Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

Модернізація політичної системи Іраку: передумови, етапи, тенденції розвитку

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Джабер Наджим Абдулла Аль-Темімі

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі філософії і соціально-гуманітарних дисциплін Європейського університету.

Науковий керівник - доктор філософських наук, доцент

МАНДРАГЕЛЯ Володимир Андрійович,

Європейський університет,

професор кафедри філософії і соціально-гуманітарних дисциплін.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

ТКАЧ Олег Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

професор кафедри політології;

кандидат політичних наук

КУКУРУЗ Оксана Володимирівна,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України,

науковий співробітник Центру енциклопедичних юридичних досліджень.

Захист відбудеться 17 червня 2011 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім.В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий 17 травня 2011 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження обумовлена складними й багатоаспектними проблемами сучасного розвитку країн Близького й Середнього Сходу, особливо у світлі останніх подій, що відбуваються в Тунісі, Єгипті, Лівії, Ємені, Бахрейні, Йорданії та інших країнах цього регіону. Його значущість визначена не тільки тим, що Ірак, разом з іншими східними країнами, є основним джерелом поставок енергоносіїв для економік провідних країн світу, але й характером нового цивілізаційного протистояння між Сходом і Заходом, що виявився в період новітньої історії. Звідси злободенним стає аналіз параметрів "відповіді" східних співтовариств, насамперед ісламського світу, на "виклик", кинутий йому західною цивілізацією, що вже перейшла до постіндустріального розвитку.

Незважаючи на наявність загальних рис і закономірностей у політичному розвитку арабо-мусульманських країн, особливий, не тільки науковий, але й практичний інтерес становить виявлення етно-релігійної специфіки виникнення, становлення й функціонування кожної окремо взятої країни, особливо такої важливої в системі міжнародних відносин і унікальної в історико-політологічному плані країни, як Ірак. Тим більше, що окупація країни в 2003 р. коаліційними військами дозволила на практиці з'ясувати межі ефективності теорії "демократичного миру", дієвість сучасних модернізаційних концепцій і моделей.

Цей досвід є важливим, оскільки процеси політичної модернізації різних країн піддаються значному впливу кластерних (регіональних) закономірностей, на що накладаються унікальні передумови, специфіка функціонування політичних систем у контексті загальноісторичного розвитку держав мусульманського регіону. Гостроти проблемі додає широка палітра думок політичних діячів та ідеологів мусульманських країн, західних експертів щодо того, що повинно бути покладено в основу сучасної державної стратегії задля рішучого і кардинального переходу певної країни на шлях глибоких модернізаційних перетворень.

Основою для написання дисертаційної роботи послугували:

теоретичні концепції й ідеї, викладені у працях Г. Алмонда, Д. Аптера, С. Бульбенюк, З. Бжезинського, С. Верби, А. Гідденса, В. Горбатенка, О. Данільяна, В. Іноземцева, О. Кукуруз, А. Мельвіля, М. Михальченка, О. Новакової, А. Пшеворського, Д. Растоу, О. Ткача, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями, С. Хантінгтона, Д. Харвея та ін.;

резолюції Ради Безпеки ООН із проблем Іраку, особливо після вторгнення в Кувейт 1 серпня 1990 р., офіційні документи інших міжнародних організацій, зокрема ЄС, щодо введення економічних і військово-політичних санкцій проти країни;

праці й виступи державних і релігійно-політичних діячів минулого століття: М. Афляка, А. аль-Баззаза, Абд аль-Латіфа аль-Багхдаді, А. Банісадра, К. аль-Чадерії та ін.;

аналітичні роботи з політичної історії Іраку А. Алієва, Х. Батату, А. Давіша, У. Данна, Е. Девіса, У. Доджа, С. Едмондса, Г. Мирського, Р. Хінебасча та ін.;

дослідження модернізаційних політичних процесів, що відбуваються в сучасному Іраку, зусиллями таких експертів як І. Даймонд, Г. Грассмак, М. Еппель, П. Іреленд, С. Фалсафі, А. Фахран.

Не дивлячись на значні здобутки щодо осмислення загальних проблем модернізації незахідних країн та наявність праць, у яких з'ясовується національна специфіка модернізації політичних систем, залишається недостатньо з'ясованим цілий комплекс проблем, які стосуються демократизації суспільства і державотворення сучасного Іраку, що й визначило вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до науково-дослідної роботи № 0110U002470 "Шляхи удосконалення системи державного управління забезпеченням національною безпекою України", затвердженої наказом Національної академії державного управління при Президентові України № 843 від 30.12.2009 року; планів науково-дослідної роботи кафедри філософії та соціально-гуманітарних наук Європейського університету. Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Європейського університету 10 лютого 2009 р. (протокол №1).

Мета та основні завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз модернізації політичної системи Іраку в контексті зародження, становлення й розвитку держави, виявлення основних закономірностей і тенденцій політичного розвитку країни після падіння режиму С. Хусейна й встановлення окупаційної влади. Для реалізації зазначеної мети дисертантом були поставлені наступні завдання:

дослідити основні концепції й моделі політичної модернізації; виявити її зв'язок із сучасними процесами глобалізації;

проаналізувати методологічні ідеї, підходи й принципи дослідження проблеми політичної модернізації; визначити ті з них, які можуть бути застосовані до пошуків оптимальної моделі модернізації політичної системи Іраку;

розглянути передумови й етапи розвитку політичної системи на тлі принципових етно-релігійних протиріч, як чинника, що вирішально впливає на характер політичної модернізації;

визначити змістовну, політико-адміністративну, організаційно-правову й ідеологічну спрямованість змін у політичній історії Іраку, їхні основні причини, рушійні сили, мотивацію діяльності основних суб'єктів політичного процесу;

критично переосмислити еволюцію політики американської адміністрації в умовах післявоєнної модернізації політичної системи Іраку, змістовно-структурні аспекти основних стратегій щодо демократизації іракського суспільства, проведення найважливіших політико-інституціональних реформ;

виявити основні напрями й сценарії подальшого розвитку країни, модернізації її політичної системи.

