Процес інституалізації політичної опозиції в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Процес інституалізації політичної опозиції в Україні

Зубрицька Дарія Михайлівна

Львів - 2011

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі політології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

Науковий керівник: кандидат політичних наук, доцент Шведа Юрій Романович, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Примуш Микола Васильович, Донецький національний університет, завідувач кафедри політології

кандидат політичних наук, доцент Павленко Ростислав Миколайович, Національний університет „Києво-Могилянська академія”, доцент кафедри політології

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради О.М. Сорба

Анотація

політичний опозиція правовий інституалізація

Зубрицька Д.М. Процес інституалізації політичної опозиції в Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2011.

Дисертація присвячена комплексному аналізу процесу інституалізації політичної опозиції в Україні. У дослідженні сформовано понятійно-категоріальний апарат політичної опозиції на прикладі України. Автором з'ясовано основні передумови та визначальні фактори, що чинять вплив на процес інституалізації опозиції на соціальному, політичному та правовому рівні. Розглянуто три етапи формування інституційної моделі опозиції в новітній українській історії та розкрито сучасний рівень інституційного оформлення політичної опозиції в Україні в контексті становлення державності та демократії. Визначено перспективи подальшого утвердження та інституалізації політичної опозиції, забезпечення умов ефективного функціонування інституту політичної опозиції в Україні.

Ключові слова: інституалізація, парламентська більшість/меншість, напівпрезиденталізм, політичний інститут, політична опозиція, політична система.

Аннотация

Зубрицкая Д.М. Процесс институализации политической оппозиции в Украине. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2011.

Диссертация посвящена комплексному анализу процесса институционализации политической оппозиции в Украине. В исследовании сформирован понятийно-категориальный аппарат для раскрытия сущности политической оппозиции на примере Украины. Определены основные типы и виды политической оппозиции, присущие странам с различным уровнем демократии, а также сформулированы модели институционального оформления политической оппозиции на примере стран Западной Европы и сопоставлено нормативные положения прав и обязанностей с украинской практикой. В работе обосновано суть, содержание и значение политической институционализации оппозиции в рамках двух подходов: институционализма и неоинституционализма. Выяснены основные предпосылки и определяющие факторы процесса институализации на социальном, политическом и правовом уровне.

Исследованы социополитические и правовые предпосылки, влияющие на процесс институализации политической оппозиции в Украине. Процесс институализации политической оппозиции исследовано с учетом таких определяющих факторов, которые прямо или косвенно влияют на процесс институализации политической оппозиции, на ее общественно-политическую значимость, соотношение политических сил в парламенте и место и роль в политической системе общества, - таких, как тип политического режима и партийная система, форма правления и характер избирательной системы, политическая культура и сознание. На основании анализа деятельностного аспекта функционирования оппозиции выделено три уровня институализации оппозиции: начальный, средний и высший, отличающиеся различной степенью организованности, общественной поддержкой, представительством в парламенте, уровнем развития правовой базы, участии в процессе принятия политических решений.

Рассмотрено формирование и развитие институциональной модели оппозиции в несколько этапов украинской истории: 1) 1989-1998 гг., 2) 1998-2004 гг., 3) с 2004 г. Проанализирован современный уровень институционального оформления политической оппозиции в Украине в контексте становления демократии. Определены и охарактеризованы процессы институализации политической оппозиции в Украине как неравномерные и нелинейные из-за особенностей постсоветского переходного периода. Выделен ряд обстоятельств, имеющих негативное влияние на процесс институализации политической оппозиции в Украине, таких как: недостаточная сформированность правовой базы; слабая организованность политических сил, не принявших участия в формировании правительства; неэффективная деятельность оппозиционного правительства.

В русле событий совершенствование законодательства, формирование многопартийности, переход к президентско-парламентской республике, утверждения практики блокирования политических сил в парламенте происходит процесс институализации политической оппозиции в Украине. Все эти предпосылки определены как одни из основных, задающих ритм в процессе формирования стратегии и тактики институционального определения политической оппозиции. Определены перспективы дальнейшей институализации политической оппозиции и обеспечения условий эффективного функционирования института политической оппозиции в Украине.

Сделаны определенные рекомендации, воплощение которых должно оптимизировать и обеспечить большей эффективностью институт политической оппозиции. Поэтому, результаты исследования дают основания считать, что стабильное существование демократического института политической оппозиции в Украине требует практического воплощения трех основных принципов, а именно: принятие закона, который бы определял права и обязанности парламентской оппозиции, фракций меньшинства в местных советах и оппозиционных организаций в Украине в целом, нормирование процесса создания парламентской коалиции, внедрение эффективной модели взаимодействия власти и оппозиции на общегосударственном и на местном уровнях.

Таким образом, политическая оппозиция определяется как специфическое проявление инакомыслия в политических отношениях, а не ситуативный бунт против отдельных событий и лиц, именно поэтому она должна стать полноценным парламентским институтом и использовать парламентские средства.

Ключевые слова: институализация, парламентское большинство/меньшинство, политический институт, политическая оппозиция, политическая система, полупрезидентализм.

Summary

Zubrytska D.M. Рrocess of Institutionalization of Political Opposition in Ukraine. - Manuscript.

Thesis is submitted for a Degree of Candidate of Political Science, specialization 23.00.02 - Political Institutions and Processes. - Ivan Franko National University of L'viv. - L'viv, 2011.

The thesis deals with analysis of the process of institutionalizing political opposition in Ukraine. The study formed the conceptual category set of political opposition in Ukraine and gives the example of the main preconditions and determinants of institutionalization on the social, political and legal levels. The author also analyses the formation of the institutional model of the opposition in several stages of Ukrainian history and discloses modern level of institutionalization of political opposition in Ukraine in the context of the statehood and democracy. The thesis reveals also the prospects of further institutionalizing of political opposition and ensuring the effective functioning of the institute of political opposition in Ukraine.

