Політична активність громадян як чинник демократизації сучасного українського суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

Політична активність громадян як чинник демократизації сучасного українського суспільства

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Кирилюк Наталія Андріївна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії та соціально-гуманітарних дисциплін Європейського університету (м. Київ).

Науковий керівник - кандидат філософських наук, професор

Тимошенко Зоя Іванівна,

Європейський університет,

перший проректор.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Оніщенко Ірина Григорівна,

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв,

професор кафедри менеджменту

кандидат політичних наук

Бульбенюк Світлана Степанівна,

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана,

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вивчення світового досвіду переходів до демократії країн, які перебувають на різних стадіях цивілізаційного розвитку, є нагальною потребою та передумовою успішних демократичних перетворень. Розбудова демократичної держави та громадянського суспільства неможлива без активної участі людей у суспільно-політичному, економічному, культурному і духовному житті. Процеси трансформації українського суспільства, суспільно-політичні зміни, які відбуваються у країні, зумовлюють актуальність розгляду проблеми політичної активності громадян як необхідної умови подальшої розбудови Української держави. Політична нестабільність, штучне нагнітання соціальної напруженості різними політичними силами, невпевненість у своєму майбутньому значної частини населення з особливою гостротою ставлять питання про долю демократії в Україні. За цих умов пошук оптимальних моделей суспільного розвитку викликає необхідність його наукового обґрунтування. Особливість українського переходу до демократії актуалізує проблему виявлення адекватних форм громадянської активності та політичної участі.

Унікальність України серед інших пострадянських суспільств, що реалізують стратегії демократичних перетворень, полягає у високій залежності масових ініціатив населення від адміністративно-силових ресурсів та корупційних практик національної еліти, яка має тенденцію до швидкого відокремлення від свого політичного базису в періоди стабілізації. Досягнення соціально-політичної активності в аспекті вибору стратегічного курсу України є одним з найбільш плідних напрямів визначення складових політичного процесу й демократичного розвитку. Однак, плідним він може бути тільки в тому випадку, якщо це буде не традиційний коментар партійних і державних рішень, а теоретичне осмислення практичних політичних кроків усіх верств суспільства, аналіз їхнього наукового потенціалу. Тому в умовах становлення української демократії політична активність повинна супроводжувати не лише окремі вчинки громадян, а й усю їхню поведінку, стиль життєдіяльності, стати невід'ємною рисою особистої й колективної поведінки. При цьому слід врахувати, що сьогодні в Україні ця діяльність здійснюється на основі протидій між сукупністю політичних прав і обов'язків, що формально надаються державою, і реальними, недостатніми і нерівними можливостями для прояву соціально-політичної активності населення країни. Це тим більш значимо, що остання відображає досягнутий рівень залученості населення у процес предметно-практичного, творчого засвоєння соціальної дійсності.

Серед факторів, які негативно впливають на процес демократизації українського суспільства, наявний брак єдності між представниками вищого ешелону влади та широкими народними масами, а також відсутність ціннісної системи, яка б відповідала запитам суспільства й сприяла його консолідації. В цьому контексті політологічне осмислення чинників сприяння та гальмування політичної активності населення України виявляється актуальним у двох аспектах: науково-теоретичному та соціально-практичному.

У науково-теоретичному аспекті визначальною є пізнавальна проблема, що пов'язана, з одного боку, із великою кількістю досліджень політичної активності та демократії, а з іншого боку - із дефіцитом робіт, присвячених взаємозв'язку систем селекції та структуризації еліт політичних режимів (зокрема - демократичних) із політичною активністю населення. Адже те, що іноді називають «політичною активністю», виявляється на практиці керованою, диригованою і програмованою з боку еліт поведінкою мас. демократизація суспільство політичний

У соціально-практичному аспекті існує проблема нормативної регуляції, що пов'язана, з одного боку, із надлишковим (у кількісному відношенні) обсягом нормативних рішень, які створюють правові умови для розгортання політичної активності населення і демократизації суспільно-політичного життя, та, з іншого боку - слабко вираженими проявами в Україні повсякденної політичної активності, її переважно ситуаційно-виборчим способом виявлення. Отже, йдеться або ж про дисфункціональність нормативних рішень, які не сприяють розгортанню реальної політичної активності та демократії, або ж про слабку вираженість (невираженість) у населення відповідної активістської політичної культури та мотивації, яка потребує, вочевидь, подальшого формування.

У XXI століття Україна увійшла як незалежна держава, що прагне побудувати відкрите демократичне суспільство. Наскільки динамічним і плідним буде цей процес, залежить від активності, зацікавленості, участі в розбудові держави не лише політичної та управлінської еліти, але й усього суспільства в цілому. Все це, а також перманентна політична нестабільність, штучне нагнітання соціальної напруженості, спровоковане певними політичними силами, особливо під час виборчих кампаній, невпевненість значної частини населення у своєму майбутньому не тільки з особливою гостротою ставить питання про долю демократії в Україні, а й залишає для науковців актуальним пошук оптимальних моделей суспільного розвитку та необхідність його наукового обґрунтування.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблема дисертаційного дослідження пов'язана з планом теоретичної розробки проблем українського державотворення, що здійснюється кафедрою філософії і соціально-гуманітарних дисциплін в рамках комплексної наукової теми «Економічні і політичні проблеми теорії і практики менеджменту стійкого розвитку економічних систем» Європейського університету (номер державної реєстрації 0101V007350). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Європейського університету (протокол № 7 від 21 грудня 2006 р.). Результати особистої участі дисертанта у дослідженнях опубліковані у наукових виданнях та у вигляді тез доповідей на наукових конференціях.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є теоретичне осмислення співвідношення різних форм політичної активності населення та процесів демократизації в Україні. Для досягнення цієї мети передбачається розв'язати наступні дослідницькі завдання:

