Функціонування місцевої демократії у постсоціалістичних суспільствах центральної і східної Європи

У Розділі 3 - «Тенденції трансформації місцевих політичних еліт у постсоціалістичних суспільствах Європи» - з'ясовані основні закономірності формування еліт та відбору місцевих лідерів у країнах ЦСЄ, впливу інших акторів на схвалення порядку денного у територіальних громадах, а також специфічні національні та локальні особливості цих процесів.

У підрозділі 3.1. - «Джерела формування та особливості відтворення політичних еліт у країнах Центральної і Східної Європи», - який складається з п'яти пунктів, систематизовано канали входження у склад місцевих еліт та типи їх оновлення, притаманні всьому регіону, а також визначені можливі варіації, що пояснюються особливостями соціально-політичного розвитку суспільств або ж структурними та історико-культурними особливостями громад. З'ясовано, що на початку 1990-х років виборча конкуренція відбувалася у формі суперництва між представниками колишньої комуністичної номенклатури, опозиціонерами і діячами, які вперше почали займатися громадсько-політичною діяльністю і, як її результат, у центральноєвропейських країнах відбулася заміна складу еліт, однак при збереженні суттєвого представництва колишніх управлінців у малих громадах. Найбільш радикальне оновлення у 1990 році відбулася у РП, де вперше було обрано більше аніж 77 % депутатів місцевих рад, 80 % мерів, які були активістами «Солідарності» чи позапартійними кандидатами. У ЧР за результатами перших вільних виборів, що теж відбулися у 1990 році, вперше обраних депутатів місцевих рад нараховувалося приблизно 60 %, і вони були вихідцями із опозиційних структур або ж - у малих громадах - висуванцями соціальних мереж, які складалися із родичів, сусідів, колег по роботі. У цій країні процес оновлення еліт відбувся і у середовищі комуністичної партії: лише менша частина обраних партійців мали попередній досвід виконання політико-управлінських функцій у місцевих органах влади. Водночас, у СР громадяни у рівних пропорціях надали перевагу позапартійним кандидатам, представникам партії-спадкоємиці комуністичної партії, нових політичних сил, які об'єднали опозиціонерів, що пояснюється регіональною диференціацією території країни, вищою, аніж у поляків та чехів, оцінкою здобутків соціалізму.

На кінець першого постсоціалістичного десятиліття, коли у РП відбулися треті демократичні вибори, частка осіб, які були переобрані на представницькі посади вже склала 70 %, що засвідчує усталення такої тенденції елітотворення як заміна після кожного електорального циклу приблизно третини місцевих депутатів та мерів. Такий тип відтворення еліт пояснюється не відсутністю правових умов для оновлення еліт, а нестачею бажаючих брати участь у місцевих виборах, авторитетом лідерів, обраних під час попередніх електоральних змагань, досягнутими успіхами у соціально-економічному розвитку громад, що підвищувало шанси для інкумбентів.

У ЧР така модель сформувалася вже за результатами других виборів, що мали місце у 1994 році, коли переобраними були 76 % депутатів, подібно до СР, де цей показник склав 73 %. Зауважимо, що вищий рівень репродукції еліт був притаманним малим громадам, оскільки завдяки відсутності осередків усіх чи більшості політичних партій, домінуванню у соціально-політичному житті соціальних мереж сформувалося явище нестачі осіб, які бажали обіймати посади у місцевому самоврядуванні, а, отже, низький рівень виборчої конкуренції.

Визначено, що у РФ нормативні умови для формування місцевої політичної еліти склалися лише всередині 1990-х років, коли була, з нормативної точки зору, сформована система самоврядування, і у більшості регіонів були проведені перші демократичні вибори місцевих органів влади. У цей період не відбулося суттєвої трансформації еліт, і владні посади на місцях продовжили обіймати представники другого ешелону компартійної номенклатури (80 %). Зауважимо, що подібні кількісні показники на початку першого постсоціалістичного десятиліття були притаманні також Естонії та Латвії (80 % і 71 %), що пояснюється переважанням у більшості спільнот серед активістів, які були готовими займатися політикою, представників російської меншини. У Болгарії після двох років перебування при владі реформаторів (1991-1992 роки) на десять років до керівних посад повернулися соціалісти, у Румунії - мало місце явище квазі-заміни номенклатури екс-комуністами іншого ешелону; у західнобалканських суспільствах при владі опинилися націоналістичні еліти, частина з яких була вихідцями з колишніх правлячих партій.

В усіх пострадянських суспільствах, подібно до РФ, у складі локальних еліт була присутньою висока частка представників колишньої комуністичної номенклатури, яка з кінця 1990-х років почала оновлюватися за рахунок вихідців із бізнесу. У РФ рівень повторного обрання депутатів у місцеві представницькі органи після завершення періоду входження підприємців у політику усталився на початку 2000-х років на рівні 60 %. Окрім того, 10-20 % колишніх локальних політиків обиралися в регіональні представницькі органи, що засвідчує високий рівень репродуктивності еліт.

Регіональні закономірності трансформації ролі організованих політичних сил узагальнені у підрозділі 3.2. - «Вплив партій на політичні пріоритети місцевих еліт у країнах Центральної і Східної Європи». Зокрема, вказано, що відносини партій з локальними елітами визначалися комплексом факторів, серед яких основними були характер виборчих систем, соціально-політична структуризація суспільства, фактор кількості жителів у громадах, їх етнічний склад. Водночас, виконання комуністичними партіями у період соціалізму функції централізації та контролю за суспільством зумовило переважно негативне ставлення громадян до цього інституту у період системних трансформацій, а, отже, потребу для еліт шукати інші форми поширення владного впливу. У центрально- та східноєвропейських країнах політичні сили також виконували функції рекрутації еліт на місцевому рівні, організаційного майданчика для їх подальшого просування у політико-владній ієрархії або ж джерела альтернативних посад для політиків національного масштабу.

