифікації політичних режимів підійшов Г. Моска. Він не завершив свою класифікацію, а його послідовники виділяють чотири типи політичних режимів: аристократично-авторитарний, аристократично-ліберальний, демократично-авторитарний, демократично-ліберальний.

Існує особливий, своєрідний підхід до класифікації політичних режимів в українській політичній думці. Автор цього підходу В. Липинський у «Листах до братів-хліборобів» виділяє три типи політичних режимів: 1) демократію з республікою; 2) охлократію з диктатурою; 3) класократію з правовою монархією. Під демократією фактично розуміється парламентська і президентська республіка. Під охлократією розуміється такий суспільно-політичний лад, за якого активна меншість згуртовується шляхом організації елементів в одну верству і панує над усім суспільством, тобто не влада натовпу, а влада над натовпом. І під класократією В. Липинський розуміє такий соціально-політичний лад, коли активна меншість, виборна аристократія, приходить до влади, управління шляхом виборів найкращих представників із різних станів і класів суспільства. Влада цієї активної меншості, виборної аристократії, обмежується послухом монархові, влада якого, в свою чергу, обмежується законами, прийнятими законодавчими органами, які утворюються з вибраних представників окремих класів.

Цікавий і, на наш погляд, розумний підхід щодо класифікації політичних режимів висловлює російській вчений К. С. Гаджиєв. Він робить висновок, що визначальною в класифікації політичних режимів є існуюча політична система. У ліберально-демократичній політичній системі, каже він, визначальне значення для класифікації політичних режимів належить характеру розподілу влади, що має вирішальний вплив на характер співвідношення, прерогативи і функції основних владних інститутів держави. Насамперед, продовжує він, політичні режими розрізняються згідно ролі, яку виконують глава держави і глава уряду в системі влади: конституційна монархія, парламентська республіка, президентська і змішана республіка. При цьому слід зауважити, що конституційна монархія, за винятком процедури вибору глави держави, за базовими параметрами збігається з парламентським режимом (схема 18).

У політичній системі диктаторського типу розподіл властей відсутній, тому головним критерієм класифікації політичного режиму необхідно затвердити форми організації та функціонування унітарної ієрархічної влади. За цим критерієм у сучасних диктаторських політичних системах розрізняють авторитарні і тоталітарні режими. Всередині цих режимів існують свої особливості і нюанси. Так, у рамках авторитаризму розрізняють традиційно-монархічний, громадянський, військово-політичний, авторитаризм модернізації; у рамках тоталітаризму -- більшовицький, фашистський, нацистський режими (схема 19).

Треба сказати, що і при авторитаризмі, і при тоталітаризмі немає чистих, класичних режимів, які повністю відповідали б усім критеріям, а існують режими змішані, які поєднують у собі елементи різних політичних систем.

Звернемось до типології політичних режимів. Треба зауважити, що «класифікація» і «типологія» -- поняття різні. «Класифікація» ґрунтується на виділенні деякої загальної ознаки в сукупності різних явищ політичної дійсності, завдяки чому досягається певна упорядкованість. «Типологія» ж повинна відбивати узагальнений образ, явище, сукупність. При цьому утворюється особлива абстракція -- тип, який дає змогу відображувати сукупність у «чистому» вигляді, без другорядних якостей. Класифікація ідеальних, «чистих» типів визначається терміном «типологія».

Для всебічної типології політичних режимів треба визначити критерії цієї типології. Можна погодитися з українським вченим О. Рудакевичем, який для типології політичних режимів пропонує такі критерії: спосіб формування органів влади; сту- пінь поділу державної влади; співвідношення державного управління та місцевого самоуправління; становище особи в суспільстві, її права і свободи; тип орієнтації громадян на політичну систему суспільства; роль партій, інших об'єднань у політичному житті; характер взаємин влади і опозиції; методи розв'язання конфліктних ситуацій; зміст і співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності; ефективність контролю громадянського суспільства за діяльністю державних ін. статутів; ступінь політичного та ідеологічного плюралізму; місце й роль силових структур у політичному житті.

Сучасна політична наука найчастіше застосовує типологію, за якою політичні режими поділяються на демократичні та антидемократичні. У свою чергу, антидемократичні режими поділяються на тоталітарні та авторитарні.

Розглянемо коротко характерні особливості цих режимів. Почнемо з тоталітарного режиму. Термін «тоталітаризм» походить від латинського слова totalis, що означає «весь, цілий, повний». На практиці тоталітарний режим встановився в деяких країнах у першій половині XX ст. Тоталітаризм означає повний (тотальний) контроль та жорстку регламентацію з боку держави усіх сфер життєдіяльності суспільства та кожної людини засобами збройного насильства. Політична влада поглинає і все суспільство, і окрему людину. При цьому влада формується однією людиною, або вузькою групою осіб з правлячої еліти. Здійснення політичного панування можливе лише в тому випадку, коли влада спирається на розвинуту каральну систему, політичний терор, тотальне ідеологічне оброблення суспільної думки. Тоталітарні режими найчастіше виникають у надзвичайних умовах: зростаючої нестабільності, глибокої економічної і політичної кризи в суспільстві, необхідності швидкого вирішення стратегічних завдань. Його встановлення розглядається як спосіб подолання зазначених проблем та досягнення визначених цілей.

