Размещено на http://allbest.ru

Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара

УДК 321

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Соціально-політичні розмежування і розвиток партійної системи сучасної України

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Глівинський Антон Олександрович

Дніпропетровськ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Донецького національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник:кандидат історичних наук, доцент КОКОРСЬКИЙ Валентин Францович, Донецький національний університет, доцент кафедри політології

Офіційні опоненти:доктор політичних наук, професор ЦВИХ Володимир Федорович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, завідувач кафедри політології

кандидат політичних наук, доцент ТРЕТЯК Олексій Анатолійович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, доцент кафедри політології

Захист відбудеться «21» жовтня 2010 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.08 Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49027, м. Дніпропетровськ, пл. Т.Г.Шевченка, 1 (парк імені Т.Г.Шевченка), Палац студентів ДНУ, к. 30.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці імені О.Гончара Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий «20» вересня 2010 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради С.В. СТАВЧЕНКО

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Серед інститутів плюралістичної демократії визначне місце відводиться політичним партіям, які вможливлюють проведення конкурентних виборів, функціонування організованої політичної опозиції, залучення широких верств населення до участі в політичному процесі.

Однак їх ефективність вимагає наявності певної традиції політичної боротьби і здійснення політики, впізнаваності та знаності в суспільстві, узгодженості з його прагненнями та спрямуваннями і спроможності коригувати останні задля поступального розвитку через системну взаємодію між собою. Базові засади такої взаємодії з часу опублікування однієї з найбільш відомих у політичній науці праці «Структури розколів, партійні системи і переваги виборців» знаних вчених американця Сеймура Ліпсета і норвежця Стейна Роккана пов'язуються з соціально-політичними розмежуваннями, вивчення сутності та ролі яких у різних частинах світу набуло значного поширення. І це не дивно, оскільки вони вбачаються вкрай важливими для усталення демократії з її неодмінним атрибутом - конкурентно-функціональною партійною системою як відтворенням соціальних засад підтримки, а отже, структурування змісту міжпартійного суперництва та політичного конфлікту.

Протягом тривалого часу розмежування кристалізувалися до декількох ідеологічних вимірів, серед яких провідне місце посів класово-економічний поділ як конфлікт між власниками та найманими працівниками, що виник у процесі індустріальних революцій і разом з іншими базовими суспільними розколами (між центром і периферією, церквою та державою, містом і селом) призвів до стабілізації параметрів партійних систем розвинутих демократій у ліво-правих координатах.

А отже, їх вивчення постає вкрай актуальним хоча б у сенсі визначення перспектив демократії в Україні та її інтеграції у європейську спільноту, для яких фактор розколів є стрижневим у трьох аспектах:

- соціальному (які конфлікти і як впливають на ситуацію в українському суспільстві);

- політичному (наскільки цілісною чи, навпаки, поляризованою та фрагментованою буде створена в країні партійна система);

- вартісному (які цінності, інтереси й переваги громадян знайдуть відтворення в політичній сфері).

Ситуація у кожному з них може сприяти як успішній демократизації, так і розгортанню перманентно-безплідного конфлікту, що призведе до її занепаду.

Запропонована С.Ліпсетом і С.Рокканом аналітична модель набула визнання в західному науковому співтоваристві, але заледве не одразу після своєї появи стала об'єктом масштабних дискусій, які тривають до сьогодні. Однак на пострадянському і, ширше, посткомуністичному просторі долучення до них уможливилося лише з кінця 1980-х - початку 1990-х років, коли постало питання щодо її адекватності його реаліям, наявним у ньому розколам і їх сутності, особливостей структури останніх в окремих державах тощо. Одразу зауважимо, що монографій та дисертацій із запропонованої нами теми допоки не з'явилося.

Однак у вітчизняній політології, особливо в останні роки, вона піднімається у публікаціях таких відомих вчених як В.Бортніков, О.Дергачов, Л.Дунаєва, А.Колодій, К.Меркотан, О.Одушкін, М. Обушний, М.Примуш, М.Рагозін, А.Романюк, В.Фесенко, О.Фісун, Ю.Шведа. Окремі її аспекти висвітлені у працях М. Іванова, В. Кокорського, В.Хмелька, О. Чемшита, В.Цвиха, М.Шаповаленко, Г. Щедрової, О. Третяка, І. Побочого, О. Токовенка. Активне її обговорення, інколи навіть в українському контексті, відбувається й у колі російських дослідників, серед яких варто згадати А.Анісімова, Н.Анохіну, А.Ахременка, В.Гельмана, О.Донову, О.Дунаєва, С.Єлісєєва, Ю.Коргунюка, Л.Косову, А.Кулика, О.Мєлєшкіну, О.Пономарьову, В.Римського, Р.Туровського. Саме завдяки зусиллям більшості названих авторів були сформовані три збірки, («Соціально-політичні розмежування та консолідація партійних систем», «Політичні партії і партійні системи», «Наукова спадщина Стейна Роккана») які, поряд з їх власними матеріалами, включали переклади та реферати значущих західних доробків стосовно тематики розколів.

Разом з тим, за винятком, хіба що, праць Ю.Коргунюка (та й то до певної міри), пострадянські публікації на відповідну проблематику мають загалом однобічний характер: теоретико-методологічний - зі спрямованістю на аналіз проблеми суспільно-політичних розмежувань та її відтворення у партійно-політичному житті через потрактування науковцями Заходу та країн Центрально-Східної Європи (у К.Меркотан, М.Обушного, М.Примуша, О.Одушкіна, А.Романюка, Ю.Шведи), або передусім прикладний, орієнтований на вивчення вітчизняних реалій (В.Бортніков, О.Дергачов, Л.Дунаєва, А.Колодій, М.Рагозін, В.Фесенко, О.Фісун, В.Хмелько, М.Шаповаленко).

Як наслідок, зберігається своєрідний розрив між трьома дослідницькими просторами - західноєвропейським, центрально-східноєвропейським і українським, котрі насправді співіснують у єдиному глобалізованому світі.

