Політика Російської Федерації із урегулювання військово-політичних конфліктів у Європі

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

УДК 327.56 (470+571)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Політика Російської Федерації із урегулювання військово-політичних конфліктів у Європі

Спеціальність 23.00.04 - Політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Швагер Юлія Іванівна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор КОППЕЛЬ Олена Арнольдівна, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики.

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор ДОРОШКО Микола Савович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор кафедри країнознавства;

кандидат політичних наук, СНІГИР Олена Валентинівна, Національний інститут стратегічних досліджень при Президентові України, завідувач сектору Європи відділу зовнішньої політики.

Захист відбудеться 30 травня 2011 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.29 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: м. Київ, вул. Володимирська, 58, кім.10.

Автореферат розісланий 29 квітня 2011 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Андрущенко С.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми обумовлена важливістю дослідження концептуальних засад та практичних засобів політики Росії із урегулювання конфліктів у Європі для розуміння трансформацій у миротворчій діяльності як напрямку міжнародної політики у постбіполярний період.

Існування осередків міжнаціональних, етнополітичних конфліктів лишається однією із проблем загальноєвропейської безпеки. Найвищим рівень конфліктного потенціалу (від початку руйнування Ялтинсько-Потсдамської міжнародної системи) є на територіях колишніх СРСР та СФРЮ.

Військову стадію у розвитку конфліктів у державах - колишніх радянських та югославських республіках було переважно подолано протягом 1990-х років. Однак попри припинення масштабних бойових дій, невирішеними лишаються завдання розв'язання протиріч, що становлять основу конфліктів, та нейтралізації чинників, здатних сприяти ескалації напруженості у районах їх існування. Процес наближення до порозуміння суб'єктів придністровського та карабахського конфліктів перебуває у стані стагнації, а грузино-абхазького, грузино-осетинського та косовського конфліктів - припинений зовсім.

Зовнішній фактор відіграє провідну роль у динаміці миротворчих процесів на теренах колишніх СРСР та СФРЮ. Невід'ємною складовою такого зовнішнього впливу була і залишається політика Російської Федерації.

Для України актуальність дослідження ролі зовнішнього чинника (на прикладі політики Росії) на етапах військово-політичних конфліктів у країнах - колишніх югославських та радянських республіках обумовлена, по-перше, наявністю важливих зовнішньополітичних інтересів на території цих країн; по-друге, посередницьким статусом офіційного Києва у зусиллях із урегулювання придністровського конфлікту та прагненням української дипломатії відігравати більш активну роль у заходах миротворчого характеру на кавказькому напрямку.

Зв'язок із науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано у межах комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми сталого державного розвитку України" і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи” (номер державної реєстрації 01БФ048-01) і, зокрема, її підрозділу 1 - “Європейський вектор зовнішньої політики України в контексті процесів міжнародних відносин”.

Метою дослідження є визначення основних напрямків, принципів та засобів політики Російської Федерації із урегулювання конфліктів на територіях колишніх СРСР та СФРЮ як складових загальноєвропейського простору безпеки протягом 1990-х років. Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішення наступних завдань:

? розглянути концептуальні засади політики Росії щодо регіональних та локальних конфліктів на загальноєвропейському просторі;

? визначити фактори впливу на формування курсу Москви із урегулювання конфліктів у країнах - колишніх югославських та радянських республіках;

? висвітлити роль міжнародних організацій та об'єднань, багатосторонніх механізмів у миротворчих зусиллях Росії на теренах колишніх СФРЮ та СРСР;

? визначити й дослідити основні складові діяльності Росії зі сприяння припиненню військової фази конфліктів у межах колишніх СРСР та СФРЮ;

? проаналізувати військово-політичний аспект миротворчих зусиль Росії на пострадянському просторі і на території колишньої Югославської Федерації;

? з'ясувати головні результати політики Росії із урегулювання конфліктів у колишніх югославських та колишніх радянських республіках.

Об'єктом дослідження є зовнішня політика Російської Федерації.

Предметом дослідження є політика Росії щодо військово-політичних конфліктів у Європі, політико-географічні межі якої визначаються кордонами НБСЄ/ОБСЄ.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від грудня 1991 року до кінця 1990-х років. Нижня межа - набуття Російською Федерацією міжнародної правосуб'єктності. У підходах до визначення верхньої межі автор зважав на наслідки змін (де-факто починаючи із кінця 1999 року) у органах державної влади, у політичній системі Росії в цілому для діяльності російської сторони із урегулювання військово-політичних конфліктів на пострадянському просторі та на теренах колишньої СФРЮ.

Методологія дослідження. В якості основи методології вирішення завдань, покликаних сприяти досягненню мети дисертаційного дослідження, було обрано системний підхід. Такий пріоритет був обумовлений перевагами згаданого підходу, по-перше, у можливостях цілісного сприйняття зовнішньої політики Російської Федерації як об'єкту дослідження; по-друге, у аналізі зв'язків між її складовими та функцій, що виконують ці зв'язки для існування її як системи; по-третє, у дослідженні впливу процесів, тенденцій і явищ у середовищі на діяльність російської держави як суб'єкту міжнародних відносин на етапах пошуків та підтримання миру у районах конфліктів на загальноєвропейському просторі.

У висвітленні концептуальних засад політики Росії із урегулювання регіональних, локальних конфліктів корисним був метод дескриптивно-експлікативного аналізу, а у з'ясуванні причин присутності концептуальних положень, дія яких у політико-географічному відношенні обмежувалася територією колишнього СРСР, - компоненти аксеологічного, проблемно-історичного та геополітичного підходів. Інституціональний підхід, підходи теорії прийняття політичних рішень використовувалися у дослідженні та у оцінках емпіричного рівня політики Росії як суб'єкту миротворчих процесів на пострадянському просторі та на теренах колишньої СФРЮ. Елементи порівняння як методологічного інструменту застосовувалися у аналізі ролі багатосторонніх міжнародних механізмів, структур та білатеральних форм взаємодії у політиці Росії із урегулювання конфліктів у різних районах загальноєвропейського простору, а також у виявленні особливостей військово-політичного аспекту миротворчих зусиль держави на територіях колишніх СРСР та СФРЮ.