- проаналізувати існуючі у зарубіжній та вітчизняній науковій літературі теоретико-методологічні підходи до аналізу поняття політичної активності громадян, її ролі у процесі демократизації суспільства та узагальнити існуючі підходи щодо сутності цього поняття;

- встановити специфічні особливості політичної активності як різновиду політичної діяльності та атрибуту політичної участі;

- здійснити порівняльно-політологічний аналіз проявів політичної активності громадян в умовах різних політичних режимів;

- визначити зв'язки між політичною активністю та її проявами в процесах демократизації політичної системи;

- виявити специфіку демократизації українського суспільства в умовах пострадянської трансформації;

- зробити узагальнення щодо оптимізації політичної активності громадян на сучасному етапі демократичної трансформації;

- означити основні проблеми, що уповільнюють процес демократизації українського суспільства та можливі шляхи їх подолання;

- запропонувати оптимальну модель розгортання політичної активності в умовах демократизації українського суспільства з використанням системи комунікативного моніторингу між владою і населенням.

Об'єктом дослідження є політична активність як різновид діяльності, пов'язаної з цілеспрямованим конструюванням політичної системи та вдосконаленням взаємозв'язку між владою і народом.

Предметом дослідження є виявлення зв'язків між формами політичної активності громадян та процесами демократизації політичної системи в сучасній Україні.

Методи дослідження. Дослідження політичних процесів передбачає використання різних методологічних принципів: об'єктивності, соціального підходу, історизму. Принцип об'єктивності, що передбачає неприпустимість свідомого викривлення наявних фактів, дав змогу дослідити закономірності, які визначають процеси політичного розвитку. Принцип історизму був застосований при розгляді фактів і політичних явищ у конкретно-історичних обставинах. Він дав змогу вивчити динаміку політичних процесів в Україні в послідовно-часовому розвитку, виявити зв'язок минулого й сьогодення. Принцип соціального підходу застосовано з метою подолання міфологізації політичної реальності, протиставлення загальнолюдських цінностей національним ідеалам.

Основу джерельної бази дисертаційного дослідження складає сукупність засобів і прийомів наукового пізнання, що досліджують участь громадян у процесах демократизації суспільства. В роботі використано як загальні (системний, соціологічний, культурологічний, структурний, психологічний, історичний), так і логічні методи (аналізу і синтезу, поєднання історичного та логічного, прогностичний), а також спеціальні методи (порівняльний).

У першому розділі автор послуговувався здебільшого історичним та порівняльним методами. У другому розділі використано функціональний, ціннісно-нормативний, соціологічний методи та метод теоретичного аналізу. У третьому розділі, присвяченому специфічним особливостям моделей реалізації політичної активності в Україні в умовах демократичних перетворень, автор користувався методом сходження від абстрактного до конкретного, а також методом логічного моделювання. Для з'ясування сутності демократичних процесів, які відбуваються у політичному житті сучасного українського суспільства, автором був використаний метод контент-аналізу, що посприяв систематизації та опрацюванню матеріалів, опублікованих у ЗМІ.

Наукова новизна одержаних результатів. На основі систематизації наукових джерел і емпіричного матеріалу в дисертації обґрунтовано оптимальну модель розгортання політичної активності як чинника поєднання різних напрямів політики держави та політичної участі громадян. У межах здійсненого дослідження одержано результати, які відзначаються науковою новизною.

1. Вперше в українській політичній науці:

- узагальнено теоретико-методологічні підходи до аналізу поняття «політична активність», виокремлено рiзнi точки зору щодо класифiкацiї її форм; пропонується диференцiювати її на позитивно i негативно (конструктивно i деструктивно) спрямовану активнiсть, а також легiтимну та іллегiтимну політичну активнiсть;

- здійснено комплексний аналіз політичної активності громадян України в умовах демократичної трансформації суспільства, обґрунтовано, що в Україні найбільш перспективним є консенсусний вид демократії;

- встановлено, що політична активність громадян в умовах демократизації має розглядатися як діяльність по конструюванню політичного простору через інституціоналізацію переговорів між владою і громадянським суспільством; зазначена інституціоналізація розглядається як засіб становлення такого виду політичної культури, який унеможливлює прийняття рішень та вчинення політичних дій, які б розходилися з очікуваннями більшості населення.

2. Поглиблено теоретико-методологічні засади дослідження політичної активності громадян:

- конкретизовано положення, згідно з яким демократія є політичним режимом, що передбачає прямі або ж опосередковані форми участі усіх верств населення у формуванні та функціонуванні політичної системи; конкретизацію здійснено в напрямку доповнення поняття «політична участь» категорією «оперативний моніторинг-діалог», що дає можливість різним верствам населення синхронізовано реагувати на дисфункції демократії, уникаючи безпосередньої участі у процесах формування та функціонування політичних інституцій;

- моніторингово-переговорні процеси розглядаються як такі, що сприяють опрозоренню влади та включенню в її простір механізмів «торгу» та ринкової кон'юнктури; за відсутності або неефективного функціонування такої моделі демократія стає персоналізованою, розгортаються корупційні практики, а останнє призводить до скочування суспільства до рівня політичної організації тоталітарного чи авторитарного ґатунку, персоналізованого режиму відтворення, в той час як демократія виживає виключно за рахунок інституційних гарантій.

3. Отримали подальший розвиток:

- політологічні концепції демократичного елітизму, положення яких стосуються реалізації демократії як процесу політичного урівноважування мікроеліт; доповнення стосується тези про існування таких політичних систем, де мікроеліти скоріше анархізують, ніж упорядковують демократичний режим за рахунок політичної естафети у переході до кожної з них політичного суверенітету та монополії на представництво;

- елементи оптимізації моделі розгортання політичної активності в умовах демократизації сучасного українського суспільства, що передбачає компетентну участь громадян у процесах формування політичної влади через здійснення моніторингу взаємозв'язку носіїв влади і населення;

- чинники, які негативно впливають на процес демократизації українського суспільства, зокрема розкол між представниками політичної еліти та широкими народними масами, а також відсутність ціннісної системи, яка б відповідала запитам суспільства й сприяла його консолідації.

