Сучасні моделі парламентського бікамералізму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ iм. В.I. ВЕРНАДСЬКОГО

СУЧАСНІ МОДЕЛІ ПАРЛАМЕНТСЬКОГО БІКАМЕРАЛІЗМУ

Спеціальність 23.00.02 -- політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

КIСЕЛЬОВА Наталя Василівна

Сімферополь -- 2010

Анотація

Кісельова Н.В. Сучасні моделі парламентського бікамералізму. -- Рукопис (230 с.).

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 -- політичні інститути та процеси. Таврійський національний університет ім. В. І. Вернадського, Сімферополь, 2010.

У дисертації проведений порівняльний аналіз усіх двопалатних парламентів, складені класифікації двопалатних асамблей за такими морфологічними характеристиками: легіслатурою палат, абсолютним значенням чисельного складу палат, бікамеральним коефіцієнтом, індексом прямої участі виборців у формуванні парламентського корпусу та рівнем представництва регіонів у верхніх палатах.

Результатом цього аналізу є побудова регіональних моделей сучасного парламентського бікамералізму. До критеріїв виділення таких моделей належать: набір «генетичних» чинників, що визначають структуру асамблей; домінантні, медіанні й модальні групи парламентів, які відрізняються кількісними показниками морфологічних характеристик організаційної структури парламентів, принципами й способами політичного рекрутування. Автором побудована серія політичних карт, що характеризують сучасний парламентський бікамералізм.

Ключові слова: двопалатні парламенти, представництво регіонів у парламентах, бікамеральний коефіцієнт, індекс прямої участі виборців, регіональні моделі парламентського бікамералізму.

Аннотация

Киселева Н.В. Современные модели парламентского бикамерализма. -- Рукопись (230 с).

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 -- политические институты и процессы. Таврический национальный университет им. В.И. Вернадского, Симферополь, 2010.

Диссертация посвящена компаративистскому исследованию феномена парламентского бикамерализма. В работе акцентируется внимание на том, что парламентский бикамерализм является одной из ведущих тенденций развития современного парламентаризма, что подтверждается количественными данными. Рост абсолютного числа двухпалатных законодательных ассамблей обозначился в конце ХХ века. В 1976 г. из всех общенациональных парламентов 26 были бикамеральными, в 1986 г. их количество увеличилось до 28, а в 1996 г. достигло 59. Но при этом доля двухпалатных парламентов за счет увеличения общего числа государств на политической карте мира уменьшалась: с 46% в 1976 г. до 33% в 1996 г.

В начале XXI в. наблюдается рост обоих показателей: и абсолютного числа двухпалатных парламентов, и их удельного веса среди всех ассамблей. В 2000 г. число бикамеральных ассамблей достигло 67 и составляло 35% от общенациональных парламентов мира, в 2003 г. -- количество двухпалатных парламентов увеличилось до 76 и составило 39%, в настоящее время из 193 парламентов двухпалатную структуру имеет 81 ассамблея, что составляет 42%.

В диссертационной работе систематизированы данные обо всех двухпалатных парламентах мира, проведена оценка факторов, влияющих на переход от парламентского монокамерализма к бикамерализму, выделены релевантные морфологическим характеристики (легислатура верхних и нижних палат, абсолютные значениям численного состава палат, бикамеральный коэффициент, индекс прямого участия избирателей в формировании всего парламентского корпуса и уровень представительства регионов в верхних палатах), предложена авторская схема существующих принципов и способов формирования верхних и нижних палат, выведены типологические формулы распространенности способов формирования сенаторского и депутатского корпусов.

Исходя из общих принципов и подходов политической компаративистики, автор проводит сравнительный анализ всех двухпалатных парламентов. Результатом анализа является построение региональных моделей современного парламентского бикамерализма. К критериям выделения таких моделей относятся: набор «генетических» факторов, определяющих структуру законодательных ассамблей; доминантные, медианные и модальные группы региональных парламентов, отличающиеся количественными показателями морфологических характеристик организационной структуры парламентов, а также принципами и способами политического рекрутирования. В рамках сравнительного анализа автором построена серия политических карт, характеризующих современный парламентский бикамерализм.

Актуальность данной темы для Украины, где парламентаризм на современном этапе находится в кризисном состоянии, диктует необходимость политической реформы, составляющей частью которой должна стать оптимизации парламентской структуры, заключающаяся в том числе и в отказе от монокамерализма в пользу бикамерализма. Подобное усовершенствование невозможно без тщательнейшего изучения мирового опыта парламентского бикамерализма и современных трендов парламентаризма. Нельзя структуру законодательной ассамблеи определять по итогам политической борьбы, не подкрепляя ее выбор исследованиями оптимальной конфигурации. Поиск такого оптимума, основанный на результатах комплексной политической компаративистики, приводит к выводу, что существующие генетические факторы диктуют для Украины смену парламентской структуры.

К генетическим предпосылкам перехода Украины от монокамерализма к парламентскому бикамерализму относятся размеры территории государства и численность населения. Статистические результаты сравнительного анализа парламентского бикамерализма с такими параметрами как территориальные и демографические размеры государств показывают наличие высокой степени корреляции между этими показателями, что позволяет отнести их к категории основных факторов, определяющих парламентскую структуру. Данная рекомендация лежит в рамках соблюдения конституционных принципов демократии, следование которой будет содействовать оптимизации идеи народного представительства и большему вовлечению граждан в управление делами государства.