У роботі із джерельно-документальною базою були використані методи контент - аналізу, інвент - аналізу, критичного аналізу офіційних матеріалів, документів органів зовнішніх зносин Росії та інших країн.

Наукова новизна дослідження полягає у досягненні наступних результатів:

? запропоновано авторську концепцію дослідження політики Росії щодо військово-політичних конфліктів (зокрема конфліктів на теренах колишніх СФРЮ, СРСР). Основу її становить аналіз її концептуально-теоретичного та емпіричного рівнів із опорою на систему категорій: “інтереси”, “цілі і завдання” як рівень конкретизації "інтересів" та “ресурси”;

? доведено, що російським національним інтересам не відповідає не лише відсутність повномасштабного урегулювання військово-політичних конфліктів на загальноєвропейському просторі (в тому числі на територіях колишнього СРСР), а й домінування на етапах пошуків урегулювання підходів із протиставленням права народів на самовизначення принципам територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів. Небезпека прецеденту збройної сецесії, особливо безпосередньо поблизу російських кордонів, визначається, перш за все, наявністю власне на території Російської Федерації міцних сепаратиських тенденцій й низки невирішених проблем соціально-економічного, політико-правового, гуманітарного характеру як сприятливого грунту для розвитку таких тенденцій;

? запропоновано авторське бачення головних факторів впливу на вироблення й реалізацію курсу Росії із проблем миру у країнах - колишніх радянських та югославських республіках. Основу його становить висновок щодо перетину і поєднання чинників, пов'язаних із трансформаціями у міжнародній системі та у межах Російської Федерації; історичного фактору та факторів розвитку російської держави безпосередньо протягом досліджуваного періоду;

? визначено, що у контексті світового досвіду миротворчої діяльності політика Росії із урегулювання конфліктів на теренах колишніх СФРЮ та СРСР виходить за межі базових принципів, політико-правових та процесуальних пріоритетів підготовки й проведення заходів із підтримання миру як важливої складової миротворчої діяльності. Діяльність російської сторони як учасника міжнародних миротворчих зусиль була непослідовною у рішеннях, нерідко невідповідною концептуальним засадам, із ознаками фрагментарності (зважаючи на неодноразові випадки ігнорування органами зовнішніх зносин принципу єдності політичної лінії держави на міжнародній арені); росія загальноєвропейський політичний югославський

? доведено, що відсутність єдності у підходах та у рішеннях органів зовнішніх зносин РФ із проблем урегулювання конфліктів у колишніх югославських і, особливо у колишніх радянських республіках, переважно негативно впливала на ситуацію у районах конфліктів та на позиції Росії як миротворця;

? дана оцінка результатам політики Росії із урегулювання конфліктів на територіях колишніх СФРЮ та СРСР. З точки зору вирішення конкретних завдань (в першу чергу, сприяння припинення військової фази конфліктів) діяльність російської дипломатії мала досягнення. Однак вони були переважно недостатніми для істотних зрушень у підходах суб'єктів до центральних для конфліктів проблем. Політико-дипломатична діяльність Росії не належала до визначальних у впливові на пріоритети розвитку миротворчих процесів на теренах колишньої СФРЮ, проте мала провідні позиції на етапах пошуків миру на пострадянському просторі. При цьому значні дипломатичні зусилля у районах конфліктів у колишніх радянських республіках не супроводжувалися діями із нейтралізації чинників (у межах системи органів зовнішніх зносин чи у площині двосторонніх відносин із країнами із осередками конфліктів), що негативно позначалися на перспективах російських посередницьких ініціатив.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Дисертація є однією із перших спроб у вітчизняній політичній науці цілісного і всебічного дослідження діяльності Росії із урегулювання військово-політичних конфліктів у Європі протягом 1990-х років. Матеріали, основні положення та висновки дисертації можуть бути використані для подальших наукових розробок проблем, пов'язаних із розвитком миротворчих процесів у Європі і, зокрема, на балканському напрямку та на теренах СНД; у дослідженні зовнішньої політики Російської Федерації.

Висновки та окремі положення також можуть бути корисними при підготовці нормативних та спеціалізованих курсів у вищих навчальних закладах (таких як "Конфліктологія", "Міжнародні відносини та світова політика", "Зовнішня політика Російської Федерації"). Окрім того, результати дисертаційної роботи можуть використовуватися у межах системи органів зовнішніх зносин України (наприклад, у роботі над питанням активізації зусиль із наближення повномасштабного врегулювання наявних на пострадянському просторі конфліктів).

Апробація. Основні положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі аспекти досліджуваної теми були презентовані під час наукових конференцій молодих вчених Інституту міжнародних відносин (21 жовтня 2010 року, 22 жовтня 2009 року, 23 жовтня 2008 року, 18 жовтня 2001року).

Публікації. Результати дослідження відображені у чотирьох наукових статтях та у двох тезах виступів на наукових конференціях, опублікованих у фахових виданнях, що затверджені переліком ВАК України.

Структура роботи підпорядкована меті та основним завданням дослідження. Дисертація загальним обсягом 227 сторінок складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (589 найменувань українською, російською, англійською та французькою мовами на 52 сторінках).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, наукове та практичне значення роботи, визначено мету та завдання, об'єкт та предмет дослідження, його хронологічні та політико-географічні межі, відображено наукову новизну, представлено відомості про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - “Концептуально-методологічна та джерельна база дослідження” обґрунтовано постановку проблеми, викладено загальну методику та методологію дослідження; з'ясовано стан наукової розробки теми, наведено огляд джерельної бази дослідження.