4. Уточнено положення, які засвідчують:

- справжня демократія є можливою переважно на основі активістської політичної культури та супутніх їй форм діяльності;

- лише в умовах демократичного режиму громадяни є активними ініціаторами різних політичних програм, реалізованих на рівні органів державної влади, політичних партій, громадських організацій.

Теоретичне і практичне значення роботи. Запропоновані в роботі теоретичні положення, висновки і рекомендації можуть бути використані в декількох аспектах: як методологічна основа для подальших досліджень проблем політичної активності громадян на етапі демократичної трансформації українського суспільства; у педагогічній роботі: в процесі викладання нормативних курсів та спецкурсів «Політологія», «Політична соціологія», «Теорія демократії», «Електоральна політологія», «Порівняльна політологія політичних режимів», у науково-дослідній роботі студентів, у політичній освіті населення. Висновки дисертаційного дослідження та висловлені ідеї можуть бути корисними для використання політичними лідерами, партіями, громадськими організаціями в їх практичній діяльності.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація є самостійною науковою розробкою здобувача.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри філософії та соціально-гуманітарних дисциплін Європейського університету. Окремі положення, висновки та пропозиції дисертаційного дослідження, викладені дисертантом у роботі, були апробовані на Х Всеукраїнській науково-практичній конференції «Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість в умовах європейської інтеграції» (м. Київ, 16-18 травня 2007 р., тези опубліковано), ІV міжнародній науково-практичній конференції «Современные научные достижения - 2008» (м. Пшемишль, Польща, 1-15 лютого 2008 р., тези опубліковано), ІV міжнародній науково-практичній конференції «Эффективные инструменты современных наук - 2008» (м. Прага, Чехія, 3-15 травня 2008 р., тези опубліковано), ХІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість в умовах європейської інтеграції» (м. Київ, 14-16 травня 2008 р., тези опубліковано).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 8 робіт без співавторів, з них 4 наукові статті у фахових виданнях ВАК України в галузі політичних наук.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (шести підрозділів), висновків, списку використаних джерел (205 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 190 стор., основна частина дисертації -165 стор., додатки 7 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, визначено її об'єкт та предмет, сформульовані мета й завдання, розкрито теоретичні та методологічні основи дослідження, означені наукова новизна, практичне значення й апробація одержаних результатів.

У першому розділі - «Теоретико-методологічні засади дослідження політичної активності громадян» - проаналізовано здобутки зарубіжних та вітчизняних вчених з дослідження політичної активності громадян у процесах демократичної трансформації суспільства.

У першому підрозділі - «Політична активність як об'єкт наукового дослідження» - здійснено аналіз ступеня висвітлення проблеми політичної активності в науковій літературі. З'ясовано, що найбільш повно проблематика політичної активності розроблена у працях зарубіжних вчених. Останнє пояснюється наявністю там сталої традиції участі населення у політичному житті. Дослiдження з проблематики полiтичної активностi можна подiлити на групи.

Перша група включає праці, присвяченi тематицi полiтичної культури та громадянського суспiльства, в яких полiтична активнiсть аналiзується як одна iз форм полiтичної поведiнки, що протистоїть пасивностi, вiдчуженню, аномiї, реактивнiй поведiнцi i т.п. Прихильники цiєї позицiї наголошують на тому, що полiтична активнiсть є атрибутом будь-якої полiтичної системи (тоталiтарної, демократичної, авторитарної) (В.Крамник, В.Шестопал, Ю.Габермас та ін.).

Друга група включає авторiв, якi асоцiюють полiтичну активнiсть iз демократичним суспiльством, вказуючи на «активiстський супровiд» демократії i викреслюючи полiтичну активнiсть iз iнших полiтичних систем (В.Малахов, С.Ліпсет, Д.Ллойд та ін.).

Третя група авторiв вважає, що полiтична активнiсть пов'язана iз певними формами полiтичної самоактуалiзацiї, в рамках яких стає можливим цiлеспрямоване конструювання полiтичної дiйсностi (у виглядi рiшень, законiв i т.п.), що можуть дозволити собi суб'єкти iз вiдповiдним ресурсно-iнституцiйним капiталом (полiтичнi лiдери, вищi чиновники, елiти тощо) (Г.Алмонд, С.Верба та ін.).

Прояви громадянської активності останніх років в Україні не залишилися поза увагою і українських науковців, стимулювали їх інтерес до проблеми політичної участі та активності громадян та їх вплив на процеси демократизації. Ця тема привертає все більше уваги вітчизняних науковців, серед яких значну частину становлять не лише політологи, а й юристи, історики, соціологи, психологи: І.Алексєєнко, В.Бортніков, Р.Балабан, В.Васютинський, Н.Ротар, О.Чемшит та ін.

Важливими чинниками активної політичної участі є наявність відповідних соціальних інститутів: розгалуженої мережі громадських та політичних об'єднань, наявності системної опозиції, здатних адекватно відображати потреби суспільства. Проблеми гармонізації відносин між громадянським суспільством та державою, різні аспекти розвитку політичних інститутів та процесів, які відіграють важливу роль у консолідації українського суспільства, досліджуються у працях В.Бебика, А.Білоуса, Є.Головахи, А.Колодій, А.Коваленка, І.Кресіної, В.Кременя, І.Оніщенко, Н.Паніної, М.Розумного, С.Рябова, Ф.Рудича та ін.

