Етнократія в сучасному політичному процесі: форми проявів і засоби протидії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство

Етнократія в сучасному політичному процесі: форми проявів і засоби протидії

Бойко Світлана Станіславівна

Київ 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Міжрегіональній Академії управління персоналом.

Науковий керівник - доктор політичних наук, професор Головатий Микола Федорович, Міжрегіональна Академія управління персоналом, проректор з наукової роботи, завідувач кафедри політології.

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Рудич Фелікс Михайлович, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, завідувач відділу теоретичних та прикладних проблем політології;

кандидат політичних наук, доцент Вільчинська Ірина Юріївна, Київський національний університет культури і мистецтв, доцент кафедри конституційного і адміністративного права.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський.

Анотація

політичний етнократія державотворення

Бойко С.С. Етнократія в сучасному політичному процесі: форми проявів і засоби протидії. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство. - Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - Київ, 2011.

У дисертації здійснено комплексне дослідження проблеми етнократії, яка має тенденцію до домінування в сучасному суспільно-політичному житті. Розглянуто її конкретні прояви, методи та засоби, що виявляються в ігноруванні прав національних (етнічних) груп інших народів при вирішенні принципових питань суспільного життя. Прослідковано становлення і розвиток теоретико-методологічних засад етнократії як політичного феномена. Запропоновано теоретичне осмислення соціально-політичної сутності етнократії, що супроводжується аналізом її характерних ознак у різних сферах суспільного життя. Значна увага приділяється ідеології етнократії як способу фальсифікації історії з метою ідеалізації певної нації (етносу). Здійснено аналіз засад етнократії, які виявляються в суспільстві не відкрито, а камуфлюються під спектр соціально-політичних, культурно-освітніх аспектів суспільного життя, що не завжди відображає сутність етнократії як антидемократичної, антигуманної політичної ідеології. З'ясовано, що етнократія ставить амбіційні політичні цілі, які зводяться до того, щоб «свій народ» виступав домінуючим стосовно інших народів. Проаналізовано міжнародно-правові документи щодо запобігання різних форм дискримінації і захисту прав людини Організації Об'єднаних Націй, Ради Європи, Європейського Союзу та України.

Ключові слова: етнократія, етноцид, національні інтереси, етнонаціональні відносини, політизація етнічності, монопольне панування.

Аннотация

Бойко С.С. Этнократия в современном политическом процессе: формы проявлений и средства противодействия. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.05 - этнополитология и этногосударствоведение. - Институт государства и права им. В.М. Корецкого НАН Украины. - Киев, 2011.

В диссертации осуществлено комплексное исследоавание проблемы этно-кратии, которая имеет тенденцию к доминированию в современной общественно-политической жизни. Рассмотрены конкретные проявления, методы и средства этнократии, которые предстают в игнорировании прав нацио-нальных (этнических) групп других народов при решении принципиальных вопросов общественной жизни. Прослеживается становление и развитие теоретико-методологических основ этнократии как политического феномена, исследованы социальные основы этнократии, как системы обеспечения государственной власти, которая отображает узкоэгоистические интересы определенных политических кругов.

Предложено теоретическое осмысление социально-политической сущности этнократии, которое сопровождается анализом ее характерных признаков в разных сферах общественной жизни. Значительное внимание уделяется идеологии этнократии как способу фальсификации истории с целью идеализации определенной нации (этноса). Осуществлен анализ элементов этнократии, которые проявляются в обществе не открыто, а камуфлируются под спектр социально-политических, культурно-образовательных аспектов общественной жизни, что не всегда отображает сущность этнократии как антидемократической, антигуманной политической идеологии. Доказано, что этнократия ставит амбициозные политические цели, которые сводятся к тому, чтобы «свой народ» выступал доминирующим относительно других народов. Проанализированы международно-правовые документы относительно предотвращения разных форм дискриминации и защиты прав человека Организации Объединенных Наций, Совета Европы, Европейского Союза и Украины.

Осуществлен политологический анализ разнообразных трактовок и прак-тических проявлений этнократии и на этой основе предложены сущностные составляющие для совершенствования ее современного расширенного толкования, в частности такие как: доминирование коллективных интересов и прав определенного этноса над интересами и правами личности; установление моноэтнической политической власти, целью которой есть создание этнически «чистых» территорий; безраздельное господство в органах государственной власти и управления политической элиты одной национальности или этнической группы; склонность к крайним средствам и методам борьбы за права титульного этноса; наличие латентной (закамуфлированной) политики националистической по своей сущности государственной власти по отношению к другим народам, нациям, этническим группам.

Ключевые слова: этнократия, этноцид, национальные интересы, этнонациональные отношения, политизация этничности, монопольное господство, права человека.

Annotation

Bojko S.S. Ethnocracy in the modern political processes: forms of its demonstration and means of counteraction. - Manuscript.

Thesis to obtain the scientific degree of candidate of science with the speciality 23.00.05 - ethnic political and ethnic state sciences. - Volodymyr Koretskyj Institute of State and Law, National Academy of Science of Ukraine. - Kyiv, 2011.

The thesis presents the complex research of ethnocracy, which is tended to be the dominant characteristic of the modern social and political life. Its forms and methods, which are evident in neglecting the rights of other ethnic minorities during the decision making process, are analyzed. The special attention is given to the ideology of etnocracy as the mean to falsify the history for idealization certain nation (ethos). The author analyses the foundations of etnocracy which are implicit demonstrated in social, political, cultural, educational aspects of public life and concealed the essence of ethnocracy as undemocratic, inhuman political ideology. It's stated that ethnocracy has ambitions political aim to secure the dominant status of “own nation” regarding other nations. The analysis of international law on human rights and international agreements against discrimination signed by members of United Nations, Council of Europe, the European Union and Ukraine, are presented.

