Політика Республіки Індія щодо країн пострадянського простору (1991-2004)

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

23.00.04 - політичні проблеми міжнародних

систем та глобального розвитку

ПОЛІТИКА РЕСПУБЛІКИ ІНДІЯ ЩОДО КРАЇН ПОСТРАДЯНСЬКОГО ПРОСТОРУ (1991-2004 РР.)

ДАВИДОВИЧ ЛЮДМИЛА ЯРОСЛАВІВНА

Київ-2011

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Крах біполярної системи міжнародних відносин та розпад Радянського Союзу призвели до зміни якісних характеристик зовнішньої політики Індії, зокрема її суверенізації та деідеологізації. Ці чинники зумовили формування сучасної індійської зовнішньої політики як нової політичної реальності, що докорінно відрізняється від політики офіційного Делі часів біполярної системи міжнародних відносин та потребує уважного вивчення із застосуванням підходів та методів політологічної науки.

Після завершення «холодної війни» Республіка Індія демонструє поступальне зростання своєї ролі на міжнародній арені, ставши ключовим центром сили у Південній Азії. Потенціал цієї держави дозволяє їй активно співпрацювати і здійснювати незалежну політику не лише з близьким оточенням, але й з іншими державами світу.

Дослідження концепції зовнішньої політики Індії в постбіполярний період, вивчення стратегії реалізації національних інтересів та пріоритетів країни на пострадянському просторі, а також визначення етапів та специфіки формування двосторонніх відносин Республіки з країнами регіону у період після розпаду СРСР, дає можливість визначити пріоритетні напрями політики зазначеної держави щодо країн пострадянського простору.

У контексті національних інтересів України, дослідження зовнішньої політики Індії має значну актуальність з огляду на рівень відносин між двома державами, що сформувався протягом досліджуваного періоду. З розпадом Радянського Союзу зник єдиний координаційний центр Москва-Делі, який виступав посередником у русі товарів та послуг з радянських республік до Індії, що спричинило появу елементу конкурентності та змагальності у відносинах Індії з суверенними державами пострадянського простору. В цьому зв'язку, дослідження особливостей та пріоритетних напрямів реалізації політики Індії щодо країн пострадянського простору є важливим для формування українською дипломатією стратегії двосторонньої та багатосторонньої співпраці з цією державою, особливо в тих галузях співробітництва, які є предметом спільного інтересу Індії, України та інших колишніх радянських республік, зокрема Російської Федерації. Вивчення політики Індії щодо країн пострадянського простору дає можливість оптимізувати зовнішньополітичні зусилля України в частині формування ефективноїї співпраці з Індією, а також посилення присутності України в регіоні Південної Азії, де, на сьогоднішній день, інтереси нашої держави представлені досить невиразно.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана в рамках комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України» (№01БФ048-01), програми Інституту міжнародних відносин «Розробка міжнародно-правових, політичних та економічних основ розбудови Української держави» (номер державної реєстрації 0197U003322). Дослідження здійснено згідно з науковою програмою кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Моделювання місця і ролі України в процесі глобальної трансформації системи міжнародних відносин» (номер державної реєстрації 0197U003325).

Мета і завдання дослідження. Метою даного дослідження є вивчення комплексу відносин Республіки Індія з країнами пострадянського простору, встановлення факторів формування та пріоритетних напрямів політики Індії на пострадянському просторі.

Відповідно до зазначеної мети, автором сформульовано такі завдання даного дослідження:

- вивчити роль індо-радянських відносин як передумови формування політики Індії щодо країн пострадянського простору;

- дослідити основні концептуально-теоретичні засади політики Індії щодо країн пострадянського простору;

- визначити чинники, які вплинули на формування політики Індії щодо колишніх радянських республік;

- здійснити аналіз основних форм реалізації політики Індії на пострадянському просторі;

- з'ясувати роль країн пострадянського простору в зовнішньополітичній стратегії Індії після розпаду Радянського Союзу;

- визначити місце та роль України у зовнішній політиці Індії.

Об'єктом даного дисертаційного дослідження виступає зовнішня політика Республіки Індія.

Предметом дослідження є політика Індії на пострадянському просторі.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1991 по 2004 рр. Розпад СРСР та крах біполярної системи міжнародних відносин співпав у часі з приходом до влади в Індії уряду Нарасімхи Рао та початком нового етапу у зовнішній політиці Індії. 2004 рік - це період великої політичної кризи в Республіці, що завершився парламентськими виборами, зміною уряду та приходом до влади партії Бхаратія Джаната Парті.

Методологічна основа дослідження. З метою проведення даного дослідження автор застосував традиційні для політологічної науки методи. Зокрема, системний аналіз пропонує зручний підхід при здійсненні регіональних досліджень, оскільки дозволяє виокремлювати певні структурні компоненти зовнішньої політики держави, такі як військово-технічне співробітництво, політична співпраця, економічна взаємодія тощо.

При цьому, автор керувався дескриптивним підходом до визначення поняття системи, вважаючи, що будь-який об'єкт виступає системою, але тільки в тому аспекті, у якому його зовнішній прояв (властивість, функція) задається його внутрішнім устроєм (відносинами, структурою, взаємозв'язками).

Для аналізу емпіричного досвіду формування та здійснення відносин Індії з країнами пострадянського простору, а також з метою характеристики основних напрямів політики Республіки в досліджуваному регіоні автор використав емпірико-аналітичний, логічний та інституційно-порівняльний методи.

Історико-порівняльний метод дозволив автору виділити особливості політики Індії щодо Радянського Союзу, з одного боку, та щодо країн пострадянського простору - з іншого.

З метою вирішення окремих завдань дослідження, зокрема, для побудови системи пріоритетів політики Індії на пострадянському просторі використовувалися елементи геополітичного аналізу та порівняльного методу - для встановлення характерних ознак зовнішньої політики Індії досліджуваного періоду.

