Державна реституційна політика України у сфері культурних цінностей (1991–2009 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ім. І. Ф. КУРАСА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ДЕРЖАВНА РЕСТИТУЦІЙНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ

У СФЕРІ КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ (1991-2009 рр.)

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

УКРАЇНЕЦЬ НАТАЛІЯ ПЕТРІВНА

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, відділ теоретичних і прикладних проблем політології

Науковий керівник доктор політичних наук, доцент ЛОЙКО Лариса Іванівна, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, старший науковий співробітник відділу правових проблем політології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук БУШАНСЬКИЙ Валентин Вікторович, Національна академія статистики обліку та аудиту Держкомстату України, професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін

кандидат історичних наук БОРЯК Тетяна Геннадіївна, Інститут державного управління та інформаційної діяльності Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв України, доцент кафедри документальних комунікацій

Захист відбудеться “7” грудня 2010 р. о 14 ⁰⁰ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.181.01 в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, к. 202

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8, к. 218

Автореферат розіслано “3” листопада 2010 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор політичних наук Г. І. Зеленько

АНОТАЦІЯ

Українець Н. П. Державна реституційна політика України у сфері культурних цінностей (1991-2009 рр.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - Київ, 2010.

У дисертації висвітлюється комплекс проблем, пов'язаних із реституційною політикою Української держави на сучасному етапі. Широка джерельна база дозволила дослідити ряд питань теоретико-методологічного, типологічного і джерелознавчого характеру. Особлива увага звертається на законодавче забезпечення реституційного процесу, дискусії, які відбувалися у Верховній Раді України та її комітетах, показано позиції різних політичних сил з цього питання, міжфракційні консультації та домовленості.

Автор торкається широкого кола проблем з цього аспекту державної політики характеризуючи діяльність органів виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, міністерства, відомства тощо). Показано, що починаючи з 1991 р. проходив інтенсивний процес інституціоналізації та створення спеціальних органів влади, показано їх склад та основні завдання. Помітне місце приділене роботі Змішаної українсько-російської та Міжурядових українсько-німецької, українсько-польської, українсько-угорської комісій.

Автором вивчена така сторона реституційного процесу як системна робота міністерств і відомств, представників дипломатичного корпусу тощо. Найбільш важливі питання вирішувалися на рівні президентів та урядів.

У дисертації наголошується на тому, що, незважаючи на труднощі організаційного, кадрового, фінансового характеру, відсутність відповідного досвіду роботи (у країнах Західної Європи аналогічні комісії діють вже десятки років), ці спеціалізовані інститути влади досягли помітних успіхів у справі виявлення та повернення в Україну культурних цінностей.

Ключові слова: державна політика, реституційна політика, реституція, повернення, переміщення, культурні цінності, культурна спадщина.

АННОТАЦИЯ

Украинец Н. П. Государственная реституционная политика Украины в сфере культурных ценностей (1991-2009 гг.). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Институт политических и этнонациональных исследований им. И. Ф. Кураса НАН Украины. - Киев, 2010.

В диссертации освещается комплекс проблем, связанных с реституционной политикой Украинского государства на современном этапе. Широкая источниковая база позволила исследовать ряд вопросов теоретико-методологического, типологического и источниковедческого характера. Особое внимание обращается на законодательное обеспечение реституционного процесса, дискуссии, которые происходили в Верховном Совете Украины и его комитетах, показаны позиции различных политических сил по этому вопросу, межфракционные консультации и договоренности.

Автор затрагивает широкий круг проблем по этому аспекту государственной политики характеризуя деятельность органов исполнительной власти (Кабинет Министров Украины, министерства, ведомства и т. д.). Показано, что начиная с 1991 г. происходил интенсивный процесс институционализации и создания специальных органов власти, показан их состав и основные задачи. Заметное место уделено работе Смешанной украинско-российской и Межправительственным украинско-немецкой, украинско-польской и украинско-венгерской комиссиям.

Автором изучена такая сторона реституционного процесса как системная работа министерств и ведомств, представителей дипломатического корпуса и т. д. Наиболее важные вопросы решались на уровне президентов и правительств.

В диссертации подчеркивается, что несмотря на трудности организационного, кадрового, финансового характера, отсутствие соответствующего опыта работы (в странах Западной Европы аналогичные комиссии действуют уже десятки лет), эти специализированные институты власти достигли заметных успехов в деле выявления и возвращения в Украину культурных ценностей.

Ключевые слова: государственная политика, реституционная политика, реституция, возвращение, перемещение, культурные ценности, культурное наследие.

ANNOTATION

Ukrainets N. P. The Restitution State Policy of Ukraine in the field of Cultural Treasures (1991-2009). - Manuscript.

A thesis for a degree of a Candidate in Political Sciences, speciality 23.00.02 - Political Institutions and Processes. - Kuras Institute of Political and Ethnic Studies of the National Academy of Sciences of Ukraine. - Kyiv, 2010.

The thesis highlights the complex issues related to the current Ukrainian restitution state policy. Extensive resource materials allowed to explore a number of theoretical and methodological issues, and typological nature of a resource. For the first time in Ukrainian political science the evolution of the concept of «restitution» has analysed and its comparative analysis with the same definition as «the return of cultural property» has made and so on. In addition, an attempt to periodizate restitution process has showed that there are general and specific principles in the formation process of restitution in some European countries and Ukraine.

A particular attention is drawn to the legislative process of restitution and the discussions that took place in the Verkhovna Rada of Ukraine and its committees. The analysis shows the positions of various political parties on this issue, inter-faction consultations and agreements. It is emphasized that the Law of 1999 (which is valid until now) did not solve all the problems associated with restitution. The thesis has reconstructed a renewed discussion of a bills and analyzed the attitude of different parties towards.