Keywords: ethnocracy, ethnocide, national interests, ethnic and national relations, politicization of ethnicity, monopolistic domination, human rights.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. У політичній розвитку нових незалежних держав виразно заявив про себе фактор, який вчені означили як новий етнічний Ренесанс. Поряд із претензіями на владу він породив таку форму втручання й участі у політичному житті, як етнократія - феномен, за якого управління політичними, економічними, соціальними і духовними процесами здійснюється з позицій пріоритету національних інтересів певної етнічної групи на шкоду інтересам представників інших націй, народностей й національностей. Така практика зводиться до безумовного панування в структурах політичної влади представників еліти домінуючого етносу і охоплює, в залежності від регіональних особливостей, широкий аспект адміністративних програм - від геноциду до федералізації багатоетнічної країни на основі регіональних автономій.

Етнократичні тенденції в людській історії заявили про себе в період Ново-го часу та стали проявлятися з тенденцією до зростання, що було обумовлено, значною мірою, періодом формування націй та утворенням національних держав. На етапі свого зародження засади етнократії камуфлюються під культурно-освітню, демократичну і для всіх сприйнятливу політичну ідеологію. Досвід функціонування етнократичних режимів у ХХ столітті засвідчив, що, за умов розгортання соціально-економічних криз, поширення ксенофобських настроїв на рівні масової суспільної свідомості, подібні режими спираються, зазвичай, на централізоване насильство щодо представників нетитульних етносів, націй, національностей, крайніми виявами якого постають расизм, нацизм, шовінізм та радикальний націоналізм. Зростаючі прояви етнократичних тенденцій в сучасних умовах, спричинених розпадом соціалістичної системи та виникненням нових незалежних держав, об'єктивно зумовили підвищення наукового і практичного інтересу до вивчення такого суспільно-політичного явища як етнократія, зокрема сутності цього феномена, етапів його становлення і розвитку, генезису ідей, умов і факторів функціонування. Така ситуація висуває перед вченими-суспільствознавцями завдання розгортання фундаментальних досліджень з цієї проблематики.

Кінець ХХ початок ХХІ ст. ознаменований активною теоретичною діяль-ністю українських науковців щодо осмислення широкого спектру проблем, пов'язаних з етно- і націогенезом, етнічною теорією, етнонаціональною політикою, міжетнічними відносинами і конфліктами, піднесенням національної свідомості, етнічною самоідентифікацією особи, національним характером і менталітетом. Становлення етнології, етнополітології, етнодержавознавства, подолання упередженості щодо етнонаціональної сфери, виникнення цілого ряду ґрунтовних видань означають прорив у соціогуманітарних науках. Критично-конструктивне вивчення доробку зарубіжних учених, здійснене українськими суспільствознавцями, дозволяє продовжувати етнополітологічні дослідження на високому теоретичному рівні.

У цьому зв'язку однією з найскладніших і найактуальніших проблем є дослідження такого надзвичайно заплутаного і небезпечного явища як етнократія, що має тенденцію до використання національних самобутності, характеру, менталітету з метою досягнення політичних цілей, привласнення і навіть узурпації права вести мову і діяти від імені народу для вирішення групових, корпоративних, а нерідко й особистісних інтересів. В той же час проблема залишається ще мало дослідженою. Виходячи з цього, в дисертації зроблено спробу системного дослідження цього феномена, політико-правових механізмів протидії етнократичній політиці та практиці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконане в рамках планової наукової теми «Проблеми політологічної трансформації в контексті сучасного глобального розвитку» (номер державної реєстрації 0108V005538), затвердженої Вченою радою Міжрегіональної Академії управління персоналом (протокол № 11/2 від 21 липня 2009 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є аналіз особливостей розвитку й проявів у сучасному політичному процесі етнократії як суспільно-політичного явища, а також визначення оптимальних політичних стратегій та правових механізмів протидії етнократичній політиці та практиці.

Для досягнення цієї мети поставлено наступні завдання:

- проаналізувати теоретико-методологічні підходи до дослідження етнократичних тенденцій та визначити концептуальні засади аналізу феномена етнократії;

- розкрити та охарактеризувати сутність етнократії, історичну практику її розвитку, генезис ідейного потенціалу цього явища, критерії типологізації;

- показати форми і методи етнократичного владарювання, ґрунтуючись на світовому досвіді, реальній практиці його втілення кінця ХX - початку ХХІ ст.;

- дослідити особливості проявів етнократичних практик у політиці колишнього СРСР та у діяльності сучасних політичних еліт на постсоціалістичному просторі;

- вивчити механізми формування міжнародного політико-правового поля протидії етнократичній політиці й практиці в контексті забезпечення державотворення в сучасній Україні.

Об'єктом дисертаційного дослідження є етнократія як феномен суспільно-політичного життя.

Предметом дисертаційного дослідження є особливості становлення і розвитку етнократії, її теоретико-ідеологічні засади, форми проявів та засоби протидії у сучасному світі й в Україні.

Методологічну основу дисертаційної роботи утворюють загальні методи дослідження політичних об'єктів (соціологічний, нормативний, структурно-функціональний, системний, інституційний, діяльнісний, порівняльний, історичний, ціннісний), загальнологічні методи (аналіз і синтез, індукція й дедукція, абстрагування та конкретизація, поєднання історичного й логічного аналізу), а також методи емпіричних досліджень (використання даних соціологічних опитувань, аналіз документів, у тому числі міжнародної та вітчизняної нормативно-правової бази).