Наукова новизна. На основі наукового аналізу значного масиву теоретичних та емпіричних джерел здійснено грунтовний аналіз політики Республіки Індія на пострадянському просторі, визначено роль колишніх радянських республік у зовнішній політиці Індії та окреслено пріоритетні напрями індійської політики в регіоні.

Автором отримано такі результати, які мають наукову новизну:

- аргументовано, що індо-радянські відносини мали частковий вплив на формування комплексу відносин Індії з країнами пострадянського простору в цілому, оскільки з початку 1991 року індійське керівництво розглядало лише Російську Федерацію як виключну правонаступницю СРСР, у той час решта колишніх радянських республік відігравали у політиці Індії на пострадянському просторі другорядну роль;

- з'ясовано, що відхід від влади уряду Індійського Національного Конгресу, який був орієнтований на партнерство з СРСР, а після його розпаду - з колишніми радянськими республіками, особливо Російською Федерацією, та прихід до влади уряду правої партії Бхаратія Джаната Парті, яка мала чітку «прозахідну» зовнішньополітичну орієнтацію, став ключовим внутрішнім чинником, який заклав підвалини формування політики Індії щодо країн пострадянського простору;

- встановлено, що значну роль у формуванні політики Індії щодо країн пострадянського простору на глобальному рівні відіграли зовнішні фактори, зокрема відносини Індії зі Сполученими Штатами Америки, як світовим центром сили, а також Російською Федерацією та КНР, як регіональними центрами сили;

- визначено, що при формуванні політики Індії щодо країн пострадянського простору протягом 1991 - 2004 рр. визначальними стали безпековий та енергетичний фактори, у той час як економічний чинник не відігравав помітної ролі;

- встановлено, що як пріоритетні на пострадянському просторі Індією розглядаються відносини з державами регіону Центральної Азії та Російською Федерацією, а Україна посідає другорядне місце у зовнішньополітичній стратегії Республіки. Водночас, найбільш низьким є рівень активності індійської дипломатії у відносинах з Молдовою, Республікою Білорусь, державами Балтії та Кавказу.

Наукове та практичне значення дисертаційного дослідження визначаються його політичною й науковою новизною. Здійснене дослідження та одержані результати сприяють розробці нових підходів у науковій роботі та практичній діяльності Міністерства закордонних справ України, істотно розширюють бачення проблематики формування та реалізації політики Республіки Індія щодо колишніх радянських республік, а також розширюють можливості удосконалення навчальних програм з міжнародних систем та глобального розвитку, підготовки таких курсів у вищих навчальних закладах освіти, як «Зовнішня політика країн Азії», «Зовнішня політика України», «Міжнародні відносини в Африці, Азії та Латинській Америці» тощо.

Науково-дослідний аспект застосування результатів дослідження полягає в тому, що його основні положення та висновки можуть бути використані для подальшої розробки цієї проблематики. Теоретичне значення полягає в тому, що здійснене комплексне дослідження політики Індії на пострадянському просторі. Положення дисертації можуть бути використані для дослідження зовнішньої політики Індії, вивчення двосторонніх відносин України з країнами азійського континенту тощо.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження було апробовано автором на щорічних міжнародних науково-практичних конференціях студентів, аспірантів та молодих вчених Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Шевченківська весна. Міжнародна науково-практична конференція студентів, аспірантів та молодих вчених, присвячена 15-й річниці незалежності України”, (Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 10 березня 2006 р.), конференціях молодих вчених Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка («Індія у сучасному світі», Київ, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, листопад 2006 року), міжнародних наукових конференціях («Х Сходознавчі читання імені А.Ю.Кримського», Київ, Інститут сходознавства імені А.Ю.Кримського, 5-6 жовтня 2006 року) доповідались на засіданнях кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні положення дослідження було відображено в 3 наукових статтях та 2 тезах наукових конференцій.

Структура роботи обумовлена визначеними метою, об'єктом та предметом дослідження. Вона складається з вступу, трьох розділів, висновків, додатків та списку використаних джерел (317 найменувань українською, англійською та російською мовами). Загальний обсяг роботи складає - 230 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито її зв'язки з науковими програмами, сформульовано мету й завдання дослідження, визначено його об'єкт та предмет, обґрунтовано наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі - „Концептуально-теоретична та джерельно-документальна база дослідження” - обґрунтовано концептуальні засади дослідження, категорійно-понятійний апарат, наводиться пояснення методологічних засад дослідження та огляд основних джерел, використаних при написанні рукопису дисертації, а також фахової літератури з проблематики формування та реалізації політики Індії у постбіполярний період.

Основу даного дослідження значною мірою становлять документи-першоджерела, зокрема: міжнародні договори, нормативно-правові акти, офіційні документи МЗС Індії, заяви, промови, а також прес-релізи за результатами дво- та багатосторонніх зустрічей вищих посадових осіб Індії з керівництвом пострадянських республік. Базою для залучення фактичного матеріалу стали видання індійських офіційних установ, у тому числі інтернет-видання МЗС Індії, Міністерства оборони Індії, Інституту дипломатичної служби (Foreign Service Institute) при МЗС Індії.

Серед українських вчених, які зробили вагомий внесок у розвиток індології та вивчення відносин на пострадянському просторі слід відзначити А.Кобзаренка, П.Ігнатьєва, О.Лукаш, О.Бордиловську, І. Горобця, М.Дорошка.

Другу групу наукових досліджень становлять науково-теоретичні розробки індійських фахівців з питань зовнішньої політики. У ході даного дослідження автор вивчав наукові доробки фахівців Школи міжнародних досліджень при Університеті ім. Дж.Неру, Інституту дипломатичної служби при МЗС Індії, Інституту оборонних досліджень та аналізу, Делійського фонду «Індія-Центральна Азія», Центру міжнародної політики, організацій та роззброєння Національного Університету ім. Дж.Неру.