Склад місцевих політичних еліт, представлених в органах самоврядування, почав залежати від партійної структуризації суспільства упродовж другого та наступних виборчих циклів, тобто всередині і наприкінці 1990-х років. При тім, частка позапартійних посадовців на місцевому рівні була вищою за загальнонаціональні та регіональні показники, а показники представництва партійців на місцевому рівні були нижчими від західноєвропейських. Так, у РП найвищий показник представництва партійців серед місцевих депутатів у середньому по країні склав 31,7 % (1998-2002 рр.), мерів - 37 % (2002-2006 рр.). З'ясовано, що позапартійні політики мали найкращі позиції у ЧР, де у 2010 році досягли показника 60,19 % отриманих депутатських мандатів; окрім того, найвищий електоральний успіх серед інших цільових країн здобули політики, об'єднані у позапарламентських суб'єктах (партії, об'єднання незалежних кандидатів), що пояснюється переважанням у адміністративно-територіальній структурі країни малих, за критерієм кількості населення, громад. У СР позапартійним кандидатам у депутати вдалося досягти найкращого показника у 2010 році лише на рівні 22,66 % (мери - 33,7 %), незважаючи на мажоритарний дизайн виборчих систем. Таку обставину можна пояснити централізованими, у порівнянні з сусідніми країнами, партійними структурами, етнічною та ідеологічною диференціацією у середовищі словацького суспільства, запровадженою у період мечіаризму традицією партійного патрон-клієнтелізму, а, отже, пріоритетної державної підтримки локальних спільнот, де більшість депутатів у представницьких органах та мери були членами чи прихильниками владної партії «Рух за демократичну Словаччину». Водночас, у малих громадах, які переважають у країні, домінує персональний підхід до вибору місцевих лідерів на основі їх моральних, управлінських характеристик та походження, що робить словацькі тенденції подібними до тих, що є притаманними сусіднім країнам.

У Росії федеративна структура, відсутність усталених механізмів соціально-політичної організації еліт, спадщина гіперцентралізації влади у радянський період, пізнє (у 2001 р.) прийняття законодавства про політичні партії, характер регіональних та місцевих виборчих систем зумовили суттєво відмінні від центральноєвропейських взірці взаємодії партії з місцевими елітами. Несуттєвий вплив партій на місцевий політичний процес упродовж першого постсоціалістичного десятиліття змінився зміцненням ролі партій влади, зокрема «Єдиної Росії» (ЄР), яка застосувала технологію зміни інституційних факторів - запровадження обмежувального законодавства про партії, нових виборчих систем у регіонах та територіальних громадах, які сприяли керованості електоральних процесів - для підпорядкування локальних еліт і, за їх посередництва, контролю за місцевою політикою загалом. Водночас, у малих громадах РФ, подібно до центральноєвропейських країн, електоральні результати партій залишаються низькими, що пояснюється особистою обізнаністю виборців із кандидатами на виборчі посади, що обмежує роль партійних брендів та структур.

Складний комплекс проблем є предметом розгляду у Розділі 4 - «Участь громадян у формуванні місцевої політики у країнах Центральної і Східної Європи», - а саме визначення спільних і відмінних кількісних та якісних параметрів прямої, опосередкованої участі у місцевих громадах, закономірності впливу на них локальних аспектів політико-культурних орієнтацій громадян. У підрозділі 4.1. - «Основні тенденції політичної участі на рівні локальних спільнот», - який складається з п'яти пунктів, встановлені регіональні особливості електоральної активності громадян під час виборів органів місцевого самоврядування, а також субрегіональні, національні та локальні варіації цього процесу. З'ясовано, що упродовж постсоціалістичного періоду рівень участі громадян у місцевих виборах був нижчим аніж відповідні показники під час виборів органів влади національного та регіонального рівнів, зокрема радикальна різниця була притаманна РП (- 18,3 % у 1993-1994 рр.), для частини регіонів РФ. Водночас, деякі країни склали винятки із цього правила (Азербайджан (2004-2006 рр.), Білорусь (2008-2010 рр.)), що пояснюється поточним рівнем довіри до органів влади різних рівнів, неформальними практиками та технологіями, що застосовувалися політичними елітами.

Подібно до парламентських виборів, упродовж 1990-2000-х років рівень явки на локальні вибори поступово знижувався: наприклад, у Болгарії з 64,2 % (1995 р.) до 42 % у 2007 р., ЧР - з 73,5 % (1990 р.) до 45,5 % (2002 р.), СР - з 68,5 % (1990 р.) до 47,7 % (2006 р.). Однак, ця тенденція теж не була безумовною для всіх країн регіону: зокрема, в Угорщині найвищий рівень активності у місцевих перегонах був зафіксований у 2006 р. (53,1 %), у РП - у 2010 р. (47,3 %), що пояснюється фактором тимчасової політичної поляризації суспільств. Зменшення активності громадян або ж її традиційний низький рівень був зумовленим невисокою оцінкою громадянами ефективності участі та інституту місцевого самоврядування взагалі, обмеженою електоральною пропозицією на чергових перегонах, що ілюструє приклад РФ. Для Росії було притаманним явище «неполітичного публічного життя», тобто неформальних практик, що використовувалась для залучення громадян.

Упродовж 1990-2000-х років у цільових країнах рівень відвідування дільниць під час обрання органів самоврядування усталився в межах 40-50 % громадян. У регіональному розрізі ЦСЄ у малих громадах цей рівень був вищим аніж у більших спільнотах, що пояснюється фактором соціальних мереж, який мав радикальний прояв у ЧР, де у 2002 році явка громадян на місцеві вибори перевищила активність під час парламентських змагань.

