Екологічна складова політичної культури українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Інститут журналістики

23.00.03 -Політична культура та ідеологія

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Екологічна складова політичної культури українського суспільства

Топоровський Дмитро Валентинович

Київ-2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародної журналістики Інстиг журналістики Київського національного університету імені Тар Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філософських наук, прсфесор

Хилько Микола Іванович

Київський національний універсигет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри політології.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор

Кисельов Микола Миколайович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди HAH України,

провідний науковий співробітник відділу філософських

проблем природознавства та екології;

доктор політичних наук, професор

Салтовський Олександр Іванович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, професор кафедри політичних наук.

Захист відбудеться " 7 " вересня 2010 року о 14 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.36 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова 36/1, ауд. 132.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розіслано „ 24 ” липня 2010 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

Д 26.001.36 Г. М. Сащук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У наш час людство вступило в такий період свого розвитку, коли ставши "геологічною силою" перетворююча діяльність людини, як і передбачав В.Вернадський, стає здатною змінити світ, поставивши його на межу глобальної екологічної катастрофи. Сучасна цивілізація досягла такого етапу розвитку, коли її фізичне виживання багато в чому визначається екологічними умовами. При цьому, джерело екологічної кризи полягає вже не в масштабі впливу техносфери на природне середовище, а знаходиться усередині самого суспільства, у характері суспільних відносин, що встановлює принципи взаємодії з навколишнім середовищем. Тому загроза ескалації глобальної екологічної кризи як кризи системи адаптації суспільства до оточуючого його природного середовища, залишається важливою проблемою для всього людського співтовариства й актуалізує необхідність наукового аналізу й осмислення екологічної проблематики відповідно до нових реалій світового розвитку.

За оцінками провідних екологів, критичний стан навколишнього природного середовища у сукупності з ресурсним потенціалом, яким володіє Україна, ставить питання усебічного вивчення взаємин суспільства і навколишнього природного середовища в ряд першочергових державних задач. Однак у реальності екологічна проблематика виявляється явно поза сферою державних інтересів. Фінансування й економічний розвиток природоохоронної галузі здійснюється за залишковим принципом. У такій ситуації українська економіка в найближчі роки виявиться не в змозі не те, щоб розвивати галузь раціонального природокористування, а просто заповнювати втрати від природних і техногенних катастроф. Слід особливо наголосити, що, незважаючи на таке складне становище речей, сприйняття всього комплексу екологічних проблем у нашій державі носить досить абстрактний характер і, як правило, обмежується голослівними заявами про необхідність охорони природи.

Умови суспільства, що трансформується, так званого перехідного періоду, диктують свою логіку розвитку: з одного боку, збільшуючи кризові явища і підсилюючи існуючу невизначеність екополітики, і як доктрини, і як політичної практики, але, з іншого боку, надаючи можливість переорієнтувати її зміст з адміністративної моделі прийняття (що не виправдує себе) рішень на активне залучення суспільства в цей процес. У такій ситуації особливу значимість набуває саме громадянська позиція, суспільна думка, тобто від того, яким чином поведе себе громадськість, багато в чому буде залежати і вектор напрямку подальшого розвитку. Екологічна модернізація передбачає не тільки високий ступінь стурбованості і зацікавленості цими питаннями, але, насамперед, наявність політичних можливостей суспільної самоорганізації, широких можливостей політичної участі в процесі прийняття владних рішень, розвиток позиції громадянської відповідальності за свої дії. А така постановка питання вимагає вивчення не тільки інституціональної рефлексії, але і політико-культурних основ взаємин суспільства і навколишнього природного середовища. Тим більше, що сформовані на даний час інституціональна і нормативно-правова основи управління охороною навколишнього середовища і природокористування недостатньо ефективні.

Неоднозначне, суперечливе відношення суспільства до екологічних проблем багато в чому визначене політичною культурою населення, у якого відношення до навколишнього природного середовища закладено на рівні якихось ментальних архетипів, стійких стереотипів соціального мислення і поведінки, що транслюються з покоління в покоління, а на сьогодні ще й примножене системною політико-економічною кризою. У цьому зв'язку очевидна гостра потреба сучасної науки в з'ясуванні цього глибинного культурного контексту взаємин суспільства з навколишнім середовищем, а також у вивченні того, яким чином ці соціокультурні передумови регулюють сучасні відносини людини і природи, виявляються в умовах сучасного політичного розвитку української держави.

Окрім теоретичної значимості вивчення екологічних проблем через призму політичної культури суспільства має і прикладний характер. Аналіз політико-культурних основ суспільних відносин у сфері екології дозволить не тільки глибше проникнути в суть такого явища, як системна криза українського соціуму, адекватно оцінити місце екологічних проблем у цьому процесі, але і перевести питання державної політики в області екології зі сфери емоцій і особистих уподобань в область науково обґрунтованих фактів. Вище зазначене надзвичайно актуалізує проблему вивчення екологічної складової політичної культури сучасного українського суспільства, робить її політично і науково значимою.

Загальновідомими в контексті пошуку екологічної парадигми співжиття людини і природи стали наукові праці М.Абіха, В.Вернадського, Д.Габора, Е.Гертнера, Е.Гірусова, А.Гора, О.Джарині, Ж.Дорста, Р.Дюбо, П.Ерліха, І.Коломбо, Б.Коммонера, Е.Ласло, В.Лося, М.Медоуза, М.Месаровича, Г. та Е. Одумів, К.Паавера, Р.Парка, Е.Пестеля, А.Печчеї, П.Тейяр де Шардена, Я.Тінбергена, А.Урсула, Б.Уорда, Дж. Форреста, Г.Хефлінга, В.Хьосле.