Широке коло соціально-політичних проблем і модернізації українського суспільства послідовно та з відповідною глибиною аналізу досліджені у працях В.Бабкіна, О.Бабкіної, С.Бульбенюк, В.Горбатенка, М.Кисельова, О.Картунова, Л.Кочубей, Л.Нагорної, В.Смолянюка, С.Телешуна та ін.

Особливий інтерес викликає наукова література, присвячена подіям осені та зими 2004 року. Аналіз її приводить до висновку про полярність оцінок щодо місця та сутності «помаранчевої революції» у вітчизняній історії. Найбільш ґрунтовну оцінку, на думку дисертанта, дають такі автори, як А.Гальчинський, А.Колодій, С.Кульчицький, М.Михальченко, В.Степаненко, О.Рєзнік та ін.

Окремі аспекти проблеми з'ясовувались автором у ході опрацювання авторефератів докторських дисертацій В.Бортнікова, І.Побочія, Н.Ротар, О.Чемшита. Зазначені автори глибоко дослідили окремі питання, що співпадають із визначеними автором метою і завданнями дисертації.

Автор приходить до висновку, що останніми роками спостерігається підвищена увага до проблеми політичної активності громадян у процесах демократизації українського суспільства. Особливо вирізняються соціологи, дослідження яких мають новаторський характер. Необхідно відзначити вагомий внесок у вивчення проблеми вчених Інституту соціології НАН України, в тому числі розробників і виконавців соціологічних моніторингів 1998-2009 рр. Велику допомогу надають щорічні збірники аналітичних оцінок стану справ в українському суспільстві, підготовлені фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень. Водночас, на думку автора, бракує комплексних міждисциплінарних робіт з вивчення проблеми, які б спиралися на сучасні наукові методики досліджень політичної активності населення і враховували б сукупність економічних, політичних, правових, психологічних, соціальних чинників. Актуальною залишається і проблема адаптації західних теоретичних моделей до реалій українського демократичного переходу.

У другому підрозділі - «Різновиди політичної активності та їх прояви» - здійснено аналіз політичної активності шляхом дослідження різних її форм та проявів. Предметом уваги дисертанта стали різні способи класифікації форм політичної активності, що дало змогу виокремити три основні позиції.

Згідно з першою, до політичної активності можна віднести будь-які прояви поведінки, пов'язані із діями. За таких обставин до політичної активності не відносяться ті різновиди політичної поведінки, які характеризують бездіяльність. Наприклад, політичною активністю за таким критерієм можна вважати політичну реакцію - імпульсивно-афективну поведінку, яка, попри відсутність ознак цілеспрямованості, все ж таки відрізняється від аномічної поведінки чи політичного відчуження (ізоляції), бо передбачає вчинення певних дій. На думку дисертанта, це не повністю обґрунтована теоретична позиція, оскільки існує цілий ряд поведінкових форм у політиці, що є активністю лише за поверховими ознаками. Так, масова політична поведінка нагадує політичну активність за високою енергетикою, імпульсивністю та масштабністю впливу. Водночас назвати таку поведінку політичною активністю в повному розумінні слова можна не завжди, оскільки навіть високоорганізовані маси, де окремі їх учасники чітко усвідомлюють мету політичної дії, часто скеровуються до цієї мети політичними лідерами, елітами чи іншими угрупованнями, що задають вектор такої активності.

Друга точка зору представлена деякими американськими авторами (С.Ліпсет, Д.Істон), які пов'язують політичну активність із позитивною щодо політичної системи метою означеного суб'єкта. Таким чином, політично активні суб'єкти частково ототожнюються із позитивно спрямованими та легітимними. Наприклад, членство в політичних партіях має розцінюватись як політична активність, і, в той же час, акції громадської непокори і бойкоту до неї не відносяться. У представленій позиції також, на думку дисертанта, міститься приховане логіко-теоретичне протиріччя: адже немає підстав не вважати, скажімо, політичну агресію політично-неактивною формою поведінки, хоча вона за всіма ознаками зараховується до розряду іллегітимних поведінкових проявів і має деструктивну спрямованість.

У межах третьої точки зору до політичної активності можна віднести лише такі прояви політичної поведінки, які стосуються цілеорієнтуючих суб'єктів політичного поля (В.Веселовський, А.Кива, К.Мангайм). До них відносяться, зокрема, політичні лідери, еліти, різні соціальні групи, які реалізують політичну гегемонію. В цих класифікаціях цілеорієнтуюча та політично-конструююча активність протиставляється наслідувальній (імітативній) та репродуктивній поведінці масових або ж слабкоструктурованих суб'єктів політики (наприклад, громадським рухам). Загалом, представники цієї позиції ведуть мову про те, що політична активність може бути зреалізована тільки тими агентами політичної системи, які володіють ресурсами макрорівня і можуть реалізовувати вертикальний вплив, ігноруючи при цьому зворотній зв'язок із іншими. Виявляючи зважене ставлення до висловленої позиції, є певні підстави також вважати її дещо звуженою з точки зору глобальних тенденцій демократичної еволюції. Найчастіше на такій позиції наполягають автори, належні до парадигми елітизму в політології, політичній психології та соціології політики, для яких політична активність еліти завжди протиставлена політичній інертності та пасивності мас, що виступають живими інструментами для реалізації відповідних політичних програм.

У другому розділі - «Політична активність як дієвий чинник демократизації політичної системи» - аналізуються домiнантнi стратегiї полiтичної поведiнки громадян, серед яких полiтична активнiсть передбачає безпосереднє включення всiх верств населення в соціально-політичне життя суспільства.

