Політична віра як чинник демократичної трансформації суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Політична віра як чинник демократичної трансформації суспільства

Косьмій О.М.

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Київ - 2011

Вступ

Актуальність теми дослідження ґрунтується на тому, що в основі політики лежить панування, яке неможливо здійснити без віри. Владні відносини засновуються на визнанні одних суб'єктів такими, що здатні керувати іншими. Основними характеристиками ХХ та ХХІ ст. виступають демократичні зміни всередині багатьох країн. Цей процес є складним і багаторівневим явищем, тому недостатньо вивченими залишаються зміни у площині політичних вірувань та їх впливу на демократизацію. Не тільки процес встановлення нового порядку потребує політичної віри, а й функціонування вже існуючої влади неможливе без її підтримки. Саме легітимність влади залежить від політичної віри як народу в цілому, так і кожного окремого індивіда.

Особливе значення має аналіз трансформаційних процесів через призму функціонування політичної віри, в якому виникають конфлікти цінностей, ідеалів і норм поведінки, а також мають місце такі явища, як політичний нігілізм і абсентеїзм, що призводить не тільки до дестабілізації політичної системи, а й до неможливості утвердження демократичного режиму. Розуміння сутності та змісту політичної віри полегшує прогнозування майбутніх станів політичної системи, а також сприяє знаходженню альтернативних шляхів вирішення труднощів, що виникають під час демократизації. Вивчення впливу політичної віри на трансформаційні процеси є необхідним для кращого розуміння демократизації, розглядаючи її не тільки з формального боку утворення певних політичних інститутів, а також з точки зору формування демократичної політичної свідомості та культури.

Незважаючи на значну кількість наукових праць, у яких розглядається феномен віри, у більшості з них проаналізовано його філософські, психологічні та релігієзнавчі аспекти. Це свідчить про необхідність комплексного політологічного дослідження віри як чинника політичних змін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою наукової роботи філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконане у межах науково-дослідної теми 06БФ041-01 "Філософія та політологія у структурі сучасного соціо-гуманітарного знання".

Мета і завдання дисертаційного дослідження. Метою дисертаційної роботи є розкриття ролі політичної віри у процесі демократичної трансформації суспільства. Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішення наступних завдань:

-визначити теоретичні засади дослідження політичної віри;

-розкрити зміст поняття "політична віра" та з'ясувати її основні властивості;

-проаналізувати вплив політичної віри на демократичну трансформацію авторитаризму та тоталітаризму;

-з'ясувати взаємозв'язок між політичною вірою і темпом демократизації;

-дослідити механізми впливу політичної віри на трансформацію українського суспільства;

-проаналізувати залежність між змістом політичної віри і темпом демократичних перетворень в Україні.

Об'єктом дослідження є демократична трансформація суспільства.

Предметом дисертаційного дослідження є феномен політичної віри як чинник демократизації сучасного суспільства.

Методи дослідження. Для вирішення поставлених завдань автором було використано такі методи: порівняльний метод застосовувався при аналізі політичної віри як чинника трансформації тоталітаризму та авторитаризму, а також при зіставленні політичної віри, довіри, переконання. Методи моделювання та ідеалізації використовувались під час дослідження механізмів впливу як на політичну віру, так і політичної віри на демократизацію сучасного суспільства. Завдяки моделюванню було розкрито залежність темпів демократизації відповідно до політичної віри еліти та народу. Історичний метод дав змогу дослідити виникнення, формування та розвиток поглядів на політичну віру.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше у вітчизняній науці проведено дослідження політичної віри як чинника демократизації суспільства. Це дало змогу сформулювати наступні теоретичні результати, які характеризуються науковою новизною, розкривають базову концепцію дисертації та виносяться на захист:

- уточнено зміст поняття "політична віра" як сукупності особисто набутих, емоційно пережитих і визнаних політичних ідеалів, цінностей і норм поведінки, що виявляються у політичних переконаннях, очікуваннях та довірі. Розкрито особливості політичної віри: вона є динамічним утворенням, не існує відокремлено від носія політичних поглядів, формується шляхом усвідомлення політичних процесів та зовнішнього впливу. Запропоновано авторську класифікацію політичної віри на основі таких критеріїв, як ідеологічна спрямованість (консервативна, ліберальна, соціалістична, комуністична та ін.), уявлення про найоптимальніші способи здійснення влади (демократична та недемократична), залежно від носія (індивідуальна та групова), за суб'єктом політики (елітарна та масова), за рівнем усвідомлення (усвідомлена, неусвідомлена);