Досить плідно в контексті взаємозв'язку екології і культури працюють українські вчені: В.Андрущенко, Г.Балюк, Г.Білявський, О.Васюта, В.Вербицький, Т.Галушкіна, Т.Гардащук, М.Горін, Б.Данилишин, М.Демчишин, К.Дергачова, А.Качинський, М.Кисельов, О.Кіндратець, В.Крисаченко, Л.Мельник, Г.Марушевський, Я.Мовчан, В.Мокрий, М.Ожелечко, С.Позняк, Л.Руденко, О.Салтовський, А.Сальнікова, С.Семенець, А.Сіленко, С.Степаненко, А.Толстоухов, О.Таріко, М.Хилько, І.Черваньов, С.Чумаченко, В.Шевчук, А.Яцик та ін.

Зявилися і перші дисертаційні дослідження еколого-світоглядного спрямування (О.Варго, О.Добридень, Л.Курняк, І Ліпіча, Г.Науменка, І.Сухина. О.Романова та ін.).

Але, попри значну кількість публікацій, проблема впливу політико-культурних детермінант на екологічну політику держави ще не отримала достатнього наукового обґрунтування, не була поставлена так виразно, як того потребує сучасна практика життєдіяльності. Враховуючи актуальність і недостатню розробленість означеної проблематики, автор обрав її предметом дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження здійснене в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми державотворення України" (№019U015201), програми Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір" (№ 01БФ045-01).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертації полягає в дослідженні структури і змісту екологічної складової політичної культури сучасного українського суспільства. Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- провести операціоналізацію поняття "екологічна складової політичної культури";

- оцінити методологічні можливості використання категорії "політична культура" у вивченні українського екополітичного процесу;

- проаналізувати провідні напрямки політико-культурної детермінації сучасних суспільних відносин у сфері екології;

- визначити місце екологічних цінностей у системі соціальних і політичних пріоритетів українського суспільства;

- виділити й оцінити основні характеристики політичної участі українського суспільства в процесі прийняття політичних рішень у сфері екології; політичний культура екологічний

- проаналізувати причини низької активності участі населення у вирішенні екологічних проблем.

Об'єктом дослідження виступає політична культура українського суспільства як сукупність цінностей, ідеалів і норм поведінки, що закладають основу політичних відносин та визначають стратегію політичного життя в державі.

Предметом дослідження є екологічна складова політичної культури українського суспільства, її вплив на ефективність формування і реалізацію екологічної політики держави, її значимість у процесі прийняття політичних рішень у сфері екології.

Методи дослідження. Головним методологічним інструментарієм дисертації є фундаментальні дослідницькі засади наукового аналізу - принципи історизму, об'єктивності, системності, цілісності, причинності, єдності, прогнозування та інші специфічні наукові методи.

Принцип об'єктивності дозволив неупереджено проаналізувати: наукові розробки як вітчизняних так і зарубіжних дослідників, що розглядають взаємозв'язок екології, культури та політики; міжнародні документи ООН, ЮНЕСКО, ЮНЕП з питань охорони навколишнього природного середовища; матеріали конференцій, міждержавних угод і конвенцій, різних статистичних та інформаційних збірників. Історичний підхід та порівняльний аналіз дозволив з'ясувати еволюцію та сучасний стан екологічної складової політичної культури сучасного українського суспільства; Застосування логіко-семантичного підходу дало змогу провести операціоналізацію поняття "екологічна складова політичної культури". Структурно-функціональний метод дозволив виділити основні структурні елементи політичної культури, їх функціональне значення, а також охарактеризувати сучасні еколого-політичні настрої населення України. Системний та аксіологічний підходи, принципи причинності та прогнозування сприяли комплексному аналізу екологічних цінностей у системі соціальних і політичних пріоритетів українських громадян.

В основу концептуальної схеми вивчення екологічної складової політичної культури українського суспільства був покладений комплексний підхід, що включає в себе підстави біхевіоралістичні традиції аналізу політико-культурних явищ, доповнений вивченням конкретних форм політичної поведінки і норм функціонування деяких політичних інститутів. Також логіка дослідження вимагала залучення деяких принципів соціально-психологічного підходу до вивчення політичної культури, що дозволили нам оперувати таким поняттям як "менталітет" і встановити двосторонню залежність формування національної ментальності від об'єктивних природних умов, і змісту сучасних суспільних відносин до навколишнього природного середовища.

Наукова новизна дисертації обумовлена вибором предмета дослідження і полягає в самій постановці комплексної і міждисциплінарної наукової проблеми, тобто в спробі проаналізувати екологічну проблематику через конкретні політико-культурні характеристики українського суспільства в умовах його трансформації. У межах проведеного дослідження обгрунтовано наступні положення, які визначаються певною новизною і виносяться на захист:

- вперше досліджено вплив екологічного чинника на політико-культурні характеристики сучасного українського суспільства. Операціоналізація поняття "екологічна складова політичної культури" дозволила виявити базові структурні елементи, які визначаюють політичну культуру соціуму на трьох основних рівнях: рівень політичної свідомості, де основною задачею є виявлення ментальних, ціннісних і раціональних основ відношення суспільства до проблем екології в політичному вимірі; рівень політичної поведінки з метою виявлення міри залученості тих або інших суспільних прошарків в екологічні процеси, визначення орієнтації на екологічні мотиви політичного вибору, включаючи й електоральний; рівень політичних інститутів, де важливо виявити нормативно-ціннісний простір реалізації політичних рішень у сфері екології, функціонування державних структур екологічної спрямованості;

- обгрунтовано наукову концепцію двосторонньої залежності системи "людина - природа". З одного боку, формування базових, структурних елементів політичної культури, національної ментальності багато в чому обумовлено впливом об'єктивних природних умов, специфікою розв'язання корінної екзистенційної суперечності "людина - природа". Зворотня залежність полягає в тому, що політична культура, будучи частиною загальної культури, визначає відповідний тип взаємовідносин між суспільством, державою і навколишнім середовищем, а, отже, містить свій екологічний аспект;