А отже, на рідних теренах знаходять відтворення ті процеси у форматуванні та переформатуванні суспільно-політичних поділів і партійних систем, які привносяться зовні і без розуміння яких вітчизняна ситуація залишиться непроясненою.

Йдеться про одночасний, сукупний і вкрай суперечливий вплив трьох мегатенденцій - традиціоналізму, модернізму та постмодернізму - з відповідними для них напрямними векторами. Перші дві у дослідницькому середовищі пострадянських країн вбачаються актуальними, а отже, підкреслюється потреба спрямування уваги на такі основні ціннісні комплекси, як модерний і традиційний, співіснування яких визначає не лише зміст, але й темпи та характер трансформації держави й суспільства. Одночасно згадана нами третя - постмодерна - площина береться до уваги нечасто, хоча саме вона, на нашу думку, стала визначальною для стану української партійної системи з другої половини 1990-х років.

Доведення її впливовості, звичайно, вимагає відповідного емпіричного підкріплення, надати яке з відомих причин (насамперед фінансового характеру) наша соціологія змогла лише після долучення України в 2004-2005 рр. до ще 23 європейських демократій - учасників другого туру міжнародного моніторингу «Європейське соціальне обстеження».

Крім того, необхідні вітчизняні показники й цифри містяться у порівняльних дослідженнях західних науковців, не обтяжених матеріальними обмеженнями. Найбільш вагомими серед них є публікації К.Бенуа і М.Лавера, Г.Кітчельта, Д.Лейна, І.Макалістера і С.Вайта, Р.Роршнайдера та С.Вайтфілда. Разом з тим, їхні висновки вимагають критичного погляду, оскільки базуються насамперед на кількісному аналізі.

Таким чином, оцінюючи стан вивчення теми, маємо констатувати, що попри появу певної кількості наукових доробків з пропонованої теми, вона вимагає спеціального дослідження, яке поки що не проводилося. Адже переважна більшість наявних матеріалів як обмежена хронологічно та тематично присвячувалася або досить вузьким, або, навпаки, вкрай широким аспектам її можливого аналізу, подекуди демонструвала відверту політичну заангажованість чи пропонувала взаємосуперечливі результати.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження затверджено на засіданні вченої ради Донецького національного університету. Дисертаційне дослідження виконане в рамках науково-дослідної тематики «Трансформація партійної системи України» кафедри політології Донецького національного університету.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є виявлення у загальносвітовому (загальноєвропейському) контексті особливостей розвитку партійної системи сучасної України крізь призму суспільно-політичних розмежувань.

З огляду на поставлену мету, автор визначив такі дослідницькі завдання:

- дослідити спрямованість і поточні результати дискусії стосовно класичної теорії розколів та її пізнавального потенціалу в умовах постсучасності;

- визначити поле дискурсу західних політологів щодо ліво-правого розмежування;

- проаналізувати специфіку право-лівого поділу в посткомуністичних країнах Центральної та Південно-Східної Європи;

- сформулювати в контексті оновленої ліпсето-рокканівської моделі засади вивчення партійно-системних трансформацій в Україні;

- окреслити екстраполяції ліво-правого розмежування у вітчизняну партійну систему у її доолігархічний період і в процесі квазіпартійної олігархізації.

Об'єктом дослідження виступає партійна система України протягом періоду незалежності.

Предметом дослідження є вітчизняні партійно-системні трансформації на тлі суспільно-політичних розмежувань.

Методи дослідження. Тема дисертаційної роботи, сформульована в межах структурно-функціональної школи вивчення партійних систем, зумовила використання широкого спектру дослідницьких методів, серед них: загальнонаукових аналізу та синтезу, індукції та дедукції, порівняння, типологізації тощо.

Було задіяно низку «загальних» методів, наявних в арсеналі політології, а саме: біхейвіоралістський - основна інформація про сферу політики стосувалася доконаної поведінки виборців у їх підтримці/непідтримці партій та партійної системи України; компаративний - зіставлялися фази та етапи трансформації вітчизняної партійної системи з відповідними розмежуваннями, властивими для кожного конкретного часового відрізку в окремих регіонах країни; історичний - дозволив дослідити динаміку змін електоральної підтримки політичних партій у координатах право-лівого поділу впродовж усього періоду незалежності; системний - визначалися ряд взаємозалежних структурних, агентних і ціннісних детермінант ставлення до партій з боку громадян, описані механізми їх взаємодії, а сама сформована квазіпартійна система - як здатна до самовідтворення у просторі та часі. Були також задіяні підхід з позицій теорії раціонального вибору, який дозволив пояснити економічні детермінанти електоральної поведінки, неоінституційний підхід, насамперед, одна з його базових ідей щодо «стежки залежності від пройденого шляху», що дозволила пояснити трансформацію вітчизняних партій і партійної системи, а також постструктуралістське бачення П.Бурдьє процесів структуризації соціуму. Зрештою, для розуміння поширеності квазіефектів використовувалася постмодерністська логіка в адаптованій С.Кравченком до реалій пострадянського простору граїзаційній версії.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у тому, що у дисертаційному дослідженні вперше у вітчизняній політичній науці досліджено стан вітчизняної партійної системи крізь призму суспільно-політичних розмежувань у загальноєвропейському контексті.