Динаміку політичних процесів в Індії та їх вплив на зовнішню політику держави після розпаду СРСР, програмні документи політичних партій Республіки в частині реалізації зовнішньополітичного курсу держави та практику їх втілення досліджують індійські політологи С.Бхамбхрі, Дж. Бхандйопадхая, Х. Капур, К.Кумар, М. Кхілані, А.Нурані, К.Рама, Д.Гупта, М.Біпан.

Третю групу наукових досліджень становлять теоретичні розробки з питань зовнішньої політики Індії, здійснені фахівцями-індологами, представниками російської політологічної науки. Слід відзначити, що в традиціях російської індології ми можемо прослідкувати спадкоємність радянської індологічної школи. Так, в Російській Федерації існує потужна школа вивчення зовнішньої політики Індії, зокрема, на базі Інституту Азії й Африки та Інституту Сходознавства РАН. та російського Інституту світової економіки та міжнародних відносин (ИМЭМО). Визнаними фахівцями з проблем Південної Азії та зовнішньої політики Індії в Росії є Т.Шаумян, В.Бєлокриницький, Ф.Юрлов, С.Лунєв, Б.Клюєв, В.Якунін. Водночас, автори розглядають Індію в світовому політичному просторі лише частково беручи до уваги роль ЦАР у зовнішній політиці Республіки, при цьому не розглядаючи пострадянський простір в цілому.

Наступна група робіт представлена дослідженням політики Індії в Центральній Азії та еволюції відносин Республіки з країнами регіону. Зокрема, проблематика вивчення факторів і головних чинників, які впливають на формування та здійснення політики Індії щодо ЦА розробляється В.Волковим, О.Гриневич, А.Лукіним, Д.Прейгером, Б.Парахонським. Автори сходяться на спільній позиції, що головними інтересами Республіки в зазначеному регіоні є безпекові інтереси та співпраця у енергетичній сфері. Водночас, більшість зазначених науковців приділяють основну увагу переважно державам - «енергетичним донорам» (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан), практично залишаючи поза увагою Киргизстан і Таджикистан.

З метою проведення даного дослідження та з огляду на методологічну проблему визначення категорії регіону (субрегіону) в науці про міжнародні відносини, автор розглядає поняття „регіон” у розумінні наднаціонального утворення, консолідованого різними критеріями (політичними, історичними, економічними, етнокультурними тощо).

Авторське визначення поняття пострадянського простору полягає у трактуванні його як простору політичного, тобто такого, що визначає динамічну політичну організацію держав та їх суспільств, різних за своїми цивілізаційними, культурними, соціальними характеристиками. Усвідомлення пострадянського простору, як простору політичного, дає змогу автору розглядати його як складову частину світового політичного простору.

У територіальному вимірі можна визначити, що пострадянський простір має регіональний рівень організації із слабкими суб'єктами наднаціонального та субнаціонального характеру. З одного боку, під пострадянським простором можна розуміти всі держави, які колись формували Радянський Союз, а з іншого - ті самі держави, за винятком балтійських країн, що найпізніше увійшли до складу СРСР та були значно відособленими від решти радянських республік у своєму політичному розвитку, майже одразу обравши шлях європейської та євроатлантичної інтеграції, відмовившись залучатися до будь-яких інституцій, що об'єднували пострадянські республіки (зокрема, СНД). Водночас, при проведенні дослідження автор користується географічними рамками, що є, на його погляд, більш історично обґрунтованими. Таким чином, у даній роботі розглядаються відносини Індії з усіма 15 колишніми радянськими республіками.

В рамках цього дослідження під зовнішньою політикою держави автор розуміє її поведінку в рамках комплексу взаємозв'язків із зовнішнім світом, тобто з іншими учасниками системи міжнародних відносин, які знаходяться за межами країни і є відносно неї або активними суб'єктами, або об'єктами цілеспрямованого політичного або іншого типу впливу.

У другому розділі - „Формування політики Індії щодо країн пострадянського простору”- автором виявлено, що досвід індійсько-радянського співробітництва відіграв важливу роль при формуванні комплексу відносин Індії з країнами пострадянського простору, зокрема в частині визначення пріоритетних напрямів співпраці із зазначеними державами після розпаду СРСР.

Держави пострадянського простору займали важливе місце у зовнішній політиці Індії, метою якої стало зміцнення регіонального лідерства Республіки та боротьба за перетворення у гравця глобального рівня.

У концепціях зовнішньої політики Індії протягом періоду, що досліджувався, зокрема, у доктрині Гуджрала, окремим державам пострадянського простору, а саме Центральноазійського регіону, який виділений в окреме «коло» зовнішньої політики Республіки, приділялася значна увага в контексті досягнення головної мети зовнішньої політики Індії в постбіполярний період, яка полягала у набутті країною статусу великої держави. Принципи мирного співіснування, територіальної цілісності і суверенітету, ненасилля залишаються наріжним каменем зовнішньої політики держави Індії. Важливу роль при формуванні політики Республіки на пострадянському просторі відіграла концепція неприєднання та позитивного нейтралізму основними постулатами якої є: антирасизм, антиколоніалізм, неучасть у військових блоках, повага права держав на колективну та самостійну оборону, мирне співіснування держав тощо. Одночасно з концепцією неприєднання та позитивного нейтралізму в зовнішній політиці Індії розвивалась концепція «васудхайва кутумбакам» - «світ, як велика родина». Суть зовнішньополітичної концепції «васудхайва кутумбакам» полягала у тому, що всі держави світу, як члени єдиної родини, мають об'єднатися в боротьбі із загрозами, які виникають в процесі світової еволюції. Ця концепція базується на принципах плюралізму, синергізму та співіснування, що складають основу національної ідентичності самої Індії. Саме в контексті даної концепції формується уявлення представників індійських зовнішньополітичних кіл та науковців про неподільність безпеки для всіх, логічним вираженням якої стали доктрини ненасилля та всезагального роззброєння, а також принцип мирного співіснування. Фактично, концепція базується на формулюванні «світ єдиний і безпека його неподільна». Ідея ненасилля, як головна передумова забезпечення миру у світі доповнюється з часом необхідністю розвивати дружні відносини між усіма націями.

