Структура та напрями реалізації екологічної політики в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

СТРУКТУРА ТА НАПРЯМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

Спеціальність: Політичні інститути та процеси

Деркач Оксана Корнилівна

Чернівці, 2010 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Збереження природного середовища, раціональне використання природних ресурсів та збереження екологічної безпеки людини є найважливішими завданнями, головним ланцюгом економічної і соціальної політики будь-якої держави. Спільнота світу все більше схиляється до думки, що сфера природокористування та природоохорони зумовлена самим суспільством. Україна є однією з найбільших за територією, чисельністю населення та економічним потенціалом держав Європи, на її території зосереджені величезні природні багатства, проте суто колонізаторський підхід та відсутність виваженої, чітко структурованої екологічної політики призвели не тільки до порушення, а й до руйнування природних ландшафтів. Надмірна концентрація сільського господарства та промисловості зумовила катастрофічне забруднення повітря, води та ґрунту. Сучасні масштаби екологічних змін створили реальну загрозу життю та здоров'ю громадян України, її національній безпеці.

Для національного відродження України, її науково-технічного розвитку та соціального прогресу, розбудови основ демократичної правової державності все більшого значення набуває проблема оптимізації взаємодії суспільства і природи. Очевидним для усіх є одне - довкілля потребує охорони як джерело усього живого. Людина як біологічний вид може жити і розвиватися лише в умовах сприятливих для життя.

Наприкінці ХХ ст. людство зіткнулося з безпрецедентною проблемою глобального екологічного виживання внаслідок таких негативних змін природи, як істотне зменшення в атмосфері Землі кисню, суттєве збіднення запасів прісної та чистої води, руйнація природоохоронної структури ґрунтів, деградація рослинного і тваринного світу, насичення довкілля шкідливими для живих організмів речовинами тощо. Невипадково Конференція ООН з питань навколишнього середовища і розвитку на найвищому рівні, яка відбулася у червні 1992 р. в Ріо-де-Жанейро (Бразилія), засвідчила, що стан довкілля є одним з найважливіших чинників глобальної, регіональної та національної безпеки. Будь-яка держава, що не враховує ці вимоги, приречена на дестабілізацію економічної та соціальної системи, на різке зниження рівня життя своїх громадян і непередбачувані наслідки для існування суспільства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана згідно з планом науково-дослідної роботи кафедри міжнародних відносин факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича «Проблеми соціально-політичної історії та міжнародних відносин в сучасному світі» (номер державної реєстрації 0103U004367).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дисертаційного дослідження є здійснення комплексного політологічного аналізу сутності, структури та основних напрямів реалізації екологічної політики в Україні. Для досягнення поставленої мети визначені такі дослідницькі завдання:

- проаналізувати основні теоретико-методологічні засади дослідження екологічної політики;

- визначити роль та місце екологічної політики в забезпеченні сталого розвитку України;

- охарактеризувати нормативно-правові принципи регулювання екологічної політики України;

- виокремити особливості інституційного забезпечення процесу формування екологічної політики;

- проаналізувати основні напрями еволюції предметного поля екологічної політики в контексті євроінтеграційних процесів;

- дослідити процес реалізації екологічної політики регіональними органами виконавчої влади (на прикладі Чернівецької області);

- простежити роль громадських організацій в процесі реалізації екологічної політики в Україні;

- визначити перспективи удосконалення екологічної політики.

Об'єктом дослідження є екологічна політика як цілеспрямована діяльність держави щодо забезпечення раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища.

Предметом дослідження є структура екологічної політики України, що визначається особливостями процесу її формування та конкретизується основними напрямами реалізації.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є сукупність наукових принципів і методів аналізу, адекватних особливостям обраної теми. У зв'язку з тим, що екологічна політика є складним і динамічним об'єктом дослідження, який пов'язаний з особливостями державної політики в цілому та специфікою процесів її формування й реалізації, дослідження здійснювалося на основі використання, перш за все, таких методологічних підходів та методів як історичний, порівняльний, інституційний, системний та структурно-функціональний.

Аналіз формування нормативно-правових принципів регулювання екологічної політики в Україні та еволюції її предметного поля забезпечувався завдяки використанню історичного підходу.

Зазначений підхід дозволив зафіксувати зміни у розумінні суспільних екологічних відносин та трансформацію конкретного змісту проблем економічного розвитку України.