У частині країн регіону вже у 1990-х роках почав застосовуватися інструмент місцевих референдумів, водночас, частка спільнот, де він був випробуваний на практиці, залишилася несуттєвою. Абсолютні показники були найвищими у РП та ЧР, де упродовж першого постсоціалістичного десятиліття було проведено біля 400 референдумів і, зокрема, у РФ, де лише у 1996-1998 роках було зафіксовано приблизно 900 подібних випадків, однак цей рекорд пояснюється великою кількістю громад та обов'язковою процедурою затвердження у такий спосіб локальних статутів. Піднесення локалістських настроїв, а також лібералізм законодавства про самоврядування зумовив переважання серед тем, які виносилися на референдум, питань про створення нових громад (зокрема, у ЧР, СР), відкликання посадових осіб (РП). До проблем, які не сприяли ефективності політичної участі у центральноєвропейських державах, належали нестача комунікації між жителями громади та владою, або її одностороннє спрямування. У РФ, подібно до інших пострадянських країн, завдяки неформальним практикам активність громадян використовувалася в інтересах еліт. Подібні механізми залучення населення були притаманними усім малим громадам, незалежно від країни їх розташування.

У підрозділі 4.2. - «Політична культура як чинник функціонування місцевої демократії» (п'ять пунктів) - встановлені об'єднуючі та роз'єднуючі орієнтації громадян щодо демократії, інституту місцевого самоврядування, власного потенціалу участі у формуванні місцевої політики у регіоні ЦСЄ. З'ясовано, що у центральноєвропейських країнах склався більш сприятливий культурний фон для режиму місцевої демократії аніж у східноєвропейських суспільствах: у 2009 р. різниця між кількістю прихильників демократії у ЧР та України склала біля 50 %; тоді ж у Білорусі, Вірменії, Молдові, Росії, Україні частка громадян, які негативно оцінювали демократію перевищила 15 %, а у РФ, взагалі, становила 39,4 %. Водночас, у центральноєвропейських країнах частка осіб, які підтримували демократію, у першій половині 2000-х років стабілізувалася на рівні двох третин і більше громадян (СР - 80 %, ЧР - 70,1 %, РП - 62 %).

На основі даних соціологічних досліджень визначено, що упродовж другого постсоціалістичного десятиліття рівень довіри до інституту місцевого самоврядування усталився на рівні 60-70 %, що перевищує відповідний показник щодо більшості урядових структур вищих територіальних рівнів, і пояснюється зростанням ефективності діяльності локальних властей, зацікавленості громадян у «малій» політиці, зокрема у СР, де посилювалися тенденції недовіри до курсу Братислави. Випадок РФ вказує, що у пострадянських суспільствах довіряла самоврядуванню лише абсолютна меншість громадян (10-15 %), що пояснюється скептичним ставленням до будь-яких властей, а також усвідомленням недостатньої автономії цього інституту від держави.

Аналіз фактографії дає підстави стверджувати, що центральноєвропейці більше вірили у власний потенціал впливу на локальну політику: наприклад, жителі РП на рівні 39 % (2008 р.). Громадяни РФ у цей період позитивно оцінювали свою роль у локальних справах лише в межах однієї десятої частини респондентів. Водночас, для громадян усіх цільових країн були притаманними багато спільних політико-культурних орієнтацій: високий рівень довіри до місцевого самоврядування у порівнянні з іншими центрами влади; зростання недовіри до цього інституту пропорційно до збільшення кількості жителів у територіальних громадах; байдужість жителів сільських спільнот до режиму, який складався на національному рівні.

Авторкою у підрозділі 3.3. - «Громадянське суспільство як елемент демократичного режиму розпорядження владою на місцевому рівні» - встановлено гомогенні для постсоціалістичних суспільств тенденції розвитку громадянського суспільства, його ролі у місцевому політичному процесі та взаємодії з владними структурами на рівні територіальних спільнот, а також гетерогенні ознаки опосередкованої участі громадян у формуванні місцевого порядку денного і реалізації локальної політики. Було з'ясовано, що збільшення кількості організацій громадянського суспільства відбулося в усіх країнах ЦСЄ, зокрема, різке зростання було зафіксованим у другій половині 1990-х років. У більшості центральноєвропейських суспільств вирішувалося завдання не створення інститутів громадянського суспільства, а їх відродження та модернізації, беручи до уваги, що вони існували у міжвоєнний період. Водночас, в усіх постсоціалістичних суспільствах сформувалися тенденції номінального існування частини організацій громадянського суспільства, їх нерівномірного регіонального розподілу, концентрації неурядових структур у містах, зростання їх щільності пропорційно до збільшення кількості населення у спільнотах.

Міжнародні організації наприкінці 2000-х років оцінювали сталість громадянського суспільства у країнах Центральної Європи більш високо аніж у східноєвропейських державах, що пояснювалося попереднім історичним досвідом самоорганізації, в тому числі, на місцевому рівні, способами взаємодії громадських, із формально-правової точки зору, структур із державою та правлячою партією, що склалися у період соціалізму. При тім, для усього регіону упродовж обох постсоціалістичних десятиліть були притаманними такі характеристики як корпоративістські відносини між державою чи окремими партіями та громадськими структурами, нестача фінансування їх діяльності або ж, як у випадку ЧР і, зокрема, РФ, небажання політиків визнати у неурядових організаціях рівноправного партнера у вирішенні публічних проблем. У пострадянських країнах законодавча база виконувала роль інструменту контролю держави щодо недержавної публічної сфери, зокрема шляхом запровадження дозвільної процедури реєстрації неурядових організацій та звуження можливостей для отримання ресурсів.

Найбільш обізнаними та мотивованими у вирішенні місцевих публічних проблем були громадові організації або традиційні для певного національного суспільства структури. Найефективнішою формою залучення до локальної політики була участь лідерів у місцевих виборах посередництвом складання окремих списків кандидатів або співробітництва з політичними структурами, діяльності дорадчих органів, надання частини громадських послуг. Відсоток жителів, які брали участь у діяльності неурядових організацій, зростав пропорційно до збільшення чисельності населення у громадах, і це пояснюється тим, що у малих спільнотах роль медіатора між населенням і владою виконували соціальні мережі, і в них об'єктивно склалися кращі умови для використання форм прямої демократії. На початку 2000-х найвищі показники участі організацій громадянського суспільства у формуванні місцевої політики були зафіксовані у РП, де надання пропозицій неурядовими організаціями органам влади було притаманним половині громад (52,4 %), в Угорщині - більше аніж третині (47 %). Це пояснюється тим, що у більшості країн Центральної Європи, на відміну від пострадянського простору, були сформовані прозорі механізми фінансування діяльності громадських організацій місцевими властями, зокрема, якщо вони надавали суспільно корисні послуги.

