Специфіка функціонування інституту парламентаризму в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

СПЕЦИФІКА ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

ВИКОНАЛА ПАВЛОВА ЛЮДМИЛА ІСМАЇЛІВНА

Луганськ - 2010

АНОТАЦІЇ

парламентаризм політичний коаліційний партія

Павлова Л.І. Специфіка функціонування інституту парламентаризму в сучасній Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, Луганськ, 2010.

У дисертації вперше здійснено комплексне дослідження специфіки функціонування інституту парламентаризму в сучасній Україні та визначені особливості його модернізації. Розроблена модель функціональної діяльності українського інституту парламентаризму в умовах парламентсько-президентської республіки, основні риси якої полягають у структурно-функціональному оновленні роботи Верховної Ради України, формуванні коаліційного потенціалу парламентських фракцій, реформуванні виборчої системи через провадження регіональних відкритих партійних виборчих списків кандидатів у депутати. Визначені можливості бікамеральної структури українського парламенту. Доведено, що створення системи асиметричного бікамералізму в умовах унітарної форми державного устрою наблизить Україну до стандартів європейських демократичних держав.

Ключові слова: парламент, парламентаризм, коаліція, структуризація парламенту, парламентська фракція.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Інститут парламентаризму є ключовим елементом сучасних політичних систем. Парламенти визначають ступінь демократизму влади і розвиненості громадянського суспільства, відіграють роль стабілізаційного чинника, який утримує його в інституціональному полі. Поза парламентаризмом не може бути демократії, бо саме цей інститут визначає таку форму взаємодії суспільства і держави, що ґрунтується на визнанні провідної ролі загальнонаціонального колегіального представницького органу в системі організації державної влади. На сьогодні робота парламенту стала барометром політичного життя українського суспільства, його розвитку на шляху до демократії. Зміна форми правління - перехід до парламентсько-президентської республіки, проведення вперше в Україні парламентських виборів за пропорційною виборчою системою створили нову політичну ситуацію, відбулося суттєве підвищення ролі партій, парламентської більшості та коаліційного уряду в процесах державотворення. В той же час політичні процеси, що відбуваються в суспільстві, відображають недостатню функціональну дієздатність Верховної Ради України щодо виконання функцій демократичного представницького органу.

Сесії Верховної Ради України недостатньо організовані, багато часу депутати приділяють другорядним питанням, пов'язаним з формуванням власного політичного іміджу. Ще до сьогодні залишаються неприйнятими закони, які є важливими для функціонування суспільства. В парламенті відсутня дисципліна голосування депутатів при прийнятті рішень, його структурування постійно порушується, формування парламентської більшості має ситуативний характер. Невирішеність зазначених проблем викликає відповідний інтерес у вітчизняній політичній науці і тим самим визначає актуальність цієї теми дослідження.

Проблеми парламентаризму часто розглядаються вченими з урахуванням в першу чергу моделі, що сформувалася в країнах зі стабільними демократичними традиціями. Щоб знайти шляхи виходу з політичних криз, треба звертатися до визначення умов, у яких відбувається розвиток парламентаризму та порівнювати українську політичну ситуацію з аналогічними в країнах, які вже досягли стабільності.

Останніми роками посилюється увага вчених до сучасних соціально-політичних трансформацій у країнах Центральної та Східної Європи. Намагання України досягти їхнього рівня відповідає прагненням суспільства і держави. Дослідження функціонування парламентаризму в державах Центральної та Східної Європи актуальне для України не тільки з позицій з'ясування сутності політичних процесів у сусідніх країнах, але й з погляду запозичення, використання кращого досвіду політичних перетворень. З огляду на відмінності процесів демократизації у постсоціалістичних країнах для аналізу функціонування інституту парламентаризму було обрано країни Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина та Угорщина), які схожі за своїми історичними передумовами розвитку з Україною. Ця схожість проявляється також у подібності організації влади та у проходженні процесу демократизації. Зазначені держави є успішнішими за українську в процесах консолідації демократії і вивчення їхнього досвіду буде корисним для впровадження позитивних аспектів функціонування політичних систем.

Аналіз наукової літератури переконує в необхідності глибокого та всебічного дослідження обраної автором теми, недостатній теоретичній розробці ключових аспектів функціонування інституту парламентаризму в контексті досвіду держав Центральної та Східної Європи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему даного дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Дисертаційне дослідження здійснене в рамках держбюджетної теми «Теоретична модель формування та функціонування політичного класу в контексті сучасних модернізаційних процесів політичної системи України» за номером державної реєстрації ДН - 30-10 кафедри політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у визначенні основних чинників модернізації українського парламентаризму шляхом здійснення політологічного аналізу функціонування сучасних парламентських структур.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв'язання наступних завдань:

- дослідити становлення та розвиток теорії парламентаризму, актуалізувати сучасні аспекти його сутності та призначення;

- проаналізувати конституційну основу функціонування парламентських структур в Україні та державах Центральної та Східної Європи;

- з'ясувати особливості політичної структуризації парламентів та виявити найважливіші чинники формування коаліційного потенціалу парламентських фракцій;

- визначити особливості та перспективи модернізації сучасного українського парламентаризму;

- побудувати модель функціональної діяльності українського інституту парламентаризму в умовах парламентсько-президентської республіки.

Об'єктом дослідження є процес розвитку політичного інституту парламентаризму.

Предметом вивчення є особливості функціонування інституту парламентаризму в сучасній Україні.

Методи дослідження. Для політологічного аналізу функціонування інституту парламентаризму в Україні використовувався комплекс методів. У дослідженні обраної теми були реалізовані принципи об'єктивності, повноти, логічної несуперечливості та поєднані основні методологічні підходи: інституціональний, структурно-функціональний, історичний, порівняльний. Основний метод дослідження - інституціональний у поєднанні з порівняльним.

