Соціокультурна інтеграція та адаптація мігрантів у сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Інститут журналістики

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

23.00.03 - Політична культура та ідеологія

Соціокультурна інтеграція та адаптація мігрантів у сучасній Україні

Слабінська Світлана Валеріївна

Київ 2010

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Мелещенко Олександр Костянтинович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики завідувач кафедри міжнародної журналістики.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Степико Михайло Тимофійович, Національний інститут стратегічних досліджень, вчений секретар інституту;

кандидат політичних наук, Бондаренко Ксенія Ігорівна, Міністерства фінансів України, головний спеціаліст відділу взаємодії з громадськістю та ЗМІ

Захист відбудеться " 08 " вересня 2010 року о 14 00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.36 Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий "24„ липня 2010 року.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради Г.М. Сащук

1. Загальна характеристика роботи

соціокультурний мігрант адаптація глобалізація

Актуальність теми дослідження. Дослідження соціокультурної інтеграції та адаптації мігрантів зумовлене багатьма причинами як глобального характеру, так і пов'язаних з особливостями трансформації сучасного українського суспільства, реформуванням його соціальних інститутів, змінами в суспільній свідомості.

Масові потоки мігрантів в державах нового й традиційного зарубіжжя стали невід'ємним компонентом соціально-політичного й економічного життя пострадянської України, а міграційна політика - важливим фактором внутрішньополітичного життя держави й помітним зовнішньополітичним ресурсом, який увійшов до складу інструментарію української зовнішньої політики.

Масові міграції є складовими процесу глобалізації і концентрують у собі два спектри проблем глобалізації, що мають істотний конфліктногенний потенціал: економічний, викликаний припливом нових робочих рук, і культурний, зумовлений контактами представників різних культур.

У процеси міграції все активніше долучаються як представники корінних етнічних груп країн СНД, так і держав традиційного зарубіжжя, що суттєво впливає на зміну етнічного складу України. Помітне етнокультурне та етноконфесійне розмаїття локальних соціумів сприяє зростанню конфліктного потенціалу й напруженості взаємовідносин між місцевим населенням та етнічними іммігрантами, які за расовими, конфесіональними, соціально-економічними і соціокультурними параметрами можуть істотно відрізнятися від населення, яке приймає. Пошук балансу між максимізацією вигоди від «припливу» іноетнічних мігрантів і мінімізацією неминучих соціальних ризиків зумовлює необхідність регулювання етнічної імміграції.

Стратегічні цілі розвитку України вимагають адекватної міграційної політики. Імміграція може стати найважливішим елементом стримування природного зменшення населення у випадку зміни нинішньої міграційної політики, яка пов'язується з сучасними викликами й перспективами соціально-економічного, демографічного та політичного розвитку України.

Перегляд стратегії й трансформації міграційної політики пов'язані з низкою проблем. Поряд із інерційністю, відсутністю в суспільстві узгодженості щодо довгострокових і середньострокових цілей та пріоритетів розвитку країни, на вирішення яких і повинна бути спрямована міграційна політика, величезну роль відіграють соціокультурні обмеження, зумовлені розвитком українського суспільства та його соціальних інститутів.

У рамках міграційної політики першочерговими є проблеми успішної соціальної адаптації й інтеграції мігрантів. Основними перешкодами на шляху інтеграції мігрантів сьогодні є: протидія населення локальних соціумів, яке вкрай негативно ставиться до мігрантів; слабкі адаптивні можливості частини мігрантів, їх недостатнє входження до повсякденного культурного контексту сторони, що приймає; відсутність діючих механізмів соціалізації й інтеграції іноетнічних мігрантів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Наукове дослідження здійснене в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми державотворення України» (№019U015201), програми Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Системи масової комунікації та світовий інформаційний простір» (№ 01БФ045-01).

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є комплексний аналіз соціокультурних факторів, які визначають інтеграційний потенціал середовища, що приймає та адаптаційні можливості мігрантів, інституціональне забезпечення міграційної політики.

Реалізація поставленої мети передбачає вирішення наступних завдань:

- узагальнити і систематизувати наукові знання процесів міграції та міграційну політику, їх застосування в сучасній Україні;

- обґрунтувати соціокультурну інтерпретацію інтеграції як фази міграційного процесу;

- виявити культурні розбіжності у взаємостосунках мігрантів та корінних етносів;

- проаналізувати етіології мігрантофобій, їх джерела та механізми поширення, специфіку дискурсів міграційної політики;

- дослідити соціальний образ сучасного українського мігранта, процес зміни в його світоглядних позиціях і психології загалом;

- визначити дієві чинники регулювання міграційних процесів в Україні та формування міграційної політичної культури.

Основною проблемою дослідження виокремлюється суперечність між необхідністю трансформації державної міграційної політики України відповідно до стратегічних завдань соціально-економічного, політичного й демографічного розвитку та соціокультурними обмеженнями, зумовленими історичними традиціями, особливостями суспільної свідомості й специфікою формування соціальної моделі сучасного українського суспільства.

Об'єктом дослідження є етнічна міграція в сучасному світі та Україні, різноманіття її реальних процесів та форм.

Предметом дослідження є соціокультурна зумовленість ідентифікації етнічних мігрантів усередині діаспор і співтовариства, що приймає, пов'язані з цим специфічні культурні бар'єри соціальної інтеграції мігрантів у сучасному українському суспільстві.

Методи дослідження. Робота базується на концепціях, викладених у працях П. Бурдьє, М. Вебера, Е. Дюркгейма, К. Маркса, П. Сорокіна, Т. Парсонса, П. Штомпки, враховані дослідження проблем мігрантських меншостей, проведених У. Томасом і Ф. Знанецьким.

Методологічну й теоретичну базу дослідження становлять структурно-функціональний, діяльнісно-активістський аналіз, історико-соціологічний підхід, особливе значення надається функціональному та інституціональному аналізу.