Відносини Індії з США, Китаєм та Пакистаном впливали на формування індійської політики щодо країн пострадянського простору, особливо на взаємодію з Росією, державами регіону ЦА та Україною.

Прагнення подолання прогалин у безпекових питаннях, зокрема спричинених розпадом Радянського Союзу, змусило Індію здійснювати пошук нових засобів забезпечення національної безпеки. Розробка та випробування ядерної зброї Індією у 1998 році не зашкодила розвитку відносин з пострадянськими країнами, незважаючи на те, що реакція деяких з них була критичною. Однак, для останніх це означало, що Індія перестала розглядати їх в контексті стратегічних партнерів у галузі безпеки, віддавши перевагу партнерству із Сполученими Штатами Америки.

Відбулося суттєве згортання військово-технічної співпраці з колишніми радянськими республіками, спричинене втратою потужностей радянського ВПК, проникненням на індійський ринок інших виробників звичайних озброєнь, а також несприятливою політичною ситуацією у двосторонніх відносинах (наприклад «пакистанський інцидент» у відносинах з Україною).

Військові конфлікти в Іраку, Афганістані та на індо-пакистанському кордоні, так само як і конфлікти на пострадянському просторі, не мали суттєвого впливу на відносини з країнами пострадянського простору, хоча позиції Індії багато у чому збігалися з позиціями зазначених держав.

Активні зусилля індійської дипломатії, спрямовані на обрання Індії постійним членом Ради Безпеки ООН, зацікавленість у розвитку співробітництва в рамках таких міжнародних організацій як СОТ, ЄС, прагнення вступити до ШОС стали факторами, які впливали на двосторонні відносини з країнами пострадянського простору.

Пріоритет у відносинах з державами пострадянського простору надавався Індією двостороннім відносинам, а структури багатостороннього співробітництва відігравали допоміжну роль.

У третьому розділі - „Основні напрями політики Індії на пострадянському просторі”- досліджувалися головні напрями політики Індії щодо країн пострадянського простору. Зокрема, автором було встановлено, що пріоритетними напрямами політики Індії на пострадянському просторі стали напрями Індія-РФ, Індія-Центральна Азія, у той час як співпраця з країнами Східної Європи, зокрема Україною, а також державами Балтії та Південного Кавказу відігравала другорядну роль.

Автором виділено три основних етапи розвитку індійсько-російського двостороннього співробітництва: перший етап (1991-1996 роки) характеризувався відходом Індії від ідеї налагодження стратегічного партнерства з РФ та формуванням якісно нового рівня двостороннього співробітництва, що було зумовлено рядом внутрішніх та зовнішніх чинників. Серед внутрішніх факторів слід відзначити: потужний вплив партійної ідеології правлячої партії ІНК на формування зовнішньополітичного курсу держави загалом, та її політики щодо країн пострадянського простору-зокрема. Так, історично в зовнішній політиці держави уряд ІНК відводив чільне місце стратегічному партнерству між Індією та СРСР, а згодом РФ. Серед зовнішніх чинників, які чинили вплив на формування політики Індії щодо РФ автор виділив такі: розпад біполярної системи міжнародних відносин та посилення впливу США на міжнародній арені; політична та економічна кризи в самій РФ; відсутність чіткої концепції зовнішньої політики Росії; неоднозначна позиція російського керівництва щодо індо-пакистанського конфлікту.

Переломним моментом, який символізує собою початок другого етапу (1996-2000 рр.) формування відносин між Росією та Індією, як встановлено в ході дослідження, став 1996 рік. Передумовою до якісного прориву у формуванні двосторонніх індо-російських відносин стали: зміна влади в обох державах, врегулювання питання з виплатою Індією державного боргу, інтенсифікація взаємодії Індії та РФ в частині боротьби з проявами релігійного екстремізму, міжнародного тероризму. У це період в Індії до влади приходить новий уряд Національного Фронту під керівництвом партії Джаната Дал Парті. В той же час в Росії на пост Міністра закордонних справ було призначено Є. Примакова, сходознавця, колишнього директора Інституту сходознавства РАН. Внаслідок таких кадрових перестановок Росія стала більш відкритою для формування ефективної співпраці з Індією.

Важливою передумовою інтенсифікації двостороннього співробітництва стало об'єднання зусиль у галузі боротьби з сепаратизмом та міжнародним тероризмом.

Вагомим питанням у індо-російських відносинах протягом другого етапу їх становлення стала ядерна політика Індії. З точки зору російської сторони прагнення до набуття ядерної зброї це не лише загроза регіональній безпеці, але і стимулювання ядерних амбіцій інших держав, що може стати викликом для світової системи безпеки. При цьому, на противагу позиції США в цьому питанні, РФ намагалася уникати різких коментарів щодо ядерної програми Індії.

Перспективним вектором політичної співпраці у 1996-2000 роках між Індією та Росією була взаємодія в рамках ООН. Підтримка Росією постійного членства Індії в Раді Безпеки ООН була дуже важливою для Республіки.

Висока динаміка розвитку взаємовідносин між Індією та Росією у всіх сферах політичного та економічного життя, інтенсивна військово-технічна співпраця та проведення спільних індо-російських досліджень у галузі атомної енергетики протягом 1996-2000 рр., вивели їх на новий рівень, який із жовтня 2001 року став офіційно називатися «відносинами стратегічного партнерства» і ознаменував собою початок третього етапу російсько-індійського співробітництва.

