Становлення та розвиток толерантності в етноконфесійних відносинах сучасної України

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 172.3:001

Становлення та розвиток толерантності в етноконфесійних відносинах сучасної України

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Сіман Олена Михайлівна

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова.

Науковий керівник:

доктор філософських наук, професор Бондаренко Віктор Дмитрович,

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова, завідувач кафедри культурології.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук

Єленський Віктор Євгенович,

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди, провідний науковий співробітник відділення релігієзнавства;

кандидат філософських наук

Новиченко Микола Романович,

Державний комітет України у справах національностей та релігій, заступник голови.

Захист відбудеться «29» квітня 2010 р. о 10.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці ім. М. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, М. Київ, вул. Володимирська, 58, № 12.

Автореферат розісланий «22» березня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради доктор філософських наук, професор О.І. Предко

етноконфесійний толерантність суспільство

АНОТАЦІЯ

Сіман О.М. Становлення та розвиток толерантності в етноконфесійних відносинах сучасної України. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. - Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка. - Київ, 2010.

На основі філософсько-релігієзнавчого аналізу етноконфесійного розвитку сучасної України та в процесі вивчення багатоаспектної інтерпретації толерантності в дослідницькій літературі визначено і схарактеризовано сутність, структуру й функції етноконфесійної толерантності, розкрито ресурси, чинники та механізми її формування в українському суспільстві.

З нової точки зору встановлено соціально-філософські, релігієзнавчі смисли етноконфесійної толерантності, як світоглядної категорії, зазначені її загальні та особливі риси, що характеризують структуру, критерії зрілості, рівні, ресурси, ризики та межі етноконфесійного порозуміння.

Визначено провідні тенденції етноконфесійного розвитку сучасного українського суспільства та доведено, що етноконфесійна толерантність із різних сфер життя людини зміщується у сферу духовності і пов'язується з концептуальним, світоглядним оформленням ідей злагоди і співжиття.

Здійснено аналіз можливостей полікультурної освіти щодо поглиблення етноконфесійної толерантності в українському суспільстві та окреслено концептуальні засади моделі утвердження її як системи взаємопов'язаних цілей, функцій, підходів, принципів виховання толерантності та перетворення складного й суперечливого розвитку етноконфесійності України з чинника слабкості на чинник могутності суспільства й створення ненасильницького миру.

Ключові слова: толерантність, етноконфесійна толерантність, етноконфесійний розвиток, етноконфесійність, міжкультурний діалог, національне відродження, полікультурність, ненасильницький мир.

АННОТАЦИЯ

Симан Е. М. Становление и развитие толерантности в этноконфес-сиональных отношениях современной Украины. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 - религиеведение. - Киевский национальный университет имени Т.Г. Шевченко. - Киев, 2010.

На основе философско-религиеведческого анализа этноконфес-сионального развития современной Украины и многоаспектной интерпретации толерантности в исследовательской литературе определены и охарактеризованы сущность, структура и функции этноконфессиональной толерантности и раскрыты ресурсы, факторы, механизмы ее формирования в украинском обществе.

С новой точки зрения обозначен социально-философский, религиеведческий смысл этноконфессиональной толерантности, представленной как мировоззренческая категория, что отражает активную, позитивную позицию восприятия человеком этнического и конфессионального разнообразия ценностей, а также, обусловленную этой позицией, его принципиальную ориентацию на межкультурную интеграцию и конструктивный диалог. Отмечено, что по структуре, критериям зрелости и уровней она существенно не отличается от других видов толерантности, однако риск и границы этноконфессионального взаимопонимания становятся реальными, как только они начинают касаться фундаментальных (догматических) религиозных истин и метатеоретических (матрично-ментальных) установок людей, которые не всегда переосмысливаются рационалистически.

Определены ведущие тенденции, особенности этноконфессиональности современного украинского общества, развитие которого раскрывается как сложный системный процесс, который объединяет этносы и конфессии, чье движение активно меняется и разворачивается в контексте национального возрождения, что, в свою очередь, может превратить сложное и противоречивое развитие этноконфессиональности на Украине с фактора слабости на фактор могущества общества и утверждения ненасильственного мира. На основе анализа конфликтогенов исторического, экономико-имущественного, политико-правового, психологического, этнокультурного происхождения доказано, что этноконфессиональная толерантность из разных сфер жизни человека перемещается в сферу духовности и связывается с концептуальным, мировоззренческим оформлением идей мира и согласия. Именно на мировоззренческо-личностном понимании этноконфессиональной толерантности основывается наше толкование ее ресурсов и границ.

Проведен философско-религиеведческий анализ возможностей поликультурного образования в углублении этноконфессиональной толерантности в украинском обществе и выделены концептуальные основания модели ее утверждения как системы взаимосвязанных целей, функций, подходов, принципов воспитания толерантности, которые в сфере личностной самореализации человека, его ценностей и стремлений к свободе направляют к диалогу, настраивают на понимание других.

Ключевые слова: толерантность, этноконфессиональная толерантность, этноконфессиональное развитие, этноконфессиональность, межкультурный диалог, национальное возрождение, поликультурность, ненасильственный мир.

ANNOTATION

Siman O. M. The formation and the development of tolerance in ethno-confessional relations of modern Ukraine. - Manuscript.

Thesis for obtaining a scientific degree of a Candidate of Philosophical Science in specialty 09.00.11 - Religious studies. - Kyiv National Shevchenko University. - Kyiv, 2010.

On the basis of philosophic-religious studies' analysis of ethno-confessional development of Ukraine and during the process of multiple-aspect interpretation of tolerance in research literature the essence, the structure and the functions of tolerance have been characterized, the resources, the factors and the mechanisms of its formation in Ukrainian society have been revealed.