У роботі застосовано такі методи: аналітичний метод із використанням проблемного політично орієнтованого підходу, метод імовірного аналізу, в якому розглядається не подія, а ймовірність виникнення безлічі подій, процесів, причини яких не завжди з'ясовані; біхевіористський метод - спостереження і реєстрація фактів політичної поведінки, зокрема тих, що висвітлюються у ЗМІ, метод узагальнення в процесі наукового розгляду міграційних процесів. Застосування логіко-семантичного підходу дало змогу проаналізувати базові елементи понятійно-категоріального апарату міграційних процесів. Системний, аксіологічний підходи, принцип причинності й прогнозування сприяли комплексному аналізу соціокультурного аспекту міграцій та ціннісних основ політичної культури українського суспільства, особливостей національної ментальності. Всі ці методи допомагають у процесі формування ідеології та практики міграційної політики в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що вперше у вітчизняній політології здійснено комплексний аналіз впливу соціокультурних факторів на інтеграцію й адаптацію мігрантів у сучасній Україні. У рамках роботи обґрунтовано низку положень, які конкретизують наукову новизну й виносяться на захист. Конкретні елементи новизни полягають у наступному:

- вперше здійснено комплексний аналіз соціокультурних факторів міграційної політики, який включає фактори формування суспільної думки, фактори адаптації й інтеграції іноетнічних мігрантів, соціокультурні фактори імплементації міграційної політики. Продемонстровано, що трансформація міграційних процесів у сучасному світі формує принципово новий актуальний контекст формування і реалізації міграційної політики, для якого суттєвими є: домінування економічних мотивів міграції; стабілізація масштабів міграції і зростання зовнішніх трудових міграцій; диверсифікація ареалів формування міграційних потоків і місць розміщення мігрантів; підвищення міграційної мобільності населення, що спонукає до зростання етноконфесійного і соціокультурного різноманіття локальних соціумів;

- дістав подальшого розвитку евристичний потенціал застосування до міграції соціокультурного аналізу, який дозволяє розглянути динамічну функцію культури в реорганізації соціального середовища співтовариства, що приймає. Доведено, що характер і тривалість входження мігрантів у нове соціокультурне середовище визначається мірою збігу (розходження) бінарно-oпозиційних цінностей культури за шкалою: індивідуалізм/колективізм; маскулінність/фемінність. Збереження мігрантами відмінних базових цінностей власної культури від культури співтовариства, яке приймає мігрантів та формування при цьому єдиної регіональної ідентичності визначається поняттям «інтеграція»;

- уточнено теоретико-методологічні підходи до визначення етнічності і пояснено парадокс зростання етноафіліативних тенденцій не лише в етнічних мігрантів, але й у представників співтовариства, яке приймає. Соціальний досвід етнічних мігрантів породжує одночасно дві тенденції у формуванні ідентичності в нових умовах: посилення етноафіліативних настанов і виникнення орієнтації на регіональну ідентичність, тобто на соціокультурну інтеграцію в суспільство, яке приймає. Зрілий рівень етнічної ідентичності відповідає не аскрептивному, отриманому в процесі соціалізації, а конструйованому і визначається переважно соціокультурною орієнтацією особистості. Водночас обґрунтована необхідність залучення до соціокультурного аналізу міграції гетероетнічних стереотипів, що дозволяє виділити типологічний та ідентифікаційний рівні етнічної самосвідомості, показати роль етностереотипів у процесі інтеграції мігрантів у співтовариство, що приймає;

- проаналізовано вплив історичного досвіду та традицій, особливостей суспільної свідомості, специфіки соціальної моделі сучасного суспільства на формування мігрантофобій, дискурсів міграційної політики, поширення дискримінації і сепарації етнічних мігрантів, етносоціальної стратифікації. Проаналізовано наслідки поширення ксенофобій і мігрантофобій, соціальних практик дискримінації мігрантських меншин для базових соціальних інститутів;

- доведено, що основним завданням міграційної політики держави є формування світоглядних позицій мігранта, його політичних та громадянських орієнтирів, балансу між громадянською та етнічною ідентичністю. Ключовим моментом ідентифікації між мігрантом та населенням країни, що приймає, є толерантність та мультикультуралізм. Для формування позитивних світоглядних орієнтацій українського мігранта потрібна налагоджена співпраця української держави, департаментів публічної інформації представництв міжнародних організацій в Україні та вітчизняних мас-медіа;

- акцентується увага на необхідності вироблення Програми державної міграційної політики, оскільки в Україні досі немає єдиного державного органу управління інформацією, відсутній спеціальний орган, який мав би вивчати та координувати процеси змін у світоглядних орієнтирах українського мігранта та діяти на основі перцептивного аналізу міграції, сприяти формуванню міграційної політичної культури.

Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості використаня для подальшого розвитку досліджень міграційних процесів в Україні та світі; вироблення органами влади конкретних заходів вдосконалення організаційної структури регулювання міграційних процесів із метою створення спеціального підрозділу вивчення та корегування світогляду мігранта; покращення міграційного законодавства України орієнтуючись на світоглядні позиції мігранта як особистості. Вироблено рекомендації для українських ЗМІ щодо висвітлення соціокультурних аспектів міграції та світоглядної парадигми мігрантів. Матеріали дисертації можуть бути використані в навчальному процесі при підготовці курсів навчальних дисциплін для студентів та аспірантів з політології, політичного маркетингу, політичної глобалістики, державного управління; при написанні методичної літератури та відповідних розділів підручників для вищих навчальних закладів.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є самостійною аналітичною роботою. Висновки і положення наукової новизни розроблені на основі результатів дослідження.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження були обговорені на методичних семінарах аспірантів Інституту журналістики, кафедри міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та були оприлюднені автором у доповідях на наукових конференціях: на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Роль гуманітарної освіти у формуванні професійно-технічної еліти» (м. Дніпропетровськ, 18-19 жовтня 2007 року); на міжнародній науковій конференції «Дні науки філософського факультету - 2010» (м. Київ, 21-22 квітня 2010 року), на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Ціннісний вимір політичної діяльності: теорія і практика розвитку сучасного українського суспільства» (м. Херсон, 27-29 травня 2010 року).

