Співдружність Незалежних Держав

Размещено на http://allbest.ru

18

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

Комплекс Києво-Могилянська академія

Кафедра історії України

Реферат

на тему

«Співдружність Незалежних Держав»

Виконала: студентка 434 групи

Подоляка В.І._______________

Перевірила: к. і. н.,доцент

Гайдай О.М._________________

Миколаїв - 2015

Зміст

Вступ

1. Перебудова і розрад СРСР (1985-1991)

2. Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав

3. Створення СНД і вироблення її організаційних засад

Висновки

Використана література

Вступ

Історія людства стала свідком загибелі всіх великих імперій. Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу -- одна з найважливіших подій другої половини XX століття. Під тиском внутрішніх і зовнішніх проблем розвалилася наддержава, яка майже 70 років суттєво впливала на перебіг міжнародних подій. Створення у майбутньому Співдружності Незалежних Держав - це результат розпаду СРСР.

Актуальність даної теми полягає в тому, що в сучасному етапі, СНД відіграє важливу роль у міжнародних світових відносинах.

Мета даної роботи полягає в визначенні причин створення СНД, аналізі цього процесу.

Постало завдання не просто опрацювати матеріали даного дослідження, а і зробити всебічний і ґрунтовний аналіз.

Обьектом виступає СНД, як організація.

Предметом - процес її створення, причини цієї дії, її наслідки.

1. Перебудова і розрад СРСР (1985-1991)

Названі роки ввійшли в історію під назвою горбачовської перебудови, коли група молодих і енергійних діячів розпочала оновлення економічних основ, політичного устрою і духовного життя радянського суспільства. Період "перебудови" пройшов два основних етапи: 1) 1985--1987 рр., 2) 1987-- 1991 рр. Докорінні зміни умов розвитку виробництва і методів керівництва економікою, важливі перетворення в суспільно-політичній сфері, реалізація нових зовнішньополітичних принципів вийшли за намічені рубежі і привели до розпаду існуючої понад сім десятиліть радянської системи, СРСР і світової системи соціалізму.

"Перебудова" пов'язана з ім'ям М.С. Горбачова, який в березні 1985 р. став генеральним секретарем ЦК КПРС. П'ятдесятичотирьох-річний Горбачов був наймолодшим членом Політбюро, пройшов повну школу партійного керівника.

До складу Політбюро було включено чимало нових членів, які поділяли радикальні думки генсека. Задум реформ, які склали перший етап модернізації, був викладений Горбачовим на квітневому (1985р.) пленумі ЦК КПРС. Серцевиною першого етапу реформ була свого роду "презумпція невинності" соціалізму за економічний спад в економіці. На його думку, проблема полягла в невикористаних можливостях соціалізму. "Прискорення", "перебудова" і "гласність" стали ключовими поняттями першого етапу реформ.

Між ними існував тісний взаємозв'я­зок: гласність означала вияв усіх недоліків, що гальмують прискорення соціалістичного розвитку, а перебудова передбачала внесення структурних і організаційних змін у господарські, соціальні, політичні механізми з метою досягнення все того ж прискорення[4, c.87-88]. радянський прибалтійський співдружність

Основною вважалася зміна інвестиційної і структурної політики, яка передбачала перенесення наголосу з нового будівництва на технічне переозброєння діючих підприємств і виробництв. Завданням №1 було визнано прискорений розвиток машинобудування як основи переозброєння всього народного господарства. Вжиті зосереджені грошові, в тому числі і валютні, вливання в машинобудування не дали ефекту.

В типово хрущовському дусі була проведена шкільна реформа, коли головним завданням було проголошене загальне комп'ютерне навчання. І це при тому, що радянська промисловість не могла випустити і частки комп'ютерів для використання спеціалістами у проведенні радикальних реформ.

В андроповському стилі намагався Горбачов зміцнити дисципліну на виробництві. Особливу "славу" набула програма боротьби з алкоголізмом, створення товариств для її реалізації, варварське знищення виноградників.