У межах здійсненого дослідження отримано результати, які визначаються науковою новизною:

- вперше в українській політичній науці вивчено стан концептуалізації право-лівого розмежування у країнах Західної Європи, що дозволило з окремими її уточненнями визнати дієздатність класичної моделі С.Ліпсета і С.Роккана за усвідомлення певного зменшення його значення, зміни агентної бази, ускладнення конфігурації політичних сил, коли дедалі більшу роль відіграють вплив постматеріалістичних культурно-ціннісних змін, а також політизація і партизація кліважів;

- простежено відтворення право-лівого поділу в державах Центрально-Східної Європи та доведено, що з урахуванням місцевої історичної специфіки вони загалом вписуються в європейську традицію;

- виявлено двовісьову природу структуризації суспільно-політичних розколів на посткомуністичному просторі з практично повсюдним домінуванням класово-економічного виміру, що сприяло в країнах Центрально-Східної Європи усталенню неолігархізованої партійної системи, яка в умовах сучасної України набуває олігархічного характеру, свідченням чого стало політизовано-партизоване у 2004 - 2005 роках регіональне розмежування;

- з використанням логіки постмодернізму запропоновано трьохфазову періодизацію еволюції вітчизняної партійної системи від романтично-ідеологічної через процентристську до центристсько-олігархічної квазіпартійної фази з відповідними корекціями у базових розмежуваннях на кожній з них;

- доведено специфічну адекватність українським реаліям ліпсето-рокканівської гіпотези «застигання» стосовно системної квазіпартійності, подолати яку з переходом на постолігархічну фазу, як засвідчує розвиток ситуації у 2004-2010 роках, буде дуже важко.

Практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що зміст, джерельна база, основні концептуальні ідеї роботи як такі, що відтворюють реалії генези партійної системи України в її зв'язку з базовими суспільно-політичними розмежуваннями, можуть бути використані для аналізу відповідної проблематики в інших країнах пострадянського простору. Запропоновані в дисертації теоретичні положення й висновки можуть стати імпульсом для подальшого вивчення проблем вітчизняного партійно-системного розвитку, у підготовці узагальнюючих праць з теоретичних і прикладних питань становлення багатопартійності, взаємодії між партійними трансформаціями й (пост)модернізацією політичної системи. Вони також можуть бути застосовані в навчальному процесі при викладанні навчальних курсів та спецкурсів «Теорія та історія політичних партій», «Політична соціологія», «Політична модернізація: проблеми теорії та практики» тощо, розробці відповідних лекцій, методичних рекомендацій на допомогу студентам і викладачам вищих навчальних закладів, підготовці підручників та посібників з партології та політології.

Особистий внесок дисертанта. Постановка і вирішення всього комплексу завдань дисертаційної роботи здійснено автором самостійно. За темою дослідження автором одноосібно написано 3 роботи, які опубліковані у спеціалізованих фахових виданнях України. Крім того, 4 роботи написано у співавторстві (пункти 4, 5, 6, 7 списку опублікованих праць, у яких викладені головні положення дисертаційного дослідження; авторська участь - підбір і узагальнення матеріалу, співавторська - редагування матеріалу).

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри політології Донецького національного університету.

Матеріали роботи апробовані під час проведення занять зі студентами-політологами Донецького національного університету, а також на конференціях: професорсько-викладацького складу, наукових співробітників та аспірантів ДонНУ в 2007 і 2009 рр. та міжнародних наукових конференціях «Розвиток демократії та демократична освіта» (Ялта, 28-29 вересня 2006 р., Київ, 20-22 травня 2009). Участь у конференціях відбувалася у формі доповідей, повідомлень, виступів, дискусій, зокрема, в роботі «круглих столів», окремих секцій та тематичних семінарів. Окремі доробки були представлені на семінарі: «Конституційно-політичний процес в Україні: ідеї, досвід, проблеми» (Харків, 2006 р.).

Основні положення дисертаційної роботи були представлені в одноосібних доповідях на теоретичних семінарах та засіданнях кафедри політології Донецького національного університету.

Публікації. Результати дослідження викладено в 7 статтях та матеріалах конференцій, з них 3 входять до видань, затверджених ВАК України як фахові.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи зумовили її логіку та структуру. Робота складається зі вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків, списку використаних джерел (278 позицій). Загальний обсяг дисертації складає 228 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, розкрито зв'язок із науковими програмами і темами, основні теоретико-методологічні підходи та методи дослідження, визначено мету, завдання, предмет, об'єкт, наукову новизну, теоретичне та практичне значення, відомості про апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

Перший розділ «Концепція кліважів С.Ліпсета і С.Роккана в західній політичній науці» включає два взаємопов'язані підрозділи, де висвітлено базові науково-теоретичні та методологічні аспекти дослідження суспільно-політичних розмежувань, аналітичного потенціалу класичної моделі в умовах постсучасних трансформацій, а також проаналізовано напрямки обговорення проблематики ліво-правого розмежування.

У цьому контексті визначені особливості еволюції партійних систем розвинених країн останньої третини ХХ - початку ХХІ століття.

У першому підрозділі «Дискусії щодо теорії кліважів та її аналітичних спроможностей в умовах постсучасності» розкрито підстави становлення і сутність концепції кліважів, виявлено основні теоретичні та методологічні підходи провідних зарубіжних вчених до визначення її адекватності у змінюваних реаліях. Зазначено, що свого оформлення вона набула у 60-ті роки ХХ століття в працях відомих вчених - американця Сеймура Ліпсета і норвежця Стейна Роккана, які виокремили низку істотних ознак соціального розмежування. Фундаментальними суспільними розколами як послідовно змінюваними етапами у політичній еволюції країн Західної Європи ними вбачалися структурні конфлікти між центром і периферією, церквою та державою, містом і селом, власниками та найманими працівниками, стабілізація, «застигання» та відтворення в подальшому яких викликало «інституціоналізацію мови політики» як більш-менш незмінної через партійні системи, котрі «застигли» у своєму розвитку, починаючи з двадцятих років минулого століття.

Модель С.Ліпсета і С.Роккана набула значного поширення і визнання у наукових колах розвинених країн Заходу. Однак питання щодо її евристичних спроможностей викликало гострі дискусії. Їх першим напрямком стало визначення сутності самого поняття «розкол» і його типологізація, різні варіанти якого запропонували такі відомі сучасні партологи, як А.Ремеле, К.Лоусон, М.Галахер, М.Левер, С.Бартоліні, П.Майр, А.Пшеворський, Дж.Спраг, Д.Рее, М.Тейлор, Я.-Е.Лейн, С.Ерсон, Х.Стол, А.Фрейре, З.Енеді, Р.Інглхарт, П.Меркл, Х.Шміт, Р.Далтон, А.Лайпхарт та інші. Серед наявних найбільш доречним і загалом узгодженим з логікою об'єктивації розмежувань С.Ліпсета і С.Роккана вбачається їх універсалістське потрактування як тривалих структурних конфліктів (явних і латентних), які спричинюють протилежність позицій, репрезентованих конкуруючими політичними організаціями, запропоноване А. Ремеле.