Застосування принципу об'єктивності дозволило автору показати етнократію такою, якою вона є насправді, не прикрашаючи й не видаючи бажане за дійсне, тверезо оцінюючи її прояви, враховуючи як позитивні, так і негативні моменти у розвитку тих чи інших подій. За допомогою історичного методу розкрито виникнення і становлення етнократії як політичної практики у послідовно-часовому вимірі. Важлива роль відведена діалектичному методу, завдяки якому етнократія представлена як внутрішньо суперечлива цілісність, що знаходиться у стані постійних змін, визначальний вплив на функціонування якої справляють різні соціальні чинники: історія, мораль, культура, співвідношення класових і національних інтересів. Діалектичне осмислення етнократичних процесів дало змогу виявити їх джерела, причини, структуру, спрямованість, шляхи розв'язання. Застосування системного методу дозволило розглянути етнократію як скоординовану сукупність її складових, що знаходяться у певному середовищі, як комплекс політичних інститутів, норм і механізмів функціонування.

Емпіричну базу дослідження складають наукові розробки та праці вітчизняних і закордонних фахівців, документально-правові джерела, статистичні дані моніторингів дотримання прав людини. Особливу увагу було надано дослідженню оонівських, європейських та національних політико-правових документів, спрямованих на боротьбу проти різних форм дискримінації і проявів нетерпимості. Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. У дисертації здійснено комплексний аналіз недостатньо вивченої й порівняно нової наукової проб-леми - етнократії, її аналітично-концептуальної інтерпретації в сучасному світі, аргументовано необхідність подальшої наукової розробки представленої проблематики та запропоновано авторське бачення основних напрямків майбутніх наукових пошуків. У межах проведеного автором дослідження отримано наступні результати, які відзначаються науковою новизною:

уперше:

- на основі осмислення сутності етнократії як політичної ідеології та практики показано в історичному контексті процес її розвитку, критерії типологізації, механізми функціонування, причини й наслідки поширення в сучасному світі та прояви в Україні, міжнародно-правові засоби протидії і подолання;

- здійснено політологічний аналіз різноманітних трактувань і практичних проявів етнократії та на цій основі запропоновано сутнісні складові для вдосконалення її сучасного розширеного визначення, зокрема такі як: встановлення моноетнічної політичної влади, метою якої є створення етнічно «чистих» територій; безроздільне панування в органах державної влади і управління політичної еліти однієї національності чи етнічної групи; схильність до крайніх засобів і методів боротьби за права титульного етносу; наявність латентної (закамуфльованої) політики націоналістичної за своєю суттю державної влади по відношенню до інших народів, націй, етнічних груп;

удосконалено:

- застосування порівняльно-політологічного методу як чинника перенесення міжнародного досвіду подолання етнократії на вітчизняну практику формування антидискримінаційного законодавства, ухвалення відповідних політико-правових рішень, підготовки нормативно-правових актів щодо захисту прав людини і прав національних меншин;

- інструментарій поглибленого аналізу сучасних типів етнократії, їхнього впливу та безпосереднього втручання у такі сфери суспільного життя як міжнародні відносини, державне управління, економіка, право, культура, масова свідомість тощо;

- тлумачення етнократії завдяки розгорнутому аналізу її проявів у різних сферах соціального життя, практики застосування в радянський період щодо України, у наш час на постсоціалістичному просторі та в Україні;

набули подальшого розвитку:

- розуміння особливостей функціонування відкритих, трансформованих й латентних етнократичних режимів, характеру етнократичної політики та етнічної ідеології, причин, факторів і способів нагнітання етнічного протистояння - етноцентризму, етнофобії, ксенофобії та ін.;

- теоретичне осмислення аксіом етнократії, зокрема таких як: пріоритет етнічних цінностей перед особистісними; пріоритет своєї культури перед іншими; пріоритет національної державності перед усіма іншими формами самоорганізації етносів; пріоритет етнічного минулого і жаданого майбутнього перед сьогоденням; пріоритет фундаменталістських форм «народного» життя і культурної самобутності перед орієнтирами громадянського суспільства.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів зумовлено тим, що представлена робота є певним внеском у загальнотеоретичне дослідження феномену етнократії та її основних проявів і може сприяти більш адекватному розумінню даного явища, подальшій розробці заходів політичного і нормативно-правового характеру щодо запобігання і протидії етнократичній практиці. Запропоновані в роботі теоретичні положення, висновки і рекомендації можуть бути використані у подальших теоретико-методологічних дослідженнях інституціонального захисту прав людини, розвитку України як демократичної держави у світовому геополітичному просторі; при визначенні напрямів реформування політичної системи України. Матеріали даного дослідження можна застосовувати у навчальному процесі при підготовці спеціальних курсів, розробці навчальних програм, підручників, навчальних посібників та методичних рекомендацій з політології, політичної соціології, конституційного права, міжнародного права, теорії держави і права.

Особистий внесок дисертанта. Дисертація є самостійною науковою розробкою здобувача, що спирається на концептуальні підходи зарубіжних та вітчизняних дослідників.

Апробація результатів дисертаційного дослідження відбувалася в процесі обговорень на засіданнях кафедри політології Міжрегіональної Академії управління персоналом, на науково-практичних конференціях: «Діалог цивілізацій» (м. Київ, 30 березня 2007 р.); V Міжнародній науково-практичній конференції «Діалог православ'я та ісламу: роль релігії у сучасному житті» (м. Київ, 12 травня 2007 р.); VI Міжнародній науково-практичній конференції «Роль та місце слов'янства у діалозі цивілізацій» (м. Київ, 25 травня 2008 р.), науково-практичній конференції «Державне управління в умовах політичної модернізації України: стан та проблеми» (м. Київ, 23 жовтня 2009 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції «Українознавство: історія, теорія, методологія» (м. Київ, 16 листопада 2010 р.); Всеукраїнській науковій конференції «Методологія політичної науки (Другі читання)» (м. Львів, 3 грудня 2010 р.).