У першому підрозділі - «Політична активність в умовах різних політичних режимів» - відзначається, що політична активність за умов функціонування різних політичних режимів набуває відповідного вираження у стратегіях артикуляції вимог та підтримки (що формуються політичною системою) та колаборації (що формуються на рівні різних сегментів суспільства). У залежності від співвідношення між цими двома складовими є сенс розрізняти: стратегію тотальної мобілізації населення політичною системою і необмеженої підтримки всіх ініціатив влади (ухилення від підтримки з боку відповідних верств населення чи осіб зазнає негативних санкцій) - тоталітарний режим; стратегію ухилення від політичної конкуренції та обмеженої колаборації в неполітичних сферах (ухилення від політики з боку суспільства розглядається скоріше як норма) - авторитарний режим; стратегію легітимної етатизації суспільства політичною системою при збереженні в самому суспільстві механізмів саморегуляції - демократичний режим. На думку дисертанта, кожному з політичних режимів відповідають домінантні стратегії політичної поведінки, серед яких політична активність є найвищим пунктом еволюції політичної системи і передбачає безпосереднє включення усіх верств населення в політичні процеси суспільства.

Полiтичнi режими тоталiтарного i авторитарного типiв потребують для свого повноцiнного функцiонування i вiдтворення мобiлiзацiйної політичної квазiактивностi населення, яка, проте, вiдрiзняється за змістовною наповненiстю, в залежностi вiд ступеня централiзацiї полiтичної влади та рiвня поглиненостi структур громадянського суспiльства бюрократизацією. Тоталiтарний i авторитарний режими дозволяють рiзний рiвень полiтичної асимiляцiї механiзмiв саморегулювання. Це означає, що вони потребують двох рiзновидiв полiтичної квазiактивностi: квазiактивнiсть як реактивну полiтичну поведiнку (зведення усiх проявiв активностi населення до реакцiй на директиви полiтичної системи) та iмiтативно-лояльну полiтичну активнiсть, що обмежується вiдстороненням потенцiйної опозицiї та конкурентiв вiд полiтичної системи. Отже, важливою науковою проблемою є поняттєве розмежування рiзновидiв мобiлiзацiйної полiтичної квазiактивностi в умовах функцiонування авторитарних i тоталiтарних режимiв.

Другий підрозділ - «Особливості та закономірності участі громадян у політичних процесах в умовах демократії» - акцентує увагу на особливостях демократичної трансформації. Предметом аналізу в цьому підрозділі стали базові концепції переходу до демократії визнаних теоретиків, таких як С.Верба, Р.Даль, С.Ліпсет, Л.Пай, С.Гантінгтон та ін. Розглядаються проблеми та протиріччя перехідного періоду, які гальмують розвиток демократїї.

На думку дисертанта, демократизація посттоталітарної держави є процесом, який потребує не лише інституційних перетворень, але і зміни свідомості населення, його світоглядних орієнтацій, політичної культури. Складність демократичних трансформацій полягає у тому, що створення демократичних інститутів політичної системи та лібералізація економіки, законодавче закріплення демократичних цінностей, механізмів захисту прав та свобод громадян часто випереджає психологічну готовність населення до відповідних змін. Це може навіть спричинити опір здійснюваним реформам, які не відповідають очікуванням громадян, зорієнтованим на швидкі темпи наближення країни за всіма показниками до показників розвинених демократій. Така ситуація уповільнює процес становлення демократії, формування громадянського суспільства, суб'єктами якого є активні громадяни, здатні незалежно від державної влади формулювати групові інтереси та активно їх відстоювати. Для розв'язання такої ситуації необхідно зважати на передумови її виникнення, зокрема, на особливості формування світоглядних орієнтацій великої частини населення, сформованих під впливом багатьох чинників суспільного розвитку на попередньому історичному етапі.

Здійснення переходу від тоталітаризму до демократії вимагає розгляду рис, притаманних людям саме у тоталітарному суспільстві, що визначає їх поведінку, настанови, ціннісні орієнтації, світогляд та відповідно впливає на діяльність людини як суб'єкта політики, на ставлення до влади, громадянського суспільства, на бажання набути новий досвід політичної участі.

Автор робить висновок, що для успішної демократизації посттоталітарної країни необхідними є зміни у свідомості населення, які допомагають процесу сприйняття громадянами демократичних цінностей, розуміння необхідності реформування політичної, економічної, соціальної систем, довіру та вимогливість до влади, готовність захищати власні права та свободи. Але цей процес, на думку дисертанта, є тривалим та визначає необхідність поступовості демократичних перетворень.

Розділ третій - «Політична активність на сучасному етапі державотворчого процесу» - присвячено аналізу чинників, умов та особливостей демократизації сучасного українського суспільства, з'ясуванню ролі політичної активності громадян у даному процесі.

У першому підрозділі - «Об'єктивні та суб'єктивні чинники демократизації політичної системи України» - з'ясовано, що демократизацію в Україні можна розуміти як всезагальний політичний процес переходу від системи централізованого управління суспільством до правової соціальної держави, яка спирається переважно на механізми законності і самоорганізації громадянського суспільства. Як свідчить практика сучасного політичного процесу в Україні, актуальні потреби українського суспільства не можуть бути задоволені в повній мірі пасивним слідуванням виробленій роками традиції підтримки/не підтримки кандидатів на виборах у керівні структури держави, а надто - самоусуненням від цих процесів. Натомість, історія зарубіжної політичної думки пропонує чимало прикладів активного розвитку організованих спільнот (найбільшою з яких і є держава) за умови раціонально-активістської моделі участі її членів у політичному житті суспільства. Так, за класичною теорією громадянського суспільства, саме діяльнісна (на противагу номінативній) участь кожного її члена у вирішенні проблем є запорукою ефективності даного інституту.

