Зовнішня політика Німеччини наприкінці ХХ – початку ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. В епоху глобалізації зовнішня політика більше, ніж коли б то не було стає світовою внутрішньою політикою. Держави, суспільства, економічні простори об'єднуються в мережі. З припиненням конфлікту між Сходом і Заходом перед німецькою зовнішньою політикою відкрилися нові шанси: в Європі, а також у всьому світі. Німеччина взяла на себе зрослу міжнародну відповідальність, яка лягла на плечі країни в результаті змін у світовій політиці, і разом з партнерами в усьому світі активно виступає за демократію, права людини й діалог між культурами. Пріоритетна мета німецької зовнішньої політики - збереження миру і безпеки у всьому світі.

XX століття було століттям переломних подій, які не мають аналога. Три глобальні конфлікти - обидві світові війни, «холодна війна» - і серія революційних перетворень залишили глибокі сліди в житті держав і народів. Це в особливій мірі відноситься до Німеччини - вже тому, що розташована в центрі Європи країна несе основну відповідальність за розв'язання обох світових воєн, або тому, що вона більше за інших була порушена такими явищами, як «холодна війна» і зникнення біполярного світопорядку в кінці 80 -х років. Через крах післявоєнного світопорядку німці опинилися перед обличчям принципово нової внутрішньо-і зовнішньополітичної ситуації. На цей раз вони отримали вигоду від політичної динаміки, кінцевим пунктом якої став розвал Радянського Союзу наприкінці 1991 р. Адже такий розвиток призвів в 1990 р. до об'єднання двох німецьких держав, і таким чином німці вперше за майже півстоліття знову знайшли повний суверенітет.

Для об'єднаної Німеччини в 90-і роки почався період екстраординарних викликів. З одного боку, треба було впоратися з новою ситуацією всередині країни, з іншого - німці одночасно зіткнулися з новою, незвичною для себе роллю в області зовнішньої політики. Крім того, возз'єднання Німеччини в значній мірі йде врозріз із загальною тенденцією до розпуску, розпаду або руйнування в різних регіонах світу. Крах Радянського Союзу, Югославії та Чехословаччини, демонтаж Ефіопії, Сомалі і Судану привели до різкого зростання числа гравців і одночасно до стрімкого зростання складних проблемних ситуацій.

Фундаментом німецької зовнішньої політики, який розширювали всі федеральні уряди, була і є широка інтеграція країни в структури багатосторонньої співпраці. Після гіркого досвіду двох світових воєн це диктувалося неодмінним бажанням сусідів утримати німців за допомогою інтеграції та контролю від ексцесів ; це диктувалося також елементарними потребами німців в світі, безпеки, процвітання і демократії, а також розумінням того, що інтеграція їх країни є передумовою для возз'єднання Німеччини.

Джерельна база та історіографія. Розробка курсової роботи здійснювалась на основі законодавчих та підзаконні актів ФРН, Основного Закону та двосторонніх угод між ФРН та Україною,країнами Європейського Союзу та НАТО[1-7], а також науко-дослідницьких статей. Зокрема, велику цінність надали журнальні публікації Н.Павлова, Н.Пархитька, Р.Целика, С.Погорельскої, та закордонних науковців - Р.Карп, Т. Куціо, Х.Кунднані [15-18,22,30,31,35,36].

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Німеччини кінця ХІХ-початку ХХ століття,її роль в євроатлантичному просторі

Предметом дослідження є основні засади та напрями зовнішньої політики Німеччини, її основний стратегічний курс щодо Організації Північноатлантичного договору та Європейського Союзу в контексті її геополітичного становища з кінця ХІХ - початку ХХ століття, а також сутність та перспективи розвитку сучасних відносин Німеччини з Україною.

Метою дослідження є вивчення та аналіз сучасного стану зовнішньої політики Німеччини, її проблем та перспектив, взаємовідносин з Північноатлантичним Альянсом та Європейським Союзом, сутності та перспектив розвитку відносин Німеччини з Україною.

Визначена мета передбачає вирішення таких завдань дослідження:

- проаналізувати нормативно-правову базу зовнішніх відносин Німеччини;

- дослідити основні проблеми,тенденції та перспективи розвитку зовнішньої політики Німеччини;

- визначити роль та місце Німеччини в євроатлантичному просторі;

- визначити роль Німеччини в сучасних міжнародних відносинах;

- розглянути історію співпраці Німеччини та України;

- визначити сутність та перспективи розвитку сучасних відносин Німеччини з Україною.

Для вирішення поставлених завдань використовувався комплекс взаємопов'язаних методів дослідження: синтетичний, порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, аналітичний.

Теоретичне значення аналітичного дослідження полягає у детальному вивченні засад та напрямів зовнішньої політики Німеччини, характеризування сучасного стану ії зовнішньої політики, визначенні ролі та місця Німеччини в євроатлантичному просторі, і сутності та перспектив розвитку сучасних відносин Німеччини з Україною.

Практичне значення дослідження. Матеріали даної роботи можуть бути використані під час підготовки лекційних занять на теми пов'язані зовнішньою політикою країн Великою Вісімки, використовуватися на семінарських заняттях з навчальних дисциплін (політологія,основи геополітики та геостратегії,міжнародні відносини тощо),слугувати додатковим матеріалом під час проведення різних конференцій.

Структура роботи. Курсова робота складається з трьох розділів, де послідовно досліджується і описується дана тема роботи. В першому розділі характеризуються та аналізуються основні засади та напрями зовнішньої політики Німеччини. У другому розділі досліджуються роль та місце Німеччини в євроатлантичному просторі. Третій заключний розділ вміщає етапи становлення, особливості та перспективи відносин між Україною та ФРН.

РОЗДІЛ 1 ОСНОВНІ ЗАСАДИ ТА НАПРЯМИ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ НІМЕЧЧИНИ

1.1 Основні вектори, проблеми і тенденції у зовнішній політиці Німеччини

Корінні зрушення, що відбулися в країнах Центральної та Східної Європи в 1989 - 1990 рр.., самим прямим і безпосереднім чином торкнулися центральну європейську державу - Німеччину. Крах режиму СЄПН і наступне за ним приєднання Східної Німеччини до ФРН призвело до якісно нового стану країни, змінило долі мільйонів німців.