From the new viewpoint social-philosophical, religious studies meanings of ethno-confessional tolerance as a vision category have been determined; its general and special features which characterize the structure, the maturity criterion, the levels, the resources, the risks and the limits of ethno-confessional understanding have been indicated.

The main tendencies of ethno-confessional development of modern Ukrainian society have been determined and proved that ethno-confessional tolerance from different spheres of a human's life is shifted into the sphere of spirituality and connected with the conceptual and vision completing of the ideas of concord and living together.

The analysis of cross cultural education possibilities concerning the ethno-confessional tolerance extending in Ukrainian society has been made and the conceptual bases of its model strengthening as the system of interrelated aims, functions, approaches and principles of education of tolerance and changing of the complex and contradictory development of ethno-confesssionaliasm of Ukraine from the factor of weakness for the factor of powerfulness of the society and creating of non-violent world have been outlined.

Key words: tolerance, ethno-cultural tolerance, ethno-confessional development, ethno-confessionaliasm, cross cultural dialogue, national revival, cross culture, non-violent world.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Вплив світових глобалізаційних процесів позначається на всіх сферах людського життя, урізноманітнює його, сприяє взаємопроникненню культур, зростанню плюралізму й потребує нового бачення світу в усіх проявах. Ці процеси не оминули й суспільного життя України й привнесли в національне відродження її разом з широкими можливостями діалогу й збагачення культур значну кількість проблем, що постали на ґрунті етноконфесійної нетерпимості. Догматизм, консервативність і впливи певних суспільних інституцій як ідейна основа нетерпимості й конфліктогенності в міжетнічному і міжконфесійному житті сучасної України, яка мала в історії чимало прикладів співіснування представників різних етносів, релігій, народів, мають мінімізуватися й поступитися місцем толерантності як ефективному та дієвому засобу досягнення гармонійного розвитку людини в етнічній та релігійній її життєтворчості.

Толерантність як єдність у різноманітті, повага, сприйняття, розуміння культур і форма самовираження, самовиявлення й саморозвитку особистості, була й залишається предметом ґрунтовних досліджень багатьох учених. В історико-філософському ракурсі слід відзначити, що теоретичні розробки проблем толерантності набули значного поширення в працях П. Бейля, Г.В.Ф. Гегеля, С. Кастелліона, С. К`єркегора, Дж. Локка, Е. Левінаса, М. Монтеня, Ш. Монтеск'є, Х. Ортеги-і-Гассета, Р. Рорті, П. Рікера, С. Франка, Д. Юма, К. Юнга, К. Ясперса та ін. На окрему увагу заслуговують роботи філософів ліберального напрямку, які пов`язують толерантність із моральними чинниками (С. Мендус, П. Ніколсон, Д. Рейд, Д. Роулс, М. Уолцер та ін.).

Глибокому, всебічному аналізу толерантності присвячені праці сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників, зокрема, визначенню толерантності як філософсько-світоглядного феномену (І. Бейчі, В. Гараджа, Д. Гейд, С. Дементьєва, Ю. Іщенко, В. Лекторський, М. Мчедлов, Є. Рашковський, Е. Соловйов, М. Уолцер, Н. Федотова, В. Форсова, Ж. Херш та інші); зіставленню толерантності й релігійної терпимості (М. Бабій, В. Бондаренко, Л. Владиченко, Л. Волова, С. Головащенко, Т. Горбаченко, Л. Губерський, О. Довгополова, В. Єленський, М. Закович, С. Здіорук, О. Козловський, М. Кирюшко, А. Колодний, Л. Конотоп, В. Лубський, О. Онищенко, В. Пісоцький, Ю. Решетніков, О. Саган, М. Стадник, Н. Стоколос, І. Тарнавський, Л. Филипович, О. Шуба, П. Яроцький та інші); вивченню толерантності в контексті плюралізму й діалогу культур глобалізованого світу та етики відповідальності (К.-О. Апель, А. Асмолов, М. Бахтін, М. Бубер, Ю. Габермас, М. Ганді, В. Лекторський, Ю. Лотман, П. Рікер, В. Соловйов, В. Тішков, М. Хом'яков та інші).

Питання співвідношення і взаємодії етносу та релігії, етнорелігійні конфлікти в сучасній Україні широко висвітлені в працях істориків, соціологів, філософів, політологів України (А. Аристова, В. Горський, В. Євтух, І. Кресіна, В. Крисаченко, В. Лісовий, О. Майборода, М. Обушний, І. Огородник, В. Пазенок, О. Предко, Б. Попов, Ю. Римаренко, М. Степіко, Д. Табачник, Л. Шкляр, М. Шульга, О. Уткін та інші).

Толерантність як соціально-психологічний феномен вивчають зарубіжні й вітчизняні дослідники, зокрема, М. Акулич, А. Асмолов, Г. Бардиєр, С. Бондирева, О. Гулевич, Є. Головаха, Л. Дробижева, В. Кукушин, Л. Левчук, Н. Лебедева, Л. Почебут, Л. Рязанова, А. Садохін, Г. Солдатова, В. Шалін та інші.

Певні напрацювання щодо формування толерантності зосереджені в галузі філософсько-освітніх і педагогічних досліджень (В. Андрущенко, І. Бех, О. Варламова, О. Грива, Л. Губерський, Я. Довгополова, О. Звягіна, С. Золотухина, І. Зязюн, А. Конверський, Л. Кондрашова, Л. Кияшко, О. Кресін, Г. Степанова та інші).

У межах нашого дослідження доречним є аналіз ставлення сучасних релігійних діячів до толерантності (архієпископ Іларіон (Г. Алфєєв), диякон А. Кураєв, диякон Г. Скубак, ігумен Веніамін (В.Н. Новик), ігумен Феодосій (Снігирев), кардинал Л. Гузар, кардинал М. Любачівський, митрополит Сурожський Антоній (А. Блум), митрополит А. Шептицький митрополит Швейцарський Дамаскін (А. Папандреу), патріарх Кирило (В. Гундяєв), патріарх Константинопольський Варфоломій І (Д. Архонтоніс), протоієрей Олександр (О.А. Кубеліус), протоієрей О. Мень та інші).