Другий - найбільш напружений - напрямок дискусій навколо теорії С.Ліпсета та С.Роккана стосується «гіпотези застигання» і здатності концепції розмежувань пояснити еволюцію партійних систем останньої третини ХХ - початку ХХІ ст. У роботі наводяться аргументи щодо цього С.Бартоліні, П.Майра, Л.Барді, Р.Пеліцо, Г.Менахем, С.Франкліна, Т.Макі, Х.Валена, О.Кнутсена, Е.Скарброугха, Р.Далтона, С.Велдона, М.Каазе, М.Шаміра, Дж. Лапаламбари, Р.Беста, А.Хіно, Г.Токи, З.Енеді, С.Ларсена та інших авторів. Загалом більшість дослідників погоджуються з тим, що між соціальними розмежуваннями, політико-ідеологічними розколами й партіями існують складніші відносини, аніж це уявлялося в класичній теорії. І хоча останнім часом дедалі більше акцентується розмерзання партійних систем, багато вчених погоджуються з тим, що ідентифіковані в ній розколи все ще залишаються найбільш важливими. А спроби розширити їх каталог так і не набули повсюдного схвалення.

У другому підрозділі «Актуальні дискурси у західній політології щодо право-лівого розмежування» констатується зазначене С.Ліпсетом і С.Рокканом провідне значення класово-економічного поділу як конфлікту між власниками та найманими працівниками, який виникає в процесі індустріальних революцій. Останній за чергою у появі, саме він поступово стає визначальним у структуруванні міжпартійного змагання, а базована на його основі шкала «лівий - правий» - своєрідною калькою для позначення найбільш загальних, універсальних і важливих розмежувань у суспільстві. Доречність її використання визначає третій напрямок дискусії стосовно концепції розколів, до якої долучаються А.С.Цукерман, Дж.Е.Девіс, Е.Лакло, С.Франклін, Р.Бест, П.Норіс, О.Кнутсен, Д.Севедж, С.Бартоліні, П.Майр, А.Фрейре, Р.Далтон, Дж.Еванс, Ж.Е.Лейн, С.Ерсон, К.Джанда, А.Хейнджак, Г.Кітчельт, С.Х.Анс, А.Морено, М.Бревер, Д.Стоункеш, П.Слотердайк, Ш.Муфе, І.ван Бізен, Д.Карамані, Х.Стол та ін.

Узагальнення їх позицій засвідчує, що сьогодні полярно-дихотомічна логіка стосовно дієвості право-лівого розмежування у країнах Заходу за принципом «залишається - зникає» не спрацьовує. Насправді ми маємо змогу спостерігати певні мутації партійного розвитку як наслідок комбінованого поєднання раніше існуючих розколів з соціально-економічними подіями, пов'язаними з державою загального благоденства та деіндустріалізацією. Лівизна нині дедалі частіше визначається соціокультурними, а не економіко-дистрибутивними проблемами. Однак загалом відповідна термінологія продовжує домінувати в суспільному дискурсі та поведінці, незважаючи на те, що синкретичність політики і популістські звернення, цілеспрямовано засновані на непевних і розмитих ідеологічних профілях, стають дедалі успішнішими. Ліво-правий словник достатньо гнучкий, щоб одночасно відобразити різні розмежування, а партії достатньо адаптивні, щоб включити нові проблеми, не полишаючи старі символи.

Другий розділ - «Право-лівий поділ у посткомуністичних державах» - розкриває особливості структуризації політичного простору в країнах Центральної та Південно-Східної Європи у контексті різних стратегій аналізу відповідного розколу. політичний опозиція квазіпартійний

У першому підрозділі «Теорія та практика право-лівого розмежування в країнах Центрально-Східної Європи: універсалістський (вузький) підхід» точкою відліку визначається категорія «клас» і кліваж за лінією «власники - робітники» як найбільш принциповий момент у розрізненні політичних партій. Така логіка передбачає необхідність створення ліво-правого масштабу з його складових частин, кожна з яких отримує більш точне самостійне значення. Автором проаналізовано запропоновані дослідниками аргументи в межах трьох версій вузького підходу.

Представники першої з них тяжіють до заперечення наявності класового поділу в посткомуністичних державах, вказуючи на неусталеність політичних партій і постійну змінюваність їх позиції з фрагментарністю і насиченістю партійних систем регіону сектантськими угрупованнями, які, прийшовши до влади, намагаються переписати правила гри на власну користь.

Прибічники другої версії чітко орієнтовані на класовий аналіз у зв'язку з поверненням донедавна статусних суспільств до класових індустріально-капіталістичних і/або постіндустріальних, чи розв'язанням на системному рівні соціумів державного соціалізму прихованого класового конфлікту (поряд з іншими конфліктами інтересів).

Нарешті, представники третьої версії дотримуються помірковано-зваженої логіки і за наявності певних підстав не заперечують можливості формування класового поділу в регіоні Центральної та Південно-Східної Європи. Саме вона вбачається найбільш зваженою і підтвердженою порівняльними дослідженнями Й.Макалістера і С.Вайта, Р.Роршнейдера і С.Вайтфілда, для яких, попри констатовану відносну слабкість розколу власники-робітники, соціально-економічний вимір утримує першість, а соціальний клас, як і в Західній Європі, постає спільним знаменником. Наявні ж відмінності партійних систем названі автори вбачають пов'язаними не з проблемами, відібраними партіями через спілкування з громадянами, а тими, котрі вони самі прагнуть підкреслювати. А отже, процес системного оформлення відображає не брак послідовних партійних позицій, а різні акценти. Тому саме партії доцільно вважати відповідальними за використання національної специфіки, яке здійснюється через зміну акцентування певних проблем, тоді як загальний стан останніх може бути схожим.