У межах інституціонального методу досліджено функціонування парламенту як одного з центральних суб'єктів політичного процесу у взаємодії з іншими державними інститутами (президентом, урядом). Інституціональний підхід дав можливість з'ясувати причини виникнення, розвитку й становлення інституту парламентаризму та політичних цінностей, які він виражає. Аналіз парламентів за допомогою інституціонального підходу здійснено через призму їх структур, елементів, специфіку їх організацій, функцій та обов'язків. Проаналізовано вплив інституційних особливостей парламентів зазначених держав на результат діяльності та ефективність політичних систем.

У дисертації було використано такий вид порівняльного дослідження як «саse-study». Авторка вивчала специфіку функціонування інституту парламентаризму в сучасній Україні на фоні порівняння з аналогічними процесами в державах Центральної і Східної Європи. При застосуванні порівняльного аналізу функціонування інституту парламентаризму в Україні та державах Центральної і Східної Європи була обмежена просторова сфера дослідження, а саме субрегіон в межах найрозвинутіших держав Вишеградської групи (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина). Таким чином, була використана стратегія порівняння схожих країн. Регіональне дослідження розглядалося в контексті глобальних тенденцій зміцнення демократичних принципів та незворотності обраного процесу політичної модернізації.

Для уточнення досліджуваних понять використано термінологічний метод. Аналіз прикладних аспектів функціонування інституту парламентаризму був здійснений на основі застосування емпіричних методів аналізу документів, вторинного соціологічного аналізу тощо.

Наукова новизна результатів дисертаційного дослідження полягає у вперше здійсненому комплексному дослідженні специфіки функціонування інституту парламентаризму в сучасній Україні та визначенні особливостей модернізації українського парламентаризму. В межах здійсненого дисертантом аналізу одержано наступні результати:

- узагальнено теоретичні розробки зарубіжних і вітчизняних учених щодо розвитку парламентаризму, визначені сучасні аспекти його сутності та призначення, які полягають у забезпеченні провідної ролі парламентів у системі організації і функціонування державної влади, утворенні балансу виконавчої та законодавчої влад у суспільстві, де існує розподіл функцій влади, встановленні відповідальності уряду перед парламентом;

- виявлено основні етапи розвитку інституту парламентаризму: теоретичне обгрунтування ідеї парламентаризму (XVII-XVIII ст.), інституціоналізація парламентаризму (XIX-XX ст.), модернізація ролі парламенту з огляду на сучасні форми державного правління та розширення ролі політичних партій;

- на основі систематизації теоретичного доробку зарубіжних та вітчизняних науковців було уточнено поняття «парламентаризм» у його вузькому та широкому значеннях. У вузькому значенні під парламентаризмом розуміємо систему організації і функціонування державної влади в демократичному суспільстві, яка характеризується функціональним розподілом і визначальним (привілейованим, особливим, провідним) місцем парламенту в структурі органів державної влади. У широкому значенні парламентаризм становить собою сукупність поглядів, ідей і цінностей, втілюваних у практичній діяльності реально діючих представницьких законодавчих установ - парламентів;

- на основі аналізу політико-правового забезпечення інституту парламентаризму визначені основні принципи його функціонування в Україні та державах Центральної і Східної Європи. Чинні Конституції Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини й України спрямовані насамперед на недопущення концентрації влади в руках одноосібного лідера. Вони передбачають формування сильного парламенту, який сприяв би консолідації виконавчої влади. У результаті в Чехії, Словаччині та Угорщині утвердилася парламентська демократія й парламенти мають конституційну перевагу перед виконавчою владою, що проявляється у формуванні урядів парламентським шляхом та встановленні їх відповідальності перед законодавчими органами;

- уточнені політичні чинники, що впливають на фракційну структуризацію парламентів та визначають можливості формування коаліційного потенціалу парламентських фракцій в Україні. Це - тип виборчої системи, стан розвитку політичних партій та форма державного правління. Доведена тісна взаємообумовленість вказаних факторів. В Україні на законодавчому рівні закріплені первинні засади формування коаліційного потенціалу парламентських фракцій: поєднання парламентсько-президентської форми правління з пропорційною системою виборів;

– розроблена модель функціональної діяльності українського інституту парламентаризму в умовах парламентсько-президентської республіки, основні риси якої полягають у структурно-функціональному оновленні роботи Верховної Ради України шляхом підвищення її функціональної здатності, формуванні коаліційного потенціалу парламентських фракцій через посилення відповідальності парламентської більшості за формування уряду, впровадженні регіональних відкритих партійних виборчих списків кандидатів у депутати та диференційованого виборчого бар'єру для партій та блоків. Це сприятиме посиленню представницького характеру Верховної Ради України та буде якнайповніше відображати суспільно-політичний спектр і створювати основу для такої політичної структуризації, яка дозволить парламенту повною мірою виконувати свої обов'язки перед виборцями;

– доведена необхідність підвищення функціональної здатності українського парламенту шляхом розвитку політичного представництва. Запропоновано вдосконалення представницької функції парламенту через уведення партійного імперативного мандату, коли депутат, обраний від політичної партії чи блоку політичних партій в разі виходу з фракції цієї партії (блоку) або невходження до цієї фракції, позбавляється мандата народного депутата України, посилення контрольної функції через визначення на законодавчому рівні політичної відповідальності членів уряду перед коаліційною більшістю;

– визначені можливості впровадження бікамеральної структури українського парламенту за такими критеріями: створення механізму стримувань і противаг у системі державної влади; забезпечення політичної стабільності, захист прав регіонів, покращення якості законотворчого процесу, утвердження верховенства права та демократії. Обґрунтовано, що створення системи асиметричного бікамералізму в умовах унітарної форми державного устрою наблизить Україну до стандартів європейських демократичних держав.