Разом з тим, у теорії і практиці формування толерантності має місце ряд суперечностей, головними серед яких, на нашу думку, слід вважати такі:

у різних наукових галузях знання та дискурсах толерантність розглядається або як особливий вид стосунків між людьми (реляційний характер), або як позиція людини, пов'язана з терпимістю до інших за суттю думок, або як політична, громадсько-правова акція, або як риса характеру, певна чеснота тощо; багатозначність і фрагментарність ускладнюють з'ясування сутності толерантності;

аналіз толерантності в значній кількості досліджень має декларативний і абстрактно-спекулятивний характер інтерпретації, який не враховує контекстуальну логіку подій, ресурси та ризики толерантності, еволюцію, особливості та тенденції становлення ненасильницького миру в конкретному суспільстві, його етноментальні, релігійні риси;

у теоретичних обґрунтуваннях шляхів формування того чи іншого виду толерантності як світоглядного феномену часто лише декларативно додається філософське розуміння подолання інтолерантності, а розробки моделей становлення моральнісно-духовного розвитку людини не спираються на нові стратегічні орієнтири цього розвитку, на вдосконалення особистості;

розкриття механізмів поглиблення толерантності, як правило, зміщується у площину педагогічних наук, які часто зосереджують увагу, в основному, лише на методах, прийомах, технологіях педагогічного впливу на людину, залишаючи за межами педагогічної дії механізми формування толерантності, пов'язані з можливостями полікультурного середовища та природокультуро-відповідними (антропологічними) чинниками розвитку діалогічності людини.

Усе вищезазначене зумовило вибір теми дисертаційного дослідження «Становлення та розвиток толерантності в етноконфесійних відносинах сучасної України».

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в руслі наукових досліджень кафедри культурології «Дослідження проблем гуманітарних наук», що входить до Тематичного плану науково-дослідної роботи Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, який затверджений Вченою Радою НПУ імені М.П. Драгоманова (протокол №5 від 22 грудня 2006 року); пов'язана з планом НДР кафедри філософії Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького «Філософсько-антропологічні аспекти соціалізації студентської молоді» (реєстраційний номер 0108U004359), а також з реалізацією міжнародної угоди про співпрацю Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького та Південно-західного університету «Неофіт Рилскі» м. Благоєвград (Болгарія, 2008 - 2010 рр.).

Мета дослідження полягає у визначенні й характеристиці сутності, структури й функцій етноконфесійної толерантності, а також у теоретичному обґрунтуванні ресурсів, чинників і ризиків її формування в українському суспільстві.

Мета дослідження визначила необхідність розв'язання таких дослідницьких завдань:

з'ясувати еволюцію, сутність і зміст толерантності;

встановити філософсько-релігієзнавчі смисли толерантності та її межі;

визначити провідні тенденції, особливості етноконфесійного розвитку сучасного українського суспільства і встановити ресурси й ризики становлення й розвитку етноконфесійної толерантності;

проаналізувати з філософсько-релігієзнавчої позиції можливості полікультурної освіти щодо поглиблення етноконфесійної толерантності в українському суспільстві.

Об'єкт дослідження - етноконфесійні відносини в сучасній Україні.

Предметом дослідження є процес розвитку етноконфесійної толерантності.

Методологічні основи дослідження. Дослідження є комплексним і в межах філософії містить у собі загально-філософську, соціально-філософську та філософсько-релігієзнавчу частини як методологічне і теоретичне підґрунтя. Зокрема, це є інтегральні філософські положення про необхідність формування толерантності як особливої моральної якості, що виявляється в активній соціальній позиції і психологічній готовності до позитивної взаємодії людей, які презентують етноконфесійні спільноти; концепції полікультурної освіти та національного й патріотичного виховання (А. Асмолов, М. Бахтін, З. Бенкс, В. Болгарина, Б. Гершунський, Д. Єфімова, І. Зязюн, М. Култаєва та ін.), а також етнометодологічний, культурологічний, аксіологічний та інший підходи до розуміння особистості та її ставлення до світу (В. Біблер, Г. Гусейнов, В. Кремень, В. Лекторський, В. Табачковський та ін.). У дисертації використані як загальнонаукові методи, так і специфічно-наукові, а саме інтерпретаційно-аналітичний метод, на основі якого здійснювалося вивчення, теоретичний аналіз і синтез зарубіжних і вітчизняних філософських, педагогічних і психологічних праць, першоджерел, офіційних і нормативних документів; метод порівняльно-історичного аналізу, який дав змогу виявити тенденції, умови, технології, методи поглиблення толерантності в етноконфесійній спільноті; принцип наукової індукції, який уможливив обов'язкове врахування всіх чинників і особистісних прагнень людини у процесі формування етноконфесійної толерантності.

Наукова новизна дослідження. У дослідженні під новим кутом бачення розглянуто толерантність, схарактеризовано сутність, структуру і функції етноконфесійної толерантності, виявлено і проаналізовано ресурси, чинники та ризики її формування в сучасному українському суспільстві. На основі всебічного аналізу проблеми автор дійшов висновків, наукова новизна яких полягає в тому, що:

визначено толерантність як природну здатність людини до сенситивності та діалогу, встановлено певну кореляцію між толерантністю як світоглядним кредо та настановами, моральними якостями, психологічною готовністю і активною позицією людини в продуктивній взаємодії з представниками інших спільнот;

одержали подальший розвиток дослідження сучасного стану етноконфесійного розвитку України, з позицій філософсько-соціального аналізу його визначено як постконфліктний період та розглянуто провідні риси етноконфесійних відносин, виявлено можливості і межі толерантності;