Як і в попередні роки, гасло "кадри вирішують все" мало актуальне значення. До початку 1987 р. було замінено 70% членів Політбюро, 60% секретарів обласних партійних організацій, 40% членів ЦК брежневсько-го "набору". Великі векселі були видані радянському народу XXVII з'їздом КПРС; зокрема, подвоїти до 2000 р. економічний потенціал СРСР, а кожну сім'ю забезпечити окремою квартирою[10, c.131-132].

Проте мільйони радянських людей на власному досвіді переконувалися, що постачання товарами народного вжитку і продовольством не лише не поліпшується, а й погіршується, дефіцит постійно посилюється.

Для цього були глибинні причини: скрита інфляція, поступова збіднілість державної казни, бюджетний дефіцит тощо. Проте лише в 1993 р. Горбачов зміг більш-менш критично оцінити результати своєї політики: в 1985--1986 рр. в економіці ми діяли стереотипно -- розпочали реформи з важкої промисловості, тоді як треба було розпочинати з сільського господарства і легкої промисловості. Раніше (1988 р.) він "виявив" лише одну власну помилку: то була масова антиалкогольна кампанія. Всі інші недоліки він списував на попереднє керівництво.

Під впливом реалій в економіці й суспільстві, не без допомоги економістів, соціологів, політологів, які рішуче потіснили в його авторському активі парткерівників, 1987 р. Горбачов пішов на серйозні корективи свого реформаторського курсу.

Нову ідеологію і стратегію реформ він проголосив у січні 1987 р., а кульмінацією нового реформаторського курсу стала XIX партійна конференція, що відбулася влітку 1988 р. З радянської соціалістичної системи була знята "презумпція невинності", в ній були виявлені серйозні хиби.

На перше місце виступало творення демократичної системи соціалізму, в якій сутністю проголошувалася всеохоплююча демократизація. Гасло "Більше демократії!" означало впровадження безпосереднього управління трудящих у виробничі відносини, державну владу, законотворчість. Політична демократизація повинна була зруйнувати командно-адміністративну систему, яка гальмувала економічні реформи.

Таким чином, нова стратегія передбачала насамперед всебічну демократизацію суспільства, без якої неможливі радикальні економічні реформи. XIX партконференція затвердила курс на створення правової держави, головна роль в формуванні якої надавалася політичній реформі. Передбачалися чіткий розподіл обов'язків партійних органів і Рад, передача влади з рук КПРС Радам.

Складовою частиною реформи стало введення в країні посади президента, проведення виборів народних депутатів Рад на альтернативній основі.

Демократизація суспільства привела до формування спочатку численних політичних організацій, а потім партій. Цьому процесу особливо сприяла відміна ст. 6 Конституції (березень 1990 р.) про керівну роль КПРС в суспільстві та ряд законів загальносоюзного і республіканського масштабу про громадські організації. Перші вибори на альтернативній основі до Верховної Ради СРСР дозволили до IX складу увійти прихильникам радикальних політичних і економічних реформ[11, c.676].

У галузі економіки теж були здійснені важливі кроки до ринкових відносин. Були дозволені індивідуальна трудова діяльність і створення кооперативів з виробництва деяких видів продукції.

Широкі права надавалися підприємствам, які одержували можливість самостійно реалізовувати позапланову продукцію. Хоча без ринкових механізмів здійснювати це було дуже важко. Новий закон про підприємство мав сприяти формуванню економічних і правових умов розвитку підприємства. Реорганізовувалася банківська система, створювалися комерційні та кооперативні банки. Збільшувалися іноземні інвестиції та створювалися спільні із зарубіжними фірмами підприємства.

У сільськогосподарському виробництві виникли фермерські господарства. Все більшого поширення в економіці набував недержавний сектор. Проте реформування економіки не поліпшило стану справ у народному господарстві, збільшувалися розміри дефіциту держбюджету, зростало безробіття.