Практичне значення одержаних результатів пов'язане з можливістю розв'язання загальнотеоретичних і прикладних проблем щодо розвитку й поглиблення знання про зміст і призначення парламентаризму. Крім того, матеріали представленого дослідження можуть бути використані для забезпечення навчального процесу в системі фахової підготовки політологів, а саме при розробці навчальних програм із спеціальності «Політологія», у викладанні навчальних дисциплін «Партологія», «Загальна теорія політики», «Політичні режими та системи сучасності» тощо.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризуються теоретико-методологічні основи, формулюються мета і завдання роботи, об'єкт і предмет, визначається наукова новизна та практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про апробацію, публікації і структуру роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження інституту парламентаризму» розглядаються основні підходи до проблеми дослідження інституту парламентаризму та його складових, визначаються сучасні аспекти його сутності та призначення, інтерпретації категорії «парламентаризм» та формулюються теоретико-методологічні засади дослідження.

У першому підрозділі «Історичні та джерелознавчі основи вивчення парламентаризму» здійснено аналіз та систематизацію точок зору і концепцій, що сприяють визначенню сутності парламентаризму. Проведений аналіз дозволив систематизувати етапи в його розвитку й установити між ними хронологічний зв'язок. Авторка пропонує виділяти три основні етапи розвитку інституту парламентаризму: теоретичне обґрунтування ідеї парламентаризму (XVII-XVIII ст.), інституціоналізація парламентаризму (XIX-XX ст.), модернізація ролі парламенту з огляду на сучасні форми державного правління та розширення ролі політичних партій. Розкриваючи специфіку першого етапу, визначено, що концептуального оформлення парламентаризм набуває у працях Дж. Локка, Г. Гроція, Жан-Жака Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, Г. Гегеля. Під час буржуазно-демократичних революцій в Європі в XVII - XVIII століттях відбулося теоретичне обґрунтування ідеї парламентаризму в контексті концепції поділу влади, вчення про народний суверенітет і верховенство закону. В рамках нової ідеології визначальною стала концепція суспільного договору між вільними громадянами для захисту й найбільш повної реалізації їх природних прав. З'ясовано, що вже на початку становлення теорії парламентаризму дослідники досягли значних результатів. Були виявлені суттєві елементи доктрини народного представництва: про загальне виборче право, розподіл гілок влади, необхідність чітко виписаних повноважень парламенту та інших органів влади. Почали виникати питання про місце парламентів у політичній системі суспільства, партійної представницької системи, практичної реалізації принципу «стримувань і противаг».

Спроба вчених звернутися до всебічного аналізу роботи парламенту вказує на значний його потенціал для забезпечення політичного порядку та стабільності в суспільстві. В цей період парламентаризм набуває характеристики цілісної системи, яка складається зі зв'язків між парламентом та іншими органами влади, метою яких було забезпечення сталого державного розвитку.

Наступний етап характеризується формуванням у XIX ст. парламенту як державного інституту на конституційній основі у переважній більшості країн, які існували в той час на політичній арені. В багатьох країнах Європи та американського континенту відбувається процес закріплення принципів парламентаризму в конституційній теорії та державно-правовій практиці. У цей час стали визначними ідеї Дж. Бентама, Дж. Ст. Мілля, Г. Еллінека про представницьку владу, захист прав меншості у парламенті. Авторка доводить, що на межі XIX - XX ст. основні принципи парламентаризму вже були сприйняті українською політичною думкою.

Модернізація ролі парламенту спостерігається у ХХ ст., коли знайшли теоретичне обґрунтування важливі елементи парламентаризму: демократичне виборче право, повноваження представницького законодавчого органу, доктрина розподілу влад, концепція стримувань і противаг. Вже склалось уявлення про форму правління сучасної держави, розуміння місця в системі парламентаризму політичних партій, постали питання про парламентську більшість і опозицію. Вчені підійшли до усвідомлення місця парламентів у політичних системах суспільств. Найбільш вагомий внесок у розвиток теорії парламентаризму в цей період зробили М. Вебер, А. де Токвіль, Р. Даль, А. Лейпхарт, Дж. Сарторі та інші вчені.

Авторка зазначає, що протягом останніх десятиліть в різних регіонах світу відбуваються глибокі політичні зміни, пов'язані з розповсюдженням системи політичної демократії. Не дивлячись на всі труднощі політичного розвитку держав, що трансформуються, укріплення демократичних форм правління на основі провідної ролі парламентів сучасними вченими розглядається як домінуюча тенденція. Проаналізувавши сучасні роботи вітчизняних дослідників, авторка дійшла висновку, що в політичній науці набувають актуальності проблеми політичної модернізації та розвитку демократичних процесів як окремо в Україні, так і в порівнянні з країнами Центральної та Східної Європи. При цьому розвиток інституту парламентаризму постає одним із ключових аспектів демократичних перетворень.