Key words: institutionalization, parliamentary majority/minority, political institution, political opposition, political system, semi-presedentualism.

1. Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Тема інституалізації опозиції набуває актуальності через особливе її становище в українському перехідному суспільстві, у якому відбувається впровадження норм демократії та становлення і розвиток демократичних інститутів. Розмитість прописаних норм та відсутність традицій, які б регулювали взаємини між урядом та опозицією дозволяють оcтанній самостійно визначати формат своєї політичної діяльності, а вибір лінії її поведінки диктує передусім потреба електорального успіху.

Актуальність праці полягає, зокрема, в універсалізованому і пристосованому до українських політичних реалій розумінні поняття „опозиція”, яке в політичній науці трактується у широкому сенсі (виявленого в громадському й політичному житті незадоволення політикою та окремими діями більшості чи опору політичним змінам, ініціатором яких є панівна політична сила), та у вузькому (парламентська політична сила, що не прийняла участі у формуванні уряду та виступає альтернативою урядовому курсові і політиці більшості). Українська опозиція перебуває в ситуації, коли вона змушена визначатися стосовно дій різних політичних акторів. Таке становище опозиції, з одного боку, чітко ідентифікує її як альтернативну владі політичну силу, а з іншого ? ускладнює процес її інституалізації. Оскільки в Україні триває процес становлення політичної системи з частими змінами конституційних рамок, що визначають порядок взаємодії основних інститутів держави та розподіл їхніх повноважень, то, нерідко, замість чітких дій та стратегії спостерігаємо малоефективні спроби демонстрації опозиційності, які знижують довіру населення до опозиції.

Очевидно, що проблема наукового осмислення й визначення суті, змісту та індикаторів інституалізації політичної опозиції на перехідному етапі розвитку суспільства набирає особливої актуальності. Попри значну кількість наукових досліджень, які присвячені переважно характеристиці інституту політичної опозиції в Україні, порівняльному аналізу її діяльності з зарубіжним досвідом, окремим аспектам функціонування ? узагальнюючої праці, в якій би комплексно висвітлювався процес інституалізації політичної опозиції, в Україні немає. Між тим, політична практика настійно вказує на нагальну необхідність саме неупередженого наукового осмислення процесу інституалізації політичної опозиції в Україні, визначення її детермінант, особливостей та проблем.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження узгоджується з комплексною науковою темою, яку розробляє кафедра політології Львівського національного університету імені Івана Франка „Політичний процес в умовах трансформації: світовий досвід і Україна” (номер державної реєстрації 0108U008916).

Об'єктом дослідження є політична опозиція в Україні.

Предметом дослідження є процес інституалізації політичної опозиції в Україні.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є дослідження процесу інституалізації політичної опозиції на етапі переходу до демократії, з'ясування соціально-політичних та правових умов інституалізації політичної опозиції в Україні.

Мета дослідження зумовила необхідність розв'язання таких завдань:

сформувати понятійно-категоріальний апарат та методологію дослідження процесу інституалізації політичної опозиції;

виділити індикатори та чинники інституалізації політичної опозиції;

розкрити етапи формування та інституалізації політичної опозиції в Україні;

визначити характер інституалізації опозиції в українському політико-правовому полі з урахуванням особливостей перехідного суспільства;

встановити переваги й недоліки соціально-політичних та правових умов, за яких відбувається інституалізація політичної опозиції в Україні;

охарактеризувати сучасний рівень інституалізації політичної опозиції в Україні; cформулювати рекомендації щодо створення сприятливіших політичних і правових умов для процесу інституалізації та подальшої наукової розробки проблеми.

Методи дослідження. Виділені в даному дослідженні мета і завдання передбачають використання комплексу загально- та спеціально-наукових методів та підходів, які дали змогу забезпечити обґрунтованість і достовірність наукових результатів. Системний метод уможливив вивчення особливостей інституалізації політичної опозиції на соціальному, політичному та правовому рівнях і визначення основних принципів та індикаторів інституалізації політичної опозиції. Структурно-функціональний метод дозволив проаналізувати процес інституалізації політичної опозиції з урахуванням особливостей виборчого законодавства, формування багатопартійності та практики створення коаліційних урядів.

У межах історичного методу здійснено періодизацію підходів до етапів формування політичної опозиції в Україні з метою виявлення закономірностей та характеристик цього процесу. За допомогою інституціонального підходу авторка дослідила норми та процедури, цінності та традиції, що є визначальними для діяльності політичної опозиції в Україні.

При порівнянні особливостей становлення та функціонування інститутів опозиції в країнах сталої демократії використано порівняльний метод, з допомогою якого досліджено особливості нормативно-правового закріплення статусу політичної опозиції та ефективність її діяльності в умовах становлення демократії.

Методологічною основою дослідження процесу інституалізації політичної опозиції в Україні стала теорія неоінституціоналізму, положення якої дають найадекватніший методологічний інструментарій для розуміння політичних інститутів у слабоінституалізованих (перехідних) суспільствах.