- дістала подальшого розвитку спроба вирішення суперечності між високим ступенем стійкої стурбованості станом навколишнього середовища і реальними політичними діями громадян. Подібна "стійкість" ніяк не корелює з конкретними показниками екологічного стану, з наявністю чи відсутністю екологічних небезпек, з появою нових соціальних ризиків. Тобто, стурбованість виступає лише стереотипом соціального мислення, і оскільки суспільство не отримує об'єктивної інформації (в силу суперечності багатьох екологічних принципів інтересам крупного бізнесу і відповідних державних структур) знання, судження і оцінки існуючого стану речей є відірваними від реальності;

- уточнено, що екологічні цінності не є стійким мотивом соціальної поведінки, не виступають фактором ідейної самоідентифікації громадян у політичному просторі. Екологічні цінності в українській суспільній свідомості не мають глибоких культурних основ, вони не несуть стійкої позитивної значимості, не є політико-культурною цінністю, а, отже, в умовах відсутності ідейної пропаганди, не можуть задавати фундаментальні критерії відносин людей до політичного життя, визначати їхні внутрішні прихильності, пріоритети, лежати в основі політичних мотивацій, установок і орієнтацій особистості. Це є однією з причин того, що населення у своїй більшості не виявляє активності у відстоюванні своїх інтересів, не бере участь у процесі прийняття політичних рішень у сфері екології.

- виявлено, що важливою причиною відсутності масштабних екологічних ініціатив є одна з фундаментальних характеристик політичної культури українського суспільства, а саме стійка ілюзія про патерналіську роль держави, орієнтація на державні інститути у вирішенні всіх важливих проблем, підпорядкування на рівні ментальних архетипів суспільних потреб державним інтересам. У той же час, суспільство не довіряє ні існуючим природоохоронним структурам, ні громадським екологічним організаціям, але в той же час, брати на себе вирішення таких відповідальних питань також не хоче, думаючи, що усю відповідальність повинні нести саме органи державної влади різного рівня при дотриманні суспільного контролю.

- з'ясовано, що з орієнтацією на державні інститути у вирішенні всіх важливих екологічних проблем, з підпорядкуванням на рівні ментальних архетипів суспільних потреб державним інтересам, держава з легкістю виключила неінституціоналізовані суб'єкти з політичного процесу, які, якщо не вписались в партійно-політичний розклад, перетворилися або в лобістські структури, або в клуби по інтересах. Аналіз електорального потенціалу Партії Зелених України, інших екоНУО показує недієвість і формальність самого існування даних організацій. Держава визначила рамки політичної участі екологічного руху, обмеживши їх або співробітництвом з державними структурами і великим бізнесом, або повним виключенням із процесу прийняття політичних рішень.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони:

по-перше, можуть бути використані в якості методологічної основи для спеціальних наукових досліджень у галузі екології, соціології, культурології, політології та інших наук;

по-друге, висновки дисертації стануть у нагоді працівникам апарату державного та муніципального управління при розробці та реалізації принципів державної екологічної політики, при прийнятті конкретних політичних рішень у сфері екології, а також враховані політичними партіями, екологічними рухами, природоохоронними структурами й іншими зацікавленими організаціями при розробці відповідних програм екологічного розвитку;

по-третє, матеріали дослідження можуть бути використані в навчальному процесі при підготовці і викладанні вузівських курсів із політології, соціології, культурології, соціоекології тощо.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були обговорені на методичних семінарах аспірантів Інституту журналістики, кафедри міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та були оприлюднені автором у доповідях на наукових конференціях, а саме: Всеукраїнській науково-практичній конференції "Формування української технічної еліти в ході викладання суспільних наук у вищих технічних навчальних закладах України" (м. Дніпропетровськ, 11-12 березня 2008 р.); на міжнародній науковій конференції "Дні науки філософського факультету-2008" (м. Київ, 16-17 квітня 2008 р.); на міжнародної наукової конференції "Людина. Світ. Суспільство (до 175 річчя філософського факультету). Дні науки філософського факультету-2009" (м. Київ, 21-22 квітня 2009 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображенні у 9 публікаціях, серед яких - 6 у фахових виданнях з політичних наук, передбачених ВАК України:

Структура дисертаційної роботи обумовлена метою та головними завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається зі вступу, двох розділів (поділених на підрозділи), висновків та списку використаних джерел (388 позицій). Загальний обсяг дисертації складає 202 сторінки, із них обсяг основного тексту - 165сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, її наукова новизна, визначені об'єкт і предмет дослідження, його мета і завдання, методи дослідження, розкрито наукову новизну теми та практичне значення одержаних результатів роботи.

У першому розділі "Теоретичні засади дослідження політико-культурної детермінації суспільного відношення до навколишнього середовища" здійснено аналіз наукової літератури та категоріального апарату з проблематики дослідження, розглядаються напрямки і зміст політико-культурної детермінації суспільних відносин у сфері екології.

У підрозділі 1.1. "Екологічна складова політичної культури: інтерпретація поняття та світоглядний сенс" розглядаються різні теоретико-методологічні засади визначення політичної культури, з'ясовуються можливості їхнього використання для аналізу екополітичної проблематики.

Велику роль у процесі розробки політичної моделі екологічних перетворень відіграє політична культура суспільства. Незважаючи на те, що це одна з найбільш популярних і часто уживаних політологічних категорій на сьогоднішній день, проведений аналіз наукової літератури по зазначеній проблемі створює досить суперечливе враження про цю наукову категорію. З одного боку, можна сказати, що уявлення про політичну культуру носять цілісний концептуальний характер. У той же час, необхідно відзначити, що, незважаючи на досить велику кількість публікацій, предметна область політико-культурних досліджень залишається досить "розмитою".