Проблематика різних аспектів парламентаризму в українській політичній науці представлена в працях В. Денисова, Ю. Древаля, В. Журавського, В. Звірковської, М. Михальченка, О. Скребець, В. Шаповала, М. Шаповаленко, Ю. Шемшученка та інших. Також у роботі зазначається, що в межах дослідження проблем становлення та розвитку громадянського суспільства, політичної системи та процесу державотворення в сучасних умовах функціонування парламентів розглядається в роботах Г. Зеленько, О. Новакової, Г. Щедрової, О. Чемшита. При написанні дисертації також використовувалися роботи науковців-політологів країн Вишеградської групи: М. Біхарі, А. Божокі, Я. Станішкіса, Г. Тока. На думку авторки, пошуки шляхів удосконалення роботи вищих представницьких органів у процесі побудови демократичної державності і сьогодні залишають широке поле для дослідження парламентаризму. В політичній науці досліджуються окремі проблеми функціонування парламенту, пов'язані з діяльністю політичних партій, парламентською відповідальністю уряду, формуванням парламентської більшості та опозиції. Наявний стан розробки проблеми дозволяє констатувати, що науковці активно працюють над складовими дослідження, широко висвітлюються проблеми політичної трансформації, діяльності парламентів. Однак наявна недостатність наукової розробки ключових аспектів функціонування інституту парламентаризму в Україні в контексті досвіду держав Центральної та Східної Європи: ефективного механізму стримувань і противаг, що включає не лише розподіл повноважень між різними гілками влади, але й функціонування самого парламенту, посилення його функцій та структурне вдосконалення; визначення чинників політичної структуризації парламенту. Вирішення проблеми посилення ролі парламенту як ключового компоненту структури державної влади в Україні, забезпечення ефективної діяльності Верховної Ради вимагає комплексного підходу.

У другому підрозділі «Основний понятійно-категоріальний апарат дослідження» здійснено загальний аналіз понять «парламент» і «парламентаризм». Авторка дослідила сутнісний зміст цих категорій, виходячи із розуміння їхньої взаємозумовленості, але не тотожності. Вказується на наявність сильного, конструктивного, дійового парламенту як умову існування парламентаризму. В той же час авторка наголошує на необхідності відмови від однобічного визначення поняття «парламентаризм» - лише як провідної ролі парламентів у системі державної влади і пропонує розглядати його як теорію та практику діяльності парламенту. Таке розуміння дозволить значно глибше осягнути сутність парламентаризму - як моделі влади і суспільно-політичного явища. Розвиток парламентаризму залежить не лише від діяльності парламенту, а й від ефективного функціонування інших державних органів.

Проведений у роботі аналіз наукових праць українських учених А. Георгіци, Ю. Шемшученка, П. Шляхтуна, російського дослідника Р. Романова та угорського політолога М. Біхарі дозволив запропонувати визначення поняття «парламентаризму» як у вузькому, так і в широкому значенні. У вузькому значенні під парламентаризмом треба розуміти систему організації і функціонування державної влади в демократичному суспільстві, яка характеризується функціональним розподілом влади і визначальним (провідним) місцем парламенту в структурі органів державної влади. В широкому сенсі під парламентаризмом треба розуміти сукупність поглядів, ідей і цінностей, втілюваних у практичній діяльності реально діючих представницьких законодавчих установ - парламентів.

Дослідження ґрунтувалося на розумінні парламентаризму як багатомірного явища, що має взаємозв'язок і взаємовплив з багатьма елементами політичної системи суспільства. Таке уявлення про парламентаризм охоплює багато суспільно-політичних явищ, пов'язаних із парламентською діяльністю: участь громадян у виборчих компаніях, функціонування самого представницького органу, діяльність політичних партій та інше.

Авторка наголошує на тому, що формулювання «парламентаризму» у вузькому значенні вказує на таку форму правління, при якій забезпечується верховенство парламенту, підпорядкованість і підзвітність йому уряду. В той же час парламентаризм тією чи іншою мірою властивий кожній із сучасних держав, але в них він знаходить свої конкретні прояви. Відбувається

пристосування парламентських структур до потреб сьогодення. Отже, в теорії і на практиці припустиме широке тлумачення «парламентаризму», якщо під ним розуміти таку систему організації влади, в якій парламент відіграє суттєву політичну роль, виступає в якості важливого суб'єкта та об'єкта політичної боротьби.

У третьому підрозділі «Методологічна база дослідження інституту парламентаризму», використано комплексну методику, що охоплює філософські, загальнонаукові й спеціальні підходи та методи політичних досліджень. Для створення певної системи дослідження обраної теми, реалізації принципів об'єктивності, повноти, логічної несуперечливості авторка доводить необхідність поєднання основних методологічних підходів: інституціонального, структурно-функціонального, порівняльного, історичного.

У межах інституціонального методу досліджується функціонування парламенту як одного з центральних суб'єктів політичного процесу у взаємодії з президентом та урядом. Парламенти розглядаються через призму їх структур, елементів, специфіку їх організацій, функцій та обов'язків. Аналізується вплив інституційних особливостей парламентів окремих держав на результат діяльності та ефективність політичних систем. Застосування інституційного методу передбачило розгляд у дисертації нормативних правил, правових меж діяльності парламентів у різних політичних системах.

Дисертація базується на органічному поєднанні дослідження теорії та практики розвитку парламентаризму. Це дозволило аналізувати ті фактори, які впливають на функціонування інституту парламентаризму, його стабільність та ефективність роботи.

У дослідженні також застосовано історичний і структурно-функціональний методи, за допомогою яких прослідковано еволюція парламентаризму та встановлені зв'язки між парламентом та іншими органами державної влади в процесі взаємодії. Системний підхід був основним для визначення факторів, що впливають і забезпечують цілісність і стабільність демократичної системи.

У дисертації було використано такий вид порівняльного дослідження як «саse-study» - вивчення України на фоні порівняння з країнами Вишеградської групи, при якому авторка проаналізувала аналогічні аспекти сучасного парламентаризму в Україні, Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини. З огляду на відмінності процесів демократизації у постсоціалістичних країнах для аналізу чинників ефективності процесів функціонування парламентаризму за об'єкт дослідження було обрано країни, які є більш успішними і водночас досить схожими з погляду історичних передумов розвитку на Україну.

