Сепаратизм як феномен сучасної політики

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

СЕПАРАТИЗМ ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНОЇ ПОЛІТИКИ

Виконала Дівак Вікторія Віталіївна

Київ - 2010

АНОТАЦІЯ

сепаратизм політичний націоналізм

Дівак В.В. Сепаратизм як феномен сучасної політики. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути і процеси. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - Київ, 2010.

У дисертації здійснено комплексне дослідження сепаратизму як суспільно-політичного явища та феномена сучасної політики. Показані його особливості на сучасному етапі світового розвитку та проаналізовано окремі методи нейтралізації його проявів.

Доведено, що сепаратизм - об'єктивне суспільно-історичне та політико-правове явище, тому не може мати однозначного позитивного або негативного значення та відповідних наукових оцінок. Сепаратизм існуватиме доти, доки самоідентифікація етносів та націй відбуватиметься за принципом «свій» - «чужий». Показано, що в умовах, коли паралельно існують два суперечливі процеси - глобалізація та сепаратизм, можливе посилення сепаратистських рухів у регіонах, багатих на природні ресурси, однак паралельно відбуватимуться світові інтеграційні процеси через нестачу самовідновлюваних ресурсів. Розкрито основні методи боротьби із сепаратистськими рухами, що прямо залежать від рівня демократичності політичних режимів. Автор зазначає, що проблема невизнаних або частково визнаних держав свідчить про нагальну потребу вироблення єдиних міжнародних норм і принципів, відповідно до яких такі державні утворення можуть розраховувати на визнання їх міжнародною спільнотою. Проаналізовано особливості проявів сепаратизму в Україні та визначено запобіжні механізми нейтралізації його проявів.

Ключові слова: право націй на самовизначення, територіальна цілісність держав, сепаратизм, сецесія, іредентизм, націоналізм, федералізація, автономізація, регіоналізація.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження визначається складністю та неоднозначністю процесів, що відбуваються в сучасному світі: суперечністю між доцентровими, які позначаються процесами глобалізації, та відцентровими, які виявляються в локалізації; поширенням сепаратизму та збільшенням його масштабів; неефективністю політико-правових механізмів розв'язання конфліктів, що призводять до сепаратизму; тенденцією до дезинтеграції великими впливовими державами інших суверенних країн з метою нейтралізації їх політико-економічного впливу в деяких регіонах (Іран, Ірак, Пакистан, Саудівська Аравія, Китай) для забезпечення власних геополітичних та геоекономічних інтересів.

Міграційні процеси, особливо в розвинених країнах Європи і США, зумовлюють проблеми адаптації мігрантів до іншого соціокультурного середовища. Як правило, утворюються великі етнічні анклави, які не здатні інтегруватися в чужий для них культурно-мовний простір і є досить закритими. Враховуючи складність процесу адаптації та деяке почуття приниження, мешканці цих анклавів, за певних несприятливих для них умов, у перспективі можуть артикулювати та реалізувати свої інтереси через створення, як мінімум, власних національних автономій.

Ситуація, що склалася з невизнаними або частково визнаними державами, особливо після визнання незалежності Косово, Південної Осетії та Абхазії, свідчить про нагальну необхідність вироблення єдиних принципів щодо інституту визнання новостворених держав з боку міжнародної спільноти.

Світовий досвід засвідчує, що сепаратизм як явище має досить глибокі історичні корені, однак нині практично відсутні дієві механізми врегулювання конфліктів, спричинених сепаратистськими вимогами. Адже існує фундаментальна суперечність між історичними традиціями взаємодії держав на принципах державного суверенітету і непорушності кордонів з одного боку, та принципом права націй на самовизначення, який передбачає можливість формування незалежних держав і який утвердився в практиці міжнародних відносин. Така суперечність призводить до того, що принцип національного самовизначення в окремих випадках стає пріоритетним, що, як правило, не відповідає інтересам національної безпеки держав, до складу яких входять території з великими етнічними анклавами.

Про складність та неоднозначність такого явища, як сепаратизм, свідчать наукові дослідження. Переважна більшість праць російських учених має описовий характер, автори практично не намагаються абстрагуватися від етнічної і етнотериторіальної специфіки цього явища (К. А. Бєлова, А. В.Володін, Ф. І. Гобозов, В.В. Гордєєв, Л. М. Дробіжева, Г. В. Старовойтова, В. О. Тішков, П. В. Чернов). Більше уваги науковці приділяють аналізу ефективності російського законодавства та міжнародного права з точки зору запобігання проявам сепаратизму, теоріям прав людини і нації, а також принципам розмежування феноменів сепаратизму, федералізації та регіональної автономізації (М. Г. Арутюнов, М. О. Домарьова, Г. І. Грибанова, Г. Г. Каджая, В. О. Ковальов, В. М. Матюхін, Е. А. Паін, А. М. Савельєв, О. М. Салмін, М. Фарукшин та ін.).

Проблемам сепаратизму, зокрема українського, приділяли велику увагу російські дослідники в еміграції у 20-х роках ХХ століття. Це праці П. М. Богаєвського, О. М. Волконського, Ю. Д. Романовського, А. І. Савенка, М. С. Трубецького, Т. Д. Флоринського, С. М. Щоголєва. Вони вважали будь-які прагнення українців до самостійної держави загрозою для існування «єдиної і неподільної» Російської держави, тому їх праці були спрямовані насамперед на обґрунтування того, що Україна як самостійна держава є нонсенсом. Серед сучасних зарубіжних дослідників «українського сепаратизму», які також намагаються довести безперспективність розвитку Української держави, можна відзначити С. М. Бабуріна, О. Г. Дугіна, К. Ф. Затуліна, М. Б. Смоліна, М. І. Ульянова та ін.