Після об'єднання Німеччини більшість коментаторів вважало, що зовнішньополітична стратегія країни буде істотно відрізнятися від зовнішньої політики колишньої ФРН в силу її зрослого політичного авторитету, економічної могутності та військового потенціалу. Деякі навіть наполягали на тому, що нова Німеччина буде ще більш послідовно, ніж раніше, відстоювати свої національні інтереси. Тим не менше всі погоджувалися з тим, що радикальної зміни зовнішньополітичного курсу ФРН після об'єднання чекати не слід. Головну гарантію наступності зовнішньополітичної стратегії ФРН експерти вбачали у глибокій інтеграції цієї країни в європейські і атлантичні структури [38].

Прийнято вважати, що інтеграція Західної Німеччини в західні міждержавні інститути, головними з яких були Європейське об'єднання вугілля і сталі, що стало прообразом ЄС, і НАТО, принесла великі геополітичні вигоди цій країні. Після поразки нацистської Німеччини у Другій світовій війні у керівників Західної Німеччини не залишалося іншого вибору, як поступово відновити суверенітет своєї країни через інтеграцію в західні інститути. Завдяки своєму членству в європейських та атлантичних структурах ФРН істотно зміцнила свою міць. Її економіка стала найбільшою економікою Західної Європи, а збройні сили сучасної ФРН є найбільш численними і ефективними на європейському континенті. Західна Німеччина стала головним союзником США в Старому Світі, оскільки її активна участь в НАТО відігравала ключову роль в захисті Західної Європи від Радянського Союзу і його східноєвропейських сателітів. Завдяки твердої прихильності стратегії інтеграції із західним блоком західнонімецька дипломатія поступово у все більшій мірі стала брати на себе функції моста у відносинах між Заходом і Сходом, між Францією і США, між малими та великими державами Європи [37].

До моменту приходу до влади в ФРН у 1998 р. червоно-зеленої коаліції Герхарда Шредера і Йошки Фішера перед країною стояли в основному ті ж самі зовнішньополітичні проблеми, які на заключному етапі свого правління вирішувала коаліція ХДС і ВДП. Однак шляхи,що намітилися для їх вирішення говорять про суттєве зміщення акцентів у зовнішньополітичній стратегії ФРН. Канцлер ФРН і лідер червоно-зеленої коаліції Шредер(1998-2005) був першим керівником німецької держави за останні 50 років, який став говорити про Німеччину як про велику державу. В умовах правління коаліції соціал-демократів і «зелених» у зовнішньополітичному курсі ФРН ще більш посилилася тенденція до односторонніх зовнішньополітичних кроків, яка виразно дала про себе знати під час перебування канцлером ФРН Гельмута Коля(1982-1998). Мова йде як про істотні розбіжності між урядом ФРН, федеральними землями і німецьким бізнесом, з одного боку, та Європейською комісією - з іншого, з широкого кола соціально-економічних питань, пов'язаних з європейською інтеграцією та зовнішньополітичними акціями, спрямованими проти політики США і ряду їх союзників в Іраку [16, c. 384].

Цим змінам у німецькій зовнішній політиці сприяв цілий ряд факторів. По-перше, в 1990-і рр.. в силу великих витрат на інтеграцію східних земель скоротилися матеріальні та нематеріальні ресурси, які німецька влада могли б направити на підтримку своїх дій у зовнішньополітичній сфері, в результаті чого їх можливості для маневру в цій сфері суттєво звузилися. Зовнішньополітична стратегія об'єднаної Німеччини заробила у деяких коментаторів ярлик «гегемонія слабкості». Крім того, значно зменшилася готовність ФРН відстоювати на зовнішньополітичній арені загальноєвропейські інтереси, нехай навіть на шкоду своїм національним і регіональним інтересам. Істотно зросли також зовнішньополітичні амбіції нового німецького керівництва [42].

На формування нового зовнішньополітичного курсу ФРН вплинули і міркування внутрішньополітичного характеру. Збільшення числа федеральних земель завдяки об'єднанню Німеччини, а також їх зросла політична, соціально-економічна і культурна неоднорідність мали своїм наслідком ускладнення прийняття рішень в галузі зовнішньої політики, яке вимагало врахування більшого числа груп внутрішньонімецьких інтересів у порівнянні з 1960-1980-ми гг. Крім того, громадська думка в ФРН в 90-і рр демонструвало наростаючу ворожість по відношенню до втручання європейських бюрократів в німецькі справи, причому ця ворожість підживлювалася як скороченням економічних ресурсів країни, так і неготовністю її громадян нести на собі тяготи, пов'язані з розширенням ЄС. В останні роки намітилася також тенденція до ослаблення франко-німецького альянсу, колишнього двигуном європейської інтеграції, обумовлена ??розширенням ЄС до 25 держав-членів і підтримкою багатьма країнами Західної та Східної Європи англо-американської інтервенції в Іраку.

В цих умовах взаємного відчуження США, ФРН та країн Західної Європи традиційна для німецької дипломатії роль посередника між Заходом і Сходом, США і Європою, великими і малими країнами виявляється важкоздійсненним. Тому об'єднана Німеччина зможе виконувати роль оптимального посередника між різними державами тільки в тому випадку, якщо вона зможе відстояти своє ключове становище на європейському континенті і свою здатність визначати його долю [ 13, c. 29].

Основні напрями німецької зовнішньої політики: подальший розвиток ЄС, поглиблення інтеграції не тільки в економічній, а й у внутрішньо-і зовнішньополітичній сферах, а також формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки, перетворення інституціональної структури ЄС для підвищення ефективності Союзу в умовах глобалізації та розширення ЄС на схід, забезпечення ефективної інтеграції в ЄС нових членів, зміцнення загальноєвропейського співробітництва в рамках ОБСЄ, подальший розвиток НАТО і трансатлантичного співробітництва, недопущення напруженості і конфліктів всередині організації при виявленні розбіжностей, посилення ролі міжнародних організацій, насамперед ООН, і більш активну участь Німеччини в їх діяльності, зміцнення і повагу прав людини в усьому світі, розширення партнерських відносин з країнами-сусідами ЄС - регіонами Середземномор'я, Близького Сходу та СНД, забезпечення сталого розвитку у світі, попередження виникнення глобальних катастроф. Центральними залишаються завдання роззброєння, контролю за озброєннями і нерозповсюдження зброї масового ураження.