Another circle of problems analyses the activities of this aspect of policy conducting by the executive bodies (Cabinet of Ministers of Ukraine, other ministries, departments etc.). It was shown the intensive process of institutionalization and the creation of special authorities (State service for control over transferring of cultural values across the state border of Ukraine, Intergovernmental commission on restitution), their composition and key tasks. A special attention is paid to the Mixed Ukrainian-Russian and Intergovernmental Ukrainian-German, Ukrainian-Polish and Ukrainian-Hungarian commissions.

The thesis has stressed that the Ukrainian part of the commissions were formed by specialists from various fields (historians, culture, art historians, lawyers) and representatives of several ministries and bodies. During the meetings that took place in an atmosphere of the discussions (that were often quite sharp) the problem of finding, keeping, identification of the cultural property, creating conditions for access to the appropriate storage and more have been discussed. The commission's decision is advisory and should be sent to the Cabinet of Ministers of Ukraine to make a final decision.

The author has studied another aspect of restitution process which refers to a system of the ministries and departments, the representatives of diplomatic corps, etc. The most important issues were resolved at the level of the presidents and governments.

The thesis stresses that despite of the difficulties in organization, staffing, financing and the lack of the relevant work experience (in Western Europe are similar commissions for decades), these specialized institutions have made a significant progress in the identification and the return to Ukraine the cultural treasures. This situation is stipulated by the difficult negotiation process around the historical and cultural monuments, removed from Ukraine during the Second World War (museum, library and archival funds, private collections, exhibits, etc.). The author emphasizes the necessity of the application of the principle of parity obligations, non-unilateral action, indicating a balance of national interests, which are based not only on political or good will, and based on European and national law.

Key words: state policy, restitution policy, restitution, repatriation, transferring, cultural treasures, cultural heritage.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Політика української влади щодо реституції культурних цінностей на сучасному етапі обумовлюється декількома факторами (на перший погляд різноплановими, але насправді тісно взаємопов'язаними). Насамперед, значною задавненістю цього питання. Адже хронологічно перші переміщення культурних цінностей з України в інші держави (Росію, Польщу, Угорщину тощо) датуються ще добою Середньовіччя і раннім Новим часом. Не менш вражаючою була географія їх поширення (вісь Європа - Азія - Америка). Інтенсивність і характер культурних потоків зазнавали змін залежно від політичних обставин і міжнародної кон'юнктури. У «спокійні» часи відбувався цілком об'єктивний обмін культурними надбаннями на рівні приватних осіб, окремих страт і представників владних структур. Динамізувався і набував загрозливих розмірів він у «смутні» часи - періоди війн і революцій. У матеріальному вигляді це проявлялося у переміщені за межі України (як правило, насильно) козацьких реліквій, унікальних археологічних колекцій, архівних та бібліотечних комплексів, зразків образотворчого та декоративного мистецтва, зброї, ікон, фресок і мозаїк, нумізматичних колекцій тощо.

Особливо вражаючими були пограбування України у період Другої світової війни (вони вимірюються мільйонами одиниць зберігання).

Радянський період в історії України не вирішив існуючих проблем. З одного боку, вживалися заходи щодо реалізації ідей культурної революції і засвоєння культурних надбань широкими масами народу, з іншого - правлячий режим став на шлях нівелювання національних особливостей розвитку України та насадження офіційної ідеології. За цих умов будь-які кроки щодо повернення культурних цінностей були приречені на невдачу.

Політичні реалії незалежної України істотно змінили підходи влади до вирішення цього питання. Його резонанс підсилювався не лише під впливом настроїв суспільства, але й потужними процесами пошуку українцями «образів власного минулого», відновленням історичної пам'яті, розвитком національної культури та самобутності.

У цьому контексті, з одного боку важливим є висвітлення таких взаємозв'язаних процесів, як спроби владних структур та держави в цілому організувати сучасну модель функціонування інститутів, які займаються реституційними проблемами, з іншого - аналіз ефективності впливу вже реалізованих проектів на формування духовного середовища суспільства.

Не менш актуальним є науково-пізнавальний зріз проблеми, яка вивчається. Адже вперше через призму політологічного знання досліджується не сам феномен реституції як такий, а технологія прийняття рішень з тих чи інших аспектів переміщення культурних цінностей на рівні Верховної Ради України (ВРУ), Кабінету Міністрів України (КМУ), міністерств та інших владних інститутів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках планових тем науково-дослідної роботи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України: «Політичний клас в сучасній Україні: специфіка формування, тенденції розвитку» (2008-2009 рр.; № 0108U001417), «Політичний режим і народовладдя в сучасній Україні: проблема взаємовідносин» (2010-2011 рр.; № 0110U002926).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у тому, щоб на основі комплексу джерел та спеціальної літератури дослідити основні тенденції та закономірності державної політики у сфері реституції культурних цінностей, а також опрацювати та висловити рекомендації щодо більш ефективних та результативних кроків різних гілок влади у напрямі вирішення цієї проблеми.