Необхідним доповненням до історичного став порівняльний метод. У сукупності вони дозволили виділити й оцінити різні етапи у формуванні принципів стратегії сталого розвитку України, проаналізувати вузлові моменти, які зумовили потребу вироблення Національної стратегії сталого розвитку України, співвіднести кількісні та якісні характеристики процесу реалізації екологічної політики на загальнодержавному та регіональному рівнях, які відображають динамічність процесів екологічної сфери. Крім того, дані методи дозволили здійснити порівняльний аналіз конкретного змісту та функціональності громадських організацій у реалізації окремих положень державної екологічної політики України. За допомогою інституційного підходу проаналізована діяльність інститутів, що забезпечують процес формування екологічної політики в Україні у їх взаємозв'язку з іншими політичними інститутами та механізмами. Даний метод дозволив розглянути екологічну політику як цілісне явище, що має свої межі, критерії позиціонування, параметри для інституційного порівняння, виявлення загальних і специфічних характеристик. Використання системного підходу дало можливість розглянути екологічну політику, механізми її формування і реалізації на різних рівнях як складну систему елементів суспільних відносин, пов'язаних в єдине ціле сукупністю багаторівневих і взаємозалежних причинно-наслідкових зв'язків, що впливають як на еволюцію складових частин досліджуваного феномена, так і на розвиток політичних відносин вцілому. Він дозволив об'єднати розмаїття підходів до розв'язання екологічних проблем у політичному процесі України в різний час і в різних умовах, поняттям екологічна політика Як відомо, вона суттєво впливає на розвиток усіх сфер життя суспільства.

Загальним базовим методологічним принципом дисертаційного дослідження стало поєднання наукових принципів об'єктивності, історизму та системності вивчення явищ політичного життя. Суть їх можна звести до необхідності використання різноманітних джерел з теми дослідження, врахування всього комплексу причинно-наслідкових зв'язків, які дозволили забезпечити всебічність і глибину аналізу, критичний розгляд авторських позицій і аргументоване обґрунтування власної точки зору щодо різних аспектів досліджуваної проблеми.

Крім того, в процесі дослідження широко використовувалися діалектичний та статистичний методи, метод індукції і дедукції, методи аналогії, абстрагування, аналізу та синтезу. Застосування сукупності означених методів забезпечили логіку дослідження та сприяли адекватному вирішенню поставлених наукових завдань.

Наукова новизна одержаних результатів визначається метою та завданнями дослідження, засобами їх розв'язання і полягає в такому:

Вперше:

- обґрунтовано, що співробітництво України з Європейським Союзом у сфері екологічної політики надає її змісту нової якості та концептуального виміру;

- доведено, що однією з найбільш ефективних моделей реалізації екологічної політики на регіональному рівні є модель партнерства, яка вимагає формування зацікавленості органів виконавчої влади у залученні організацій громадянського суспільства до розв'язання екологічних проблем розвитку територій;

- окреслено, що з метою ефективного вирішення середньо- та короткострокових завдань екологічної політики України слід комплексно використовувати декілька підходів: галузевий підхід, коли природоохоронні заходи розробляються для окремих підприємств, галузей і комплексів, а потім узагальнюються в плани дій з охорони навколишнього природного середовища, регіональний підхід, коли у районах з несприятливою екологічною ситуацією реалізуються спеціальні екологічні програми, цільовий (проблемний) підхід, коли для всієї країни чи регіону формулюється конкретна екологічна проблема і розробляються відповідні природоохоронні заходи в галузях і комплексах, розвиток яких пов'язаний з вирішенням цієї проблеми.

Уточнено:

- зміст екологічної політики в контексті концепції сталого розвитку України;

- напрями удосконалення спеціального екологічного законодавства України як вихідний момент у формуванні екологічної політики;

- особливості процесу формування предметного поля екологічної політики в Україні на центральному та регіональному рівнях.

Отримали подальший розвиток:

- ідеї про те, що подолання екологічної кризи пов'язане, перш за все, з виокремленням нового типу взаємин людини та навколишнього середовища;

- положення, що екологічні проблеми мають глобальний характер та трансграничну природу, тому не можуть бути повністю вирішені на рівні окремої країни.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження уточнюють сформоване теоретичне бачення місця та ролі екологічної політики в структурі концепції сталого розвитку та обґрунтовують ряд практичних пропозицій, що стосуються процесу формування та реалізації екологічної політики в Україні.

Матеріали дисертаційного дослідження, теоретичні узагальнення, оцінки та висновки можуть бути використані державними органами законодавчої та виконавчої влади, політичними партіями та громадськими організаціями в процесі аналізу та розробки програм і напрямів своєї діяльності у сфері екологічної політики.

Матеріали дисертації та запропоновані висновки можуть бути використані при розробці курсів та спецкурсів для студентів, що навчаються за спеціальностями «політологія», «міжнародні відносини», «міжнародна інформація», «державне управління».

Апробація результатів досліджень. Матеріали дисертаційного дослідження, основні положення і результати обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародних відносин факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича та були оприлюднені автором у доповідях на міжнародній науковій конференції «Меценат та культура громадського дарунку в Центральній Європі ХІХ-ХХ століття» (Чернівці, Україна, Прага, Чехія, 11-13 травня 2008 р.) та Третій Всеукраїнській науково-практичній конференції студентів та молодих вчених (Чернівці, Україна, 5 грудня 2009 р.).