Другий підрозділ «Партійно-системні трансформації в контексті широкої стратегії та оновленого ліпсето-рокканівського підходу» спирається на запропоновану західними дослідниками ідею необхідності врахування задля повного розуміння особливостей партійного структурування в кожній конкретній східноєвропейській країні другого, окрім класово-економічного, проблемного, виміру, коли поняття «ліве» і «праве» отримують ширше наповнення, включаючи проблематику інших класичних та посткласичних кліважів. У такому випадку використовується широкий підхід до право-лівого розмежування, базований на самоочевидності для всіх у будь-якій даній політичній системі самостійного значення лівих і правих. Воно набуває специфічного змісту в межах двовісьової логіки структурування політичного спектру, різні версії якої (Г.Кітчельта, Р.Хербута, Т.Зарицкі, А.Ага, Р.Греку, В.Хлоусека, Л.Копечека) наводяться автором.

Найбільш обґрунтованим вбачається припущення про домінування у регіоні Центрально-Східної Європи в процесі структуризації політичного суперництва двох взаємоперехрещуваних та, почасти, перекриваних типів політичних конфліктів - економічного та аксіологічного (культурного). Вони породжуються поділами, очевидними, хоча й дещо в іншому вигляді, й у розвинених країнах. Загалом, попри різні шляхи розвитку їхніх партійних систем, контрасти між Східною та Західною Європою у сенсі розмежувань стають не такими явними, як могло б здаватися. І справа не лише в тому, що посткомуністичні держави швидко надолужують згаяне за роки комуністичного правління, особливо у випадку чіткої перспективи їх євроінтеграції, відповідальної діяльності еліт і ціннісної налаштованості більшості громадян. Обидві частини континенту відтворюють схожі тенденції постмодерної політики, коли контрастують не стільки старші західні та молодші східні партії, як їх версії середини ХХ і початку ХХІ століття.

Висновки стосовно ситуації в країнах Заходу і регіону Центрально-Східної Європи мають пряме відношення і до визначення засад аналізу генези партійної системи України в контексті ліво-правого розмежування. Пропонується поєднання структурного, агентного, вартісного та неоінституційного підходів, коли її еволюція розглядається через поєднання історичного коріння і сучасних моделей, у зв'язку із чим політизація акторами того або іншого розмежування виявляється заручницею минулого, а самі кліважі - об'єктивними характеристиками соціуму. Крім того, обґрунтовується ідея прискореного «дозрівання» українського суспільства останніх років до поверхнево-симулятивного постсучасного буття з поширенням граїзаційно-постмодерного ефекту «квазі» - квазіринку, квазіпарламенту, квазіпартій, квазігромадськості, завдяки якому воно увійшло в стан квазіпостмодерності з властивою їй непрозорістю, непублічністю, ірраціональністю, парадоксальністю, популізмом лідерів та схильністю населення до авторитаризму і патерналізму.

Як наслідок, спостерігається колажне поєднання у суспільно-політичному житті досучасного (такою можна вважати переважну частину радянської спадщини), острівців сучасності та характерно-специфічних постсучасних проявів, демонстрованих передусім елітними прошарками. Воно породжує ситуацію вирішальної залежності електорального успіху від елітно-партійного вибору, а не соціально-структурних факторів, коли вже не раціональні аргументи, а, швидше, маніпуляція проблемами постає рушійною силою партійно-системного розвитку і змін.

У третьому розділі «Право-ліве розмежування в Україні та його екстраполяції в партійній системі» розкривається процес формування та специфіка еволюції вітчизняної партійної системи в період незалежності.

У першому підрозділі «Реалії ліво-правого поділу у 1991-2004 роках» акцентуються чинники розмежувань в українському суспільстві, що стали найбільш вагомими у наданні системі певної конфігурації. Насамперед, це спосіб суспільно-політичної трансформації зі збереженням при владі представників старої компартійної еліти та їх послідовників, що заклало підвалини олігархічно-кланового розвитку економіки й зрощення останньої з політикою, а також обумовило особливості формування та діяльності партій. Іншим чинником стала структура українського суспільства. Нерозвиненість середнього класу, неструктурованість нових суспільних інтересів обумовили переважне утворення партій згори через своєрідне самонав'язування соціуму, спотворивши стосунки партій і виборців з подальшим домінуванням маніпулятивних технологій як основного методу партійного ангажування електорату. Нарешті, вплинули перманентні зміни виборчої системи, які відтворювали незгасне прагнення політикуму зберегти владу за собою, трансформуючи гру за правилами у гру з правилами, а почасти і без них. Поєднуючи названі чинники з домінуванням у політичному спектрі партій певного ідейно-політичного спрямування як відтворенням базового розмежування у соціумі, ми отримуємо критерії виокремлення фаз становлення і розвитку української багатопартійної системи з кінця 1980-х років і до сьогодення.

Перша з них - з виразними елементами персоналізму та політичного імітаторства - припадає на 1989-1993 роки. Її особливістю стало намагання політичних активістів сформувати партійні об'єднання абсолютно усіх відомих на Заході ідейно-політичних спрямувань, незалежно від наявності необхідної для цього соціальної бази і політичних кадрів. Отримана партійна палітра вийшла вкрай строкатою, але загалом двотабірною (комуністи - демократи) з потенційною можливістю відтворення релігійного, поселенського, етно-регіонально-культурного суспільних поділів. Більшість нових партій утворювалися знизу, внаслідок вияву громадської ініціативи політично активних співвітчизників, а не на основі елітних домовленостей, як це практикувалося пізніше.

