Рябека О.Г. Організації громадянського суспільства та їх роль у системі державного управління: політологічний аналіз. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук зі спеціальності 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. - Київ, 2011.

Дисертація присвячена політологічному аналізу місця і ролі організацій громадянського суспільства (ОГС) в демократизації управління суспільством, що призводить до становлення системи державно-громадського управління (СДГУ). На основі морфогенетичної функції інтересів народу розкривається походження організаційних рівнів, форм, засобів, структури та механізму державної влади. Продуктом процесу демократизації є віртуальна наддержавна конструкція - СДГУ, що діє на основі інтегративних принципів організації і діяльності Центрів соціального партнерства з опорою на механізм соціального партнерства і органічно вмонтована у систему саморегуляції соціального організму країни, є її інваріантом за рахунок перерозподілу функцій між ОГС і державою.

Ключові слова: політична система, демократизація, влада, держава, громадянське суспільство, організації громадянського суспільства, управління, механізм соціального партнерства, система державно-громадського управління.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито стан наукової розробки проблеми, визначено методологічні основи роботи, сформульовано мету та завдання, визначено об'єкт і предмет дослідження, з'ясовано його практичне значення та вказано форми апробації.

У першому розділі - "Теоретико-методологічні аспекти дослідження місця і ролі організацій громадянського суспільства в управлінні суспільством" - уточнено головні концепти роботи, сформульовано низку основних ідеологем дослідження, обґрунтовано проблемне поле теоретичного пошуку, презентовано авторську парадигму пошукової роботи.

У підрозділі 1.1. - "Організації громадянського суспільства як чинник демократизації управління суспільством" - головний концепт дослідження" - обґрунтовано головний концепт дослідження через аналіз його складових.

Теоретичним підґрунтям дослідження концепту демократизації управління суспільством та громадянського суспільства, а також нових видів громадської активності є праці К. Алена, Г. Алмонда, Х. Арендт, А. Арато, Р. Арона, Ф. Броделя, Р. Броуна, С. Верби, Ю. Габермаса, Р. Даля, Р. Дарендорфа, Д. Кола, О. Ланге, М. Маркуса, К. Поппера, А. Тойнбі, Й. Шумпетера, С. Хантінгтона. Питання теорії соціальних і політичних систем у нестабільних та у перехідних суспільствах досліджували: Д. Істон, Г. Алмонд (системний аналіз); К. Дойч (кібернетичний підхід); Д. Трумен (криза, плюралізм, група тиску); М. Пауелл і М. Каплан (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної системи); Т. Парсонс (політична система як специфічний елемент соціальної системи) та ін. Засновниками "класичної" теорії політичної системи є політологи Д. Істон та Г. Алмонд.

У результаті аналізу біологічного, психологічного, соціального, комунікативного, утилітарного підходів до пояснення походження громадських організацій визначено, що останні не залежать від держави і здатні захищати суспільство від її втручання. Це організації, які намагаються досягти економічних, просвітницьких, культурних та інших цілей, використовуючи для цього політичні засоби і методи. Конституційне право на свободу об'єднання є юридичною основою для створення і діяльності громадських організацій. Головними ознаками таких організацій є їх недержавний, неприбутковий і добровільний характер.

У договірній практиці ЄС найбільш поширений термін "громадянське суспільство" (civil society), поряд з яким, або як його альтернатива, вживають такі терміни, як "неурядові організації" (non-governmental organisations), "недержавні організації" (non-state organisations), "неурядові актори" (non-governmental actors), "недержавні актори" (non-State actors), "неурядові партнери та актори з питань розвитку" (non-governmental development partners and actors). В Україні введено нове поняття - інститут громадянського суспільства (2007), до якого зараховують громадські організації, професійні та творчі спілки, організації роботодавців, благодійні організації, релігійні організації, недержавні засоби масової інформації та інші непідприємницькі товариства і установи. Хоч більш доречно вживати термін "організації громадянського суспільства (ОГС)" і зараховувати до них також органи самоорганізації населення. Тому в дослідженні ОГС є синонімом для неурядових організацій (НУО), громадських організацій (ГО), неприбуткових організацій (НПО), недержавних організацій (НДО), організацій "третього сектору" та ін.