Застосування методу контент-аналізу в політологічному дослідженні функціонування сучасних парламентських структур надало можливість вивчити періодичні видання, в тому числі й офіційні видання Верховної Ради України та Кабінету Міністрів, промови та інтерв'ю відомих депутатів парламенту, спікерів Ради різних скликань (1990-1991 рр. - Л. Кравчука; 1991-1994 рр., 1998-2002 рр. - І. Плюща; 1994-1998 рр., 2006-2007 рр. - О. Мороза; 2007-2008 рр. - А. Яценюка та 2002-2006 рр., 2008-2010 рр. - В. Литвина) з метою визначення основних завдань розвитку українського парламентаризму на різних його етапах. Виступи спікерів Верховної Ради України засвідчили те, що ідея створення функціонально дієздатної парламентської більшості розглядається політиками як необхідна умова подальшого розвитку українського парламентаризму. Застосування вказаного методу разом із глибоким вивченням законодавчої бази держави надало можливість дослідити шляхи формування депутатського корпусу, фракційну структуризацію Верховної Ради, причини та наслідки формування та розпаду парламентських коаліцій, а, отже, й можливість впливати на подібне формування.

За допомогою термінологічного методу конкретизовані поняття «парламент» та «парламентаризм». У роботі застосовані емпіричні дослідницькі методи, які охоплюють використання статистики, аналіз документів тощо. Також використано традиційні методи теоретичного та емпіричного дослідження як абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція.

Використання описаних методів дозволило переосмислити сутнісні аспекти парламентаризму та визначити його особливості в умовах сучасної України.

Другий розділ «Процес трансформації сучасного парламентаризму в Україні та державах Центральної і Східної Європи» присвячено порівняльному аналізу розвитку інституту парламентаризму в Україні та державах Центральної і Східної Європи, його закріпленню на політико-правовому рівні.

У першому підрозділі «Конституційне забезпечення модернізації парламентських структур» було розглянуто, яким чином в Україні та державах Центральної і Східної Європи закріплено функціонування інституту парламентаризму на конституційному рівні і визначено його відповідність існуючій політико-правовій практиці.

Авторка звертає увагу на те, що формування та зміцнення засад конституціоналізму є умовою і водночас процесом утвердження парламентаризму. Фіксація дефініції парламенту на конституційному рівні у вказаних державах сприятиме укоріненню на рівні масової політичної свідомості основних здобутків демократії, до яких відноситься і парламентаризм.

Аналізуючи нові конституції держав Центральної і Східної Європи та України щодо забезпечення функціонування інституту парламентаризму, зроблено висновок: суспільства цих країн визнали принцип плюралізму, легальне існування опозиційних партій; було конституційовано концепцію поділу функцій влади, оновлено виборчу систему, запроваджено посаду президента - одноосібного глави держави, сформовано вищий орган конституційної юрисдикції. Загальним для всіх конституцій став принцип верховенства права і закону. Разом із тим конституційний процес у досліджуваних країнах виявив певну різноманітність конституційних норм, бо не існує ідеальної конституції, придатної для всіх країн і на всі часи. Нові конституції зберегли інститут сильного глави держави, водночас передбачають обмеження строку президентських повноважень двома термінами, а також розділення посад глави держави і голови уряду; розширюється компетенція парламенту, зокрема посилюється його контроль за виконавчою владою шляхом встановлення парламентської відповідальності уряду.

У дисертації звертається увага на те, що Україна в своєму просуванні до парламентської демократії дещо випереджає держави Вишеградської групи. Ці прогресивні риси проявляються у створенні на конституційному рівні дійсно парламентського механізму формування коаліційного уряду, коли призначення Кабінету Міністрів відбувається в Верховній Раді. В той же час обрання Президента України шляхом всенародного голосування підтверджує його представницький характер і посилює легітимність функціонування всіх вищих органів державної влади. Поєднання такої парламентсько-президентської форми правління з пропорційними виборами до вищого законодавчого органу відповідає нормам та принципам роботи політичних систем держав Центральної та Східної Європи.

Політичні системи у розглянутих країнах конституційно оформлені відповідно до моделей парламентарних принципів державного правління. Аналізуючи конституційну історію країн Центральної і Східної Європи в останні десятиріччя, разом зі спільними ознаками трансформаційних процесів було визначено, що кожна країна намагається спиратися на власний історичний досвід, сучасні внутрішні специфічні суспільні відносини, на співвідношення політичних сил і, враховуючи геополітичні виміри, шукати свій шлях вирішення проблем. Авторка наголошує на тому, що на сучасному етапі передчасно стверджувати, що у цих країнах сформовано політичні структури, які оптимально поєднують демократичні свободи і сильну владу. Швидше йдеться про прагнення створити цивілізований політичний простір, який окреслено для кожної держави конституційними рамками, спрямованими на розвиток громадянського суспільства.

У другому підрозділі «Законодавчі органи держав у системі стримувань та противаг» проаналізовано відносини між органами державної влади, що базуються на основі системи стримувань та противаг.

Авторкою визначено, що реалізація найвагомішого принципу системи стримувань та противаг - встановлення відповідальності уряду перед парламентом, залежить від існуючої в державі форми правління. Найефективнішою з точки зору забезпечення прав громадян визнано парламентську форму правління. Парламентські системи спрямовані на формування в суспільстві консенсусної моделі взаємодії держави і громадянського суспільства. Тому для України така форма правління вважається найбільш ефективною.