Відповідно до визначеної мети сформульовані такі основні завдання:

- висвітлити стан розробки теми в спеціальній літературі та проаналізувати джерельну базу, окреслити концептуальні засади та методологію дослідження;

- проаналізувати нормативно-правові акти щодо сутності, завдань і шляхів реалізації державної реституційної політики у сфері культурних цінностей;

- показати специфіку реалізації державної політики України у поверненні культурних цінностей та з'ясувати проблеми функціонування інститутів державної влади;

- виявити основні риси сучасного реституційного процесу в Українській державі та показати провідні тенденції його розвитку;

- дослідити технологію прийняття рішень у цій сфері ВРУ, КМУ, міністерствами та відомствами;

- визначити напрями оптимізації сучасної державної реституційної політики у сфері повернення культурних цінностей і на основі цього розробити практичні рекомендації політичним інститутам, зокрема органам державної влади і управління, щодо впровадження ефективних механізмів її реалізації, як у внутрішній, так і міжнародній співпраці;

- дослідити основні міжнародно-правові механізми, методи, форми та моделі забезпечення реституційного процесу в Україні та установити фактори його ефективності у ході міжнародного співробітництва держав та запропонувати механізми його вдосконалення.

Об'єктом дослідження є державна реституційна політика у сфері культурних цінностей в сучасних умовах розвитку українського суспільства.

Предметом дослідження є технологія прийняття політичних рішень та механізми реалізації державної політики у сфері реституції культурних цінностей.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертаційного дослідження складає система загальнонаукових, філософських і спеціальних методів, застосування яких забезпечує достовірність отриманих результатів, досягнення сформульованих мети і завдань дослідження.

Системний підхід дав змогу простежити сучасну соціокультурну ситуацію в суспільстві, виявити суперечності державної політики у сфері реституції культурних цінностей, визначити особливості її реалізації й основні напрями оптимізації. Комплексний аналіз, що є основою міждисциплінарного підходу, забезпечив різнобічне врахування об'єктивних та суб'єктивних факторів, специфічне поєднання яких визначило характер, параметри, тенденції та особливості державного реституційного процесу в Україні.

За допомогою структурно-функціонального методу досліджено завдання, функції та основні напрями діяльності органів державної влади і управління, які здійснюють формування і реалізацію державної реституційної політики й з'ясовано, наскільки їх діяльність є адекватною процесам, що відбуваються у культурному житті суспільства і сприяє задоволенню культурних потреб громадян.

Хронологічні рамки дослідження обумовлені його тематичною спрямованістю. За точку відліку взято 1991 р. - час проголошення незалежності України, коли були ухвалені перші доктринальні засади, зокрема щодо повернення культурних цінностей. Аналіз подій враховує розгляд діяльності органів державної влади у сфері реституційної політики, зміни політичної ситуації у цій сфері, а також еволюцію поглядів представників українського політикуму на проблему реституції протягом 90-х рр. ХХ ст. і до 2009 р. Якщо того вимагала логіка викладу матеріалу, автор виходила за означені хронологічні межі.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є першим у вітчизняній політичній науці комплексним дослідженням державної реституційної політики України в сфері культурних цінностей. Це дало змогу встановити її системність та послідовність, прослідкувати дієвість функціонування законодавчих і виконавчих органів влади. У дисертації:

- вперше у вітчизняній науці проаналізовано розвиток політичного процесу і політичної діяльності (дебати в парламенті, переговори, двосторонні протокольні домовленості) органів державної влади у сфері реституційної політики;

- через призму реституційних проблем вивчено діяльність ВРУ, КМУ, Міністерства культури і туризму (Мінкультури України), Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України (ДСК) тощо;

- досліджено процес становлення спеціальних владних інститутів у сфері реституції культурних цінностей і їх діяльність;

- обґрунтовано межі компетенції державних органів влади у реституційних процесах і зроблено висновок щодо доцільності використання у політичній практиці поняття «державна реституційна політика»;

- окреслено пріоритети та запропоновано нові підходи до вирішення основних проблем реституційної політики в Україні;

- вказано на ряд недоліків, як в законодавчій і виконавчій діяльності, так і в організації системи державної влади в цілому у зазначеній сфері;

- розкрито суперечності здійснення державної політики щодо повернення в Україну культурних цінностей;

- удосконалені існуючі підходи щодо дослідження державної політики у культурно-духовній сфері;

- дістали подальший розвиток теоретико-методологічні засади вивчення реституційних процесів, уточнено понятійний апарат та зроблено акцент на міждисциплінарний характер дослідження.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Розроблені й науково обґрунтовані теоретичні положення, матеріали, висновки і рекомендації дисертаційного дослідження збагачують палітру наших уявлень про своєрідність процесу формування реституційної політики у контексті діяльності інститутів влади в Україні, закладають основу для подальшої теоретичної розробки та практичної реалізації національної стратегії у цьому питанні. Так, у правотворчості окремі положення дисертаційної роботи враховані в процесі підготовки та внесення змін до нормативно-правових актів, що регулюють питання реституції культурних цінностей в України.

Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці спецкурсів з політології, культурології, теорії державного управління, теорії та історії держави і права України, а також у процесі підготовки відповідних навчальних і навчально-методичних посібників та курсів лекцій.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано самостійно з урахуванням останніх досягнень політичної науки. Всі сформульовані в ньому положення і висновки обґрунтовано на основі особистих досліджень автора.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації були використані Інститутом законодавства Верховної Ради України при підготовці науково-правового висновку до проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законів України про спрощення процедури ввезення на територію України культурних цінностей» (реєстр. № 3028), а також концепції та структуруванні матеріалу серії видань «Акти європейського права» (К., 2010), а також у реферуванні новел європейського права в рамках серії «Реферативний огляд європейського права» (К., 2010).

Наукові результати й висновки дисертаційного дослідження були оприлюднені на міжнародних науково-практичних конференціях та семінарах: «Соціально-правові реформи в незалежній Україні: досягнення, проблеми, перспективи» (м. Київ, 21 серпня 2009 р.); «Культура і суспільство ХХІ століття: духовні, культурологічні, соціальні виміри» (м. Київ, 27-28 травня 2010 р.); «Культурна спадщина України та інформаційно-комунікативні технології» (м. Київ, 11 червня 2010 р.).