Позитивні зміни відбулися в зовнішній політиці. У грудні 1988 р. в промові на Генеральній Асамблеї ООН Горбачов сформулював нову концепцію радянської зовнішньої політики, в якій центральне місце відводилося пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими.

Уряд СРСР оголосив мораторій на випробування ядерної зброї, призупинив розгортання ракет середнього радіуса дії в Європейській частині країни, на 500 тис. скоротив збройні сили, розпочав конверсію воєнного виробництва, вивів свої війська з Афганістану. У цієї політики були і відверті противники, які перейшли в ряди горбачовської опозиції. Серйозні зміни відбулися у відносинах між СРСР і країнами, що входили в так звану систему соціалізму, про що йшлося вище.

В умовах перебудови і гласності суперечності в СРСР, що замовчувалися офіційними колами, переросли у відкриті конфлікти. Економічна криза посилювала міжнаціональну напруженість.

У національних республіках виникають організовані рухи (національні фронти) за розширення прав республік і реформи радянської федерації. Не задовольняючись реалізацією рішень XIX партконференції про розширення суверенності республік у складі СРСР, в республіках Прибалтики все голосніше звучали фрази про радянську окупацію і необхідність відновлення державності трьох республік.

Значного впливу набули національні фронти у Вірменії і Грузії. В останній протистояння націонал-радикалів і комуністів завершилося втручанням сил Радянської армії і загибеллю 20 прихильників Народного фронту. В Україні набув впливу Народний Рух.

Восени 1988 р. на виборах у центральні і місцеві органи влади в Естонії, Латвії і Литві перемогли представники народних фронтів. 1988-- 1989 рр.

Декларації про державний суверенітет прийняли Верховні Ради трьох прибалтійських республік і Азербайджану, 1990 р. -- Молдавія, РРФСР, Україна. Подальший процес проголошення суверенітетів охопив усі республіки. Ці декларації поставили в центр політичного життя питання про існування СРСР.

У квітні -- травні 1991 р. у підмосковній резиденції Горбачева Ново-Огарьово відбулися переговори керівників 9 союзних республік з питання підписання нового союзного договору, який передбачав створення Союзу суверенних держав (ССД) як демократичної федерації рівноправних радянських суверенних республік. Його підпи­сання було призначено на 20 серпня 1991 р.

У ставленні до нового договору виявилися як прихильники, які бачили в ньому можливість зниження рівня міжнаціональної конфронтації, так і рішучі противники, які вбачали в новому договорі капітуляцію центру перед вимогами націонал-сепаратистських сил у республіках.

За кілька днів до підписання нового договору останній президент СРСР Горбачов був усунений від влади і новостворений Державний Комітет з надзвичайного стану (голова -- Янаєв Г.І.) проголосив на шість місяців у країні надзвичайний стан. Завдання комітетників полягало у відновленні порядків, які існували до 1985 р. Проте організатори антиконституційного заколоту зазнали поразки. Ці події наблизили розпад СРСР. Наприкінці 1991 р. Україна, а потім й інші республіки проголосили про створення самостійних держав.

У грудні 1991 р. в Білорусі під час зустрічі керівників Росії, Білорусі і України було проголошено про припинення дії союзного договору 1922 р. і про припинення діяльності державних структур СРСР. Так напередодні 69-ї річниці створення Союзу була підведена риска під його існуванням[8, c.341-342].

2. Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав

Розпад СРСР не можна віднести ні до реформаторської політики Горбачева, ні до наслідків наради трьох президентів у Білорусі. Він став результатом суми суб'єктивних і об'єктивних факторів. Звичайно, політичний вибір трьох президентів значно прискорив розпад Союзу.

Очевидно і те, Ідо Горбачев не мав продуманої і вивіреної національної політики, він кидався із однієї сторони в іншу, не знав "скільки" суверенітету треба дати республікам, щоб зберегти Союз. Але все одно стояло запитання: як довго триматиметься радянська імперія?