Німеччина є членом НАТО і одним з найближчих союзників США. Трагічні події 11 вересня в США змусили керівництво ФРН в значній мірі переглянути основні принципи своєї зовнішньої і оборонної політики. Про ці зміни оголосив в жовтні 2001 р. канцлер Герхард Шредер, виступаючи перед депутатами бундестагу. «Прийняття міжнародної відповідальності при одночасному прагненні уникнути безпосередньо пов'язаних з цим ризиків не може і не повинно залишатися лейтмотивом німецької зовнішньої і оборонної політики, - підкреслив Шредер. - Ми, німці, стоїмо у першому ряду в справі послідовного забезпечення миру на планеті ». Ізоляція від участі в найважливіших міжнародних процесах стає для Німеччини надбанням історії. Зовнішня політика Німеччини поступово набуває глобального характеру [16, c. 74].

На сучасному етапі нова німецька оборонна і зовнішня політика, зокрема, передбачає велику ступінь незалежності уряду в питаннях розвитку двосторонніх і багатосторонніх відносин, участі бундесверу в операціях за межами Європи.

За рішенням уряду, який, незважаючи на опір з боку численних пацифістських організацій, було затверджено парламентом у жовтні 2001 р,. Близько 4 тис. військовослужбовців ФРН увійшли в очолювану США антитерористичну коаліцію для ведення та забезпечення бойових дій на території Афганістану. Конституція ФРН тривалий час забороняла використання збройних сил країни в міжнародних конфліктах. Це положення було змінено в 1994 р., коли німецькі війська з миротворчими цілями були послані в Боснію і Герцеговину.

З іншого боку, влітку 2002 р. уряд Німеччини досить категорично висловився проти війни США з Іраком і, тим більше, проти участі Німеччини в цій війні.

Серед країн ЄС Німеччина є найбільш послідовним прихильником розширення цієї впливової організації за рахунок країн Центральної та Східної Європи. Саме Німеччина проявляє найбільшу зацікавленість у збереженні політичної стабільності в країнах, розташованих на сході від її кордонів, так як саме в цей регіон направляється 53% її експорту. На рубежі століть інтенсивно створюються спільні підприємства з Польщею, Угорщиною, Чехією, іншими країнами. Хоча в самій Німеччині останнім часом лунає все більше голосів проти такої політики уряду, яка, на думку багатьох експертів і пересічних громадян, призведе до різкого збільшення фінансового навантаження на економіку країни.

Велика увага приділяється в Німеччині розвитку відносин з Росією. Німеччина проявляє великий інтерес до імпорту російського природного газу і нафти, участі німецького капіталу в їх розробці та транспортуванні. Значно розширилося співробітництво між найбільшими компаніями двох країн «Газпромом» і «Рургазом».

В останні роки розширилося економічне співробітництво Німеччини з Китаєм, Індією, де створюються німецькі торгові представництва та численні спільні підприємства. У ці країни інтенсивно проникає німецький капітал. Німеччину особливо цікавлять японські, тайванські, південнокорейські розробки новітніх технологій.

Особливо активізувалися останнім часом відносини з Туреччиною. Як відомо, в Німеччині постійно розширюється турецька діаспора, а Берлін став найбільшим після Стамбула і Анкари «турецьким» містом. Туреччина стає найважливішим зовнішньоекономічним партнером Німеччини і своєрідними «воротами» на Близький і Середній Схід. Товарообіг з цією країною у 2011 р. склав вже 2% від сумарного показника Німеччини у зовнішній торгівлі [22, c. 33].

Велику увагу керівництво країни приділяє проблемі міграції турецького населення. Почалося все на початку 60-х років, коли Німеччина переживала економічний підйом і гостро потребувала робочої силі. 30 жовтня 1961 з Туреччиною був підписаний договір про трудових мігрантів, який полегшував тимчасове працевлаштування турецьких громадян у ФРН. Спочатку планувалося, що мігранти пробудуть в країні не більше двох років, однак постійно ввозити в країну нову робсилу німецьким підприємствам було невигідно, тому текст договору між двома країнами змінили. А незабаром після скасування дворічного ліміту перебування туркам дозволили перевезти до Німеччини свої сім'ї. Довгі роки держава ніби не помічала існування мігрантів і не вживала заходів для вирішення їх соціальних і культурних проблем. Німецькі роботодавці, користуючись соціальною незахищеністю "гастарбайтерів", залучали їх до важкої і небезпечної праці, погрожуючи в разі відмови звільненням. "Ми довгий час не усвідомлювали важливості інтеграції іноземців, - визнає екс-канцлер Німеччини Гельмут Шмідт. Політики виявилися не готові до прийому такої кількості мігрантів і не допомогли цим людям належним чином. Наслідки цього бездіяльності відчуваються досі". Тільки в останні роки XX століття держава звернула увагу на небезпеку появи "паралельного суспільства" і зайнялося підтримкою людей з міграційним минулим. З 2,5 мільйонів громадян турецького походження, які проживають сьогодні в ФРН, лише 700 тисяч мають німецький паспорт. На відміну від деяких країн Євросоюзу, у Туреччині подвійне громадянство заборонене. Це означає, що діти турецьких мігрантів, які народилися у ФРН, по досягненні 23-річного віку мають вирішити, громадянами якої країни вони хочуть бути, - Німеччині чи Туреччині [43].

Діяльність Німеччини і німецького капіталу в Африці не має під собою безпосередній колоніальної основи, так як вона втратила свої колонії на цьому континенті ще після Першої світової війни. Активізація на сучасному етапі такої діяльності є складовою частиною глобалізації зовнішньої політики Німеччини. Щорічний обсяг німецької допомоги розвитку країн Африки протягом двох останніх десятиліть стабільно перевищує 1 млрд дол. і фактично досягає рівня американської. Найбільшими одержувачами німецької допомоги є Єгипет, Туніс, Марокко, Судан, Танзанія. На Африку припадає до 2,2% зовнішньої торгівлі ФРН. Найважливішими торговельними партнерами Німеччини в даний час є ПАР, Лівія, Алжир, Туніс, Нігерія [35].

1.2 Виклики сьогодення у зовнішній політиці Німеччини

Сучасна зовнішня політика Німеччини,передусім, - ціннісно-орієнтована,в центрі уваги якої перш за все стоїть Європа. В сучасній кризовій ситуації уряд Німеччини наголошує на необхідності з'єднання з європейською солідарністю з поліпшенням фінансової стійкості, та створення «стабільного союзу»,який зміцнить європейський проект і забезпечить його довго строковість [38].