обґрунтовано відповідні принципи, підходи, шляхи й механізми її поглиблення та акцентовано увагу на значущості створення полікультурного й багатоконфесійного простору, органічна цілісність складників якого сприяє становленню миру без насилля;

розкрито можливості полікультурної освіти України щодо поглиблення етноконфесійної толерантності та окреслено концептуальні засади утвердження етноконфесійної толерантності, модель формування якої представлена як інтегрована система цілей, функцій, підходів, принципів розвитку особистісної самореалізації людини та її прагнень діалога, свободи, щастя;

уточнено концептуальне поле еволюції толерантності, зокрема, виявів етноконфесійності, етноконфесійної толерантності, “полікультурності” та змісту філософсько-антропологічного виміру процесу толерантнизації суспільства і толерантнісного прозріння людини.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в концептуальному збагаченні теорії і практики поглиблення толерантності в етноконфесійному розвитку України, в утвердженні принципів толерантності у відносинах між державними інституціями та етнорелігійними організаціями, а також у доповненні інформаційно-методичного забезпечення процесу формування толерантної особистості. Сформульовані соціально-філософські, релігієзнавчі смисли толерантності, характеристика її еволюції та етноконфесійного розвитку сучасного українського суспільства можуть підсилити філософські, історичні, політологічні, педагогічні та інші навчальні курси закладів освіти і культурно-просвітницькі програми етноконфесійних організацій. Результати дослідження можуть бути використані при розробці науково-дослідних програм і міжнародних проектів щодо створення умов для ненасильницького миру і свободи особистості в крос-культурних реаліях світу.

Особистий внесок здобувача в розробку теми дисертації. Дисертація є самостійною роботою. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно. Публікація № 1 виконана в співавторстві з Т. Троїцькою та М. Карандашом. Особисто автору належить концептуалізація моделі формування толерантності в умовах полікультурної освіти.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи й дисертація загалом обговорювалися на засіданнях кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова та кафедри філософії Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького. Основні положення й результати дослідження висвітлювалися в матеріалах і повідомленнях на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Трансфер знань в умовах глобалізації університетської освіти» (Львів, 2005); «Міжправославні відносини в Україні: характер, проблеми, тенденції розвитку» (Київ, 2006), «Мова і мовний потенціал особистості в поліетнічному середовищі» (Мелітополь, 2007); «Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності» (Житомир, 2007); «Антропологізм в освітніх стратегіях і практиках сучасності і пошуки пріоритетів» (Мелітополь, 2008); «Гуманітаризація вищої освіти» (Дніпропетровськ, 2007), «Модернізація системи вищої освіти України і точки перетину та розбіжності з принципами Болонської угоди» (Ялта, 2008); «Полікультурність, діалог і злагода: українські реалії» (Мелітополь, 2008); «Философия - Детям. Диалог культур и культура диалога» (Москва, 2008).

Публікації. Зміст та структура дослідження відображено в 1 розділі колективної монографії, у 6 публікаціях автора в науково-фахових виданнях, затверджених ВАК України, у 8 виступах на наукових конференціях, та 3 статтях у наукових збірках та матеріалах науково-практичних конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Структура роботи визначена логікою дослідження, зумовлена поставленою метою і основними завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (шістьох підрозділів), загальних висновків, списку використаних джерел (275 позицій) і додатків. Обсяг основного тексту роботи становить 147 сторінок. Дисертація містить 3 таблиці, 4 схеми.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, подано узагальнений аналіз сучасного стану її наукової розробки, сформульовано мету, схарактеризовано об'єкт, предмет і завдання дослідження, визначено його методологічні основи, наукову новизну роботи, окреслено теоретичну та практичну цінність одержаних результатів, подано відомості щодо їх апробації та оприлюднення.

У першому розділі - «Толерантність як предмет соціально-філософського аналізу» - досліджено концептуальне поле поняття, сутність, структуру, ґенезу, еволюцію та межі толерантності, а також викладено основні положення авторської позиції щодо розуміння феномену толерантності.

З`ясування ґенези й сутності поняття «толерантність» засвідчило багатозначність його тлумачення і дало підстави розглядати толерантність як багатогранний феномен. Це зумовлено існуванням різних її видів (декларативний, реляційний, акційний), різних способів осмислення толерантності, різних форм сприйняття (раціональне, чуттєво-емоційне), а також тим, що вона неоднаково усвідомлюється на різних історичних етапах (антична епоха, середньовіччя, Новий час та сучасна епоха) і ступені теоретичної «зрілості» (стихійно-повсякденна, теоретична, релігійна, філософська).

Акцентовано увагу на тому, що толерантність як цілісна система поглядів людини на її стосунки з іншими людьми зазнала значних змін. Зміст цього поняття з часом збагачувався, його тлумачення зумовлювалося особливостями тієї чи іншої епохи, що у роботі зведено до такої формули: відсутність тематизації толерантності в спеціальних дискурсах (антична епоха) > апологетичне, теологічне тлумачення толерантності як віротерпимості (середньовіччя) > ліберально-правове, «громадянське», раціоналістичне розуміння толерантності (Новий час) > «сумативне», багатоаспектне вивчення толерантності (Новий час і сучасність). Зазначено, що тематизацію толерантності можна пов'язувати з найбільш ранніми етапами розвитку людства лише за умови розуміння толерантності як світоглядного феномену: різні історичні форми свідомості були характерні для людини від початку її еволюції (буденний світогляд, міфологія, релігія, наука, філософія).