ВИСНОВКИ

На основі дослідження закономірностей, національних і локальних особливостей трансформацій місцевих інститутів та процесів у регіоні ЦСЄ у постсоціалістичний період, їх відповідності параметрам локальної демократії, були досягнуті такі наукові результати.

1. Розгляд змін, що відбуваються на місцевому рівні політико-владних відносин, яким є ланка базових територіальних одиниць, де є представленим самоврядування, окрім концепцій, що використовуються для дослідження загальнонаціональних трансформацій, варто здійснювати на основі теорій місцевої політики та концептуальної основи локальних політичних студій. Сутність та спрямування місцевих політичних інститутів і процесів визначається, окрім нормативних рамок самоврядування, також типами елітотворення і лідерства, формами політичної участі, що зумовлені неформальними практиками, культурними характеристиками громадян. Ідеалом локальних політичних режимів є місцева демократія, яка є режимом розпорядження владою у територіальних громадах, характерними ознаками якого є автономія інститутів самоврядування від інших центрів влади, застосування форм представницької і безпосередньої демократії, конкуренція місцевих еліт та лідерів, участь громадян, зумовлена демократичними культурними орієнтаціями.

Методологія неоінституціоналізму, яка спрямована на виявлення не лише зафіксованих у праві політичних інститутів, але й неписаних форм громадсько-політичної практики, є оптимальним підходом для визначення норм, на основі яких органи влади та інші політичні актори співробітничають з метою прийняття рішень, тобто місцевих політичних режимів. До інструментарію їх дослідження необхідно залучити системний підхід, тобто розгляд політичного життя у громадах як взаємозв'язку інститутів місцевої влади, неформальних практик, політичної інфраструктури та відносин, форм участі громадян, включно громадянського суспільства, політичної культури. Для вироблення висновків про тенденції формування місцевої демократії у регіоні ЦСЄ, який об'єднує 24 держави, доцільно застосовувати порівняльний підхід, зокрема методи регіональних і крос-національних порівнянь.

2. Визначено, що децентралізація та формування місцевого самоврядування, які є мінімальними передумовами для становлення локальних демократичних режимів, були визнані необхідними елементами постсоціалістичних трансформацій у всіх країнах ЦСЄ. Сприятливим фоном для становлення самоврядування були загальнонаціональні процеси демократизації, тому інкорпорація авторитарних елементів у політичні режими деяких суспільств (частина балканських країн, держави Закавказзя, Білорусь, Молдова, РФ, Україна) вплинула на методи розпорядження владою на локальному рівні. Інтереси великих партій, національних еліт загалом були чинником дизайну місцевих виборчих систем, обсягу повноважень і ресурсів, що передавалися самоврядуванню. Роль акторів формування його нормативних рамок, проведення виборів на демократичних засадах, поширення нових цінностей відіграли РЄ і ЄС, і їх вплив посилився після залучення регіону до процесу європеїзації.

Країни ЦСЄ можна поділити на ті, в яких реформи здійснювалися на основі моделі «стрибка у прірву», тобто швидко і у радикальний спосіб (РП, Угорщина, ЧР, СР - з певними ускладненнями всередині 1990-х років, Естонія), країни, де перетворення відбувалися «крок за кроком», тобто поступово, на основі врахування досвіду сусідніх країн (Латвія, Литва), та соціуми, де реформи втілювалися «без поспіху», зокрема через небажання національних еліт передавати частину влади на місця (Болгарія, Румунія, інші балканські та пострадянські країни). Тобто найбільш успішними у сфері децентралізації були суспільства, де у період соціалізму було сформовано контреліту, перехід до демократії здійснювався динамічно, а на рівні громад не були поширеними практики патрон-клієнтелізму.

Переважаюча кількість населення у територіальних громадах була одним із факторів, що визначили зміст законодавства про місцеве самоврядування, процесів елітотворення, практик політичної участі, а рівень змістовної підготовленості реформ - темпи їх нормативного закріплення, подальшу стабільність схвалених норм, сприйняття нововведень громадянами. Форми та наслідки впливу міжнародних акторів на інституціоналізацію місцевого самоврядування залежали від стратегії розвитку суспільств ЦСЄ: набуття статусу кандидата на вступ до ЄС, а, отже, гармонізація сфери управління з європейськими стандартами (країни класичної Центральної Європи, Прибалтики, Словенія, Румунія, Болгарія); прагнення стабілізації і здійснення реформ у декілька етапів (країни Західних Балкан); політична зумовленість у відносинах з РЄ, що вело до певної імітаційності децентралізації (пострадянські суспільства).

3. Доведено, що зміст норм, які визначають середовище функціонування локальної демократії у регіоні ЦСЄ, має ряд спільних ознак, зокрема: конституційне та законодавче забезпечення організаційної автономії місцевого самоврядування; інституційне запровадження на локальному рівні колективних представницьких органів, посади голови виконавчої влади (мера); закріплення у праві переліку форм безпосередньої демократії, в першу чергу, місцевого референдуму; інкорпорація у зміст законодавства усіх чи частини стандартів РЄ.

Законодавство класичних центральноєвропейських демократій гарантує невтручання держави у формування та діяльність місцевого самоврядування, фінансове забезпечення його функцій, і такий підхід наприкінці 1990-х - 2000-х років був застосований у субрегіоні Балкан. У пострадянських країнах громади володіють автономією щодо вирішення обмеженого переліку питань, зокрема через нечіткість поділу повноважень між центрами публічної влади, нестачу джерел доходів, прямі чи опосередковані способи впливу держави на формування місцевої політики, що не відповідає параметрам локальної демократії.