Зовнішня політика Російської Федерації являє собою комплекс принципів, норм та функціональних складових (актуально-політичної, традиційно-політичної, історично-культурної, ідентифікаційної інших), що реалізуються в умовах динамічних змін міжнародного середовища. Складність російської зовнішньої політики як об'єкту дослідження, а також її детермінування на різних рівнях (на субрегіональних, на регіональному) на етапах вирішення завдань, визначених у дисертації, зумовили розмаїття методологічних підходів. Основа його репрезентована теоріями "серединного рівня".

У аналізі діяльності Росії із урегулювання військово-політичних конфліктів на теренах колишніх СРСР та СФРЮ важливими категоріями є "посередництво", "підтримання миру", "миротворча діяльність". У дослідженні посередницьких зусиль російської сторони автор виходить із того, що це один із компонентів механізму реалізації принципу розв'язання міжнародних спорів та урегулювання конфліктів, який передбачає безпосередню участь у підготовці, організації і проведенні переговорного процесу третьої сторони. Посередницька діяльність розуміється як така, що несумісна із безпосереднім втручанням до конфлікту, і може відбуватися лише на прохання або зі згоди його суб'єктів. Пропозиції ж, ініціативи посередника можуть мати лише рекомендаційний характер.

Аналізуючи різні аспекти діяльності Росії, пов'язаної із участю в операціях із підтримання миру на пострадянському просторі та на теренах колишньої СФРЮ, автор зважав на те, що підтримання миру - це система заходів, перш за все, військового та політичного характеру, які запроваджуються за необхідності спостереження та контролю за імплементацією домовленостей про припинення бойових дій з метою сприяння деескалації конфлікту. Наявність згоди від суб'єктів конфліктів на розгортання сил із підтримання миру, їх готовність до співробітництва на всіх етапах підготовки, проведення операцій мають бути обов'язковою умовою міжнародної військової присутності у межах підтримання миру.

Підтримання миру розглядається як одна зі складових миротворчих зусиль на шляху повномасштабного урегулювання конфліктів. При цьому миротворча діяльність визначається у широкому сенсі як комплекс заходів (політичних, правових, військово-політичних, економічних та інших), спрямованих на запобігання конфліктів, створення умов для їх урегулювання і власне на урегулювання конфліктів.

Проблематика дослідження зумовила потреби опрацювання широкого кола джерельно-документальних матеріалів, які за походженням, формою та змістом умовно можна поділити на декілька груп: 1) міжнародні договори та угоди; 2) документи міжнародних організацій та об'єднань, багатосторонніх механізмів і структур; 3) документи державної влади, органів зовнішніх зносин Російської Федерації; 4) документи, офіційні матеріали органів зовнішніх зносин України та інших держав (зокрема країн - колишніх радянських та колишніх югославських республік); 5) виступи та інтерв'ю, офіційні матеріали брифінгів і прес-конференцій представників органів зовнішніх зносин; 6) статистичні та довідкові матеріали.

В результаті опрацювання значної кількості вітчизняних і зарубіжних наукових матеріалів автор дійшов висновку щодо недостатньої розкритості проблематики російської політики із урегулювання конфліктів у Європі протягом 1990-х років. Окремі аспекти діяльності Російської Федерації як учасника міжнародних миротворчих зусиль на теренах колишньої Югославської Федерації протягом 1992 - 1995 років аналізуються у дисертаціях українських дослідників В.Безрученка, О.Лапшина; як суб'єкта процесу врегулювання придністровського конфлікту - у дисертації українського науковця І.Петрової.

Дослідження українських науковців Г. Перепелиці, М. Капітоненка, А. Кіссе, російських та західних науковців М. Косолапова, М. Лебедевої, А. Нікітіна, Д. Фельдмана, Р. Елісона, Д. Даві, Ч. Доббі, В. Дюрча, М. Хофмана, Дж. Уіллі мали вагоме значення у аналізі теоретичних питань розвитку миротворчих процесів на загальноєвропейському просторі від часу руйнування Ялтинсько-Потсдамської міжнародної системи.

Значна кількість робіт представників світової наукової думки із проблематики дисертаційного дослідження присвячена аналізу лише окремих етапів або певних аспектів емпіричного рівня політики Росії щодо конфліктів у конкретному районі або в цілому на пострадянському просторі чи на теренах колишньої СФРЮ. При цьому у більшості робіт західних науковців (Г. Кісінджера, К. Гольца, Дж. Данлора, Н. МакФалейа, Б. Портера, К. Сейвіц, Р. Елісона, Ш. Ханте, Ф. Хіла, Е. Холобофа інших), а також у роботах українських науковців (М. Дорошка, В. Леонова, В. Малярова, Б. Парахонського, С. Пирожкова, Г. Перепелиці, Ю. Скорохода) російська політика щодо конфліктів у країнах - колишніх радянських республіках аналізується у нерозривному зв'язку із претензіями Москви на беззастережне домінування на теренах колишнього СРСР; у контексті поступового утвердження у “звичній” для неї ролі “імперського центру”. “Російський фактор” (особливо у випадках, коли конфлікт набув відкритої форми вже після розпаду СРСР) розглядається, головним чином, без відриву від передумов, причин виникнення конфліктів та рушійних сил їх розвитку, а не у межах миротворчих процесів. Критичне ставлення при цьому висловлюється як до спроб Москви перебрати функції “головного миротворця” на теренах СНД, так і до підтримки у будь-яких формах та проявах цих спроб з боку міжнародного співтовариства (А. де Тенгі, А. Крейкемеєр, Г. Кісінджер, Б. Портер, К. Сейвіц, Дж. Уіллі).

На існуванні безпосереднього зв'язку між розгорнутою у Росії компанією із визнання “особливої ролі” країни у Співдружності, між конкретними кроками у проведенні її, зокрема у районах військово-політичних конфліктів на пострадянському просторі, та перебуванням на позиціях “пасивного спостереження” США, провідних європейських держав, наголошують й дослідники із країн, на території яких власне мали місце ці конфлікти (Д. Бердзенішвілі, Г. Нодіа, Е. Нурієв, Г. Тархан-Моураві, М. Харішин).