Аналіз еволюції розуміння толерантності й загальних теоретичних основ проблеми засвідчив не тільки багатоаспектність її осмислення, але й такі важливі факти: пошук найефективніших шляхів подолання нетерпимості слід організовувати в тому напрямку, який відповідає викликам часу; якщо толерантність уможливлює кардинальне переосмислення істин відповідно до загальнолюдських цінностей, визначає орієнтири розв`язання глобальних проблем світу, значна частина яких перебуває у площині «людина-людина», то антропологічний підхід до її розуміння й формування був би доречним; етноконфесійний вимір толерантності є найбільш «ресурсним» для забезпечення розвитку свободи й гідності особистості, для інтеграції людей у міжкультурний простір тощо, оскільки, з одного боку, етноконфесійні конфлікти сьогодні є достатньо реальною загрозою існування людства, а з іншого - етнічні та конфесійні цінності більшою мірою, ніж інші, наближені до загальнолюдських інтересів, цінностей (до того ж, немає в житті людей подібних чинників, які були б настільки переплетені, що навіть у деяких спільнотах стали системотвірним).

Відзначено, що доцільність і необхідність теоретичних розробок різноманітних аспектів толерантності та інтолерантності потребує залучення до дослідження цього феномену вчених різних галузей знання з метою подолання обмеженості парадигмальних підходів, застосування міждисциплінарного синтезу й інтегративних способів, культуровідповідних природі людини, а також привнесення в розуміння толерантності нових поглядів на істину, стосовно таких її ознак, як деабсолютизація, інтенційність, герменевтичність, діалогічність тощо.

Доведено, що толерантність слід розглядати як світоглядний феномен, який визначають наукові, філософські, соціально-політичні, моральні, правові, релігійні погляди, принципи, ідеї, переконання, що виконують функцію ціннісних орієнтирів людини в ставленні до Іншого й до Себе, а також зумовлюють і спрямовують життєві програми та мотивацію поведінки людини на допущення меж існування «Іншого» і відкритість у сприйнятті його поглядів. При цьому, найбільш продуктивною формою толерантності ми вважаємо філософсько-світоглядну (відкриту, засновану на мудрості й діалозі) позицію, згідно з якою толерантність визнається як активне, позитивне ставлення, повага до чужої позиції в поєднанні з настановою на взаємну зміну позицій у процесі критичного діалогу (і навіть у деяких випадках зміну індивідуальної і культурної ідентичності) .

Сутність, структура, критерії і рівні етноконфесійної толерантності суттєво відрізняються за межами розуміння від їх світського сприйняття, оскільки багатогранність виявів останньої відбувається доти, доки ці позиції не загрожують існуванню людства загалом і окремої людини, тобто доки вони не суперечитимуть здоровому глузду й загальнолюдським цінностям. Межею етноконфесійної толерантності часто стають фундаментальні (догматичні) цінності тієї чи іншої релігії.

Структурні складники етноконфесійної толерантності (чуттєві, раціональні та ідеальні концепти) не надаються апріорі, а формуються протягом усього життя і не визначаються апріорі, але виявляються в культурах шляхом філософського, культурологічного, релігієзнавчого, соціологічного та інших аналізів у певному конкретно-історичному контексті, яким є, зокрема, етноконфесійне буття сучасної України.

У другому розділі - «Становлення толерантних відносин в етноконфесійному житті сучасної України» - розкрито діалектику етнічного й конфесійного розвитку України, встановлено провідні тенденції її етноконфесійного життя, визначено головні риси та особливості напруженості етноконфесійних відносин, окреслено ресурси й ризик етноконфесійної толерантності, теоретично аргументовано необхідність використання потенціалу загально цивілізаційних засад національного відродження, деідеологізації, демократизації, плюралізму, полікультурної освіти, екуменічного руху і зростання особистісної свободи та культури.

На основі аналізу етноконфесійного розвитку сучасної України розкрито діалектику етнічного й конфесійного в цьому розвиткові та представлено її як дію взаємозумовлених і суперечливих зв'язків національного і релігійного буття. Це твердження дає можливість розглядати етноконфесійність як складну самоорганізовану систему взаємодії національних і релігійних компонентів, на яку впливає комплекс об'єктивних і суб'єктивних чинників особистісного й суспільного життя людей, певних історичних обставин, що зумовлюють утвердження певного типу толерантності, зокрема тих її рис, що є основою ментальності українця.

Головну особливість напруженості етноконфесійних відносин у сучасному розвиткові полікультурної України у розділі ідентифіковано як постконфліктність і латентність і визнано, що поступова нормалізація цих відносин пов'язана з демократизацією суспільства, зі зростанням особистісного потенціалу та активності суб'єктів етноконфесійного життя, а також констатовано наявність у міжрелігійних і міжнаціональних відносинах певної кількості проблем, коріння яких сягає минулого, і які створюють колізії в етноконфесійних відносинах і потребують їх толерантизації. Порівняльний аналіз статистичного матеріалу щодо змін релігійної мережі свідчить, що утверджена в державі система етноконфесійних інституцій є достатньою для забезпечення релігійних потреб і що екстенсивний етап розвитку етнорелігійного життя в Україні вже завершується і змінюється етапом інтенсивного зміцнення демократизації, деідеологізації, лібералізації правової бази етноконфесійного життя, регіоналізації й толерантизації простору.

Виявлення провідних тенденцій етноконфесійного життя народів України, зокрема тих, що характеризують не тільки еволюцію окремо етнічного або конфесійного буття, але є і спільними для них, дало змогу визначити можливості та ресурси етноконфесійної толерантності:

наявність різних напрямів, рухів, організаційно-управлінських структур, сформованих матриць цінностей, нормативних баз, певних настанов щодо відносин з іншими спільнотами в етноконфесійному розвитку;

тривале співіснування спільнот на українських теренах, які зберігаючи й доповнюючи спільні культурні надбання, вчаться толерантності;

переоцінка світоглядних і морально-етичних цінностей у значної кількості людей і розвиток їх етноконфесійної активності, спричинені соціальними змінами та національним відродженням;

утвердження нової парадигми взаємин людей, яка відбувається в поширенні етноконфесійного простору та екуменічного руху, у визнанні плюралізму ідей, принципів, думок у полікультурному навчанні і вихованні тощо.