Публікації. Теоретичні положення, основні результати та практичні рекомендації, викладені у дисертаційному дослідженні, знайшли відображення у 8 публікаціях, 6 з яких входять до переліку фахових видань ВАК України.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її структуру. Робота складається зі вступу трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, додатків та списку використаних джерел (212 позицій). Загальний текст дисертації - 214 сторінок, основний текст -180 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначено об'єкт та предмет, сформульовані мета і завдання, розкрито теоретичні і методологічні основи дисертаційного дослідження, означені наукова новизна, практичне значення та апробація одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження екологічної політики» характеризується проблемне поле дослідження, висвітлюються існуючі наукові підходи до аналізу екологічної політики, її складових, ролі і функцій у контексті побудови демократичних режимів та правової держави.

У підрозділі 1.1 «Основні методологічні проблеми вивчення екологічної політики» окреслено, що процес формування теоретико-методологічного обґрунтування суті та базових характеристик екологічної політики можна поділити на три основних етапи. Доведено, що хоча окремі заходи задля збереження глобального довкілля світова спільнота почала здійснювати ще на початку ХХ ст., становлення глобальної екологічної політики як системної сукупності заходів і дій, спрямованих на досягнення глобальних екологічних цілей, розпочалося лише наприкінці 60-х рр. ХХ ст. Саме цей період можна вважати початком першого етапу обґрунтування суті та базових характеристик екологічної політики, коли під впливом численних наукових доказів руйнівного впливу людської діяльності на довкілля почалося стійке зростання громадського занепокоєння станом глобального навколишнього природного середовища.

Обґрунтовано, що упродовж 70-80-х рр. ХХ ст. відбувався другий етап розвитку екологічного регулювання, період екологізації світової політики, який характеризувався спробами вирішення екологічних проблем шляхом прийняття конкретних, спеціальних угод та конвенцій екологічного спрямування. Встановлено, що саме в цей період було прийнято більшість діючих на сьогодні регіональних угод та конвенцій щодо боротьби із забрудненням морів, атмосфери та зміною клімату, захисту біорізноманіття, боротьби з відходами та інші.

Встановлено, що для третього етапу, який розпочався з середини 80-х рр. ХХ ст. і триває до сьогодні, характерною є посилена увага до глобальних екологічних проблем. На сучасному етапі дослідження процесу формування екологічної політики центральне місце посідають питання створення ефективних механізмів регулювання як найважливішого засобу політики у сфері природокористування, за допомогою яких реалізуються її соціальні, економічні і, власне, політичні начала. Поступово визнається необхідність спеціальної теоретичної розробки і практичної реалізації особливої екологічної сфери державної політичної діяльності, яка сьогодні практично в усіх країнах розглядається не тільки як найважливіша умова підтримання необхідної якості середовища життя, що оточує людину, екологічної рівноваги у природі і раціонального використання її ресурсів, але й як самостійна сфера суспільних відносин, пов'язана з реалізацією національних і глобальних цілей, соціально-економічним розвитком сучасного суспільства. На основі аналізу існуючих підходів до розуміння суті екологічної політики, доведено, що її можна розуміти як сукупність концептуальних і теоретичних систем, так і практичних дій у сфері екології, які впливають на перерозподіл владних функцій і управління та сприяють переходу до стійкого розвитку. У стислому розумінні, екополітика у моделі стійкого розвитку - це будь-яка екологічна діяльність, яка використовує політичні та інші, пов'язані з політикою, фактори і засоби для реалізації нової цивілізаційної парадигми. Автор наголошує саме на екологічній політиці стійкого розвитку тому, що до появи стратегії стійкого розвитку, екополітика мала відомчо-галузевий характер, зорієнтований здебільшого на вирішення локальних екологічних проблем. Більш системний характер екологічної політики сталого розвитку стосується не лише переходу від локальної до глобальної системи. Екополітика виявилась тісно пов'язаною з економічною, соціальною політикою та іншими сферами політичної і людської діяльності в процесі глобалізації і регіоналізації, тобто політичним процесом в цілому.

Доведено, що державна екополітика є організаційною, координаційною і контролюючою діяльністю суспільства і владних інституцій, спрямованою на збалансування функцій природокористування і природоохорони. Саме державі належить прийняття стратегічних рішень щодо забезпечення екологічно стійкого розвитку. Механізми регуляції можуть бути економічними і позаекономічними, законодавчими, регулювання податками, штрафами, санкціями, або навпаки, пільгами, заохоченнями. Проте забезпечення цього залежить головним чином від співвідношення прийнятих соціально-екологічних управлінських рішень на національному рівні з інтересами галузевих відомств і міністерств.