Публікації. Основні положення і результати дослідження викладені авто-ром в 6 наукових публікаціях, 4 з яких опубліковано у фахових виданнях з політичних наук, затверджених ВАК України.

Структура та обсяг роботи. Дисертація складається із вступу, 2 розділів, висновків та списку використаних джерел (212 позицій). Загальний обсяг дисертації становить 218 стор., основна частина - 199 стор.

2. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначено її зв'язок з існуючими програмами науково-дослідної роботи, визначено мету і дослідницькі завдання, об'єкт, предмет, а також методологічну основу дослідження, висвітлено наукову новизну і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Етнократія в сучасному політичному процесі: стан наукового дослідження, типологізація, форми проявів» проаналізовано головні напрями наукових розробок, що обґрунтовують сутність і особливості проявів етнократії, а також визначені основні теоретико-методологічні засади осмислення цієї проблеми.

У підрозділі 1.1 «Основні напрями дослідження проблеми етнократії у зарубіжній і вітчизняній політичній науці» зазначено, що обрана тема знаходиться на початковій стадії вивчення і це є невиправданим, оскільки у нинішньому світі стрімко поширюється явище етнократії, яке має тенденцію до домінування в суспільно-політичному житті. У політичній системі етнократія характеризується монопольним пануванням представників еліти домінуючого етносу в структурах політичної влади як на центральному, так і на регіональному рівнях. За етнократії формується і підтримується протистояння інтересів нації та особи не стихійно, а свідомо й цілеспрямовано. Окремі аспекти досліджуваної проблеми розглядаються при аналізі питань етнополітики західними вченими (праці Ч. Мак Келві, Р. Левайна, Д. Кемпбелла). В осмисленні ролі етнократії дисертантка спиралася також на праці російських дослідників, зокрема А. Дмитрієва, Л. Дробіжевої, А. Здравомислова, В. Іванова, М. Мнацаканяна, В. Тишкова, В. Філіпова та ін. Для суспільно-політичної сфери важливе значення має праця Ж. Тощенка «Етнократія: історія і сучасність (соціологічні нариси)». Після розпаду колишнього СРСР і утворення нових суверенних держав проблеми етнократії стали осмислюватись більш предметно, послідовно і грунтовно. Не є виключенням в цьому плані і українська етнополітична наука. Так, в останні роки з'явилися ряд цікавих робіт, публікацій О. Антонюка, І. Вільчинської, М. Головатого, О. Бочковського, П. Гнатенка, В. Горбатенка, Я. Грицака, Я. Дашкевича, І. Варзара, О. Картунова, І. Оніщенко, В. Коти-горенка, А. Кіссе, П. Кононенка, І. Кресіної, П. Куцика, О.Маруховської, Л. Лойко, Л. Лук'яненка, Л. Нагорної, М. Обушного, М. Пірен, С. Римаренка, Ю. Римаренка, Ф. Рудича, В. Храмова, Л. Шкляра, Г. Щокіна, В. Яременка та інших представників різних галузей знань - філософів, істориків, соціологів, політологів, етнологів, які розглядають різноманітні аспекти етнократичної проблематики.

На основі аналізу публікацій зарубіжних та вічизняних вчених, зроблено висновок, що сутність етнократії можна визначити за такими критеріями, які й складають її змістовну сторону: а) панування еліти певного етносу (нації) над іншими народами; б) моноетнічна політична влада, метою якої є створення етнічно «чистих» територій як найкращого засобу просування народів до «демократії»; в) домінування колективних інтересів і прав певного етносу над інтересами і правами окремої особистості.

У підрозділі 1.2 «Типологізація етнократії як суспільно-політичного явища» проведено аналіз типів етнократичних процесів, які поділяються на людиноненависницькі та приховані. Людиноненависницькі типи побудовані на тотальному відторгненні інших етносів. До них віднесено расизм, нацизм (фашизм), шовінізм, націоналізм, сепаратизм, політичний фундаменталізм. Расизм розглядається як теоретичне підгрунтя для виправдання політики геноциду, апартеїду й сегрегації. Нацизм - як правоекстремістський політичний рух та ідеологія, що засновується на антидемократизмі й для якого характерні наступні риси: відкрита ставка на силові методи досягнення мети; агресивні форми поведінки; проголошення етнічної і расової винятковості та гегемонії своєї нації; вияв крайньої нетерпимості до інакомислячих; здійснення підривних акцій; адаптація до ідеології, в основу якої покладено ідеї «сильної» держави і підпорядкування їй індивідуальних політичних прав; установка на заохочення мілітаризму.

Шовінізм охарактеризовано як небезпечний за своєю суттю і змістом тип етнократії. Особливим його різновидом є великодержавний шовінізм, що являє собою ідеологію й політику нації, яка посідає домінуюче місце в усіх сферах держави й демонструє свою вищість над іншими націями й етносами. До суперечливих типів етнократії відноситься націоналізм. На основі проведеного аналізу виділяються дві форми націоналізму: 1) громадянський, що заснований на визначенні нації як політичної і територіальної спільності; 2) етнічний націоналізм, який розглядає націю як етнокультурну категорію, як спільність, засновану на єдності походження, спільній історії та культурі, і який може бути політичним або культурним.

Ще одним типом етнократії, що спрямований на встановлення суверенітету етнічної спільноти на території проживання в межах існуючої держави, є етнічний сепаратизм. З точки зору основної мети етнічного сепаратизму найпоширенішими в сучасній політичній практиці формами встановлення етнічного контролю над територією свого проживання в межах існуючої держави є такі: національно-культурна та адміністративно-територіальна автономія; статус рівноправного політико-правового суб'єкта федерації. Основними методами для подолання етнічного сепаратизму є силовий та політико-правовий.