Зміни геополітичної карти світу, що були зумовлені розпадом СРСР, призвели до формування кардинально нової геополітичної ситуації у регіоні Центральної Азії. На відміну від часів холодної війни, суперництво великих держав у регіоні ЦА базується не на ідеологічній, а на економічній основі. Оскільки Індія прагне перетворення на центр сили в світовій політиці, уряди ІНК, Об'єднаного Національного Фронту та Бхаратія Джаната Парті провадили активну зовнішню політику, спрямовану на забезпечення присутності Республіки у регіоні. Забезпечення надійних шляхів постачання нафти та газу з регіону ЦА до Індії - головне завдання, яке необхідно вирішити індійському керівництву. Одним із варіантів став проект трубопроводу Туркменістан-Афганістан-Пакистан, переговори про побудову якого були тривалими та складними. Серед причин затягування вирішення цього питання слід відзначити політичну ситуацію у Афганістані, недостатній попит Пакистану на газ, а також те, що учасниками переговорів є ворогуючі Індія та Пакистан.

Другим важливим вектором політики Індії щодо колишніх радянських республік ЦА на регіональному рівні є розвиток інтенсивного співробітництва з цими країнами в галузі боротьби з міжнародним тероризмом.

Третім вагомим напрямом політики Республіки щодо країн ЦА стало прагнення Республіки брати участь в інтеграційних процесах в цьому регіоні, зокрема намір приєднатися до Шанхайської організації співпраці, яка набуває все більшого значення, як об'єднавчий та координаційний центр країн ЦА і цим самим стає ще більш привабливим з точки зору індійської політики.

Економічний вектор є четвертим важливим вектором політики Індії щодо країн ЦА. Індія прагне до укріплення економічних зв'язків із країнами регіону, підкреслюючи, що він є для неї потенційним ринком збуту промислової продукції, а також перспективним джерелом паливно-енергетичних ресурсів та корисних копалин.

У результаті дослідження автором визначено, що відносини з країнами Балтії не мали для Індії важливого значення. Індія не визнавала незалежності балтійських республік у зв'язку із сильними дезінтеграційними процесами на території самої Республіки. У період, що досліджувався, співпраця Індії з країнами Балтії не отримала динамічного розвитку. Така низька інтенсивність контактів зумовлена політичною відокремленістю Литви, Латвії та Естонії від решти колишніх радянських республік. Невеликі території, відсутність потужних оборонної та військово-промислової галузей, сепаратистські настрої ще за часів існування СРСР та конфліктність відносин з Росією стали тими негативними чинниками, які знайшли своє відображення в незначних обсягах як політичного, так і економічного співробітництва Індії з цими державами.

Співпраця Індії з державами Південного Кавказу мала формальний і ситуативний характер та не відрізнялася стратегічним характером. Серед країн Південного Кавказу найбільш активно розвивалась співпраця Індії з Вірменією.

Встановлено, що серед колишніх радянських республік - країн Східної Європи найбільш активну співпрацю Індія вела з Україною, у той час як відносини з Молдовою та Білорусією не були активними вектороми політики Республіки на пострадянському просторі.

У формуванні індо-українських відносин можна виділити три основних етапи. Негативну роль у формуванні індо-українських відносин на першому етапі (1991-1996 рр.) відіграло підвищення рівня конфліктності між Києвом та Москвою в цей період - відмова України від повноправного членства в СНД, питання територіальної приналежності півострова Криму тощо. Офіційний Київ очікував підтримки в цих питаннях від усіх держав світу, у тому числі й від Індії. При цьому, офіційний Делі не висловив жодної позиції щодо подій у відносинах між Україною та Росією.

Другий етап (1997-2000 рр.) характеризується помітним охолодженням відносин, спричиненим підписанням українською стороною у 1996 році угоди з Пакистаном на поставку протягом 1996-1999 років 320 одиниць танків Т-80УД. Гострота реакції офіційного Делі була спричинена тим, що на момент реалізації вищезазначеної угоди, відбувся черговий зрив мирного переговорного процесу між Пакистаном та Індією. Черговим фактором, що негативно відобразився на формуванні індо-українських відносин цього періоду стало випробування Індією ядерної зброї. Україна, як держава, що відмовилася від зброї масового знищення, негативно поставилася до набуття Індією статусу ядерної держави. МЗС України поширило заяву, в якій зазначалося, що проведення ядерних випробувань є такими, що суперечать нормам міжнародного законодавства та не сприяють зміцненню миру та стабільності у світі.

Третій етап (2001-2004 рр.) характеризується поступовим відновленням політичної співпраці, розвитком економічного діалогу. Зокрема, в Делі відбувся другий раунд політичних консультацій між зовнішньополітичними відомствами України та Індії. Така зміна політики щодо України в зазначений період спричинена тим, що до влади в Індії приходить уряд Національного Демократичного Альянсу, який розглядав вектор індо-українського партнерства як спосіб диверсифікації співробітництва з колишніми радянськими республіками. Третій етап індо-українських відносин набув дійсного концептуального наповнення після прийняття державного візиту Президента України Л. Кучми до Делі в 2002 році. Україна та Індія проголосили, що мають намір співпрацювати у стратегічно важливих для обох країн галузях: енергетиці, аерокосмічній сфері та сфері мирного освоєння космосу, будівництві нафто- та газопроводів, металургійній галузі тощо. Позитивно на формуванні індо-українського партнерства на даному етапі позначилася взаємна підтримка України та Індії у прагненнях вступу України до СОТ. У 2000-2004 рр. між Індією та Україною було зафіксоване зростання товарообігу. Перспективними сферами співробітництва є металургія, енергетика та аерокосмічна галузь.

ВИСНОВКИ

Відповідно до поставлених завдань дисертаційного дослідження було зроблено такі висновки:

1. Позитивний досвід індо-радянського співробітництва відіграв важливу роль при формуванні комплексу відносин Індії з країнами пострадянського простору. У результаті дослідження автором встановлено, що після розпаду Радянського Союзу Індія продовжувала співробітництво з колишніми радянськими республіками переважно у тих самих сферах, які мали першочергове значення для Делі за часів біполярної системи міжнародних відносин - політичній, безпековій, військово-технійчній. При цьому, насиченість та інтенсивність взаємодії була значно нижчою у зв'язку з економічним та політичним ослабленням держав пострадянського простору.