Ключевые слова: двухпалатные парламенты, представительство регионов в парламентах, бикамеральный коэффициент, индекс прямого участия избирателей, региональные модели парламентского бикамерализма.

Abstract

Kiseleva N.V. Modern models of bicameral parliaments. -- Manuscript (230 p.)

Thesis for a Candidate of Sciences degree speciality 23.00.02 -- Political Institutions and Processes. Taurida national V.Vernadsky University, Simpferopol, 2010.

Dissertation is devoted comparative research of the phenomenon of bicameral parliaments. Тhe comparative analysis of all bicameral parliaments is conducted in dissertation, classifications of bicameral assemblies are made by followings morphological recommendations: to the term of office of upper and lower chambers, absolute values of numerical strength of chambers, bikameral coefficient, index of direct participation of electors in forming of all parliamentary corps and level of representative office of regions in upper chambers.

The result of this analysis is a construction of regional models of modern bicameral parliaments. Within the framework of comparative analysis author built the series of political cards which characterize modern bicameral parliaments.

Key words: bicameral parliaments, upper chamber of parliament, lower chamber of parliament, representative office of regions in parliaments, bicameral coefficient, index of direct participation of electors, regional models of bicameral parliaments.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Становлення демократії й основ правової держави передбачає владу народу, суверенітет якого здійснюється як у безпосередній формі через вибори й референдуми, так і через систему органів публічної влади: представницьких, виконавчих тощо. Серед органів державної влади особливе місце посідає парламент як вищий представницький орган, якому народ передає повноваження на законотворчість і ухвалення важливих політичних рішень. За час свого існування представницька демократія, незважаючи на наявність певних кризових явищ, довела свою необхідність і доцільність. Проте, проблеми функціонування й розвитку парламентаризму вимагають подальшого як теоретико-методологічного, так і політологічного вивчення цього інституту державної влади, що визначає актуальність даного дослідження. Значне місце в дослідженнях, присвячених сучасному парламентаризму, посідають питання оптимальної структури й способів представництва в законодавчих асамблеях. Дискусії з цих питань тривають iз моменту появи самих парламентів, історія яких пов'язана з періодами превалювання полікамералізму й монокамералізму. Актуальність даного дослідження визначається насамперед існуванням тенденції переходу від парламентського монокамералізму до бікамералізму, що намітилася в 90-ті роки минулого століття. Якщо з середини 1970-х до середини 1980-х років кількість двопалатних парламентів збільшилася з 26 до 28, то до середини 1990-х їхня чисельність зросла понад два рази (до 59). На початку XXI століття спостерігається зростання не тільки абсолютної чисельності бікамеральних асамблей, але й їхньої питомої ваги серед загальнонаціональних парламентів світу, що вимагає комплексного вивчення феномена парламентського бікамералізму та всебічного аналізу парламентів, що мають двопалатну структуру.

Важливу роль у виборі теми дисертації зіграла й актуальність питання парламентського бікамералізму для України. Ідею двопалатного парламенту в Україні з 1991 року обговорювали неодноразово. Уперше принцип парламентського бікамералізму був закладений у проекті Конституції, розроблюваному українським парламентом I скликання. Вдруге до ідеї двопалатності повернулася Конституційна комісія, що працювала над текстом Основного Закону в 1995-1996 рр. У квітні 2000 р. питання про двопалатний парламент, прибічником якого виступав Президент України Леонід Кучма, було винесене на референдум і отримало схвалення 81,68% виборців, які взяли участь у плебісциті, але з проекту конституційних змін за результатами народного волевиявлення ідею бікамералізму вилучили. Нині ідею двопалатності парламенту пропонує президент Віктор Ющенко. 31 березня 2009 р. український президент представив новий проект змін Конституції, що передбачає двопалатну структуру парламенту. Ідея двопалатності вищого законодавчого органу України постійно дискутується в політичному співтоваристві. Але прибічники й супротивники двопалатної структури парламенту в своїх аргументах посилаються на окремі позитивні й негативні приклади функціонування монокамералізму й бікамералізму, що свідчить про недостатність систематизованих знань про цей інститут влади.

Полiтологiчнi аспекти дiяльностi парламенту, проблематика iсторiчної еволюції парламентаризму, порiвняльний аналiз свiтового досвiду парламентського бiкамералiзму дослiджуються насамперед полiтологами та представниками юридичної науки. Цим питанням присвячено працi В. Алєксєєнко, В. Ачкасова, Н. Болдуiна, А. Георгiци, Ю. Древаля, В. Журавського, В. Звiрковської, Дж. Коуклi, Л. Кривенко, В. Маляренко, I. Тарасова, Дж. Цебелiса, В. Чиркiна, В. Шаповала та iнших дослiдникiв. Огляд робiт з теми дослiдження дає змогу дiйти висновку, що вiтчизняними та зарубiжними вченими накопичено значний фактичний матерiал, але незважаючи на наявність значної кiлькостi публікацій, присвячених парламентам, у тому числі й бікамеральним, цю тему не можна вважати розробленою у зв'язку з тим, що в науковій літературі вивчення даного питання обмежується теоретичними роботами, написаними на межі XIX-XX ст., де двопалатні парламенти розглядаються як окремий випадок народного представництва; сучасними монографіями й статтями, присвяченими окремим проблемам бікамералізму в загальному контексті парламентаризму; довідковими виданнями із загальною інформацією про держави та їхні законодавчі органи; компаративістськими дослідженнями, у яких порівнюється обмежена кількість двопалатних асамблей. Проте у вітчизняній і зарубіжній політичній науці бракує робiт, присвячених компаративістському політологічному аналізу генеральної сукупності двопалатних парламентів, що у свою чергу не дозволяє виділити загальносвітові тренди, які допомогли б країнам перехідного типу, у тому числі й Україні, визначитися з політичним вибором. Пропоноване дисертаційне дослідження спрямоване на заповнення даної прогалини.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в руслі основних напрямів наукових досліджень кафедри політичних наук та соціології Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського в рамках теми «Регіональна політика: проблеми соціального капіталу (номер державної реєстрації 0106U008460).