До характерних сучасних проявів етнократії віднесено політичний фундаменталізм - консервативну течію, в якій тісно переплітаються націоналістичні та конфесійні домагання, наслідком яких стають суспільно-політичні релігійні рухи і організації, що демонструють свою прихильність до право-консервативних ідейно-політичних поглядів. Активізація фундаменталізму в кінці XX ст. пояснюється прискореною модернізацією в деяких мусульманських країнах, яка веде до загострення соціально-економічних і політичних суперечностей, зростанням впливу цих країн в ісламському світі, а також посиленням тенденції до єднання ісламських держав за релігійною ознакою. До прихованих (латентних) типів належать етнонігілізм та «національний спазм» (А. Празаускас), які є формами приглушеної, закамуфльованої політики, що проводиться державними структурами по відношенню до інших народів, націй та етнічних груп. Прояви ідеології, що спирається на зазначені типи, багато в чому споріднені з расизмом у його оновленому вигляді, оскільки останній грунтується на уявленні про біологічну спільність людей, які належать до одного етносу.

У підрозділі 1.3 «Співвідношення засобів та методів етнократії: базові характеристики» досліджуються основні прояви впливу етнократії на суспільні процеси за допомогою таких засобів як геноцид, етнічні чистки, апартеїд та тероризм. Геноцид означає умисне створення життєвих умов, розрахованих на фізичне винищення інших етнічних груп. У XX ст. він забрав життя близько 120 млн. жителів.

Явищем масового застосування примусових заходів до окремих осіб чи цілих етнічних груп за етнічною ознакою з боку політичної влади є етнічні чистки. Методи реалізації етнічних чисток включають такі заходи як виключення з партії представників окремих етносів під приводом боротьби з ворожими елементами, що нібито порушують норми поведінки чи статут партії з метою її дискредитації; примусове вигнання або виселення великих груп корінного етносу з рідної землі й розпорошення їх на територіях проживання інших етносів для нейтралізації їхньої діяльності як суб'єктів етнополітики; фізичне винищення великих груп етнічних спільнот у місцях споконвічного мешкання з метою заселення територій, звільнених у такий спосіб етносом-окупантом. У політичній практиці виділяють такий засіб етнократії як апартеїд - політику крайньої дискримінації за расовими, національними, релігійними та іншими ознаками. Апартеїд оголошено ООН, іншими міжнародними організаціями як злочинні дії щодо людства, які створюють суттєву загрозу міжнародному праву і безпеці. Одним із основних засобів етнократії є тероризм. Запропоновано наступну класифікацію сучасного тероризму: ідеологічний або революційний тероризм, спрямований на досягнення політичної або соціальної мети; релігійний тероризм, який прагне нав'язати норми поведінки, що засновуються на конфесійних засадах, наприклад, японський культ «Аумсінріке»; вузькоспрямований тероризм, який є «войовничим активізмом» окремих груп або осіб, котрі протестують проти дій уряду, що сприймаються як неправильні або провокаційні; тероризм «обраних» - окремих осіб з психічними відхиленнями або психічнохворих, які вважають себе зобов'язаними здійснити якусь місію; етнополітичний тероризм. Нинішньому етнотероризму притаманна найжорстокіша спрямованість на чисельні людські жертви, руйнування матеріальних і духовних цінностей, провокування етнічних війн, міжетнічної та міжнаціональної недовіри і ненависті у суспільстві.

У дослідженнях етнічних проблем, здійснених у другій половині XX ст., увага почала також зосереджуватися на методах етнократичної влади. Відповідно, звертається увага на такі методи етнократії як акомодація, акультурація, асиміляція. Акомодація є процесом пристосування політики держави до вимог етнічних меншин, що зумовлює формальне визнання деяких прав національних груп і співтовариств. Етнічна акультурація - складний процес і результат взаємовпливу етнічних культур, який полягає у сприйнятті однією з них (зазвичай менш розвиненою) елементів іншої. Асиміляційна політика спрямована на поглинання малих етносів більш потужними. У контексті дослідження етнократії нерідко включає широкомасштабні репресії щодо інших етносів. Зазначені методи, за умови їх підконтрольності громадянському суспільству, можуть застосовуватися не лише в тоталітарних чи авторитарних державах, але і в країнах з демократичними чи перехідними політичними режимами.

У підрозділі 1.4 «Прояви етнократії в історичному минулому і в сучасному державно-політичному розвитку України» аналізується діалектично суперечливий історичний процес формування українського етносу. Зокрема висвітлюються такі історичні прояви етнократії як русифікація, полонізація, румунізація, мадяризація, радянізація. Русифікація проявлялась у тому, що звеличувалась російська культура як вищий ступінь розвитку, а всі інші національні культури неросійських народів повинні беззаперечно слідувати за нею як за неперевершеною культурною домінантою. Русифікація здійснювалась через освіту, перемішування населення, відрив людей від їхніх національних груп чи середовищ, від їхньої національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості.

Полонізація - це політика насильницького впровадження польської мови, культури, віри. Польська експансія здійснювалася переважно в трьох напрямах: територіальному, освітньому, духовному. Сутність територіального напряму полягала в заселенні поляками, німцями, євреями, вірменами, греками українських земель. Освітній тиск здійснювався перетворенням українських шкіл на польські. Духовна полонізація найдинамічніше відбувалася в релігійному житті, особливо після проголошення Берестейської унії 1596 р. - об'єднання православних з католиками. Відтак широко розгорнувся процес покатоличення населення України.