Концепт "організації громадянського суспільства (ОГС) як чинник демократизації управління суспільством" віддзеркалює процес реалізації громадянським суспільством владних повноважень для легітимної політичної участі в державному управлінні. Специфіка їх прояву полягає у горизонтальній комунікації та у договірній основі взаємодії. Це актуалізує питання про суперечливий характер реалізації їх владного потенціалу у вертикалі державної влади, а тому передбачає створення власної вертикалі спеціалізованих інституцій для налагодження організаційної взаємодії з органами державної влади на різних рівнях соціального організму країни.

У підрозділі 1.2. - "Світоглядно-ідеологічні основи дослідження місця і ролі організацій громадянського суспільства у демократизації управління суспільством" - проаналізовано громадянське суспільство і його органічний зв'язок з демократією, виконання ним суспільно-політичних функцій. На ці позиції поступово переходять Л. Колоковський та Я. Кіш. У російській науці до подібної позиції схиляються Р. Андерсон, А. Ахієзер, Л. Баткін, В. Віттюк, М. Вихляєва, Н. Волков, К. Гаджиєв, Н. Беляєва, А. Галкін, З. Голенкова, І. Григор'єва, Є. Гуренко, А. Дука, М. Ільїн, Л. Карпов, І. Кравченко, Ю. Красін, В. Львович, А. Медушевський, Б. Коваль, В. Пастухов, І. Пантін, С. Перегудов, Н. Петрова, Б. Славний, В. Ступишин, В. Смирнова, Д. Фельдман, І. Кальной, І. Шанський.

Проблемам демократизації управління суспільством як провідної тенденції еволюції сучасного політичного процесу, розробці поняттєво-категоріального апарату та визначенню теоретико-методологічних засад ефективних механізмів взаємодії держави та громадянського суспільства присвячено чимало праць вітчизняних дослідників, зокрема В. Авер'янової, В. Андрущенка, Г. Атаманчука, О. Бабкіної, В. Баркова, В. Бакуменка, В. Беха, І. Варзара, Р. Войтовича, М. Головатого, В. Горбатенка, І. Грицяк, Б. Гурне, М. Дмитренка, Г. Зеленько, М. Калініченка, В. Князєва, В. Малиновського, М. Михальченка, І. Надольного, Н. Нижника, О. Оболенського, С. Рябова, Ф. Рудича, В. Тертички, С. Фареніка, С. Хаджирадєва, В. Цвєткова, О. Чемшита, Ю. Шарова, Г. Щедрової та ін.

Проблеми становлення та розвитку громадських об'єднань, оптимізації їх відносин з органами влади стали предметом дослідження багатьох вітчизняних вчених (Б. Андресюк, В. Бортников, М. Головатий, А. Колодій, О. Корнієвський, І. Кресіна та ін.).

Завдяки філософії політики сформульовано п'ять ідеологем для теоретичного аналізу участі ОГС у демократизації управління суспільством, зокрема визначення функцій ОГС у механізмі прийняття державно-правових рішень. Перша ідеологема - на основі аналізу влади як соціального інституту, що виник і стало функціонує у структурі соціального організму країни, доводиться, що державна влада і недержавна влада ОГС - це два різновиди одного і того ж явища, що мають вступати у організаційну взаємодію між собою. Друга ідеологема пов'язана з визнанням влади як параметра управління соціальним розвитком, тобто з її функціональною властивістю синергетичного походження, що здійснює регуляцію суспільних відносин незалежно від того, у чиїх руках вона знаходиться. Громадянське суспільство і держава генетично, морфологічно і функціонально взаємопов'язані одне з одним. Третя ідеологема полягає у визнанні провідної ролі державної влади у структурі соціального організму будь-якої країни. ОГС мають долучатися до державного управління у тій частині, де мова йде про неполітичне керівництво, оскільки це - монополія держави. У всіх інших випадках держава, якщо вона проголошує себе демократичною, потребує широкого залучення громадськості до виконання функцій управління з огляду на стратегію державної політики. На цій основі досліджено місце та роль ОГС, що беруть участь у реалізації управлінських функцій у суспільстві, і теоретично визначено топологію громадської активності у системі саморегуляції соціального організму країни. Четверта ідеологема полягає у необхідності обґрунтування медіатора або процесу-посередника, в якому "зустрічаються" державна та недержавна влади і вступають в організаційну взаємодію, обслуговуючи одна одну. П'ята ідеологема стосується того, що ОГС є посередником між владою держави і владою органів системи місцевого самоуправління, що скеровує розвиток територіальної громади.