За останні роки значно посилилися відносини з Польщею. Було досягнуто певний прогресу у співпраці Веймарського трикутника - формату співпраці між Німеччиною, Францією та Польщею, - а також в рамках тристоронньої співпраці між Німеччиною, Росією та Польщею. Особливі зусилля були зроблені в цілому для зміцнення відносин з партнерами по ЄС. За перший рік після вступу на посаду міністра закордонних справ Гідо Вестервалле(2009-2011) було нанесено візити до усіх європейських столиць.

Основним вектором німецької регіональної політики є розширення взаємодії з державами Центральної та Східної Європи (ЦСЄ), причому федеральний уряд, за словами Е.Освальда, колишнього федерального міністра у справах регіональної політики, будівництва і міського господарства в уряді Г. Коля, «розглядав цю задачу в контексті з планами щодо якнайшвидшого підключення цих країн до єдиного європейського господарського механізму, адаптації їх економіки до вимог ринку, на підготовку їх до подальшого вступу в Євросоюз на правах повноправних членів.» [15, c. 121].

В силу свого географічного положення Німеччина є мостом між ЄС і державами ЦСЄ, що стоять на шляху політичних та економічних перетворень, граючи важливу роль форпосту Євросоюзу на цьому найважливішому для майбутнього всього континенту напрямку ». Розширення співробітництва європейських держав і їх адміністративно-територіальних одиниць в сфері регіонального розвитку та просторового планування стає в даний час все більш актуальним завданням. Лише один погляд на основні проблеми сучасності, які належить вирішити в Європі найближчим часом, такі як:

- зміни в загальнополітичній ситуації на континенті, як наслідок після об'єднання Німеччини;

- розвиток внутрішнього європейського ринку;

- підтримання життєздатності валютного союзу;

- розширення Євросоюзу за рахунок вступу в нього нових членів з країн Європи;

- глобалізація всіх економічних процесів,

наочно переконує, що завдання регіонального розвитку ФРН неможливо реалізувати, спираючись виключно на національні можливості і сили. При цьому тут на передній план виходять не стільки німецькі, скільки загальноєвропейські інтереси. І дійсно, практично неможливо, обмежуючись територією лише однієї країни, що-небудь ефективно робити, будь то питання охорони навколишнього середовища або створення єдиної європейської транспортної інфраструктури. Враховувати треба й той факт, що в цілому проблеми, що зачіпають сфери сільського господарства, природоохорони, транспортної та регіональної політики входять в прерогативу загальної політичної компетенції ЄС.

Німецький уряд прагне розвиватися далі заради загальної безпеки ЄС і оборонної політики. З її Веймарського трикутника, Німеччина виступає з ініціативою розширенням можливостей ЄС в галузях планування і командування для цивільних і військових операцій [31, c.22].

Німеччина хоче бачити ефективну Європейську службу зовнішніх дій, яка буде переорієнтувати політики сусідства ЄС щодо східних сусідів і її середземноморських сусідів на півдні, де зараз відбуваються величезні зміни [36].

Уряд Німеччини запропонував «трансформаційне партнерство» спочатку в Тунісі та Єгипті, на більш пізньому етапі планується запропонувати таке партнерство в Лівії, Марокко і Йорданіїї. Крім того, за німецькою ініціативою, ЄС вирішив почати Партнерство заради демократії та спільного процвітання з Південним Середземномор'ям.

Німеччина розглядає політику безпеки ,в основному,як багатостороннє завдання. Це підкреслює важливість мережевої безпеки і превентивного підходу. Нова стратегічна концепція НАТО визначає також роззброєння та нерозповсюдження, як важливі пріоритети [22,c. 32].

Терористичні акти 11 вересня 2001 р. стали каталізатором вироблення нової антитерористичної політики Німеччини. Існували й інші, специфічно німецькі чинники, які цьому сприяли: троє з чотирьох терористів-смертників, що брали участь в ударах по Нью-Йорку і Вашингтону, вчилися в Гамбурзі і, не помічені німецькими спецслужбами, розробляли там план терактів. Слід також враховувати, що ФРН, в порівнянні з багатьма іншими європейськими країнами, має досить високу частку некорінного населення. В даний час у Німеччині проживають близько трьох мільйонів мусульман, і їх кількість постійно зростає. Ці факти пояснюють швидку реакцію з боку уряду ФРН на події в США.

Сучасна система багатостороннього співробітництва в боротьбі з тероризмом склалася в основному за останні чотири десятиліття. Її основу до подій 2001 року склали 13 універсальних конвенцій і протоколів, що стосуються боротьби з різними проявами тероризму в повітрі, на морі і суші, розроблених і прийнятих в рамках ООН. Всі вони були підписані і ратифіковані ФРН. У наступні після подій 11 вересня роки Радою Безпеки ООН не без підтримки ФРН був прийнятий ряд резолюцій і рішень, націлених на більш ефективну діяльність країн-членів у сфері антитерору. Був заснований Виконавчий директорат Контртерористичного комітету (ІДКТК), розширив свою діяльність і сам Контртерористичний комітет [16, c. 69 ].

Новим серйозним викликом Берлін вважає морське піратство. У місії ЄС «Аталанта», яка почалася в Аденській затоці в грудні 2008 року, приймає участь 1400 військовослужбовців бундесверу і сторожовий корабель з екіпажем в 500 осіб. Передбачається також розміщення на німецьких контейнеровозах, наступних вздовж Африканського рогу, спеціальних охоронних команд. Будучи учасником міжнародної місії ЄС «Аталанта» та операції коаліційних сил «Непохитна свобода», Німеччина проявила інтерес до висунутої Росією ідеї створити спеціальний міжнародний суд з розгляду фактів корсарства.

Німеччина підтримує довгострокову мету створення світу без ядерної зброї. Вона є прихильницею ідеї, зокрема, про нерозповсюдження ядерної зброї і ініціативи роззброєння, що знайшло своє втілення на зустрічі у Берліні в квітні 2011 року за ініціативою Німеччини.

Після обрання на пост непостійного члена Ради Безпеки ООН в 2011/2012, Німеччина в даний час має особливу відповідальність за виправданням цієї політики. У цій якості вона прагне висвітлити питання більш ефективного захисту дітей в ситуаціях збройного конфлікту, і більш широкого визнання безпеки, пов'язаних зі зміною клімату.