Західні дослідники розглядають сепаратизм переважно в руслі концепцій модернізації та глобалізації (Р. Бербах, У. Робінсон, У. Бек, Дж. Келлас та ін.); досліджують взаємозв'язок націоналізму і сепаратизму, умови та чинники реалізації права націй на самовизначення, причини негативного впливу сепаратизму на систему міжнародної безпеки (С. О'Брайєн, П. Глоц, Л. Грінфельд, Б. О'Лірі, Х. Кон, Д. Міллер, Й. Тамір ін.); форми прояву сепаратизму за стратегічними цілями; проблеми моральності сецесії як однієї з форм сепаратизму (А. Бьюкенен, Д. Горовіц); переваги тієї чи іншої форми державного устрою (федералізація, автономізація, регіоналізація, регіональна адміністративна децентралізація) в боротьбі із сепаратистськими рухами; проблеми державного суверенітету в контексті захисту територіальної цілісності держав (Е. Геллнер, Д. Дж. Елейзер, Г. Морган, К. Омає, К. Росс, М. Уолцер, К. Фірк, К. фон Хіппель та ін.).

У сучасній українській етнополітології та етноконфліктології проблеми сепаратизму розглядаються переважно крізь призму української національної ідеї, побудови незалежної держави, аналізу причин, що призводять до появи на теренах сучасної України сепаратистських настроїв. Серед дослідників зазначених проблем слід відзначити М. М. Вівчарика, К. М. Вітмана, В. А. Горенкіна, О. В. Картунова, А. І. Кіссе, В. О. Котигоренка, І. О. Кресіну, Л. П. Нагорну, О. О. Маруховську-Картунову, І. Г. Оніщенко, Є. В. Перегуду, Г. М. Перепелицю, Ю. І. Римаренка, С. Ю. Римаренка, Л. Є. Шкляра та ін.

Незважаючи на значну кількість наукових праць, дотичних до проблеми сепаратизму, в Україні поки що бракує комплексних наукових досліджень останнього як об'єктивного суспільно-історичного та політико-правового явища. Відсутні також законодавча база та правові механізми запобігання та нейтралізації проявів сепаратизму. Це і зумовило вибір теми та логіку даного дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідних тем відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України: «Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і влади» (№ держреєстрації PK 0102U007073), «Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії» (№ держреєстрації № PK 0105U000792) та «Правові засади державної етнонаціональної політики в Україні» (№ держреєстрації PK 0108V010354). Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України 7 лютого 2007 р. (протокол № 2).

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є комплексний політико-правовий аналіз сепаратизму як явища сучасної політики.

Для реалізації мети дослідження передбачається розв'язання таких завдань:

- визначити чинники, які зумовлюють активізацію сепаратистських рухів у сучасному світі та здійснити класифікацію причин виникнення, політичної артикуляції й ідеологічного узасадничення сепаратизму;

- виявити сутність, закономірності та основні прояви сепаратизму;

- розкрити причини посилення впливу націоналізму на формування сепаратистських настанов і вимог;

- дослідити ефективність застосування інституційних методів боротьби із сепаратизмом в окремих країнах світу;

- проаналізувати ідеологічні засади діяльності сепаратистських політичних партій і рухів у різних країнах;

- визначити правові механізми запобігання сепаратизму і врегулювання конфліктів, викликаних сепаратистськими рухами;

- розкрити управлінсько-інструментальний потенціал адміністративно-територіальної реформи в Україні для створення реальних запобіжників проявам сепаратизму;

- дослідити можливості здійснення регіоналізації в Україні як чинника нейтралізації сепаратизму.

Об'єктом дослідження є сепаратизм як феномен сучасної політики.

Предметом дослідження є політико-правові особливості сучасних проявів сепаратизму.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить система філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціальних політологічних методів. За допомогою діалектичного методу автор розглянула феномен сепаратизму крізь призму його взаємозв'язків з правом націй на самовизначення, націоналізмом як ідеологією сепаратизму, глобалізацією, яка породила дві протилежні тенденції сучасного розвитку - прагнення до інтеграції, з одного боку, і намагання зберегти власну історичну та культурну спадщину, національну та регіональну ідентичність - з іншого. Відтак діалектичний метод дав змогу виявити суперечності й водночас внутрішню єдність у розвитку сепаратизму. Системний аналіз та аксеологічний підхід забезпечили виявлення негативних і позитивних аспектів сепаратизму як об'єктивного явища та визначення певних змін, яких зазнав сепаратизм наприкінці ХХ - на початку ХХІ століття. Історичний метод дав можливість розкрити генезис сепаратизму в різних країнах світу. За допомогою порівняльного методу виявлено закономірності проявів сепаратизму в різних країнах та здійснено класифікацію причин і чинників його виникнення та функціонування. Крім того, порівняльний метод у поєднанні з структурно-функціональним дав змогу зробити висновок про те, що методи боротьби із сепаратизмом залежать від рівня розвитку демократії в країні, що стикається із зазначеним явищем. У результаті застосування соціологічного методу з'ясовано вплив сепаратистських настроїв на суспільно-політичне життя окремих країн. Використовуючи прогностичний метод, а також аналіз і синтез, дисертантка зробила певні узагальнення та висновки, визначила перспективи розвитку сепаратизму та сформулювала практичні рекомендації щодо запобігання й нейтралізації сепаратистських проявів.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше у вітчизняній політичній науці здійснено комплексне, системне дослідження сутності сепаратизму як об'єктивного явища сучасної політики, ефективності застосування інституційних методів боротьби з ним в окремих країнах світу, можливостей регіоналізації для нейтралізації сепаратистських проявів. Новизну дослідження конкретизують наступні положення та висновки:

Вперше:

- обґрунтовано висновок, що сепаратизм як об'єктивне явище існуватиме доти, доки етноси та нації (в окремих випадках - будь-яка стала група осіб, що проживає на певній території) ідентифікуватимуть себе за принципом «свій» - «чужий». Якщо в будь-якому адміністративно-територіальному утворенні проживає досить велика група людей, яка ідентифікує себе за принципом спільної території проживання та/або спільної мови, культури, релігії, то будь-які зміни, що сприймаються цією групою як дискримінаційні та зачіпають її інтереси, можуть посилювати напругу у відносинах між центральною владою (або іншою групою населення, що проживає на даній території) та населенням регіону, що зазнає дискримінації. Це призводить до поділу громадян на «своїх» та «чужих» і провокує сепаратистські настрої;

- доведено, що сепаратизм - об'єктивне суспільно-політичне явище, тому не може мати однозначного позитивного або негативного значення і відповідних наукових оцінок. Метод його дослідження має бути позбавлений однобічного оціночного підходу. З одного боку, сепаратизм як сецесія призводить до дезинтеграції держави та порушує баланс геополітичної безпеки в регіоні, а з іншого - є одним із засобів забезпечення реалізації економічних, політичних, соціальних, духовних, мовних інтересів етносу, що цілком обґрунтовані у випадку політичної, економічної та культурної дискримінації останнього;

- з'ясовано, що в Україні існують окремі регіони з потенційними, латентними сепаратистськими рухами (Автономна Республіка Крим, Закарпаття, Північна Буковина, Донбас). Водночас немає підстав для твердження, що у цих регіонах є реальні, а не створені з кон'юнктурних політичних міркувань умови для реалізації сепаратистських прагнень. Для забезпечення сталого розвитку держави та нейтралізації можливих сепаратистських настроїв Україна має виробити довгострокову стратегію регіонального розвитку, що має базуватися на реформуванні адміністративно-територіального устрою, обмеженні повноважень центральних органів влади в регулюванні економічних та інших процесів на регіональному й місцевому рівнях;

- визначено позитивні функції сепаратизму, які полягають у артикуляції інтересів населення певного регіону в політичній, соціально-економічній, культурній сферах; виникненні й розвитку ідеології регіоналізму, де регіоналізація розглядається як спосіб захисту інтересів територіальної громади та ліквідації соціально-правових чинників міжрегіональної нерівності;

- зроблено висновок про те, що ідеологічна база сепаратистських рухів визначається рівнем соціально-економічного розвитку країни. У тих державах, де сформувалася політична нація, в політичних і економічних поглядах їх лідерів домінує так званий економічний сепаратизм (вимоги автономії зумовлені насамперед прагненнями до більшої самостійності у використанні економічних переваг або природних ресурсів певної території). В країнах із сильною етнічною та/або релігійною складовою нації домінує політичний і економічний радикалізм у реалізації сепаратистських вимог.

Удосконалено:

- концептуальні положення про те, що за однакових причин виникнення сепаратизму реальні його прояви можуть бути різні в країнах, які перебувають на різних стадіях націєтворення та державотворення. Адже в сучасному світі діють дуже неоднозначні економічні (потужна кооперація та корпоратизація), геоекономічні та геополітичні процеси і тенденції. Етнічні та етнорелігійні конфлікти дають підстави для прогнозів, що в певних регіонах сепаратизм (сецесія) розвиватиметься, оскільки процес формування націй та національних держав ще не завершився;

- висновок про нагальну потребу вироблення єдиних міжнародних норм, принципів та критеріїв, відповідно до яких через певний проміжок часу невизнана або частково визнана держава може розраховувати на визнання її міжнародною спільнотою;

- положення про те, що регіоналізація має суттєвий конфліктогенний потенціал, оскільки сама є результатом суперечностей між центром та регіонами і за певних умов може переходити в сепаратизм. Водночас саме регіоналізація дає можливість ефективно управляти територіями, здійснити перерозподіл функцій і повноважень між центром і регіонами;

- висновок про те, що проблеми сепаратизму не вирішуються на основі прецедента. Кожна країна, що стикається з цими проблемами, намагається вирішити їх на основі власних політичних та соціокультурних традицій, реалізуючи власні національні інтереси.

Отримали подальший розвиток:

- дослідження природи сепаратизму, причин його виникнення на сучасному етапі світового розвитку, його регіональних різновидів, обґрунтування легітимації сепаратизму;

- положення про те, що найбільш поширеними методами боротьби із сепаратистськими проявами є: а) силові (збройна боротьба проти сепаратистів та оголошення їх терористами, насильницька асиміляція) та б) інституційні, які поділяються на територіальні (федералізація, автономізація, регіоналізація) та політичні (розширення представництва національних меншин, які вимагають самостійності, через виборчу систему).

- висновок про те, що сепаратизм є одним з наслідків невирішеного національного питання та регіональних диспропорцій розвитку в поліетнічних державах. Доведено, що існують певні відмінності щодо проявів сепаратизму в країнах розвиненої демократії (Європа, Канада), та в країнах, що розвиваються (Близький Схід, Азія, Африка). Якщо в першому випадку (поряд з вимогами більшої самостійності) домінує економічний сепаратизм, то в другому - етнічний та етнорелігійний. Це підтверджується також аналізом ідеологічних засад сепаратистських політичних партій і рухів;

- положення про те, що, незважаючи на глобалізацію та інтеграційні процеси, прогностичні висновки про швидкий кінець націоналізму не підтвердилися. Відбувається пристосування націоналізму до сучасних умов життєдіяльності етносів і націй. Тому в наукових дослідженнях та політичній практиці тривають пошуки компромісу між новими і «старими» національними державами, між етнічно однорідними державами та неприйняттям радикальних методів, які використовуються для досягнення сепаратистських цілей;