Найчастіше виділяють такі ознаки тоталітаризму: 1) надцентралізація структур влади, яка має пірамідальну форму, на вершині якої -- лідер-вождь або группа. Володарююча група не несе відповідальності за свої дії ні перед яким виборним органом, концентрує в своїх руках усю повноту влади -- законодавчу, виконавчу і судову; 2) монопольна ідеологія, яка обґрунтовує право режиму на позаконтрольне панування. Значення ідеології в тоталітарних режимах визначається необхідністю підкорити все населення реалізації єдиної мети; 3) масова, монопольно володарююча партія, яка формує політичні цілі, визначає засоби їх реалізації, здійснює підбір і розстановку кадрів; 4) розгалуджена каральна система; 5) відсутність громадянських прав і свобод та громадянського суспільства; 6) висока ступінь мілітаризації в усіх сферах суспільного життя.

Розрізняють три форми тоталітарного режиму: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм і радянський комунізм. Усі вони мають особисті відзнаки.

Іншим політичним режимом є авторитаризм. Цей політичний режим займає проміжне місце між тоталітаризмом та демократією. Але це не розкриває суттєвих ознак для всього режиму в цілому. При визначені авторитаризму суттєвою ознакою є відносини влади і суспільства. Ці відносини будуються, швидше за все, не на переконанні, а на примусі. Авторитаризм (від лат. autoritas -- цілковита влада, вплив, наказ) -- це державно-політичний режим, стиль суспільного життя, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи чи обмеженої групи осіб, звуженням політичних прав і свобод громадян та суспільно-політичних організацій, чіткою регламентацією їхньої активності, різким скороченням прерогатив та повноважень демократичних інституцій.

Авторитарний режим ґрунтується на беззаперечному підпорядкуванні владі, яка прагне будь-якими засобами затвердити й зберегти свій авторитет. І хоч авторитаризм дещо лібералізує суспільне життя, дозволяє обмежений і контрольований плюралізм у політичному мисленні і діях, наявність опозиції, все ж таки чітко розробленої державної ідеології немає. При авторитаризмі керівництво різними сферами суспільного життя не таке всебічне, як при тоталітаризмі, немає тотального контролю над соціальною та економічною інфраструктурою громадянського суспільства, за виробництвом, профспілками, навчальними закладами та засобами масової інформації.

Разом з тим режим не дозволяє реальної політичної конкуренції за владу, фактичної участі населення в прийнятті рішень з важливих питань життя суспільства.

У реальному політичному житті є багато різновидів авторитарного режиму, такі як, наприклад, військові режими (режим Піночета в Чилі), громадянські диктатури (режими в країнах арабського Сходу), теократичні режими (режим аятоли Хомейні в Ірані) тощо.

Третім типом політичних режимів є демократичний. Ідея демократії (від грець. demos -- народ і kratos -- влада) народилася в античних полісах як уява про народовладдя, про участь кожного громадянина в політичному, суспільному житті і діяльності, про принципову можливість (і надання цій можливості правового характеру) участі всіх громадян держави в управлінні нею. Сучасні підходи до сутності демократії досить різноманітні, їх можна згрупувати в два основні напрями. Одні автори вважають, що демократія -- це не метод організації особливої політичної сфери життя, а спосіб функціонування й розвитку всього суспільства як цілого. Інші вчені розглядають демократію як технологію формування та здійснення влади. Найповніше втілення такі погляди дістали в теоріях елітарної демократії. На думку американського політолога Р. Макайвера, «демократія не може бути правлінням більшості чи правлінням мас. Це насамперед спосіб визначення: хто правитиме і -- в загальному плані -- з якими цілями». Класична в цьому плані характеристика демократії, запропонована І. Шумпете-ром: «Індивіди добиваються влади для прийняття рішень засобами конкурентної боротьби за голоси народу», отже, «демократія є правлінням політиків».

Можна стверджувати, що ідеальних демократичних режимів немає. Вони досить різноманітні. Однак є такі спільні ознаки, притаманні всім демократіям:

-- вільні вибори правителів, які передбачають щонайменше три умови:

а) свободу висування кандидатур;

б) свободу виборчого права, тобто загальне й рівне виборче право за принципом «одна людина -- один голос»;

в) свободу голосування (воно має бути таємним), рівність усіх в інформації та можливості вести пропаганду під час виборчої кампанії;

-- наявність представницьких органів, які формуються на основі загальних виборів;

-- виконавча влада походить від народу (президентська республіка) чи представницького органу (парламентська республіка);

-- побудова держави за принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу й судову;

-- легальна діяльність не тільки урядових, а й опозиційних партій (багатопартійність);

-- визнання і здійснення на практиці принципів конституційності й законності. І влада, і громадяни повинні поважати конституцію, що зобов'язує партії доводити свою прихильність до згоди, а саму владу -- підкорятися юрисдикції незалежного органу конституційного контролю;

-- визнання рівноправності громадян, проголошення і здійснення на практиці демократичних прав і свобод;

-- розвинуті сектори економіки, вільні від прямого державного втручання;

-- розвинуте громадянське суспільство: державна влада і громадянське суспільство виступають як рівноправні партнери, які на пріоритетних засадах беруть участь у вирішенні тих чи інших суспільних проблем; і держава, й громадянське суспільство є суб'єктами суспільної життєдіяльності.

У науковій літературі виділяють два підтипи демократичних режимів: парламентський і президентський, їх основні характеристики відповідають характеристикам парламентської та президентської форм державного правління.

Размещено на Allbest.ru