Зазначається, що термін "політична культура" вперше в науковий обіг був уведений ще в XVIII столітті німецьким філософом-просвітителем Й. Гердером і тлумачився ним як вираження цілісності життєвих проявів того або іншого народу. Але нас у більшій мірі цікавить сучасна політична наука, тому відзначимо, що в даний час західні політологи, а слідом за ними і вітчизняні дослідники, виділяють два основних парадигмальних напрямки у визначенні політичної культури: бихевіоралістичний (поведінкова традиція аналізу) й інтерпретаційний підходи.

Біхевіоризм був розроблений американськими політологами, "класиками" теорії політичної культури Г. Алмондом, С. Вербою, Л. Паєм, С. Лїпсетом, У. Розенбаумом та іншими дослідниками, що працюють у рамках системного і структурно-функціонального підходів. У такому ракурсі політична культура являє собою систему історично сформованих, щодо стійких і репрезентативних ("зразкових") переконань, уявлень, установок свідомості і моделей поведінки (функціонування), що виявляються в безпосередній діяльності суб'єктів політичного процесу, що фіксують принципи їхніх відносин до цього процесу в цілому і його елементах, один до іншого, до самих себе і до політичної системи, у рамках якої протікає цей процес і тим самим забезпечується відтворення політичного життя суспільства на основі історичної наступності.

Інтерпретаційний підхід до вивчення феномена політичної культури розробляли Р. Такер, А. Вілдавскі, Р. Лейн, Л, Діттмер й інші дослідники. Він характеризується, насамперед, вичленуванням значеннєвих аспектів політики. Цей методологічний напрямок дозволив переорієнтувати наукове бачення політичної культури з аналізу політичної системи як відображення форм поведінки до їхнього сприйняття як комплексів реальних й ідеальних культурних зразків, як певним чином визначений у політичному співтоваристві значеннєвий контекст політики.

Деякі сучасні політологи також дотримуються нормативно-ціннісного підходу і стверджують, що здібності і вміння, що виявляються в політичній діяльності, повинні бути пов'язані з моральними нормами, етичними принципами, оскільки "політична культура повинна бути вираженням загальної культури, її невід'ємною частиною"

Для робіт таких українських дослідників, як В.Андрущенко, В.Бебик, М.Головатий, В.Ребкало, В.Вєдєнєєв, І.Вільчинська, Л.Габелюк, Є.Головаха, Н.Паніна, В.Горбатенко, М.Дмитренко, Т.Зубро, А.Карнаух, О.Кокорська, В.Кокорський, П.Кононснко, І.Кононов, М.Конончук, С.Корж, В.Литвин, В.Мельник, М.Михальченко, Л.Морозова, Л.Нагорна, В.Нагорний, Л.Панченко, О.Проскуріна, О.Сипко, В.Терещенко, М.Хилько, Б.Цимбалістий та ін. характерно комплексне розуміння політичної культури. І все ж, теоретичний аналіз сутності досліджуваного феномена багато в чому повторює основні положення поведінкової традиції.

Операціоналізація екологічної складової політичної культури дає підставу говорити про три рівні її дослідження. Це рівень політичної свідомості, де основною задачею є виявлення ментальних, ціннісних і раціональних основ відносин суспільства до проблем екології в політичному вимірі, а також політичних пріоритетів у вирішенні екологічних проблем. Другий рівень - це аналіз політичної поведінки з метою виявлення ступеня включеності тих чи інших суспільних верств населення в екологічні процеси, визначення суб'єктів екологічної політики, найбільш стійких зразків політичної активності у відношенні екологічних ризиків, орієнтації на екологічні мотиви політичного вибору, електоральний вимір цього процесу. І третій рівень - це рівень політичних інститутів, де ми передбачаємо виявити нормативно-ціннісний простір реалізації політичних рішень у сфері екології, функціонування державних структур екологічної спрямованості.

Наголошується, що екологічні проблеми в інституціональному вимірі є важливим фактором політичних перетворень як базових політичних інститутів (держави, політичні партії і т.д.), так і безпосередньо інститутів, що виконують сугубо екологічну функцію в політичній системі. Інституційні системи - ключовий елемент механізму відтворення людських цінностей і установок стосовно середовища помешкання.

У підрозділі 1.2. "Природна детермінованість української менталь-ності" показано історіософський контекст визначеності основних рис української ментальності безпосереднім природним оточенням.

Кожен етнос є носієм певних своєрідних цінностей та ознак - раси, мови, культури. Формування вказаних ознак відбувається в певному середовищі, яке стає адаптивно адекватне цьому етносу. Це зумовлюється самим феноменом природи. А тому ні Україну (державу, етнос, націю, культуру, мову), а ні українця (долю, ментальність) неможливо зрозуміти поза рідною їх природою. Водночас не можна не враховувати, що українець є не тільки породженням своєї природи, але і формотворчою її силою.

Йдеться про дві природи: ту, що існувала раніше і незалежна від людини (клімат, ландшафт, водні артерії, родючість грунтів, корисні копалини, рослинний і тваринний світ тощо), і створену самою людиною (суспільний лад, матеріальна та духовна культура, мистецтво, поворот русла річок, створення штучних морів, осушення боліт, виснаження чи збагачення грунтів тощо). Звісно, перша природа детермінує життєдіяльність людини.