Вибір державами зазначеної форми правління забезпечує політичним режимам більшу легітимність, наперед закладає традиції демократії і узгодженості, а не протистояння влад. Уряди можуть залишатися достатньо стабільними, якщо процедура їх відповідальності перед парламентом є чітко визначеною. У зв'язку з цим детально розглянуто формування урядів та процедура їх відставки в України, Польщі, Чехії, Словаччини, що обумовлена низкою факторів (необхідністю зібрання підписів, неможливістю оголошення недовіри після ухвалення програми діяльності уряду парламентом чи двічі протягом однієї сесії тощо), а то і пов'язаною з обов'язком парламенту визначитися із кандидатурою прем'єра, якому депутатська більшість готова довірити урядування, за яке доведеться відповідати під час виборів.

Не дивлячись на демократичність парламентської системи влади, досвід Угорщини, Чехії та Словаччини свідчить про неможливість усунення дестабілізаційних процесів та зловживання владою лише шляхом формального створення демократичних політичних інститутів. Сама по собі парламентська система може лише мінімально стримувати гіпертрофію виконавчої влади, якщо правляча коаліція або сильна партія мають абсолютну більшість у законодавчому органі. Прикладами є спроби уряду Угорщини на чолі із В. Орбаном послабити конституційний контроль над виконавчою владою. У Словаччині уряду В. Мечіара за шість років знаходження при владі вдалося сконцентрувати в своїх руках великі повноваження, контроль над державними інститутами. Парламентська більшість на чолі з Рухом за демократичну Словаччину змогла відтіснити опозицію. Для запобігання конфліктів між законодавчою та виконавчою владами у державі на конституційному рівні відбулося розширення повноважень президента.

Проведене дослідження дозволило визначити взаємоз'язок ефективності функціонування парламентів зі здатністю створення парламентських коаліцій. Розглянуто відносини в трикутнику «парламент - уряд - президент», що склалися в країнах Вишеградської групи та в Україні. Визначено, що повноваження президента в політичних системах зазначених держав достатньо обмежені. Реальні політичні позиції глави держави визначаються способом його обрання, обсягом конституційних прав, політичним авторитетом. Авторка наголошує на тому, що роль Президента і у країнах Вишеградської групи, і в Україні визначається конкретною політичною ситуацією і часто виявляється більш вагомою, ніж це формально визначено конституцією. Вона істотно посилюється у випадку, коли президент є лідером партії, яка має парламентську більшість (президент Польщі Л. Качинський, президент Словацької республіки І. Гашпарович, Президент України В. Янукович).

У третьому підрозділі «Чинники фракційної структуризації парламентів» проаналізовано фактори, які впливають на фракційне структурування парламенту. Їх з'ясування сприяло визначенню можливостей формування коаліційного потенціалу парламентських фракцій в Україні.

Серед таких чинників авторка називає тип виборчої системи, стан розвитку політичних партій в державі та форму державного правління. В дисертації зазначається, що тип виборчої системи є основним чинником, який визначає ступінь залучення партій до державної діяльності через впровадження механізму політичного представництва у парламенті. Виборчі системи визначають чисельний склад парламентських партій, впливають на кількість партій, що беруть участь у виборах та опосередковано визначають можливість створення дієздатної парламентської коаліції. Так, після застосування пропорційної виборчої системи з підвищенням обмежувальних бар'єрів кількість парламентських партій в досліджуваних державах істотно скоротилася. У Польщі парламентські вибори у 1993 році до парламенту привели 8 політичних блоків, у 1997 та 2001 роках - 6, у 2005 та 2007 роках - 5. У Словаччині парламентські вибори 1998 року привели до парламенту 6 блоків. 2002 року - 7, у 2006 році - 6. Водночас, всупереч прогнозам про скорочення кількості партій у постсоціалістичних країнах загалом, їх чисельність не зменшується. Так, число партій (блоків), які брали участь у виборах у Чехії зросло з 17 до 20, у Словаччині до 25, в Угорщині лишилося сталим - 19. Тобто поза межами парламенту залишається велика кількість партій і це свідчить про нестабільність партійної системи держав регіону.

Застосування пропорційної системи виборів до парламенту веде до справедливого представництва. Крім того, це забезпечує чітку і відносно стабільну структуру парламенту. За системою пропорційного представництва уряди Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини та України є коаліційними. Якість управління у цьому випадку залежить від кількості депутатських фракцій та народних депутатів, що входять у коаліцію: чим більше партнерів, тим менш стабільна урядова коаліція. Якщо партійна система країни поляризована, то дистанція між партіями буде великою і їм складно буде домовитись. У цьому разі урядова коаліція стає гетерогенним, ситуативним і конфліктним утворенням, схильним до розпаду. Саме цим пояснюються часті відставки урядів у Польщі, яка за 20 років реформ змінила 15 урядів. Водночас найбільш ефективним видається політичне структурування парламенту у випадку поєднання пропорційної виборчої системи з парламентською формою правління.

У третьому розділі «Особливості модернізації українського парламентаризму» наголошується на необхідності підвищення політичної відповідальності Верховної Ради України через вдосконалення усіх сторін функціонування українського парламентаризму, зокрема вирішення проблеми політичної структурованості парламенту та утворення дієздатної парламентської більшості.

У першому підрозділі «Структурно-функціональне оновлення парламентаризму» зазначено, що в роботі як Верховної Ради в цілому, так і окремих народних депутатів однією з найважливіших є проблема відкритості, прозорості владарювання, питання взаємозв'язків між народними депутатами і виборцями. Станом на квітень 2010 року діяльність українського парламенту підтримували лише 16,3 % респондентів, ще 36,8 % заявили про свою непідтримку цього органу. Лише 41,3 % населення в соціологічних опитуваннях у червні 2010 року назвали напрямок розвитку політичних подій в Україні правильним. Подальшого вдосконалення вимагають функціональні підвалини діяльності українського парламенту.