Мета й завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у виявленні й порівняльному аналізі регіональних моделей сучасного парламентського бікамералізму на основі комплексного компаративістського аналізу морфологічних характеристик двопалатних парламентів і чинників, що визначають структуру асамблей.

Для реалізації цієї мети були поставлені такі завдання:

- систематизувати дані про всі двопалатні парламенти світу;

- оцінити чинники, що впливають на перехід від монокамералізму до бікамералізму;

- виділити релевантні морфологічні характеристики двопалатних асамблей;

- провести порівняльний аналіз бікамеральних парламентів;

- виділити регіональні відмінності й домінанти парламентського бікамералізму, на основі яких скласти регіональні моделі;

- побудувати серію політичних карт, що характеризують сучасний парламентський бікамералізм;

- обґрунтувати рекомендації щодо структури й моделі українського парламенту.

Об'єктом дослідження виступають усі двопалатні парламенти світу.

Предметом дослідження є сучасні моделі парламентського бікамералізму.

Методи дослідження. На всiх этапах виконання дисертаційної роботи широко використовувалися такi загальні методи наукового пiзнання, як порівняння, аналiз, iндукцiя i дедукція. Порівняльна характеристика двопалатних парламентів базувалася на застосуванні методу системно-структурного аналізу, класифікації й типології, аналітичного методу й методу групування даних за допомогою граничних числових значень. Для побудови регіональних моделей парламентського бікамералізму окрім вище перерахованих методів використовувався також метод емпіричного моделювання. При складанні серії карт, що характеризують сучасний парламентський бікамералізм, застосовувався метод картографічного моделювання.

Наукова новизна роботи. Проведене дослідження дало можливість отримати результати, що мають наукову новизну. Зокрема вперше проведений комплексний аналіз сучасних двопалатних парламентів і побудовані регіональні моделі парламентського бікамералізму, у тому числі:

Уперше:

1. На підставі результатів порівняльного аналізу складені класифікації двопалатних асамблей за такими морфологічними характеристиками: легіслатурою верхніх і нижніх палат, абсолютними значеннями чисельного складу палат і бікамеральним коефіцієнтом, індексом прямої участі виборців у формуванні всього парламентського корпусу й рівнем представництва регіонів у верхніх палатах.

2. Складено типологію двопалатних асамблей за способами формування верхніх і нижніх палат, яка дозволяє провести порівняльний аналіз бікамеральних парламентів відповідно до способів політичного рекрутування.

3. Проведено порівняльний аналіз бікамеральних парламентів у регіонах світу, на підставі якого виділені генетичні чинники парламентського бікамералізму в кожному з регіонів, виведені типологічні формули поширеності способів формування верхніх і нижніх палат, побудовані типологічні діаграми кількісних характеристик регіональних моделей бікамералізму.

4. Складено серію політичних карт, що характеризують сучасний парламентський бікамералізм.

Отримало подальший розвиток:

5. Вивчення сучасної тенденції переходу від монокамералізму до бікамералізму, що дозволило підтвердити тезу щодо росту абсолютної чисельності двопалатних парламентів на початку XXI ст. та відзначити зростання їх питомої ваги серед усіх парламентів світу.

6. Визначення й оцінка чинників, що впливають на вибір двопалатної структури парламенту дозволила підтвердити раніш відомий взаємозв'язок поміж розмірами держави, чисельністю населення та структурою парламентів за допомогою коефіцієнта кореляції Пірсона.

Практичне значення дисертації полягає в можливості використання результатів дослідження для вибору певної моделі парламентського бікамералізму для України, а також для прогнозування трансформації існуючих парламентських систем.

Крім того, матеріали дослідження можна використати як найбільш повний і достовірний довідник із сучасного бікамералізму, а також для наукового забезпечення навчального процесу у вищих навчальних закладах при підготовці спеціалістів, які вивчають політологію, політичну географію, політичне регіонознавство та країнознавство.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота виконана особисто автором і є результатом самостійного наукового дослідження. Висновки, отримані автором, забезпечують розв'язання важливої теоретико-прикладної проблеми вибору структурної моделі парламентаризму. Всі графічні моделі, а також картографічні матеріали роботи мають оригінальний характер.