Основні положення дисертації також представлені на 20-й сесії Інституту федералізму «Федералізм, конституціоналізм і демократичне управління в мультикультурних суспільствах (на прикладі України)» (м. Фрайбург, Швейцарія, 2008 р.), під час «Програми підготовки представників балканських країн та держав Чорноморського басейну з питань верховенства права і демократії «КІКОНЕС» (м. Комотіні, Греція, 2008 р.), а також на засіданнях Північноамериканської європейської літньої академії «Політичні відносини між Європою та Північною Америкою» (м. Брегенц, Австрія, 2009 р.). Дисертація обговорювалася на засіданні відділу теоретичних і прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України.

Публікації. Результати дисертації висвітлені у 6 наукових статтях автора, опублікованих у виданнях, визначених ВАК України фаховими в галузі політичних наук.

Структура та обсяг дисертації. Специфіка теми дослідження, його мета і завдання визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладу матеріалу. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел (331 позиція на 33 сторінках). Загальний обсяг тексту дисертації становить 224 сторінки, з яких обсяг основного тексту - 191 сторінка.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначаються його мета та завдання, об'єкт і предмет дослідження, методологічні засади, наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наведені дані щодо апробації та публікації результатів проведеного дослідження, структури та обсягу роботи.

Розділ 1. «Теоретико-методологічні проблеми реституції культурних цінностей», що присвячений політико-правовому аналізу основних теорій, концепцій та моделей європейської інтеграції, складається із двох підрозділів, у яких автор акцентує увагу на міждисциплінарному характері проблеми, яка досліджується.

У підрозділі 1.1. «Стан наукової розробки проблеми. Понятійно-категоріальний апарат дослідження» аналізуються праці, які прямо чи опосередковано стосуються теми реституції. Їх можна поділити на дві групи. Перша представлена історичними студіями, які пов'язані насамперед з дослідженнями таких вчених як С. Кот, О. Нестуля, Є. Ярошенко, Д. Гетьман.

У науковому доробку українських вчених виокремлюються праці, які мають полідисциплінарний характер. У цьому плані особливої уваги заслуговують роботи Г. Боряка. Окремо та у співавторстві з П. Грімстед і Л. Дубровіною він вперше зробив спробу періодизації етапів вивчення проблеми переміщення культурних цінностей (зокрема, книжкової культурної спадщини), дослідження спільного та особливого з країнами Західної, Центральної і Східної Європи.

Помітне місце у вивченні проблеми історії національних культурних цінностей займають роботи О. Федорука та Ю. Савчука. По-суті їм належить пріоритет серед українських вчених щодо дослідження не лише загальноісторичного контексту реституції та її національного формовиявлення, але й висвітлення таких сегментів як українсько-російські, українсько-польські та українсько-шведські відносини.

Характерною рисою формування цього напряму наукових досліджень є його регіоналізація. Вчені та краєзнавців дедалі частіше звертають увагу на реконструкцію подієвої складової втрати культурних цінностей у різних областях України (М. Делеган, Р. Дзюбан, М. Дубич, Л. Крушельницька, О. Купчинський, Д. Мєшков, О. Онищенко, О. Петренко, З. Яненко та ін.). Ряд публікацій стосується вивчення процесу вивезення фондів українських бібліотек та архівів окремих персоналій (Ю. Дорошенко, Я. Йосипишин, Л. Лозенко, В. Лозицький, Р. Пиріг). Грабіжницьку політику нацистів щодо українських культурних цінностей вивчали М. Коваль, Т. Себта, Н. Кашеварова (документи Оперативного штабу рейхсляйтера Розенберга). Історію переміщення та опрацювання т.з. «Празького архіву» досліджувала Т. Боряк. Загальнотеоретичні питання Української держави у сфері культури глибоко висвітлені у працях В. Бушанського, В. Даниленка та В. Карлової.

До іншої групи праць належить творчий доробок вчених-юристів (В. Акуленко, А. Дмитрієв, О. Мельничук, І. Пивовар, В. Солом'яний, І. Тулянцева, Ю. Шемшученко).

Зарубіжна історіографія, крім фундаментальних монографій П. Грімстед, представлена широким колом робіт вчених різних країн - Німеччини, Ізраїлю, Нідерландів, США та ін. Це, насамперед, праці Дж. Нафцігера, Ф. Бонкера, С. Холмса, Ш. Авінері, К. Гошлера, М. Карасіка та ін.

Окреме місце у творчому доробку вчених займають матеріали круглих столів з цієї тематики, міжнародний багатомовний бюлетень «Воєнні трофеї» та Інтернет-джерело «Архіви України».

Щодо російських авторів, то найбільш фундаментально проблеми реституції висвітлені у працях М. Богуславського та О. Мазурицького.

Джерельна база дослідження складається з двох груп джерел - опублікованих та архівних. До опублікованих належить комплекс документів про охорону культурних цінностей ООН, ЮНЕСКО, Ради Європи тощо. Іншу групу опублікованих документів становлять документи національного законодавства щодо охорони культурних цінностей (Закони України, Укази Президента, постанови Уряду, відповідні документи Мінкультури України, міжурядових комісій і т.п.). Більшість з них вміщені у спеціальних збірках, виданих у Москві та Києві. Документальні збірки, у яких містяться матеріали різного походження та географії, опубліковані дослідницею з ФРН У. Ґартунг.