Постсоціалістичні держави відрізняються між собою за ознакою принципів формування місцевих органів влади: систем виборів представницьких структур; прямого обрання мера громадянами, складом ради чи призначенням представницьким органом. Відмінними, окрім референдуму, є інші форми безпосередньої демократії, що є представленими в країнах ЦСЄ, зокрема у суспільствах, у яких переважають громади з великою кількістю населення або є притаманними традиції самоорганізації. У більшості пострадянських країн існують правові можливості для втручання інших рівнів влади у процес обрання мерів та представницьких органів, що не відповідає змісту режиму місцевої демократії. Недостатні умови для реалізації прямої демократії у формі референдуму існують у суспільствах, для яких є притаманними етнічні конфлікти, у Білорусі, РФ, Україні, де опитування стають інструментом маніпуляції.

4. З'ясовано, що у складі локальних еліт, які обійняли посади після перших демократичних виборів у країнах ЦСЄ, можна виділити: осіб, що були вперше залучені до публічної діяльності; тих, які мали зв'язки з демократичною опозицією; прошарок колишньої номенклатури, представники якої бажали продовжити політичну кар'єру. Усталення процесів локального елітотворення, зокрема у країнах Центральної Європи, відбулося на зламі 1990-2000-х років, про що свідчать результати виборів: приблизно дві третини мандатів у представницьких органах влади отримали політики, обрані повторно, третину - особи, які обійняли владні посади вперше.

У відтворенні місцевих еліт є помітними крос-національні варіації, зокрема лише щодо країн класичної Центральної Європи можна стверджувати про переважання оновлення еліт за допомогою заміни. На Балканах, у країнах Прибалтики, на всьому пострадянському просторі поширення набули сценарії квазі-заміни і репродуктивної циркуляції, за яких більшу частку посад здобули представники колишньої номенклатури, балотуючись як висуванці партій-спадкоємиць комуністичних сил, нових партій або ж як позапартійні політики.

Закономірності трансформації локальних еліт також визначаються фактором кількості жителів у громадах: у малих спільнотах для зайняття лідерської ніші важливе значення мають моральні та управлінські характеристики претендентів, їх приналежність до соціальних мереж. У містах роль організаційного майданчика для входження у простір політики відіграють партії чи громадські об'єднання. У менших громадах нижчими є рівні електоральної конкуренції і оновлення еліт.

5. Обґрунтовано, що тип виборчої системи місцевих органів влади та інші інституційні і структурні фактори визначають електоральний успіх партійних списків чи, навпаки, позапартійних політиків. Мажоритарний принцип є більш сприятливим для останніх, так само як і фактор малої кількості населення у громадах, де сформувалася «неполітична політика», спрямована на вирішення комунальних проблем. Пропорційні засади виборів, міський характер спільнот сприяє політичним партіям, оскільки їх електорат є зацікавлений в обговоренні загальнонаціональних питань. Частка позапартійних політиків на місцевому рівні була вищою за відповідні показники на загальнонаціональному рівні, хоча досягнуті рівні були відмінними у крос-національному і локальному вимірах.

У всіх суспільствах регіону у відносинах між партіями і локальними осередками співіснують тенденції централізації та децентралізації, одночасно, суттєву роль відіграють неформальні домовленості, зокрема щодо пропозиції кандидатів на виборні посади. Інші актори політичного життя проявляють низький рівень довіри до партійних структур, що пояснюється досвідом їх сприйняття як централізаторської сили, яка діє в нових умовах на основі клієнтельських зв'язків.

Дизайн виборчих систем у пострадянських суспільствах мав наслідком посилення контролю партій за формуванням складу органів самоврядування, зокрема, якщо діяли правлячі політичні сили, що не сприяло місцевій автономії. Ця тенденція була притаманною і СР у період прем'єрства В. Мечіара, водночас, в інших країнах Центральної Європи партії використовували демократичні методи взаємодії з місцевим самоврядуванням. Країни регіону можна диференціювати на ті, де на локальному рівні висуванці цих структур могли конкурувати з позапартійними політиками (РП, СР, РФ (з другої половини 2000-х років)), та ті, де позапартійні лідери мали переважаючий вплив на формування органів влади, окрім великих міст, у яких домінувала партійна політика (ЧР, РФ (до середини 2000-х років)). Держави ЦСЄ відрізняються також за критерієм ролі у місцевій політиці етнічних чи регіональних партій, позапарламентських суб'єктів. Етнічні партії були впливовими у частині громад СР, України, регіональні - до внесення правових обмежень - у РФ, позапарламентські утворення - у ЧР.

6. Виявлено, що у постсоціалістичних суспільствах ЦСЄ рівень участі у місцевих виборах був нижчим аніж під час виборів органів влади національного рівня, що пояснюється недостатньою вірою населення в управлінський потенціал самоврядування, втомою від політики. У більшості країн рівень локальної активності, подібно до національних тенденцій, із поступом трансформації знижувався чи був стабільним, що пояснюється завершенням періоду ідеалізації демократії, однак ця тенденція не була безумовною.

Активність та способи участі громадян у політиці, притаманні малим громадам, суттєво відрізнялися від взірців поведінки у більших територіальних спільнотах, зокрема вищими були показники відвідування виборів, випадків ініціювання та участі у місцевих референдумах, що пояснюється явищами фізичної близькості носіїв влади, приналежності до соціальних мереж, використанням механізмів клієнтелізму. У міських спільнотах, окрім неформальних практик, використовувалися інструменти звернень до органів самоврядування, участі у громадських організаціях, політичних партіях.

У центральноєвропейських державах набуло поширення використання інструменту місцевих референдумів, що пояснюється простотою його правового механізму, імперативністю рішень для влади, популярністю питань про створення нових громад та відкликання посадовців. У східноєвропейських суспільствах, включно Прибалтики, на Балканах, застосування референдумів не стало звичною практикою - через відсутність норм, що регламентують його застосування, неможливість вирішення питання про поділ громад, відкликання посадових осіб, консультаційний характер. Для цієї частини ЦСЄ було притаманним використання цього інструменту в інтересах місцевих еліт чи лідерів, що не відповідає параметрам локальних демократичних режимів.