- положення про наявність великого управлінсько-інструментального потенціалу адміністративно-територіальної реформи в Україні для створення реальних запобіжників проявам сепаратизму.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення та висновки дисертації можуть бути використані в наукових дослідженнях щодо проблем державного суверенітету, територіальної цілісності держав, сепаратизму в сучасному світі, законодавчого забезпечення діяльності організацій національних меншин, запровадження регіоналізації в Україні; центральними органами державної влади України - для оптимізації внутрішньої та зовнішньої політики, враховуючи, що на території України проживають представники понад 130 етносів. Матеріали дисертації можуть бути також використані в навчальному процесі при викладанні політології, міжнародного права, етнополітології, етноконфліктології, державного управління, при розробці спеціальних курсів.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана й обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Основні положення та результати дослідження представлено у виступах автора на щорічних всеукраїнських громадських слуханнях «Політико-правове забезпечення державної служби та служби в органах місцевого самоврядування» (24 - 25 вересня 2009 р., м. Одеса, тези опубліковано), П'ятих курасівських читаннях «Політичний простір України: регіональні виміри (до 70-річчя І.Ф. Кураса)» (6 жовтня 2009 р., м. Київ), міжнародній науково-практичній конференції «Правова політика Української держави» (19 - 20 лютого 2010 р., м. Івано-Франківськ, тези опубліковано).

Публікації. Основні теоретичні положення, висновки й пропозиції дослідження викладені в шести статтях у фахових наукових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, та двох тезах виступів на наукових конференціях.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (252 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 220 сторінок, з них основного тексту 195 сторінок, список використаних джерел - 25 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, її зв'язок з науковими програмами, планами і темами, формулюється мета і завдання, об'єкт, предмет і методологія дослідження, наукова новизна одержаних результатів, висвітлюється їх теоретичне й практичне значення, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, її структуру та обсяг.

У першому розділі «Сепаратизм як предмет політологічного аналізу» автор аналізує сучасні наукові підходи до розуміння сутності сепаратизму як суспільно-політичного явища, причин його виникнення, форм прояву, взаємозв'язку сепаратизму та права націй на самовизначення, а також особливості співіснування в міжнародному праві двох фундаментальних принципів - права націй на самовизначення і територіальної цілісності держав.

У першому підрозділі «Генеза сепаратизму як явища суспільно-політичного життя» дисертантка акцентує увагу на тому, що сепаратизм має досить давню історію і виникає тоді ж, коли й держава як політичний інститут. Як політико-правове явище сепаратизм тісно пов'язаний з поняттям «суверенітет», оскільки в еволюції уявлень про його сутність дістала відображення суперечливість наукових підходів до проблем національно-державного будівництва. Починаючи з епохи Середньовіччя проблеми суверенітету і побудови національної держави досліджувалися такими мислителями, як Ж. Боден, Т. Гоббс, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк.

Ідея самовизначення народів вперше була артикульована В.Вільсоном під час Першої світової війни і стала основою одного з фундаментальних принципів міжнародного права - права націй на самовизначення. Відтоді лідери сепаратистських рухів використовують зазначене право як головний аргумент у боротьбі за створення певним етносом власної національної держави. Оскільки досі в науці відсутні чіткі критерії для визначення поняття «народ» та існує велика кількість визначень поняття «нація», серйозною проблемою є нормативно-правове тлумачення легальних і легітимних механізмів застосування права націй на самовизначення.

Дисертантка доводить, що проголошення незалежності Косово в 2008 році актуалізувало проблему неузгодженості двох фундаментальних принципів міжнародного права - права націй на самовизначення і територіальної цілісності держав. Адже стало очевидним, що в питанні визнання новоствореної держави міжнародна спільнота апелювала до різних положень одних і тих же міжнародно-правових документів. На думку автора, проголошення незалежності Косово, Південної Осетії, Абхазії свідчить про те, що існуюча міжнародно-правова база не гарантує ні територіальної цілісності держав, ні національного самовизначення.

Здійсненний у дисертаційному дослідженні аналіз етапів виникнення та розвитку сепаратистських рухів у різних країнах світу свідчить, що основними внутрішніми причинами загострення етнічного екстремізму в будь-якій поліетнічній країні, є тривалі періоди соціально-економічної нестабільності, посткризова соціальна диференціація громадян та дискримінація національних меншин, етнічних груп за етнічними та/або релігійними ознаками. Ці періоди супроводжуються, з одного боку, посиленням соціальних і міжетнічних суперечностей, зростанням злочинності, а з іншого - низькою ефективністю державного управління та роботи правоохоронних органів, відсутністю ефективних механізмів правового захисту населення. До зовнішніх причин сепаратизму автор відносить геополітичні та геоекономічні інтереси країн, політичних сил, соціальних груп.

У другому підрозділі «Форми прояву сепаратизму» основну увагу зосереджено на аналізі різних форм прояву сепаратизму залежно від тих цілей, які ставлять лідери сепаратистських рухів. За стратегічними цілями ці рухи мають форми сецесії, іредентизму, енозісу. В деяких випадках однією з форм сепаратизму вважають деволюцію (автономізацію), однак автор обстоює думку про те, що автономізацію не слід вважати формою сепаратизму, оскільки вона не порушує територіальної цілісності держави.

Як показано в дисертації, найбільш небезпечною формою сепаратизму є сецесія. Тому більшість досліджень присвячено аналізу саме цього явища. Автор вважає, що через відсутність чітких міжнародно-правових норм, які б визначили коло легітимних суб'єктів і об'єктів сепаратистських рухів, відбувається активний пошук інших форм їх легітимації. Зазвичай йдеться про моральність сецесії. Прикладом такого підходу дисертантка вважає визнання незалежності Косово, коли одним з основних аргументів на користь відділення було визначено дискримінацію албанців за етнічною та релігійною ознаками, що, з точки зору загальнолюдських цінностей, дотримання прав людини й основоположних свобод, вважається неприпустимим.