У боротьбі з піратством біля Африканського Рогу, а також в Афганістані і на Західних Балканах, Німеччина взяла на себе військову відповідальність в цілях забезпечення реалізації рішень ООН. Майбутні конференції з Афганістану в Бонні призначені надати імпульс політичному процесу в країні і розвитку довгострокових партнерських відносин [41].

У конфлікті на Близькому Сході німецький уряд також стежить за розвитком подій з великою увагою. Крім підтримки державного будівництва на палестинських територіях, Німеччина робить ставку на зусилля близькосхідного квартету, щоб досягнути початку прямих переговорів між сторонами конфлікту.

Щодо питання про ядерну програму Ірану, Німеччини тісно співпрацює з Францією, Великобританією і Сполученими Штатами на E3 + 3 і займає чітку і єдину позицію по відношенню до Ірану.

Німецька зовнішня політика прагне отримати якнайбільше переваг глобалізації та мінімізувати свої ризики. У цьому контексті Німеччина приділяє особливу увагу таким питанням, як безпекові ресурси, захисту клімату, проблем пов'язаних з водою, міграції та свободи слова в Інтернеті.

Хоча Європа і трансатлантичне партнерство залишається наріжним каменем німецької зовнішньої політики, в даний час Німеччина приділяє підвищену увагу налагодженню та розвитку партнерських зв'язків з новими гравцями, такими як Китай, Індія і Бразилія.

В рамках стратегічного партнерства ЄС, Німеччина проводить комплексний підхід,долучаючи культурні зв'язки та інструменти політики в галузі освіти, а також активізовує зовнішньоекономічне заохочення і міжурядові консультації - в 2011 році було вперше проведено Китаєм та Індією. Латинська Америка і Африка - регіони ,з якими динамічно розвивається діалог в галузі правосуддя [42].

Як країна, для якої відкритість і взаємодія з навколишнім світом є життєво важливими, Німеччині першою зробила кроки в напрямку візової політики, яка є і менш бюрократичною і більше пристосованою до довгострокового майбутнього держави.

Повага прав людини - ще один яскравий напрям зовнішньої політики Німеччини. Дотримання загальних і недоторканних прав людини є важливою складовою ціннісно-орієнтованої зовнішньої політики. Після стихійних лих в таких країнах, як Гаїті і в Пакистані, гуманітарна допомога Німеччини допомогла врятувати життя і полегшити страждання жертв цих подій.

Отже, основні напрями німецької зовнішньої політики: подальший розвиток ЄС, поглиблення інтеграції не тільки в економічній, а й у внутрішньо-і зовнішньополітичній сферах, а також формування спільної зовнішньої політики та політики безпеки, перетворення інституціональної структури ЄС для підвищення ефективності Союзу в умовах глобалізації та розширення ЄС на схід, забезпечення ефективної інтеграції в ЄС нових членів, зміцнення загальноєвропейського співробітництва в рамках ОБСЄ, подальший розвиток НАТО і трансатлантичного співробітництва, недопущення напруженості і конфліктів всередині організації при виявленні розбіжностей, посилення ролі міжнародних організацій, насамперед ООН, зміцнення і повагу прав людини в усьому світі, розширення партнерських відносин з країнами-сусідами ЄС - регіонами Середземномор'я, Близького Сходу та СНД, забезпечення сталого розвитку у світі, попередження виникнення глобальних катастроф.

РОЗДІЛ 2 РОЛЬ І МІСЦЕ НІМЕЧЧИНИ В ЄВРОАТЛАНТИЧНОМУ ПРОСТОРІ

2.1 Взаємовідносини Німеччина-Європейський Союз

Через своє центральне розташування в нинішньому Європейському Союзі (ЄС) Німеччина має особливу користь від мирного й доброго сусідства. Життєздатна - і в економічному сенсі - Європа відповідає національним інтересам Німеччини: процес інтеграції показав себе в минулому як прийнятні рамкові умови для гарантування миру, добробуту й безпеки.

У 1952 році разом з Бельгією, Францією, Італією, Люксембургом і Нідерландами, Федеративна Республіка Німеччини заснувала Європейське об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС); а в 1957 р. - Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство з атомної енергії (Євратом). Завдяки договору про злиття в Європейські співтовариства (ЄС) від 1965 р. були створені єдині органи управління для ЄОВС, ЄЕС і Євратому. При цьому переслідувалася мета підвищити політичну вагу Європейської ради та Європейської комісії і впорядкувати діяльність спільних органів ЄС.

Завдяки договорами про створення Європейського економічного співтовариства в 1957 р. почалася успішна історія процесу європейської інтеграції. На відміну від перших кроків - від Європейського об'єднання вугілля і сталі і до Європейського оборонного союзу - Римські договори були спрямовані не на здійснення контролю за важливими перш в військовому відношенні галузями, наприклад за вуглевидобувної та сталеливарної промисловістю, або на концентрацію оборонної могутності. Головна увага приділялася розвитку економіки західноєвропейських країн шляхом поглиблення співробітництва та заохочення торгівлі між державами-засновниками. Основна ідея рішення, прийнятого в 1957 р., дає про себе знати і сьогодні: Римські договори створили базу для митного союзу та спільної торговельної політики ЄС. Логіці договорів відповідало і створення спільного ринку без торговельних бар'єрів. Це рішення визначило динаміку розвитку європейської єдності, мабуть, сильніше, ніж будь-яка політична заява за минулі десятиліття. Прагнення до спільного ринку зажадало створення адміністративно-політичної інстанції - Європейської комісії як органу управління, що стоїть над інтересами окремих держав, і стража договорів. Знадобилося усунути внутрішні кордони в сенсі створення умов для повної свободи пересування товарів, послуг, капіталу і робочої сили: це була програма по завершенню створення єдиного внутрішнього ринку в 1992 р. [11, c. 348-354].