Архівна база дослідження складається із документів архівосховищ двох державних установ - ВРУ та ДСК, де зберігаються стенограми пленарних засідань ВРУ та матеріали міжурядових комісій (законодавчі акти щодо ввезення та вивезення культурних цінностей (1999 і наступних років), переписка комісій і комітетів з органами державної влади, громадськими та науковими установами, а також окремими особами).

У видовій класифікації ці матеріали поділяються також на ряд підгруп: оригінали (чернетки) протоколів, документи засідань, листування, зауваження установ і відомств на пропозиції Служби, оригінали і копії доручень тощо.

У дисертації робиться акцент на тому, що історіографічний аналіз проблеми показує не лише помітну диспропорцію дослідницьких інтересів вчених, але існування лакун, які все ще вимагають свого заповнення. До однієї з них, зокрема, належить питання політики державних органів влади України у сфері реституційних процесів.

У підрозділі 1.2. «Європейський досвід реституції культурних цінностей і Україна: теоретичний та порівняльно-типологічний аналіз» акцентується увага на тому, що теоретико-методологічні аспекти проблеми, які досліджуються, далекі від свого вирішення. Не випадково останнім часом досліджувана проблематика і сам термін «реституція» часто є предметом гострих дискусій не лише серед юристів, але й представників інших наукових спеціальностей. Під цим кутом зору автор аналізує систему міжнародних договорів, що дало можливість прослідкувати певну еволюцію інституту реституції (від Вестфальського мирного договору 1648 р. до Гаазької конвенції 1954 р.). Детально розглядаються категоріальний апарат та міжнародні політико-правові норми цього питання і спроби міжнародної спільноти знайти оптимальні шляхи щодо його вирішення. У цьому контексті, автор, зокрема, розглядає Конвенцію ЮНЕСКО від 1970 р., яка, по-суті, визначає і донині «правила гри» держав, що її підписали.

Також, у дисертації проаналізовано національні політико-правові документи, що визначають сьогодні реституційний процес. На думку автора, їх появу можна поділити на два основних етапи - перший, який розпочався після 1945 р. і має назву «велика реституція». Наступна реституційна хвиля розпочалася з кінця 80-х рр. ХХ ст. і триває донині. Вона була пов'язана з падінням соціалістичної системи у країнах Східної Європи, крахом СРСР і утворенням СНД. Щодо стабільності та тривалості у часі т.з. «моральної реституції» серед вчених єдиної думки не існує (в окремих працях зустрічається теза про початок її кризи).

Інституційно проблемами реституції у зарубіжних країнах, як правило, займаються міністерства культури (назва їх у тих чи інших державах має певні модифікації). У складі цих міністерств у різні роки були створені спеціальні підрозділи, на які покладено функції з державного управління культурним надбанням, збереження, пошуку та повернення культурних цінностей, створення необхідних умов щодо прозорості їх роботи та ознайомлення широкої громадськості з результатами їхньої діяльності.

В Україні досягнення зарубіжної і національної політико-правової думки були акумульовані в Законі «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей», прийнятим ВРУ 21 вересня 1999 р.

У дисертації проаналізовано теоретичні засади, ідеологію і понятійний апарат цього документа.

Розділ 2. «Нормативно-правове забезпечення реституційної політики в Україні» містить два підрозділи, в яких досліджуються основні правові механізми та інструменти, що забезпечують реституційний процес в Україні, а також політичні дискусії навколо вдосконалення чинного законодавства у цій сфері.

У підрозділі 2.1. «Діяльність Верховної Ради України щодо формування засад реституційної політики у сфері культурних цінностей» наголошується, що законотворчість у реституційній сфері була лише невеликим сегментом у діяльності ВРУ щодо забезпечення створення загального культурного простору молодої держави (не випадково уже на початку 90-х рр. були ухвалені і почали діяти закони про культуру, архівний фонд, бібліотечну справу, кінематографію, археологічну спадщину тощо).

Відсутність політичного досвіду створення такого роду документів, бюрократична тяганина, тривалі (і часто безсистемні) дискусії обумовили той факт, що проходження та ухвалення Закону розтягнулося на чотири роки (1995-1999 рр.). По-суті, по декілька разів доводилося переписувати всі складові частини документу - його зміст і структуру, узгоджувати текст вже з існуючим законодавством, враховувати міжнародний досвід і відповідні положення конвенції ЮНЕСКО 1970 р., прогнозувати можливі політичні, юридичні та фінансові наслідки прийнятого документа.

Значна увага у дисертації приділена самій процедурі ухвалення Закону, дискусіям, які точилися у комітетах та у залі парламенту. З одного боку, вони продемонстрували помітне розходження думок представників різних політичних сил, а з іншого - показали, що можлива стійка більшість, яка має здатність об'єднуватися і домовлятися щодо найбільш принципових питань. Зауваження та побажання депутатів торкалися не лише прагнення поліпшити зміст і стилістику, але й ідеологію документа в цілому. Його перша редакція (проект від 23 липня 1996 р.), яка зафіксувала лише проблему вивезення і ввезення культурних цінностей, еволюціонувала до більш широкої тематики повернення в Україну незаконно вивезених культурних цінностей.

У процесі роботи над законопроектом до профільного комітету ВРУ загалом надійшло 223 пропозиції і доповнення. Майже всі вони після детального обговорення були враховані в остаточній редакції документа.

У підрозділі 2.2. «Політичні дискусії навколо процесу вдосконалення чинного законодавства у сфері реституційної політики» зазначено, що практика дії цього Закону показала його дієвість як інструменту проведення державної політики у цій сфері духовного життя. Разом з тим, нові політичні реалії виявили ряд розбіжностей та не врегульованих питань (насамперед, це стосується неузгодженості владних повноважень у сфері повернення культурних цінностей). Не випадково у ВРУ протягом 2003, 2004, 2006, 2008, 2009 рр. з'являлися нові законопроекти, автори яких прагнули внести зміни та доповнення до вже діючого Закону.