Світовий досвід переконливо свідчить, що всі імперії трималися тільки в умовах тоталітарних деспотичних режимів. Істина полягає в тому, що імперії і широкі політичні свободи несумісні і це -- головне, що лежало в основі розпаду СРСР. Поряд з проголошенням на нараді в Білорусі про об'єктивний процес виходу республік із складу СРСР у заяві трьох керівників говорилося про створення Співдружності незалежних держав у складі Білорусі, Росії і України. Ця співдружність проголошувалась відкритою для приєднання всіх держав -- членів Союзу РСР, а також для інших держав, які поділяють її цілі і принципи.

Казахстан і центральноазіатські республіки через кілька днів виявили готовність приєднатися до Співдружності. Горбачов, хоча і був незадоволений процесом розпаду СРСР, заявив про участь у процесі формування нового міжнародного альянсу. Проте на наступну зустріч одинадцяти керівників республік СРСР в Алмати (21 грудня) його навіть не запросили.

Фактично він був уже президентом без країни. Тепер уже одинадцять незалежних держав проголосили про створення Співдружності переважно з координаційними функціями, без будь-яких виконавчих, законодавчих чи судових інституцій і повноважень. Алматинська декларація проголошувала про принципи існування СНД.

Під декларацією були відсутні підписи Грузії, Литви, Латвії і Естонії, які вважали взагалі незаконними своє включення до Союзу і не бажали брати участь у будь-яких альянсах. За цих умов Горбачов вимушений був добровільно скласти повноваження Президента СРСР.

Учасники алматинської зустрічі, які поставили свої підписи під декларацією, доводили, що розпуск Союзу і створення альянсу, незалежних держав стали єдино можливим виходом із політичного тупика.

На перших порах центральне місце у взаємовідносинах учасників СНД займали питання, пов'язані з поділом майна СРСР, встановленням кордонів між країнами, які вводили власні валюти. Встановлювались умови транспортування вантажів по територіях держав -- учасниць СНД. Міжнародні відносини Росії і нових незалежних держав складалися із знач-' ним тертям і конфліктами.

В Росії, в тому числі і у вищих ешелонах влади, існують і активно діють імперські сили. Прихильники відновлення СРСР у тій чи іншій формі діють і в нових незалежних державах. Гострі дискусії велись між Україною і Росією із-за поділу Чорноморського флоту і володінням Кримським півостровом.

Гострі конфлікти мали місце між Росією і урядами прибалтійських держав із-за невирішеності територіальних питань. Гостро стоїть питання про статус і становище російськомовного населення поза межами Росії, яке остання нерідко бере під захист, порушуючи суверенітет нових незалежних держав. Економічні і стратегічні інтереси Росії в Таджикистані і Молдові стали причинами її участі в збройних конфліктах у цих регіонах[8, c.469].

Разом з тим російський уряд насамперед постійно намагався зберегти тісні зв'язки з колишніми республіками в рамках СНД і створити якісь наддержавні органи. За його ініціативою з центром у Москві був створений Міждержавний комітет СНД. Шість держав (Росія, Білорусь, Казахстан та ін.) підписали договір про колективну безпеку. Розроблений і затверджений статут Співдружності.

Проте ці організації і документи не змогли забезпечити дієвість СНД, яке не являє собою єдиної оформленої організації.

Більшість нових незалежних держав виступають за плідні двосторонні відносини, хоча розпад СРСР значно зруйнував традиційні економічні зв'язки на його території. Найбільш показові зв'язки мають Росія і Білорусь, а президент останньої прагне об'єднання двох країн. Така політика має противників і прихильників як з однієї, так із другої сторони.

Одним словом, процес становлення взаємовідносин між новими незалежними державами, особливо між ними і Росією, є непростим. Ніякі формально створені наддержавні інституції не зможуть вирішити складних питань цих взаємовідносин. В останні роки швидкими темпами відбувається політична і економічна інтеграція Росії і Білорусі, яка привела до створення союзу двох держав. Політики цих держав сподіваються «а приєднання до союзу України і Казахстану[1, c. 24-25].