Публікації. Основні положення дисертаційії викладено автором у 6 публікаціях, із них 4 статті у фахових виданнях з політичних наук, затверджених ВАК України та 2 тезах виступів на науковиих конференціях.

Структура дисертації та її обсяг. Структура дисертаційного дослідження зумовлена метою та головними завданнями роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (поділених на підрозділи), висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації 198 сторінок, із них обсяг основного тексту - 178 сторінок, список використаних джерел має 208 найменувань, обсягом 20 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, її наукова новизна, визначені об'єкт і предмет дослідження, його мета і завдання, методи дослідження, розкрито наукову новизну теми та практичне значення одержаних результатів роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження та регулювання міграційних процесів» здійснено аналіз наукової літератури з проблематики, зокрема, категоріального апарату міграційних процесів, його змісту та обґрунтовано те, що міграція як фактор соціального, економічного й політичного розвитку суспільства не може бути зрозуміла й коректно практично оцінена без використання соціокультурного підходу, який враховує, в першу чергу, етнокультурний баланс, що змінює параметри соціальної інтеграції й саму модель громадського порядку на регіональному, а іноді, й загально-соціальному рівні.

Міграція населення (від лат. migratio) означає переселення, переміщення людей, однак соціокультурне значення цього терміну значно ширше. У вузькому сенсі міграція веде до постійної або довготривалої зміни місця проживання. Отже, процес міграції тісно пов'язаний з перебігом соціокультурної адаптації мігрантів у співтоваристві, яке приймає та іншими видами соціальної й культурної інтеграції, тобто процесом входження мігрантів до місцевого соціуму.

Перший підрозділ «Теоретичні основи вивчення міграції в умовах глобалізації» присвячено аналізу теоретичних засад міграцій, які супроводжують усю історію людства як невід'ємна складова розвитку суспільства. Міграційні процеси привертали особливу увагу дослідників у часи соціальних трансформацій, оскільки були ключовими компонентами процесів колонізації, індустріалізації, урбанізації, національного будівництва, глобалізації.

Першими всерйоз зацікавилися проблемами міграцій економісти й демографи, для яких роль міграції була визначальною у зміні кількості населення й робочої сили. Меркантилісти (Т. Манн, Ж.-Б. Кольбер) вивчали зовнішні міграції, які суттєво впливають на кількість населення Європи у зв'язку з колонізацією заморських територій. Увага економістів класичної школи (А. Сміта, Д. Рікардо) була зосереджена на питанні інтерпретації економічних факторів відтворення й міграції населення, Т. Мальтуса - до її ролі у відтворенні населення.

Підхід, що базується на розумінні домінуючої ролі економічних факторів, найяскравіше відображений у роботах К. Маркса, який розглядав міграції в контексті розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, узгоджував міграційну рухливість населення з розвитком продуктивних сил, а еміграцію - з відносним перенаселенням. Значний внесок у вивчення міграцій здійснили представники неокласичної школи Дж. Харріс, М. Тодаро, О. Старк та інші, де особлива увага зверталась на міжнародну міграцію.

У кінці ХІХ ст. з'являються роботи, які концептуально відмежовуються від економічного детермінізму переселень (М. Вебер, Е. Равенштейн). Також з'являються й роботи, присвячені процесам адаптації мігрантів, формуванню мігрантських мереж (У. Томас і Ф. Знанецький).

Наприкінці ХХ ст. науковий інтерес було зосереджено на міграції в світі, який глобалізується, відповідно поширилися дослідження в рамках концепції «глобального міста» на противагу «великого села». Теорія «глобального міста» або світових систем І. Уоллерстайна і С. Сассена відбиває підхід, який пов'язує процеси міжнародної міграції не стільки з функціонуванням ринку праці, скільки з процесами глобалізації економіки, інтеграцією світового виробництва, зростанням потоків інвестицій, торгівлі, комунікацій і переміщень, враховуючи і туризм.

Міграція, в межах цієї теорії, розглядається як природний і неминучий процес, що супроводжується зростанням мобільності населення країн, які розвиваються. Культурні, мовні, адміністративні та інші зв'язки між колишніми метрополіями й колоніями стимулюють вибір певних векторів міграції.

В аспекті дослідження соціокультурних факторів міграційної політики важливе значення мають теоретичні розробки дослідження культурного шоку, культурної дистанції та психології адаптації (А. Фурнхем і А. Бочнер, Дж. Беррі), конфліктології (Дж. Галтунг), підходи в дослідженнях виключення і дискримінації (Г. Ганс), етнокультурних кордонів (Ф. Барт), соціальної дистанції (Г. Зіммель, Т. Парк, Е. Берджес), політологічні дослідження факторів ризику (Т. Гурр), діаспор (У. Сафран, Г. Шеффер, X. Тололян).

В 1990-х рр. увага дослідників зосереджена на вимушених міграціях.

Активно розвиваються дослідження в галузі еміграції й «відпливу умів» (А. Каменський, І. Малаха, В. Тихонов, І. Ушкалов, О. Мелещенко), соціокультурної динаміки (А. Ахієзер), соціальних трансформацій (Л. Гудков, М. Шульга), з'являються дослідження діаспор, наукові розвідки на межі етнології, соціології та політології. У зв'язку з актуальними процесами зростання трудових і незаконних міграцій останнім часом з'явилися роботи, присвячені цій тематиці.

Українські політологи (К. Бондаренко, О. Малиновська, І. Прибиткова, М. Степико, А. Чічановський, М. Шульга) констатують, що міграційна політика має ґрунтуватися на ідеології державотворення, поєднаній з розвитком та поглибленням національної ідеї. Констатується, що доцільним є міждисциплінарний підхід у дослідженнях міграційних процесів, як найбільш адекватний предмету вивчення.