На західноукраїнських землях, які після збройної окупації румунськими військами опинились у складі Румунії, активно здійснювалась політика румунізації - насильницьке впровадження в українське середовище румунської мови, культури, традицій. На всіх українських територіях, що були окуповані Румунією, було заборонено вживання української мови, закрито культурно-просвітницькі заклади, газети та журнали. Масовим було звільнення українців з місць праці. Переслідувалась українська церква, закривались усі українські школи. Наслідком політики румунізації стала заборона української мови у всіх навчальних закладах упродовж усього періоду румунської окупації. Нещадній етнократичній політиці піддавалися українці, які проживали в Закарпатті. Після 1867 р., коли Австрія перетворилась на дуалістичну Австро-Угорську монархію, а Угорщина отримала Закарпаття, мадяри цілком підпорядкували собі цей край. Під впливом посиленої мадяризації значна частина освічених українців, не маючи опори на народ, піддалася й асимілювалася, ставши так званими «мадярами». Закривались українські парафіяльні школи, одна по одній припиняли друкуватися українські газети, занепадала діяльність освітніх товариств.

За часів перебування України у складі СРСР етнонаціональна ситуація зазнала значних змін. Радянський експеримент зумовив появу нової «радянської» ідентичності, яка, з одного боку, виступала національною (у російськомовній формі), а з іншого, суспільно-політичною орієнтацією, оскільки проповідувала радянські цінності життя. Ця ідентичність яскраво проявилася в Україні, особливо в її найбільш зрусифікованих областях на сході України. У ході дослідження з'ясовано, що серед найважливіших чинників, які негативно впливають на сучасну етнополітичну ситуацію в Україні, є такі:

- важка соціально-економічна ситуація в Україні, падіння життєвого рівня населення, що продовжується; таке становище є тим підґрунтям, на якому значно посилились найбільш радикально-націоналістичні, ксенофобські ідеї різного характеру, посилилися в деяких регіонах і відцентрові, сепаратистські настрої та тенденції;

- політична нестабільність суспільства, що зумовлює невизначеність у формуванні чіткої системи державно-владних структур, боротьбу між різними гілками влади, яка не дозволяє сформувати завершену систему державного управління сферою міжетнічних відносин; у ході тривалої політичної боротьби ворогуючі політичні сили активно використовують існуючі проблеми і невирішені питання в сфері етнополітичного життя, штучно роздмухують етнорегіональні особливості, етнокультурні відмінності різних частин України;

- недостатнє опрацювання ряду принципово важливих нормативно-правових аспектів державної національної політики; неспроможність повністю охопити всі напрями політики держави у сфері міжетнічних відносин, у зв'язку з чим законодавчу базу потрібно розширити та адаптувати до вимог європейського законодавства.

У другому розділі «Формування міжнародного політико-правового механізму забезпечення протидії етнократичній політиці та практиці» розкрито діяльність міжнародних інституцій (ООН; НБСЄ/ОБСЄ; Ради Європи; ЄС та інших регіональних міжнародних організацій) щодо створення ефективної законодавчої бази захисту прав людини та боротьби з дискримі-нацією осіб й етнічних груп за ознаками раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження.

У підрозділі 2.1 «Міжнародні антидискримінаційні документи ООН як складова механізму протидії етнократії» зазначено, що ООН була створена «для підтримки та зміцнення міжнародного миру і безпеки, розвитку дружніх відносин між державами, здійснення міжнародного співробітництва в економічній, соціальній, культурній та інших сферах, а також для захисту прав людини». ООН заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів, які взяли на себе зобов'язання вирішувати міжнародні суперечки мирними засобами, утримуватися від погрози силою або від її застосування проти територіальної недоторканості чи політичної незалежності будь-якої держави та інших дій, несумісних з цілями ООН.

Права людини, задекларовані в Загальній декларації прав людини всебічно розроблені у таких міжнародних актах, як Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966) та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966). Серед правових антидискримінаційних механізмів ООН важливе значення мають також Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин (1992), Наступними міжнародно-правовими документами ООН стали Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (1960), Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього (1948). Загалом правові засади, що склали змістову сторону міжнародно-правових документів, повністю відповідають цілям і принципам ООН, зокрема таким, як повага до особистості, суверенної рівності, територіальної цілісності і політичної незалежності держав.

У проаналізованих документах ООН визначено головні напрями усієї діяльності й застосування правових механізмів протидії етнократичній політиці та практиці світового співтовариства в галузі прав людини. Міжнародно-правові документи, розроблені та впроваджені в дію ООН стали ідеологічним підґрунтям для напрацювання багатьох інших обов'язкових міжнародних документів, спрямованих на захист проголошених нею прав і свобод, рішучу боротьбу з дискримінацією особи за будь-якими ознаками.

У підрозділі 2.2. «Загальноєвропейські правові стандарти запобігання та протидії етнократичним процесам» досліджено проблеми захисту людської особистості на регіональному європейському рівні, які посіли провідне місце в діяльності такої авторитетної політичної інституції, як Рада Європи. Мета діяльності РЄ полягає в наступному: захист прав людини, парламентської демократії та забезпечення принципу верховенства права; сприяння усвідомленню існування європейської культурної самобутності та підтримка її подальшого розвитку; пошук спільного вирішення соціальних проблем, зокрема, забезпечення прав національних, етнічних меншин, боротьба з ксенофобією, проявами нетерпимості тощо. Важливим документом РЄ у сфері захисту прав людини є Європейська конвенція з прав людини (1950), яка стала для держав, які її підписали, «першим кроком для забезпечення колективного здійснення деяких із прав, проголошених в Загальній декларації». Першим юридично обов'язковим багатостороннім міжнародним документом, який присвячений безпосередньо захистові національних меншин у всіх сферах суспільного життя стала Рамкова конвенція про захист національних меншин (1995).