Доведено, що виконання представницької, законодавчої, установчої та контрольної функцій українським парламентом має тісний і взаємообумовлений характер. Посилення кожної з них призводить до підвищення ролі Верховної Ради в системі державної влади. Запропоновано вдосконалення представницької функції парламенту через введення партійного імперативного мандату. Згідно з цим правилом депутат, обраний від політичної партії або блоку партій, в разі виходу з фракції цієї партії (блоку) або невходження до цієї фракції, позбавляється мандата народного депутата України. Запровадження подібного кроку сприятиме консолідації депутатів всередині партійного об'єднання та призведе до чіткої структуризації українського парламенту. Таким чином, відбудеться вдосконалення представницької функції Верховної Ради України, підвищення відповідальності парламентських фракцій та окремих депутатів. Авторка зазначає, що посилення контрольної функції парламенту можливе через визначення на законодавчому рівні політичної відповідальності членів уряду перед коаліційною більшістю.

У дисертації аналізується зміна унікамеральної структури українського парламенту на бікамеральну як один зі шляхів підвищення працездатності та функціональної дієздатності Верховної Ради. Розглянуто можливості бікамеральної структури українського парламенту за такими критеріями: створення механізму стримувань і противаг у системі державної влади; забезпечення політичної стабільності, покращення якості законотворчого процесу, захист прав регіонів.

Запропонована наступна модель двопалатності для України. Обидві палати обираються безпосередньо громадянами. Нижня палата створюється за пропорційною виборчою системою шляхом обрання депутатів за партійними списками відповідно до відсотку голосів виборців та встановленому прохідному бар'єру. Склад верхньої палати формується за принципом представництва інтересів різних територій та регіонів. Нижня палата узгоджує і ухвалює законодавчі акти до розгляду. Подальший розгляд і прийняття законодавчих актів відбувається у верхній палаті. Палати парламенту не можуть діяти окремо, а змушені взаємодіяти між собою. Остаточне прийняття закону можливе за умов його схвалення більшістю депутатів у кожній з палат. За даною моделлю створюються механізми стримувань і противаг у системі державної влади, значно посилюється забезпечення політичної стабільності, прав меншин. Завдяки ретельному розгляду законопроектів в обох палатах покращується законотворчий процес. Різні строки повноважень палат, поступова ротація депутатського корпусу верхньої палати стабілізуватимеме політичний процес, забезпечить спадкоємність у стратегічних напрямках розвитку суспільства та знизить рівень конфліктності під час виборів. У той же час часткова ротація депутатів у парламенті відображатиме зміну електоральних уподобань населення та буде забезпечувати виконання парламентом основної своєї функції - представницької. Позапартійність верхньої палати сприятиме пом'якшенню вузькопартійного та міжгрупового протистояння у Верховній Раді. Доведено, що створення системи асиметричного бікамералізму в умовах унітарної форми державного устрою наблизить Україну до стандартів європейських демократичних держав. При цьому авторка наголошує на тому, що запровадження двопалатного парламенту потребує суттєвого перегляду норм Конституції.

Головним ризиком запровадження бікамералізму в нашій державі виступатиме спроможність двох палат ефективно працювати над законами, контролювати виконавчу владу. За даними соціологічних опитувань в українському суспільстві немає єдиної думки щодо доцільності запровадження в Україні двопалатного парламенту. 22,6% опитаних підтримують ідею двопалатного парламенту, 39,4% респондентів негативно сприймає її. Існуюча конфронтація між парламентськими фракціями у Верховній Раді, втрата зв'язку між депутатами та їх електоратом посилює ризики структурної трансформації українського парламенту. Тому вирішення проблеми структурного оновлення парламенту може відбуватися лише в комплексі з іншими завданнями: перерозподілом функцій між гілками влади, посиленням представницької, законодавчої та контрольної функцій Верховної Ради, формуванням коаліційного потенціалу парламентських фракцій та реформуванням існуючої виборчої системи.

Зміст другого підрозділу «Формування коаліційного потенціалу парламентських фракцій» містить аналіз проблеми поетапного формування коаліційного потенціалу парламентських фракцій в Україні.

Авторка проаналізувала досвід утворення коаліцій парламентських фракцій через призму відносин у трикутнику «парламент - уряд - президент». Розглянуто формування парламентських коаліцій різних конфігурацій: «помаранчевої коаліції» (Блок Юлії Тимошенко - Блок партій «Наша Україна» - Соціалістична партія), «антикризової коаліції» (Партія Регіонів - Соціалістична партія України - Комуністична партія України), коаліції демократичних сил (Блок Юлії Тимошенко - Блок «Наша Україна - Народна самооборона» - Блок Литвина) та коаліції «Стабільність і реформи», що сформована після президентських виборів 2010 року (Партія Регіонів - Комуністична партія України - Блок Литвина - окремі депутати).

Визначено, що в Україні на конституційному рівні закріплені первинні засади формування коаліційного потенціалу парламентських фракцій. Мова йде про поєднання парламентсько-президентської форми правління з пропорційною системою виборів. Існуюча система виборів до Верховної Ради закріплює провідну роль політичних партій в українському суспільстві як виразників загальнонаціональних інтересів. Фактично парламентський спосіб формування уряду сприяє підвищенню рівня відповідальності парламентських фракцій за прийняті рішення та спонукає їх до об'єднання в дієву більшість. В той же час наявна парламентсько-президентська форма правління деякою мірою уповільнює процес політичної структурованості у парламенті. Окрім того, у Верховній Раді України загалом ще не визріли можливості для формування стабільної більшості, що пояснюється передусім розмаїттям політизованих настроїв народу, слабкістю й ідеологічною невизначеністю більшості політичних партій. За даними соціологічних опитувань у травні 2010 року 36% українців підтримують певні політичні сили, але якщо з'явиться якась краща політична сила, то вони можуть проголосувати за неї, 12% опитаних взагалі не бачать серед політичних партій таких, які б вони підтримали.