Апробація результатів дослідження. Основні положення й висновки дисертаційного дослідження були апробовані на конференціях i наукових семінарах, зокрема:

на наукових конференціях професорсько-викладацького складу, аспірантів і студентів Таврійського національного університету ім. В.I. Вернадського (ХХХVI -- 23-27 квітня 2007 р.; ХХХVII -- 21-25 квітня 2008 р.; ХХХVIII -- 21-24 квітня 2009 р.) (м. Сімферополь); науково-практичній конференції «Автономна Республіка Крим в XXI столітті: досвід, проблеми, розвиток» (м. Сімферополь, 20 січня 2007 р.); VII міжнародному семінарі «Етнічність і влада: регіональні, національні та глобальні проекти» (м. Ялта, 15-17 травня 2008 р.); науковій конференції «Кримське регіональне співтовариство: генезис, стан і перспективи» (м. Сімферополь, 20 січня 2009 р.); науковому семінарі «Інститут президентства в Україні» (м. Сімферополь, 28 лютого 2009 р.); Міжнародному семінарі з геополітичних, соціо-економічних та екологічних проблем Причорномор'я (м. Севастополь, 4 червня 2009 р.); V Всеукраїнській науково-практичній конференції «Інноваційний потенціал української науки -- XXI століття» (Запоріжжя, 20-27 травня 2009 р.)

2. Основний зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається ступінь розробленості проблеми, формулюються мета й завдання, окреслюються об'єкт і предмет дослідження, теоретико-методологічні принципи, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, її наукова новизна, практичне значення, а також апробація результатів дослідження.

У першому розділі «Еволюція парламентського бікамералізму» розглядаються загальнотеоретичні та історико-політичні основи феномена парламентського бікамералізму.

У підрозділі 1.1 -- «Зміст і принципи парламентського бікамералізму: модернізація поглядів, тенденції та проблеми сучасних досліджень» -- розглядаються історико-політичні умови появи парламентського полікамералізму й висвітлюється зміна поглядів на багатопалатну структуру парламенту від середньовічного станового представництва до сучасного бікамералізму законодавчих асамблей. Сучасні теоретики парламентаризму зводять аргументацію існування бікамералізму до двох мотиваційних категорій: представницької й інституціональної. Представницькі аргументи, що обумовлюють конституційну практику парламентської багатопалатності, містять у собі необхідність децентралізації влади, а також дотримання принципу представництва територій і меншин. До категорії інституціональних аргументів на користь існування бікамералізму належать стримуюча й стабілізуюча функції двопалатних парламентів.

У підрозділі 1.2. -- «Бікамералізм як провідна тенденція в ґенезі сучасного парламентаризму» -- аналізується політична практика парламентського бікамералізму, доводиться існування тенденції переходу від однопалатної до двопалатної структури парламенту. Дана тенденція намітилася ще в 90-х роках ХХ ст. й оформилася до початку ХХІ ст., коли парламентська карта світу стала характеризуватися не тільки зростанням абсолютних значень двопалатних законодавчих асамблей, але й збільшенням їхньої питомої ваги в загальній чисельності національних парламентів.

У другому розділі «Типологічні характеристики бікамеральних парламентів» виділяються чинники, що визначають бікамералізм, і релевантні морфологічні характеристики двопалатних парламентів, на основі яких у третьому розділі будуються типологічні моделі бікамеральних асамблей. Розділ складається з трьох підрозділів, кожний iз яких поділяється на параграфи.

У підрозділі 2.1. -- «Чинники, що визначають парламентський бікамералізм» -- аналізуються чинники, що впливають на вибір монокамеральної чи бікамеральної структури парламенту, серед них виділяється група «генетичних», або таких, що визначають структуру законодавчих асамблей, до яких належать форма державно-територіального устрою, розміри державної території та «демографічні розміри» держав.

У параграфі 2.1.1. -- «Форма державно-територіального устрою» -- аналізується устояне в політичній науці уявлення про те, що бікамеральна структура парламенту характерна передусiм для федеративних країн. Порівняльний аналіз усіх сучасних асамблей підтверджує дану тезу й показує, що загалом у світі спостерігається тенденція збільшення частки двопалатних парламентів від країн з унітарною формою територіального устрою (37%) до федеративних держав (72%). В усіх регіонах світу частка бікамеральних парламентів в унітарних державах значно менша частки двопалатних парламентів у федераціях. У Європі це співвідношення становить 30% і 100%, в Азії - 32% і 50%, в Америці - 54% і 71%, в Африці 40% і 75%, в Океанії - 14% і 50% відповідно. При цьому треба підкреслити, що питома вага бікамеральних парламентів у групі унітарних держав складної структури вища, ніж у групі унітарних держав простої структури, що пояснюється існуванням стійкої тенденції, яка веде до виникнення поряд зі старими, традиційними федераціями нових систем, що федералізуються, і, отже, копіювання в таких країнах досвіду функціонування бікамеральних парламентів.

У параграфі 2.1.2. -- «Форма правління як чинник політичної традиції» -- відзначається, що на відміну від форми державно-територіального устрою форма правління не є визначальною ознакою парламентської структури й виступає в ролі чинника політичної традиції. Загалом на політичній карті світу частка бікамеральних парламентів у державах з монархічною формою правління перевищує аналогічний показник для країн iз республіканською формою правління, що свідчить не про існування кореляції між формою правління й структурою парламенту, а про переважання серед монархій колишніх колоній Великобританії, що успадкували традиційну Вестмінстерську (британську) модель державного устрою. З 45 сучасних монархій 28 держав, або 62%, зберігають британську модель державного устрою, у тому числі сама Великобританія, 21 держава, що входить до структури британської Співдружності, та 6 колишніх англійських колоній, якi не є членами Співдружності.