У другому підрозділі «Соціокультурний аспект міграційних процесів» вказується на те, що зосереджуючи увагу на формально-статистичних аспектах міграції населення, економічний і демографічний підходи залишають за межами наукового розгляду якісні характеристики, властиві міграції населення. Без цього вивчення проблем міграційних процесів, зокрема, питання інтеграції й адаптації мігрантів є неповним. В об'єктивному дослідженні міграційних процесів потрібно орієнтуватися на інтегративні теоретичні концепції, в яких аналізуються різні стадії міграційного процесу, враховуючи і фазу інтеграції.

Методологічним принципом дослідження міграції як соціального процесу наразі виступає соціокультурний підхід. Універсалізм цього підходу дозволяє враховувати культурні, політичні, господарські та інші елементи суспільного цілого. Автор інтерпретує u1089 суспільство як культурну систему, яка виникає й змінюється в результаті ціннісно-орієнтованих дій і взаємодій людей. Означений підхід дозволяє доповнити їх статистичні й економічні характеристики ціннісними, оскільки увага зосереджується на культурній специфіці співтовариства, яке приймає мігрантів, що визначає змістовні особливості фази інтеграції мігрантів.

Кінцевою стадією міграції як соціального процесу, наповненого посутніми соціокультурними й етнокультурними характеристиками осіб, які мігрують та їх родин є стадія інтеграції в співтовариство, яке приймає. Це вивляється насамперед в успішному первинному облаштуванні новоселів, подальшій адаптації до нових умов перебування, повним входженням у нове суспільство та переходом у категорію місцевих жителів (старожилів). Інтеграція зумовлена процесами взаємодії (міжгрупового характеру) різних типів місцевого населення й прибулих.

Міграційний процес закінчується тоді, коли зреалізована його кінцева стадія. Саме розгляду їй присвячений третій підрозділ першого розділу «Теоретичні основи аналізу інтеграції мігрантів як заключної стадії міграційного процесу».

Аргументується теза про те, що найбільш об'єктивно відображає досліджувані процеси термін «інтеграція». Під інтеграцією автор розуміє процес взаємодії мігрантів з іншими, аніж у корінного населення, соціокультурними, релігійними й етнічними характеристиками, який завершується повним входженням його у нове суспільство. При цьому мігрант зберігає власні характеристики, але водночас керується в суспільному житті нормами, прийнятими в новому для нього соціумі, і набуває таким чином регіональної ідентичності.

Соціокультурний підхід до вивчення інтеграції мігрантів дозволяє виявити специфіку процесу входження мігруючого населення у співтовариство, яке приймає. Характер входження залежить від домінування базових культурних цінностей мігрантів і корінних етносів. При цьому процес інтеграції мігрантів набуває характеру міжкультурної взаємодії.

Автор дотримується думки, що при вивченні інтеграції мігрантів необхідне комплексне застосування теоретичних підходів: теорії акультурації Дж. Беррі, теорії культурної дистанції А. Фарнхема й С. Бочнера, теорії ціннісних розходжень Дж. Хофстеда, концепції «культурного шоку» К. Оберга. Лише синкретизм означених підходів дозволить розглядати проблеми інтеграції мігрантів одночасно на декількох рівнях - особистісному (культурному) і міжгруповому (соціальному).

До культурно-специфічних характеристик різних етнічних співтовариств (або субетнічних груп) зараховують одну з бінарних опозицій за шкалою: індивідуалізм/колективізм; дистанція влади; уникнення невизначеності; маскулінність/фемінність. До них також варто долучити колективні або індивідуальні форми організації праці. Мігранти привносять такі цінності та норми поведінки, які можуть значно відрізнятися від підтримуваних у локальному співтоваристві, корінних етносів. Навіть за умов збігу цих норм у мігрантів (мігруючих груп) і співтовариства, яке приймає, в цілому, як правило, є характеристикою для внутрішньої міграції й приналежності до одного етносу, процес входження в нове соціокультурне середовище досить тривалий. Його можна визначити як «приживлюваність». Істотне розходження (бінарна опозиція) базових цінностей культури мігрантів і співтовариства, яке приймає, цей процес подовжує, а збереження базових цінностей культури мігрантів при формуванні загальної регіональної ідентичності, дозволяє його визначити як інтеграцію.

У другому розділі «Особливості культурної ідентифікації та соціальної інтеграції мігрантів» констатується, що хвилі етнічної міграції об'єктивно супроводжуються зіткненням різноманітних моделей групового соціального досвіду та ціннісних картин світу. Із погляду політології міграційний конфлікт демонструє взаємодію стилів поведінки, групової інтеграції й саморегуляції мігрантів та старожилів, розходження їх культурних стандартів і типових психологічних настанов, орієнтирів.

У першому підрозділі «Динаміка етнічної ідентичності в процесі соціальної адаптації та інтеграції мігрантів» зазначається, що розгляд проблем міграції в сучасній Україні, не зважаючи на активну наукову розробку цієї проблематики, майже не торкається питань культурних розбіжностей. Але без аналізу суперечностей, які виникають у процесі адаптації й інтеграції, етнічних конфліктів за участю мігрантів, їх конкуренції на ринку праці та багато інших проблем вирішуються поверхово.

У роботі розглянуто типологічний та ідентифікаційний рівні етнічної самосвідомості, авто- і гетероетнічні стереотипи ототожнення мігрантів зі своїм етносом і подолання етнокультурного кордону, що є важливим етапом інтеграції в суспільство, яке приймає.

Модель поведінки або реальна побудова системи взаємин і дій у різних етноконтактних ситуаціях стає при цьому ключовим моментом, надаючи інтерактивного характеру всьому процесу адаптації й соціокультурної інтеграції етнічного мігранта в співтовариство, яке приймає. Таким чином, етнічна ідентифікація, інтеріоризація відповідних авто-і гетеростереотипів тісно пов'язані з регулятивними аспектами належності мігранта до етнічної групи: етнічними орієнтирами у ставлененні до своєї та інших національних груп, стратегіями міжгрупової взаємодії та реальною поведінкою у відносинах зі старожилами.