Об'єктом дослідження є модернізація політичних систем в умовах глобалізації.

Предметом дослідження є специфіка модернізації політичної системи Іраку на тлі історичного й сучасного розвитку країни.

Методи дослідження. Методологічні підходи до вивчення політичної модернізації Іраку припускають поряд з вивченням емпіричного матеріалу серйозний аналіз концептуальних каркасів, методологічних ідей і принципів сучасної політології, оскільки саме вони визначають відбір аналізованих фактів і дослідницькі операції з ними. Поряд з цим дане дослідження орієнтоване на застосування міждисциплінарного підходу із залученням потенціалу соціології, філософії, політичної економії, етнології, соціальної психології, екології.

У дисертації застосовуються такі політологічні й загальнофілософські методи дослідження, як інституціональний, структурно-функціональний, історичний, порівняльний, соціологічний та ін. Інституціональний метод дозволив систематизувати досвід щодо модернізації інфраструктури універсальних демократичних інститутів. Структурно-функціональний дав змогу розкрити можливості вдосконалення механізмів і процедур, здатних впливати на принципове оновлення державного апарату. Завдяки історичному і порівняльному методам вдалося простежити основні етапи модернізацій них змін як у світовому масштабі, так і на прикладі еволюції політичної системи Іраку. Соціологічний метод забезпечив доказовість теоретичних конструкцій і практичних рекомендацій. Водночас було використано спеціальні методи дослідження: безпосереднє спостереження, експертні оцінки, аналіз статистичних документів, якісний аналіз даних соціологічних опитувань.

політична система ірак хусейн

Наукова новизна дисертації полягає у комплексному дослідженні модернізації політичної системи Іраку як теоретико-прикладної проблеми, здатної слугувати вагомим чинником становлення новітньої державності і демократизації суспільства. Наукову новизну основних положень дисертації та особистий внесок автора становлять такі висновки, положення та рекомендації:

уперше:

здійснено системний аналіз закономірностей і зв'язків процесів модернізації політичної системи Іраку з глобалізаційними трансформаціями та цивілізаційними змінами на основі концептуальної рефлексії існуючих теорій і моделей модернізації;

обґрунтовано методологічний підхід до осмислення модернізації в контексті еволюції й сучасних реалій політичної історії Іраку; з'ясовано, що найбільш адекватними методологічними підходами до дослідження модернізації політичної системи Іраку є неоінституціональний і структурно-функціональний, які дозволили адекватно відобразити причини нестійкості функціонування базових політичних та економічних інститутів, основоположних елементів громадянського суспільства;

запропоновано раціональну реконструкцію основних етапів формування політичної системи Іраку, виявлено основні передумови, що вплинули на особливості сучасної політичної системи країни, визначено якісно різні періоди її модернізації; доведено, що становлення політичної системи держави мало три чітко виражених етапи:

1) монархічне правління (1920-1958 рр.);

2) період республіки з домінуванням у всіх сферах життя військових (1958-1968 рр.); становлення й зміцнення тоталітарного режиму С. Хусейна (1968-2003 рр.); інституціонально-процесуальний розвиток країни після 2003 р.;

удосконалено:

застосування методу історичної ретроспекції, завдяки чому показано роль соціокультурного контексту в процесі державотворення, що зокрема включає: етно-релігійні протиріччя між курдами й арабами, сунітською меншістю та шиїтською більшістю; вплив на становлення й функціонування політичної системи персоніфікації влади, що досягла крайніх тоталітарних форм при режимі С. Хусейна (1968-2003 р.), наявність антагоністичних політичних і демографічних диспропорцій у структурах державної влади, системах освіти, охорони здоров'я, розподілу доходів, збройних силах країни;

-інструментарій і засоби переосмислення прискореної політичної модернізації й демократизації країни за допомогою побудови аналогічних західним зразкам політичних інститутів і структур; обґрунтовано авторську позицію, згідно якої змістовно-ціннісний компонент моделей модернізації повинен співвідноситись з такими основними й системоутворюючими елементами як історична пам'ять, толерантність, комунікативна відповідність національним запитам і потребам;

набули подальшого розвитку:

широкий підхід щодо розуміння політико-адміністративних, організаційно-правових й ідеологічних векторів розвитку Іраку, в рамках якого з'ясовано, що останні зазнавали змін не тільки під впливом внутрішньополітичних процесів, але й були ініційовані загальносвітовими тенденціями; доведено, що вагомий вплив на хід політичних трансформацій справили процеси мандатного контролю влади на першому етапі становлення політичної системи Іраку, демократичні трансформації на республіканському етапі й тоталітарні - на етапі диктатури Хусейна;

концептуальне обґрунтування підходу, згідно якого в період окупації Іраку американськими військами декларовані ними завдання (забезпечити одноособове домінування в регіоні, штучно імплантувати теорію "демократичного миру" у специфічний національно-культурний ґрунт країни, що роздирається гострими етно-релігійними конфліктами й суперечностями) виявилися нездійсненними;

обгрунтування можливих варіантів політичного розвитку країни на підставі аналізу сформованої в Іраку політичної й економічної ситуації, що дозволило надати практичні рекомендації, які стосуються, зокрема, переходу до федеративного устрою з урахуванням етно-релігійних особливостей країни як засобу уникнення громадянської війни, зростання напруженості по всіх лініях протистояння соціальних груп.

Теоретичне й практичне значення одержаних результатів. Дисертація розширює емпіричну й методологічну базу дослідження модернізаційних процесів на основі детального вивчення етапів політичного розвитку Іраку, умов і тенденцій трансформації його політичної системи, критичного переосмислення й компаративного аналізу класичних і сучасних напрацювань вітчизняних і закордонних експертів у галузі теорії модернізації. У роботі систематизовано значний фактичний матеріал, що стосується модернізації політичної системи Іраку.