У параграфі 2.1.3. -- «Розміри державної території» -- проведений порівняльний аналіз площі держав і наявності бікамеральних парламентів, що свідчить про наявність прямої залежності між цими показниками. Так, у групі країн з розмірами державної території до 10 000 кв. км частка двопалатних парламентів становить 24%. У державах, площа яких перебуває в діапазоні від 10 тис. кв. км до 100 тис. кв. км, даний показник збільшується до 36%. Максимуму питома вага бікамеральних парламентів (66%) досягає в групі країн iз розмірами державної території понад 1 млн. кв. км. Коефіцієнт кореляції Пірсона для дискретних метризованих величин у цьому випадку становить 0,85, що свідчить про високу кореляцію параметрів.

Аналогічний взаємозв'язок виявлений і між чисельністю населення й структурою асамблей. Результати порівняльного аналізу цих параметрів, наведені в параграфі 2.1.4. -- «“Демографічні розміри” держав» -- показують, що питома вага бікамеральних парламентів збільшується від мінімального значення (24%) у країнах iз населенням до 1 млн. осіб до максимального показника (82%) у державах, чисельність населення в яких перевищує 100 млн. осіб. Про існування залежності між «демографічними розмірами» держав і парламентською структурою свідчить високий коефіцієнт кореляції даних параметрів, що становить 0,852.

У параграфі 2.1.5. -- «Етнічна структура населення в країнах парламентського бікамералізму» -- проводиться порівняльний аналіз кількісних параметрів етнічної структури й парламентського бікамералізму, який не виявляє кореляційної залежності між даними показниками, що дозволяє виключити етнічну структуру з генетичних чинників, які визначають парламентський бікамералізм.

У підрозділі 2.2. -- «Організаційна структура двопалатних парламентів» -- побудовані типології та класифікації двопалатних асамблей за істотними морфологічними характеристиками організаційної структури бікамеральних парламентів.

У параграфі 2.2.1. -- «Легіслатура верхніх і нижніх палат» -- як релевантна морфологічна характеристика представлені строки повноважень обох палат. Порівняльний аналіз легіслатури верхніх і нижніх палат показує, що в більшості бікамеральних асамблей (53%) обидві палати мають рівні строки повноважень. Верхні палати з тривалішими, ніж у нижніх, строками повноважень, всупереч поширеній думці, становлять 36%. Легіслатура більшості нижніх палат становить 5 років (56% від кількості всіх двопалатних парламентів) і 4 роки (35%), а більшості верхніх - 5 років (36%), 6 років (26%) і 4 роки (20%). Максимальні (9 років) строки повноважень мають верхні палати парламентів Ліберії та Марокко, мінімальна легіслатура (3 роки) визначена для сенаторів Афганістану. Строки повноважень депутатського корпусу варіюють від мінімального значення (2 роки) у США до максимумів (6 років) у Ємені та Ліберії.

У параграфі 2.2.2. -- «Принципи ротації сенаторського корпусу» -- проведений статистичний аналіз, який показує, що в 19 двопалатних парламентів, що становить 23% від усіх бікамеральних асамблей, до верхніх палат застосовується принцип ротації. При цьому в більшості випадків склад верхньої палати за одну каденцію оновлюється двічі наполовину або тричі на одну третину.

У параграфі 2.2.3. -- «Чисельний склад палат бікамеральних парламентів» -- наводяться дані статистичного аналізу, які показують, що розмір законодавчих зборів насамперед визначається чисельністю населення. Ця залежність виражається через співвідношення чисельності населення до чисельності парламентського корпусу. Так, практично в усіх державах з населенням до 1 млн. осіб дане співвідношення не перевищує 10 000 осіб, а в більшості держав (76%) iз населенням від 1 млн. до 10 млн. осіб цей показник перебуває в діапазоні від 12 000 до 40000 парламентаріїв. Загалом серед бікамеральних парламентів переважають асамблеї, чисельність яких не перевищує 300 осіб.

Для компаративного аналізу двопалатних парламентів різних держав розрахований бікамеральний коефіцієнт, що показує співвідношення чисельності верхньої та нижньої палат. За розрахунками цього показника модальну групу склали парламенти з коефіцієнтом у діапазоні від 2,01 до 3,00. До цієї, найчисельнішої групи, потрапляють 29 бікамеральних парламентів, або 36%. Наступну за чисельністю групу (26 парламентів, або 32%) становлять асамблеї з бікамеральним коефіцієнтом у діапазоні від 1,00 до 2,00 одиниць.

У підрозділі 2.3. -- «Принципи й способи формування двопалатних парламентів» -- пропонується типологічна схема політичного рекрутування, в якій все різноманіття прийомів формування обох палат зводиться до двох принципів: виборного і статусного представництва. Перший принцип передбачає обов'язкову наявність інституту виборів вищих законодавчих органів влади й втілюється в життя з використанням різних процедур: прямих виборів, коли громадяни, що володіють активним виборчим правом, беруть безпосередню участь у формуванні сенаторського й/або депутатського корпусів, і непрямих виборів, коли органи законодавчої влади формуються виборчими органами, що стоять нижче або членами іншої палати вищого законодавчого органу, або спеціальними виборчими колегіями. Принцип статусного представництва передбачає призначення членів вищого законодавчого органу трьома способами: за виборчими квотами, спадкоємними ознаками і обійманою посадою.