Встановлено, що результатом сучасних досліджень та аналізу світового досвіду застосування інструментів екологічної політики, є сукупність основних принципів екологічної політики, якими варто керуватися в процесі формування та реалізації національної екополітики України. Це принципи: «забруднювач платить», екологічної передбачливості, пріоритетності екологічної безпеки в екополітиці, гарантування екологічно безпечного середовища для проживання.

У підрозділі 1.2 «Аналіз джерельної бази дослідження» доведено, що актуальність та гострота екологічних проблем зумовили зростаючу зацікавленість до дослідження різних аспектів проблеми взаємодії суспільства та природи як вітчизняними, так і зарубіжними авторами. Важливі проблеми, що пов'язані з формуванням екологічної політики, взаємозв'язки екології та політики досліджуються в працях О. Васюти, С. Васюти, В. Дьомкіна, В. Крисаченка, М. Хилька, Г. Філіпчука, які вперше системно дослідили роль політичних чинників у подоланні екологічної кризи, зокрема значення співвідношення національних та глобальних тенденцій та перспектив у формуванні екологічної політики.

Важливе місце в дослідженні теоретичних і практичних проблем сталого розвитку займають праці зарубіжних та вітчизняних дослідників, зокрема С. Супруненка, В. Барановського, М. Приходько, О. Федоренка, С. Бєляєвої, Г. Філіпчука, Г. Балюка, К. Ситника, В. Багнюк, Є. Буравльова, А. Качинського, Т. Саєнка, Т. Гардашук, Ф. О'Доннелла, В. Джарти. В працях В. Шевчука, Б. Данилишина, В. Трегобчука розробляються ресурсно-економічні засади переходу до сталого розвитку. У дослідженнях А. Яблокова та А. Шапара окреслено недоліки та негативні наслідки впровадження стратегії сталого розвитку у світі, що дозволило автору проаналізувати різні точки зору на дану проблему.

Проблеми, пов'язані з формуванням предметного поля екологічної політики, досліджуються в роботах Г. Криницького, В. Білоуса, В. Максименка, І. Букші, П. Вакулюка, Р. Карпюка, О. Семківа, в яких висвітлено особливості ведення лісового господарства нашої держави, проблема токсичних викидів в атмосферу, підтоплення земель та забруднення питної води, пропонуються шляхи вирішення даних проблем, які сьогодні є першочерговими для успішної реалізації стратегії сталого розвитку України.

Важливими джерелами аналізу процесу формування екологічної політики є сукупність законодавчих актів України та ЄС, якими регулюються процеси екологічного розвитку. У цьому контексті слід наголосити на важливості праць В. Андрейцева, В. Дьомкіна, В. Костицького, В. Ломакіної, в яких здійснено предметний аналіз сфери нормативно-правового регулювання процесу реалізації екологічної політики в Україні.

Дослідити стан навколишнього природного середовища в Чернівецькій області суттєво допомогли матеріали, опрацювані автором в Державній екологічній інспекції Чернівецької області, а саме: інформація про державний контроль за охороною навколишнього природного середовища та раціональним використанням природних ресурсів в Чернівецькій області за 2007-2009 роки, Екологічний паспорт Чернівецької області та Регіональна доповідь про стан навколишнього природного середовища за 2009 рік.

Здійснений аналіз джерельної бази дослідження дозволив зробити висновок, що в сучасній політичній науці не сформовано цілісної концепції екологічної політики як нового спеціального напряму політики, не розроблено методологічних засад дослідження її структури, змісту, а особливо, механізмів реалізації. Попри значну наукову і практичну цінність праць, у яких висвітлено різні аспекти екологічної проблематики, необхідно звернути увагу на відсутність у вітчизняній науці комплексного аналізу екологічної політики в контексті процесів демократизації та формування громадянського суспільства в Україні.

У розділі другому «Роль екологічної політики в забезпеченні сталого розвитку України» визначено місце екологічної політики в системі концепту сталого розвитку України. У підрозділі 2.1 «Особливості формування та еволюції принципів стратегії сталого розвитку України» обґрунтовано, що концепція сталого розвитку має сприяти виробленню нових методологічних підходів у комплексному розв'язанні проблем, пов'язаних із формуванням та реалізацією екологічної політики. Встановлено, що основою Концепції сталого розвитку України є класичне визначення сталого розвитку (sustainable development), сформульоване Комісією Г.Брундланд. Воно передбачає, що сутність сталого розвитку можна представити двома ключовими елементами:

1) принципом справедливості для майбутніх поколінь;

2) комплексним прийняттям рішень.