У дисертації автор показав процедуру проходження цих документів у комітетах ВРУ, проаналізував їх зміст, диференціював позицію різних гілок влади та установ у процесі обговорення, а також представників парламентських політичних сил. Однак спроби подолати існуючі розбіжності (вони стосуються фіскально-фінансового забезпечення, координації дій правоохоронних органів, створення спеціальних владних інститутів на місцях, врахування інтересів приватних колекціонерів тощо) позитивних результатів не дали (2009 р.).

На сьогодні «переформатований» проект Закону 1999 р., підготовлений ДСК, знову інтенсивно обговорюється в стінах парламенту та серед широкої громадськості.

У розділі 3 «Діяльність органів державної влади у реалізації політики повернення культурних цінностей» зроблено спробу реконструювати роботу органів виконавчої влади у сфері реституції культурних цінностей.

У підрозділі 3.1. «Діяльність Кабінету Міністрів України і Міжвідомчої ради з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» підкреслено, що діяльність КМУ відбувалася у кількох напрямах. Так, були підготовлені і почали діяти постанови Уряду як загального, так і спеціалізованого характеру, що торкалися питань повернення архівної спадщини (2005 р.), представників діаспори, культурних цінностей кримськотатарського народу (2002 р.) тощо.

У досліджуваний період Урядом України було підписано ряд міжнародних угод в рамках СНД (1992, 1994, 2001, 2007, 2008 рр.) та з іншими країнами (ФРН, США, Ізраїль, Угорщина, Польща тощо). Всі вони були спрямовані на поглиблення співробітництва України з цими державами у справі виявлення та повернення культурних цінностей, особливо тих, що потрапили під час Другої світової війни та в наступні роки на територію інших країн.

У дисертації вивчено процес подальшої інституціоналізації державних органів влади, які займалися проблемою реституції. Йдеться про створення ДСК (2000 р.) та Міжвідомчої ради з питань вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей (2001 р.). Детально проаналізовано концепцію діяльності цих державних інституцій, їх організаційну побудову, структуру та коло питань, які розглядалися.

У підрозділі 3.2. «Напрями роботи Міністерства культури і туризму України і Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України» підкреслюється, що у складі Мінкультури України відбулася певна інституціоналізація функціональних повноважень. Крім ДСК, було створено і діє Український центр культурних досліджень, а також Державна служба охорони культурної спадщини (з 2005 р. - Державна служба з питань національної культурної спадщини).

За час свого існування ці спеціальні інститути, створені згідно Указів Президента України та постанов КМУ провели значну роботу щодо виявлення, каталогізації і повернення культурних цінностей (починаючи з 1992 р. в Україну було повернуто понад сто тисяч одиниць культурних цінностей).

Спеціальним владним інститутом, що займався з'ясуванням масштабів збитків, складанням реєстрів та пошуком можливостей повернення предметів історико-культурної спадщини була Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей (її конституювання відбувалося у 1992-1999 рр.). За роки своєї діяльності вона накопичила величезний досвід роботи та здобула значний авторитет всередині країни та за її межами. Навіть на сьогодні будь-які питання, пов'язані з реституцією культурних цінностей продовжують вирішуватися на основі досвіду та за допомогою тих інструментів (кадрових, фінансових, інформаційних, організаційних, юридично-правових), які напрацювала Комісія.

Розділ 4 «Міждержавні та міжурядові комісії як інструмент політики реституції культурних цінностей» включає п'ять підрозділів, в яких крім загальних питань, аналізується робота двосторонніх українсько-російської, українсько-німецької, українсько-польської та українсько-угорської комісій. Також проаналізовано зміст угод про двостороннє співробітництво у культурній сфері загалом та реституції культурних цінностей, зокрема.

У підрозділі 4.1. «Міжурядові комісії з реституційних питань: організація, склад, основні завдання» реконструйовано процес створення міжурядових комісій, який розпочався з середини 90-х рр. ХХ ст. згідно урядових рішень. Було розроблене положення та ухвалено постанову Уряду, які визначали структуру та персональний склад української частини Міжурядової комісії, її компетенцію та повноваження. Зокрема, були зафіксовані такі прерогативи Комісії - забезпечення пошуку, обліку, ідентифікації культурних цінностей, створення умов для доступу в архівосховища, бібліотеки та музеї; утворення у разі необхідності постійно діючих або тимчасових груп експертів з питань пошуку пам'яток культури і мистецтва та підготовка експертних висновків.

Окрема постанова КМУ від 13 червня 2000 р. зафіксувала той факт, що українська частина, яка є складовою частиною спільної Міжурядової комісії з питань співробітництва, формується на підставі міжнародних договорів України і є постійно діючим органом, що представляє КМУ в його відносинах з урядами інших країн. Рішення Комісії мають рекомендаційний характер і у разі потреби надсилаються КМУ для прийняття рішень та надання відповідних доручень.

У підрозділі 4.2. «Міждержавна та Змішана українсько-російська комісії» проаналізовано матеріали, які стосуються співробітництва у реституційній сфері одного із стратегічних партнерів України. Наголошено на глибоких і стійких традиціях, які обумовлюють актуальність цього питання, зокрема, тривалим перебуванням України у складі Російської імперії, а згодом СРСР.