Автор робить висновок, що об'єктивними чинниками демократизації політичної системи України можуть вважатися: структурні реформи політичної системи - розширення сфери впливу представницьких інституцій та органів місцевого самоврядування; нарощування конкуренції політичних партій та громадських організацій; публіцизація і «опрозорення» політики через ЗМІ, зростання резонансності у реагуванні суспільства та окремих соціальних груп на політичні рішення; розширення комунікацій із країнами близького та далекого зарубіжжя, що мають демократичний життєустрій. Суб'єктивними чинниками можуть вважатися: еволюція політичної культури (від патріархальної та підданської - до активістської), поступове формування політичного активізму різних верств населення, зміцнення національної самосвідомості, руйнування патерналістських стереотипів необмеженого втручання держави в особисте життя і підвищення значущості автономної дії і законності.

Другий підрозділ - «Базові напрямки проявів політичної активності населення України та її вплив на процеси демократизації» - присвячений аналізу проблем, що визначають сучасний етап демократизації українського суспільства. Аналізуються основні форми проявів політичної активності громадян, дані моніторингів суспільної думки.

Автор робить висновок, що більшість напрямків політичної активності населення України залишаються негативними з точки зору подальшої демократизації політичної системи суспільства. Загалом, набуває домінантного значення деструктивна та імпульсивна політична активність громадян при збереженні режиму «подвійних стандартів» щодо легітимних форм політичної участі. Негативно позначаються такі чинники, як клубно-партійний авантюризм - відірваність політичних партій та громадських організацій від соціальної та електоральної бази, а також їх залежність від інтересів окремих приватних осіб. На рівні центральної влади продовжує зберігатись структурний конфлікт між різними олігархічно-регіональними угрупованнями, що зовні виражається в системі поляризованого плюралізму при збереженні нестабільної рівноваги у трикутнику «партія влади - опозиція - периферійні політичні партії». Відбувається посилення політичної аномії, зростання індиферентності населення до політичних процесів.

Автор вважає, що уряд або пануюча еліта повинні в певній мірі завжди брати до уваги інтереси інших груп і прошарків суспільства, насамперед для того, щоб не втратити легітимності. Але це можна зробити тільки в результаті обміну інформацією, який фактично перетворюється в систему комунікацій між владними структурами та громадянами суспільства. Ступінь інституціоналізації таких комунікацій може бути різним - від обміну інформацією (без того, щоб брати на себе якісь зобов'язання по підтримці контактів), і до формування спеціальних інститутів, що забезпечують інтеграцію думки тих або інших груп населення в процесі прийняття рішень. У тому випадку, коли процес переговорів суспільства із владою є інституціоналізованим і для обговорення найбільш важливих проблем суспільства залучаються основні групи населення, ми можемо говорити про формування демократичної політичної системи. При цьому передбачається, що демократичний процес стосується не тільки взаємин влади та інших соціальних суб'єктів суспільства, але й взаємин самих цих соціальних суб'єктів - індивідуумів, груп, корпорацій, політичних партій та ін. Зазначені суб'єкти переналаштовуються на інформаційний обмін та політичну взаємодію.

Проведений аналіз довів, що українська політична наука проявляє значний інтерес до вивчення різноаспектних проблем демократії. Разом з тим, у науковій літературі ще не одержали достатнього висвітлення питання непростих процесів сучасного транзиту демократії та системи комунікативного моніторингу між соціальними суб'єктами. Комунікативна теорія демократії найчастіше розглядається в дещо обмеженому плані - як форма розв'язання вже існуючого політичного конфлікту. Натомість західна політична культура передбачає значно ширше її застосування для узгодження різних інтересів і точок зору на всіх етапах прийняття вагомих соціально-політичних рішень. Немає сумніву, що такий підхід набуває особливої актуальності і в нашій країні через нагальну потребу досягнення порозуміння між різними політичними силами.

Таким чином, актуальною є потреба об'єктивного аналізу чинників політичної активності громадян України з метою подальшого формування обґрунтованих програм та механізмів для прискорення процесів демократизації в українському суспільстві.

ВИСНОВКИ

Проведений у даному дослідженні аналіз політичної активності та її впливу на становлення державності сучасної України дав можливість зробити такі висновки:

1. Проаналізувавши різні підходи до визначення політичної активності, слід зазначити, що, не дивлячись на свою важливість, саме поняття «політична активність» є терміном з доволі невизначеним змістом і становить собою еволюцію від більш загальних уявлень про неї до більш спеціальних. Одні вчені розглядають її як активність, що сприяє збереженню організаційної єдності суспільства, інші - як різновид доцільної дії, треті у політичній активності вбачають різновид творчості, перехід від природного начала до синтетичного, значимість якого визначається багатством традицій, на які цей перехід спирається. Існуючі труднощі можна пояснити багатоаспектністю змістовних відтінків, що концентруються в значенні даного терміну.

У процесі аналізу поняття «політична активність» дисертантом виділено три важливі онтологічні аспекти. Перший аспект цього поняття - політико-правовий, який відбиває комплекс діяльнісних факторів, пов'язаних з виконанням громадянами своїх обов'язків стосовно інституту держави. Тому поняття «політична активність» об'єктивно висловлює цілий спектр діяльнісних орієнтацій і практичних зусиль громадян стосовно підтримки чи несхвалення соціальної політики, яку проводить держава. Другий аспект поняття відбиває специфічну систему спрямувань у діяльності людей, які пов'язані зі здійсненням громадянських функцій організації суспільного життя в тих царинах, які не можуть бути ефективно регульовані державою. Варто особливо враховувати, що держава сама виступає ініціатором створення цілої системи інститутів і організацій, які, по суті, виступають специфічними провідниками державної політики. Третій аспект поняття «політична активність» відбиває специфічну систему діяльнісних чинників, пов'язаних з процесами самоактуалізації людьми своїх творчих потенцій і безпосередніх екзистенціально значимих потреб, інтересів та цілей. В цьому плані політичну активність можна пов'язувати із зусиллями людей на створення цілої низки громадянських об'єднань, фондів та ін. Таке трактування політичної активності випливає з розуміння демократії не лише як політичної категорії, а й соціальної.