Запропоновані найбільш реалістичні для теперішнього часу сценарії подальшого вдосконалення політичної системи Іраку в контексті нових тенденцій, характерних для розвитку арабо-мусульманського регіону, що може стати теоретичною й практичною базою моделювання стратегічних і тактичних і перспектив розвитку держави. Наукові результати дисертації можуть бути використані в розробці концепцій національної безпеки Іраку, а також при вивченні базового навчального курсу "політологія", спецкурсів "політична історія Іраку", "політичні інститути та процеси".

Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційного дослідження було представлено на ХІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції "Молодь, утворення, культура й національна самосвідомість в умовах європейської інтеграції" (Київ, 13-15 травня 2009 р.); ІІ Міжнародній молодіжній науковій конференції "Громадянське суспільство в епоху глобалізації" (Москва,19 листопада 2010 р.); Міжнародній науково-практичній конференції "Інновації в контексті соціальної безпеки" (Київ, 30 березня 2011 р.),

Публікації. Основні висновки дисертації викладені у 5 наукових публікаціях, 4 з яких опубліковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України у галузі політичних наук.

Структура та обсяг дисертаційної роботи обумовлені поставленою метою й завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, трьох розділів, які поєднують дев'ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Обсяг роботи становить 186 сторінок основного тексту, список використаних джерел (252 найменування) представлений на 25 сторінках.

Основний зміст дисертації

В "Вступі" обґрунтовано актуальність теми дослідження, формулюються її мета й завдання, визначається об'єкт і предмет дослідження, розкривається її наукова новизна, показуються можливості теоретичного й практичного використання отриманих результатів.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади дослідження процесів політичної модернізації" розглянуті основні концепції й моделі політичної модернізації, проаналізований її взаємозв'язок п із процесами глобалізації, обґрунтовані методологічні підходи до її вивчення.

У цьому розділі основну увагу зосереджено на закономірностях, які послугували методологічною й гносеологічною підставою для виявлення передумов, етапів і тенденцій модернізації політичної системи Іраку. Відзначено, що зміст, спрямованість, темпи, способи модернізаційних процесів носять явно виражений кластерный (регіональний) характер. Проаналізовано змістовно-сутнісну наповненість дефініції "політична модернізація", що має місце у працях В. Горбатенка, О. Данільяна, О. Данілова, Е. Тадевосяна, П. Штомпки. Окремо виділені підходи, пов'язані з розвитком внутрішньої диференціації й автономізації структур соціуму ( (Г. Алмонд, Дж. Пауелл, Д. Аптер); створенням нових інституційних механізмів застосування й узгодження інтересів різних соціальних груп (С. Хантінгтон, Ш. Ейзенштадт); розглядом модернізації як економіко-технологічної трансформації через індустріалізацію (У. Ростоу); посиленням мобільності індивідів, новими формами їхньої комунікації, підвищенням освітнього рівня й т.д. (Д. Лернер, А. Інкелас, Д. Сміт).

Відзначено, що розробка концепцій модернізації плідно представлена в "соціології розвитку" (Т. Парсонс, Ш. Ейзенштадт, Д. Лернер, У. Мур, А. Етціоні, У. Ростоу й ін.) і "політології розвитку" (Г. Алмонд, С. Верба, Л. Біндер, Л. Пай, С. Гантінгтон та ін.), а також інтегральних підходах (Ю. Габермас). Охарактеризовано типи модернізації (органічний, неорганічний), їхні соціально-політичні механізми, рушійні сили й етапи розвитку. Відзначено, що теорія модернізації у процесі її еволюції набуває соціально-культурної спрямованості.

Значну увагу приділено можливостям структурно-змістовного перетворення політичної системи (політична стратегія, тактика, участь громадян у політичному житті, діяльність еліт, політичних партій і груп, баланс державного й місцевого управління, дерегуляція політичних процесів і т.д.). Про це писали такі мислителі, як Г. Алмонд, З. Бауман, П. Бергер, Л. Біндер, С. Верба, Е. Гідденс, Ш. Ейзенштадт, А. Етціоні, Д. Коуелман, Д. Лапаламбара, Д. Лернер, Ж. - Ф. Ліотар, С. Ліпсет, У. Мур, Л. Пай, С. Хантінгтон, В. Цапф, Ф. Ріггз, У. Ростоу, Р. Уарт, Д. Ептер та ін.

У роботі конструктивно переосмислені ідеї модернізаційних стратегій, застосованих на пострадянському просторі та в інших країнах світу, викладені у працях В. Буреги, В. Бущика, В. Вагурина, А. Галкіна, Е. Герасимова, О. Данілова, О. Данільяна, В. Заблоцького, В. Красильщикова, В. Красіна, В. Кременя, М. Михальченка, Е. Новакової, С. Перегудова, В. Танчера, В. Тарана, В. Ткаченка й ін. Започатковано спробу нового прочитання теорій модернізації, викладених у працях А. Інкеласа, Е. Роджерса, Ф. Тулліса, С. Гантінгтона, Р. Хіггота й можливість їхнього застосування до країн Близького Сходу (ідеологічні переорієнтації, темпи й динаміка модернізації, різношвидкісні трансформації соціальних змін і політичних інститутів, ефективність роботи уряду, ментальні стереотипи, стійкість традиційних цінностей і можливість іх розмивання). У зв'язку з цим політична модернізація дуже часто пов'язана з посиленням конфліктних відносин у суспільстві й не носить однозначно позитивного характеру, піддається впливу процесів глобалізації.