Підкреслюється, що діяльність комісій здійснюється на основі відповідних договорів та угод як міждержавного, так і галузевого характеру. Досить складана сама система органів та інститутів, які займаються практичною реалізацією досягнутих домовленостей або підготовкою відповідних рекомендацій (Змішана українсько-російська комісія, Підкомісія з питань гуманітарного співробітництва, діяльність робочих груп та експертів). Крім того, діє Міждержавна українсько-російська комісія у складі ряду підкомітетів, у т.ч. Підкомітету з питань гуманітарного співробітництва. Водночас спроба утворити Міжурядову українсько-російську комісію з питань реституції культурних цінностей (2004 р.) виявилася невдалою.

Протягом досліджуваного часу було проведено ряд засідань цих комісій та підкомісій. Всі вони проходили в атмосфері гострих дискусій і засвідчили недостатню динаміку розвитку відносин обох держав у цій сфері. Разом з тим події останнього часу засвідчують, що українсько-російські взаємини мають достатньо великий потенціал для подальшого розвитку. Систематичні зустрічі лідерів обох держав, відновлення роботи міждержавних комісій, широкий діалог різних політичних і суспільних сил вселяють оптимізм у справу вирішення гуманітарних проблем і, зокрема, того їх аспекту, який стосується реституції культурних цінностей.

У підрозділі 4.3. «Міжурядова українсько-німецька комісія» вивчено комплекс питань, пов'язаних із відносинами України і Німеччини у сфері реституції. Основою для їх розвитку стала «Угода між урядом України та ФРН про культурне співробітництво» (1993 р.). У розвиток цієї угоди була створена і почала функціонувати відповідна Комісія (на сьогодні відбулося вже сім її засідань).

Стосунки України і Німеччини у цій сфері мають свої особливості. Вони насамперед ускладнені фактором подій Другої світової війни і прагненням української сторони зафіксувати визнання Німеччиною реституційного обов'язку перед Україною. З іншого боку ФРН також наполягає на пошуку та поверненні культурних цінностей, що були втрачені або незаконно переміщені у роки війни (у цьому контексті вона вважає навіть можливим запровадження т.з. «компенсаційної реституції»). Нарешті національні інтереси України у цій сфері перебувають між полярними позиціями країн, що визначають реституційний процес - Німеччиною, на якій лежить реституційний обов'язок, і Росією, на території якої перебуває частина українських пам'яток, що були пограбовані нацистами і в 1945 р. повернуті в СРСР. Колізія, яка склалася в реституційному просторі потребує, безумовно, паритетного врахування у переговорному процесі національних інтересів усіх трьох сторін.

У дисертації значне місце приділене роботі самої Комісії - питанням, які розглядалися, позиції сторін та дискусіям, що точилися на її засіданнях. В цілому автор позитивно оцінює результати діяльності Комісії. Водночас робиться акцент на тому, що місце і роль Німеччини у співтоваристві європейських держав обумовлює особливі підходи щодо вирішення Україною складних реституційних питань, суб'єктом яких є ФРН.

У підрозділі 4.4. «Міжурядова українсько-польська комісія» розглянуто ряд питань, пов'язаних із її утворенням (договори та угоди між Україною і Республікою Польща від 1992, 1993, 1996 і 1997 рр.) та її функціонуванням. Наголошується, що українсько-польський діалог у реституційній сфері був і залишається далеко не простим. За багато років спільного існування в одній державі обидві сторони накопичили ряд проблем: політичних, матеріальних, етнокультурних та ін. Книгозбірні, архівні та музейні фонди формувалися у різні епохи окремими особами і державою, зрозуміло, без врахування приналежності їх авторів або місця походження. На їх переміщення істотний вплив справляли політичні фактори - йшлося про своєрідні «реституційні ін'єкції» СРСР в країни соціалістичної співдружності у т.ч. в Польщу.

Не випадково ці питання стали предметом обговорення Комісії (відбулося чотири засідання). Як правило, всі вони проходили у конструктивній атмосфері - розглядалися проблеми правового та інформаційного забезпечення, створення спеціалізованих експертних груп, організації виставок тощо. Значна увага була приділена проблемі співробітництва державних архівних служб України і Польщі (четверте засідання у 2008 р.)

Разом із тим, як підкреслено у дисертації, робота Комісії виявила різні погляди на ряд принципових питань. Це, насамперед, стосувалося ініціативи української сторони щодо повернення в Україну матеріалів архіву Наукового товариства ім. Т. Шевченка, який під час Другої світової війни був вивезений зі Львова до Варшави, а також окремих релігійних реліквій. Іншим предметом дискусій стало порушене польською стороною питання щодо передачі Польщі колекції національного закладу ім. Оссолінських («Оссолінеум»), книжкового зібрання князя Чарториського тощо. У цьому контексті автор розглядає неоднозначну оцінку у спеціальній літературі і у практичній діяльності проблеми «права територіалізму», яку польська сторона часто застосовує у роботі Комісії.

У підрозділі 4.5. «Міжурядова українсько-угорська комісія» розглядається процес утворення (1995 р.), діяльності і функціонування відповідної Комісії, створеної згідно угоди між Урядом України і Урядом Угорської Республіки від 4 квітня 1995 р. В архівах відклалися матеріали шістьох засідань роботи Комісії (1996-2004 рр.). Вони свідчать, що їх порядок денний, організація та хід були аналогічними до діяльності інших комісій. Як правило, розглядалися та дискутувалися питання, які мали відношення до переміщення культурних цінностей, пов'язаних з Другою світовою війною (раритети, ікони, картини тощо). Разом з тим, привертає увагу той факт, що на порядку денному засідань значна увага відводилася проблемам пошуку та обміну архівними джерелами (наприклад, у протоколі від 10 квітня 2001 р. Комісія зафіксувала рішення щодо створення робочих груп з архівної, бібліотечної та музейної спадщини (не більше трьох осіб з кожної сторони), а також дійшла висновку щодо доцільності проведення зустрічі керівників державних архівних служб України та Угорщини.