Конвенція із запобігання тортур (1987) передбачає вибіркову перевірку місць ув'язнення групою незалежних експертів РЄ в державах-учасницях, які ратифікували цю Конвенцію. Соціальна Європейська Хартія (1961) є відповідником Європейській конвенції з прав людини в царині захисту соціальних та економічних прав. Хартія є дієвим регіональним міжнародно-правовим механізмом захисту соціальних та економічних прав людини, який створив юридичну основу функціонування Європейської регіональної системи захисту соціальних та економічних прав людини. Цей документ забезпечує захист соціальних та економічних прав людини на національних територіях більшості європейських держав, які ратифікували чи іншим способом висловили згоду на обов'язковість для них цього міжнародно-правового документа. Важливе значення у протидії етнократизму належить Декларації і плану дій з боротьби проти расизму, ксенофобії, антисемітизму і нетерпимості (1993).

Концептуальні підходи стосовно правового статусу держав, які зафіксовано у міжнародних документах ООН, Ради Європи отримали в подальшому розвиток у регіональних правових системах, спрямованих на боротьбу з етнократизмом. Вирішальним для Європейського континенту став у цьому контексті такий важливий напрям, як серія нарад з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ з 1 січня 1995 р. стала називатися Організацією з безпеки і співробітництва в Європі - ОБСЄ). ОБСЄ спрямовує зусилля всіх держав-учасниць на створення безпеки на основі свобод людини, принципу верховенства права, ринкової економіки та справедливості. ОБСЄ прийняла серію документів, які розгорнуто, конкретизовано формулюють та передбачають механізми антидискримінаційних дій. До них слід віднести: Віденський підсумковий документ НБСЄ (1989); Документ Копенгагенської наради з людського виміру (1990); Паризьку Хартію для нової Європи (1990). Серед чинних міжнародно-правових актів захисту прав людини важливе значення має також Директива Ради Європейського Союзу 2000\43\ЄС від 29 червня 2000 р. щодо впровадження принципу рівного поводження з особами незалежно від їх расової або етнічної приналежності, головною метою якої є прагнення створити підгрунтя для боротьби з дискримінацією на основі расового або етнічного походження у європейських державах.

У підрозділі 2.3 «Застосування світової практики у формуванні політико-правового забезпечення протидії етнократичним процесам в Україні» проведено аналіз українського законодавства, що стосується створення стандартів антидискримінаційної політики. В Україні етнополітичні процеси в цілому протікають стабільніше, більш зважено і контрольовано ніж в інших пострадянських державах. Україна з самого початку своєї незалежності взяла на себе зобов'язання захисту етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності етнічних груп в якості найважливішого напряму державотворення.

Такий підхід знайшов закріплення у політико-правовій базі, що почала створюватись з моменту проголошення незалежності України, зокрема, в таких законодавчих актах, як, Декларація про державний суверенітет України (1990), Акт проголошення незалежності (1991), Закон «Про національні меншини в Україні» (1992), Декларація прав національностей, Конституція України (1996), Закон України «Про громадянство» (1997), Закон «Про боротьбу з тероризмом» (2003). За оцінкою міжнародних експертів чинне законодавство в Україні, що регулює міжнаціональну сферу, не тільки відповідає усім міжнародним стандартам, а в окремих випадках і перевищує їх. Україна, проголосивши незалежність у формуванні власної політико-правової бази регулювання міжнаціональних, міжетнічних відносин стала широко використовувати міжнародний досвід у цій сфері. Дотримуючись загальновизнаних міжнародних принципів і норм щодо прав людини, міжнародних зобов'язань, Україна, відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України, інших законодавчих актів, свою політику спрямовує на узгодження інтересів, розв'язання існуючих міжетнічних суперечностей і проблем. Це сприяє її інтеграції в європейські структури, утвердженню демократичного вибору національного розвитку. Обравши шлях побудови відкритого демократичного правового суспільства, Україна як європейська країна активно вивчає і застосовує у власному чинному законодавстві досвід захисту прав людини, який нагромадили європейські держави впродовж багатьох десятиліть. Разом з тим існує цілий комплекс проблем, особливо на практичному рівні, які породжують різноманітні прояви етнократії й відповідно потребують постійної уваги з боку держави та наукової спільноти.

Висновки

1. Бурхливі події кінця XX століття, пов'язані з надмірною політизацією етнічності, аж до жахливих проявів етноциду, примушують світове, насамперед європейське співтовариство, уважніше придивитися до проблеми етнократії. Різноманітність народів і культур постає в новій парадигмі джерелом багатства та життєздатності, а не причиною постійної ворожнечі та ненависті. Побудова саме такої цивілізаційної моделі та парадигми мислення є сьогодні справою провідних міжнародних організацій, а отже, і держав - їх членів. Тим більше -- це справа національних меншин, які вперше в історії можуть реально претендувати на рівноправні партнерські взаємини з державною владою, на гідне визнання і чільне місце в державно-культурному будівництві у власних країнах.

2. Пріоритет етнічного над принципами демократії, прав людини призводить до того, що вона дедалі більшою мірою переростає у національно обмежену бюрократію влади. Це створює загрозу і небезпеку для демократичного розвитку суспільства. У теоретичній царині проблематика вивчення феномену етнократії полягає, передусім, у тому, що спостерігається брак досліджень з означеної тематики, а увага вчених зосереджується зазвичай на розгляді конкретних виявів етнократії (скажімо, у Російській Федерації - це Чечня, Тува, Хакасія, Якутія).

Водночас недостатнім є дослідження загальних характеристик етнократії як специфічного феномена. Подальшої розробки потребують і питання про можливі прояви етнократії у найближчому майбутньому. Бракує наукових робіт, присвячених аналізу генезису ідей етнократизму, недостатньо розробленою є типологізація цього суспільно-політичного феномена. Вирішення саме цих проблем може стати основою для розробки дієвого й ефективного механізму запобігання поширенню етнократичної практики в сучасному світі.