Діяльність переважної частини не-лівих об'єднань спрямовувалася на поширення ідей демократизації, підтримку економічних і політичних реформ. Водночас, негативом надмірного захоплення партійним будівництвом став відтік у політику з і без того не дуже чисельної української еліти, зниження потенціалу громадянського суспільства. Крім того, виявлені дріб'язковість інтриг у боротьбі за лідерство, невміння партійних провідників спрямувати об'єднані зусилля на досягнення суспільно значущих цілей породжували зневіру і розчарування в партіях як демократичних інституціях. Загалом, базовим поставало розмежування за віссю «комуністи - демократи», що мало виразне соціально-економічне підґрунтя, але стосувалося також ціннісних орієнтирів. Воно відтворилося в ідеологічній поляризації формованої партійної системи на «лівих» і «правих».

Друга фаза, яка охоплює 1993-1997 роки, пов'язується з подальшим поглибленням соціально-економічної кризи, деморалізацією і дедалі більшим відходом населення у приватне життя поряд з поступовою деідеологізацією та прагматизацією номенклатурного політикуму, який, не бажаючи зв'язувати собі руки ідеологічно чіткими зобов'язаннями, переорієнтовувався на пошук (а потім і гіпертрофію) політичного центризму. З одного боку, актуалізація останнього мала певне об'єктивне обґрунтування, коли процентристські прагнення громадян пов'язувалися з небажанням як повертатися у минуле, до чого закликали ортодоксальні ліві, так і рухатися у майбутнє дедалі більшої бідності та безнадії, яке асоціювалося з правим неолібералізмом. Проте передусім успіхи тогочасного центризму стали наслідком специфічної партизації структурно розмитої раніше правлячої еліти як соціального опертя політичного курсу президента Л.Кучми. На тлі очевидного послаблення потенціалу як лівих, так і правих, саме партія влади, приростаючи можливостями нових союзників - олігархів, сприяла вкоріненню в українській політиці елементів симулятивної «гри з партіями» з поступовим перетворенням вітчизняної партійної системи на квазіпартійну. Загалом стурбованість суспільства соціально-економічними і культурно-ціннісними аспектами буття, яка відтворювалася у переважно латентній формі відповідних розмежувань, сконцентрованих за збереженою віссю «комуністи - демократи», інерційно все ще знаходила відбиток у кількісно зростаючій партійній системі з її більш розмитими, але все ще видимими лівим і правим полюсами як точками відліку в політичному орієнтуванні громадян.

Третя фаза (починаючи з кінця 1997 року) включає три періоди: до 2002 р., коли зростав потенціал «партії влади», а разом з ним - автократичні тенденції в політичній системі; після нього, з перехопленням ініціативи опозицією та стримуванням формальної інституціоналізації олігархічного режиму; і з кінця 2005 р., коли розчарування населення у новій владі вилилося в прагматизацію його настанов щодо партій. Перші два з них, особливо проміжок між 2002 і 2004 роками з домінуючим розмежуванням за віссю «авторитаризм - демократія», ще залишали надії на набуття вітчизняною партійною системою «нормального» характеру на засадах ліво-правого поділу з його виразною класово-економічною складовою. Об'єктивне підґрунтя мало і регіональне розмежування, котре за часів авторитарного правління Л.Кучми зберігало латентний характер і використовувалося суто технологічно, поряд зі стримуванням політизації та партизації відповідного поділу. З іншого боку, відбувалася деполітизація та департизація конфлікту за лінією «праця - капітал», чинниками чого стали структурні зсуви у внутрішньому складі робітничого класу, певна стабілізація соціально-економічної ситуації в кінці ХХ - на початку ХХІ століття, зростання тиску власників і адміністрації, угодовська політика профспілок тощо.

У другому підрозділі «Олігархізація ліво-правого розмежування: квазіпартійна система України у 2005-2010 роках» розкриваються підстави процесу руйнації ідеологізованої політики і домінування псевдопартійних патронажно-клієнтельних, кланово-олігархічних об'єднань, для яких певні ідеологеми розглядалися передусім як інструменти політико-партійної реінкарнації через інститут виборів.

Після подій Помаранчевої революції еліта, спираючись на певні характеристики соціуму, зорієнтувалася на реалізацію традиційно-консервативного сценарію та відхід від модерно-демократичних настанов громадян. Так, малочисельність дрібної буржуазії, надмірна кількість сільськогосподарських найманих працівників за мізерної долі фермерів, відставання у зайнятості в сфері послуг і, одночасно - висока частка індустріального робітничого класу сприяли слабкості правих і фактично повній відсутності ідеологічно потужних центристських партій, що дозволяло олігархічним утворенням нав'язувати суспільству їхні квазізамінники, різними засобами беручи під свій контроль заледве не всіх потенційно автономних конкурентів, які могли б становити загрозу пануванню кланів. Крім того, очевидною виглядала різниця в активності в громадянському секторі, де українці радикально поступалися не лише шведам і німцям, але й полякам і естонцям. Це далося взнаки після 2004 року, коли, поклавшись на персонально оновлену еліту, вони виявилися організаційно неспроможними змусити її виконувати задекларовані обіцянки, а також протидіяти (у випадку членства) олігархізації власних партійних структур.

Своєю чергою, домінуючі партії посприяли зміщенню базового розмежування до ціннісно-культурних координат «центр - периферія», коли їхні лідери від обох периферій (як західної, так і східної) разом з олігархічним оточенням виявили прагнення через контроль над центром уніфікувати країну у політико-етнічному аспекті. При цьому кланово-олігархічна складова конкуруючих партійних структур орієнтувалася на пострадянську бізнесову стратегію за принципом «переможець отримує все», насамперед у перерозподілі на свою користь привабливих посад і фінансово-економічних ресурсів країни.

Правляча верства, керуючись політичною доцільністю, виявилася надто податливою у використанні об'єктивно існуючих вартісних відмінностей між макрорегіонами і продемонструвала це на парламентських (2006 - 2007 рр.) та президентських (2010 р.) виборах. Відбулося стягування партійно-політичних інтересів від вкрай слабких і розмитих полюсів до центру «ліво - правої» шкали з постійною апеляцією до історико-культурницьких тем і за відсутності стратегій, спрямованих у майбутнє. Фактично стимулювалося повернення до архетипів, характерних для минулих епох, до «життя в антисучасному соціумі».