На основі аналізу історії сецесіоністських рухів дисертантка визначає принаймні три аспекти, які можуть вважатися моральними підставами для сецесії: 1) несправедлива анексія; 2) несправедливий перерозподіл ресурсів; 3) самозахист.

У третьому підрозділі «Ідеологічні засади сепаратизму» дисертантка аналізує причини посилення націоналізму на сучасному етапі світового розвитку та доводить, що сепаратизм є одним з наслідків невирішеного національного питання у поліетнічних країнах. Така ситуація, на думку автора, є певною реакцією малих етнічних та мовних спільнот на посилення процесів вестернізації усіх форм життя в умовах глобалізації. В цьому контексті націоналізм може використовуватися як ідеологічне підґрунтя під час боротьби цих спільнот за власну державу, а відтак може мати перспективу, особливо в країнах «третього світу». Тобто подальша перспектива світового розвитку - це одночасне існування, єдність і боротьба двох суперечностей - дедалі зростаючої взаємозалежності держав у всіх сферах суспільного життя та посилення дезінтеграційних процесів, націоналізму, релігійного екстремізму як наслідків самоідентифікації етносів і націй. Автор відзначає активний процес пристосування націоналізму до сучасних умов життєдіяльності етносів і націй. Так виникло поняття «ліберальний націоналізм», у контексті якого розглядаються дві теми: нація як основа політичного співтовариства та методи демократичного вирішення проблеми сепаратизму.

В дисертації показано, що в епоху глобалізації принцип національного самовизначення залишається вельми актуальним. Приклад країн розвиненої демократії, де досить сильні сепаратистські настрої, свідчить: навіть успішна інтеграція в глобалізований простір не гарантує вирішення міжетнічних конфліктів. Навпаки, посилення націоналістичних і сепаратистських рухів наприкінці ХХ століття - на початку ХХІ століття доводить тісний зв'язок між глобалізацією і націоналізмом.

У четвертому підрозділі «Сепаратизм як ідеологічна основа регіональних політичних партій» дисертантка зазначає, що політичні партії та організації, які у своїх програмах декларують боротьбу за власну державу, поділяються на ті, які вирішують проблеми легальними методами, і ті, що вдаються до силових методів (тероризму). Відповідно легальні партії діють, як правило, в демократичних суспільствах, а терористичні організації - переважно в країнах з тоталітарними та авторитарними політичними режимами (хоча бувають винятки, наприклад в різні часи в Іспанії, Франції, Великобританії активно діяли терористичні організації) .

Аналіз програмних засад політичних партій, котрі борються за створення етнічними чи етнотериторіальними спільнотами власних національних держав, свідчить про те, що в країнах з розвиненим громадянським суспільством, у політичних та економічних поглядах домінує економічний сепаратизм (вимоги сецесії або автономії обумовлюються насамперед прагненням до більшої самостійності у використанні економічних переваг або природних ресурсів на певній території). Політичні програми цих партій базуються на демократичних принципах та ліберальних поглядах на розвиток економіки. В тих суспільствах, де традиційно сильною є етнічна та/або релігійна складова, як правило, переважає радикалізм не тільки у політичних, а й економічних поглядах на суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток держав.

У другому розділі «Методи боротьби із сепаратизмом як критерії демократичності політичних режимів» аналізуються інституційні (територіальні) та силові методи боротьби з сепаратистськими рухами в окремих країнах з різним рівнем демократії. Автор розглядає правові проблеми невизнаних або частково визнаних державних утворень, аналізує ідеологічну базу політичних партій, які виступають за створення певними етносами чи націями національних держав або розширення своїх політичних та економічних прав через інститут автономії.

У першому підрозділі «Інституційні та силові методи боротьби з сепаратизмом в окремих країнах світу» дисертантка зазначає, що збільшення кількості етнічних конфліктів наприкінці ХХ століття в країнах Центральної і Східної Європи, пострадянських державах у період їх переходу від тоталітаризму до демократії, а також утворення нових національних держав, свідчить про тісний зв'язок між сепаратизмом, етнічними конфліктами та демократією. Цей зв'язок зумовлений одночасним існуванням і взаємодією двох суперечливих тенденцій - з одного боку, демократичний розвиток сприяє ослабленню етнічної напруги в поліетнічних країнах, а з іншого - перехід від тоталітаризму до демократії посилює конфліктний потенціал у цих державах.

Історія сепаратизму в різних країнах свідчить про те, що держави з високим рівнем політичних та економічних свобод, як правило, обирають інституційні методи боротьби із сепаратистськими рухами. Країни з тоталітарними або авторитарними політичними режимами для нейтралізації сепаратизму обирають переважно силові методи.

Автор наголошує, що у боротьбі з проявами сепаратизму щоразу розроблялися свої, притаманні тільки тій чи іншій країні способи нейтралізації цього явища, що зумовлено різними історичними, культурними, соціально-економічними особливостями розвитку цих країн. З огляду на це в сучасному світі домінує думка про те, що в боротьбі із сепаратистськими настроями найбільш ефективними є територіальні (федералізація, автономізація, регіоналізація) та політичні (забезпечення всебічної підтримки національних меншин і етнічних груп, адекватна виборча система) методи. Однак аналіз результатів застосування цих моделей свідчить, що жодна з них не може остаточно вирішити проблеми сепаратизму.