Аналіз етноконфесійного життя України дав змогу дійти таких висновків:

на всіх лініях потенційного і реального етноконфесійного протистояння (православно-католицьке, внутрішньо-православне, внутрішньо-католицьке, православно-мусульманське, між традиційними релігіями і неорелігіями тощо) простежується дія конфліктогенних чинників, які мають історичний, економіко-майновий, політико-правовий, психологічний, догматичний (богословський), етнокультурний характер і сприяють політизації та радикалізації духовного життя, загостренню міжконфесійних, міжетнічних конфліктів;

зіткнення на території України різних загальнокультурних типів та їх протистояння можна зменшити шляхом розв'язання загально цивілізаційних завдань національного відродження, яке, з одного боку, відтворює матричні шари давньої культури, а з іншого - залучає різні культури та їх носіїв до спроб виживання в поліетнічних і полірелігійних суспільствах через перехід до діа- та полілогу;

поліетнічність і полірелігійність українського суспільства не означає того, що воно не може бути цілісним, етнічно й релігійно не розколотим; це означає тільки те, що людині необхідно навчитися жити в багатовекторному соціумі за демократичними принципами;

оскільки не можна призупинити активізацію етнорелігійної ідеології в умовах плюралізму й демократії, а також завадити зростанню ролі особистісної свободи й культури, то конфліктність і толерантність варто розглядати в площині світоглядної особистісної самореалізації цінностей, які людина залучає до когнітивної, публічної, діяльнісно-реалізаційної, проектувальної і рефлексійної сфер своєї життєдіяльності.

У третьому розділі - «Полікультурна освіта в формуванні міжконфесійної та міжетнічної толерантності» - визначено можливості полікультурної освіти щодо поглиблення етноконфесійної толерантності, розроблено концептуальні засади моделі її формування як світоглядного феномену та наголошено на необхідності суттєвих змін у цілях, змісті та організаційно-управлінських умовах формування толерантності.

У розділі акцентовано увагу на тому, що освіта, впливаючи на людину з наймолодшого її віку, має можливість виховувати в ній толерантність, яка спочатку закладається як доброзичливість, уміння в своїй поведінці не виходити за певні межі лояльності, як інтерес до відмінностей і здатність ставитися до іншого неупереджено, не за приналежністю до тієї чи іншої спільноти, а за людською сутністю, а згодом - бачити й переживати власну глибинну схожість з іншими людьми та визначати у житті людей такі цінності, інтереси та смисли, без яких жоден індивід, навіть найбільш інтолерантний, існувати не може.

На основі аналізу реального процесу полікультурної освіти в умовах поліетнічного та багатоконфесійного українського суспільства зроблено висновок, що така освіта спрямована на збереження, розвиток і взаємодію всього розмаїття культурних цінностей, норм, зразків і форм діяльності певного суспільства; вона сприяє трансферу духовного спадку й уміння жити з іншими людьми, через що толерантність стає невіддільним складником навчання й виховання молодого покоління, охоплюючи культурологічні, етноісторичні, релігійно-духовні знання; вона уможливлює розуміння важливості культурного плюралізму, вміння виділяти і вносити у зміст загальної освіти ідеї, що віддзеркалюють культурне розмаїття світу тощо.

Завдання формування етноконфесійної толерантності потребують від полікультурної освіти суттєвих змін у цілепокладанні, змісті та технологіях навчання і виховання. Враховуючи складність реалізації моделей полікультурної освіти і наявність певних перешкод у процесі утвердження толерантної свідомості й поведінки людини, нами представлено теоретичну модель формування етноконфесійної толерантності, яка спирається на концептуальне осягнення процесу виховання толерантної людини й на розуміння полікультурності як особистісної здатності людини до прагнення й вміння жити у полікультурному середовищі. Компоненти цієї моделі утворюють цілісну систему, що складається з функцій толерантності, підходів до формування етноконфесійної толерантності, характерологічних рис етноконфесійної ситуації в Україні, принципів формування толерантності; способів корекції поведінки людини, яка навчається; зі змісту освіти з варіативною компонентою конфесійної забарвленості, організаційно-управлінських умов і технологій утвердження ненасильницького миру тощо.

Акцентовано увагу на необхідності міждисциплінарного, інтегративного дискурсу дослідження й поширення толерантизації освіти. Без залучення до полікультурної освіти людини всього комплексу людинознавства особистість з її толерантністю та інтолерантністю може опинитися за межами широкого культурно-освітнього простору, тобто вивчатиметься фрагментарно й феноменологічно. При цьому не сформується провідна умова створення освітньо-культурного простору як розширення меж свободи людини, педагогічна парадигма не перетвориться на освітньо-просвітньо-культурну, простір не буде сформований знизу-вгору, освіта й культура не стануть складниками особистісних інтересів людини.

ВИСНОВКИ

Відповідно до поставленої мети та завдань дисертаційного дослідження зроблено наступні висновки:

Вивчення реального процесу утвердження ненасильницького миру в українському суспільстві та аналіз філософської, психолого-педагогічної літератури засвідчили актуальність проблеми толерантності, яка виконує функції забезпечення мирного життя соціуму, його культурозбереження, регулювання, нормалізації психологічної атмосфери в спільноті, виховання, комунікації, креативності та феліцитарності особистості. Наукова рефлексія в теорії і практиці повинна суттєво доповнити вивчення цього феномену в різних його формах (деклараційна, реляційна, акційна), у різних історичних контекстах, різних моральних, етнічних, релігійних, політичних системах, що впливають на формування толерантної поведінки людини і функціонування ненасильницького середовища особистісним виміром і природовідповідними програмами становлення людини культурної.