Наукова новизна отриманих результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. У межах проведеного дослідження отримано результати, які мають таку наукову новизну:

вперше:

у роботі здійснено комплексний політологічний аналіз поняття „інституалізація політичної опозиції”. На основі досліджених функцій та типології політичної опозиції визначено характер її діяльності, способи та методи функціонування. Виділено особливості перетворення позапарламентських груп та рухів в організований політичний інститут, їх упорядкування, формалізації та правового регулювання;

сформульовано сутнісні ознаки, які вказують на наявність у суспільстві процесу інституалізації політичної опозиції. Досліджено особливості формування опозиційних політичних сил, утворення опозиційних парламентських фракцій та виконання ними функцій опонування урядовому курсові, контролю тощо. Визначено чинники, що безпосередньо впливають на процес інституалізації політичної опозиції, такі як: форма держави, виборча та партійна системи, політична культура та свідомість;

виділено етапи формування політичної опозиції в Україні: перший етап (1989?1998 рр.); другий етап (1998?2004 рр.); третій етап (від 2004 р.). Формування політичної опозиції в Україні ? історично тривалий процес, який розгортається не прямолінійно, має неоднозначну спрямованість. Аналіз інституалізації політичної опозиції в Україні у політичній та правовій сферах дає нам підстави виокремлювати його як об'єктивно існуючий, еволюційний політичний процес, що відповідає характеристикам проміжного (незавершеного) рівня інституалізації;

визначено рівні процесу інституалізації політичної опозиції (початковий, cередній та вищий), ? це дозволило характеризувати політичну опозицію за рівнем організованості, способами і методами боротьби за владу, впливом на прийняття політичних рішень, підтримкою населення та наявністю правових норм, що регулюють їх діяльність;

удосконалено:

наукове розуміння процесу інституалізації опозиції в політичному, правовому і соціальному полі. Розглянуті індикатори інституалізації політичної опозиції (наявність політичної сили, яка не підтримує урядову політику; парламентське представництво; участь у боротьбі за владу; участь у процесі ухвалення політичних рішень; ступінь прояву альтернативи до діючої влади) та динаміку процесу оформлення парламентської меншості у дієвий інститут політичної системи. Використання компаративної методики дало можливість простежити спільне і відмінне у вивченні основних чинників, які впливають на процес інституалізації політичної опозиції;

вивчення особливостей інституалізації політичної опозиції в умовах: перехідного суспільства, становлення багатопартійності, зміни форми правління, формування виборчого законодавства, недостатності правових норм, щодо регулювання процедури утворення опозиційного уряду та діяльності опозиції загалом. У роботі досліджується спільне та відмінне в становленні опозиції за президентської, парламентської та змішаної форми правління, що особливо актуально для України, яка пройшла шлях від президенталізму (сильної президентської влади) до півпрезиденталізму;

уточнено:

роль соціальних, політичних і правових чинників у процесі впорядкування та унормування статусу політичної опозиції, а також значення базових політичних чинників (як-от форма державного правління, форма державного устрою, політичний режим, партійна та виборча системи) на процес інституалізації політичної опозиції з метою остаточного закріплення і визнання основними політичними інститутами;

значення способів і методів опозиційної діяльності для процесу інституалізації політичної опозиції, яка намагається презентувати інтереси громадян у найвищому законодавчому органі. При відсутності окремого закону, який би прямо регулював діяльність опозиції, та усталених демократичних традицій ? партії, що не прийняли участі у формуванні уряду, мають змогу використовувати всі наявні механізми політичного впливу на владу, зокрема позапарламентські, як наслідок, ? це негативно впливає на процес інституалізації політичної опозиції загалом;

набули подальшого розвитку:

дослідження особливостей кореляції процесу інституалізації від організаційної будови, партійного лідерства, істотності, характеру ставлення до опозиції правлячої політичної еліти. Прискорює процес інституалізації наявність організованої істотної політичної партії, зі значним представництвом у парламенті. Позитивну роль для даного процесу відіграватиме і активність, освіченість, харизма та інші риси, що характеризують особу опозиційного лідера. Зауважено, що на перехідному етапі суспільного розвитку процес інституалізації політичної опозиції значною мірою детермінується характером сприйняття її правлячою політичною елітою.

Теоретичне та практичне значення результатів роботи полягає у тому, що основні положення дисертації, висновки та наукові рекомендації повинні сприяти подальшому вивченню феномена політичної опозиції та впливати на пошук ефективних шляхів урегулювання статусу політичної опозиції та відносин у системі влада-опозиція. Результати дисертаційної роботи можуть бути застосовані і в навчальній практиці освітніх закладів у ході вивчення гуманітарних дисциплін і спецкурсів з проблем політології та державного управління. Окремі принципи, сформульовані у дослідженні можуть використовуватися при написанні спеціальних робіт з політології, державного управління, соціології, історії України та інших гуманітарних дисциплін.

Апробація результатів дослідження. Ряд наукових аспектів проблеми були апробовані автором у виступах на засіданнях та методологічних семінарах кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка, а також на таких міжнародних, всеукраїнських, міжвузівських науково-теоретичних конференціях, як Всеукраїнська науково-практична конференція „Україна-НАТО: Регіональний вимір” (м. Львів, 6 грудня 2008 р.), міжнародна науково-теоретична конференція „Суспільство і політичні інститути в умовах трансформації та реформ” (м. Харків, 17 грудня 2008 р.), Всеукраїнська наукова конференція „Методологія політичної науки” (м. Львів, Львівський національний університет імені Івана Франка, 19 грудня 2008 р.), звітна наукова конференція філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, 12 лютого 2009 р.), звітна наукова конференція філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, 6 травня 2010 р.).

Публікації. Результати дисертації висвітлено в десяти наукових публікаціях, зокрема у п'яти наукових фахових виданнях, що входять до переліку ВАК України.

Структура та обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, чотирнадцятьох підрозділів, висновків та списку використаної літератури (341 найменування на 36 сторінках). Обсяг основного тексту дисертації - 189 сторінок.

2. Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, характеризуються теоретико-методологічні основи, формулюється об'єкт, предмет, мета і завдання, визначається наукова новизна та практичне значення результатів дослідження, наводяться дані про апробацію, публікації та структуру роботи.

Перший розділ дисертації „Методологія дослідження інституалізації політичної опозиції” складається з трьох підрозділів і спрямований на розгляд основних концепцій та джерельної бази досліджень політичної опозиції, висвітлення її функцій та типології. Розкривається сутність процесу інституалізації політичної опозиції. Викладається методологічна основа дисертації.

У першому підрозділі „Основні підходи до визначення поняття „політична опозиція” проаналізовано та систематизовано основні концепції політичної опозиції. Особливо акцентується увага на характеристиці даного поняття в теоріях інституціоналізму та неоінституціоналізму. Розкрито два виміри аналізу поняття „політична опозиція”: у широкому розумінні політична опозиція розглядається як політична сила/сукупність політичних сил, груп та рухів, що протистоять політичній більшості, офіційному курсові держави та урядовій діяльності; у вузькому розумінні політична опозиція є елементом політичної системи, партією/партіями та їх фракціями у парламенті, незгодних з урядовим курсом та методами його реалізації.

Питання інституалізації та функціонування політичної опозиції стали предметом вивчення багатьох вітчизняних та зарубіжних авторів. Дослідженням загальної проблематики сутності політичної опозиції, її функцій та типології займалися Р. Даль, Х. Лінц, К. Палєскі, Дж. Сарторі. На пострадянському просторі типи, форми діяльності та моделі функціонування інституту опозиції вивчають М. Давидов, Б. Ісаєв, С. Поршаков, С. Телешун, О. Циганков та інші.

Теоретичні аспекти порівняльного аналізу політичних партій та партійних систем, їх соціально-політичне значення, участь у виборах та в опозиції містяться в працях М. Дюверже, А. Лейпхарта, Г. Оберройтера, Дж. Сарторі.

Аналізом діяльності української політичної опозиції як соціально-політичного феномена почали займатися лише в середині 1990-х рр. українські дослідники Ю. Бадзьо та В. Литвин. Соціополітичні та економічні передумови і причини виникнення політичної опозиції в Україні досліджують А. Колодій, В. Якушик; особливості, характер та форми взаємодії влади-опозиції розкривають Т. Батенко, І. Берназюк, В. Варенько, Н. Вінничук, Д. Горєлов, С. Грабовський, О. Зайцев, К. Ірха, Д. Ковриженко та Р. Павленко; питаннями правового статусу та його законодавчого врегулювання займаються І. Павленко, О. Совгиря; місце опозиції в політичній та соціальній сфері розкривають О. Адамський, С. Бондар, Н. Вінничук, І. Зарицька, Т. Ткаченко та В. Чумак.

Разом з тим, питання інституалізації та становлення інституту опозиції в умовах державотворення на межі ХХІ століття є недостатньо вивченим та вимагає подальшого дослідження. Особлива потреба дослідження знаходиться в площині вивчення чинників, що впливають на процес інституалізації та функціонування політичної опозиції, особливостей соціополітичного та правового поля, на якому відбувається становлення інституту політичної опозиції.

У другому підрозділі „Суть, функції та типологія політичної опозиції” визначено та систематизовано основні концепції розуміння сутності політичної опозиції, розглянуто поняття „політична опозиція” з погляду неоінституціоналізму, що дає можливість урахувати роль неформальних інститутів, норм та правил на процес інституалізації політичної опозиції. Розкрито основні підходи до типології та класифікації політичної опозиції. Це дало підстави визначати „опозицію” в категоріях функціонування ? як регламентовану чи нерегламентовану чинним законодавством діяльність партій та рухів, які не входять до правлячої більшості й змагаються за здобуття влади. З урахуванням теоретичного й практичного досвіду, розкрито функції та характер діяльності опозиції при різних політичних режимах, оскільки демократія, тоталітаризм, авторитаризм і перехідні суспільства створюють принципово відмінні умови для визначення статусу та діяльності опозиції.

Лише при демократичному урядуванні опозиція може найбільш повно виконувати покладені на неї функції (вираження соціального невдоволення, функція забезпечення змін і політичного оновлення суспільства, контроль за діями чинної влади тощо). Критикуючи урядовий курс, опозиція має змогу добиватися принципових поступок від влади, коригувати її політику, підтримувати в належному тонусі правлячу політичну силу, надавати розвиткові країни необхідної динаміки, обмежувати зловживання владою, слідкувати за дотриманням громадянських і політичних свобод населення, гарантувати підтримку соціальної стабільності, ведення діалогу правлячої й опозиційної партій.

У сучасній політологічній літературі виділяють низку критеріїв класифікації та типології політичної опозиції: за ставленням до існуючого політичного режиму (системна і позасистемна); місцем розгортання опозиційної діяльності у межах наявної політичної системи чи поза нею (лояльна і нелояльна); за місцем дії (парламентська, позапарламентська, кланова, внутрішньокланова, внутрішньопартійна); за способами і методами опозиційних дій, у тому числі й насильницьких (демократична (конструктивна), недемократична (фундаментальна, революційна); за місцем у спектрі політичних сил (ліва, права, центристська); за способом дії (легальна, ситуаційно-орієнтована, нелегальна).

У третьому підрозділі „Політичні інститути та політична інституалізація” висвітлюються основні підходи до розуміння поняття „інститут політичної опозиції”. Розкрито процес інституалізації політичної опозиції, його особливості та передумови. Поняття „політичний інститут” розглянуто як складну структурно-функціональну систему, яка забезпечує виконання суспільних функцій, пов'язаних, насамперед, з досягненням, здійсненням і розподілом політичної влади.