На прикладі емпіричних досліджень останнього десятиліття в роботі показано, що разом з помітним зростанням виразності етноафіліативних установок українців зростає також етнофобія, спрямована переважно на неслов'янських мігрантів. Також проаналізовано відповідні етнічні гетеро-стереотипи, які дозволяють схарактеризувати культурні розходження, що перешкоджають соціальній інтеграції мігрантів неслов'янських народів.

Серед них - стереотипи про економічний і територіальний експансіонізм малих етносів, їх велику кількість, загрозу етнічному балансу українських територій внаслідок специфіки моделей демографічного відтворення, кримінальний характер субкультур етнічних мігрантів та їх агресивність.

У другому підрозділі «Культурні розбіжності у взаємостосунках мігрантів та корінних етносів» розкривається культурна зумовленість міжетнічної напруги внаслідок міграції, розглянуто специфічні проблеми інтегрування етнічних мігрантів у суспільство, яке приймає.

Зазначається, що з мігрантами слов'янських національностей в Україні адаптаційних конфліктів майже не виникає, чого не можна сказати стосовно представників інших національностей, де адаптаційний конфлікт майже визначений апріорі. По-перше, зміна етнічного балансу сприймається в місцевому співтоваристві як реальна загроза культурному порядку, хоча зростаюче невдоволення пов'язане насамперед із економічною та соціальною конкуренцією. По-друге, інтегрованість мігрантських співтовариств також сприймається як загроза, оскільки місцеві жителі усвідомлюють її як згуртованість, отже, підсвідомо інтерпретують як загрозливий фактор мобілізації «чужинців» для дій. По-третє, внутрішні етнічні мігранти, як правило, тяжіють до об'єднання в діаспори не лише для кращої адаптації у соціум який приймає, але й для підтримки та збереження своєї етнічності.

Таким чином, вони створюють «суспільство в суспільстві», соціокультурна закритість якого для корінних жителів нерідко контрастує з більш відкритою моделлю співтовариства, яке приймає.

Найсуттєвіші мотиви переїзду етнічних мігрантів - це бажання підвищити рівень особистої безпеки, добробуту й забезпечити краще життя для власних дітей, тобто вони переважно орієнтовані на позитивні, легальні моделі адаптації й інтеграції в співтовариство, яке приймає. Незважаючи на це, старожили ставляться до вимушених мігрантів з пересторогою. Це пов'язано насамперед із чисельністю, активністю, культурою поведінки й законослухняністю мігрантів. Чим менше виявлені дві перші характеристики і більше дві останні, тим толерантніше ставлення місцевого населення до етнічних мігрантів.

Оскільки міграції загострюють етнокультурні суперечності між місцевим та новоприбулим населенням, важливим завданням соціального регулювання й адміністративно-територіального управління стає вибір політичної стратегії та пошук конкретних форм, які підвищують ефективність адаптації й соціокультурної інтеграції іноетнічного контингенту мігрантів. Дослідження свідчать про те, що масовий «приплив» мігрантів у прикордонні території та великі міста актуалізує етнічну ідентичність усіх суб'єктів складних постміграційних відносин. Культурні фактори, що впливають на процес, мають подвійний характер: у позитивному сенсі представникам одного народу в іноетнічному оточенні важливо підтримувати свій культурний устрій, спілкуватися рідною мовою, виконувати обряди й традиції; у негативному сенсі іноземцям - представникам інших культур, складно інтегруватися з корінним соціосередовищем у контексті способу життя, трудових практик, соціальної взаємодії місцевого населення: найчастіше вони потребують допомоги посередників та представництв. Усі ці завдання культурно-адаптаційного характеру виконує діаспора в особі своїх соціально авторитетних і комунікативно компетентних представників.

Третім учасником постміграційних відносин стають суб'єкти державного управління як у центрі, так і на місцях. Вони повинні реалізувати всі регулятивні механізми для того, щоб міграція на підвідомчій території мала позитивні результати, а не породжувала соціальні та кримінальні проблеми. У цьому сенсі міграція та мігранти мають бути «ідентифіковані» державою: визначено їх бажаність на території країни (конкретного регіону), встановлено нормативні й політичні вимоги до їх поведінки, участі в різних сферах людської діяльності. Для цього держава u1103 як суб'єкт, що стимулює й регулює міграцію, повинна визначитися зі своїми етнічними пріоритетами й бажаною моделлю соціокультурної адаптації мігрантів.

У третьому підрозділі другого розділу «Конфлікт ідентичності та розвиток фобій щодо іммігрантів та шляхи їх подолання» розглядаються тенденції розвитку етнічної імміграції й формування соціокультурних стереотипів суспільства, яке приймає. Переміщення представників різноманітних етнічних груп, які не належать до корінних народів, породжує комплекс проблем їх ідентифікації, адаптації й інтеграції. Проблема імміграційної експансїї досить відчутна в нашій країні внаслідок дії процесів глобалізації. Аналіз глобальних аспектів міграції свідчить про те, що вона фактично породжує в сучасному світі новий етнічний порядок, оскільки зазначені форми державного регулювання імміграції - асиміляція, сегрегація, мультикультуралізм, - сьогодні не можуть протидіяти мережному характеру соціального впровадження етнічної міграції.

Специфічно національна проблема в тому, що за істотного природного демографічного зменшення населення ми маємо й досить велике еміграційне зменшення еліти, життєздатної молоді й простих працівників (за різними оцінками - до 7 млн. чоловік). Водночас імміграційне заміщення за соціальними параметрами менш якісне (переважно малокваліфіковані працівники). Отже, навіть міграційна політика, заснована на етнічній селекції або сегрегації, яка відновлює етнічний баланс, не може вирішити проблему якісного відтворення структури населення.