У дослідницький літературі чітко простежуються багатовимірність, багатоаспектність, багатозначність інтерпретації толерантності, що певною мірою зумовлено гетерогенністю цього явища і широким спектром властивостей, яких їй надають науковці (терпіння щодо іншої людини, явища, речі; готовність і здатність людини без протесту сприймати іншу особистість або річ; повага свободи іншого; великодушність до іншого; поблажливість, співчуття, прихильність до іншого; противага ворожнечі, антипатії або ненависті; морально-практична орієнтація на взаємоповагу, свідому відмову від зверхності, обмеження прав один одного; доброзичливість і стриманість у ставленні до іншого). До того ж, толерантність у межах деяких підходів (історичний, культурологічний, соціологічний та інші) розглядається як суто екзистенційне явище, такі дослідження містять лише її опис; відсутність есенційного виміру не відповідає нормам сучасної наукової раціональності. Виходячи з характеристики сутності й функцій толерантності, а також з підходів і принципів її дослідження, пропонується розглядати толерантність як природну здатність людини до сенситивності й діалогу і як світоглядне кредо, настанову, що детермінує особливу моральну якість, психологічну готовність і активну соціальну позицію щодо продуктивної (конструктивної, діалогічної) взаємодії з людьми або групами людей іншого національного, релігійного, соціально-класового середовища, а також інших поглядів, стилів мислення і поведінки.

Етноконфесійна толерантність, яку ми розглядаємо як світоглядну категорію, що відображає активну позицію людини щодо позитивного сприйняття етнічного й конфесійного розмаїття цінностей, а також зумовлену цією позицією принципову орієнтацію на міжкультурну інтеграцію і конструктивний діалог, за структурою, критеріями зрілості та рівнями суттєво не відрізняється від інших видів толерантності, але ризики і межі етноконфесійного порозуміння стають реальними проблемами, якщо вони стосуються фундаментальних (догматичних) релігійних істин і метатеоретичних (матрично-ментальних) настанов людей, які не переосмислюються раціоналістично.

Етноконфесійний розвиток сучасної України можна схарактеризувати як складний системний процес, до якого залучаються етноси і конфесії, рух яких активно зростає, змінюється й поширюється в контексті національного відродження. Сутність і зміст процесу відродження визначають структуру, механізми функціонування етноконфесійності в країні і детермінують динамізм і певні ресурси, ризик толерантності та нестійкість у відносинах соціальних спільнот. Саме тому аналіз загальних закономірностей, пов'язаних з національним відродженням, свідчить, що вони стосуються, насамперед, відродження конфесій і громад, які презентують традиційні для України християнські течії там, де вони діяли і раніше; відносяться до зростання нових релігійних утворень, до розвитку національної самосвідомості у представників різних етносів, які відроджують свої національні релігійні течії або ж створюють релігійні спільноти на національній основі, до деідеологізації державної політики в царині етноконфесійного життя, лібералізації нормативно-правової бази щодо свободи совісті, національних і релігійних організацій, до перманентної регіоналізації конфесійного простору, яка зумовлена тим фактом, що національне відродження відтворює матричні шари культури етноконфесійних спільнот, зокрема тим, що воно акумулює досвід мирного співіснування на українських землях багатьох народів і збереження їхніх спільних культурних надбань тощо. Цей процес може сприяти перетворенню складного й суперечливого розвитку етноконфесійності України з чинника слабкості суспільства на чинник його могутності, створення ненасильницького миру й формування толерантності.

Сприймаючи беззаперечно етноконфесійне різноманіття культурного середовища України і наявність конфліктогенних чинників історичного, економіко-майнового, політико-правового, психологічного, етнокультурного походження, а також усвідомлюючи значну активізацію етнічної, релігійної ідеології та традиційно високий рівень толерантнісних прагнень української людини як надбання українського суспільства і можливість побудови ненасильницького миру, стверджуємо, що етноконфесійна толерантність із різних сфер життя зміщується у сферу духовності й пов'язується з ідейно-концептуальним, світоглядним оформленням ідей миру і співіснування.

На світоглядно-особистісному розумінні етноконфесійної толерантності ґрунтується аналіз її ресурсів і меж. Так, зокрема, до ресурсів етноконфесійної толерантності віднесено складники процесу національного відродження, ознаками якого визначено оновлення етноконфесійної карти та життя України, забезпечення поступального розвитку етноконфесійних спільнот, утвердження принципів вільного, закономірного співіснування спільнот, підвищення активності громадян, зростання їх аксіологічно-ціннісного потенціалу, зв'язку з матричними основами різних культур, демократизація організаційно-управлінських умов життєдіяльності тощо. Важливим ресурсом етноконфесійної толерантності слід визнати екуменічний рух, що поширився в Україні останнім часом через різноманітні зустрічі, громадську думку, діалог тощо, а також полікультурний простір, який, з одного боку, об'єднує всі рухи, що прагнуть толерантності, а з іншого - дає змогу особистості, яка є метатекстом простору, надати йому особистісних значень і смислів.

На всіх рівнях утвердження ненасильницького миру чітко окреслюються межі та ступінь зрілості етноконфесійної толерантності, яка не є «задається» біологічно, а тому потребує цілеспрямованого розвитку й саморозвитку особистості, чому сприяє певною мірою освіта.

Отже, процес знаходження консенсусу й злагоди в етноконфесійному житті України слід спрямовувати не на «перевиховання» одними інших, а на поглиблення різновекторного діалогу, багатокультурного пізнання, порозуміння, саморефлексії особистості, на формування толерантності якої суттєво впливає полікультурна освіта.

Виходячи з положення про зміщення акцентів у розумінні толерантності як світоглядної якості людини на особистісний рівень її розгляду та визначаючи головними шляхами формування етноконфесійної толерантності в умовах секуляризації життя, плюралізму й гуманізму виховання світоглядної й психологічної готовності до діалогу з людьми іншої культури й створення середовища, у якому утверджуються принципи ненасильницького миру, цілком логічним є визнання полікультурності також особистісною здатністю людини знати, вміти, прагнути до взаємодії з представниками інших культур і зростати в діалозі завдяки полікультурній освіті.