Завдяки Єдиному європейському акту від 1986 р., Договору про Європейський Союз, підписаної в Маастрихті 7 лютого 1992, і Амстердамському договору від 2 жовтня 1997 р. були зроблені важливі кроки по шляху об'єднання Європи. Маастрихтський договір дав старт створенню економічного і політичного союзу; третій і останній етап, який передбачає введення єдиної валюти, - євро - почався 1 січня 1999 р. Тим самим в Європі з'являється друге за величиною єдиний валютний простір світу. Крім того, з моменту вступу в силу Маастріхтського договору ЄС проводить спільну зовнішню політику і політику безпеки (СВППБ), а також спільну політику в сфері юстиції і у внутрішніх справах. Отже, створено передумови для перетворення ЄС на справді широкий політичний союз. Подальшим кроком на шляху поглиблення європейської інтеграції став Амстердамський договір, який створює також передумови для майбутнього розширення ЄС. Німеччина першою з країн ЄС ратифікувала цей договір, 1 травня 1999 р. він вступив в силу.

З 1 січня по 30 червня 2007 р. Німеччина головувала в Європейському раді глав держав і урядів під девізом «спільно будувати Європу». За вказаний період було проведено 3 засідання Європейської ради: 8-9 березня в Брюсселі, 24-25 березня в Берліні (позачергове, присвячене 50-річчю підписання Римських договорів) і 21-23 червня в Брюсселі. В ході зустрічі в верхах було підписано так звану «Берлінську заяву» про історичні та культурні основи загальноєвропейської ідеї та завдання, що стоять перед ЄС. Серед пріоритетів свого головування в Євросоюзі Берлін виділив продовження конституційного процесу, розвиток спільної зовнішньої політики та політики безпеки, забезпечення більшої конкурентоспроможності європейської економіки, науки та освіти, боротьбу з негативними кліматичними змінами, міжнародним тероризмом і організованою злочинністю. Особливе місце в європейській стратегії Німеччини посіла так звана «нова послідовна східна політика ЄС», що включає в себе висновок нового договору про партнерство з Росією. Свою задачу Берлін бачив в тому, щоб під час свого головування «тісніше прив'язати» Росію до ЄС [13, c. 24].

Німеччина є однією з провідних та впливових держав Євросоюзу. Вона займає 1-е місце в Європі за обсягом промислового виробництва та експорту капіталу. Поряд з Францією, Великобританією та Італією вона володіє найбільшою кількістю голосів для голосування в Раді міністрів ЄС (по 10 голосів) і найбільшою квотою представництва в Європарламенті (99 мандатів).

В рамках ЄС Німеччина успішно розвиває двосторонні і багатосторонні відносини. Наприклад, останнім часом значно зміцнилося співробітництво Німеччини з Францією і Великобританією в аерокосмічній промисловості, літакобудуванні, у вирішенні екологічних проблем. Німеччина є одним з найбільших інвесторів для Іспанії, Португалії, Греції, ряду інших країн ЄС [35].

2.2 Основні напрями взаємовідносин Німеччини та НАТО

Поряд з європейською інтеграцією, трансатлантичне партнерства є найважливішим стовпом німецької зовнішньої політики. Сполучені Штати є найближчим союзником Німеччини за межами Європи.

Трансатлантичні відносини формуються не тільки на загальних цінностях і загальній історії, а й спільних інтересах, а також близьких соціальних, політичних та економічних зв'язків.

Німецька зовнішня політика спрямована на долучення трансатлантичних відносин в стратегію майбутнього. Це зажадає тісної взаємної довіри між Сполученими Штатами та Європою, що впевнена у своєї здатності і бачить себе не як конкурент, а як партнер.

Трагічні події 11 вересня в США змусили керівництво ФРН в значній мірі переглянути основні принципи своєї зовнішньої і оборонної політики. Про ці зміни оголосив в жовтні 2001 р. канцлер Герхард Шредер, виступаючи перед депутатами бундестагу. «Прийняття міжнародної відповідальності при одночасному прагненні уникнути безпосередньо пов'язаних з цим ризиків не може і не повинно залишатися лейтмотивом німецької зовнішньої і оборонної політики, - підкреслив Шредер. - Ми, німці, стоїмо у першому ряду в справі послідовного забезпечення миру на планеті ». Ізоляція від участі в найважливіших міжнародних процесах стає для Німеччини надбанням історії. Зовнішня політика Німеччини поступово набуває глобального характеру [12, c. 789-792].

На сучасному етапі нова німецька оборонна і зовнішня політика, зокрема, передбачає велику ступінь незалежності уряду в питаннях розвитку двосторонніх і багатосторонніх відносин, участі бундесверу в операціях за межами Європи.

За рішенням уряду, який, незважаючи на опір з боку численних пацифістських організацій, було затверджено парламентом у жовтні 2001 р.; близько 4 тис. військовослужбовців ФРН увійшли в очолювану США антитерористичну коаліцію для ведення та забезпечення бойових дій на території Афганістану. Конституція ФРН тривалий час забороняла використання збройних сил країни в міжнародних конфліктах. Це положення було змінено в 1994 р., коли німецькі війська з миротворчими цілями були послані в Боснію і Герцеговину.

З іншого боку, влітку 2002 р. уряд Німеччини досить категорично висловилися проти війни США з Іраком і, тим більше, проти участі Німеччини в цій війні [34].

В сучасних умовах Німеччина та НАТО поширюють своє співробітництво - крім традиційно відомих галузях, як роззброєння та економічне співробітництво - на важливі теми для майбутнього, таких як захист клімату, енергетичної безпеки та кібербезпеки.

Крім того, Німеччина задіяна як у двосторонніх, так і в багатосторонніх місіях ООН зі збереження миру в рамках ЄС і НАТО. Основна увага при військовій і поліційній участі спрямовується на операції НАТО і ЄС у рамках мандату ООН на Балканах (KFOR, EUFOR, ALTHEA, EULEX) і в Афганістані в рамках складної операції ISAF. Як третій за розмірами внесків платник до звичайного миротворчого бюджету ООН Німеччина робить також важливий внесок у фінансування місій «блакитних шоломів».

Отже, Німеччина відіграю ключову роль а євроатлантичному просторі. Як впливовий член одразу ЄС та НАТО, Німеччина здатна впливати та покращувати розвиток відносин вданому регіоні; входячи долав країн-членів Великої вісімки,Німеччина має неабиякий авторитет,що ,безумно, надає їй переваги як суб'єкту міжнародних відносин.

РОЗДІЛ 3 УКРАЇНСЬКО-НІМЕЦЬКІ ВІДНОСИНИ НАПР.ХХ -ПОЧ. ХХІ СТ.