Водночас автором з'ясовано, що характер співпраці Індії з колишніми радянськими республіками у постбіполярній системі міжнародних відносин значно відрізнявся від індійсько-радянського співробітництва часів холодної війни. Головною відмінністю стало те, що в біполярній системі міжнародних відносин Індія будувала асиметричні відносини з СРСР, тобто на міжнародній арені Республіка реалізовувала свою політику згідно із радянськими інтересами або утримувалась від будь-яких кроків, ніколи не діючи в розріз із зовнішньополітичним курсом радянського керівництва, у той час як після краху Радянського Союзу Індія стала здійснювати самостійну зовнішню політику, спрямовану на поглиблення як вертикальних, так і горизонтальних симетричних зв'язків із світовими державами. Таким чином, усі країни пострадянського простору розглядалися Індією як рівноправні партнери Республіки, а інтенсивність діяльності індійської дипломатії тут визначалась концентрацією національних інтересів і безпосередньою зацікавленістю у вирішенні певних стратегічних завдань.

Встановлено, що важливою особливістю політики Індії на пострадянському просторі, яка суттєво відрізняла її від індійсько-радянських відносин, стала деідеологізація співробітництва Республіки з державами зазначеного простору. Зниження ролі ідеологічного чинника при формуванні зовнішньої політики Індії щодо колишніх радянських республік пояснюється зникненням системи блокового протистояння з одночасним збільшенням впливу в нових геополітичних реаліях економічного та безпекового факторів.

2. У ході проведеного дослідження автором встановлено, що політика Індії щодо держав пострадянського простору протягом 1991-2004 рр. не була доктринально оформлена.

Водночас, співробітництво з колишніми радянськими республіками здійснювалось індійським керівництвом з дотриманням принципів двох основних зовнішньополітичних концепцій, які взаємно доповнювали одна одну - концепції неприєднання та позитивного нейтралізму та концепції „світ, як велика родина” („васудхайва кутумбакам”).

Зокрема, політика Республіки Індія на пострадянському просторі протягом досліджуваного періоду реалізовувалась з дотриманням міжнародно-правового принципу нейтралітету. У цьому контексті показовою є участь Індії в обговоренні та прийнятті резолюцій Ради Безпеки ООН щодо врегулювання військових конфліктів, які виникли на пострадянському просторі після краху біполярної системі міжнародних відносин (Таджикистан, Нагірний Карабах, Придністров'я тощо).

Протягом 1991-1992 рр. Індія, будучи членом РБ ООН, підтримувала заклики Ради Безпеки щодо припинення конфліктуючими сторонами вогню та мирного врегулювання конфліктів на пострадянському просторі й не брала участі в прийнятті тих документів, що містили зауваження, засудження чи підтримку будь-якої із сторін.

Важливу роль у прикладному аспекті реалізації політики Індії щодо країн пострадянського простору протягом 1991-2004 рр., відіграла сформована представниками індійської політичної партії БДП „доктрина Гуджрала”, яка була спрямована на здобуття Індією статусу глобального центру сили шляхом збільшення її присутності у ключових для цієї держави регіонах світу. Відповідно до зазначеної доктрини, Центральна Азія є стратегічним напрямом зовнішньої політики Індії, у той час, коли інші держави пострадянського простору в „доктрині Гуджрала” не виокремлювались, що зумовило порівняно нижчу активність індійської дипломатії відносно зазначених країн протягом досліджуваного періоду.

Диверсифікація політики Індії щодо країн пострадянського простору відбувалась в рамках індійської зовнішньополітичної концепції „багатополюсного світу”, згідно з якою Індія прагнула формувати рівноправні стосунки з усіма державами, проводячи активну співпрацю в рамках як дво- так і багатосторонньої дипломатії.

3. За результатами проведеного дослідження виявлено та систематизовано основні чинники, які впливали на формування політики Республіки Індія щодо країн пострадянського простору протягом 1991-2004 рр.

Автором виділено зовнішні та внутрішні фактори формування відносин Індії з колишніми радянськими республіками.

Зовнішніми факторами можна вважати крах біполярної системи міжнародних відносин, розпад Радянського Союзу, виникнення нових типів загроз безпеці держави, геополітичну ситуацію, що склалася у постбіполярній системі міжнародних відносин внаслідок активної боротьби світових держав за політичний вплив та розподіл природних ресурсів.

У період блокового протистояння Індія займала цілком визначене місце в системі міжнародних відносин - лідера Руху неприєднання та партнера Радянського Союзу. В умовах нового світового порядку постало питання як Індія може зберегти свій авторитет на світовій арені та у новій системі міжнародних відносин. Крім того, розпад Радянського Союзу торкнувся і питання фундаментальних цінностей індійського народу, які були пов'язані з ідеями соціалізму, що виявився дискредитованим після краху СРСР та на пострадянському просторі. У такому контексті США, ЄС та інші потужні світові центри логічно видавалися індійському керівництву більш надійними партнерами, ніж нестабільні пострадянські країни.

В індійському суспільстві існували позитивний та негативний підходи до оцінки подій на пострадянському просторі. Так, представники ліберально- демократичних кіл сприймали розпад Радянського Союзу як наслідок об'єктивного історичного розвитку, у той час, як ліві партії вважали його деформацією і порушенням ходу історії. Водночас, як встановлено в ході зазначеного дослідження, протягом 1991-1996 рр. зміни у функціональному наповненні політики Індії щодо колишніх радянських республік були незначними. Більш вагомий прогрес, відображений у кількості двосторонніх контактів на офіційному рівні та у підписанні договорів, що мали статегічне значення для розвитку співробітництва між Індією та державами пострадянського простору, відбувся протягом 1997-2004 рр.