Інша група західних науковців (М. Вебер, Е. Барбе, Н. Саїнз, Р. Менон, А. Робертс, У. Фері, Р. Канет, М. Лайт, П. Шерман) у ставленні до претензій Росії на домінування у галузі безпеки на постсоюзному просторі висловлює розуміння, акцентуючи на, великою мірою, їх невідворотності в умовах впливу на зовнішньополітичний процес історичного фактору та фактору географічної близькості.

Погляди ж російських науковців на політику держави із проблем миру у країнах - колишніх радянських республіках різняться, великою мірою, зважаючи на розбіжності у сприйнятті утворених на теренах СРСР держав та у баченні пріоритетних інтересів Москви, складових інструментарію їх захисту та ролі Росії у процесах на пострадянському просторі. У діапазоні думок є прихильники: а) відновлення “штучно” розірваного “геополітичного та цивілізаційного поля”, складовими якого є колишні радянські республіки, шляхом повернення чи то до імперії, чи то до союзної держави; відтворення “євразійської/руської цивілізації” як однієї з культурно-історичних систем (С. Бабурін, А. Дугін, А. Журавльов, А. Мігранян, В. Морозов, І. Орлова); б) запровадження на практиці у відносинах Росії із колишніми радянськими республіками так званого режиму міцного добросусідства - свого роду доктрини Монро (С. Алексєєв, С. Благоволін, К. Гаджієв, Д. Данілов, В. Каламанов, В. Кривохижа, І. Кукліна, В. Ніконов, А. Черненко). Значно меншою є кількість прихильників прагматичних підходів, побудованих на принципі економічної доцільності та пріоритетності економічних категорій, а не великодержавницьких амбіцій Росії із прагненням за будь-яку ціну відновити зону “виключного впливу” (В. Дашичев, Ю. Олещук).

Не має одностайності серед російських дослідників і у підходах до пріоритетів політики держави на балканському напрямку і, зокрема, на теренах колишньої СФРЮ. Прихильникам “традицій”, починаючи від часів Російської імперії (Н. Александрова - Арбатова, О. Арбатов, П. Волобуєв, О. Гуськова, О. Єлісєєва, Ю. Морозов, В. Глушков, Л. Тягуненко, О. Шаравін), опонують захисники варіанту, у основу якого були покладені не посилання на “особливе історичне місце”, а теза щодо “обмеженості” інтересів Росії та необхідності їх реалізації у співробітництві із Заходом (Ю. Давидов, Д. Данілов, О. Мошес, Т. Бордачьов, П. Кандель, Т. Пархаліна, С. Романенко). Такі дискусії американським дослідником С.Ларрабі розглядаються як подібні до тих, що мали місце з кінця XIX сторіччя між “панславістами” та “західниками”.

С. Ларрабі, А. де Тенгі, П. Бонін, А. Лінч, Л. Рюке у аналізі діяльності Росії із урегулювання конфліктів у колишніх югославських республіках наголошують на досить міцних позиціях на етапах її формування цілей і завдань, безпосередньо не пов'язаних із проблемами миру, і на негативних наслідках такої присутності. На негативах у політиці Росії, але з точки зору не інтересів держави, а наближення суб'єктів конфліктів до миру акцентують дослідники В. Соубел, П. Гобл.

Наведеними вище підходами, точками зору не обмежується розмаїття думок стосовно тих чи інших аспектів діяльності Росії щодо військово-політичних конфліктів у різних районах загальноєвропейського простору. Разом з тим, незважаючи на наявність достатньої кількості літератури, присвяченої певному етапу або проблемному питанню російської політики із урегулювання конфліктів на теренах колишньої СФРЮ чи колишнього СРСР, у жодному випадку вона не стала предметом цілісного та всебічного політологічного аналізу.

У другому розділі “Врегулювання військово-політичних конфліктів на загальноєвропейському просторі у системі зовнішньополітичних пріоритетів Росії” проаналізовано значення проблем миру, зокрема у країнах - колишніх радянських та колишніх югославських республіках, для російських національних інтересів; розглянуто основні концептуальні підходи органів зовнішніх зносин країни до вирішення такого роду проблем; визначено, досліджено чинники, що впливали на формування цих підходів та подальше їх запровадження.

Питанням урегулювання військово-політичних конфліктів на територіях колишніх СРСР та СФРЮ як складових загальноєвропейського простору надавалося вагомого значення у зовнішній політиці Росії досліджуваного періоду. Належність їх до пріоритетних була обумовлена, в першу чергу, потребами захисту і реалізації її національних інтересів. Основу сукупності таких інтересів становила безпека в усіх проявах та розвиток.

Військово-політичні конфлікти у країнах - колишніх радянських та югославських республіках були несумісні зі сприятливим та стабільним станом зовнішнього середовища як важливої складової захищеності російських національних інтересів. Ескалація ж конфліктів безпосередньо поблизу державних кордонів, як і в цілому невирішеність проблем їх політичного урегулювання несли пряму загрозу для територіальної цілісності й основ конституційного ладу Російської Федерації.

Миротворча діяльність (зокрема на теренах колишніх СФРЮ та СРСР) у межах загальних концептуальних засад відповідала іншому функціональному пріоритету реалізації та захисту російських національних інтересів на міжнародній арені - зміцненню позицій Росії як "великої держави" - одного із впливових центрів міжнародної системи.

У основу концептуальних підходів офіційної Москви до принципів та засобів урегулювання конфліктів, умов і процедури використання військово-силового компоненту як одного із важелів впливу на ситуацію у районах конфліктів (незалежно від політико-географічного напрямку) були покладені імперативні норми та положення конвенційних джерел загального міжнародного права, підходи, що домінували у міжнародній миротворчій практиці до початку досліджуваного періоду. Окрім них, бачення тактичної лінії держави із вирішення проблем миру на пострадянському просторі містило й положення, складно сумісні із міжнародними пріоритетами. Йдеться, зокрема, про положення: із претензіями на домінування у взаємодії як безпосередньо із країнами із осередками конфліктів, так і з іншими суб'єктами міжнародних відносин на етапах пошуку їх урегулювання; із декларуванням намірів домагатися розуміння, визнання виправданості цих претензій та готовності використовувати досить широкий арсенал засобів у захисті власних інтересів.