Загальною ідеєю, яка пронизує стратегію сталого розвитку, є необхідність інтеграції економічного та екологічного підходів у реальних політичних діях. Це передбачає як інституційні домовленості на всіх рівнях, так і зміну стратегічних державних пріоритетів. Відповідно до Концепції «сталий розвиток» України є процесом гармонізації продуктивних сил, який сприяє забезпеченню задоволення необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами людей усіх поколінь.

Аналіз існуючих інтерпретацій концепції сталого розвитку України дозволив структурувати їх за такими напрямами: технократичний, ресурсно-технологічний, природоохоронний, екологічний та культурологічний. Встановлено, що в сукупності вони формулюють такі принципи сталого розвитку, як обережність, передбачення та запобігання, баланс між ресурсом і забрудненням екосистеми, збереження природного багатства на сучасному рівні, консервативне землекористування, відповідальність забруднювача.

Доведено, що рішення та документи з питань сталого розвитку формуються й приймаються переважно на основі консенсусу, досягнутого між державами або секторами суспільства, що є великим позитивом, оскільки гарантує широку підтримку прийнятих рішень і соціальну базу для їхньої реалізації. Водночас, такі рішення швидше відображають суспільні настрої, ніж описують відкриті реальні закономірності і взаємодії та пропонують шляхи досягнення своїх цілей з урахуванням цих закономірностей.

У підрозділі 2.2 «Екологічна політика в структурі концепції сталого розвитку України» розглядаються особливості стратегічного планування переходу до сталого розвитку в Україні та роль у цьому процесі екологічної політики. Обґрунтовано, що у 1991-1997 рр. переважав складний і напружений процес становлення державних інституцій, формування природоохоронного законодавства, нових суспільно-політичних і екологічних відносин, соціально-економічного реформування та сприйняття ідеології сталого розвитку як державної стратегії ХХІ ст., і лише у 1997-1998 рр. було зроблено перші кроки щодо офіційного визнання всесвітньої стратегії сталого розвитку на національному рівні, зокрема створено Національну комісію сталого розвитку України при КМУ, підготовлено урядовий проект Концепції сталого розвитку України, прийнято Основні напрями державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, де чітко визначена стратегія гармонійного розвитку виробничого та природоресурсного потенціалу, збалансованого використання і відновлення природних ресурсів. Аналіз Концепції сталого розвитку України довів, що основний наголос в ній робиться на економічному розвитку, а не на гармонійному поєднанні трьох складових збалансованого розвитку, однією з яких є ефективна екологічна політика. На думку автора, по-перше, стратегія переходу до збалансованого розвитку має ґрунтуватися на аналізі дисбалансів в економічній, соціальній та екологічній сферах і подальшому визначенні шляхів усунення їх у напрямі досягнення збалансованого розвитку, по-друге, основним принципом формування екологічної політики має стати принцип використання ресурсів таким чином і з такою інтенсивністю, за яких зберігається біологічне і ландшафтне різноманіття, забезпечується висока продуктивність природних екосистем і спроможність їх до самовідновлення і саморегуляції, а також виконання ними екологічних, економічних і соціальних функцій на локальному, регіональному, національному і світовому рівнях.

Третій розділ «Процес формування екологічної політики в Україні» присвячений розгляду суспільних та політичних факторів, які сприяють або перешкоджають процесу формування екологічної політики. У підрозділі 3.1 «Нормативно-правові принципи регулювання екологічної політики України» розглядається екологічне законодавство України як сукупність еколого-правових норм законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів, що регулюють відносини в галузі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, які передбачають захист екологічних прав громадян і реалізацію екологічної політики держави. Аналіз Конституції України, Законів України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991), «Про природно-заповідний фонд України» (1992), «Про охорону атмосферного повітря» (1992), «Про екологічну експертизу» (1995), «Про охорону земель» (2003), «Про державний контроль за використанням та охороною земель» (2003), «Про екологічний аудит» (2004).

«Про екологічну мережу України» (2004) та інших дозволив зробити висновок, що суспільні екологічні відносини як інтегрований об'єкт правового регулювання, здійснюваного засобами законодавства, почали формуватися нещодавно і нині не набрали достатнього ступеня зрілості. Водночас, за роки незалежності сформувалася нормативно-правова база регулювання екологічної політики, яка містить закони та нормативні документи, що чітко регламентують процес формування та здійснення екологічної політики України. Саме на основі дотримання законодавства України з охорони навколишнього природного середовища можна продовжувати шлях українського суспільства до становлення та забезпечення сталого та екологічно безпечного розвитку нашої держави.