Зауважується, що кожна людина несе пам'ять подвійного роду. З одного боку, це природні властивості організму, закодовані в генах, які проступають за певних обставин, а іншого - це пам'ять національно-культурна, яка утверджує людину у світі цивілізації як індивіда, представника певного етносу, культури. Вища радість, коли спадкоємність збережена, коли людина перебуває у злагоді зі своїм природним довкіллям, із громадою, в якій мешкає, з власним світом душі. Та, на жаль, реалії буття такі, що часто-густо якийсь із названих чинників порушено, якщо не втрачено зовсім. Порушене природне середовище погано впливає на здоров'я людини, вкорочує їй віку; химерний устрій суспільства бере собі в жертву соціальне буття людини; порушений внутрішній світ породжує внутрішній дискомфорт, депресію. Отже, як у природному, так і в соціокультурному житті людина не може ігнорувати якийсь із компонентів своєї натури, здобутих чи в процесі еволюційного, чи історичного минулого.

Звертається увага на такий аспект, як вплив ціннісних установок української нації на природокористування. Відомо, що ставлення до землі українського селянина було близьке до обожнення, її величали святою і матір'ю. Як найстрашніша клятва приймалася клятва землею.

Моральні засади, що формувалися на цьому ґрунті, були не зовнішніми нормами поведінки, а своєрідним внутрішнім імперативом існування. Зокрема, уявлення про добро і зло надихалися довкіллям та працею, і за своїм змістом та значенням виходили за межі власне етики. Вони відігравали роль вселенських світоглядних орієнтирів, на яких трималася складна конструкція "надбудови" етносу. Крім того, в українському землеробському етносі напрочуд органічно поєднувалися етичні та естетичні компоненти. Моральність, практичність та вправність і краса були неподільними у світосприйманні наших пращурів. Постійні експерименти з меліорацією, хімізацією, спеціалізація господарств і монокультура, їх об'єднання та розукрупнення, некомпетентне й поспішне застосування екологічно небезпечних і технократично орієнтованих "інтенсивних технологій", незацікавленість людей у результатах своєї праці якраз і призвели до того економічного, екологічного й морального стану, в якому ми опинилися. Тож ми повинні зробити рішучий крок „від психології підкорення до психології захисту природи” і визнати, що економічним є лише те, що екологічне. Це - важкий крок, але його треба зробити заради врятування нинішніх і майбутніх поколінь.

У підрозділі 1.3. "Екологічна компонента політичної культури українського суспільства" показано взаємозв'язок таких параметрів дослідження як навколишнє природне середовище і політична культура.

Аналіз наукової літератури дає підставу стверджувати, що в українській реальності природний фактор відіграє важливу роль у силу масштабу впливу, тому в основі вітчизняної концептуалізації історичного і політичного розвитку лежить об'єктивна природно-кліматична і геополітична реальність. Могутній вплив природного фактора визначило й особливості специфічного світогляду, світовідчування, національного характеру, тобто менталітет українського суспільства.

Узагальнено, що менталітет можна представити як механізм трансляції культурних зразків, іншими словами, "ядро культурної самоідентифікації", тобто він виступає центральним елементом національної культури як механізм її спадкування, у тому числі і політичній культурі. Структура менталітету формується не тільки в результаті взаємин з навколишнім природним середовищем, але і під впливом виникаючих на цій основі соціальних відносин. Тому ментальні особливості не тільки прямо пов'язані зі специфічними умовами розвитку історії, але і справлять на неї визначальний вплив. Будучи основою політичної культури, закладені архетипи української ментальності визначають повсякденне життя суспільства в політичному просторі і безпосередньо впливають на взаємини в системі "людина - суспільство - навколишнє середовище".

Культурний архетип виживання визначив двояке відношення до природи. З одного боку, залежність від природних умов на етапі виникнення і розвитку української державності сформувала нерозривність уявлень про природу, людину і суспільство, тобто сприйняття суспільства як невід'ємної частини природи, а значить і якесь "обожнювання" навколишнього природного середовища. Але, з іншого боку, та ж залежність від природних умов ведення господарства сформувала традиційне, стале сприйняття навколишнього природного середовища не тільки як якогось надбання, а, у першу чергу, як невичерпного ресурсу економічного і політичного розвитку, що обслуговує інтереси системи як суспільного надбання, підпорядкованого загальним, державним потребам.

Стійка ціннісна орієнтація на патерналістську роль держави, покладання на неї відповідальності у рішенні всіх екологічних проблем створює природну перешкоду на шляху формування політичних установок на активний захист екологічних інтересів суспільства, на участь у прийнятті політичних рішень у сфері екології, а одночасно існуюча недовіра до органів державної влади й інших політичних інститутів узагалі витісняє екологічні питання на периферію політичного простору. Відсутність у масовій свідомості укорінених орієнтацій на інститут приватної власності на землю і природні ресурси, на цінності індивідуалізму, що лежать в основі розвитку західної цивілізації і складову невід'ємну частину постмодерністського соціокультурного простору з орієнтацією на "якість життя", не сприяє створенню тих же стереотипів свідомості і поведінки в сфері екології, що існують на Заході.

Українська політична культура являє собою якусь комбінацію архаїчних, традиційних і сучасних цінностей, що у реальній соціальній практиці складним чином переплітаються і нашаровуються один на одного. Виявлення культурної мотивації соціальних змін дає підстави припустити, що соціум, у якому ідентичність індивідів шукає опору в корпоративних зв'язках, де панують неформальні, тіньові політичні відносини, де інституціоналізація відбувається поза і крім участі громадян, не може в даний час стати простором для оформлення і реалізації екологічних інтересів. У такому суспільстві будь-які екологічні ініціативи або приречені на провал, або змушені підкорятися пануючій системі корпоративних політичних відносин, тобто "бути бажаними владі". Іншими словами, процеси складання нових основ політичної культури йдуть в іншому темпі й інших умовах історичного часу, інтегрують могутній традиціоналістський компонент, що слабко співвідноситься з цінностями демократії в ліберально-західному розумінні. Тому орієнтація на ліберально-ринкову модель прийняття політичних рішень у сфері екології, яка заснована на формуванні гіпервідповідальності суспільства за якість навколишнього середовища, не функціональна в українських умовах.