У підрозділі 1.3. - "Методологічні основи дослідження місця і ролі громадських організацій у демократизації суспільства" - проаналізовано когнітивні засоби дослідження участі ОГС у реалізації організаційно-владних повноважень держави і становлення системи державно-громадського управління (СДГУ) суспільством. Методологічний комплекс дослідження має, як мінімум, чотири складових. Перша - це філософський інструментарій аналітичної роботи, що входить до арсеналу філософії політики і ґрунтується на основних філософських принципах (принцип взаємозв'язку політичних явищ, принцип розвитку - історизму - політичних явищ), на законах діалектики, послуговуючись філософськими категоріями. Друга складова стосується загальних методів наукового пізнання: методів емпіричного дослідження (спостереження, вимірювання, порівняння, експеримент); методів емпіричного і теоретичного рівнів дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція, дедукція, аналогія, моделювання), методів теоретичного дослідження (сходження від абстрактного до конкретного і від конкретного до абстрактного (гіпотетико-дедуктивного, системного та ін.). Третя складова - засоби сучасної теорії політології, вибір яких залежить не лише від мети, завдань, об'єкта аналізу, а й від світогляду, компетентності, особистих уподобань аналітика, використовуваних ним методологічних підходів (системний, інституційний, біхевіористський, структурно-функціональний, синергетичний, історичний, статистичний, теорія раціонального вибору, дискурсний, позиційний, діяльнісний, міждисциплінарний). Чимало цінної інформації містять нормативний підхід (аналіз політичних явищ крізь призму правових, моральних, етичних норм), емпіричний підхід (вироблення міркувань на основі широкої емпіричної інформації) та ін.; загальні та часткові методи політичного аналізу; метод аналізу ієрархій, що дає змогу, декомпонувавши проблему, побачити її складові автономно і в різноманітних зв'язках (ієрархії); метод альтернатив (задовільних, домінантних, еквівалентних) у політичному аналізі та ін. Четверта складова - інструментарій теорії державного управління, до якого зараховано три групи методів дослідження, специфіка яких зумовлена особливою природою державного управління як діяльності органів виконавчої влади і пов'язаних з цим різноманітних факторів політичного, економічного, соціально-культурного характеру: 1) загальні методи; 2) логічні методи пізнання; 3) емпіричні методи дослідження.

З'ясовано, що з методологічної точки зору проблема демократизації суспільства за участю ОГС має щонайменше п'ять вимірів, а саме: процесуальний, тобто потребує уточнення власне термін "демократизація", його зміст і етапи саморозгортання; соціальний, оскільки немає сталого погляду на рушійні сили цієї соціальної системи - ОГС та їх потреби; політологічний, який виявляється у суб'єктах або носіях влади і формах функціонування влади у специфічному сегменті простору соціального цілого; морфологічний, оскільки формується оригінальний продукт організаційної взаємодії держави і ОГС - система державно-громадського управління суспільством; функціональний, оскільки СДГУ видозмінює функції системи саморегуляції соціального організму країни.

У другому розділі - "Участь організацій громадянського суспільства у розбудові системи державно-громадського управління суспільством" - з'ясовано генезис, структуру і специфіку форм державної влади, морфологію та механізм політичної участі ОГС в державному управлінні та процесі демократизації як системи державно-громадського управління (СДГУ).

У підрозділі 2.1. - "Інтереси народу як системоутворюючий чинник організації та реалізації державної влади" - проаналізовано поняття "інтереси народу", якому приділяли увагу в своїх працях філософи, соціологи, політологи та ін.

Інтереси народу - властиве людям, які проживають на певній території і у певній країні/державі, ставлення до життя, що виражає позитивну або негативну спрямованість її активності, діяльності, історичної творчості на пошук, вибір, використання або створення шляхів, засобів, способів, норм, соціальних інститутів, здатних задовольнити людські потреби. Інтереси народу разом з потребами та цінностями, спонукаючи суб'єкт до практичної дії, є рушійною силою історичного процесу. Джерелом розвитку інтересів народу є внутрішнє протиріччя у тому значенні, якому відповідає протиріччя між різними сторонами потреб і умов життєдіяльності. Головним органом вираження i захисту інтересів народу є держава. ОГС - це виявлення особливих інтересів, їх вираження, узгодження, реалізація, захист і вплив. Їх системоутворююча функція виявляється: у локалізації інтересів народу в просторовому вимірі, що призводить до появи організаційних рівнів або оргструктури держави; економічних порядках, що визначають форми держави, культурно-історичні та сімейно-побутові традиції; у механізмі розвитку, функціонування i гальмування, що складаються поза волею людей i разом з їхньою участю; специфічних видах її діяльності, що покликані задовольняти потреби народу: політика, державне регулювання і державне управління. Тож, елементами, до яких мають долучитися ОГС у організмі будь-якої держави, на наш погляд, є: механізм державного управління, апарат державного управління, органи державного управління, інститути державного управління, принципи організації та діяльності апарату державного управління.