В усіх цільових центральноєвропейських країнах на кінець електоральних циклів, що мали місце у 2006-2010 роках, рівень участі у виборах усталився на рівні половини виборців, що підтверджує збереження довіри до потенціалу місцевої демократії. Рівень участі у виборах у РФ залежав від регіону, а також вищі показники були притаманними сільським спільнотам, що є загальною тенденцією для постсоціалістичних країн. Тимчасова поляризація суспільств у регіоні ЦСЄ була стимулом для підвищення активності виборців, що вказує на їх готовність використовувати демократичні механізми.

7. З'ясовано, що громадяни більшості країн ЦСЄ проявляють до органів самоврядування один з найвищих рівнів довіри серед усіх органів влади. Упродовж 1990-х років для жителів територіальних спільнот був притаманним політичний інфантилізм, тобто очікування вирішення громадських проблем владою, який змінився упродовж наступного десятиліття зростанням частки осіб, які набули досвіду участі у політиці і бажали впливати на цей процес у майбутньому, водночас, менше ідеалізуючи демократію аніж раніше.

Для регіону були притаманними відмінності у ціннісних вподобаннях жителів сільських та міських громад. Серед міщан було більше прибічників демократичного режиму, водночас, більше скептиків щодо оцінки потенціалу локальних політиків та інституту самоврядування. Жителі малих громад проявляли апатичність щодо політичного режиму, який склався на національному рівні, однак більше, аніж міщани, довіряли самоврядуванню.

Громадяни постсоціалістичних суспільств дотримувалися різних оцінок демократії, максимальна різниця між якими зросла на кінець 2000-х років майже в три рази. У країнах Східної Європи ставлення до демократії було більш негативним аніж у центральноєвропейських суспільствах. У цьому субрегіоні ЦСЄ показник довіри до інституту місцевого самоврядування усталився на рівні двох третин громадян, що перевищує відповідні орієнтації щодо інших центрів публічної влади. Випадок РФ засвідчує, що представники пострадянських суспільств довіряли самоврядуванню у переважній меншості, що пояснюється усвідомленням недостатньої автономії цього інституту, недовірою до політиків, а також меншою вірою у власний потенціал впливу на локальну політику аніж у громадян країн Центральної Європи. Є підстави стверджувати, що серед жителів громад цього субрегіону щодо орієнтації на місцеву демократію домінували характеристики громадянської культури, а у представників Східної Європи - підданського типу з ознаками патерналізму і традиціоналізму, що пояснюється традиціями самоорганізації, тривалістю періоду авторитаризму.

8. Встановлено, що незважаючи на зростання кількості організацій громадянського суспільства у всіх постсоціалістичних країнах, для регіону були притаманними такі тенденції як домінування держави у відносинах з неурядовою сферою, низький рівень взаємодії між лідерами та рядовими членами організацій, нестача фінансування діяльності неурядових структур, зокрема місцевими органами влади, імітаційний характер функціонування частини цих утворень та нерівномірний їх регіональний розподіл по території країни.

Найбільш результативними у вирішенні місцевих публічних проблем були громадові організації, а найефективнішою формою залучення до політики - участь їх лідерів у виборах, дорадчих структурах. Вплив громадськості на владу гальмувався нестачею досвіду, процедур співробітництва, фінансування, психологічними бар'єрами, які перешкоджали міжсекторній співпраці. Кількісне представництво організацій громадянського суспільства зростало пропорційно до збільшення розміру громад, і було найбільш помітним у середніх і великих містах. У малих спільнотах посередницьку роль між громадянами і владою функції виконували соціальні мережі, громадські ініціативи. Просуванню філософії місцевої демократії сприяли асоціації місцевого самоврядування, незважаючи на контроль у багатьох країнах за їх діяльністю з боку держави.

Країни регіону можна диференціювати на групи з високими показниками сталості громадянської сфери (центральноєвропейські) та ті, де ця сфера знаходиться на стадії становлення (деякі балканські та усі пострадянські держави). Суспільства регіону також відрізняються за показником частки громадян, що брали участь у роботі неурядових організацій та ініціатив, типами політики, яку пропагували та проводили національні органи влади щодо громадянського суспільства: лібералізму (РП), маргіналізації його структур (ЧР), формування контрольованого сектору (СР), відвертого етатизму (РФ).

На локальному рівні у територіальних громадах країн Центральної Європи, на відміну від східноєвропейських спільнот, упродовж постсоціалістичного періоду зростала частка органів влади, які були готовими пропонувати організаціям громадянського суспільства процедури участі у формуванні та реалізації політиці. У деяких суспільствах, зокрема у РП, СР, неурядові структури були активними гравцями у електоральній політиці як центри виборчих списків чи партнери партій і позапартійних політиків. Найвищі показники опосередкованої політичної участі щодо порядку денного були зафіксовані у Центральній Європі, де були сформовані чіткі процедури взаємодії з властями та механізми фінансування.

Таким чином, функціонування режиму місцевої демократії у країнах ЦСЄ поєднує ознаки гомогенності та гетерогенності у крос-національному вимірі, а також відрізняється локальними варіаціями у середовищі одного й того самого суспільства. Усі постсоціалістичні країни, випадки яких були обрані як цільові для даного дослідження, характеризуються існуванням недостатніх умов для локальної демократії за певним чи декількома параметрами: РП - низькою електоральною активністю, ЧР - політикою маргіналізації громадянського суспільства, недостатнім рівнем використання громадянами каналів прямої демократії, СР - складністю застосування інструменту місцевого референдуму, надмірним впливом партій на пріоритети локальних еліт. РФ є прикладом суспільства, в якому середовище для функціонування режиму місцевої демократії можна оцінити як несприятливе, беручи до уваги незабезпеченість принципу автономії, вплив акторів інших територіальних рівнів на спрямування локального політичного процесу, гальмівні для активної участі культурні орієнтації громадян. У регіональному вимірі рівень демократичності місцевих режимів у центральноєвропейських країнах, які набули членства в ЄС, можна оцінити більш позитивно аніж балканських суспільств, а пострадянський субрегіон - визначити таким, що проявляє низьку спроможність до впровадження демократичних практик. Неоднорідне набуття - за географічним та часовим критеріями - локальними спільнотами у постсоціалістичних країнах ознак, що є притаманними демократичним взірцям пояснюється чинниками попереднього досвіду організації влади, традицій громадської самоорганізації, рівня підготовленості реформ, відмінними намірами еліт щодо перерозподілу влади, неформальними інститутами, які були притаманні певним суспільствам і локальним спільнотам, характеристиками політичної культури, кількістю жителів у громадах, тобто була підтверджена первинна дослідницька гіпотеза.