У параграфі 2.3.1. -- «Способи формування верхніх і нижніх палат» -- висвітлюються всі прийоми, використовувані при формуванні обох палат і як єдиний спосіб політичного рекрутування, і у сполученні з іншими способами.

Шляхом прямих виборів формуються верхні палати 30 (37%) бікамеральних парламентів. З них у більшості випадків (21 асамблея) використовуються виключно прямі вибори, а в решті парламентів прямі вибори використовуються в комбінації з іншими способами формування сенаторського корпусу.

Непрямі вибори як спосіб формування сенаторського корпусу використовується в 37 країнах. Члени верхніх палат, що формуються шляхом непрямих виборів, у більшості випадків обираються регіональними органами законодавчої влади. У чотирьох країнах у виборах частини сенаторів беруть участь також депутати нижніх палат, ще в чотирьох країнах частину складу сенаторського корпусу формують спеціальні колегії вибірників. Виключно непрямі вибори при формуванні верхніх палат використовуються в 15 (18%) бікамеральних парламентах, а в решті випадків непрямі вибори використовуються в поєднанні з іншими способами, причому найчастіше в комбінації з призначенням за квотами.

Спосіб квотного призначення використовується при формуванні верхньої палати в 38 бікамеральних парламентах, iз них в 15 країнах призначення за квотами застосовується як єдиний спосіб політичного рекрутування, а в решті 23 при формуванні верхніх палат квотне призначення використовується в поєднанні з іншими способами. Квотний розподіл місць у верхніх палатах може бути необмеженим, коли глава держави керується при призначенні сенаторів тільки власними інтересами, і обмеженим, коли глава держави або його повноважний представник (генерал-губернатор у країнах Співдружності) призначає сенаторів згідно із законодавчо обумовленими обов'язковими чи рекомендаційними квотами. Рекомендаційні квоти розподіляються, як правило, між прем'єр-міністром (тобто представником правлячої партії або коаліції) і опозицією. В окремих випадках при квотному призначенні у верхніх палатах зарезервовані місця для основних етнічних груп або національних меншин.

Титульне призначення як єдиний спосіб формування верхньої палати використовується тільки в парламенті Маршаллових Островів. Ще в п'ятьох країнах титульне призначення використовується в поєднанні з іншими способами формування верхньої палати.

Обіймання місця за посадою як єдиний спосіб формування верхньої палати не використовується в жодній державі. У сімох країнах цей спосіб застосовується в різних поєднаннях.

Загалом серед способів формування верхніх палат домінує квотне призначення, сумарний ступінь застосування якого становить 38%. Непрямі вибори ненабагато поступаються квотному призначенню, а прямі вибори, незважаючи на те, що використовуються як єдиний спосіб формування верхніх палат у кожному п'ятому парламенті, за сумарною поширеністю посідають третю позицію.

При формуванні нижніх палат у двопалатних парламентах так само, як і при формуванні верхніх палат, використовуються різні способи (крім титульного призначення), але домінуючими є прямі вибори. Цей спосіб застосовується в усіх бікамеральних парламентах, крім суданського. При цьому 65, або 80%, нижніх палат формуються виключно прямими виборами, а в 15 парламентах, або 19%, прямі вибори застосовуються в поєднанні з іншими способами. У більшості випадків це комбінація з квотним призначенням. Крім прямих виборів, при формуванні нижніх палат використовується спосіб квотного призначення, непрямі вибори й обіймання місця за посадою.

Принцип виборного представництва в нижніх палатах, як і у верхніх, є домінуючим. Його дотримують в усіх країнах світу з бікамеральною системою парламентаризму за винятком Судану - єдиної держави, де вибори не використовуються при формуванні ні верхньої, ні нижньої палат.

Принципи формування верхньої й нижньої палат у бікамеральних парламентах, як правило, розрізняються, але у чверті бікамеральних парламентів способи формування обох палат збігаються, причому в переважній більшості з них склад верхньої й нижньої палат формується шляхом прямих виборів.

У параграфі 2.3.2. -- «Пряма участь виборців у формуванні парламентського корпусу» -- розглядається питання політичної участі народу у формуванні органів влади. Вибори різних органів влади, у тому числі й законодавчої, -- це найважливіший інструмент демократії й основне джерело легітимації державної влади. Нині політична участь народу у формуванні органів влади закріплена практично в усіх конституціях, але в різних країнах ступінь такої участі не однакова, що свідчить про відмінності в рівні розвитку демократії в тих чи інших державах.

Ступінь демократичності формування вищих законодавчих органів у дисертації визначається індексом прямої участі виборців у політичному рекрутуванні. Обчислення даного індексу показує, що понад чверть сучасних бікамеральних парламентів повністю формуються на виборній основі, тобто індекс прямої участі виборців у формуванні цих асамблей становить 100%. Майже в кожному п'ятому бікамеральному парламенті дві третини або більше складу формуються на виборній основі, тобто індекс прямої участі виборців у формуванні цих асамблей становить 75% чи більше. Близько 50% двопалатних парламентів формуються шляхом виборів наполовину або більше (але не більше 2/3).