Важливим зовнішнім чинником, який впливав на політику Індії на пострадянському просторі протягом досліджуваного періоду стали питання міжнародної та регіональної безпеки. Виникнення нових типів безпекових загроз, у першу чергу тероризму, релігійного екстремізму, морського піратства, наркоторгівлі спонукала індійське керівництво до активного пошуку шляхів захисту від них. Індійське керівництво було схильне пов'язувати національну безпеку Індії з питаннями ядерного статусу Республіки. Одним із першочергових завдань зовнішньої політики Індії стало досягнення визнання міжнародною спільнотою права на володіння ядерною зброєю. Враховуючи, що вплив країн пострадянського простору, зокрема Росії, був значно ослабленим в постбіполярній системі міжнародних відносин, в той час як Україна, Казахстан та Білорусь розпочали кампанію із знищення власного ядерного потенціалу, керівництво Республіки не могло розраховувати на підтримку з боку зазначених держав в цьому питанні.

Індія, яка прагнула до зміцнення свого впливу та авторитету на міжнародній арені, але не володіла достатнім для цього військово-технічним та політичним потенціалом, мала потребу в потужних союзниках для проведення політики в регіонах, які були ключовими для її національної безпеки, а саме: в Індійському океані, Перській затоці та у питаннях врегулювання ситуації в Афганістані. У цьому зв'язку, серед зовнішніх факторів, які впливали на формування індійського співробітництва з колишніми радянськими республіками, автор окремо виділив відносини Індії із глобальнимими та регіональними центрами сили таким як США та КНР. Так, після розпаду СРСР, США поступово стали провідним партнером Індії, а їхня позиція щодо набуття Індією статусу «ядерної держави» мала визначальне значення для легалізації «ядерного статусу» Республіки.

Інтереси Індії та КНР перетинаються на пострадянському прострі, а саме в Центральній Азії. Індія зацікавлена у підвищенні ефективності співробітництва в рамках трикутника Китай-Індія-Росія, в тому числі й в контексті приєднання до Шанхайської організації співпраці.

За результатами проведеного дослідження з'ясовано, що важливим внутрішнім чинником формування політики Індії щодо країн пострадянського простору були суб'єктивні позиції політичних лідерів, урядів та їх очільників, які перебували при владі протягом досліджуваного періоду. Важливим внутрішнім фактором також стала наявність сепаратистських та відцентрових тенденцій на території Індії. У ході дослідження виявлено, що Індія не підтримувала жодну із конфліктуючих сторін під час суперечок, у тому числі збройних, які у великій кількості виникли на пострадянському просторі після розпаду СРСР.

4. Зовнішньополітичні завдання індійської дипломатії визначили основні форми та сфери співробітництва Індії з країнами пострадянського простору.

До головних сфер співробітництва Індії з державами пострадянського простору належать: питання безпеки, боротьба за офіційне визнання світовою спільнотою ядерного статусу Індії; військово-технічне співробітництво; протидія з сепаратизму та міжнародному тероризму; спільна розробка шляхів диверсифікації джерел енергопостачання; економічна співпраця; політична співпраця, зокрема в частині надання підтримки територіальної цілісності Індії в контексті кашмірського, індо-китайського та інших регіональних конфліктів, які мають сепаратистське забарвлення, а також підтримка ідеї набуття Індією статусу постійного члена Ради Безпеки ООН тощо.

Основними формами співробітництва Індії з державами пострадянського простору є взаємодія на двосторонньому рівні та співпраця в рамках багатосторонньої дипломатії (зокрема, міжнародних та регіональних організацій - ООН, СНД).

У ході дослідження автором вивчено роль та місце співробітництва Індії з регіональними міждержавними організаціями у політиці Індії на пострадянському просторі та встановлено, що така співпраця була вибірковою та неефективною.

Виявлено, що в рамках співробітництва Індії із СНД важливу роль відігравала Торгово-промислова палата Індія-СНД (India-CIS Chamber of Commerce -ICIS), головним завданням якої є розвиток відносин між підприємствами державної та приватної форм власності різних галузей промисловості і сільського господарства Індії й держав пострадянського простору. Встановлено, що в рамках ICIS, протягом досліджуваного періоду, співпраця відбувалася переважно на векторах - Індія-Росія та Індія-Центральна Азія.

У результаті проведеного дослідження автором не виявлено активності на напрямі Індія-ГУУАМ, що дозволяє зробити висновок про відсутність співпраці Республіки з пострадянськими країнами в рамках цієї організації.

Помітну увагу Індія приділяла співробітництву з колишніми радянськими республіками в рамках ООН. Це зумовлено тим, що в межах системи ООН обговорюються найбільш важливі для Індії та країн пострадянського простору питання міжнародної та регіональної безпеки, збереження територіальної цілісності, забезпечення прав людини, розвитку демократії. Виявлено, що найактивніше в межах системи ООН Індія співпрацювала з Російською Федерацією. Показовим у цьому контексті є рішення про початок проведення постійних консультацій з координації роботи та спільних дій Росії та Індії в рамках ООН, прийняте керівництвом обох держав у 1998 році.

З'ясовано, що консультації в структурах ООН були важливим напрямом співпраці Індії з державами Бальтії.

Робота в ООН відіграла важливу роль у розвитку індійсько-українського партнерства. Так, у вересні 1997 року у Нью-Йорку під час роботи 52-ї сесії ГА ООН, відбулися зустрічі Президента України Л.Кучми та Прем'єр-міністра Індії К.Гуджрала, а також Міністра закордонних справ України Г.Удовенка з Державним міністром зовнішніх справ Індії К.Сінхою. Сторони обговорили стан та перспективи співробітництва між Індією та Україною, що сприяло «розрядці» напруженості у двосторонніх відносинах держав.

Встановлено, що протягом досліджуваного періоду Індія докладала активних зусиль з метою активізації співробітництва з державами-членами ШОС. Вагомим фактором, який визначив важливість напряму ШОС у зовнішньополітичній діяльності Індії була необхідність створення системи стримувань та противаг для КНР, особливо, в частині розвитку зв'язків між Китаєм та державами ЦАР. Цей міждержавний форум може сприяти розвитку двосторонніх зв'язків Республіки з пострадянськими країнами регіону навіть за умови відсутності спільних кордонів з ними.