Перетворення несистематизованого політичного процесу чи явища в організовану установу, його формалізація та впорядкування, створення нормативно-правової системи, яка врегульовує характер взаємодії цього інституту з іншими, називається інституалізацією. Найбільш повно та детально політична інституалізація розкривається у межах двох підходів - інституціоналізму та неоінституціоналізму, які зосередили свою увагу на ролі формальних та неформальних інститутів відповідно, тому вони є головними методологічними інструментами вивчення інститутів та інституалізації загалом. Тим більше, що неоінституційна методологія дає можливість розкрити роль і значення неформальних інститутів, що мають вплив на політичний процес. На основі даної методології виконана значна частина досліджень, присвячених вивченню інституційних змін на пострадянському просторі.

Політична інституалізація є процесом, у результаті якого організації та процедури стають стійкими та цілісними, вкорінюються у суспільно-політичний простір. Результатом процесу інституалізації опозиції є її остаточне закріплення у політичних нормах, процедурах, цінностях і правилах політичної поведінки, визнання її основними політичними акторами.

У четвертому підрозділі „Інституалізація політичної опозиції” проаналізовано особливості інституалізації опозиції на трьох рівнях: соціальному, політичному та правовому. Індикаторами соціально-політичної інституалізації опозиції є: її здатність до виявлення та формування соціального інакодумства; можливість опозиції мобілізувати населення на свою підтримку для проведення акцій спротиву та отримати голоси на виборах; інституювання опозиції як складової політичної системи; формування та діяльність парламентського представництва, його вплив на прийняття політичних рішень. У результаті соціально-політичної інституалізації, політичне явище стає визнаним основними політичними інститутами та закріплює за собою цінності й еталони політичної поведінки, способи контролю за їх дотриманням.

Відображення процесу інституалізації відбувається у формі закріплення у відповідних нормах права як зовнішніх особливостей (процедури створення, взаємодії з іншими інститутами), так і внутрішніх (організаційної будови, ідеології), що визначає ступінь правової інституалізації опозиції. Індикаторами правової інституалізації слід вважати законодавче втілення і спосіб правової регламентації (конституційний, у вигляді законів чи підзаконних актів); правова регламентація діяльності політичної опозиції (з парламентською більшістю, виконавчою владою, президентом, ЗМІ тощо).

Аналіз процесу інституалізації політичної опозиції дає нам можливість виділити три рівні: 1. Початковий - коли опозиційні політичні сили лише виникають і ще не мають серйозного впливу на вирішення політичних питань, вони є слабкими та слабоорганізованими, не мають відчутної підтримки у населення, відсутні правові норми, що регулюють їх діяльність; 2. Середній - коли опозиція вже є досить потужною політичною силою, яка володіє або мобілізаційним потенціалом (потенціалом шантажу), або силою місць у парламенті, що дає їй можливість здійснювати відчутний вплив на прийняття політичних рішень. Вона користуються значною підтримкою громадськості, діє переважно парламентськими методами, однак правова база її діяльності визначена лише у загальних рисах, на її діяльність суттєвий вплив здійснюють неформальні інституції. 3. Вищий рівень - опозиційні політичні сили реально змагаються за владу, добре розвинені та організовані, мають серйозну підтримку у населення, суттєво представлені в парламенті, їх діяльність систематизована і добре організована, носить переважно парламентський і конструктивний характер, опирається на розвинену правову базу, неформальні інститути здійснюють неістотний вплив на їх діяльність.

Другий розділ „Чинники інституалізації політичної опозиції” присвячено порівняльному аналізу чинників, що впливають на процес інституалізації. У першому підрозділі „Вплив форми держави на інституалізацію політичної опозиції” досліджено залежність процесу інституалізації політичної опозиції від форми держави. Через відмінність політичних режимів, форм політичного правління та форм державного устрою процес інституалізації в різних країнах має суттєві відмінності. При тому з'ясовано, що на інституалізацію політичної опозиції найсуттєвіше впливає характер політичного режиму та форма політичного правління.

Демократичний політичний режим найбільше сприяє інституалізації політичної опозиції, авторитарний ? ускладнює процес інституалізації, а тоталітарний режим - створює непереборні перешкоди не лише для інституалізації, а й для самого існування політичної опозиції. З форм правління найбільш сприятливою для процесу інституалізації опозиції є парламентська форма правління. Напівпрезидентська форма правління загалом допускає існування політичної опозиції, але ступінь її інституалізації тут є загалом нижчим, аніж у рамках парламентської форми правління.

У країнах з президентською формою правління найменш сприятливі умови для інституалізації політичної опозиції. Тут представницькі органи (парламенти, легіслатури) об'єктивно стають противагою владі глави держави. У парламентських же республіках місія суспільного опонування владі звужується до тієї частини представницько-законодавчого органу, що не ввійшла до парламентської більшості, - парламентської опозиції.

У другому підрозділі „Роль і значення партійної та виборчої систем для інституалізації політичної опозиції” розкрито вплив виборчої системи, (яка безпосередньо впливає на конфігурацію партійної системи) на діяльність та інституалізацію політичної опозиції. За однопартійної системи існування легальної опозиції неможливе; при двопартійній системі в опозиції перебуває політична сила, підтримка якої є другою за значимістю після провладної, тому її роль є значною; при багатопартійній ? роль опозиції виконує ряд партій, які торують шлях до інституалізованого органу та конкурують із провладними партіями. Засадничими принципами для формування та функціонування політичної опозиції є демократія і конкурентна партійна система. Саме через політичну опозицію реалізуються інтереси тих незадоволених верств населення, які віддали свої голоси за партії, що не утворили більшість у парламенті, або ж розчарувались у тих партіях, за які вони голосували і які знаходяться при владі. Тому партійна система, що дозволяє існування великої кількості партій і надає їм можливість стати правлячими в результаті перемоги на чесних виборах (конкурентна партійна система), є оптимальною для стабільного розвитку політичної системи та процесу інституалізації політичної опозиції. Отож, з погляду формування і діяльності політичної опозиції доведено оптимальність пропорційної виборчої системи, а з точки зору її інституалізації ? мажоритарної виборчої системи.