У параграфі 2.3.3. -- «Представництво регіонів у бікамеральних парламентах» -- досліджується принцип регіонального представництва у верхніх палатах бікамеральних асамблей. Переважаюча в сучасній політичній науці точка зору на верхню палату як інститут територіального представництва підтверджується кількісними показниками. В 60 парламентах, що становить 74% від усіх бікамеральних асамблей, верхня палата є інститутом територіального представництва, з них в 60% випадків увесь склад верхньої палати формується від регіонів, а в 40% випадків використовується змішаний принцип: частину сенаторського корпусу представляють регіони, інші потрапляють до верхньої палати за квотою глави держави, його повноважного представника (у країнах Співдружності), прем'єр-міністра, лідера опозиції тощо.

Виділення трьох принципів формування верхньої палати -- національного (загальнодержавного), регіонального та змішаного -- і порівняння частоти застосування кожного з них iз формами державно-територіального устрою показує, що при формуванні верхніх палат у парламентах унітарних держав присутні всі рівні, а в парламентах федерацій -- тільки регіональний і змішаний.

Третій розділ «Моделі бікамеральних парламентів: регіональні відмінності й домінанти» присвячений побудові регіональних моделей парламентського бікамералізму. Моделі побудовані на базі авторських емпіричних типологій і класифікацій, складених на основі зібраного статистичного матеріалу в процесі дослідження конкретних характеристик досліджуваних об'єктів -- двопалатних парламентів. Як модельні критерії виступають генетичні чинники парламентського бікамералізму, способи політичного рекрутування й релевантні елементи організаційної структури двопалатних асамблей. Порівняльний аналіз релевантних елементів проводиться з використанням різних видів індикаторів: абсолютних значень і відносних показників (коефіцієнтів та індексів). Базовими характеристиками регіональних моделей виступають домінантні, медіанні та модальні/бімодальні групи.

Комплексний порівняльний аналіз двопалатних парламентів держав за окремими регіонами У роботі використовується загальноприйнятий у політичній компаративістиці принцип поділу світу на регіони, якого дотримується і міжнародна організація Міжпарламентський Союз. наводиться у відповідних підрозділах: 3.1. -- «Європейська модель парламентського бікамералізму», 3.2. -- «Двопалатні парламенти в країнах азіатського регіону», 3.3. -- «Модельні характеристики парламентського бікамералізму в країнах американського регіону», 3.4. -- «Парламентський бікамералізм в країнах африканського регіону», 3.5. -- «Порівняльний аналіз типологічних характеристик двопалатних парламентів у країнах Океанії».

Вектор модернізації політичних систем та інститутів у різних регіонах світу, що включає в себе й розвиток парламентаризму, пов'язаний iз пошуком адекватних шляхів соціально-економічної та політичної трансформації, збереженням культурної самобутності й самоідентифікації, що й визначає у свою чергу специфіку й домінанти двопалатних асамблей, які дозволяють виділити регіональні моделі сучасного парламентського бікамералізму.

Порівняльний аналіз генетичних чинників парламентського бікамералізму в країнах європейського регіону показує, що визначальними серед них є: розмір території, чисельність населення і форма державно-територіального устрою. Європейський дизайн організаційної структури бікамеральних парламентів визначають двопалатні асамблеї з однаковими строками повноважень обох палат (по 4 роки) і бікамеральним коефіцієнтом, що перебуває у діапазоні від двох до трьох одиниць. Домінуючими способами формування верхніх палат європейських парламентів є непрямі вибори, а нижніх -- прямі. При цьому в більшості випадків верхні палати виступають як інститути регіонального представництва, а індекс прямої участі виборців у формуванні всього парламентського корпусу становить від 51% до 75%. Європейська модель парламентського бікамералізму характеризується наявністю семи домінантних показників, одного медіанного і трьох модальних До домінантних показників належать кількісні показники абсолютної більшості (понад 50%), до медіанних - що становлять 50%, до модальних - показники відносної більшості. .

Набір генетичних чинників парламентського бікамералізму азіатського зразка ширше європейського. Тут такими, що визначають вибір парламентської структури є, крім форми державно-територіального устрою, розмірів території й чисельності населення, ще й чинник політичної традиції. Азіатський тип структури бікамеральних парламентів визначають асамблеї з різними строками повноважень палат (верхньої -- 6 років, нижньої -- 5 років) і наявність двох бімодальних груп iз бікамеральними коефіцієнтами від 1,00 до 2,00 і від 2,01 до 3,00. В Азії найвища частка парламентів, де застосовується принцип ротації верхньої палати (30%). При цьому домінуючим способом формування верхніх палат є квотне призначення, а нижніх, як і в інших регіонах, -- прямі вибори. В Азії при формуванні верхніх палат частіше за інші використовується змішаний принцип представництва територій, а індекс прямої участі виборців становить від 51% до 75%. Азіатська модель парламентського бікамералізму характеризується наявністю п'яти домінантних показників і семи модальних.