3.1 Етапи становлення зовнішньополітичних відносин Німеччини з Україною

Проголошення незалежності України, так само як і об'єднання Німеччини, було складовою частиною у глобальному процесі змін, що охопили Європейський континент наприкінці 1980-х років. Україна та Німеччина були змушені фактично на порожньому місці розбудовувати двосторонні міждержавні зв'язки одна з одною, зважаючи на те, що Федеративна Республіка Німеччина за часів існування Радянського Союзу не мала теоретичних концепцій та не здійснювала практичних кроків щодо розвитку політичних та економічних зв'язків з Україною, а Українська Радянська Соціалістична Республіка взагалі була позбавлена фактично усіх зовнішньополітичних ознак.

При цьому, якщо Німеччина потребувала фундаментального переосмислення уже наявної у неї зовнішньополітичної концепції, то Україна мала, фактично, розпочинати з нуля, а саме з самоутвердження у якості суб'єкта міжнародних відносин. Незважаючи на труднощі, пов'язані з позиціонуванням молодої української держави на міжнародній арені та визначенням її зовнішньополітичних пріоритетів, важливе місце західноєвропейських держав та зокрема, ФРН у зовнішній політиці України з самого початку було однозначним. В українських національних правових документах хоча і не йдеться відкрито про пріоритетність відносин із Німеччиною, однак це є очевидним з огляду на прагнення нашої держави стати повноправним учасником європейських інтеграційних інституцій, найбільш впливовим членом яких є саме ФРН [21, c. 163-168].

Аналіз концептуальних засад зовнішньої політики ФРН щодо України дозволяє стверджувати, що наша держава була визнана важливим міжнародним партнером Німеччини через її геополітичне значення для збереження стабільності у Центрально-Східній Європі, найбільш впливовим гравцем якої є саме Федеративна Республіка.

Протягом усього часу існування українсько-німецького політичного діалогу було напрацьовано та укладено достатньо об'ємну договірно-правову базу, яка складається приблизно з 70 двосторонніх документів і визначає порядок денний політичного та безпекового співробітництва України та Німеччини, який охоплює політичні та економічні реформи в Україні, транспортування енергоносіїв, безпеку ядерної техніки та радіаційного захисту, військово-політичне та технічне співробітництво, а також новітні тенденції розвитку європейської інтеграції та формування сучасної архітектури європейської безпеки [39].

Виходячи з того, що стан розвитку договірно-правової бази певною мірою відображає рівень стратегічності відносин України з Федеративною Республікою, необхідно зауважити, що у порівнянні з іншими проголошеними стратегічними партнерами України (зокрема, з Росією укладено понад 180 двосторонніх документів, США та Польщею - близько 100 угод) є посилення політичного діалогу .

Аналізуючи поступ українсько-німецьких відносин з початку їх офіційного встановлення й до сьогодні, а також слідкуючи за генезою міжнародних відносин та за внутрішньополітичними особливостями розвитку європейського регіону, очевидною стає певна динаміка у співробітництві цих двох держав, що дозволяє виокремити три основні етапи українсько-німецьких відносин. Перший етап, що мав свій початок з часу офіційного визнання Німеччиною України та тривав до 1994 року, характеризувався формальним визнанням України як незалежної держави та спробою розробки інституційних засад взаємної співпраці, перевагою інтуїтивних практичних дій над концепуальною мотивацією як української, так і німецької дипломатії за відсутності їхнього теоретичного обгрунтування та договірно-правового закріплення. З досягненням домовленостей про без'ядерний статус України у 1994 році були створені необхідні передумови для наповнення українсько-німецької співпраці конкретним змістом. З цією подією пов'язується початок другого етапу розвитку міждержавних відносин, що тривав до 1998 року і визначався активізацією українсько-німецької співпраці, розробкою та впровадженням договірно-правових норм співробітництва в усіх сферах суспільного життя. Третій період, що триває й дотепер, характеризується прагматизацією співробітнитцва, розширенням кола суб'єктів двосторонніх політичних відносин, створенням ефективного інституційного механізму політичної співпраці з євроінтеграційних проблем та питань двостороннього розвитку [19, c. 75-79].

Незважаючи на наявність низки проблемних питань, що обтяжували українсько-німецькі відносини, позитивна динаміка поступу українсько-німецьких відносин відбувалася завдяки зусиллям як української, так і німецької дипломатії, що свідчить, на нашу думку, про визначення стратегічної перспективи майбутніх двосторонніх відносин.

Можна виділити три стратегічні напрями двосторонньої співпраці між цими державами, успішна реалізація яких, має життєво важливе значення як для України, так і для Німеччини. По-перше, підтримка Федеративної Республіки процесу реформ в Україні. Ця країна виявила політичну волю підтримувати трансформаційні процеси шляхом консультацій Уряду і Парламенту України. При цьому пріоритет становлять проекти, спрямовані на поліпшення рамкових умов для соціально та екологічно сприятливої ринкової економіки, консультування з питань економічної політики і законодавства, а також на підготовку та підвищення кваліфікації кадрів з метою посилення процесу прийняття реформаторських рішень та їх втілення в життя. Для Німеччини пріоритетність цього напрямку співпраці визначається визнанням цією державою важливого геополітичного значення України для збереження безпеки на Сході Європейського континенту. Відповідно до цього Німеччина безпесередньо зацікавлена в успішному завершенні трансформаційних процесів в Україні, в розбудові ефективної прозорої державно-правової та економічної системи, що базується на принципах демократії, верховенства права та ринкової економіки [39].

По-друге, пріоритетом двостороннього політичного співробітництва між Україною та Німеччиною є співпраця у галузі транспортування енергоносіїв, зумовлений політизацією торгівлі енергоносіями та зростанням геостратегічного значення країн-експортерів та країн-транзитерів енергоресурсів. Для ФРН, яка є на сьогодні активним споживачем енергії і не взмозі забезпечити свої потреби за рахунок власних ресурсів, особливий інтерес представляє значний енергопотенціал у вигляді багатих покладів природного газу та нафти у країнах СНД у регіоні Каспійського моря. Співробітництво з Україною у галузі транспортування енергоресурсів з цього регіону, яка розташована на пів-шляху від країн-виробників (Росії, Казахстану, Азербайджану тощо) до країн-споживачів нафти та газу з Європи, набуває все більш стратегічного значення для європейських партнерів та для Німеччини зокрема [4].