У підрозділі 3.2 «Інституційне забезпечення процесу формування екологічної політики» розглядаються проблеми управління охороною навколишнього природного середовища. Доведено, що успішність здійснення екологічної політики залежить від готовності системи влади забезпечувати здійснення державної екологічної політики координованими зусиллями не тільки спеціально уповноважених органів, а й інших органів державного управління, на які покладаються відповідні функції і ставляться такі завдання. Вивчення повноважень та особливостей діяльності Комітету ВРУ з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, Комісії з питань ядерної політики та екологічної безпеки як Консультативно-дорадчого органу Ради національної безпеки і оборони при Президенті України, Відділу техногенної та екологічної безпеки і цивільного захисту населення КМУ, Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Держкомзему України, Держкомрибгоспу України, Держкомлісгоспу України дозволило обґрунтувати положення про те, що існуюча інституційна структура державного екологічного управління є переважно централізованою з дублюванням функцій на регіональному та місцевому рівнях. Це нерідко призводить до конфліктів і безвідповідальності. Отже, існуючі функції і повноваження органів державного управління варто перерозподілити на національному рівні.

У підрозділі 3.3 «Основні напрями еволюції предметного поля екологічної політики» проаналізовано процес формування основних засад національної екологічної політики. Обґрунтовано, що сьогодні вузловими елементами предметного поля екологічної політики в Україні є проблеми подолання наслідків Чорнобильської катастрофи, розвитку водних ресурсів, забруднення атмосферного повітря, поводження з відходами, лісокористування, підтоплення земель, стихійні лиха та ліквідація їх наслідків. Доведено, що через відсутність дієвих форм контролю за процесом реалізації екологічної політики, в Україні нерідко порушуються вимоги законодавства, затверджені програми реалізуються вкрай незадовільно, а заходи, що здійснюються, спрямовані, головним чином, на ліквідацію наслідків екологічних проблем, а не на запобігання чинникам, які їх спричинили. Формування та розвиток екологічного партнерства між Україною та ЄС є невід'ємною складовою еволюції предметного поля екологічної політики нашої держави. Обґрунтовано, що екологічне партнерство є ефективним механізмом інтеграції між державними і місцевими органами управління, промисловими, підприємницькими, громадськими, науковими й освітніми колами суспільства в процесі розробки ефективних підходів з метою ухвалення та реалізації стратегічних рішень.

Розділ 4 - «Процесуальні особливості реалізації екологічної політики в Україні» присвячено аналізу форм та механізмів реалізації екологічної політики.

У підрозділі 4.1 «Процес реалізації екологічної політики регіональними органами влади» на прикладі Чернівецької області обґрунтовано положення про те, що регіональні органи державної влади, спираючись на функціональний підхід до використання природних ресурсів, намагаються спиратися на принципи сталого розвитку. Це передбачає формування цілісної системи політичного управління екологічними процесами на регіональному рівні. На основі аналізу офіційної статистичної інформації щодо діяльності Державної екологічної інспекції в Чернівецькій області у 2007-2009 рр. доведено, що вона спрямована на реалізацію державної екологічної політики, посилення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, забезпечення екологічної безпеки. Встановлено, що одним з важливих засобів забезпечення координації дій в сфері екологічної політики на території Чернівецької області є діяльність колегії держуправління охорони навколишнього природного середовища, яку представляють керівники різних сфер природоохоронної діяльності та голова громадської екологічної ради.

У підрозділі 4.2 «Роль громадських організацій в реалізації екологічної політики» проаналізовано процес залучення громадськості, використання її інтелектуального, наукового і патріотичного потенціалу для розв'язання конкретних екологічних проблем. В Україні нараховується близько 440 громадських екологічних організацій (ГЕО, з них 28 - всеукраїнського рівня, які зареєстровані у Міністерстві юстиції України.

Аналіз діяльності найпотужніших з них - Всеукраїнської екологічної ліги, Української екологічної асоціації «Зелений світ», Всеукраїнської дитячої спілки «Екологічна варта», Українського товариства охорони природи, Національного екологічного центру України - дозволяє стверджувати, що однією з головних функцій екологічних громадських організацій є екологічна просвіта населення. Доведено, що на відміну від партій, ГЕО репрезентують увесь спектр громадської думки. Проте, в Україні, сформувалася ситуація, коли існуючі численні громадські екологічні об'єднання і неурядові організації не можуть у повному обсязі виконувати свої суспільно-екологічні функції. Встановлено, що основною причиною цього є відсутність цілісної системної державної політики щодо громадських і неурядових організацій та національного екологічного партнерства, окремі елементи якого ефективно функціонують на регіональному рівні.

Створення при Міністерстві навколишнього природного середовища України Громадської ради, до якої увійшли представники всеукраїнських громадських організацій екологічного спрямування, стало важливим кроком у процесі координації діяльності міністерства і громадськості.

Однак, основне завдання - підтримка громадських ініціатив щодо участі у процесі формування та реалізації екологічної політики Громадська рада виконує досить формально.