У процесі дослідження встановлено взаємозв'язок політичної модернізації й глобалізації, показано різні підходи щодо розуміння цього взаємозв'язку. Так, у Р. Робертсона глобалізація розуміється як "транскультурне" і "транслокальне".С. Хантінгтон відстоює тезу про те, що інтеграційні процеси повинні бути обмежені рамками восьми нині існуючих цивілізацій.І. Валлерстайн вважає, що глобалізація обумовлена взаємодією трьох специфічних регіонів (високорозвиненого ядра, вічно випрошуючої периферії, буферної зони).К. Поппер пропонує асоціювати глобалізацію зі ступенем відкритості суспільства, створенням механізмів уніфікації своєрідності народів і держав. Відповідно до бачення Ф. Фукуями, нинішня цивілізація Заходу у формі ліберальної демократії з її цінностями егоїстичного індивідуалізму, "вільного ринку" і "універсальних прав людини" є кінцевою стадією розвитку людства. Магістральною тезою З. Бжезинського є твердження, що найкоротший шлях до глобального світоустрою лежить через всебічну гегемонію "останньої наддержави" - Сполучених Штатів Америки. Цим самим теоретично обґрунтовується можливість проведення насильницької політичної модернізації.

На основі проведеного аналізу иділяються два крайніх полюси глобалістської міфології. Перший, нині пануючий, розглядає глобалізацію як невідворотний, визначений процес, у якому відбувається нівелювання всіх відмінностей - економічних, національно-етнічних, культурних і т.д. На іншому полюсі перебувають ті, хто вважає масштабність, незворотність і наслідки глобалізації значно перебільшеними. Однак, більшість дослідників розуміють глобалізацію як сукупність політичних і матеріальних процесів, включаючи історичну трансформацію соціальних відносин, але структурують і вишиковують пріоритети по-різному.

Підкреслюється, що вихідним, системоутворюючим каркасом різноманітних концепцій глобалізації залишається система суверенних держав з акцентуванням на транснаціоналізації господарської діяльності, підвищенні прозорості міждержавних кордонів для циркуляції товарів, капіталів, інформації, робочої сили, послуг. Рушійними силами цього процесу виступають прискорення науково-технічного прогресу, посилення ролі недержавних і наддержавних регуляторів світової економіки й міжнародних відносин.

У другій половині ХХ в. глобалізація стала виступати як механізм зовнішньополітичного й ідеологічного впливу на розвиток і модифікацію неолиберализму. Із другої половини 1970-х рр. в арсеналі його аргументів перебували такі важелі, як розширення індивідуальної свободи, обмеження державного втручання в господарське життя. У роботі проводиться порівняльний аналіз основних неоліберальних моделей: англосаксонської (мінімальне державне втручання); романської (фрагментарний характер інститутів державного регулювання); середньоєвропейської (чіткі правові межі й умови соціального партнерства); скандинавської (інституціоналізація всіх сфер життя людини); американської (ідея соціального співробітництва, що координує роль федерального уряду по дотриманню балансу інтересів різних соціальних груп).

Розгляд практики застосування різних моделей політичної модернізації в умовах глобалізації дозволив зробити такі висновки. У розвинених країнах цей процес був природним і еволюційним, проводився цілеспрямовано, збалансовано й виважено, без різкої зміни сутнісних характеристик суспільства. У периферійних країнах за допомогою можливостей, що відкриваються глобалізаційними процесами, мали місце спроби штучного, іноді агресивного нав'язування західних теоретичних моделей, без урахування специфічних соціально-економічних, політичних, культурно-релігійних, національно-етнічних та інших особливостей. При цьому відзначається всезростаючий вплив насильницької уніфікації незахідних нерозвинених суспільств.

Модернізація політичної системи держави до епохи глобалізації й з її настанням фактично є різними об'єктами дослідження, які припускають використання методологій, що відповідають їхній специфіці. Традиційні (інституціональний, процесуальний, структурно-функціональний, історичний, логічний, соціологічний та ін.) методи вимагають істотного переосмислення з урахуванням нових масштабів й інтенсивності проявів глобалізації. У рамках сучасного інституціонализму виділяються кілька підходів: конституційні дослідження; державне управління; девелопменталізм; неоінституціоналізм. Вони розширюють роль державних інститутів у політичних процессах. Аналіз літератури засвідчує, що неоінституціональний підхід доцільно застосовувати не тільки до вивчення стабільних політичних процесів, але й до пояснення демократичних транзитів і політичних трансформацій, хоча й з деякими обмеженнями.

У другому розділі "Передумови і етапи становлення політичної системи Іраку до 2003 року" розглянуті генезис і розвиток політичної системи країни, відзначається, що в умовах державотворення недостатньо враховувались національно-етнічний склад і племінна структура населення, релігійні, культурні, освітньо-статусні, побутові та інші розходження, що заклало основу глибоких протиріч у становленні й розвитку політичної системи Іраку на початку ХХІ ст.

На першому етапі формування держави політичне життя визначалося конкуренцією між королем і представниками високого комісара Британії. На це накладалося протистояння правлячої суннітської меншості і більшості шиїтів, хоча воно не було настільки гострим, як відносини з курдами. Інтеграції шиїтів у політичні структури й процеси держави перешкоджали їх недостатній освітній рівень, релігійні й племінні упередження, закритість вертикалі влади з боку суннітів. Особливо акцентується увага на ролі армії, яка для суннітів була ефективним інструментом захисту від домагань шиїтської більшості.

Усі політичні сили Іраку поєднувала ідея боротьби проти британської присутності в країні. Ідеологічна й політична платформи багатьох нових партій минулого схожі, однак координації їхніх дій заважала надзвичайно гостра конкуренція між лідерами. Більшість партій створювалися під конкретну особистість, що стало традицією протягом усього ХХ ст. і серйозною перешкодою для появи нової еліти й удосконалення політичної системи країни.