На основі вивчення досвіду країн ЦСЄ є підстави стверджувати, що для забезпечення у територіальних громадах України режиму місцевої демократії необхідно здійснити ряд інституційних змін, зокрема: забезпечення організаційної і фінансової автономії місцевого самоврядування, розмежування повноважень з державою, забезпечення сталості виборчого законодавства та врахування в ньому фактору малих громад, формування предметного поля місцевих референдумів і процедур їх ініціювання. Для забезпечення оновлення місцевих еліт та мотивованої політичної участі, окрім вдосконалення виборчого законодавства, необхідними є нейтралізація адміністративного тиску на жителів локальних спільнот і громадські та політичні організації, поширення кращого вітчизняного досвіду демократичного врядування, що стимулюватиме дифузію політичних орієнтацій активістського типу і місцевий патріотизм.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПРАЦЯХ

Індивідуальна монографія

1. Лендьел М.О. Місцева демократія у країнах Центральної і Східної Європи: монографія [Текст] / Мирослава Олександрівна Лендьел. - Ужгород : Мистецька лінія, 2011. - 688 с.

Рецензії: Бебик В. Феномен місцевої демократії / Валерій Бебик // Політичний менеджмент [Текст]. - 2011. - № 3 (48). - С. 187-190.

Кармазіна М. С. Рецензія на книгу Лендьєл М. О. Місцева демократія у країнах Центральної і Східної Європи. - Ужгород: Мистецька лінія, 2011. - 688 с. // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - 2011. - №3(53). Травень-червень. - С. 342-347.

Книга у співавторстві

2. Україна в Європі: пошуки спільного майбутнього [Текст] : Колективна монографія ; ред. А.І. Кудряченка. - К. : Фенікс, 2009. - 544 с.

Статті у наукових фахових виданнях

3. Лендьел М. Зв'язок характеру місцевого управління та стану місцевої демократії / Мирослава Лендьел // Політологічний вісник [Текст]. Зб-к наук. праць : Вип. 14. - Київ : Товариство «Знання України», 2003. - С. 65-74.

4. Лендьел М. Огляд сучасних теорій регіонального та місцевого розвитку / Мирослава Лендьел // Політологічний вісник [Текст]. Зб-к наук. праць : Вип. 13. - Київ : Товариство «Знання України», 2003. - С. 227-235.

5. Лендьел М.О. Теорія «доброго врядування» як інструмент оцінки рівня демократичності управління в регіонах України (на прикладі Закарпатської області) / М.О. Лендьел // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія» [Текст]. Серія : Політичні науки. - Том 57. - Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2006. - С. 53-60.

6. Лендьел М.О. Громадянське та локальне: сучасні інтерпретації функціонування громадянського суспільства на місцевому рівні / М.О. Лендьел // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія» [Текст]. Серія : Політичні науки. - Том 69. - Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2007. - С. 59-64.

7. Лендьел М. Місцева демократія як чинник консолідації політичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи / Мирослава Лендьел // Науковий вісник Ужгородського університету [Текст]. Серія : Політологія, соціологія, філософія. - Вип. 5-6. - Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2007. - С. 372-376.

8. Лендьєл М. Передумови та особливості децентралізації влади у Центральній та Східній Європі / Мирослава Лендьєл // Політичний менеджмент [Текст]. - 2007. - Спеціальний випуск. - С. 167-178.

9. Лендьел М. Балансуючи між громадами та партіями: асоціації місцевого самоврядування як учасники децентралізації влади в Словаччині / Мирослава Лендьел // Науковий вісник Ужгородського університету [Текст]. Серія : Політологія, соціологія, філософія. - Вип. 9. - Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2008. - С. 282-287.

10. Лендьєл М.О. Вибір інституційного дизайну публічної влади як фактор консолідації демократії в країнах Центральної та Східної Європи (на прикладі Чеської республіки) / М.О. Лендьєл, Н.В. Петрушка // Грані [Текст] : науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2008. - № 5 (61). - С. 135-141.

11. Лендьел М.О. Вплив партій на політичні пріоритети постсоціалістичних місцевих еліт Центрально-Східної Європи: теоретичні аспекти та методологія дослідження / М.О. Лендьел // Ґілея (науковий вісник) [Текст] : Збірник наукових праць. - К., 2008. - Випуск 16. - С. 204-212.

12. Лендьел М.О. Вплив соціально-політичного середовища на формування інститутів місцевого самоврядування у Чеській та Словацькій республіках / М.О. Лендьел // Грані [Текст] : Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2008. - № 1 (57). - С. 135-140.

13. Лендьел М. Експертна спільнота як суб'єктивний чинник здійснення децентралізації: на прикладі Польщі та Словаччини / М.О. Лендьел // Персонал [Текст] : науковий журнал. - 2008. - № 2. - С. 12-17.

14. Лендьел М.О. Європеїзація політичного процесу в країнах Центральної та Східної Європи як чинник здійснення децентралізаційної реформи / М.О. Лендьел // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія» [Текст]. Серія : Політичні науки. - Том 82. - Київ : Видавничий дім «Києво-Могилянська Академія», 2008 - С. 44-49.

15. Лендьел М. Місцеве самоврядування та місцева демократія як об'єкт дослідження в українській політичній науці: виклики для майбутніх досліджень / Мирослава Лендьел // Політична наука в Україні: стан і перспективи [Текст] : матеріали всеукраїнської наукової конференції (Львів, 10-11 травня 2007 року) ; укл. Поліщук М., Скочиляс Л., Угрин Л. - Львів, ЦПД, 2008. - С. 56-63.