Автор дисертації підкреслює, що робота Комісії займає важливе, але далеко не самостійне місце у системі міждержавного реституційного процесу. Фундаментальна політико-правова база щодо співробітництва реалізовувалася у системній роботі міністерств і відомств, дипломатичній діяльності і т.п. Найбільш важливі питання вирішувалися на рівні президентів і керівників урядів обох держав.

ВИСНОВКИ

реституційний політика держава законодавчий

Результати проведеної дослідницької роботи у дисертації знайшли конкретизацію в таких положеннях:

1. Проблеми, які вивчаються, на сьогодні перебувають в центрі дослідницьких інтересів представників цілого ряду галузей наукових гуманітарних знань - істориків, правознавців, культурологів, мистецтвознавців тощо. Це пояснюється як глибокою суспільною традицією, що супроводжує виникнення і генезис цієї проблеми, так і суто науковою зацікавленістю, реалізація якої дає не лише приріст знань, але й справляє істотний вплив на характер міждисциплінарних зв'язків.

2. Факти свідчать, що проблеми реституції культурних цінностей не є породженням доби незалежної України. Вони мають значно глибше коріння і насамперед пов'язані з питанням, яке в спеціальній літературі визначається як дилема - «Україна між Сходом і Заходом». Геополітичне становище українських земель, перетворювало їх на об'єкт зазіхань з боку сусідніх держав. Матеріальні та художні цінності протягом століть вивозилися і осідали у приватних колекціях або державних художніх зібраннях, архівосховищах тощо. Частина з них загубилася безслідно у мороці століть.

3. Законодавче поле в галузі культури в Україні, порівняно з іншими європейськими державами, досить широке і строкате - специфіковане по окремих галузях. Воно складається з численних законів та нормативно-правових актів, ухвалених ВРУ, Указів Президента, постанов КМУ, рішень та інструкцій відповідних міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування. Загалом ВРУ ухвалено понад 300 законів, що прямо чи опосередковано стосуються сфери культури. Але вони є далеко не досконалими, в багатьох моментах непослідовними, часом навіть суперечливими.

Прикладом того, що Україна поступово інтегрується в міжнародний реституційний процес став Закон «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» (1999 р.). Його прийняття супроводжували гострі дискусії, виступи та полеміка депутатів у комітетах і на пленарних засіданнях ВРУ. Закон в цілому є досить ефективним інструментом проведення державної політики у цій сфері духовного життя. Разом з тим, вже назріло питання часткового внесення змін і доповнень до чинного Закону або навіть і прийняття нового Закону, який би відповідав викликам часу.

4. По-суті, паралельно відбувався процес інституціоналізації установ і відомств, які займалися питаннями реституційної політики. Створення цих органів виконавчої влади - процес складний і неоднозначний. Негативний вплив справляв дефіцит часу і кадрів, відсутність досвіду роботи та відповідних аналогів у зарубіжних країнах, врешті - залишковий принцип фінансування. І все ж за цей час накопичений величезний досвід роботи - створені нормативні документи, організовано переговорний процес, налагоджено контакти із профільними міністерствами, установами і відомствами.

Важливим інструментом реалізації державної політики у досліджуваній сфері стали саме міждержавні та міжурядові комісії. Створені відповідно до міжурядових угод, вони з самого початку займалися широким колом питань, які стосувалися двостороннього співробітництва.

5. Особлива увага звернута на переговорний процес щодо реституції з Росією і Німеччиною. На думку, автора, ці обидва вектори залишатимуться пріоритетними і надалі. У цьому зв'язку необхідно найближчим часом продовжити вдосконалення договірно-правової бази реституційного діалогу і активізувати розгляд цих питань на всіх рівнях - від президентів до переговорів між представниками окремих міністерств і відомств.

6. Щодо німецького вектору, то українсько-німецький переговорний процес також проходить не просто. Головне сьогодні - утримуватися від односторонньої і необдуманої передачі художніх цінностей німецькій стороні. Потрібно, щоб діалог з ФРН відбувався з урахуванням паритетності зобов'язань сторін, збалансованості національних інтересів, які базуються не тільки на політичній або добрій волі, а також на праві.

7. Викладені у дисертаційному досліджені кейси співпраці на прикладі взаємин Україна - Росія, Україна - Німеччина, Україна - Польща, Україна - Угорщина розкривають основний зміст широкого комплексу двосторонніх проблем у реституційній сфері, які мають як загальний характер, так і певні відмінності. Але найголовніше, що є спільним у всіх цих випадках - очевидна і нагальна потреба виробити інститутами влади України чітку й зрозумілу державну політику в цій сфері та послідовно й наполегливо її впроваджувати, не уникаючи при цьому розумних компромісів.

Не менш ефективною і послідовною повинна бути політика держави щодо культурної спадщини загалом.

8. Крім політичної складової, необхідно також забезпечити системний науковий супровід реституційних процесів: вести науковий облік втрачених цінностей, постійно здійснювати пошук інформації про цінності українського походження у приватних колекціях, музеях, архівах, та інших культурних установах близького і далекого зарубіжжя, інформувати наукові кола та громадськість про здійснювані заходи. Така цілеспрямована діяльність забезпечить Україні наукові і правові підстави для збереження та повернення своєї культурної спадщини.

9. Загалом, формування державної політики з питань повернення втрачених культурних цінностей потребує більш планомірної систематичної роботи, глибоко наукової, аргументованої та дієвої.

...