Як наслідок, на 2010 рік в Україні утвердилася розколота на два сегменти квазіпартійна система з двома базовими моделями партій - олігархічною і пірамідально-ієрархічною. Продукуючи різноманітні симулякри задля залучення на свій бік електорату, вони активно послуговувалися постмодерними технологічними засобами. А отже, право-лівий поділ, маючи об'єктивні суспільні підстави, залишався у партійно-політичному спектрі хіба що умовно, як своєрідне відтворення ідеологічної спадщини першої половини 1990-х років, короткочасно реанімованої у 2004 році.

ВИСНОВКИ

У висновках стверджується адекватність оновленої ліпсето-рокканівської моделі розмежувань до реалій партійних систем Західної Європи, країн Центрально-Східної Європи, а також, у специфічному вигляді, сучасної України. У своєму розвитку система останньої пройшла через три фази - романтично-ідеологічну, процентристську і центристсько-олігархічну - з властивими для кожної з них двовісьовими базовими поділами (соціально-економічним і ціннісно-культурним), що перебували у латентному, політизованому чи партизованому стані.

На першій з них як домінуючий відтворювався класово-економічний конфлікт, який у подальшому всіляко приховувався та замовчувався, тоді як культурний, що набув виразного регіонального характеру, став прагматичною основою партійної політики на фазі олігархізації.

Нинішній стан вітчизняної партійної системи відтворює насамперед якість пострадянських еліт, які, спираючись на успадковане і новонабуте змасовизованим соціумом лукавство лояльності або поширене відчуження від політики, визначили провідні орієнтири трансформаційних зрушень.

Швидко засвоївши принади постмодерного буття поряд зі збереженням схильності до практик усталеної ще у радянські часи декларативної імітаційності та символічного прикрашування дійсності, вони виявили необхідні навички граїзаційної активності, насамперед у продукуванні симулякрів самих джерел влади - структур з розмитими чи нелегалізованими функціями, віртуальних проектів партій і рухів, спроможних демонструвати хіба що бренди задля компенсації на рівні смислів і символів браку зрозумілого аксіологічного фундаменту «нового» політичного режиму (цінності, цілі, стратегії, «національна ідеологія»).

А отже, на вітчизняних теренах глобалізаційні постсучасні впливи сприяють формуванню квазіпостмодерної (оскільки вона не проросла на еволюційно-нормальному модерному ґрунті) партійної і загалом політичної системи. У ній «ефективні» механізми граїзації орієнтують партії на пошук користі та вигоди і використовуються насамперед із метою швидкого досягнення прагматичної мети через нестандартні рішення, уникання чітких встановлених правил і симуляцію політичної діяльності, скажімо, через купівлю політиками віртуального, хоча і зареєстрованого Мінюстом, партійного бренду задля можливості взяти участь у виборах менш ніж за рік до них.

Зі свого боку, український соціум у значній його частині зміг через граїзацію з поширеним використанням неформально-тіньових практик хіба що адаптуватися до буття в нових умовах. Наявні у ньому громадянські імпульси в бік осучаснення, навіть такі масштабні, як Помаранчевий рух, все ще мають разовий і спорадичний характер і не створюють критичну масу тиску, необхідного для осягнення західної версії модерності. Разом з тим, вони стримують елітні інтенції скочування до авторитарної закостенілості кумівських часів, сприяючи збереженню перехідного стану (за В.Гельманом - демократичної ситуації) вітчизняного політичного режиму.

Перспективи ж останнього прямо пов'язуються з комунікативним узгодженням владного (з виразним постмодерно-традиціоналістським його вектором) та суспільного (який все ще зберігає спрямованість на осягнення набутків сучасності) проектів бачення майбутнього України, коли й еліта, й соціум мають усвідомити, що постмодерний модерн за своїм змістом аж ніяк не є анти-модерном і належить до модерну як форма трансформації останнього.

Але для цього щонайменше треба відмовитися від поширеної практики штучної нейтралізації кліважів, передусім класово-економічного, в програмах і практиці центристсько-олігархічних квазіпартій на тлі зростання усталення ідентифікаційних орієнтацій і переваг виборців, які сформували програмно-ідеологічний запит з визначеністю розколів як існуючих на об'єктивних засадах і таких, що дозволяють громадянам знаходити і підтримувати «свою» партію. На жаль, допоки його олігархізовані адресати не спромоглися дати адекватну відповідь на нього. Більше того, у 2010 році вони зробили все можливе, щоб не допустити появи політичної сили, здатної на це, чим підтвердили сумніви стосовно інституціоналізації класового конфлікту, який все ж таки реально існує, хоча поки що у латентній формі. Більш прагматично-привабливою для них виявилася політизація та партизація регіонального розмежування, котре сприяло консолідації «власного» електорату, але поділило навпіл і країну, і партійну систему.

А отже, від того, чи зможуть у найближчій перспективі наявні партії та еліти, або ті, хто прийде на їх місце, набути ідеологічності, багато в чому залежить їх подальша доля, пов'язана також з усвідомленням необхідності переходу до «війни за правилами» електоральної конкуренції з рівними стартовими умовами для усіх гравців.

Консенсус щодо прозорих та формалізованих правил створює підстави для «застигання» основних соціально-політичних розколів у структурі партійної системи, а отже, переводить політичну боротьбу з площини тіньового маніпулювання у публічний простір електорального суперництва провідних політичних альтернатив.

Обґрунтованість таких висновків засвідчується не лише авторитетом теоретиків, але й політичною практикою як країн Західної Європи, так і успішних в плані демократизації держав Центрально-Східної Європи, в котрих еліти виявили здатність до діагностування та інституціоналізації кліважів і визначення соціально-економічного як найбільш значущого з них, стримування їх потенційно деструктивно-конфліктного потенціалу, недопущення загрозливого взаємонакладання за рахунок пошуку балансу сил і ухвалення компромісних рішень задля послідовного вирішення проблем, що поділяють суспільство.