16. Лендьел М. Роль Ради Європи у популяризації та впровадженні концепції місцевої демократії / Мирослава Лендьел // Науковий вісник Ужгородського університету [Текст]. Серія : Політологія, соціологія, філософія. - Вип.10. - Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2008. - С. 235-238.

17. Лендьел М.О. Теоретико-методологічні аспекти дослідження місцевих політичних еліт країн Центральної та Східної Європи / М.О. Лендьел // Грані [Текст] : Науково-теоретичний і громадсько-політичний альманах. - 2008. - № 4 (60). - С. 124-128.

18. Лендьєл М. Теоретико-методологічні засади аналізу локальної політичної культури / Мирослава Лендьєл // Політичний менеджмент [Текст]. - 2008. - № 5 (32). - C. 11-24.

19. Лендьел М. Аналіз місцевої політики у постсоціалістичних суспільствах Центральної та Східної Європи у західній науці / Мирослава Лендьел // Науковий вісник Ужгородського університету [Текст]. Серія: Політологія, соціологія, філософія. - Вип. 14. - Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2009. - С. 31-35.

20. Лендьел М.О. Джерела формування та особливості оновлення місцевих політичних еліт країн Центрально-Східної Європи у постсоціалістичний період / М.О. Лендьел // Ґілея (науковий вісник) [Текст] : Збірник наукових праць. - К., 2009. - Випуск 18. - С. 330-346.

21. Лендьел М.О. Локальні політичні студії як комплементарний підхід до дослідження політики / М.О. Лендьел // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська Академія» [Текст]. Серія : Політичні науки. - Том 95. - Київ : ТОВ «Аграр-Медіа Груп», 2009. - C. 27-32.

22. Лендьел М.О. Порівняльний аналіз процесу інституалізації політичних партій на місцевому рівні у постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи / М.О. Лендьел // Ґілея (науковий вісник) [Текст] : Збірник наукових праць. - К., 2009. - Вип. 22. - С. 389-407.

23. Лендьел М. Сучасні концептуальні підходи до аналізу політичної участі на місцевому рівні у суспільствах Центрально-Східної Європи / Мирослава Лендьел // Науковий вісник Ужгородського університету [Текст]. Серія : Політологія, соціологія, філософія. - Вип.12. - Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2009. - С. 27-41.

24. Лендьел М. Трансформація місцевих режимів володарювання у постсоціалістичних країнах Центрально-Східної Європи: ескіз методології / Мирослава Лендьел // Науковий вісник Ужгородського університету [Текст]. Серія : Політологія, соціологія, філософія. - Вип. 13. - Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2009. - С. 109-113.

25. Лендьел М.О. Форми політичної участі на місцевому рівні в постсоціалістичних країнах Центральної і Східної Європи / М.О. Лендьел // Нова парадигма [Текст] : журнал наукових праць. - Вип. 90. - К. : Вид-во НПУ імені М. П. Драгоманова, 2009. - С. 110-125.

26. Лендьєл М. Концепція місцевої демократії як теоретичний інструмент подолання кризи легітимності інститутів місцевого самоврядування / Мирослава Лендьєл // Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць [Текст]. - Т. IX: «Політичний регіоналізм і політична регіоналістика: емпіричні та теоретичні аспекти». - Чернівці : «Букрек», 2010. - С. 27-39.

27. Лендьел М. Регіональні та місцеві аспекти політики / М. Лендьел, М. Токар // Науковий вісник Ужгородського університету [Текст]. Серія : Політологія, соціологія, філософія. - Вип. 15. - Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2010. - С. 204-210.

28. Лендьел М. Правове оформлення місцевої представницької та безпосередньої демократії у регіоні Центральної і Східної Європи / Мирослава / Cучасна українська політика. Політики і політологи про неї [Текст]. - К. : Вид-во «Центр соціальних комунікацій», 2011. - Вип. 22. - С. 322-334.

АНОТАЦІЯ

Лендьел М.О. Функціонування місцевої демократії у постсоціалістичних суспільствах Центральної і Східної Європи. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2011.

У дисертації вперше в українській політичній науці на основі використання теоретичних положень локальних політичних студій, методології неоінституціоналізму і порівняльного підходу досліджено спільні закономірності та особливі ознаки функціонування місцевої демократії у суспільствах Центральної і Східної Європи упродовж 1990-2000-х років.

Виявлено, що в усіх країнах були здійснені децентралізаційні реформи і сформовані системи місцевого самоврядування, які відрізнялися за критеріями гарантованої автономії територіальних громад, принципів обрання органів влади, форм прямої демократії. Доведено, що у регіоні на місцевому рівні склалися схожі джерела та усталені тенденції елітотворення, водночас, у цьому процесі були помітними національні і локальні відмінності. З'ясовано, що якісні та кількісні параметри прямої і опосередкованої участі громадян на місцевому рівні, їх культурні орієнтації щодо політики відрізнялися у центральноєвропейських і пострадянських країнах, малих та великих громадах.

Ключові слова: місцева демократія, територіальні громади, децентралізація, місцеве самоврядування, Центральна і Східна Європа, постсоціалістичні суспільства, місцеві політичні еліти, політична участь, громадянське суспільство, політична культура.

АННОТАЦИЯ

Лендьел М.А. Функционирование местной демократии в постсоциалистических обществах Центральной и Восточной Европы. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени доктора политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2011.

В диссертации впервые в украинской политической науке на основании использования теоретических положений локальных политических студий, методологии неоинституционализма и сравнительного похода исследованы общие закономерности и особенные черты функционирования местной демократии в обществах Центральной и Восточной Европы в 1990-2000-х годах. Сформулировано, что необходимыми параметрами режима местной демократии являются автономия институтов самоуправления от других центров власти, использование форм представительной и непосредственной демократии, конкуренция местных элит и лидеров, участие граждан, на которое влияют демократические культурные ориентации.