Складові концептуального забезпечення, як і конкретні рішення Росії із урегулювання військово-політичних конфліктів на загальноєвропейському просторі, досліджуються не як окремі елементи, позбавлені ознак системності, а у взаємозв'язку із середовищем. Масштабні зміни у країні, деструктивні тенденції та явища, що супроводжували їх запровадження, негативним чином позначалися на ресурсних можливостях Росії як суб'єкту міжнародних відносин. У поєднанні із першочерговістю вирішення завдань внутрішнього розвитку та створення для цього сприятливих зовнішніх умов, ресурсна обмеженість впливала на реальні позиції держави у миротворчих процесах на балканському напрямку, потребуючи коректив декларованих підходів й підтримки рішень, які йшли у розріз із концептуальними пріоритетами. Кризи і конфлікти на вищому рівні державної влади Росії, розриви й протиріччя у національному законодавстві й конституційному полі країни мали вплив на систему органів зовнішніх зносин, по суті, унеможливлюючи присутність серед базових принципів її функціонування (зокрема на етапах пошуків миру на теренах колишніх СРСР та СФРЮ) принципу координації та узгодженості дій усіх її складових.

Декларована готовність відійти на якомога більшу відстань від недавнього радянського минулого не супроводжувалася приходом до влади у Росії якісно нової еліти, що, зважаючи на специфіку попереднього розвитку держави, обумовлювало присутність у діяльності російської сторони щодо конфліктів (особливо на пострадянському просторі) стереотипів минулого, компонентів підходів "колишнього" досвіду "вирішення" проблемних питань. Зовнішні впливи були пов'язані із масштабами інтернаціоналізації миротворчих процесів і, зокрема зі ступенем активності провідних європейських країн та США на етапах їх розвитку, а також із новими тенденціями у миротворчій діяльності як напрямку міжнародної політики щодо локальних, регіональних конфліктів.

У реагуванні на проблеми миру у країнах - колишніх радянських республіках ця сукупність доповнювалася фактором географічної близькості Росії до осередків конфліктів.

Третій розділ дисертації - “Миротворчі зусилля Росії на теренах колишніх СФРЮ та СРСР” присвячено аналізу дипломатичних ініціатив і пропозицій, конкретних рішень російських органів зовнішніх зносин із урегулювання військово-політичних конфліктів, їхньої ролі для розвитку миротворчих процесів (на балканському та кавказькому напрямках, у Молдові та у Таджикистані).

Сприяння завершенню військової фази конфліктів та формуванню умов для збереження режиму припинення вогню, поетапне налагодження діалогу між суб'єктами конфліктів належали до центральних завдань миротворчої діяльності Росії на пострадянському просторі та у колишніх югославських республіках. У вирішенні їх російська сторона використовувала переважно політико-дипломатичні засоби і процедури, традиційні для світової практики урегулювання локальних, регіональних конфліктів (переговори, посередництво, примирення тощо). На етапах військової ескалації конфліктів у колишніх югославських республіках вони були складовою "спільних" міжнародних зусиль, спрямованих на досягнення загальної згоди суб'єктів конфліктів із планами урегулювання, що були вироблені у різні роки у межах Міжнародної конференції із колишньої Югославії та Контактної групи. На військовій стадії конфліктів на пострадянському просторі головні напрямки політико-дипломатичної діяльності Росії були пов'язані: а) із підготовкою та погодженням із учасниками процесу міжтаджикського урегулювання пакету домовленостей як основи політичного рішення проблем, центральних для суб'єктів конфлікту (у Таджикистані); б) із наближенням, перш за все, через механізми двосторонньої взаємодії суб'єктів інших конфліктів на теренах СРСР до підписання угод про припинення масштабних бойових дій та беззастережного їх виконання як "відправної точки" руху у напрямку урегулювання.

За переваги політико-дипломатичних засобів в умовах ескалації конфліктів у діяльності Росії також використовувалися компоненти примусу до миру (у межах процесів урегулювання боснійського, косовського, грузино-абхазького конфліктів) та військова сила із посиланням на ст.51 розділу 7 Статуту ООН (у Таджикистані). При цьому рішення про примусові заходи військового і невійськового характеру у районах конфліктів на теренах колишньої СФРЮ Росією як постійним членом Ради Безпеки ООН у більшості підтримувалися навіть у випадках визнання порушень принципів безсторонності, своєчасності та пропорційності використання.

В умовах бойових дій у районах конфліктів на пострадянському просторі Таджикистан був єдиним прикладом поєднання у межах офіційного курсу держави політико-дипломатичних зусиль та військових засобів. Однак військово-політичному важелю належали вагомі позиції у впливові Росії на ситуацію у районах й інших конфліктів у колишніх радянських республіках. За відсутності належного правового забезпечення й жорстких механізмів контролю за військовими арсеналами та майном перебування регулярних підрозділів російських збройних сил поблизу та безпосередньо у зонах бойових дій негативно впливало на розвиток миротворчих процесів в цілому і на зусилля російської дипломатії зі сприяння припиненню вогню, зокрема. При цьому випадки опосередкованої чи безпосередньої підтримки представниками офіцерського складу таких підрозділів одного із суб'єктів конфлікту аналізуються у контексті проблеми спроможності Росії як суб'єкту міжнародних відносин виконувати обов'язки відповідно до основоположних принципів загального міжнародного права, а не з точки зору ігнорування офіційною Москвою міжнародних норм вищої юридичної сили.