У другому підрозділі «Правові проблеми невизнаних або частково визнаних державних утворень» автор зазначає, що такі державні утворення є однією з форм сецесіонізму, який останнім часом активно поширюється в світі. В 2008-2009 роках до вже існуючих невизнаних або частково визнаних держав додалися Косово, Південна Осетія та Абхазія. Проголошення незалежності Косово фактично розділило міжнародну спільноту в питанні його визнання та впливу цієї події на подальший розвиток міжнародних відносин та міжнародного права. Водночас дисертантка наголошує, що, незважаючи на побоювання міжнародної спільноти щодо можливих загроз «ланцюгової реакції», проголошення незалежності Косово, Південної Осетії та Абхазії не матиме фатальних наслідків: країни Європи залишаються достатньо впливовими, аби не допустити дезінтеграції власних держав, а Росія є досить уразливою через внутрішні проблеми, щоб скористатися цією ситуацією для посилення свого впливу на міжнародній арені.

Автор зазначає, що визнання Росією незалежності Південної Осетії та Абхазії означає остаточний крах ялтинської системи світобудови, оскільки чотири з п'яти постійних членів Ради Безпеки ООН відмовилися від її ідейних і міжнародно-правових засад - Росія визнала Південну Осетію та Абхазію, раніше США, Франція, Великобританія визнали Косово.

Як зазначається в дисертації, ситуація з невизнаними або частково визнаними державними утвореннями свідчить про нагальну необхідність вироблення єдиних принципів щодо інституту визнання новостворених держав з боку міжнародної спільноти. Крім того, доцільно виробити чіткі міжнародно-правові критерії, за умови дотримання яких через певний проміжок часу зазначені держави можуть розраховувати на визнання їх міжнародним співтовариством.

У третьому розділі «Сепаратизм у сучасній Україні» аналізуються прояви сепаратизму в Україні та досліджуються проблеми реформування адміністративно-територіального устрою, проведення адміністративно-територіальної реформи та регіоналізації України як антисепаратистських запобіжних чинників.

У першому підрозділі «Прояви сепаратизму в незалежній Україні» автор зазначає, що сепаратизм часто стає реальною загрозою територіальній цілісності держави на етапі переходу від тоталітаризму до демократії, а також може бути спонтанною реакцією суспільства на посилення централізації у тоталітарних країнах. Україна, взявши курс на розбудову демократичної держави, також опинилася перед загрозою дезинтеграції.

Сепаратистські настрої особливо гостро позначилися в 1991 та 2004 роках. Плани відродження Донецько-Криворізької Республіки, що недовгий час існувала в 1918 році, на початку 90-х років активно обговорювали представники донецької промислової еліти. На їх думку об'єднання економічного потенціалу Донецька, Дніпропетровська, Луганська могло стати основою нового державного утворення. Політичне протистояння під час виборів Президента України в 2004 році посилило сепаратистські настрої, коли Всеукраїнський з'їзд представників місцевого самоврядування в м. Сєверодонецьку прийняв рішення про проведення Всеукраїнського референдуму щодо створення Південно-Східної Автономної Республіки. Однак автор вважає, що сепаратистські настрої як на Сході, так і на Заході були радше морально-психологічним тиском на центральне керівництво держави з метою забезпечення підтримки «свого» кандидата в Президенти України, ніж реальним спробами дезинтегрувати країну.

Аналіз процесів, що відбувалися в політичному та соціально-економічному житті країни за останні десять років, дав підстави дисертантці стверджувати, що в Україні існують окремі регіони з потенційними, латентними сепаратистськими рухами (Автономна Республіка Крим, Закарпаття, Донбас, Північна Буковина). Однак автор наголошує, що наразі відсутні серйозні загрози щодо дезинтеграції країни. Крім того, зазначені регіони не вимагають відділення від України, тобто мова може йти лише про певні форми автономії або регіоналізації.

У другому підрозділі «Реформа адміністративно-територіального устрою та регіоналізація України як запобіжні антисепаратистські механізми» показано, що досвід багатьох європейських країн, де в другій половині ХХ століття досить гостро постали проблеми сепаратизму, свідчить: для вирішення питань єдності країн центральні уряди змушені були розв'язувати проблеми ефективної взаємодії між центром і регіонами, правами та функціями регіонів, пошуку оптимальних шляхів ефективного використання ресурсної бази регіонів. Однією з найбільш динамічних тенденцій світового розвитку після Другої світової війни стала децентралізація влади. Цей процес охопив не лише федеративні держави, де децентралізація владних повноважень є основним фактором успішного функціонування країни, а й унітарні держави. Йдеться про так звані проміжні владні структури, які знаходяться між центральною і місцевими ланками влади та отримали назву регіональних. Процеси регіоналізації найбільш поширені в європейських країнах і, як правило, мають за мету не лише вирішення міжетнічних проблем у багатонаціональних країнах (Великобританія, Іспанія, Італія, Франція, Бельгія інші), а й і розв'язання суто економічних проблем (стимулювання розвитку депресивних територій).

Автор наголошує, що нині в Україні існують кризові явища в державному управлінні, зумовлені надмірною централізацією влади, дублюванням управлінських функцій на місцях, відсутністю ефективного місцевого самоврядування та громадянського суспільства. Слабкість державного управління на центральному рівні породжує стихійну регіоналізацію функцій державного управління та прийняття рішень на місцевому рівні, які не завжди корелюються із загальнодержавними інтересами. Така ситуація, за відсутності ефективних правових механізмів розмежування повноважень між центром і регіонами, призводить до посилення регіональної бюрократії та клановості.

На думку дисертантки, переважна більшість проблем подальшого розвитку країни повинна вирішуватися на місцевому та регіональному рівнях. Крім того, регіоналізація для нашої країни є актуальною через наявність об'єктивних розбіжностей між регіонами, що пов'язані з різним історичним, економічним та етнокультурним минулим.