Розглянуто специфіку іракського націоналізму, що мав, переважно, панарабську спрямованість, обумовлену культурними пріоритетами правлячої еліти й суннітської меншості. Проаналізовано посилення ролі військових у політичному житті країни після перевороту в жовтні 1936 р., що зберігалося до початку ХХІ ст. і зумовило згортання демократичних процесів, посилення ролі цензури в засобах масової інформації, прийняття волюнтаристських рішень у соціально-економічній сфері й реалізації зовнішньополітичних орієнтирів Іраку. Звертається увага на лібералізацію політичної системи країни після закінчення Другої світової війни (активізація діяльності партій, профспілок, жіночого руху).

У роботі проаналізовано тенденції внутрішньополітичного життя Іраку після липневої революції 1958 р. Вони багато в чому стали наслідком глибокого розколу в керівництві республіки щодо шляхів подальшого розвитку країни (подальше поглиблення революційно-демократичних перетворень або стійкий соціально-політичний розвиток; арабська єдність або примат іракської ідентичності). До цього варто додати надзвичайно складне міжнародне становище, внаслідок чого в країні розгорнулася боротьба не тільки проти сил імперіалізму, але й прихильників Об'єднаної Арабської Республіки. Одночасно спостерігалися деякі позитивні моменти економічного й внутрішньополітичного розвитку: скасування статусу племінних шейхів, введення прогресивного оподаткування, проведення аграрної реформи, спроби ліквідації розриву між бідними й багатими, інтенсивне будівництво, поліпшення медичного обслуговування населення. До заслуг керівників держави варто віднести прийняття в 1959 р. закону про персональний статус, що захищав права жінок і сімей. Серія військових переворотів (за період з 1958 по 1968 р. їх було 7) розхитали політичну систему Іраку, підсилили міжпартійну і внутрішньопартійну боротьбу. Як наслідок швидких і хаотичних змін у керівництві державою, було взято курс на узурпацію влади, виведення лідера і його найближчого оточення з-під критики.

Політичні партії й парламент стали розглядатися як бар'єр прямого спілкування вождя народом. Більше того, вони повинні були змагатися з лідером за довіру мас. Преса стала підконтрольною революційному баченню першої особи держави. Країну заполонили авантюрні проекти, штучно загострювалися етнорелігійні конфлікти, швидкими темпами впроваджувався культ насильства.

Успіх лідерів партії ПАСВ (БААС), що проголосили курс на консолідацію політичної системи країни, був визначений. Партія зуміла зберегти свою організацію, мала великий вплив (у першу чергу в армії, що стала головним знаряддям перевороту), не розгубила досвіду роботи в масових організаціях, а головне - мала досить чітко сформульовану політичну платформу.

Починаючи з 1971 р. в Іраку поступово відбувалася тверда централізація влади у всіх сферах життя країни, цілеспрямовано впроваджувалася жорстка цензура засобів масової інформації, заборонялася діяльність будь-яких опозиційних партій. Система тотального насильства зміцнювала й модифікувалася, надзвичайно зросла роль спеціальних служб, кількість інформаторів, таємних інформаторів, а фундаментальні баасистські принципи мінялися новими гаслами й закликами. Розгорнулася безпрецедентна боротьба з автономією курдів. Влада цементувалася на основі особистої відданості вождеві й родинним зв'язкам.

Варто підкреслити й деякі успіхи в соціально-економічному розвитку. Значно виріс і зміцнів середній клас, зросли доходи від продажу нафти, які дозволили істотно підняти рівень життя іракців, активно розвивалися системи освіти й охорони здоров'я. Однак багато проектів реалізовувалися у вигляді кампаній. Наприклад, наприкінці 1980-х рр. відбулася чергова зміна культурної парадигми: на перший план вийшли племінні цінності (мужність, жертовність і т.д.), потім почалася боротьба з алкоголем, нічними клубами. Зросла жорстокість покарань за найменші провини.

Авантюрна політика С. Хусейна, наростання протиріч з Іраном, крайній ступінь недовіри до лояльності шиїтів привели до кровопролитної ірако-іранської війни 1980-1988 рр., внаслідок якої Ірак втратив, за різними оцінками, тільки вбитими від 300 тис. до 500 тис. чол. Економіка країни виявилася в катастрофічному становищі, зовнішній борг перевищив 100 млрд. дол. Політична система країни виявилася в найжорстокішій стагнації. Ще більш невмотивованою й ірраціональною виглядала агресія Іраку проти Кувейту. Вона була одностайно засуджена світовим співтовариством, проти Іраку були введені тверді економічні й політико-дипломатичні санкції. У роботі проаналізовані більше 15 Резолюцій Ради Безпеки ООН у період з 1990 по 2003 р., показано їхній вплив на внутрішню ситуацію в країні, наростання протиріч між Вашингтоном і Багдадом, що, в остаточному підсумку, привело до окупації країни.

У третьому розділі "Можливості й перспективи модернізації політичної системи Іраку в умовах внутрішньополітичного протистояння і зовнішніх викликів" аналізується досвід демократизації країни, становлення й розвитку нових політичних інститутів, громадянського суспільства, удосконалення законодавства й ін.

Увага акцентована на основних підходах Вашингтона до реалізації теорії "демократичного миру". Критично переосмислені у світлі сьогоднішніх реалій три основні стратегії американців на окупованій території. Стратегія Трансформації Безпеки, прийнята в жовтні 2003 р. (The Security Transition Strategy), була покликана нейтралізувати заколоти, прискорити підготовку іракських сил безпеки й передати їм відповідальність за стан справ у країні. Її непідготовленість і непродуманість привели до появи наступної стратегії - "Національної Стратегії Перемоги в Іраку" (National Strategy for Victory in Iraq), уведеної в дію в листопаді 2005 р. Однак вона також виявилася неспроможною через наростаючий опір окремих, досить значних сегментів іракського суспільства (сунніти, що були членами партії БААС, військові, представники силових структур, екстремістські релігійні елементи й т.д.). Найбільш життєздатною і ефективною стала третя стратегія американців "Новий Шлях Уперед" (The New Way Forward), яку частіше називають Стратегією Стрибка (Surge Strategy). Вона передбачала ініціювання ряду наступальних операцій, мета яких полягала в забезпеченні безпеки у провінції Анбар, а також створенні пояса безпеки навколо Багдада, знищенні й нейтралізації ключових лідерів різних екстремістських організацій, бойовиків.