По-третє, стратегічним за значенням для України є співпраця з ФРН на євроінтеграційному напрямку. Найважливішим підсумком українсько-німецького діалогу у цьому контексті стало визнання Німеччиною та Євросоюзом ключової ролі України в процесі будівництва європейської архітектури безпеки. Практика переговорів вищого політичного керівництва ФРН та України виразно продемонструвала готовність Німеччини і надалі надавати підтримку прагненню України до інтеграції в європейські політичні та економічні структури, зокрема, що стосується зони вільної торгівлі з ЄС та укладення договору про асоціацію для України у майбутньому. У цьому контексті важливу роль відіграє зацікавленість Німеччини у розгляді України у якості потенційного кандидата на вступ до ЄС без зазначення конкретного терміну. Німеччина наполягає на необхідності посилення програм Європейського Союзу, що сприяють економічній, політичній і соціальній співпраці Євросоюзу та України, оскільки наша держава не володіє достатніми внутрішніми ресурсами для успішної адаптації до умов розширення ЄС самотужки. [15, c. 84-89].

Однак, невідповідність України високим стандартам ЄС спричинили значні складнощі у процесі адаптації України до імперативів співробітництва з Євросоюзом. Усвідомлення Німеччиною протиріччя між політичною необхідністю євроінтеграційної орієнтації України та її неспроможністю ускладнило завдання ФРН ефективно сприяти процесові налагодження рівноправних відносин між Україною та Європейським Союзом.

3.2 Сутність та перспективи розвитку сучасних відносин Німеччини з Україною

З тих пір як Україна здобула незалежність, Німеччина підтримує зусилля країни по шляху інтеграції в європейські структури і перехід до демократії та ринкової економіки.

У четвер 6 грудня 2001 року відбулися IV німецько-українські міжурядові консультації. Разом з Федеральним канцлером Шрьодером до Києва прибули керівники або заступники керівників восьми галузевих міністерств Німеччини. Консультації, проведення яких попередньо було заплановане на 18-19 вересня 2001 року в Криму, мусили бути перенесені через терористичні акти в США. Проте попри складну ситуацію з часовим графіком обох сторін все-таки вдалося організувати цю зустріч ще в цьому році [39].

Німеччина використовує механізм постійних міжурядових консультацій лише з небагатьма країнами, наприклад, з Францією, Польщею і Росією, а з 1998 року - також з Україною. Міжурядові консультації - це означає: фахова робота галузевих міністерств поєднується з переговорами на найвищому рівні. Федерального канцлера супроводжували до Києва делегації восьми міністерств: Федеральні міністерства внутрішніх справ і фінансів представлені Федеральними міністрами Ото Шилі та Гансом Айхелем, інші (Федеральне міністерство закордонних справ, Федеральні міністерства економіки, з питань захисту прав споживачів і сільського господарства, екології, оборони та юстиції) представлені парламентськими та посадовими статс-секретарями. Вони обговорювали зі своїми українськими колегами конкретні питання співпраці у відповідних галузях. Федеральний міністр закордонних справ Фішер не зміг приїхати до Києва, бо одночасно в Брюсселі відбувається зустріч міністрів закордонних справ країн НАТО. Також Міністр закордонних справ України Анатолій Зленко перебуватиме в Брюсселі, щоб взяти участь у зустрічі міністрів країн НАТО.

Федеральний канцлер і Президент України обговорили, зокрема, питання міжнародного тероризму і боротьби з ним, причому питання співпраці України з НАТО, а також її наближення до Європейського Союзу відіграли відповідну роль. Федеральний канцлер запропонував, щоб Україна разом з Комісією ЄС склала план просування до асоційованого членства, тобто визначила кроки, які мають бути здійснені обома сторонами до досягнення статусу асоційованого члена. Федеральний канцлер обіцяв, що Німеччина з прихильністю підтримуватиме такі зусилля [18, c. 176-184].

Крім того, на порядку денному стояли питання двосторонніх економічних відносин: не зважаючи на нинішнє зростання німецьких інвестицій необхідно ще вирішити значні проблеми в цій царині. Федеральний канцлер Шрьодер цікавив також внутрішньою ситуацією в Україні та торкнувся питань демократизації, правової держави і свободи преси. Після зустрічі з Президентом Кучмою він розмовляв на цю ж тематику і з представниками українського громадянського суспільства (журналістами, правозахисниками й політологами). Федеральний канцлер Меркель продемонструвала цю підтримку під час свого візиту до Києва в липні 2008 року і у своїй вітальній телеграмі Віктора Януковича з обранням на пост Президента України від 7 лютого 2010 року. Існує регулярний політичний обмін між Німеччиною та Україною. Федеральний міністр закордонних справ Вестервелле був у Києві 2 і 3 березня 2011 року. Федеральний президент Вульф провів неформальну зустріч з президентом Януковичем в кулуарах наради президентів держав Центральної Європи у Варшаві в травні 2011 року. Федеральний канцлер Ангела Меркель зустрілася з президентом Януковичем на двосторонніх переговорах в кулуарах саміту Східного партнерства (29/30 вересня 2011 року). У вересні, Федеральний міністр закордонних справ Вестервелле і федеральний канцлер Ангела Меркель висловили заклопотаність з приводу суду над колишнім прем'єр-міністром Тимошенко та інших високопоставлених чиновники її уряду в телефонній розмові з їх українськими колегами. Вони підкреслили, що Німеччина і ЄС очікує від України висловлення своєї твердої прихильність демократії та верховенству закону.

На тлі світових глобальних тенденцій, що сьогодні безпосередньо впливають на безпековий стан Європейського континенту, Україна та Федеративна Республіка Німеччина беруть активну участь у формуванні контурів сучасної системи європейської та євроатлантичної безпеки, визнаючи її організаційним каркасом такі міжнародні безпекові структури, як Організацію з Безпеки та Співробітництва в Європі, Організацію Північноатлантичного договору, Європейський та Західноєвропейський Союз. Це стало результатом усвідомлення обома сторонами того, що особливості сучасних міждержавних відносин спираються, насамперед, на пріоритет політичних, економічних і міжнародно-правових засобів забезпечення національних інтересів і безпеки країн Європи, підтверджених переглядом останнім часом Стратегічної концепції НАТО, формуванням Спільної зовнішньої та безпекової політики ЄС, розвитком партнерських відносин між європейськими державами у військовій та політичній сферах, активізацією діяльності ОБСЄ щодо запобігання та врегулювання конфліктів. [13,c. 41-48].