У підрозділі 4.3 «Перспективи удосконалення реалізації екологічної політики» обґрунтовано, що зміна ідеології природокористування і переорієнтація сфер діяльності з метою реалізації принципів сталого розвитку можлива лише за умови відходу від політики розгляду природи як ресурсної бази економіки. Обґрунтовано, що підвищенню ефективності екологічної політики сприятиме створення екологічних видань, які могли б допомагати у доведенні до населення екологічної інформації з коментарями фахівців, адже практична реалізація зумовлює право людини на вибір необхідної інформації щодо наявних можливостей, в тому числі - щодо рівня екологічної безпеки.

ВИСНОВКИ

У висновках узагальнюються основні положення і результати дослідження:

1. Центральне місце в процесі формування загальної концепції екологічної політики займають питання створення ефективних механізмів регулювання як найважливішого засобу політики у сфері природокористування, за допомогою яких реалізуються її соціальні, економічні і, власне, політичні начала. Проаналізувавши існуючі теоретико-методологічні обґрунтування поняття «екологічна політика», найбільш оптимальним автор вважає визначення згідно з яким «екологічна політика» - система специфічних політичних, економічних, юридичних та інших дій, які здійснюються державою з метою керування екологічною ситуацією та забезпечення раціонального використання природних ресурсів на території країни;

2. Для України, яка опинилася на межі виснаження природного потенціалу, сталий розвиток доцільно розглядати як такий, де природа виступає домінантою життя, а не ресурсом економічного зростання. Саме тому, багатофакторний процес упорядкування (гармонізації) у відповідності з природними законами життєдіяльності суспільства має сприйматися як єдиний надійний засіб досягнення сталості його розвитку з пріоритетами збалансованого застосування технологічних і біотичних механізмів регулювання процесу гармонізації життя, регіональним моделюванням шляхів і способів практичного досягнення гармонії та переходу до сталого розвитку;

3. Законодавче закріплення основних принципів, механізмів, гарантій, критеріїв охорони навколишнього природного середовища, закладених у Конституції України, а також оцінки якості навколишнього середовища є найважливішим інструментом збереження довкілля. Національне екологічне і природоохоронне законодавство пройшло шлях становлення, проте ще не стало дієздатною системою нормативно-правового забезпечення екологізації національного шляху розвитку. Незважаючи на низку нормативно-правових актів в системі законодавчого забезпечення охорони навколишнього природоохоронного середовища, більшість з них потребує доповнення та уточнення, відповідно до сучасної екологічної ситуації в країні. Особливу увагу варто звернути на кодифікацію екологічного законодавства, тобто створення єдиного екологічного кодексу, який відповідав би усім нормам як національного, так і міжнародного екологічного законодавства;

4. Однією з базових складових екологічної політики держави, крім правової та економічної, є інституційна складова. За роки незалежності в Україні були сформовані основи природоохоронного законодавства України та проведені відповідні інституційні перетворення. На жаль, цьому періоду притаманні суттєві недоліки в реалізації природоохоронного законодавства, здебільшого пов'язані зі складністю відносин між центральними та місцевими органами виконавчої влади та існуючим відомчим підходом. На сьогодні близько п'ятнадцяти спеціально уповноважених органів виконавчої влади мають пряме чи опосередковане відношення до сфери охорони довкілля та природокористування. На основі дослідження особливостей інституційного забезпечення процесу формування екологічної політики, зроблено висновок, що в Україні ще не сформувалася національна система екологічного управління в її системній цілісності державного, громадського і корпоративного (бізнесового) екологічного управління, а існуюча інституційна структура державного екологічного управління є переважно централізованою з дублюванням функцій на регіональному та місцевому рівнях. Це нерідко призводить до конфліктів і безвідповідальності. Функції і відповідальність державного управління мають бути перерозподілені на національному рівні;

5. Досліджуючи структуру та напрями реалізації екологічної політики в Україні, автором були визначені основні напрями еволюції предметного поля екологічної політики. На сьогодні це поле утворюється завдяки поєднанню низки проблем, а саме: збереження здоров'я населення, якість питної води, забруднення ґрунтів, мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи, поводження з радіоактивними відходами, включно з джерелами іонізуючого випромінювання, гармонізація енергетичної політики та екологічної безпеки (енергетика України разом з гірничодобувною та металургійною промисловістю - головні чинники забруднення атмосферного повітря), незаконна масова вирубка лісів України;