Здійснено порівняльний аналіз інтенсивності бойових дій і втрат у військах коаліції й серед мирного населення в хронологичной послідовності й з урахуванням регіональних особливостей, а також важкої соціально-економічної, культурно-психологічної спадщини окупації. Аналітичний огляд ситуації в країні послугував необхідним і важливим контекстом для розуміння тих труднощів, які супроводжували зусилля по консолідації іракського суспільства, проведенню заходів у сфері політичної модернізації. Насамперед, відзначаються прорахунки адміністрації президента США в загальній оцінці ситуації в Іраку, поспішності й непродуманості створення нових політичних інститутів (наприклад, "Іракської Правлячої Ради"), безсистемність у підходах до формування перших після скинення С. Хусейна національних органів влади. Гостре невдоволення викликала й недиференційована "дебаасифікація" влади, у результаті чого більше 30 тис. службовців втратили свою роботу. Вони стали основним ядром сил опору окупації.

Розглянуті негативні моменти процесу підготовки й проведення перших виборів у законодавчі органи, недоліки й прорахунки, пов'язані з розробкою й прийняттям нової конституції Іраку. Разом з тим відзначені позитивні тенденції в посиленні політичної конкуренції, появі незалежних засобів масової інформації. Досвід перших виборів переконує, що основними проблемами в країні були: відсутність об'єднуючих ідей і проектів; ефективних сил безпеки; вирішення питання про розумне співвідношення центральної й регіональної влади; неповний облік демографічних особливостей Іраку; нездатність політичних конкуруючих сил до досягнення швидких компромісів. Це позначилося на перехід країни у фазу розгортання запеклої внутрішньополітичної боротьби.

Осмислені питання подальшого розвитку партійного будівництва, кристалізація іракського суспільства навколо певних політичних сил, вплив, можливості й перспективи останніх. Показано складнощі вдосконалення виборчого законодавства, підготовки й проведення виборів у центральні й місцеві органи влади. Охарактеризовано основних суб'єктів виборчої кампанії на останніх виборах у парламент 7 березня 2010 р. (Коаліція Держава Закону, Іракський Національний Альянс, Іракський Національний Рух, Курдистанський Альянс, Єдиний Альянс Іраку, Іракська Згода), їх ідеологічні й політичні платформи, політичні нюанси виборів.

Особливу увагаузвернено на становлення громадянського суспільства. У роботі аналізуються тенденції розвитку профспілкового, жіночого рухів, становлення незалежних і об'єктивних засобів масової інформації, недоліки й недогляди в спрямованості й змісті їхньої роботи, законодавчому забезпеченні їхньої діяльності. Підкреслюється не завжди конструктивна й послідовна позиція Вашингтона в цьому процесі. Це дозволяє зробити припущення про системну кризу не тільки в близькосхідній політиці, але й в американській управлінській машині в цілому.

Специфіка внутрішньополітичної боротьби свідчить про наявність переважно сектантського характеру національної політики, схильність до безкомпромісних політичних торгів. На ситуацію в Іраку величезний вплив робить зіткнення інтересів США й Ірану, що поглиблюється останніми конфліктними подіями в арабському світі. Багдад також відчуває на собі всезростаючий вплив Туреччини. Економічні успіхи останньої дозволяють їй діяти без оглядки на Європейський Союз і Сполучені Штати. А участь у НАТО в якості другої по могутності армії цього блоку дає волю маневру, у тому числі в іракському Курдистані.

У роботі здійснена спроба спрогнозувати подальші сценарії розвитку подій, виходячи зі сформованих у країні реалій. Відзначається, що багато негативних тенденцій політичного життя підсилюються складною соціально-економічною ситуацією. У дисертації наводяться дані міжнародних і незалежних міжурядових організацій про недостачу електроенергії, прісної води, палива, перебої у роботі транспорту. Зокрема безробіття в країні оцінюється на рівні 25-27%, кількість безграмотних становить близько 7 млн. чол. Іракська економіка страждає від низького рівня нагромадження капіталів, що утруднює відновлення виробництва. А висока заборгованість, що оцінюється в 125 млрд. доларів, і нестабільність у країні відлякують закордонних інвесторів.

Неможливість переведення відносин в Іраку у площину етнорелігійної солідарності й існуючий антагонізм можуть привести до двох взаємовиключних можливостей: одна крайність - це політична дезінтеграція країни, інша - новий варіант авторитарної влади. У роботі представлені чотири, найбільш імовірні сценарії подальшого розвитку політичної системи Іраку. Перший з них пов'язаний з відкочуванням до легкої форми авторитаризму - створенням сильного, уніфікованого центрального керівництва. Новий сильний лідер нації зобов'язаний перебувати "над сутичкою" між етнічними й релігійними групами, які сьогодні розділяють Ірак, бути яскраво вираженим іракським, а не арабським націоналістом, уміло використовувати розбіжності між місцевими лідерами, іноземними найманцями й висувати об'єднуючі країну ідеї й проекти. При заморожуванні ситуації, передбаченому другим сценарієм, події незабаром можуть вийти з-під контролю внаслідок загальної нестабільності в регіоні, посилення протиріч усередині країни між різними етно-релігійними сегментами іракського суспільства. У третьому сценарії розглянутий найгірший варіант - перехід Іраку в стан громадянської війни. У цьому випадку через нещастя війни різко впаде життєвий рівень населення. Потік біженців може досягти критичної маси, що неминуче приведе до ще більшої радикалізації арабського населення, ескалації недержавного тероризму. У цих умовах можливі революції за прикладом іранської в більшості арабських країн, що може істотно змінити вектори їхньої зовнішньої політики й політичний ландшафт у регіоні в цілому. У четвертому, найбільш сприятливому варіанті, розглянуте питання обережної, поступової федералізації країни, з наданням територіально-адміністративним одиницям більшої самостійності.