Виходи за межі державної лінії шляхом демонстрації власної, відмінної від офіційної, позиції та безпосереднього втручання як "самостійної сили" до процесу рішень проблемних питань на військовій стадії конфліктів на пострадянському просторі і на теренах колишньої СФРЮ мали місце також з боку представників інших органів зовнішніх зносин Росії: органів федеральної законодавчої влади та органів влади суб'єктів Федерації, до кінця 1993 року - Віце - президента Росії.

У формуванні системи "гарантій" невідновлення бойових дій політико-дипломатичні зусилля російської сторони доповнювалися діяльністю із підтримання миру на засадах домінування (на пострадянському просторі) та загальної згоди із основними положеннями, по суті, приєднанням до концепції використання миротворчих сил, розробленої НАТО (у районах боснійського та косовського конфліктів). З точки зору пріоритетів процедури, політико-правових аспектів підготовки й проведення операцій (незалежно від конкретного політико-географічного напрямку), мова йде про участь у заходах, які поєднували панівні підходи до миротворчої діяльності часів існування Ялтинсько-Потсдамської міжнародної системи та такі, що надавали імпульсу розвитку нових тенденцій у даному напрямку міжнародної політики щодо локальних, регіональних конфліктів.

Політика Росії мала вплив на розвиток миротворчих процесів на теренах колишніх СРСР та СФРЮ. Серед її підсумків (на час завершення досліджуваного періоду) у випадку жодного із військово-політичних конфліктів не було остаточного розв'язання проблем, що становили їх основу. Разом із тим, за сприяння та за участі російської сторони вирішувалися завдання припинення масштабних бойових дій, підтримання миру та проведення переговорів між суб'єктами конфліктів на різних етапах пошуків урегулювання. Також у оцінках миротворчої діяльності Росії на загальноєвропейському просторі протягом досліджуваного періоду береться до уваги факт відсутності у світовій практиці прецеденту швидкого і комплексного розв'язання проблем, подібних до тих, що були центральними для військово-політичних конфліктів у колишніх югославських й радянських республіках, тим більше зусиллями однієї країни.

Висновки

За результатами дослідження політики Росії із урегулювання конфліктів на загальноєвропейському просторі були зроблені наступні висновки:

? Важливість вирішення завдань сприяння урегулюванню конфліктів на територіях колишніх СФРЮ та СРСР як складових загальноєвропейського простору визначалася, перш за все, контекстом захисту і реалізації російських національних інтересів. Бачення викликів та загроз цим інтересам формувалося з урахуванням не лише військового, політичного, а й так званих “м'яких” (економічного, соціально-економічного, гуманітарного) компонентів безпеки; зважаючи не тільки на ситуацію безпосередньо у районах конфліктів, а й на тенденції у середовищі їх урегулювання. Несумісними із російськими інтересами вважалося як існування конфліктів, так і неучасть у процесах їх урегулювання в цілому, втрата центральних позицій на етапах їх розвитку на пострадянському просторі - зокрема.

Претензії Росії на статус "привілейованого" посередника на теренах колишнього СРСР лишали відкритим питання відповідності політики держави пріоритетам міжнародної миротворчої практики років, що передували досліджуваному періоду. Однак, попри такі відступи, концептуальні засади курсу держави аналізуються, зважаючи на несумісність із російськими національними інтересами не лише стану неурегульованості конфліктів, а й домінування на етапах миротворчих процесів підходів, що йшли у розріз із принципами територіальної цілісності та непорушності державних кордонів країн із осередками конфліктів. Про відносні переваги від розігрування "карти сепаратизму" з точки зору довгострокових російських інтересів мова могла йти лише за умов повної відсутності у системі національної безпеки Росії подібних проблем або у випадку встановлення й підтримання повного контролю Москви над країнами із осередками конфліктів. Розв'язання останнього із завдань, в свою чергу, потребувало б значних ресурсів й витрат у обсягах, недосяжних для російської сторони ані протягом досліджуваного періоду, ані після його завершення, а також ухвалення державою рішень, несумісних із зобов'язаннями Росії як суб'єкту міжнародних правовідносин.

У межах офіційного курсу Росії імперативні норми та положення конвенційних джерел загального міжнародного права (в першу чергу Статуту ООН) становили основу концептуального бачення пріоритетів розвитку миротворчих процесів на теренах колишніх СФРЮ та СРСР і, зокрема, поглядів на інструментарій вирішення завдань урегулювання.

Ставлення до військово-політичного важелю як такого, що має застосовуватися на етапах ескалації конфліктів за неефективності та недостатності усіх інших засобів, поєднувалося із визнанням його вагомої ролі після припинення бойових дій у районах конфліктів. При цьому розуміння сутності операцій із підтримання миру було близьким до "класичного" визначення.

Зацікавленість Росії у збереженні міжнародного правопорядку й чинності Статуту ООН як важливої його складової позначалася на концептуальних підходах до інституційних пріоритетів політики держави із урегулювання конфліктів. Центральним було положення із визнанням головної відповідальності ООН за підтримання міжнародного миру й безпеки і, зокрема виключних прав і статутних прерогатив Ради Безпеки. Разом із тим, вагомого значення приділялося питанням посилення ролі регіональних організацій, об'єднань на засадах розділу 8 Статуту ООН та розвитку білатеральних форм взаємодії безпосередньо із суб'єктами військово-політичних конфліктів.