Необхідне для цього подальше переформатування партійної системи України має відбуватися за такими напрямами:

а) зосередження уваги існуючих політичних сил на класово-економічній вісі політичних розмежувань, що, як засвідчує досвід Іспанії, можна зреалізувати за наявності політичної волі;

б) формування нових впливових загальноукраїнських політичних партій (які не ідентифікуватимуть себе з «помаранчевими» чи «біло-блакитними», а це створить реальні передумови для подолання регіонального розколу), основна полеміка між якими відбуватиметься навколо питань соціально-економічного розвитку за визнання непорушності прав і свобод індивідів.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ В НАСТУПНИХ ПРАЦЯХ АВТОРА

Основні праці

1. Глівинський А. О. До методології аналізу соціально-політичних розмежувань в Україні / А. О. Глівинський // Вісник Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна «Питання політології». - 2007. - №760. - С. 175-181.

2. Глівинський А. О. Українські трансформації у постмодерній перспективі / А. О. Глівинський // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія. Політологія. Соціологія. Філософія. - Випуск № 15. - 2010 р. - С. 18-24.

3. Глівинський А. О. Право-ліве розмежування у сучасній західній суспільно-політичній думці / А. О. Глівинський // Політологічний вісник. З-к наукових праць. - К.: «ІНТАС», 2010. - Вип. 48. - С. 140-150.

Додаткові праці

4. Глівинський А. О. Посткомуністичні партійні системи у світлі концепції С.Ліпсета-С.Роккана / А. О. Глівинський // Конституційно-політичний процес в Україні: ідеї, досвід, проблеми // Зб. тез (за матеріалами ХVІІІ Харківських політологічних читань). - Харків: «Право», 2006. - С. 22-23.

5. Глівинський А. О. Концептуальні засади дослідження соціально-політичних розмежувань в сучасній Україні / А. О. Глівинський, В. Ф. Кокорський // Історичні і політологічні дослідження. - 2007. - №1/2. - С. 164-168.

6. Глівинський А. О. Концепція соціально-політичних розмежувань С.Ліпсета-С.Роккана і реалії посткомуністичних партійних систем / А. О. Глівинський, В. Ф. Кокорський // Розвиток демократії і демократична освіта: Зб. матеріалів IV міжнар. наук. конф. 28-30 вересня 2006 р. - К.: Вид-во НПУ ім. М.П. Драгоманова, 2007. - С. 197-201.

7. Глівинський А. О. Методологічні аспекти вивчення посткомуністичних трансформацій / А. О. Глівинський, В. Ф. Кокорський // Матеріали наук. конф. професорсько-викладацького складу, наук. співробітників і аспірантів ДонНУ за період 2007-2008 рр. - Донецьк, 2009. - Т.2. - С. 194-195.

АНОТАЦІЯ

Глівинський А.О. Соціально-політичні розмежування і розвиток партійної системи сучасної України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, Дніпропетровськ, 2010.

У дисертації вперше в українській політичній науці вивчено стан концептуалізації право-лівого розмежування у країнах Західної Європи, що дозволило з окремими уточненнями визнати дієздатність класичної моделі С.Ліпсета і С.Роккана. Простежено відтворення право-лівого поділу в державах Центрально-Східної Європи, доведено, що з урахуванням місцевої історичної специфіки вони загалом вписуються в європейську традицію.

Виявлено двовісьову природу структуризації суспільно-політичних розколів на посткомуністичному просторі, що в країнах Центрально-Східної Європи сприяло усталенню неолігархізованої партійної системи. З використанням логіки постмодернізму запропоновано трьохфазову періодизацію еволюції вітчизняної партійної системи від романтично-ідеологічної через процентристську до центристсько-олігархічної квазіпартійної фази з відповідними корекціями у базових розмежуваннях на кожній з них.

Ключові слова: соціально-політичні розмежування, кліважі, політичні конфлікти, партійна система, трансформаційні процеси, політичний традиціоналізм, політичний модернізм, політичний постмодернізм.

АННОТАЦИЯ

Гливинский А.А. Социально-политические размежевания и развитие партийной системы современной Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Днепропетровский национальный университет имени Олеся Гончара, Днепропетровск, 2010.

В диссертации впервые в украинской политической науке изучено состояние концептуализации право-левого размежевания в странах Западной Европы, что позволило с отдельными уточнениями признать дееспособность классической модели С.Липсета и С.Роккана. Хотя сегодня большинство исследователей соглашаются с тем, что между социальными делениями, политико-идеологическими расколами и партиями существуют более сложные отношения, чем представлялось ранее, они склонны признавать идентифицированные в ней кливажи как наиболее важные. Вместе с тем, акцентируются определенные мутации партийного развития как следствие комбинированного соединения ранее существующих расколов вокруг экономико-дистрибутивных проблем с социокультурными темами. Сам же лево-правый словарь признается достаточно гибким для одновременного отражения различных размежеваний, а партии - адаптивными и способными обращаться к новым аспектам социальной жизнедеятельности без отказа от старых символов.

Прослежено отражение право-левого деления в государствах Центрально-Восточной Европы, доказано, что в целом с учетом местной исторической специфики они вписываются в европейскую традицию. При этом с целью понимания особенностей партийной структуризации в странах региона аргументируется необходимость наряду с классово-экономическим учитывать второе проблемное измерение, когда право-левый раскол приобретает специфическое содержание в рамках двухосевой (интересов и ценностей) логики структурирования политического спектра. Выявлено практически повсеместное доминирование экономического и аксиологического (культурного) измерения политических конфликтов, порождаемых схожими с западноевропейскими делениями в обществах. Соответственно, в странах Центрально-Восточной Европы это поспособствовало укоренению неолигархизованной партийной системы. Ее контрастность с развитыми системами уменьшается как следствие не только ответственной деятельности элит и ценностных предпочтений большинства граждан государств Центрально-Восточной Европы, но и отражения обеими частями континента сходных тенденций постмодерной политики.