Висновки

Результати представленого дослідження дають підстави зробити декілька суттєвих висновків, які відкривають можливості щодо подальшого аналізу і практичного впровадження політичної модернізації Іраку.

1. Встановлено, що зміст, спрямованість, темпи, способи модернізаційних процесів носять явно виражений кластерний характер. Вони помітно різняться в різних регіонах, залежно від специфіки історичних традицій, соціально-економічного й політичного розвитку країн. Тому не існує універсальних методів, інваріантних теорій і моделей політичної модернізації, які могли б бути застосовані до вивчення ситуації в Іраку. Уніфікувати підходи до вивчення політичної модернізації неможливо також через тимчасовий і анклавний характер практичного впровадження різних моделей модернізації, незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків модернізації, неадекватність евроцентричного характеру модернізаційних теорій цінностям азіатської, африканської й латиноамериканської культур.

2. За нинішніх умов, поряд з економічними, індустріально-технологічними факторами модернізації, необхідне врахування соціальної, геополітичної, культурної, психологічної специфіки конкретної країни. Не менш важливе значення мають ментальні стереотипи. Психологічна модернізація є менш деструктивною, якщо не всі традиційні цінності заміщуються модерними. Крім того, політична модернізація неможлива без свідомої установки держави на здійснення якісних перетворень. Під час відсутності такої установки ніякий зовнішній примус із боку інших держав або ж ескалація, продиктована глобалізаційними процесами, не приводить до успіху модернізації. Однак для багатьох держав модернізаційні процеси є в значній мірі вимушеними й ініційованими ззовні, що найчастіше приводить до криз політичного розвитку. Методологічні підходи до вивчення політичної модернізації Іраку припускають серйозний аналіз концептуальних каркасів, методологічних ідей і принципів, що існують у сучасній політології, оскільки саме вони визначають відбір аналізованого матеріалу й дослідницькі операції з ним.

3. Модернізація політичної системи держави до епохи глобалізації й з її настанням - це фактично два різних об'єкти дослідження, які припускають використання методологій, що відповідають їхній специфіці. Що ж стосується традиційних методологічних підходів до вивчення процесів модернізації (інституціонального, процесуального, структурно-функціонального, історичного, соціологічного й ін.), то вони вимагають істотного переосмислення з урахуванням появи тих закономірностей і принципів глобалізованого світу, які впливають на формування сучасних реалій політичної модернізації. У цьому світі специфіка розвитку політичної системи держав і регіонів зберігається й буде зберігатися, але сутність, характер і темпи модернізації будуть залежати від загальносвітового розвитку, а також від політики світових наддержав, що є рушійною й спрямовуючою силою глобалізації.

4. Існуючі моделі політичної модернізації й методологічні підходи до її вивчення мають ряд загальних переваг і недоліків. Саме тому для глибокого розуміння передумов, закономірностей і головних тенденцій модернізації політичної системи Іраку в ХХ - на початку ХХІ ст. буде необхідне всебічне вивчення трансформаційних процесів, що відбувалися в політичній історії Іраку цього періоду. Дослідження особливостей еволюції політичної системи Іраку в контексті етнорелігійних протиріч і конфліктів, закладених Лігою Нації при визначенні географічних кордонів і політичного устрою новоутвореної держави дозволяє зробити ряд висновків, що мають не тільки академічне, але й практичне значення.

У ході політичного розвитку країни не вдалося перебороти глибокі розходження між численними этно-релігійними групами, чому перешкоджали традиції й практика багатовікового османського панування, украй низький освітній рівень шиїтів і, особливо курдів, переважно тверда, племінна структура неурбанизированного населення, архаїчний уклад життя. Структурні зрушення, у першу чергу пов'язані з розвитком нафтовидобувної промисловості, позначалися лише в 1950-х рр., коли сформувалися передумови для скинення монархічних режимів. Антимонархічна революція, що відбулася в Іраку 14 липня 1958 р., поклала початок формально республіканському політичному устрою, а реально - правлінню військових режимів і домінуванню мілітаристської культури. Поступово, через низку військових переворотів, на провідні позиції в політичному житті висунулися лідери партії Арабського соціалістичного відродження. При цьому спостерігалася глибока персоніфікація влади, примат виконавчої гілки управління державою над законодавчою. Зміна ідеології й політики партії практично цілком підкорялася зміні головних дійових осіб у керівництві країною. Інерція традиційних підходів багато в чому зберігається після окупації країни в 2003 р., незважаючи на зусилля прискорити процеси її демократизації й політичної модернізації. Найбільш значні успіхи досягнуті в процедурі підготовки й проведення національних і місцевих виборів. Норма виборчого законодавства, що дозволяє формування багатопартійних блоків, дозволила більш адекватно представляти в законодавчих органах практично весь спектр політичних сил. Разом з тим відсутність чіткого балансу галузей влади, нерозвинена система стримувань і противаг у функціонуванні виконавчих органів влади закладають передумови для маніпулювання ходом виборчого процесу і їхніх результатів, залишають широкі можливості для сповзання країни до авторитаризму.

5. Генезис і наступний розвиток політичної системи Іраку свідчить про те, що почуття національної приналежності детермінується пануючою ідеологічною надбудовою - ісламом, що визначає форми політичної й національно-культурної лояльності людей. У цьому контексті ідеології націоналізму й панарабізму, незважаючи на певне домінування на тому або іншому історичному проміжку часу не змогли відіграти роль сенсоутворюючого каркасу для пригніченого населення країни.