2. Поняття «полiтична поведiнка», «електоральна поведiнка», «полiтична участь», «психологiчна залученiсть», «полiтична активнiсть», «включенiсть у полiтичний процес» та «полiтична дiяльнiсть» сьогоднi широко використовуються як у полiтологiчних, так i у соцiологiчних та соцiально-психологiчних дослiдженнях. Але розмитими залишаються уявлення про предметний змiст цих понять: фахiвцi у рiзних галузях гуманiтарного знання оперують схожою термiнологiєю, вкладаючи в неї своє розуміння. Це обумовлює необхідність конкретизації їх змiсту. Політична діяльність - спосіб втілення і реалізації політичних інтересів та політичних потреб суб'єкта політики. Зважаючи на це, термiн «полiтична дiяльнiсть» доцiльнiше використовувати, коли маємо справу з конкретними проявами полiтичної активностi громадян, з визнанням ними себе як творця полiтичної реальностi. Зазначимо, що про полiтичну дiяльнiсть йдеться тодi, коли передбачається, що активнiсть у сферi полiтики здiйснюється пiд певним тиском з боку полiтичного середовища. Адже політична система із свого боку регулює полiтичну дiяльнiсть громадян. Тому вони змушені спiввiдносити свою активнiсть з її вимогами, мобiлiзувати її в необхiдних формах у певний, а не в будь-який час. Водночас, політичну участь слід розглядати як різні форми політичної діяльності, що характеризують ступінь реального впливу громадян на інститути влади і процеси прийняття рішень. Дисертант робить висновок, що політична діяльність, політична участь, політична поведінка - це різні прояви політичної активності, які не варто змішувати, оскільки вони характеризують як її якісні характеристики та форми здійснення, так і ступінь залучення індивідів до політики. Головною перевагою полiтичної активностi є те, що вона визначає високий рiвень вiдповiдальностi громадян за ними ж створене середовище глобального управлiння спiльними справами - полiтику.

3. Існує декілька підходів до класифікації форм політичної активності. Найбільш поширений - поділ їх на «конвенційні» (легітимні) і «неконвенційні» (нелегітимні). Цю класифікацію використовують як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники. Конвенційні форми політичної активності цілком узгоджуються з правилами і нормами (передусім правовими), які існують в суспільстві, і варіюють від абсентеїзму до участі в політичних організаціях. Неконвенційні форми виходять за межі чинних правил та норм і варіюють між «м'якими» (підписання петицій, участь у санкціонованих мітингах і страйках) та «жорсткими» або й протизаконними (погроми, нищення майна, голодування, прояви екстремізму тощо) політичними діями. Крім того, політична активність має й свої особливості і, відповідно, прояв в неоднакових формах в умовах різних політичних режимів. Зокрема її можна диференціювати на позитивно і негативно (конструктивно і деструктивно) спрямовану активність.

Дисертантом встановлено, що політична активність громадян в умовах демократизації має розглядатись як діяльність по конструюванню політичного простору через інституціоналізацію переговорів між владою і громадянським суспільством. В ході еволюції демократичних інститутів відбувається зростання національної самосвідомості і подолання класократичних і охлократичних тенденцій функціонування політичного режиму, що відбивається на становленні такого типу політичної культури, який унеможливлює прийняття рішень та вчинення політичних дій, які б розходилися з очікуваннями більшості населення.

4. Одним із головних чинників, що визначає масштаби та характер політичної участі громадян, є політичний режим. В Україні він відповідає характеристикам гібридного режиму, в якому співіснують елементи демократії, авторитаризму та пострадянської традиції. Проголосивши незалежність, Україна тільки в загальних рисах визначилася, куди йти, і менш за все - як це робити. Не були сформовані світоглядні основи державного будівництва і суспільного розвитку. Звідси тягнеться широкий шлейф негативних наслідків у практиці побудови держави і проведення демократичних реформ у суспільстві. Не визначившись із власним баченням шляхів свого розвитку, Україна не змогла вступити на шлях динамічних і ефективних соціально-економічних та політичних перетворень, які мали б цілісний політико-системний характер. Певна річ, що основними причинами сьогоднішнього проблемного стану речей із демократизацією в країні є нерозвинутість більшості інститутів громадянського суспільства, несформованість політичної системи, внутрішні суперечності як у структурі, так і в самому функціонуванні державної влади. Це дає змогу зробити висновок, що в умовах становлення української демократії політична активність повинна супроводжувати не лише окремі вчинки громадян, а й усю їхню поведінку, стиль життєдіяльності, стати невід'ємною рисою особистого і колективного характеру. При цьому, слід врахувати, що сьогодні в Україні ця діяльність здійснюється на основі протидій між сукупністю політичних прав і обов'язків, які формально надаються державою, і реальними, недостатніми і нерівними можливостями для виявлення політичної активності населення країни. Це тим більш значимо, що остання відображає досягнутий рівень залученості громадян у процес предметно-практичного, творчого засвоєння соціальної дійсності.

5. Аналіз політичної активності громадян України періоду незалежності свідчить про існування певних ознак демократичної трансформації: активізувалася діяльність політичних партій та громадських організацій в політичному процесі, ЗМІ звільнилися від тотального контролю з боку державних структур та зросла їх роль у здійсненні громадського контролю інституцій політики, на якісно новий рівень піднялася електоральна участь, зросла політична культура громадян. Подальші кроки демократизації України, на думку автора, повинні полягати як у реформуванні політичної системи, так і, що головне, у розширенні правового поля громадянської ініціативи. Це повинен бути загальний політичний процес переходу від системи централізованого управління суспільством до соціальної, правової держави, яка спирається переважно на механізми конституційної законності і самоорганізації громадянського суспільства.