3. Створення СНД і вироблення її організаційних засад

8 грудня 1991р. на зустрічі керівників Білорусі, Росії та України в Біловезькій пущі було прийнято рішення про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). 21 грудня у Алма-Аті до Співдружності приєдналося II з 15-й колишніх республік СРСР. Чотири інші (країни Балтії та Грузія) фактично підтримали цей історичний факт.

До СНД в різних країнах поставились по-різному, але всі зазначили одне: мінсько-алма-атинський акт - це остаточний кінець СРСР старого зразка. горбачовський перебудова державний суверенітет

Виступаючи 4 квітня 1992р. на міжнародному Бертельс-манівському форумі (Німеччина), Л.М.Кравчук так охарактеризував позицію України щодо СНД: «СНД не є ані, державою, ані наддержавою. Вона не є суб'єктом міжнародного права і міжнародних відносин. СНД - це форма співробітництва незалежних держав, які самостійно відповідають за свій внутрішній розвиток і відносини з іншими країнами»

Організаційні основи СНД оформлено кількома документами, які називають установчими: Біловезькою угодою про створення СНД, Протоколом до неї, який учасники вирішили рахувати складовою частиною Угоди, і Алма-Атинською декларацією, а також Статутом, який прийнятий 22 січня 1993р.

Статут Співдружності Незалежних Держав, схвалений сімома країнами на зустрічі керівників Співдружності в Мінську 22 січня 1993 року, надає право асоціативного чи повного членства, а також статус спостерігача. Статут об'єднує не лише установчі документи Співдружності, але й угоди про координаційні структури, досягнуті за час існування СНД. Крім того, він вперше передбачає створення виконавчого органу. Статут набуває чинності для країн, що ратифікують його не пізніше 22 січня 1994 року.

Жодна міжнародна організація не може ефективно функціонувати без статуту чи подібного законодавчого акту, який визначає права та обов'язки сторін. Через це можливо найважливішим результатом останньої зустрічі лідерів СНД, що відбулася 22 січня 1993 року в Мінську, було прийняття Статуту Співдружності сімома з десяти членів.Парламенти цих країн мають ратифікувати Статут протягом одного року.

Питання про статут Співдружності було вперше внесено до порядку денного на першій зустрічі лідерів СНД, що відбулася 30 грудня 1991 року після створення СНД на початку місяця. Однак за вимогою України його було знято з порядку денного, оскільки Україна не бажала пристати на будь-яку угоду, яка обмежувала б її свободу дій і, таким чином, обтинала її щойно здобутий суверенітет.

Питання про статут знову постало на зустрічі в Ташкенті, яка відбулася 15 травня 1992 року. Тоді стало відомо, що міністри закордонних справ країн СНД готують проект на наступну зустріч на найвищому рівні. Робота над ним тривала й після зустрічі.

До першої редакції проекту було внесено чимало змін, оскільки він передбачав для країн-членів різні рівні інтеграційних обов'язків. З жовтня 1992 до січня 1993 року кількість статей зменшилася з 65 до 48, а потім до 45. Під час зустрічі в Мінську, де статут схвалили керівники Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану й Узбекистану; Україна, Туркменістан та Молдова виступили проти. Вони підписали лише супровідну декларацію, що залишала за ними можливість підписати статут протягом наступних місяців.

У Статуті СНД говориться про те, що Співдружність - незалежна асоціація суверенних і рівноправних держав, які є суб'єктами міжнародного права, а сама Співдружність не є державою і не користується наддержавними повноваженнями. Мета Співдружності - співробітництво в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших галузях, забезпечення дотримання прав людини і основних свобод згідно загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та документів, прийнятих Конференцією з питань безпеки і співробітництва в Європі, співробітництво в підтриманні міжнародного миру і безпеки та сприяння загальному і повному роззброєнню, забезпечення вільного пересування громадян країн СНД в межах Співдружності.