5. Досягнення національної ідентифікації, формулювання об'єднуючих націю ідей є досить складною проблемою. Очевидно, що гносеологічно національний, етнічний і релігійний феномени мають різну основу. Якщо перші з них є похідною якихось вихідних родоплемінних кровноспоріднених зв'язків, то релігія виступає як вища форма особливого духовного світосприймання. Іракське суспільство упродовж тривалого часу залишається заручником племінних традицій, підпорядкування політичних прагнень та ідеалів субнациональної ідентифікації. Започаткований у дисертації аналіз дозволяє констатувати, що протягом історії незалежного Іраку об'єднання всіх політичних сил, етнічних і релігійних груп мало "негативну" основу: поява загального ворога. На політичному житті Іраку позначається відсутність об'єднуючих усе суспільство соціальних проектів.

6. Протягом всієї історії країни продовжує існувати величезний розрив між рівнем доходів, якістю життя, доступом до послуг системи охорони здоров'я та ін. Партійне будівництво переважно спрямоване на обслуговування інтересів еліти або виражає інтереси екстремістських організацій. Формування громадянського суспільства, незважаючи на цілеспрямовані зусилля по його зміцненню, перебуває в зародковому стані. Профспілковий рух нерозвинений, украй слабко організована взаємодія між галузевими організаціями, внаслідок чого організовані в національному масштабі виступи трудящих практично не відбуваються. Жіночий рух, незважаючи на прогресивний для всього мусульманського світу закон 1959 р. Про статус жінок, в основному орієнтовано на проведення просвітницької й культурницької роботи й практично не поширюється на політичну сферу.

Діяльність засобів масової інформації завжди залежала від суб'єктивних переваг керівників держави, але останнім часом намітилися тенденції до поліпшення якості їхньої роботи, підвищенню рівня об'єктивності у висвітленні політичних подій. Багато в чому це обумовлено бурхливим розвитком новітніх інформаційних технологій (інтернет, супутникове телебачення, мобільний зв'язок і т.д.) появою незалежних сайтів, радіостанцій та ін. (наприклад, аль-джазирра).

7. Окупація Іраку й наступні події поставили під сумніви питання про життєздатність молів просування демократії й реалізації концепції "демократичного миру" у регіонах, з яскраво вираженою національно-культурною й релігійною специфікою. Не ефективної, потребуюча більше гнучких і тонких

інструментів, способів, методів і засобів, виявилася практика побудови нових політичних інститутів по західному зразку, що не мають широкої соціальної бази й політико-психологічної готовності гнітючої частини населення до їхнього сприйняття.

8. Основне значення для подальшого прогресивного розвитку країни, проведення комплексу заходів, спрямованих на модернізацію її політичної системи, буде мати позиція основних політичних сил Курдистану, а також активна й продумана участь у клінік, сприятливому об'єднанню країни, міжнародних організацій, насамперед ООН, Європейського Союзу, що ведуть країн миру (США, Росія, Китай і ін.).

Список праць, опублікованих за темою дисертації

1. Джабер Наджим Абдулла Аль-Темімі. Воєнно-політична ситуація в Іраку: сучасні тенденції / Д. Н.А. Аль-Темімі // Держава і право: збірник наук. праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 46. - К.: Ін-т держави і права ім.В.М. Корецького НАН України, 2009. - С.667-672.

2. Джабер Наджим Абдулла Аль-Темімі. Класичні теорії модернізації: можливості застосування для Іраку / Д. Н.А. Аль-Темімі // Вісник Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія / редкол.: А.П. Гетьман та ін. - Х.: Право, 2010. - Вип.6. - С. 202-209.

3. Джабер Наджим Абдулла Аль-Темими. Модернизация политической системы Ирака через призму национальных выборов / Д. Н.А. Аль-Темими // Держава і право: збірник наук. праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 50. - К.: Ін-т держави і права ім.В.М. Корецького НАН України, 2010. - С.722-727.

4. Джабер Наджим Абдулла Аль-Темімі. Формування громадянського суспільства в сучасному Іраку / Д. Н.А. Аль-Темімі // Політологічний вісник. Зб-к наук. праць. - К.: "ІНТАС", 2010. - Вип.50. - С.255-262.

5. Джабер Наджим Абдулла Аль-Темімі. Вибори у місцеві органи влади Іраку та їх результати / Д. Н.А. Аль-Темімі // Молодь, освіта, культура і національна самосвідомість в умовах європейської інтеграції: Зб. матеріалів ХІІ Всеукр. наук. - практ. конф., Київ, 13-15 травня 2009.; У 2-х т. / Редкол.: І.І. Тимошенко (відп. ред. ) та ін. - К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2009. - Т.І. (ІІ). - С.12-15.

Анотації

Джабер Наджим Абдулла Аль-Темімі. Модернізація політичної системи Іраку: передумови, етапи, тенденції розвитку. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Інститут держави і права ім.В.М. Корецького НАН України. - Київ, 2011.

Дисертація є дослідженням особливостей модернізації політичної системи Іраку в контексті генезису та розвитку політичної системи країни, основних тенденції та умов її функціонування. Проаналізовано основні теоретичні моделі модернізації, показано їх сутнісний зв'язок з процесами глобалізації, з'ясовано специфіку суперечностей іракського суспільства у цілому та його певних сегментів зокрема. Виділяються основні етапи політичної історії Іраку, особливості зовнішньополітичних впливів та внутрішньополітичної боротьби, обумовленої, насамперед, етнорелігійними протиріччями. На прикладі Іраку досліджуються можливості реалізації теорії "демократичного миру" в сучасному світі, а також розглядаються ймовірні чинники та сценарії модернізації політичної системи країни на тлі доленосних подій, що відбуваються у арабському світі.

...