Набір чинників парламентського бікамералізму в країнах американського регіону найвужчий. Тут визначальними є тільки два чинники: політична традиція і форма державно-територіального устрою. При цьому, на відміну від усіх інших регіонів, двопалатні парламенти в Америці становлять більшість як у федераціях, так і в унітарних державах простої структури. Американський дизайн організаційної структури бікамеральних парламентів визначають двопалатні асамблеї з однаковими строками повноважень обох палат (по 5 років) і найнижчим значенням бікамерального коефіцієнта (до двох одиниць). Домінуючими способами формування обох палат американських парламентів є прямі вибори. При цьому в більшості випадків, як і у Європі, верхні палати виступають як інститути регіонального представництва, а за індексом прямої участі виборців у формуванні всього парламентського корпусу в Америці лідирує група країн, де значення цього показника досягають 100%. Американська модель парламентського бікамералізму характеризується наявністю шести домінантних показників і трьох модальних.

До чинників, що визначають структуру парламенту в країнах африканського регіону, належать форма державно-територіального устрою, розмір території й чисельність населення. Організаційну структуру бікамеральних парламентів Африки визначають двопалатні асамблеї з рівними легіслатурами палат (по 5 років) і наявність двох бімодальних груп iз бікамеральними коефіцієнтами до двох і від двох до трьох одиниць. Домінуючим способом формування верхніх палат африканських парламентів є непрямі вибори, а нижніх -- прямі. В Африці, як і в Азії, при формуванні верхніх палат частіше за інші використовується змішаний принцип представництва територій, а індекс прямої участі виборців у формуванні всього парламентського корпусу становить від 51% до 75%. Африканська модель парламентського бікамералізму характеризується наявністю чотирьох домінантних показників, одного медіанного й семи модальних.

Побудувати репрезентативну модель парламентського бікамералізму для країн Океанії, незважаючи на те, що сучасні дослідники політичних систем називають цей регіон «світом у мініатюрі», неможливо у зв'язку з незначним числом законодавчих асамблей, які мають двопалатну структуру.

Таким чином, можна констатувати, що загальні закономірності розвитку сучасного парламентського бікамералізму не виключають існування регіональних відмінностей, обумовлених конкретним історичним розвитком, цивілізаційними особливостями та специфікою політичної культури, які у свою чергу дозволяють виділити регіональні моделі законодавчих асамблей.

У Висновках підбиті загальні підсумки дослідження. Зокрема, автор акцентує увагу на існуванні тенденції переходу від парламентського монокамералізму до бікамералізму. Наприкінці ХХ ст. при зростанні абсолютного числа двопалатних законодавчих асамблей їхня питома вага серед усіх загальнонаціональних парламентів світу зменшувалася за рахунок збільшення кількості держав. На початку XXI ст. спостерігається зростання обох показників: і абсолютної кількості двопалатних парламентів, і їхньої питомої ваги серед усіх асамблей. Нині з 193 парламентів двопалатну структуру має 81, що становить 42%.

Серед чинників, що впливають на вибір парламентської структури, у дисертаційній роботі виділені основні: форма державно-територіального устрою, розміри державної території та чисельність населення, причому між переходом країни від монокамералізму до бікамералізму й розмірами держави (демографічними і територіальними) існує кореляційна залежність.

До релевантних морфологічних показників, що характеризують парламентський бікамералізм, у дисертації віднесені параметри організаційної структури та принципи й способи формування верхньої й нижньої палат. На основі чинників і виділених морфологічних характеристик проведений порівняльний аналіз бікамеральних парламентів світу загалом й в окремих регіонах, що дозволив виділити чотири моделі сучасного парламентського бікамералізму: європейську, азіатську, американську й африканську. Кожна з цих моделей характеризується певним набором генетичних чинників і кількісних характеристик, що визначають організаційну структуру законодавчих асамблей, а також поєднанням принципів і способів політичного рекрутування.

У висновках до дисертаційної роботи наводяться рекомендації з оптимізації парламентської структури Верховної Ради України, що полягають у тому числі й у відмові від монокамералізму на користь бікамералізму. На жаль, практика політичної діяльності свідчить, що вибір структури законодавчої асамблеї нерідко визначається підсумком політичної боротьби, не підкріпленої необхідними дослідженнями її оптимальної конфігурації. Пошук такого оптимуму, заснований на результатах комплексної політичної компаративістики, приводить до висновку, що існуючі генетичні чинники диктують зміну парламентської структури в Україні. До генетичних передумов переходу України від монокамералізму до парламентського бікамералізму належать розміри території держави та чисельність населення. Україна за зазначеними параметрами належить до розряду держав (за розмірами території), де частка двопалатних парламентів становить близько половини, а за «демографічними розмірами» до групи країн, де питома вага бікамеральних асамблей перевищує 50%, що визначає необхідність зміни парламентської структури як одного із способів підвищення ефективності державної влади. Дана рекомендація перебуває в рамках дотримання конституційних принципів демократії, реалізація якої буде сприяти оптимізації ідеї народного представництва й більшому залученню громадян у керування справами держави.

бікамералізм палата політичний

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Киселева Н.В. Сравнительная характеристика современного бикамерализма / Н.В. Киселева // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия: Политические науки. -- 2007. -- Т. 20 (59). -- С. 104-112.

2. Киселева Н.В. Бикамерализм как ведущая тенденция современного парламентаризма / Н.В. Киселева // Ученые записки Таврического национального университета им. В. И. Вернадского. Серия: Политические науки. -- 2008. -- Т. 21 (60). -- С. 20-25.