У другому розділі "Особливості сучасних еколого-політичних настроїв громадян України" проводиться всебічний аналіз сучасних екологічних настроїв українського суспільства через призму основних характеристик його політичної культури.

У підрозділі 2.1. "Екологічні цінності як важливий соціокультурний механізм оптимізації екосвідомості" за даними вітчизняних соціологічних досліджень аналізуються ціннісні установки населення України.

Дослідження феномену "цінності" пов'язаного з аxios (грец. те, що має цінність), має давню історію. У вітчизняній науковій літературі, присвяченій категорії "цінність", ще донедавна, чітко увиразнювалися дві позиції. Одна відтворювала розуміння цінності як об'єктивної властивості речей, що містяться в їхній власній природі. Виразно репрезентує таку позицію В.Кострюкова і В.Оссовський, на думку яких, цінності - це об'єктивні риси, які притаманні більше предметам та ідеям, аніж властивостям суб'єкта, що їх оцінює. Слід вказати на існування двох аспектів функціонування цінності як соціального феномена: Перший - це існування цінностей як елементів культури, призначених для того, щоб гарантувати, забезпечити інтерес суспільства або його підсистем (груп, прошарків, соціальних категорій, тощо). Другий - це існування цінностей як об'єктів зацікавленості окремих суб'єктів.

Друга позиція обмежувала сферу цінностей тільки суспільною свідомістю. Зокрема, такий погляд на цінності пропонувала І.Попова, яка вважає цінностями узагальнені уявлення, які постають як ідеали, стереотипи суспільної та індивідуальної свідомості.

Водночас зауважується, що усі визначення і твердження, що стосуються поняття "цінність", ще й дотепер не розкривають сповна специфіки цінностей як особливих регуляторів поведінки, не дають можливості чітко виявити відмінність цінності від знання, потреби, цілі, інтересу тощо. Тобто, існують принаймні два типи цінностей: цінності, сенс яких визначається наявними потребами та інтересами людини, - і цінності, які, навпаки, надають сенсу самому існуванню людини.

Категорія цінності співвідносна з такими категоріями, як "значущість", "корисність" або "шкідливість". Значущість характеризує ступінь інтенсивності ціннісного відношення. Людину завжди щось приваблює більше, щось - менше, а щось залишає байдужою, тобто цінність завжди суб'єктивна. Корисність може мати утилітарний характер. Шкідливість оцінювання завжди виявляє негативне ставлення людини до предмета. Людина відбирає у свідомості набуті знання й оцінює їх з позицій потреб, інтересів, ідеалів. Враховуючи те, що одні цінності мають для людини більше значення, а інші - менше, утворюється ієрархія (система) цінностей. Зрозуміло, що найпершою і найвищою цінністю для людини є вона сама, її життя.

Продемонстровано, що ціннісні орієнтири громадян сучасної Україні - це цінності людини особливого типу - людини перехідного періоду, періоду швидкої зміни пріоритетних цінностей. Дані соціологічних досліджень свідчать про те, що сучасний українець орієнтується на соціальний тріумвірат цінностей: сім'я, здоров'я, відносини з родичами. Це підтверджуюють і дані досліджень Інституту соціології НАН України, в яких респонденти "при оцінці важливості різних сторін їх сьогоднішнього життя" із 18 можливих варіантів відповіді три перших місця зайняли: міцне здоров'я (92,6 %); міцна сім'я (87,9 %); благополуччя дітей (85,3 %). Такі важливі показники, як матеріальний добробут (74,9 %) і цікава робота (56,6 %) - зайняли відповідно четверте і п'яте місця.

Резюмується, що перехід до нової соціально-економічної моделі супроводжується досить болісним процесом зміни ціннісних орієнтацій на всіх рівнях соціально-культурного життя, що охоплює всі групи населення України.

У підрозділі 2.2. "Екологічні цінності в системі соціальних і політичних пріоритетів суспільства" на основі концептуальних принципів поведінкового підходу досліджується комплекс когнітивних, афективних і оцінних елементів суспільної свідомості у відношенні до навколишнього природного середовища, закладених довгостроковим культурним контекстом, що проявляється в соціальному мисленні і поведінці.

У рамках даного розділу роботи виявлені і досліджені основні причини відсутності політичної активності суспільства в процесі прийняття політичних рішень у сфері екології. Для аналізу даної проблеми були використані матеріали вітчизняних соціологічних досліджень.

Зазначається, що аналіз результатів цих досліджень показав суперечливе і неоднозначне відображення екологічної проблематики в українській суспільній свідомості. З одного боку, увагу до стану навколишнього природного середовища не можна віднести до фундаментальних занепокоєнь більшості респондентів тому, що екологічні проблеми займають одне з останніх місць в ієрархії актуальних державних проблем. У той же час при відповіді на закрите питання про стурбованість станом навколишнього природного середовища в місці свого проживання можна зафіксувати зовсім протилежні результати. Аналіз відповідей на багато інших питань анкети показує, що поряд з високими показниками загальної кількості людей, які заявили про стурбованість станом навколишнього природного середовища, з оцінкою сучасної ситуації більшістю респондентів як "екологічної кризи", із впевненістю в прогресуючому погіршенні екологічної ситуації, з розумінням впливу екологічних загроз на здоров'я людей, як це не парадоксально, екологічна проблематика знаходиться на периферії масової свідомості.

Однак було б неправильно природу цього явища пояснювати винятково об'єктивними умовами суспільного розвитку, наявністю більш важливих і значимих проблем. Наше дослідження показало, що екологічні питання органічно "вписуються" у більш широку палітру соціальних і політичних установок і уподобань опитаних, які структуюють і спрямовують розвиток сьогоднішніх екополітичних процесів.