У третьому підрозділі „Вплив політичної культури та свідомості на інституалізацію політичної опозиції” вивчено особливості культурного середовища, що через сукупність ідей, переконань, поглядів, індивідуальний та суспільний досвід, традиції, звички та почуття відіграють помітну роль у процесі інституалізації політичної опозиції. У демократичному плюральному суспільстві позитивно сприймається критика влади з боку її опонентів, бо лише при здоровій конкуренції формується суспільно відповідальна влада, яка опирається на підтримку більшості. На основі даних соціологічних досліджень проаналізовано рівень політичної свідомості українців, що виражається у розумінні суті та змісту політичного процесу.

У політичній культурі закріплюється ставлення людей певної країни до політичної системи й окремих її елементів, до політичного процесу, а також до своєї ролі в цьому процесі. Панівний у суспільстві тип політичної культури суттєво впливає на інституалізацію демократичних політичних інститутів і насамперед інституту політичної опозиції, а з іншого боку формування та інституалізація цих інститутів сприяють формуванню відповідного типу політичної культури. Серед наявних типів політичної культури, культура участі, найбільшою мірою сприяє процесові інституалізації політичної опозиції, а патріархальна й підданська, - ускладнюють цей процес.

У четвертому підрозділі „Організація та діяльність політичної опозиції як чинники її інституалізації” на основі дослідження форми та моделі функціонування опозиції розглянуто особливості її організаційної структури та характеру діяльності, як факторів, що впливають на процес її інституалізації.

Загалом організація та діяльність політичної опозиції визначається низкою особливостей, серед яких: істотність, парламентське представництво та законодавчі рамки, що регулюють способи та методи взаємодії опозиції з парламентом та урядом. Сукупність норм, які визначають становище опозиції у парламенті, формує так звану модель відносин влада-опозиція (вестмінстерська, французька, німецька та скандинавська), що відображає рівень інституалізації опозиції на основі залученості опозиції до діяльності парламенту, його органів, та ролі опозиції в законотворчому процесі.

Організована опозиція, яка демонструє єдність та послідовність у своїх діях, поступово розширює коло прихильників, тим самим сприяючи власній інституалізації. Конструктивні дії парламентської меншості, які спрямовані на оптимізацію політичного курсу, а не на критику влади та створення власного іміджу, створюють сприятливі умови для налагодження взаємодії влада-опозиція, при якій остання стає нормою політичного життя та цінністю демократії. Консолідована й організована опозиція, яка здійснює свою діяльність на парламентському рівні, - індикатор, а одночасно й чинник, який сприяє процесу інституалізації політичної опозиції.

Третій розділ „Особливості процесу інституалізації політичної опозиції в Україні” складається з трьох підрозділів та присвячений дослідженню процесу інституалізації політичної опозиції в Україні періоду незалежності; визначенню рівнів соціально-політичної й правової інституалізації та побудові оптимальної моделі опозиційної діяльності.

У першому підрозділі „Становлення політичної опозиції в незалежній Україні” проаналізовано та вивчено український досвід становлення багатопартійності, формування парламентської більшості та особливості організації й функціонування опозиції. Історію становлення політичної опозиції в Україні розділено на кілька етапів.

На першому етапі (1989?1998 рр.) процесу інституалізації політичної опозиції виділяємо: появу істотної політичної сили, що заявила про свою опозиційність (НРУ); опозиційні сили, взявши участь у парламентських виборах, отримали парламентське представництво і тим самим були залученими до законотворчого процесу; політична опозиція отримала підтримку громадськості. Проте опозиція цього періоду не була повноцінним конкурентом для провладних партій у боротьбі за владу, а тим більше не мала можливості системно впливати на процес прийняття політичних рішень та слабо контролювала урядову діяльність.

Другий етап (1998?2004 рр.) охарактеризовано як такий, що був несприятливим для становлення інституту опозиції: діалогу з провладними партіями не велося зовсім, уся увага була зосереджена на організації та проведенні виборів, а не на налагодженні взаємин із опозицією. Після парламентських виборів 2002 р. за змішаною пропорційно-мажоритарною системою відбулося структурування фракцій парламенту за чіткими ідеологічними та партійними критеріями. Формування органів виконавчої влади відбувалося за рішенням президента та без урахування партійної приналежності, що не сприяло консолідації опозиції. Фактично опозиційна діяльність зводилася до абсолютного несприйняття політики діючої влади. Як наслідок, - формування консолідованої політичної опозиції очолюваної В. Ющенком - Ю. Тимошенко.