Зазначається, що з погляду соціокультурних особливостей організації життєдіяльності, нелегальні іммігранти є соціальним каталізатором етнічної анклавізації діаспор, оскільки змушені обмежуватися в контактах із співтовариством, яке приймає, живуть замкненою громадою, у субкультурі якої часто панує жорсткий ієрархічний порядок. Ці замкнені співтовариства, що перебувають на нелегальному становищі, викликають у корінного населення етнофобію, оскільки є інформаційно закритими, далекими за культурою, соціально відособленими. Тому значна частина українців переконана, що вони численні, кримінальні, соціально небезпечні й небажані для співіснування.

Легалізація ж статусу іммігранта є символічною формою маніфестації того, що він потрібний, корисний, а, отже, соціально значимий для співтовариства, яке приймає; одночасно це накладає на іммігранта зобов'язання дотримуватися законів і культурних норм цього суспільства.

Тінізація імміграції, навпаки, призводить до безлічі негативних соціальних наслідків, зокрема, поширення ксенофобії, яка перешкоджає інтегративним процесам. Фобійні суспільні орієнтири конструюють соціальну ситуацію, за якої економічна активність іммігрантів сприймається вороже, а реальна конкуренція за відповідні господарські сегменти з боку титульного населення в цілому невисока. Така ситуація сприяє зростанню бар'єрного культурного кордону та анклавізації етнічних діаспор.

Аналіз розвитку етнонаціональної взаємодії в Україні у всіх соціальних та культурних аспектах свідчить про те, що модель асиміляції як політична стратегія інтеграції корінного населення й мігрантів не є продуктивною.

Більш вдалою, хоча й досить інертною в часовому вимірі, альтернативою асиміляції сьогодні є мультикультуралізм. Основою цієї політичної стратегії є визнання культурно диференційованих від основного суспільства груп, наділення їх особливими правами й правовим захистом їхньої культурної автономії. Мультикультуралізм, як національна політика, дозволяє вибудовувати систему горизонтальних відносин між етнічними групами з акцентацією уваги на проблемах їх культурного буття й відтворення культурної самобутності, враховуючи традиційні промисли та ремесла. У такому випадку мультикультуральні стратегії передбачають залучення механізмів регулювання, спрямованих на деполітизацію етнічних розбіжностей.

Третій розділ «Соціокультурні фактори міграційної політики України в контексті європейської інтеграції» присвячений дослідженню соціокультурних факторів міграційної політики України, світоглядної парадигми українського мігранта та формуванню міграційної політичної культури. Автор доводить, що міграційні процеси є важливим факторам соціокультурного розвитку сучасного світу, який глобалізується. Вони впливають на динаміку й стан зовнішніх та внутрішніх соціальних, економічних, політичних, культурних відносин. Суперечливий характер міграційних тенденцій у країнах Європи та світу виявляється передусім у тому, що, з одного боку, стримуючи природний спад населення, міграція позитивно впливає на демографічний стан суспільства, а з іншого - мігранти, етноконфесійний і соціальний склад яких відрізняється від складу населення, що приймає, викликають дестабілізацію громадського життя. У зв'язку з цим виникає необхідність цілеспрямованої акультурації мігрантів із подальшою інтеграцією до співтовариства, що приймає.

У першому підрозділі третього розділу «Сучасний український мігрант і його світоглядна парадигма» автор зосереджує увагу на тому, що в центрі вивчення міграційної політики, її світоглядної парадигми, має бути мігрант, його дії, досвід, уявлення, почуття, очікування. Так званий мігрантсько-центристський підхід дає можливість бачити мігранта як активну дійову особу, яка в більшості випадків наділена особливими якостями і готова до свідомих та рішучих дій заради досягнення своїх цілей. Сьогодні ж міграційна політики України з позиції вітчизняного урядовця уявляє українського мігранта, частіше, як жертву.

Зосередження уваги на особі мігранта, на його світогляді, відкриває перспективи дослідження так званого «перцептивного» аналізу міграції, тобто аналізу на основі відчуттів та уявлень. Заглиблення в економічні та юридичні аспекти міграції продемонструвало, що вплив економічних та правових чинників значно поступається ролі інших чинників, які належать до світоглядних.

Констатується, що найважливішим соціокультурним чинником є фактор суспільного сприйняття або несприйняття мігранта. Європейські суспільства швидше негативно ставляться до українського мігранта, що обумовлено, на нашу думку, досить складними причинами культурно-історичного та соціального характеру. Європа - це єдиний культурний макрорегіон попри відмінності між народами, які її населяють,. Тому вона «внутрішньо» не сприймає масові потоки іноземців з іншого культурного середовища.

Однією з причин гальмування та викривлення процесу інтеграції українського мігранта до іноземного суспільства є внутрішній конфлікт - конфлікт між власною самоідентифікацією українського мігранта та ідентифікацією його населенням країни, що приймає. Також ускладнюють ситуацію українського мігранта й особливості національного характеру: атрофія або реформованість історичної пам'яті та образу країни, ідеалістичність характеру, наявність витіснених та сублімованих страхів, закріплених у вигляді різних психологічних комплексів, посилений розподіл на «ми - вони» в етнічній взаємодії.

Доводиться, що транснаціональний характер українського суспільства, домінування в Україні двох стратегій формування загальнонаціональної ідентичності породжує різні підвалини консолідації, що є характерним для конкретних регіонів з різним етнічним складом та особливостями історичного розвитку. Тому українські мігранти сьогодні не мають чіткого позитивного образу власної країни. Але досвід роботи за кордоном позитивно впливає на політичну та громадянську активність українців.

Можна навіть сказати, що частина українських мігрантів виразніше відчула себе українцями після перебування за кордоном. У мігрантів змінюються світоглядні позиції, політичні орієнтації та повсякденна поведінка. Можна також стверджувати, що досвід трудової міграції за кордоном є своєрідною «школою демократії» для українських заробітчан з відповідною зміною їх світоглядних установок та політичних орієнтацій.

Негативна сторона адаптивного процесу - це психологічний стан українського мігранта, пов'язаний із тривалим розривом сімейних зв'язків, що негативно позначається на стані відносин в системі «діти - батьки», «дружина - чоловік», виникнення такого феномену, як соціальне сирітство.