Стосунки між членами СНД будуються на основі принципів поваги до суверенітету, непорушності кордонів, невикористання сили чи загроза сили, домінування міжнародного права в стосунках між державами, невтручання в справи інших країн, добросусідське виконання своїх обов'язків, як членів Співтовариства , взаємодопомога та "духовна єдність" їх народів.

До сфер загальної діяльності держав-членів СНД, "реалізованих на основі рівності через спільні координаційні інститути", належать: забезпечення прав та основних свобод людини, координування зовнішньополітичної діяльності, співробітництво в створенні та розвитку спільного економічного простору і спільної митної політики, співробітництво в розвитку систем транспорту та комунікацій, охорона здоров'я та навколишнього середовища, вирішення питань соціальної і міграційної політики, боротьба з організованою злочинністю, співробітництво в галузі оборонної політики і захисту зовнішніх кордонів Співдружності[2, c.28-29].

Висновки

Науковці по-різному ставляться до факту створення СНД. Зокрема, негативний зміст у ньому вбачає Б. Олійник: "Ніхто не заперечує того факту, що колишній унітарний Союз, дедалі більше нагадуючи загін національно знівельованих складників, вичерпав себе. Одначе "розлучатися" після сімдесятиліття спільного життя треба було цивілізовано, а не зопалу. В кущах чи в посадці можна похапцем "роздушити пляшку" -- і розбігтися. Та коли в кущах, з-під поли, ледве чи не при ліхтарику, майже на коліні, нашвидкоруч підписуються акти, які визначають історичну долю цілих держав, то й маємо те, що маємо.

То міф, що у нас не вистачало історичного часу на зважене, з урахуванням національних інтересів, розлучення. Не історія, а Єльцин гнав нас у шию, аби, на догоду своїм хворобливим амбіціям, чим скоріше посісти апартаменти Горбачова...".

До факту появи СНД можна ставитися неоднозначно, але в той час вона була компромісом між повним роз'єднанням України та Росії і утворенням конфедеративного типу, бажаного для Москви.

Поспішність створення СНД, як зазначає Колісник, "була виправдана необхідністю виходу з ситуації, неможливістю реанімувати ідею дискредитованого (через власну немічність і бездіяльність) союзного центру та можливими адекватними діями М. Горбачова"

Список використаних джерел та літератури

1. Абетка української політики: Довідник / М. Томенко (кер.). ~ К.: Смолоскип, 1998.-- 230 с.

2. Вєляєв В. М. Замість СНД -- конфедерація? // Політика і час -- 1996. -- № 6.

3. Будкін В. СНД: зміни неминучі // Політика і час -- 1997. -- № 5.

4. Васильєва Чекаленко Л. Д. Україна в міжнародних відносинах (1944--1996 pp.). -- К.: Освіта, 1998. -- 178 с.

5. Гаджієв Ш. На основі далекосяжних і глибоких інтересів. Україна-Азербайджан: три напрями економічного співробітництва // Політика і час. -- 1998. -- № 6.

6. Гайдуков Л., Чекаленко Л. СНД в економічному і політичному просторі України // Віче. -- 1998. -- № 3.

7. Грищенко М. В. Відносини України з державами-республіками колишнього Союзу (1990 -- перша пол. 1993 р.) // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. -- 1995. -- Вип.б -- 278 с.

8. Дейвіс Н. Європа: історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. -- К.: Основи, 2001. -- 1463 с.

9. Долженков О. Посткомуністичні трансформації в країнах Центрально-Східної Європи та СНД: порівняльний аналіз // Нова політика. -2000. - № 5.

10. Дюрозель Ж.-В. Історія дипломатії від 1919 р. до наших днів / Пер. з фр. Є. Марічева, Л. Погорєлової, В. Чайковського.-- К.: Основи, 1999. -- 903 с.

11. Енциклопедичний довідник / НАН України НТШ, МЗС України. -- 1997. -- 584 с.

12. Колісник В. Біловезька угода у контексті права та під тиском міфів // Віче. -- 1995. -- № 3.

Размещено на Allbest.ru