У підрозділі 2.2. - "Процесуальний характер участі організацій громадського суспільства у демократизації управління суспільством" - обґрунтовано, що демократизація управління суспільства можлива у двох площинах: по вертикалі шляхом децентралізації і деконцентрації влади і по горизонталі - залучення ОГС до політики і державного управління. Обґрунтовано процес-посередник (проміжний процес) - управлінський цикл, вмотивовано те, що ОГС можуть брати участь у ньому за виключенням двох етапів: вибору альтернатив і затвердження рішень. Доведена присутність ОГС в управлінні економічною, соціальною, політичною та духовною сферами, що виявляється в їх організаційних формах, здатних до організаційної взаємодії з державою: в економічній сфері - організації, асоціації, клуби, центри й інші форми об'єднань, організації роботодавців та їх об'єднання тощо; у соціальній сфері ОГС діють на основі двох концепцій: "сервісної" концепції і концепції "груп саморозвитку"; у політичній сфері - політичні партії та їх блоки, політична опозиція, які не представлені у владних структурах; громадські рухи, правозахисні структури, моніторинги; в ідеологічній сфері - науково-консультативні ради та інститут радників у системі державної влади. Формалізовані форми ОГС, що спрямовані на організаційну взаємодію з державною владою: громадські ради, неурядові аналітичні центри, громадські комісії, палати, колегії, консультанти, радники та ін. Провідними засобами ОГС є такі: захист прав людини, вплив, тиск, контроль або лобіювання приватних інтересів, громадська експертиза, інформування, консультація, активна участь. Визначено функції ОГС: сервісна, інформативна, представницька, ідеологічна, просвітницька, соціалізації, регулятивна, контролююча. Механізмами ОГС у взаємодії з державною владою є лобіювання, наукове консультування, правозахисна діяльність або контроль за дотриманням прав людини, соціальний контроль та ін.

У підрозділі 2.3. - "Система державно-громадського управління як продукт процесу демократизації управління суспільством" - зазначено, що підставою для участі ОГС у СДГУ є наявність механізму формування - розвиненої організаційної взаємодії між органами державної влади і ОГС. Послідовно проаналізовано необхідні та достатні умови формування СДГУ. Запропоновано евристичну модель СДГУ, в основу якої покладено поняття, що описують соціальний організм країни, певну цілісну конструкцію, "замкнуту" на конкретну генеральну функцію - управління суспільством. На основі принципів морфологічної та функціональної відповідності структурам державного управління, що складаються з механізму державного управління, апаратів державного управління, органів державного управління, інститутів державного управління, принципів організації та діяльності апаратів державного управління, виокремлюються у структурі громадянського суспільства адекватні елементи: а) механізми політичної участі, б) громадські ради, колегії, інститут консультантів або радників, в) аналітичні центри, дослідницькі установи, експертні групи, г) інститути громадянського суспільства, д) принципи організації і реалізації політичної участі ОГС. Користування провідними засобами ОГС, їх взаємодія можлива при домінуванні принципів державного управління. На цій основі з'являється віртуальна наддержавна конструкція - СДГУ, що діє на основі інтегративних принципів організації і діяльності Центрів соціального партнерства з опорою на механізм соціального партнерства. Така модель протистоїть: а) моделі структурно-громадського супроводу, б) моделі інформаційно-громадського супроводу, в) моделі субординаційно-проміжного партнерства; г) партисипаторній моделі та ін. У підрозділі вмотивовано те, що СДГУ органічно вмонтована у систему саморегуляції соціального організму країни і є її інваріантом за рахунок перерозподілу функцій між ОГС і державою у пропорції від 20:80% до 30:70%. Розроблена критеріальна база для оцінки якості організаційної взаємодії державної влади і ОГС за трьома ієрархічними рівнями, що має три основні групи критеріїв (загальні, спеціальні та конкретні), об'єднуючи їх у три основні групи: вхідні критерії; вихідні критерії; процесуальні критерії. За іншою класифікацією пропонується виокремлювати економічну, соціальну, ідеологічну й організаційну ефективність. У загальному вимірі є сенс оцінювати функціонування СДГУ за критерієм сталості соціального розвитку. У той же час міра організаційної зрілості самої СДГУ може бути критерієм ефективності процесу демократизації управління суспільством.