Автор стверджує, що вирішити цей комплекс проблем можна шляхом запровадження і нормативно-правового забезпечення процесів регіоналізації. Остання повинна проводитися на основі адміністративно-територіальної реформи з оптимізацією кількості адміністративно-територіальних одиниць та запровадженням ефективного місцевого самоврядування на основі унітарної децентралізованої держави.

ВИСНОВКИ

1. Сепаратизм - це теорія, політика і практика відокремлення, відділення частини території держави з метою створення нової самостійної національної держави. Проблеми сепаратизму тісно пов'язані з такими міжнародними принципами, як право націй (народів) на самовизначення і територіальна цілісність держав. Міжнародне право визнає три основні форми реалізації прав народів на самовизначення: перетворення «несамоврядної» території на суверенну національну державу; вільне об'єднання з незалежною державою; злиття з незалежною державою. Останнім часом з'явилася тенденція розглядати право націй на самовизначення як право на побудову незалежної держави не тільки для нації, а й для окремої території.

2. У сучасному світі основними причинами сепаратизму є: взаємні територіальні претензії етносів; боротьба етносу за свій політичний статус; етнорелігійні суперечності в державі; нерівномірний розвиток регіонів у державі та вимоги раціонального використання ресурсів; збереження національних і культурних цінностей; особливості демографічної ситуації. Ідеологією сепаратизму є націоналізм. Існує шість регіональних різновидів сепаратизму, що склалися на чотирьох континентах: а) західноєвропейський; б) східноєвропейський; в) близькосхідний (ісламський); г) азійський; д) африканський; є) американський сепаратизм.

За своїми стратегічними цілями сепаратистські рухи можуть мати такі форми: сецесія - відділення етносу чи нації з метою створення власної держави; іредентизм - відділення частини території з метою приєднання її до сусідньої держави; енозіс - відділення з метою приєднання до держави, де проживає основна частина однойменного етносу.

3. На сучасному етапі світовий розвиток визначають дві основні суперечливі тенденції: з одного боку, глобалізація та інтеграція, а з іншого - локалізація і фрагментація, прагнення зберегти власну історичну й культурну спадщину, національну та регіональну ідентичність. З огляду на це посилення націоналізму починаючи з другої половини ХХ століття може розглядатися як певна реакція малих етнічних і мовних спільнот на посилення процесів уніфікації форм життя в умовах глобалізації. Враховуючи, що наприкінці ХХ століття націоналізм отримав так зване «друге дихання», постало питання про його пристосування до сучасних умов життєдіяльності етносів і націй. Поняття «ліберальний націоналізм» виникло як результат пошуку компромісу між появою нових національних держав і самим інститутом національних держав, які мають давню історію; між прихильністю до створення етнічно більш однорідних держав та неприйняттям насильницьких методів, які при цьому використовуються.

4. Аналіз тенденцій суспільно-політичного та соціально-економічного життя в окремих країнах Європи і Північної Америки свідчить про те, що сучасний сепаратизм - це насамперед наслідок невирішеного національного питання та регіональних диспропорцій розвитку. Особливо це стосується колишніх метрополій колишніх світових колоніальних імперій, де національне питання не вирішено до цього часу і саме це спричиняє постійну напругу в цих країнах через періодичне загострення сепаратистських настроїв.

5. Проблеми сепаратизму не вирішуються на основі прецедента. Кожна країна, яка стикається з цими проблемами, намагається вирішувати їх на основі власних політичних та соціокультурних традицій, відповідно до рівня розвитку демократії, застосовуючи такі основні методи нейтралізації сепаратистських проявів, як федералізація, автономізація, регіоналізація. Однак аналіз результатів застосування цих моделей свідчить, що жодна з них не може остаточно вирішити ці питання.

6. Сепаратизм є серйозною проблемою в окремих країнах Близького Сходу та Азії. Загалом тут домінує етнічний та етнорелігійний сепаратизм, що досить часто інспірується ззовні потужними країнами, які мають у цих регіонах свої геополітичні або геоекономічні інтереси. За однакових причин виникнення сепаратизму реальні його прояви можуть бути різними в країнах, які перебувають на стадії націєтворення та не є учасниками глобальної політико-економічної системи (Африканський континент, окремі регіони Азії та Америки). Це зумовлене потужними економічними (кооперація та корпоратизація), геополітичними та геоекономічними чинниками.

7. Аналіз ідеологічних засад політичних рухів за створення незалежних держав, викладених у програмах певних політичних партій і організацій, свідчить про те, що в тих країнах, де існує політична нація, у політичних і економічних поглядах їх лідерів домінує економічний сепаратизм (вимоги автономії зумовлені насамперед, вимогами більшої самостійності у використанні економічних переваг або природних ресурсів на певній території). Політичні програми цих партій базуються на демократичних засадах і ліберальних поглядах на соціально-економічний розвиток. У тих суспільствах, де традиційно сильною є етнічна або/та релігійна складова, як правило, домінує радикалізм не тільки в політичних, а й в економічних поглядах на побудову власної держави.

8. Регіоналізація, з одного боку, має суттєвий конфліктогенний потенціал, оскільки сама є результатом суперечностей між центром та регіонами. Активна регіоналізація за певних умов може переходити в сепаратизм, що викликає цілком логічне занепокоєння на загальнодержавному рівні управління. З іншого боку, саме регіоналізація дає можливість ефективно управляти територіями, тобто ключовим питанням регіоналізації є перерозподіл функцій і повноважень між центром і регіонами. Крім того, з точки зору підтримки демократичного процесу в державі, регіоналізація розширює можливості для регіонального експерименту, що є важливим аспектом реформування суспільства; істотний обсяг повноважень регіонів дає їм можливість дистанціюватися від центру, якщо в цьому є необхідність; політичний регіоналізм дає змогу скоротити дистанцію між регіональною політичною елітою і громадянами, що дає останнім додаткові можливості для участі у політичному житті.