Ключовим моментом відносин між мігрантами та країною, що приймає, є толерантність, терпимість в контексті ставлення до представників інших національностей. Але прояви ксенофобії, дискримінації, відкритих конфліктів досі мають місце, оскільки культурні та соціальні відмінності у суспільствах не лише не зникають, а навпаки, мають тенденцію до зростання. Тому, автор вважає, що масова міграція посилює інтерес до проблем мультикультуралізму та толерантності. До того ж, ця проблема стосується як українських мігрантів за кордоном, так і іноземців, яких сьогодні приймає українське суспільство.

Мультикультуралізм, що діє як моральний принцип, а в разі його визнання на державному рівні - як норма політично коректних міжгрупових та міжособистісних відносин, передбачає взаємну повагу представників різних етнонаціональних, мовно-культурних, гендерних, расових та інших груп, їх толерантне ставлення до ідентичності та культури.

Другий підрозділ третього розділу «Регулювання міграцій у сучасній Україні та формування міграційної політичної культури» присвячений вивченню діяльності держави у регулюванні міграційних процесів та виробленні ефективної міграційної політики. Автор вважає, що в цьому напрямку діяльність української держави має враховувати такі компоненти: технічну співпрацю з міграційними службами та зміцнення їх потенціалу; захист прав мігрантів; розвиток міжнародного міграційного права; збір інформації та дослідження міграційних процесів; дискусії та вироблення рекомендацій щодо міграційної політики; регіональну та міжнародну співпрацю; інформаційно-просвітницькі кампанії; охорону здоров'я мігрантів; гендерні аспекти міграції; інтеграцію та реінтеграцію; вивчення світоглядних позицій мігранта.

Євроінтеграційні наміри України передбачають відповідність міграційного законодавства та менеджменту до європейських стандартів. Це означає, що Україна повинна намагатися вибудовувати свій міграційний менеджмент таким чином, щоб спрямувати організаційну структуру власної міграційної політики в гуманістичний, соціально-культурний напрямок.

Дисертантка зазначає, що ідеальної організаційної структури управління міграцією не існує. Кожна країна має власні цілі та пріоритети в галузі міграції, для здійснення яких необхідні відповідні організаційні структури, покликані врегулювати питання контролю та застосування права, з одного боку, та сприяння переміщенню людей через кордони - з іншого.

Держава має зробити вибір між централізацією та децентралізацією міграційної політики. Централізація розуміється як організаційна система, за якої управління здійснюється центральним органом (національною штаб-квартирою), а децентралізація - система, за якої структурні підрозділи розсіяні та мають значну автономність під час реалізації завдань в межах загальної політики міграції.

Сучасна організаційна структура міграційної політики України не є централізованою, а розсіяною між різними департаментами та відомствами, що негативно впливає на процес вдосконалення управління міграційними процесами, не кажучи вже про врахування інтересів мігранта як індивідуальності. Окрім того, сьогодні в Україні відсутній єдиний документ стратегічного планування міграційної політики держави. Саме таким міг би стати Закон України «Про міграцію».

Водночас, в Україні відсутня виважена Концепція державної міграційної політики, а невизначеність пріоритетів міграційної політики спричиняє непослідовність владних дій і дублювання управлінських функцій.

Автор дотримується думки про необхідність створення в Україні єдиної міграційної служби, як центрального органу управління міграцією, який має враховувати аналіз світоглядних аспектів міграції та процеси формування міграційної політичної культури. Створення в Україні єдиної міграційної служби передбачено, передусім, Планом дій Україна - ЄС у сфері юстиції, свободи та безпеки.

Одним із основних напрямків формування позитивних світоглядних орієнтирів сучасного українського мігранта та його політичної культури є діяльність Департаментів публічної інформації міжнародних організацій та засобів масової інформації, оскільки саме інформація може слугувати інструментарієм для управління міграцією в будь-якому культурному середовищі. Інформаційні кампанії потребують значних ресурсів, проте, на наш погляд, вони є ефективними засобами підвищення поінформованості, зміни менталітету та уявлень про міграцію.

Висновки

1. Міграція як переміщення населення властива різним історичним епохам. Якісні характеристики цього процесу суттєво відрізняються, про що свідчать різноманітні визначення міграції, яка є об'єктом дослідження різних наук: економіки, демографії, соціології, політології.

Акцентуючи увагу на формально-статистичних сторонах міграції населення, економічний і демографічний підходи залишають за межами дослідження якісні характеристики, властиві міграції населення, виступаючи, по суті, з технократичних позицій у дослідженні процесів, які генеруються людиною (індивідом) або групою. Поза предметом вивчення залишаються аспекти адаптації й інтеграції мігрантів в новому співтоваристві. Дослідження міграційних процесів потребує виходити з інтегративних теоретичних концепцій, які розглядають різні стадії міграційного процесу, включаючи в них також і фазу інтеграції. У дисертаційному дослідженні до вивчення міграції як соціального процесу застосовано соціокультурний підхід, який враховує культурні, політичні, господарські та інші елементи суспільного цілого. Цей підхід до аналізу міграційних процесів дозволяє доповнити їх статистичні й економічні характеристики - ціннісними та культурними, оскільки враховує культурну специфіку приймаючого співтовариства, яка визначає змістовні особливості фази інтеграції мігрантів. Саме соціокультурний аналіз, дозволяє розкрити динамічну функцію культури в реорганізації соціального середовища приймаючого співтовариства.