У третьому розділі - "Становлення системи державно-громадського управління у світовому вимірі та в Україні" - здійснено ретроспективний аналіз світового та вітчизняного досвіду формування і участі громадських організацій у прийнятті державних рішень, на основі чого запропоновано напрями та шляхи оптимізації функціонування ОГС в зазначеній системі.

У підрозділі 3.1 - "Генезис громадських організацій, їх види та форми участі в управлінні суспільством: світовий та європейський контекст" - виділено основні етапи становлення та напрями участі ОГС у формуванні системи державно-громадського управління.

Становлення та розвиток ОГС має тривалу історію, оскільки елементи їх функціонування у справі управління державою можна знайти ще у період доіндустріальної цивілізації (рабовласницького ладу), коли утворюються перші угрупування, що відстоюють інтереси різних соціальних груп або класів (VІІ-VІ ст. до н.е.). На прикладі низки країн середньовічного Заходу проаналізовано і відтворено процес створення громадських організацій і форм їх участі в управлінні державою, зокрема показано поступове збільшення кількості соціальних груп і прошарків, що починали відстоювати свої соціальні та політичні права. Це пов'язано з обмеженням (або зміцненням) королівської влади, створенням у містах цехових організацій (купецькі, професійні, громадські, релігійні) з метою захисту інтересів своїх членів та формуванням класу буржуазії.

Результатом буржуазних революцій XVII-XVIIІ ст. у країнах Європи та Америки стало утвердження буржуазного ладу і здобуття буржуазією політичних прав і громадянських свобод, виразниками яких стали сформовані у той час політичні партії, народні рухи, громадські об'єднання. На початку XIX-XX ст. в Англії, США, Франції та інших країнах Європи утворюються громадські організації (асоціації), які зосереджують свою увагу на окремих сферах розвитку суспільства, намагаються вирішити нагальні питання. політичний громадянський суспільство управління

Новий етап у розвитку громадських організацій у світі, зокрема в Європі та США, відбувся після Другої світової війни, коли все більша кількість ОГС почала намагатися вплинути на державну владу, тобто зростає кількість організацій, що піднімаються по вертикалі, а не залишаються лише в площині громадянського суспільства. Виокремлено два напрями взаємодії ОГС з державою. Перший напрям - це формальне нормативно-правове забезпечення такої взаємодії; другий - це форми, яких набуває така взаємодія. Перехід до інформаційного суспільства сприяє перегляду законодавства в галузі діяльності громадських організацій.

У підрозділі 3.2 - "Громадські організації на теренах Російської імперії, СРСР та СНД у дискурсі участі у державному управлінні" - зазначено, що зародження громадських організацій у Російській імперії належить до другої половини XVIII ст., коли почали з'являтися гуртки, що мали свої програмні документи, зокрема першими такими об'єднаннями були Вільне Економічне товариство (1765) та Вільні Російські збори (1771).

Характерною для ХІХ ст. у розвитку громадських організацій Російської імперії була їх спрямованість на соціальну та благодійну діяльність. Більшість громадських організацій працювали у сфері професійних, виробничих, філантропічних і клубних інтересів. На межі XIX-XX ст. у Росії діяло близько 1000 добровільних товариств, у тому числі 180 наукових і близько 300 культурно-освітніх (у 1910 р. останніх було 550) (А.Д. Степанський).

Революція 1905-1907 рр. прискорила ухвалення першого в Росії Закону про громадські організації - "Тимчасових правил про товариства і союзи" (1906), які діяли аж до Лютневої революції і визначали чіткі межі свободи союзів і їх взаємин з державою. Жовтнева революція (1917) стала поворотним пунктом в існуванні ОГС, яким держава передала величезну низку власних функцій (міжнародних, оборонних, культурно-освітніх, НОТ, виховних та ін.), що фактично перетворює ОГС на частину державного апарату. Така форма взаємодії існувала до 1991 року.

Країни СНД, намагаючись не відстати від Європи, ще у 1991-1992 рр. прийняли закони про громадські об'єднання. Свого часу закон про громадські об'єднання відіграв важливу роль у становленні громадського сектора, хоча й мав ряд серйозних вад. У цьому відношенні держави СНД ухвалили нові редакції законів про громадські об'єднання, в яких були розв'язані їх окремі проблеми (Росія - у 1995, Казахстан - у 1996, Молдова - у 1996, Таджикистан - у 1998, Вірменія - у 2001, Туркменістан - у 2003).