? Концептуальні пріоритети як і практичні рішення Росії щодо військово-політичних конфліктів на загальноєвропейському просторі були, великою мірою, відображенням сукупного впливу на зовнішньополітичний процес низки чинників та умов. Важливе значення мав комплекс факторів, пов'язаних із трансформаціями у політичній системі в цілому, у межах державної влади - зокрема, у економіці Росії, із динамікою та властивостями цих процесів, а також із ситуацією у конституційному та правовому полі країни протягом досліджуваного періоду. Відсутність істотних якісних змін у політичній еліті та особливості попереднього розвитку держави (міцний зв'язок між ідеями російської державності та існуванням імперії, перебування у різні часи у складі СРСР, царської Росії територій сучасних Азербайджану, Вірменії, Грузії, Молдови, Таджикистану та у сфері "традиційних інтересів" балканських країн) обумовлювали вагомість позицій історичного фактору. Зовнішній вплив визначався процесами, тенденціями та явищами у регіональній підсистемі, глобальній системі міжнародної безпеки та у розвитку миротворчої діяльності як одного із напрямків політики світового співтовариства із вирішення проблемних питань у їх межах. До головних із них належали: посилення ролі регіональних союзів та об'єднань; зміни у підходах до військової сили як засобу впливу на ситуацію у районах конфліктів й до процедури ухвалення рішень щодо її застосування; відступи від принципу нейтральності як одного із базових у миротворчій діяльності; вільне тлумачення норм міжнародного права у оцінках становища у районах конфліктів; формування та інституційне закріплення нових центросилових відносин, зокрема, на європейському континенті. Окрім того, на стадіях вироблення й реалізації політики Росії із урегулювання конфліктів у країнах - колишніх радянських республіках далеко не останньою була роль фактору географічної близькості.

Вплив згаданих вище чинників позначався: по-перше, на баченні цілей і завдань політики держави щодо конфліктів у різних районах загальноєвропейського простору, розширюючи їх перелік за рахунок таких, що не мали безпосереднього відношення до пошуків рішень проблем урегулювання; по-друге, на реальному на той час стані ресурсного забезпечення Росії як учасника міжнародних миротворчих зусиль і як суб'єкту міжнародних відносин загалом, що, в свою чергу, обмежувало державу у важелях впливу на суб'єктів конфліктів та у засобах захисту власних позицій в умовах значної інтернаціоналізації миротворчого процесу; по-третє, на функціонуванні зовнішньополітичного механізму, надаючи йому ознак розбалансованості.

У межах міжнародної взаємодії безпосередньо на етапах пошуків урегулювання конфліктів вплив згаданих вище чинників лишав відкритими питання: відповідності Росії як учасника миротворчих процесів статусу безсторонньої, нейтральної сторони і, як наслідок, імовірного ступеню довіри до неї як до посередника, миротворця з боку усіх суб'єктів конфліктів; виправданості претензій Москви на позиції важливого і відповідального партнера у відносинах із іншими країнами та із міжнародними організаціями у ході роботи над варіантами розв'язання проблем миру.

? Визнання складності конфліктів, що мали місце на теренах колишніх СФРЮ та СРСР, й неможливості їх урегулювання виключно власними зусиллями обумовлювали важливість у російській політиці питань міждержавної взаємодії, співробітництва із міжнародними організаціями й об'єднаннями. Належне до концептуальних пріоритетів положення щодо необхідності координації зусиль на міжнародному рівні на практиці набувало конкретизації: у межах ООН, НБСЄ/ОБСЄ, створених під егідою та за сприяння цих організацій механізмів (зокрема Міжнародної конференції із колишньої Югославії, Мінської групи НБСЄ/ОБСЄ зі сприяння урегулюванню карабахського конфлікту, "Групи друзів Генерального Секретаря ООН" по Грузії), а також у межах Контактної групи, СНД, Договору колективної безпеки країн Співдружності.

Реалізація Росією лінії на просування спільних зусиль на етапах миротворчих процесів у різних районах конфліктів тривала за переваги різних принципів й підходів до її формування. У більшості беззастережна підтримка міжнародних планів урегулювання, дипломатичних ініціатив, вироблення яких відбувалося без участі або за реально незначного впливу російської сторони (на балканському напрямку) мала місце поряд із діяльністю на засадах узгодженості із представниками місії ООН, із іншими учасниками політико-дипломатичного процесу міжтаджикського урегулювання та за домінування Москви у пошуках миру у районах конфліктів у Закавказзі та у Придністров'ї. Відмова від рішень, здатних істотно "ускладнити" відносини Росії із провідними європейськими країнами, США через ситуацію у колишніх югославських республіках (за будь-якого стану й варіанту розвитку), від перспектив поширення протиріч із проблем урегулювання конфліктів на території останніх на площину двосторонньої взаємодії із західними державами поєднувалася із неприйняттям будь-яких спроб потіснити Росію із центральних позицій у розв'язанні проблемних питань безпеки на теренах колишнього СРСР, зі ставленням до таких спроб як до підриву самої основи миротворчих процесів. За підходу до міжнародного фактору як доповнюючого зусилля власне російської сторони перевагу мали білатеральні форми взаємодії держави безпосередньо із суб'єктами конфліктів, рішення у межах СНД.

? В незалежності від інституційних пріоритетів сталим у діяльності Росії зі сприяння припиненню військової фази конфліктів на теренах колишніх СФРЮ та СРСР було домінування політико-дипломатичних засобів і процедур. У наближенні суб'єктів конфліктів до рішення про відмову від використання військової сили російська сторона брала участь у створенні умов для обміну точками зору, інформацією між суб'єктами конфліктів, власне у переговорах між ними в якості третьої сторони миротворчого процесу та у зустрічах із представниками кожного із суб'єктів, надаючи допомогу у пошуках компромісів, а також у роботі над проектами спільних від міжнародного співтовариства планів урегулювання; пропонували власні варіанти виходу із ситуацій, що мали місце на тому чи іншому етапі ескалації конфліктів.

Завдання щодо припинення масштабних бойових дій вирішувалося у пакеті зі спробами наблизити їх суб'єктів до порозуміння із проблем, що становили основу конфліктів (у країнах - колишніх югославських республіках та у Таджикистані), або шляхом реалізації “етапного” підходу (у інших районах конфліктів на пострадянському просторі). Основу останнього становило переконання щодо передчасності і безперспективності навіть обговорення проблемних питань у відносинах суб'єктів конфліктів без дотримання ними зобов'язань із незастосування військової сили та функціонування відповідних механізмів спостереження й контролю.