Зазначається, що сприймані на раціональному рівні екологічні проблеми не є частиною ціннісної системи українського суспільства через об'єктивні причини історичного развитку, що в підсумку і привело до поверхневого, стереотипного сприйняття всього комплексу екологічних проблем, до відсутності вдумливого, усвідомленого інтересу до даної проблематики. Це підтверджується і при виявленні когнітивного аспекту екологічної складової політичної культури, що демонструє відсутність не тільки серйозних, глибоких знань, але і часом уявлення про елементарні питання. Останнім часом суспільна думка виявляється позбавленою наукових орієнтирів свого формування. У цьому випадку гостро виявляються рецидиви міфологічного мислення, для якого в принципі характерна заміна причинно-наслідкових зв'язків прецедентом, тобто, походження предмета підмінює його сутність. Те, що в раціональному мисленні виступає подібністю, у міфологічному - стає тотожністю.

Аргументована позиція згідно з якою стійка стурбованість станом навколишнього природного середовища ніяк не корелюється з конкретними показниками екологічної обстановки, з наявністю або відсутністю потенційних екологічних небезпек, з темпами рішення економічних і соціальних проблем, з появою нових соціальних ризиків. Це почасти підтверджує припущення, що екологічна стурбованість виступає якимсь стереотипом соціального мислення, і оскільки суспільство не одержує ніякої нової, адекватної сучасності інформації, знання, судження й оцінки існуючого положення речей виявляються відірваними від реальності. Відсутність інформаційної бази збільшується якимсь фаталізмом у відношенні екологічних катастроф, що у суспільній свідомості представляються неминучою ознакою сучасної епохи, з яким суспільство в принципі не може справитися.

У підрозділі 2.3. "Екологічний контекст політичної участі громадян" досліджуються основні напрямки участі громадян і політичних інститутів у процесі формування позицій і прийняття політичних рішень у сфері екології, оцінюється ефективність і перспективи цієї участі в сучасних українських умовах.

Комплексний підхід до вивчення політичної культури вимагає дослідження найбільш стійких зразків політичної поведінки, політичної активності. Політична участь є невід'ємною властивістю політичної діяльності людей, слугує одним із засобів відображення і досягнення їхніх інтересів, як залученість у тій або іншій формі членів соціально-політичної спільноти в процес політико-владних відносин. Крім індивідуального або колективного виміру, що передбачає вивчення якогось суб'єктивного простору, сучасна політологічна література дозволяє виділити ще інституціональний рівень вивчення екологічного аспекту політичної участі, тобто проаналізувати основні напрямки участі представників екологічного руху, екологічних неурядових організацій (екоНУО) і екологічних партій у політичному процесі.

Аналіз конкретних фактів української політичної дійсності, підкріплений матеріалами різних соціологічних досліджень дозволяє говорити про досить низький рівень залученості громадян у процес вирішення екологічних проблем. Ця обставина пов'язана із загальною тенденцією політичного розвитку нашої держави. Населення не вірить у те, що від його участі щось може змінитися, не бачить для себе не тільки реальних каналів політичної участі, але і мети активної політичної діяльності.

Зіставлення отриманих у ході дослідження параметрів і показників реальної політичної активності українських громадян у сфері екології підтверджує гіпотезу про сформовані суперечливі відносини між суспільством і природою, про те, що стурбованість екологічним станом фіксується на раціональному рівні масової свідомості, але не входить у структуру глибинних, ментальних значень, не виступає частиною колективного несвідомого, отже, не мотивує політичну поведінку. До того ж закладена в українській політичній культурі перевага цінностей колективізму, орієнтація на сильну владу, на патерналістську роль держави і т.д. не можуть створити тих же орієнтирів на політичну участь, що характерні для західної політичної свідомості, яка заснована на цінностях індивідуалізму. Звідси і виникає позначене вище протиріччя: суспільство на раціональному рівні зацікавлено у рішенні проблеми, має свою думку на цей рахунок, що не завжди збігається з позицією влади, але не вірить у власні сили і дії проти державних механізмів. Тобто в суспільній свідомості не сформована установка на активну політичну участь і зовсім не ясно, наскільки можливо її формування "знизу". Тому основна проблема екологічної модернізації в Україні, на наш погляд, полягає не стільки у відсутності інтересу до екологічних проблем або постматеріалістичної потреби в "якості" навколишнього середовища, скільки взагалі у відсутності в політичній свідомості населення установки на активне відстоювання своїх інтересів, причому не тільки в сфері екології, але й в інших сферах також.

ВИСНОВКИ

1. У сфері здійснення екологічної політики в Україні спостерігається явна невідповідність між декларованими принципами і реально існуючими формами і методами прийняття політичних рішень в сфері охорони природи, природокористування, дотримання принципів екологічної безпеки, тому що слабкість і крайній прагматизм влади, нелегітимна конвертація державної влади у власність, формування стійкого альянсу влади і великого бізнесу створюють "ворожий" політичний контекст для виникнення і розвитку будь-яких суспільних ініціатив, у тому числі й екологічних. Ці обставини на сучасному етапі перешкоджають актуалізації екологічних ідей, не дозволяють їм стати предметом відкритих політичних дискусій, відповідно, стримують процеси їхньої інституціоналізації в політичному просторі. У результаті екологічна проблематика виявляється на периферії масової свідомості.