У підрозділі 3.3. - "Громадські організації в Україні та їх місце і роль у розбудові державно-громадського управління суспільством" - проаналізовано етапи становлення та форми взаємодії громадських організацій в Україні з державною владою. Ще з ІХ ст. територія України входила до складу Київської Русі, що зумовило формування відповідних засад у досягненні інтересів окремих соціальних груп, зокрема феодалів, верхівки міської влади, представників вищого духовенства.

Унікальність України полягає у тому, що вона почала формуватися у часи середньовіччя як країна, де громада часто виступала цілісним самодостатнім суспільним суб'єктом. Найпоширенішими типами громади були такі: церковна, тобто парафія; українське село; органи самоорганізації населення, створені на основі парафій-вулиць у містах; ремісничі цехи за професійною ознакою; українське козацтво; церковні братства тощо.

Великий вплив на розвиток громадських організацій в Україні здійснила радянська влада. За часів СРСР українські громадські організації відстоювали права людини, українського народу тощо (наприклад, правозахисна організація в Україні - Українська Гельсінська Група).

У сучасній Україні утворюються нові громадські об'єднання для захисту інтересів окремих груп, наприклад благодійні, релігійні, екологічні, споживчі організації тощо, що становлять складову частину українського суспільства.

Серед форм взаємодії ОГС з державою в Україні виокремлено такі: партнерство у врегулюванні українського законодавства стосовно європейських стандартів правового статусу неурядових організацій; публічні обговорення питань за участю представників громадських організацій; Громадянська Асамблея України (ГАУ); аналітичні центри; консультативно-дорадчі структури (громадські ради, колегії тощо) при інститутах державної влади (міністерствах) із залученням представників "третього сектора"; Глобальний Договір в Україні з 2006 року тощо.

Система громадсько-державного управління в Україні формується, з одного боку, враховуючи європейський та світовий досвід, а, з іншого боку, має специфічні риси, пов'язані з перебуванням території України у складі Російської імперії, Австро-Угорщини, Радянського Союзу та інших державних утворень, що спричинило акцентування уваги на питаннях соціального і правового захисту населення, екологічній проблематиці.

Висновки

У дослідженні подано політологічний аналіз організаційної взаємодії державної влади і ОГС як процесу демократизації управління суспільством. Теоретично обґрунтовано думку про "організації громадянського суспільства як чинник демократизації управління суспільством" як про головний концепт дослідження. Визначена низка ідеологем, що з позицій філософії політики зумовила проблемне поле політологічного дослідження. Ґрунтовно розглянуто і вирішено проблему формування методологічного інструментарію цього дослідження, до якого увійшли принципи, методи і категоріальний апарат філософії політики, політології і теорії державного управління, оскільки предмет дослідження знаходиться у площині саме цих теоретичних галузей загальної теорії пізнання.

У теоретичній частині дослідження ґрунтовно розглянуто місце і роль інтересів народу як морфогенетичного чинника, що детермінує появу організаційних рівнів функціонування державної влади, види організаційно-розпорядчої діяльності суб'єкта влади, засоби реалізації носієм владних повноважень своїх функцій. Ґрунтовно проаналізовано структуру і функціональні властивості державної влади, визначено її морфологічну конструкцію, до якої має долучитися структура громадянського суспільства. Доведено, що принципи державної влади повинні бути домінуючими у взаємодії держави і громадянського суспільства, оскільки держава є офіційним представником громадянського суспільства і мусить виконувати свої суспільні функції незалежно від рівня участі у реалізації влади організацій громадянського суспільства.

Аналіз стану громадянського суспільства довів, що воно має багато форм, завдяки яким вступає у організаційну взаємодію з державною владою, але морфологія його на сьогодні не відповідає морфології державної влади, тому вони не можуть ефективно налагодити співпрацю і подолати суперечність між вертикаллю державної влади і горизонталлю комунікацій ОГС. Доведено, що зрілість і перспектива розвитку громадянського суспільства пов'язана із загальними процесами демократизації як у процедурному, так і у ціннісному вимірі.

Побудовано евристичну модель системи державно-громадського управління суспільством, визначено її морфологію і зміст функціональної взаємодії, спроектовано Центри соціального партнерства як носії влади, визначено принципи організації і взаємодії, подано механізм соціального партнерства як інтегративний момент організаційної взаємодії держави і ОГС. СДГУ потрактовано як продукт процесу демократизації управління суспільством.