За домінування посередництва, переговорів, інших традиційних для міжнародної миротворчої практики засобів і процедур у забезпеченні результативності зусиль із припинення масштабних бойових дій у районах конфліктів російська сторона не відмовлялася й від військово-силового компоненту у межах системи заходів примусу до миру (у районах боснійського конфлікту) та дій із посиланням на ст.51 розділу 7 Статуту ООН (у Таджикистані), а також від застосування примусових засобів невійськового характеру (у районах конфліктів у колишніх югославських республіках, у районі грузино-абхазького конфлікту). Увесь спектр можливих заходів примусу до миру за підтримки Росії як постійного члена Ради Безпеки ООН було використано у впливові на сербську сторону на етапах боснійського конфлікту.

? В умовах бойових дій у районах конфліктів Російська Федерація брала участь у діяльності сил, які відповідно до положень установчих документів мали статус миротворчих, проте були наділені правом застосовувати військову силу не лише для самооборони, а й у відповідь на порушення угод про припинення вогню, у забезпеченні виконання резолюцій Ради Безпеки ООН щодо режиму заборонених для польотів зон та районів безпеки (у Боснії, у Хорватії) та задля стримування нападів на ділянки державного (таджиксько-афганського) кордону. Не без підтримки Росії як постійного члена Ради Безпеки ООН зусилля Сил ООН із охорони у районах боснійського конфлікту протягом 1993 - 1995 років були доповнені діями авіації НАТО. Нехтування принципом невикористання або зведення до мінімуму використання військової сили при цьому поєднувалося із відступами від принципів нейтральності та безсторонності як базових у функціонуванні миротворчого контингенту.

Із підписанням угод про припинення бойових дій військово-політичний аспект діяльності Росії із урегулювання конфліктів на теренах колишніх СФРЮ та СРСР був пов'язаний із заходами на підтримання миру. Російські військові у складі місій спостерігачів та миротворчих контингентів виконували завдання не лише зі спостереження та контролю за дотриманням суб'єктами конфліктів визначених мирними угодами зобов'язань військового характеру, а й зі створення умов, покликаних сприяти розв'язанню комплексу гуманітарних, політико-правових, інших питань у наближенні повномасштабного урегулювання (питань повернення біженців та примусово переміщених осіб, підтримання правопорядку, розвитку переговорного процесу між суб'єктами конфліктів тощо). Багатокомпонентність операцій, невластива для діяльності із підтримання миру часів Ялтинсько-Потсдамської міжнародної системи, доповнювалася особливостями процедури заснування, системи керівництва та контролю за ходом їх проведення: провідними позиціями ООН поступалася регіональним організаціям, структурам із домінуванням країн, які не приховували власних інтересів на конкретному політико-географічному напрямку, і навіть механізмам за участю Росії як однієї із такої групи країн та безпосередньо суб'єктів конфліктів (райони грузино-осетинського та придністровського конфліктів).

Правові засади перебування російського миротворчого контингенту у районах боснійського та косовського конфліктів формувалися на основі не лише згоди суб'єктів конфліктів, ухвалених Радою Безпеки ООН резолюцій, а й домовленостей із Північноатлантичним Альянсом (на завершальній стадії планування операції Сил IFOR у Боснії та із початком розміщення Сил KFOR у Косово). Натомість у правовому забезпеченні діяльності російських миротворців на пострадянському просторі у більшості не вистачало не тільки рішень Ради Безпеки ООН, а й беззастережного дотримання передбаченої Конституцією держави правової процедури.

? Військово-політичні й політико-дипломатичні зусилля Росії із урегулювання конфліктів у країнах - колишніх радянських та югославських республіках протягом досліджуваного періоду не сприяли повному і остаточному розв'язанню проблем, що становили основу конфліктів. Однак за належності таких проблем у більшості до площини протиставлення основоположних принципів міжнародного права (принципів територіальної цілісності, недоторканості державних кордонів, з одного боку, та права народів на самовизначення - з іншого), зважаючи на перехідний стан міжнародної системи, її регіональних підсистем, наявність або відсутність повномасштабного урегулювання не має розглядатися як єдиний і визначальний критерій результативності дій третьої сторони (Російської Федерації, будь-якої іншої країни або міжнародної організації) у межах миротворчого процесу.

Не маючи досвіду не лише участі у міжнародній діяльності із пошуків та підтримання миру, а й власне взаємодії із країнами, утвореними на теренах СФРЮ і СРСР, на рівні суб'єктів міжнародних правовідносин, російські органи зовнішніх зносин у реагуванні на військово-політичні конфлікти на їх території не уникали прорахунків, помилок, проте мали й цілком конкретні здобутки у сприянні наближенню їх урегулювання. До сукупності останніх, зокрема, належали: а) припинення масштабних бойових дій (в усіх районах військово-політичних конфліктів); б) виконання завдань спостереження, контролю за дотриманням суб'єктами конфліктів зобов'язань відповідно до мирних домовленостей, угод (в усіх районах конфліктів за виключенням карабахського); в) започаткування переговорного процесу як єдино можливого шляху пошуків рішення спірних питань та протиріч між суб'єктами конфліктів (у випадку усіх конфліктів на теренах колишніх СФРЮ та СРСР); г) подолання початкової стадії запровадження комплексних проектів та планів із розв'язання центральних для конфліктів проблем, перехід від етапу підтримання миру до постконфліктного миробудівництва (у разі конфліктів, що супроводжували розпад СФРЮ протягом 1992 - 1995 рр.); д) активізація позицій суб'єктів конфліктів із проблем, що становили основу конфліктів (у Придністров'ї та Південній Осетії). При цьому, попри різну результативність миротворчих зусиль Росії та наявність у процесах урегулювання періодів інтенсифікації та спаду, відносно жодного із військово-політичних конфліктів у колишніх радянських та югославських республіках (на час завершення досліджуваного періоду) їх розвиток не мав зворотного вектору.