Поза сферою прямого нормативного регулювання залишилась ситуація неспроможності парламентських політичних сил створити стабільну коаліцію без наявності сильного зовнішнього впливу. Конституція України не передбачає шляхів виходу із кризи, яка може виникати внаслідок нездатності народних депутатів сформувати стабільну парламентську більшість та склад Кабінету Міністрів України. Враховуючи особливості сьогоднішнього етапу становлення вітчизняної партійної системи та традицій парламентаризму, доцільно унормувати зазначене питання на конституційному рівні.

З метою посилення процесу інституціоналізації коаліції депутатських фракцій в українському парламенті авторка пропонує наступні шляхи вирішення окресленої проблеми:

- створення політико-правових умов функціонування коаліції у Верховній Раді України шляхом внесення уточнюючих змін щодо визначення поняття, способу формування та порядку її діяльності до Конституції України та Закону України «Про Регламент Верховної Ради України»;

- унормування створення спеціального органу політичної координації діяльності уряду і коаліційної більшості, головним завданням якого є вирішення можливих політичних суперечностей між представниками правлячих політичних партій;

- посилення відповідальності парламентської більшості за формування коаліційного уряду (розробка, розгляд та затвердження учасниками коаліції Програми діяльності майбутнього уряду до формування його персонального складу; чітке визначення критеріїв та процедури подання, розгляду та затвердження учасниками коаліції кандидатур Прем'єр-міністра та всього персонального складу Кабінету Міністрів України; визначення додаткових підстав для розпуску Президентом Верховної Ради України у випадку неспроможності нею затвердити Державний бюджет України протягом двох місяців з дня внесення проекту).

У третьому підрозділі «Реформування виборчої системи» розглянуто зміни у виборчій системі України за часів незалежності в контексті розвитку політичної системи у напрямі інституціоналізації парламентсько-президентської республіки.

Аналізуючи виборчу систему України в контексті електоральних систем країн Вишеградської групи авторка відзначає надмірний схематизм вживаних у державі виборчих моделей та їх недосконалість, яка може проявлятися у послабленні зв'язку політичних партій зі своїми виборцями, втраті цими політичними інститутами свого реального представницького характеру.

У дисертації обґрунтовується ідея впровадження регіональних відкритих партійних виборчих списків кандидатів у депутати та диференційованого виборчого бар'єра для партій та блоків. Авторка зазначає, що наявність преференцій надасть виборцям реальну можливість на розподіл мандатів серед депутатів за наслідками їх волевиявлення. Визначено, що обрання депутатів за відкритими партійними списками при збільшенні прохідного бар'єру для блоків політичних партій сприятиме утворенню стабільної більшості і відсіканню від парламентського процесу маленьких партій, створених під розкрутку одного чи кількох лідерів, більш тісній взаємодії виборців та народних депутатів. Доведено, що застосування партійного списку з преференціями зробить виборчі списки максимально прозорими, а введення системи регіональних списків вирішить одну з найголовніших проблем - зміцнить зв'язок з виборцями, бо вони будуть голосувати не за абстрактну політичну силу, а за конкретних людей, що зміцнить регіональне представництво у Верховній Раді України.

Така виборча система мала б прискорити процеси формування цивілізованої партійної системи, характерної для країн з демократичними режимами правління та сприяла політичній структуризації парламенту. Виборче законодавство повинно якнайповніше відображати суспільно-політичний спектр України і закладати основу для такої парламентської структуризації, яка б дозволила парламенту повною мірою виконувати свої обов'язки перед виборцями.

ВИСНОВКИ

1. Проаналізовано роботи західних, російських і вітчизняних науковців, висвітлена інтерпретація категорії «парламентаризм». Визначені сучасні аспекти сутності та призначення інституту парламентаризму, які полягають у забезпеченні провідної ролі парламентів у системі організації і функціонування державної влади, утворенні балансу виконавчої та законодавчої влад у суспільстві, де існує розподіл функцій влади, встановленні відповідальності уряду перед парламентом.

2. На основі узагальнення теоретичних розробок щодо інституту парламентаризму та його складових було виділено основні етапи його розвитку. Перший етап розвитку позначився теоретичним обґрунтуванням ідеї парламентаризму в контексті концепції поділу влади, вчення про народний суверенітет і верховенство закону під час буржуазно-демократичних революцій в Європі. Другий етап - інституціоналізація парламентаризму (XIX-XX ст.) представляє собою процес закріплення принципів парламентаризму в конституційній теорії та державно-правовій практиці. Третій етап розвитку парламентаризму - модернізація ролі парламенту з огляду на сучасні форми державного правління та розширення ролі політичних партій.

2. На основі систематизації теоретичного доробку зарубіжних та вітчизняних науковців було уточнено поняття «парламентаризм» в його вузькому та широкому значеннях. У вузькому значенні під парламентаризмом розуміємо систему організації і функціонування державної влади в демократичному суспільстві, яка характеризується розподілом гілок влади і визначальним (провідним) місцем парламенту в структурі органів державної влади. В широкому значенні під парламентаризмом треба розуміти сукупність поглядів, ідей і цінностей, втілюваних у практичній діяльності реально діючих представницьких законодавчих установ - парламентів.