6. Існуюча в Україні політична система не задовольняє вимоги балансу між централізованою політичною активністю державних органів та самоорганізацією населення. В Україні є всі підстави вести мову про зародковість і несформованість політичної самосвідомості пересічних громадян, переважна більшість з яких полишає політичний простір на волю випадку, припускаючи в ньому співіснування олігархічної опозиції та елементів декоративної демократії. Має місце поєднання політичного фаталізму із доволі імпульсивними реакціями на ті чи інші політичні рішення уряду, а між населенням і владою не встановлено системи моніторингу взаємоналаштовування, що є невід'ємною ознакою демократії. Досі політична активність виявлялась, як правило, у різноманітних формах вуличного радикалізму й конфронтаційного громадянського протесту.

Отже, одним із факторів, що уповільнюють процес демократизації, є брак дієвої і цілеспрямованої, а не керованої політичної активності населення України, спричинений багато в чому відсутністю ефективних механізмів комунікативної артикуляції політичних вимог та невідпрацьованістю моделей демократичної політичної культури, що уможливлювали б постійний моніторинг у взаємодії між політичними інституціями та самоорганізованими соціальними групами. Нині такий стереотип суспільної активності стає непродуктивним. Він повинен поступитися місцем механізмам конструктивного політичного діалогу між владою та громадянським суспільством.

7. Форми політичної активності, які розглядалися вище, можна вважати класичними. Однак, слід зауважити, що з розвитком новітніх технічних засобів масової комунікації, їх дедалі більшим застосуванням у політиці, такі форми істотно змінюються і вдосконалюються. Розширення інформаційної мережі відкриває нові можливості для залучення громадян до політичних процесів.

Дисертантом запропонована оптимальна модель розгортання політичної активності в умовах функціонування демократичної системи українського суспільства, яка має об'єднати різні напрями політики держави та участі громадян, зробити всі гілки влади відкритими. Використання владою нових технологій у політичних відносинах, які передбачають залучення більшої кількості громадян до процесів управління, може стати одним з імовірних механізмів її легітимації, сприятиме розширенню спектра взаємодії між громадянами і владою, прискорить реакцію влади на звернення громадян (формування зворотного зв'язку), роз'яснення громадянам завдань і настанов влади. Тільки тоді буде налагоджено діалог офіційної взаємодії, основою якої є надання владою всього комплексу офіційної інформації, що сприяє формуванню конвенційних моделей політичної участі громадян, практики двостороннього діалогу і політичного дискурсу між владою та громадянами. Саме такі форми повинні активно використовуватися для прискорення процесів демократизації в українському суспільстві.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Кирилюк Н.А. Політична система українського суспільства в умовах демократизації // Нова парадигма: [журнал наукових праць] / гол. ред. В.П.Бех.; Нац. пед. ун-т імені М.П.Драгоманова; Творче об'єднання «Нова парадигма». - Вип.83. - К.: Вид-во НПУ імені М.П.Драгоманова, 2009. - С.118-135.

2. Кирилюк Н.А. Базові напрямки проявів політичної активності громадян в умовах демократизації // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М.Вашкевич. - К.,2009. - Вип.18. - С. 289-295.

3. Кирилюк Н.А. Полiтична активнiсть громадян в умовах рiзних полiтичних режимiв: порівняльний аналіз // Гілея (науковий вісник): Збірник наукових праць / Гол. ред. В.М.Вашкевич.- К.,2009. - Вип.20. - С. 331-338.

4. Кирилюк Н.А. Політична активність як форма політичної діяльності особистості // Політологічний вісник. Збірник наукових праць. - К. : «ІНТАС», 2009. - Вип.40. - С. 385-394.

5. Кирилюк Н.А. Проблеми політичної модернізації України // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість в умовах європейської інтеграції. Збірник матеріалів Х Всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Київ, 16-18 травня 2007 р. - К.: Вид-во Європейського університету, 2008. - Т. 3. - С. 43-46.

6. Кирилюк Н.А. Специфіка політичної активності серед інших форм політичної поведінки особистості // Збірник матеріалів ІV міжнародної науково-практичної конференції «Современные научные достижения - 2008», 1-15 лютого 2008 р. - Przemysl. Sp. z o.o. «Nauka I studia». - Т. 8. - С. 94 - 96.

7. Кирилюк Н.А. Зростання національної самосвідомості громадян в умовах демократизації українського суспільства // Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість в умовах європейської інтеграції. Збірник матеріалів ХІ Всеукраїнської науково-практичної конференції, м. Київ, 14-16 травня 2008 р. - К.: Вид-во Європейського університету, 2008. - Т. 4 - С. 214-217.

8. Кирилюк Н.А. Проблема політичної пасивності громадян в умовах демократії // Збірник матеріалів ІV міжнародної науково - практичної конференції «Эфективные инструменты современных наук - 2008», 3-15 травня 2008 р. - Прага. Publishing House «Education and Science» s.r.o. - Т. 10 - С. 60-62.

АНОТАЦІЇ

Кирилюк Н.А. Політична активність громадян як чинник демократизації сучасного українського суспільства. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, Київ, 2010.

Здійснено політологічний аналіз політичної активності громадян як важливого чинника демократизації українського суспільства. Визначено, що політична активність в умовах демократизації має розглядатись як діяльність по конструюванню політичного простору через інституціоналізацію переговорів між владою і громадянським суспільством. Розглянуто політичну активність в соціально-політичному аспекті як найвищий пункт еволюцiї полiтичної системи, що передбачає безпосереднє включення усiх верств населення в практику комунiкативно-iнтерактивного монiторингу поля полiтики iз можливiстю необмеженого легiтимного впливу громадянського суспiльства та його окремих елементів на агентiв полiтичної системи. Особливу увагу приділено аналізу об'єктивних та суб'єктивних факторів, які ускладнюють процес демократизації політичної системи України на сучасному етапі, а також розробці базових напрямків політичної активності громадян та запропоновано можливі шляхи їх практичної реалізації.