2. Кінцевою стадією міграційного процесу є стадія інтеграції мігрантів у співтовариство, яке приймає. Інтеграція, як завершальна фаза міграційного процесу, має тривалий характер, що пояснюється психологічними й соціокультурними особливостями самих мігрантів і представників співтовариства, яке приймає. Мігранти не є гомогенним соціокультурним співтовариством, яке, з одного боку, диференціює мігрантів на різні підгрупи, залежно від способів їх економічної адаптації, а, з іншого, - дозволяє розробляти й реалізовувати міграційну політику, спрямовану на блокування тенденції до групової етнокультурної ізоляції прибулого населення. Найбільш важливою є культурна складова кінцевої фази міграції - період входження мігрантів у співтовариство. Це пояснює правомірність використання різних термінів («інтеграція» і «приживлюваність», а також «адаптація»), залежно від вибору конкретних стратегій інтеграції мігрантів у нове суспільство. Адаптація - це пристосування до умов навколишнього середовища, причому на цьому процес входження й ознайомлення мігрантів із співтовариством, яке приймає, може зупинитися. Інтеграція мігрантів - інший рівень взаємодії мігрантів із співтовариством, яке приймає, більш складний щодо досягнення позитивного типу соціальних взаємодій.

Інтеграція й «приживлюваність» пояснюють одне й теж явище, але вживаються щодо мігрантів різних категорій: інтеграція вживається стосовно до мігрантів, які прибувають з далекого зарубіжжя, «приживлюваність» стосується мігрантів із близького зарубіжжя або тих, що переміщуються в межах країни або регіону. Вживання цих понять також зумовлене не лише існуючим статусом мігранта, але й збігом або розходженням культурних характеристик мігрантів і співтовариства, яке приймає.

3. Дослідження продемонструвало, що хвилі етнічної міграції об'єктивно приносять із собою зіткнення досить різних моделей групового соціального досвіду й ціннісних картин світу. Із соціокультурної погляду міграційний конфлікт демонструє взаємодію стилів поведінки, групової інтеграції й саморегуляції мігрантів та старожилів, розходження їхніх культурних стандартів і типових психологічних орієнтацій.

Розгляд проблем міграції в сучасній Україні, незважаючи на досить активну наукову розробку проблематики, майже не висвітлює основні питання культурних розбіжностей, без аналізу яких суперечності адаптації й інтеграції, етнічних конфліктів за участю мігрантів, їхньої конкуренції на ринку праці зі старожилами та й інші проблем вирішуються поверхово.

Модель поведінки, або реальна побудова системи відносин і дій у різних етноконтактних ситуаціях, стає в такому випадку ключовим моментом, надаючи інтерактивного характеру всьому процесу адаптації й соціокультурної інтеграції етнічного мігранта в співтовариство, яке приймає.

Водночас з помітним зростанням етноафіліативних установок українців зростає також етнофобія, спрямована переважно на неслов'янських мігрантів. Разом з тим, етнічні гетеростереотипи дозволяють схарактеризувати культурні розбіжності, які перешкоджають соціальній інтеграції мігрантів неслов'янських національностей.

4. У процесі дослідження було розглянуто міграційні наслідки міжетнічних конфліктів на пострадянському просторі, виявлено соціокультурні проблеми інтегрування етнічних мігрантів в українське суспільство.

Раціональний, прагматичний підхід до питань етнічної міграції повинен грунтуватися на усвідомлення двох констант: 1) етнічна міграція в Україні буде розвиватися, однак, це тривалий процес, який вимагає вироблення відповідної послідовної політичної стратегії; 2) немає підстав припускати успіх (або хоча б можливість) соціокультурної асиміляції етнічних мігрантів: анклавність моделі етнічної міграції об'єктивно зумовлена, отже, об'єктом соціального регулювання залишаться діаспори.

Аналізуючи глобальні аспекти окресленого процесу було з'ясовано, що міграція фактично породжує в сучасному світі новий етнічний порядок, оскільки залучені форми державного регулювання імміграції: асиміляція, сегрегація, мультикультуралізм - сьогодні не можуть протидіяти мережному характеру соціального впровадження етнічної міграції.

Легалізація статусу іммігранта є формою маніфестації того, що він потрібний, корисний для суспільства, яке приймає, і одночасно це накладає на мігранта зобов'язання дотримуватися законів і культурних норм суспільства. Тінізація імміграції, навпаки, призводить до негативних соціальних наслідків, враховуючи й поширення ксенофобії, що перешкоджає інтегративним процесам.

5. Аналіз практики розвитку етнонаціональної взаємодії в Україні, як і в інших державах світу, в усіх його соціальних та культурних аспектах свідчить про те, що як політична стратегія інтеграції корінного населення й мігрантів модель асиміляції не є вичерпною. Більш вдалою, хоча й досить інертною альтернативою асиміляції сьогодні є мультикультуралізм. Основою цієї політичної стратегії є визнання культурно диференційованих від основного суспільства груп, надання їм особливих прав захисту їхньої культурної автономії.

Головним у міграційній політиці України має бути формування світоглядних позицій мігранта, його політичних та громадянських орієнтацій, балансу між громадянською та етнічною ідентичністю. Досвід свідчить про те, що часто відбувається так звана «криза ідентичності» або «криза інтеграції» мігранта в іноземне суспільство.

Негативним аспектом образу українського мігранта є його розрив з родиною, виникнення феномену «соціального сирітства», коли діти лишаються в Україні з одним із батьків, або взагалі без обох, доки останні перебувають за кордоном на заробітках. Досить часто українські мігранти стають жертвами дискримінації та ксенофобії, стигматизації, тобто клеймування з боку населення країни, що приймає, як такі, що забирають робочі місця місцевих жителів.

6. Українські національні доктрини регулювання міграційних процесів не містять мігрантсько-центристського підходу, в основі якого є мігрант. В Україні відсутній єдиний документ стратегічного планування міграційної політики держави. Україна досі не приєдналася до Міжнародної Конвенції ООН про захист прав усіх трудових мігрантів та членів їхніх сімей, до Конвенції МОП № 143 про зловживання у сфері міграції та забезпечення трудовим мігрантам рівних можливостей й однакового ставлення до них, а також Конвенції МОП № 181 про приватні агентства працевлаштування, що проголошують гуманістичний підхід до мігранта як до індивідуальності, враховують зміни в його світоглядних позиціях.