9. Із поступовим руйнуванням ялтинської системи світобудови (через зміну усталених державних кордонів) пов'язана також проблема невизнаних або частково визнаних держав. Її виникнення свідчить про нагальну потребу вироблення єдиних міжнародних норм, принципів і критеріїв, відповідно до яких через певний проміжок часу невизнана або частково визнана держава може розраховувати на визнання її міжнародною спільнотою.

10. Україну, як і будь-яку молоду державу, не оминули дискусії щодо її майбутнього державного устрою та векторів розвитку. Ідеї федералізації та автономізації України і сьогодні залишаються актуальними в українському суспільстві, активно обговорюються вченими, політичними діячами, суспільством. При цьому прихильники федеративного устрою розглядають федералізм як посилення демократизації в суспільстві, децентралізацію влади, стимулювання розвитку регіонів, наближення влади до громадян. Його противники вбачають у ньому насамперед загрозу територіальній цілісності держави та посилення ролі регіональних еліт, що, на їх думку, може призвести до «регіонального тоталітаризму». Автор доводить, що нині недоцільно перетворювати Україну на федеративну державу, оскільки майже всі проблеми, що гальмують прискорений розвиток нашої країни, можна вирішити в унітарній децентралізованій державі. Водночас доцільно розглянути можливість запровадження регіоналізації, яка повинна проводитися на основі адміністративно-територіальної реформи з оптимізацією кількості адміністративно-територіальних одиниць та запровадженням ефективного місцевого самоврядування.

11. Аналіз процесів в політичному та соціально-економічному житті країни за останні десять років, свідчить, що незважаючи на наявність в Україні окремих регіонів з потенційними, латентними проявами сепаратизму (Автономна Республіка Крим, Закарпаття, Донбас, Північна Буковина), останній не став деструктивним чинником політичного процесу.

Сепаратистські настрої в Україні можуть виникнути за умов: ігнорування центральною владою об'єктивної логіки історичного розвитку Української держави та інтересів населення різних регіонів України; відсутності цілісного національного проекту розвитку, що змушуватиме регіони формувати «власні» проекти; наявності соціально-економічних диспропорцій регіонального розвитку, що призводять до регіональної дезинтеграції.

12. Феномен сепаратизму полягає в тому, що:

- як явище він існуватиме доти, доки етноси та нації ідентифікуватимуть себе за принципом «свій» - «чужий»;

- у сучасному світі паралельно існують два взаємовиключні процеси - глобалізація та сепаратизм, як захисна реакція на уніфікаційні процеси в життєдіяльності етносів та націй;

- у майбутньому можливе посилення сепаратистських рухів у регіонах, багатих на природні ресурси, однак паралельно відбуватиметься процес об'єднання через нестачу самовідновлюваних ресурсів.

Сепаратизм виконує певні позитивні функції: артикуляція інтересів населення певного регіону в політичній, соціально-економічній, культурній сферах; виявлення невдоволення місцевої громади політикою центральної влади в різних сферах суспільного життя; стимулювання регіоналізму, який за умови виваженого політики держави може стати способом нейтралізації сепаратизму; формування місцевої регіональної еліти й створення регіональних органів влади; ліквідація соціально-правових умов міжрегіональної нерівності.

ПУБЛІКАЦІЇ

1. Дівак В.В. Сепаратизм як соціально-політичне явище: сутність і причини виникнення / В.В. Дівак // Держава і право. Юридичні і політичні науки: зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. - Вип. 39. - С. 690 - 695.

2. Дівак В.В. Косово, боротьба за незалежність: історія питання та наслідки / В.В Дівак // Політичний менеджмент. - 2008. - №3. - С. 107 - 119.

3. Дівак В.В. Форми й основні етапи сепаратистських рухів / В.В. Дівак // Держава і право. Юридичні і політичні науки: зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. - Вип. 40. - С. 648-655.

4. Дівак В.В. Ідеологічні засади сепаратизму в програмах політичних партій і сил (історія виникнення та сучасний розвиток) / В.В. Дівак // Держава і право. Юридичні і політичні науки: зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. - Вип. 41. - С. 780-790.

5. Дівак В.В. Сепаратизм в країнах Близького Сходу та Азії (Індія, Шрі-Ланка, Туреччина, Китай) / В.В. Дівак // Держава і право. Юридичні і політичні науки: зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2009. - Вип. 43. - С. 744-755.

6. Дівак В.В. Деякі проблеми реформування адміністративно-територіального устрою та регіоналізація України / В.В. Дівак // Держава і право. Юридичні і політичні науки: зб. наук. праць. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2009. - Вип. 45. - С. 626-632.

7. Дівак В.В. Регіональні еліти як провайдери адміністративно-територіальної реформи та регіоналізації України / В.В. Дівак // Політико-правове забезпечення державної служби та служби в органах місцевого самоврядування: зб. доповідей щорічних Всеукраїнських громадських слухань (Одеса, 24 - 25 вересня 2009 р.) / [ ред. кол.: Т.В.Мотренко (голов. ред.) та ін.]. - Одеса: Юридична література, 2009. - С. 177-181.

8. Дівак В.В. Окремі проблеми визначення правового статусу невизнаних або частково визнаних держав // Правова політика Української держави: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 70-річчю Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, 19-20 лютого 2010 р. - Івано-Франківськ: Прикарпатський нац. ун-т імені Василя Стефаника, 2010. - т. 2. - 329 с. - С. 23-27.

Размещено на Allbest.ru