2. Політична культура є, з одного боку, одним із самих затребуваних концептів політичної науки, але в той же час, одним із самих варіативних, "розмитих" по змісту термінів. Однак це не применшує інструментальних можливостей використання цього концепту для аналізу суб'єктивної реальності політичних відносин, для дослідження конкретних сфер прояву культурних детермінацій соціального мислення і поведінки. Тому в нашому дослідженні були використані не якісь конкретні підходи до вивчення цього феномена, а з метою операціоналізації екологічної складової політичної культури були виділені базові структурні елементи, що визначають політичну культуру соціуму на трьох основних рівнях: рівні політичної свідомості, рівні політичної поведінки і рівні функціонування політичних інститутів. Вивчення взаємин між суспільством і навколишнім природним середовищем через призму політичної культури соціуму дозволило нам по-новому глянути на екологічний дискурс у сучасному українському політичному процесі, сконструювати власну концептуальну модель, у рамках якої, з одного боку, з'ясувати основні параметри глибинного культурного значеннєвого контексту взаємодії суспільства і природи, а з іншого боку, подивитися, як ці параметри реалізуються в умовах сучасного політичного розвитку української держави.

3. Екологічна складова є найважливішим елементом політичної культури, тому що історично склалося так, що боротьба за природні ресурси детермінувала всю політику держави і відносини суспільства і держави. Природні ресурси завжди були головним об'єктом правових і власницьких відносин і найбільш надійним забезпеченням динамічного розвитку всіх сучасних суспільств. І в даний час стан фонду природних ресурсів визначає силу і політичну дієздатність українського соціуму і його державних інститутів. Ця обставина приймається як факт масовою й елітарною політичною свідомістю і багато в чому детермінує прагматичне відношення до навколишнього природного середовища, не допускаючи впровадження екологічних імперативів у структуру політичних цінностей українського соціуму.

4. Одним із ключових парадоксів сучасної екологічної політики є саме те, що при висловлюваній високій заклопотаності рядових громадян питаннями екології і станом навколишнього природного середовища, практично цілком відсутні спроби трансляції екологічних інтересів і потреб у владні структури, а екологічні організації, що претендують на політичну участь, не мають адекватної підтримки електорату. Більше того, в останні роки актуалізація екологічної проблематики супроводжувалася помітним зниженням активності екологічних організацій і рухів.

5. Суспільна свідомість неоднозначна і суперечливо відображає екологічну проблематику: знання, судження й оцінки носять поверхневий характер, формуються в умовах інформаційного вакууму, у цілому зводяться до обмежених і стереотипних уявлень про екологію і конкретні екологічні небезпеки, що не відповідають об'єктивним вимогам сучасності. Екологічна мотивація мислення і поведінки населення України не має ціннісного підґрунтя. Екологічні потреби, не будучи політичною цінністю, не виступають фактором ідеологічної самоідентифікації в політичному просторі, не мотивують політичну поведінку, не визначають рамки участі населення в процесі прийняття політичних рішень. У цьому розумінні відношення до екологічної проблематики вписується в більш широку структуру соціальних і політичних уподобань українського соціуму з властивою йому орієнтацією на сильну державну владу, у той же час неконструктивними, антагоністичними уявленнями про владу як про супротивника, а не про партнера, відсутністю загальнонаціонального консенсусу, низьким ступенем легітимності політичної еліти і загальною недовірою всім традиційним політичним інститутам, кризою політичної участі і т.д.

6. Невизначеність і складність політичної ситуації, що спровокувала і підтримує стійкість таких політико-культурних зразків, породжує невизначеність змісту екологічної політики. Очевидно, що декларуємі принципи громадянської відповідальності, високої активності, зацікавленості, стурбованості проблемами екології не працюють в українських соціокультурних умовах. Громадянське суспільство в його нинішньому стані атомізовано і роз'єднано, і, швидше за все, поки що не здатно стати ініціатором екологічної модернізації в Україні.

Вивчення динаміки політико-культурних пріоритетів дає підставу думати, що в українських умовах цілком прийнятний варіант екологізації громадського життя, включення екологічних питань у повсякденне політичне адміністрування, підкріплене відповідною законодавчою базою, яка не потребує постійної політичної участі з боку громадян, але дає можливість у тій або іншій мірі контролювати ситуацію. Однак реалізація цього варіанту вимагає від державних структур, насамперед, політичної ініціативи в актуалізації екологічної проблематики, відкритої інформаційної політики в цій сфері і створення широких можливостей для суспільної самоорганізації.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Топоровський Д.В. Екологічна складова політичної культури: інтерпретація поняття та світоглядний сенс / Д.В. Топоровський // Нова парадигма: [Журнал наукових праць]. - К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2007. - Вип. 72. - С. 99-113.

2. Топоровський Д.В. Еколого-політична компонента української ментальності: до постановки питання / Д.В. Топоровський // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ІНТАС, 2007. - Вип. 28. - С. 185-198.

3. Топоровський Д.В. Екологічний чинник української політичної ментальності / Д.В. Топоровський // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ІНТАС, 2007. - Вип. 29. - С. 233-243.

4. Топоровський Д.В. Природна детермінованість української ментальності / Д.В. Топоровський // Держава і право. Зб-к наук. праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, 2007. - Вип. 38. - С. 743-751.

5. Топоровський Д.В. Суб'єкти екологічної політики: до питання про рольові функції та вплив на менталітет / Д.В. Топоровський // Нова парадигма: [Журнал наукових праць]. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2008. - Вип. 77. - С. 151-162.

6. Топоровський Д.В. Політико-культурна детермінація суспільних відносин до навколишнього середовища: деякі підсумки аналізу літератури / Д.В. Топоровський // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: ІНТАС, 2009. - Вип. 45. - С. 296-307.

7. Топоровський Д.В. Екологічні чинники політичної культури сучасного українського суспільства: тези доповідей і повідомлень на Всеукраїнській науково-практичній конференції ["Формування української технічної еліти в ході викладання суспільних наук у вищих технічних навчальних закладах України"], ( Дніпропетровськ, 11-12 березня 2008 р.). - Дніпропетровськ: ПДАБА, 2008. - С. 98-100 [212 с.].