5. У ході проведеного дослідження виявлено, що колишні радянські республіки займали важливе місце у її зовнішній політиці, проте, на відміну від індійсько-радянського співробітництва, співпраця з країнами пострадянського простору, у його географічному розумінні, не мала для Індії стратегічного значення.

Водночас з'ясовано, що окремі вектори політики Індії на зазначеному просторі, зокрема відносини з державами Центральної Азії та РФ мали протягом досліджуваного періоду стратегічно важливе значення для Республіки.

Взаємодія Індії з центральноазійськими республіками мала два виміри - регіональний та двосторонній. На двосторонньому рівні можемо виокремити такі головні напрями співробітництва: розвиток співпраці в енергетичній галузі; боротьба з тероризмом; завоювання масштабних ринків збуту індійських товарів. Дослідження показало, що, пріоритетами індійської політики в регіоні ЦА є Казахстан та Узбекистан. Важливим чинником геополітичної та геоекономічної важливості Казахстану для Індії є те, що він має прямий вихід до Каспійського моря та володіє достатньої інфраструктурою для транспортування нафти та газу. Узбекистан є важливою країною для Індії з оляду на перспективу розвитку енергетичної співпраці. Зокрема, це можливість участі індійських енергетичних компаній у розвідці та видобутку нафтогазових ресурсів Узбекитсану, а також у проектах з транспортування узбецького газу по транснаціональних трубопроводах на ринки Південної та Північно-Східної Азії.

Розробка та випробування ядерної зброї Індією у 1998 році, у цілому, не зашкодила розвитку відносин з пострадянськими країнами, незважаючи на те, що реакція деяких з них, зокрема України, Киргизстану, Білорусі була критичною.

Суттєве згортання військово-технічної співпраці з державами пострадянського простору, яке було спричинене втратою потужностей радянського ВПК, проникненням на індійський ринок інших виробників звичайних озброєнь (Франція, Ізраїль), а також несприятливою політичною ситуацією у двосторонніх відносинах („пакистанський інцидент” у відносинах з Україною), призвело до зменшення ролі зазначеного регіону в політиці Індії.

Одним з ключових напрямів політики Індії щодо колишніх радянських республік, який визначає важливість пострадянського простору для Індії, є розвиток інтенсивного співробітництва з Росією та республіками Центральної Азії, в галузі боротьби з міжнародним теророризмом, релігійним екстремізмом та незаконним обігом наркотичних речовин.

6. За результатами дослідження встановлено, що Україна не стала стратегічно важливим напрямом у політиці Індії протягом 1991-2004 рр.

На думку автора, на це вплинув ряд негативних факторів, зокрема: визнання Індією Росії як єдиної правонаступниці СРСР (українська сторона зайняла досить пасивну позицію в цьому питанні, фактично, відсторонивши себе від ведення переговорів з Індією щодо радянської спадщини); продаж Україною танків Пакистану тощо.

У ході проведеного дослідження автор визначив три головних етапи розвитку індійсько-українських відносин протягом періоду, що вивчався, які відрізняються різною динамікою та рівнем функціонального наповнення. Зокрема, для першого етапу (1991-1996 рр.) характерний поступальний розвиток відносин між державами з невисокою динамікою двосторонньої взаємодії. Зокрема, між Індією та Україною було встановлено дипломатичні та консульські відносини, здійснено обмін візитами різного рівня. Другий етап (1997-2000 рр) - період стагнації, який характеризувався вкрай низьким рівнем співробітництва. Водночас, починаючи з 2001 року відзначаємо активізацію відносин між Індією та Україною, зростання кількості офіційних та робочих візитів як українського, так і індійського керівництва, що дозволяє говорити про активізацію двосторонньої взаємодії між державами.

Враховуючи попередій досвід, для виходу на індійський ринок військових технологій для України важливо розвивати співпрацю з Індією у сфері розвитку мирних космічних та оборонних військових технологій, а не наступальних озброєнь.

Актуальним для обох держав є питання спрощення візового режиму між Індією та Україною. Виходячи з того, що Індія є країною із підвищеним ризиком нелегальної міграції, українською стороною розглядється можливість спрощення візового режиму з урахуванням європейського досвіду, а саме шляхом одночасного укладання угоди про спрощений порядок оформлення віз для громадян Індії та України та угоди про реадмісію осіб.

Визначення окремих категорій громадян Індії для яких буде спрощено візовий режим (власники дипломатичних, службових, офіційних паспортів, а також громадяни Індії - бізнесмени, які подорожують до України з бізнес-метою на термін менший, ніж 30 днів) також дозволить знизити ризик потенційної нелегальної міграції в Україну.

політика індія пострадянський тероризм

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Давидович Л.Я. Історико-політичні чинники формування політики Індії щодо країн пострадянського простору. / Л.Я.Давидович // Гілея: науковий вісник: Збірник наукових праць. - Вип.20. - Київ: ВІР УАН, 2009. - С.370-378.

2. Давидович Л.Я. Індо-українські відносини після розпаду Радянського Союзу / Л.Я.Давидович // Гілея: науковий вісник: Збірник наукових праць. - Вип.21. - Київ: ВІР УАН, 2009. - С. 320-332.

3. Давидович Л.Я. Місце та роль країн регіону Центральної Азії у політиці Республіки Індія у постбіполярний період. / Л.Я.Давидович // Гілея: науковий вісник: Збірник наукових праць. - Вип.35. - Київ: ВІР УАН, 2010. - С. 468-476.

4. Давидович Л.Я. Проблема військо-політичної безпеки Індійського океану в зовнішній політиці Індії в кін. ХХ - поч. ХХІ ст. /Л.Я.Давидович // Шевченківська весна: матеріали міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 15-ій річниці незалежності України. - Вип.4 (Частина І). - К.:Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут міжнародних відносин, 2006.- С. 117-119.

...