Сучасна полікультурна освіта України має реальні можливості поглиблення етноконфесійної толерантності, оскільки характеризується насамперед, тим, що спирається на загальнолюдські цінності, котрі допомагають усвідомити об'єктивну цінність «свого», глибше зрозуміти його своєрідність (через порівняння) та виявити нове у функціонуванні й спрогнозувати розвиток; вона уможливлює зростання обсягу цінностей, які осмислюються і сприймаються; змінює характер сприйняття, яке стає далекогляднішим, відбиває властивості об'єкта в усій його багатогранності й глибині, оскільки ізольованість і прагнення замкнутості можуть спричинити поступову деградацію власної культури, звузити її самобутність до самоізоляції та вивести поза межі світової культури тощо.

Розроблені в дослідженні концептуальні засади моделі поглиблення етноконфесійної толерантності охоплюють систему взаємопов'язаних цілей, функцій, підходів, принципів виховання толерантності, які тільки в площині особистісної самореалізації цінностей і прагнень свободи спрямовують людину до діалогу, налаштовують на порозуміння з іншими.

У роботі доведено, що лише світоглядного розуміння толерантності недостатньо, оскільки формами світогляду є і буденна, і міфологічна, і релігійна, проте філософський світогляд є теоретичним світоглядом, тобто він спирається на наукові істини й залишає місце для духовних, ірраціональних пошуків відповідей на принципово-важливі для людини питання на основі мудрості, здорового глузду й моралі. Філософські пошуки не обмежені імперативно науковими принципами об'єктивності знання, тому вони «відкривають» простір особистісним прагненням, з'ясуванню такого, чого немає в реальному світі. Філософський світогляд «виявляє» нові шари в теоретичному баченні людського «Я», доповнюючи їх усвідомленими й неусвідомленими, мікро- та макроособистісними специфікаціями не лише власного «Я», а й прагненнями «Іншого». До того ж філософія, зокрема в антропологічній її частині, розуміючи цілісність природи людини, доводить, що людина, котра цілком усвідомила власне «Я», ототожнила себе з Іншим і відмовилася від «зверхності», може вважатися «антропологічно» повноцінною, самодостатньою, а філософсько-світоглядне розуміння діалогічності, природовідповідності і рефлексії - найважливішими передумовами формування толерантності.

Звичайно, розглянуто далеко не всі аспекти розвитку етноконфесійної толерантності в сучасному українському суспільстві. Проведене дослідження відкриває перспективи нових наукових досліджень, які охоплюють теоретичний аналіз антропологізації наукового дискурсу та організації полікультурного навчання й виховання етноконфесійної толерантності, подальшого вивчення досвіду екуменічного руху в Україні, організації етноконфесійного діалогу та поєднання національних здобутків толерантизації суспільства з найбільшими досягненнями провідних європейських держав у цій царині.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

І. Розділ у монографії

1. Сіман О.М. Толерантнісне прозріння людини: антропологічні рецепції моделювання освітнього-культурного процесу / О.М. Сіман, Т.С. Троїцька, М.М. Карандаш // Освіта, наука, людина в ХХІ столітті: багатоаспектність антропологічного пізнавання [Кол. монографія за заг. ред. І.П. Аносова, Т.С. Троїцької ]. - Сімферополь: Таврія, 2008. - C. 308-333.

ІІ. Статті в наукових фахових виданнях, зареєстрованих ВАК України

2. Сіман О.М. Сутність толерантності: філософсько-світоглядний аналіз/ О.М. Сіман // Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (Сер. 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія). - К., 2007. - Вип. 12 (25). - С. 138-145.

3. Сіман О.М. Філософські засади поглиблення толерантності в етноконфесійних відносинах українського суспільства /О.М. Сіман // Нова парадигма: зб. наук. праць. - К.: Вид-во ім. М.П. Драгоманова. - 2008. - № 81. - С. 49-57.

4. Сіман О.М. Феномен толерантності: генезіс, еволюція, спроби концептуалізації / О.М. Сіман // Гілея (науковий вісник): зб. наук. праць. - К.: Вид-во УАН ТОВ «НВП «ВІР», 2009. - Вип.24. - С. 233-239.

5. Сіман О.М. Теоретико-методологічні рецепції розуміння толерантності / О.М. Сіман // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки (Сер. Філософія). - Луцьк, 2009. - Вип. 12. - С. 76-82.

6. Сіман О.М. Етнокультурні та етноконфесійні чинники толерантнісного прозріння української людини / О.М. Сіман // Збірник наукових праць Бердянського державного педагогічного університету (Педагогічні науки). - № 3 (ч. 1). - Бердянськ: БДПУ, 2008.- С. 102-106.

7. Сіман О.М. Толерантність у міжконфесійних відносинах сучасної України: нові виклики та пострадянська дійсність / О.М. Сіман // Грані. - Дніпропетровськ: Грані, - 2009. - №4 (66). - С. 79-82.

ІІІ. Статті в інших наукових збірках і тези наукових доповідей:

8. Сіман О.М. Культурність і толерантність людини в умовах відродження етноконфесійного життя / О.М. Сіман // Теоретичні та практичні питання культурології: зб. наук. праць. - Мелітополь: “Сана”, 2008. - Вип. ХХV. - С. 6-11.

9. Сіман О.М. Контекстуальний вимір толерантнісного прозріння української людини / О.М. Сіман / Науковий вісник Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького. - 2008. - Вип. 2. - С. 189-203.

10. Сіман О.М. Проблеми толерантності у вимірах комунікативної етики / О.М. Сіман, Л.Ф. Глинська // Гуманітаризація вищої освіти: Зб. матер. міжнар. наук. конф. - Дніпропетровськ, 2007. - С. 111-113.

Размещено на Allbest.ru

...