Третій етап (від 2004 р.) інституалізації політичної опозиції в Україні розпочався з приходом до влади так званих „помаранчевих сил”. Цей період найбільш насичений політичними подіями: зміна формату коаліції влітку 2006 р., політична криза початку 2007 р., розпуск Парламенту у квітні 2007 р., створення нової коаліції у грудні 2008 р., президентські вибори 2010 р. і чергова зміна формату коаліції. Цей період також неоднозначний як для влади, так і для опозиції й характеризується періодами різного ставлення зі сторони влади до опозиції. Даний етап характеризується як незавершений, оскільки: існування політичної сили, що не приймає та критикує урядовий курс, є недостатнім для того, щоб називати її інститутом опозиції. Діяльність політичної сили, що не утворила парламентську більшість, в основному зводиться до критики окремих рішень та публічних звинувачень, проте не налагоджено системну конструктивну роботу. Діалог влади й опозиції відбувається у контексті відкритих баталій та протистояння. Одночасно на даному етапі з'являються й активізуються нові політичні сили (Громадянська позиція, Європейська платформа, Свобода, Сильна Україна, Фронт змін тощо), які намагаються змінити існуючий формат взаємин влада-опозиція.

Зміст другого підрозділу „Чинники інституалізації політичної опозиції в Україні. Особливості перехідного періоду” містить аналіз чинників, що мають безпосередній вплив на процес інституалізації політичної опозиції:

тип політичного режиму. Етап посткомуністичної трансформації характеризується значною нестабільністю та непередбачуваністю політичних процесів у державі, значною кількість криз різного характеру, що негативно відбивається на демократичних процесах, в тому числі й на інституалізації політичної опозиції;

форма державного правління та комплекс повноважень у межах гілок влади визначають вектор опозиційності. Розкрито модель функціонування опозиції в умовах півпрезиденталізму;

характер партійної системи. Розкрито та охарактеризовано модель опозиції при багатопартійній системі та її роль для процесу інституалізації. Досліджено значення виборчого законодавства та його вплив на формування партійної системи, зв'язків партій з громадянами, відносини між самими партіями та партіями і державою;

особливості політичної культури та свідомості. Розкрито зміст політичної культури громадян та роль активної громадянської позиції (що виражається через рівень політичної участі) для процесу інституалізації політичної опозиції в Україні;

рівень організованості політичної опозиції. Визначено роль ідеологічної основи, єдності та цілеспрямованої діяльності на процес перетворення ситуативного явища на системний політичний інститут офіційного опонування урядовому курсові.

Виділено особливості перехідного періоду, якому притаманні порушення законодавства у різних галузях (щодо свободи слова, громадянського суспільства, взаємодії гілок влади) законодавча нестабільність, постійна боротьба за владні повноваження у трикутнику законодавча влада?виконавча влада?президент. Сюди також належить відсутність налагодженого механізму формування парламентської опозиції, публічні заяви посадовців провладних сил, стосовно невизнання опозиції та потреби у її функціонуванні, істотний вплив неформальних інститутів на перебіг політичних процесів.

У третьому підрозділі „Рівень інституалізації політичної опозиції в Україні” виділено три рівні інституалізації опозиції: у соціальній, політичній та правовій сфері. Політичну опозицію охарактеризовано як таку, що відповідає середньому рівню інституалізації. До особливостей, що характеризують даний рівень інституалізації опозиції, належать такі риси сучасної політичної опозиції в Україні:

політична опозиція слабо організована, ідеологічно та організаційно роз'єднана, що підтверджують часті переходи окремих народних депутатів із табору опозиції до правлячої коаліції;

відсутність правової бази, яка б чітко визначала статус політичної опозиції її права та обов'язки;

діяльність парламентської опозиції зорієнтована на критику та неприйняття урядового курсу опозиційними політичними силами, проте достатньо слабкою є розробка власних альтернативних рішень. Взаємодія влади-опозиції ведеться у формі конфронтації та публічних звинувачень, відсутній належний обмін пропозиціями;

відсутність консенсусу в середовищі політичної еліти, що є причиною зміни ставлення до політичної опозиції зі зміною провладних сил.

Для належного функціонування інституту політичної опозиції cлід: 1) на законодавчому рівні визначити статус, права і обов'язки політичної опозиції; 2) відрегулювати процедуру утворення парламентської опозиції (у тому числі „тіньового уряду”); 3) налагодити механізм конструктивної взаємодії влади-опозиції. Окрім цього, політичній силі, що опинилася в опозиції необхідно подбати про власну організованість, ідеологічну та організаційну складову; вести активну та системну роботу у сфері законодавства, презентуючи інтереси невдоволених діями влади громадян.

У Висновках дисертації сформульовані основні результати і підсумки дослідження процесу інституалізації політичної опозиції в Україні.

1. Визначено основні теоретичні підходи до вивчення суті політичної опозиції її місця і ролі у політичній системі суспільства. Застосовано інституційний та неоінституційний підходи, у межах яких вивчаються такі формальні політичні інститути, як: парламент, парламентська більшість, парламентська меншість, президент, уряд, партії (правлячі/опозиційні) та відносини між ними.

У межах неоінституціоналізму проаналізовано політичні інститути з точки зору взаємозв'язку формальних норм і неформальних правил, що утворюють в результаті складні організаційні відносини. Інституалізація постає процесом і результатом процесу, в якому політичне явище стає впорядкованим, формалізується за допомогою норм. У процесі політичної інституалізації відбувається закріплення і визнання основними політичними інститутами політичних норм, процедур, цінностей і правил політичної поведінки, а також способів контролю за їх дотриманням.

2. Опозиційною діяльністю в усіх державах займаються політичні сили, що не утворили коаліційну більшість у парламенті та не ввійшли до уряду й заявили про свою опозиційність. З огляду на те, що інститут політичної опозиції є присутнім практично в усіх демократичних та наближених до демократії суспільствах, її статус та роль поставлені у залежність від ряду інституційних та неінституційних умов (форма правління, характер політичного режиму, виборче законодавство, тип політичної культури та свідомості, партійної системи).