3. Одним з найбільш ефективних шляхів подолання негативних наслідків расизму, шовінізму, нацизму, сепаратизму, політичного фундаменталізму, «національного спазму» як типових проявів етнократичної політики має стати стабілізація політичного, економічного, соціокультурного життя того чи іншого суспільства. Адже серед громадян, які упевнені у завтрашньому дні, не є популярними крайні праві заклики щодо захисту прав певного етносу, а сформований і міцний середній клас постає як своєрідний соціальний бар'єр на шляху до просування у владу політичних сил етнократичного спрямування.

4. Розвиток етнополітичних процесів в Україні протягом перших років її незалежності виявив нові тенденції і явища, складність, динамізм і суперечливість яких досить часто не укладається у прокрустове ложе багатьох нових офіційних схем розвитку етнонаціонального життя. Бурхливий етнічний ренесанс, що охопив як титульний етнос - український, так і всі інші етноси, що проживають на території України, призвів до негативних наслідків в етнополітичному житті країни. По-перше, процеси національного відродження етнічних меншин не обмежуються лише питаннями відродження національної культури, а все більше набувають політичного характеру. По-друге, незавершеність багатьох складних питань, пов'язаних з поверненням кримськотатарського народу, пасивність, непослідовність державних структур, відсутність чіткої державної стратегії у кримськотатарському питанні, незадовільні дії кримських властей призвели до намагань кримськотатарських політичних сил утворити в Криму паралельну структуру влади в особі Меджлісу кримськотатарського народу.

5. Сучасні процеси життєдіяльності українського соціуму ускладнені історико-політичним, економічним, духовно-культурним існуванням України, зокрема крахом колишнього заідеологізованого бачення світу та системи цінностей радянського минулого й недостатнім усвідомленням власних національних інтересів українським етносом. Як перед кожною багато-етнічною державою постає завдання регулювання національних відносин і забезпечення нормального функціонування суспільного організму, так і Україна має створити ефективну систему такого регулювання. Економічна і політична стабілізація, проведення кардинальних економічних реформ, завершення організації системи влади створять необхідні підвалини для нормалізації етнополітичної ситуації в Україні. Важливе місце у цій справі в країні має посідати розробка ефективно працюючої технології управління сферою міжетнічних процесів, створення надійно діючого механізму попередження негативних явищ, прогнозування етнополітичних процесів.

6. Міжнародне визнання та юридичне закріплення прав людини як історичного продукту розвитку європейської культури і політики стало фундаментом, на якому базується політична структура людської свободи, її світоглядний концепт. Неприпустимість будь-яких проявів дискримінації за етнонаціональною ознакою, згідно з положеннями базових документів ООН у зазначеній царині, визнається беззаперечною складовою сучасного міжнародного права.

Втім, аналіз документів ООН антидискримінаційного характеру засвідчує про вкрай слабко розроблені механізми практичного забезпечення задекларованих принципів та норм, що суттєво гальмує боротьбу з різноманітними виявами етнічної дискримінації як у світі в цілому, так й в окремих регіонах та державах. Тому наступні кроки щодо вдосконалення антидискримінаційного законодавства у сфері етнонаціональних відносин мають здійснюватися у напрямку розробки дієвих й ефективних механізмів гарантування та захисту прав і свобод людини незалежно від її етнічного походження.

7. Особливістю європейського правового регулювання етнонаціональних відносин є його гнучкість, намагання врахувати національну специфіку кожної держави - учасниці відповідних міжнародних й європейських договорів, конвенцій, пактів. Одним із найбільш ефективних заходів у боротьбі з расизмом, ксенофобією, антисемітизмом та нетерпимістю в Європі в останні десятиріччя виявилася масштабна кампанія ознайомлення європейської громадськості з посланнями Європейської комісії проти расизму та нетерпимості про толерантність. Саме реалізація названих заходів дозволяє стверджувати, що у більшості европейських країн на рівні масової суспільної свідомості відбулися досить серйозні зрушення щодо неприпустимості здійснення на державному рівні політики з ознаками расизму, етнократії, етнічної дискримінації, ксенофобії тощо. Отже, досвід європейського регулювання у рамках правового поля етнонаціональних відносин з метою запобігання проявам етнократичної політики може виявитися надзвичайно корисним для сучасної України.

8. Етнократичні проблеми в останні два десятиріччя гостро позначилися у пострадянських країнах і певною мірою в Україні за багатьох обставин, та центральною, об'єднуючою був той культурний шок, який по-різному, але пережили усі нові держави на так званому пострадянському просторі. Такий шок мав об'єктивне місце за умови перетину, а не співіснування трьох основних культуротворчих, духовних векторів: перший - пов'язаний з новою системою цінностей, що і тепер потужно імпортується із країн західної цивілізації разом з ринковими економічними відносинами та інвестиційними зв'язками між Сходом і Заходом; другий - пов'язаний зі старою (радянською) системою цінностей та відповідними поведінковими стереотипами, які суттєво діють у масовій свідомості; третій - цінності традиційної національної культури, які за різних обставин багато в чому були втрачені.

Зрозуміло, що третій вектор для України як національної держави має вирішальне значення, але традиційні духовні цінності можуть успішно відроджуватися і розвиватися у свідомості й діях наступних поколінь за умови, коли є чітко визначена і прийнята модель і перспектива національного поступу, коли відсутня ерозія суспільної мотивації, що базується саме на національних цінностях. Українська національна держава, як і будь-яка інша національна держава - не самоціль, а дієвий засіб захистити національні інтереси українства, усіх громадян України.

Основні публікації