6. Аналіз інституційного забезпечення процесу екологічної політики та основних напрямів її реалізації, дозволив зробити висновок, що важлива складова екологічної політики України регіональна політика у сфері охорони довкілля та використання природних ресурсів, основними пріоритетами якої є: інтеграція екологічної складової в регіональні та місцеві плани соціально-економічного розвитку та формування механізму фінансової підтримки природоохоронної діяльності на регіональному рівні. Однак, поки що не можна говорити про наявність цілісної, яка була б гармонізована із загальнонаціональною, регіональної екологічної політики. Певна її результативність нині обумовлена активністю місцевих органів влади, що підтверджено прикладом діяльності Державної екологічної інспекції Чернівецької області. На нашу думку, потребує вдосконалення і визначення розмежування повноважень між спеціально уповноваженими органами у сфері охорони довкілля і органами місцевої влади на місцях, тобто окреслення не тільки прав, але й можливостей їх здійснення, адже проблема правозастосування та праводотримання, незважаючи на достатньо розвинену законодавчу базу, суттєвої ефективності від законів природоохоронного характеру не відчуває. Крім того, варто врегулювати питання щодо розмірів штрафу, який накладається на порушників екологічно чистого середовища та розширення штату екологічних інспекторів з метою їх більш активної участі у дотримання належним стану навколишнього природного середовища;

7. Вивчення внеску громадських екологічних організацій в процес реалізації екологічної політики в Україні дозволило зробити висновок, що в демократичних країнах неурядові організації - одні з головних структурних елементів громадського суспільства. Неурядові організації, незалежно від сфери їхньої діяльності, у тому числі й екологічні, покликані представляти інтереси громадськості у сприянні розвитку державної політики і удосконаленні системи державного управління, забезпечувати громадський моніторинг такого управління, слугувати гарантом демократії, ініціювати процеси участі громадськості у прийнятті рішень. Зазначені організації формуються активними членами суспільства і відіграють ключову роль у впровадженні принципів участі громадськості у прийняті рішень. Робота екологічних організацій спрямована на розширення природоохоронної діяльності в суспільстві, на усвідомлення і активне вирішення громадськістю проблем довкілля. Основними напрямами діяльності екологічних неурядових організацій є екологічна просвіта населення, виховання екологічної культури в суспільстві, юридичний захист населення в забезпеченні прав людини на чисте навколишнє середовище, громадська екологічна експертиза, участь у розробці природоохоронного законодавства, вплив на владні структури через конкретні практичні акції, проведення семінарів, тренінгів для лідерів екологічних організацій; політологічний інституційний влада

8. Проаналізувавши основні напрями еволюції предметного поля екологічної політики та процеси реалізації екологічної політики в Україні на регіональному та державному рівні, автор стверджує, що з метою досягнення позитивних змін у вдосконаленні процесу реалізації екологічної політики слід здійснити деякі рішучі дії з боку як державних, так і регіональних органів влади та громадських організацій, діяльність яких стосується сфери екологічної політики. Основним є здійснення просвітницької роботи та завершення розробки і впровадження деталізованої програми наближення природоохоронного законодавства України до законодавства ЄС.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Деркач О.К. Економічні аспекти екологічної політики України / О.К. Деркач // Науковий вісник Чернівецького національного університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 486-487. - Чернівці: Рута, 2009. - C. 181-185.

2. Деркач О.К. Виважена екологічна політика - шлях до сталого розвитку України / О.К. Деркач // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2009. - Т. 19-20. - С. 254-258.

3. Деркач О.К. Вплив Чорнобильської катастрофи на екологічну ситуацію в Україні / О.К. Деркач // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2007. - Т. 15-16. - С. 140-150.

4. Деркач О.К. Проблеми та перспективи розвитку екологічної політики в Україні на початку ХХІ ст. / О.К. Деркач // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - 2009. - №3 (81).

5. Деркач О.К. Вплив громадської думки на формування та реалізацію екологічної політики України / О.К. Деркач // Науковий вісник. Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. - Науки: економіка, політологія, історія. - 2009. - №16 (94). - С. 98-107.

6. Деркач О.К. Нормативно-правова база регулювання екологічної політики України / О.К. Деркач // Історико-політичні проблеми сучасного світу: збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2010. - Т. 20-21. - С. 229-233.

7. Деркач О.К. Вплив екологічних факторів на збереження архітектурних пам'яток України / О.К. Деркач // Матеріали наукової конференції «Меценат і культура громадського дарунку в Центральній Європі ХІХ-ХХ століття», (Чернівці, Україна, Прага, Чехія). - Чернівці: Рута, 2009. - С. 63-68.

8. Деркач О.К. Співпраця громадських організацій України з міжнародними організаціями в сфері екологічної політики / О.К. Деркач // Актуальні проблеми зовнішньої політики України: Матеріали Третьої Всеукраїнської науково-практичної конференції студентів та молодих вчених, присвяченої 10-й річниці початку підготовки фахівців за напрямом «міжнародні відносини», (Чернівці, 5 грудня 2009 р.). - Чернівці, 2009. - С. 239-240.

Размещено на Allbest.ru