3. Становлення політичної опозиції в Україні розглянуто в руслі подій, які мали вирішальне значення для процесу інституалізації, а саме: оформлення державної незалежності, утворення партійної системи та ухвалення відповідного виборчого законодавства щодо регулювання всіх галузей суспільного життя. На підставі таких критеріїв, як: зміна влади на основі виборів; характер взаємин влади й опозиції; консолідованість та активність опозиції; її вплив на ухвалення політичних рішень; характер сприйняття опозиції населенням, виділено три етапи процесу інституалізації політичної опозиції в Україні.

4. Політико-правове поле, в якому відбувається інституалізація політичної опозиції характеризується рядом особливостей, серед яких ? приналежність до пострадянського простору, якому властиві висока соціокультурна напруга та драматизм на етапі переходу від авторитаризму до демократії. Даний період відзначається особливою нестабільністю, коли політичні інститути не можуть упоратися зі своїми обов'язками, що зумовлює часті кризи як на політичному, так і на інших суспільних рівнях. Нові політичні інститути, у тому числі й політична опозиція, не маючи традиції функціонування та прописаних норм, діють ситуативно. Демократичні цінності лише формуються і часто наштовхуються на поставторитарні перепони, бюрократію та корупцію.

5. Визначено, що рівень інституалізації політичної опозиції в Україні відповідає середньому, оскільки наявні істотні політичні сили, що перебувають в опозиції, володіють достатнім мобілізаційним потенціалом і парламентським представництвом, через яке здійснюють вплив на ухвалення політичних рішень.

Відрегульоване правове поле для діяльності опозиції є кінцевою метою на шляху до визнання цього політичного інституту невід'ємною частиною політичної системи.

Результати дослідження дають підстави вважати, що на нинішньому етапі суспільно-політичного розвитку подальшій інституалізації політичної опозиції в Україні сприятиме:

1. Прийняття закону, який би чітко визначав права та обов'язки як парламентської опозиції, фракцій меншості у місцевих радах, так і опозиційних організацій в Україні загалом.

2. Унормування процесу створення парламентської коаліції та формування конструктивної опозиції.

3. Упровадження ефективної моделі взаємодії влади й опозиції та врегулювання принципів співробітництва більшості й меншості в парламенті, а також у місцевих радах.

Інституалізована опозиція є специфічним проявом опозиційності в політичних відносинах, а не спротивом проти окремих подій та осіб, тому вона повинна стати повноцінним парламентським інститутом, що має працювати в основному у парламенті й користуватися парламентськими засобами при наявності відповідних конституційно-правових гарантій. Крім цього, для успішної інституалізації та функціонування політичної опозиції необхідною є наявність сприятливого соціо-політичного середовища, відповідної політичної свідомості та культури населення, політичної еліти (як правлячої так і контр-еліти).

Основні публікації

1. Зубрицька Д.М. Вплив політичної опозиції на прийняття парламентських рішень / Д.М. Зубрицька // Вісник Ужгородського університету. ? Серія : Політологія, Соціологія, Філософія. ? 2009. ? Випуск 12. ? С. 92-97.

2. Зубрицька Д.М. Дочергові парламентські вибори 2007 року і проблема формування політичної опозиції в Україні / Д.М. Зубрицька // Вісник Ужгородського університету. ? Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. ? 2009. ? Випуск 11. ? С. 97-100.

3. Зубрицька Д.М. Інститут політичної опозиції в Україні / Д.М. Зубрицька // Вісник Ужгородського університету. ? Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. ? 2010. ? Випуск. 12. ? С. 141-144.

4. Зубрицька Д.М. Політична опозиція як атрибут демократичного суспільства / Д.М. Зубрицька // Вісник Львівського національного університету імені І. Франка. ? Серія: Філософські науки. ? 2009. ? № 12. ? С. 194-200.

5. Зубрицька Д.М. Розумна соціальна дійсність у програмах опозиційних політичних партій / Д.М. Зубрицька // Збірник наукових праць. Українська національна ідея : реалії та перспективи розвитку. ? 2009. ? № 21. ? С. 71-76.

6. Зубрицька Д.М. Інститут політичної опозиції в умовах трансформації / Д.М. Зубрицька // Суспільство і політичні інститути в умовах трансформації та реформ: ХХІ Харківські політологічні читання: Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції (м. Харків, 17 грудня 2008 р.). ? Харків: ХАП, НЮАУ імені Ярослава Мудрого, НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України, 2008. ? С. 92-94.

7. Зубрицька Д.М. Політична опозиція і виборчий процес / Д.М. Зубрицька // Тези звітної наукової конференції філософського факультету (м. Львів, 6 травня 2010 р.). ? Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2010. ? Вип. 7. ? С. 322-325.

8. Зубрицька Д.М. Теоретико-методологічні основи діяльності політичної опозиції / Д.М. Зубрицька // Всеукраїнська наукова конференція: „Методологія політичної науки” (м. Львів, 19 грудня 2008 р.). Вісник Львівського університету. ? Серія : філософсько-політологічні студії. ? 2010. ? Випуск 1. ? С. 204-210.

9. Зубрицька Д.М. Українська опозиція в умовах політичної нестабільності / Д.М. Зубрицька // Тези звітної наукової конференції філософського факультету (м. Львів, 12 лютого 2009 р.). ? Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, 2009. ? Вип. 6. ? С. 243-247.

10. Зубрицька Д.М. Чи має українська опозиція позицію щодо членства України в НАТО? / Д.М. Зубрицька // Всеукраїнська науково-практична конференція „Україна-НАТО: Регіональний вимір” (Львів, 6 грудня 2008 року) / Укл. Романюк А., Скочиляс Л. ? Львів: ЦПД, 2008. ? С. 169-172.

...