- набуло подальшого розвитку розуміння чинників трансформації недемократичних політичних режимів. Обґрунтовано тезу, що поштовхом до змін є невідповідність функціонуючих способів управління державою реальним потребам, а також розчарування у задекларованих політичних ідеалах. Зміна тоталітаризму характеризується відсутністю єдності всередині правлячої еліти або появою сильної контреліти, для якої властива демократична віра. Навіть за умови зміни правлячої еліти на демократично налаштовану та наявності у народу демократичної віри встановлення демократії одразу є неможливим через відсутність соціального досвіду демократичних взаємодій, що зумовлює формування авторитаризму. Для демократизації цього режиму властива амбівалентність змісту політичної віри як на рівні індивідуальної свідомості, так і всередині соціальних груп, що спричиняє виникнення такого явища як "презентизм". На кожному етапі демократизації існує небезпека зупинки цього процесу, що обумовлюється зневірою та розчаруванням у принципах демократії як з боку правлячої еліти, так і народу;

вперше у вітчизняній науці здійснено моделювання залежності темпу демократизації від змісту вірувань правлячої еліти та народу, міри консолідованості еліти та домінуючої політичної культури народу (згідно типології Г. Алмонда і С. Верби). Встановлено, що демократизація буде прискореною за умови консолідованої політичної еліти, активістської культури та наявності демократичної віри у народу і еліти. Досить швидко відбуватимуться демократичні зміни за вищеназваних умов, але при домінуванні підданської культури у народу. При неконсолідованій еліті з домінуванням демократичних цінностей та наявності демократичної віри у народу демократизація може бути швидкою, сповільненою, повільною та зупиненою в залежності від типу політичної культури народу. Повільними зміни будуть при консолідованій еліті з демократичною вірю та підданською культурою народу з недемократичною вірою. В інших випадках демократизація зупиниться;

поглиблено аналіз механізму впливу політичної віри на процес демократизації як розгортання демократичного ідеалу та відповідної діяльності суб'єктів політики, що включає наступні етапи: виникнення та вербалізація політичного ідеалу; самоорганізація прихильників того чи іншого політичного ідеалу; ідентифікація індивідів з групою однодумців; активна діяльність по досягненню окресленого ідеалу; взаємопідтримка суб'єктів політики у реалізації спільних переконань; закріплення змін (інституційне оформлення нового політичного режиму); реалізація ідеалу, яка ніколи не здійснюється на практиці в повному обсязі;

встановлено залежність між змістом політичної віри, мірою консолідованості еліти, домінуючою політичною культурою та темпом демократичних перетворень в Україні, що полягає у зміні наступних моделей: відносно консолідована демократично налаштована правляча еліта у поєднанні з народом, для якого притаманна підданська політична культура та відсутність демократичної віри, що привело до повільних, проте демократичних перетворень у період президентства Л. Кравчука та першого терміну президентства Л. Кучми; відсутність єдності в середині правлячої еліти разом із підданською політичною культурою та недемократичною вірою народу, що детермінувало тимчасову зупинку демократизації під час другого терміну президентства Л. Кучми; наявність консолідованої правлячої еліти з недемократичною вірою в поєднанні з активістською політичною культурою демократично налаштованого населення призвели до зміни правлячої еліти - події так званої "помаранчевої революції"; неконсолідована правляча еліта з підданською політичною культурою демократично налаштованого народу спричинили повільні зміни - період правління В. Ющенка; консолідована еліта з недемократичними віруваннями та підданська культура народу з відсутністю демократичної віри обумовила призупинення демократизації після виборів 2010 року;

виявлено нові особливості функціонування механізму впливу політичної віри на демократизацію українського суспільства. До їх числа відносяться активізація політичної віри під час виборчих кампаній; відсутність єдності політичних переконань у середовищі правлячої еліти; розмитість розуміння змісту демократії. В результаті чого суспільство тривалий час перебувало на етапі виникнення та вербалізації політичного ідеалу. Лише наприкінці 2004 року громадяни об'єднались навколо демократичного ідеалу і відбувся перехід до етапу активної діяльності, проте вона не мала системного характеру та була недостатньо дієвою через відсутність взаємопідтримки суб'єктів політики у досягненні очікуваних змін. Все це перешкоджало інституційному оформленню демократії, спричинило розчарування у її цінностях та негативно вплинуло на демократичну трансформацію суспільства.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Висновки і основні положення дисертації можуть бути використані під час політичного прогнозування, для консультування політичних та адміністративних керівників. Сформульовані у дисертації теоретичні положення можуть використовуватись при викладанні таких дисциплін, як політологія, загальна теорія політики, практична політологія, для розробки спецкурсів з політичної культури, а також можуть слугувати підґрунтям для подальших досліджень цієї проблематики.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертації доповідалися й обговорювалися на міжнародних науково-практичних конференціях: "Дні науки філософського факультету" Київського національного університету імені Тараса Шевченка (2007, 2008, 2009, 2010 рр.); міжнародних наукових конференціях "Шевченківська весна" (2008, 2010 рр.); науковій конференції Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського "Актуальні проблеми філософії: суспільство, політика, культура" (21-24 квітня 2009 р.); Всеукраїнській науково-практичній конференції "Ціннісний вимір політичної діяльності: теорія і практика розвитку сучасного українського суспільства" (17-29 травня 2010 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження відображені у 12 авторських публікаціях, із них 4 - наукові статті, що надруковано у фахових виданнях, затверджених ВАК України, а також у 8 тезах наукових конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, шести підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг основної частини дисертації складає 192 стор. Список використаних джерел нараховує 238 найменувань на 21 стор.

1. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об'єкт, предмет, мета і завдання дисертації, охарактеризовано теоретико-методологічні засади дослідження. Висвітлено новизну, практичне значення одержаних результатів, викладено основні ідеї, що виносяться на захист, названо загальну кількість публікацій за темою дисертації, наведено відомості про структуру та обсяг роботи.

Перший розділ "Політична віра як об'єкт наукових досліджень" присвячений аналізу літератури, огляду західних і вітчизняних підходів до проблеми віри як чинника трансформації суспільства, а також з'ясовується сутність політичної віри, її основні види та функції, відмінність політичної віри від довіри.

У підрозділі 1.1. - "Розвиток досліджень феномену віри" зазначається, що проблема віри була об'єктом дослідження протягом багатьох століть. Значний внесок у дослідження феномену віри зробили такі мислителі, як Платон, А. Аврелій, П. Абеляр, М. Кузанський, Р. Декарт, Б. Паскаль, Д. Юм, І. Кант, Ф. Гегель, розглядаючи його у філософській площині.

Віру як психологічний феномен розглядали Ф. Ніцше, З. Фрейд, Е. Фромм, Г. Юнг, С. Московічі, відзначивши необхідність її функціонування як на рівні індивідуальної, так і колективної свідомості. Важливим є початок розгляду віри відокремлено від релігії. Цей аспект віри вперше почали розкривати Б. Рассел та К. Ясперс, зосереджуючись на її змістовному боці. Вони виокремлювали наукову та філософську віру відповідно. Німецький теолог П. Тілліх розглядав віру як стан всезагальної зацікавленості. М. Бубер описав віру у двох формах: як довіру та як визнання істинності без достатньої для цього підстави, причому вони мають місце як у релігії, так і в повсякденному житті.

Питання гносеологічного потенціалу віри розглядали у своїх роботах представники прагматичного напрямку у філософії: Ч. Пірс, В. Джеймс, Ч. Райт. Для них віра поставала як результат мислення. ЇЇ слід поділяти на релігійну та пізнавальну. Х.-Г. Гадамер стверджував, що віра входить до будь-якого акту пізнання. П. Рікер розумів віру як один із способів усвідомлення людиною своєї соціальності, як механізм співвіднесення об'єктивного та суб'єктивного.

С. Л. Франк стверджував, що вся життєдіяльність людини засновується на вірі та виокремлював віру-довіру та віру-знання. О. І. Введенський розглядав віру як упевненість, що виключає сумнів. Виокремлював наївну, сліпу, свідому та суєтну віру.

Вагомим доробком українських мислителів у розумінні сутності віри стали праці Фоми, Феодосія Печерського, Митрополита Іларіона, Климента Смолянича, Кирила Туровського, Данила Заточника, І. Вишенського, С. Зизанія, К. Т. Ставровецького, Й. Борецького, І. Копниського, І. М. Скворцова, Г. Сковороди, що були спрямовані на розкриття релігійних аспектів віри, а також на з'ясування її гносеологічного потенціалу. Політичні аспекти віри вперше на вітчизняному просторі почав досліджувати І. Франко, зазначаючи, що етнос може перетворитись у націю лише тоді, коли він вірить в ідею об'єднання та розвитку. В. І. Шинкарук розумів віру як спосіб сприйняття соціальної інформації, норм і цінностей та відносив її до категорій світогляду.

Відзначено, що у ХХ ст. посилився інтерес до вивчення нерелігійної віри, її соціальних і політичних функцій. Французький мислитель М. Гоше продемонстрував ґенезу політичної віри, формування якої пов'язував з секуляризацією суспільства та релігійною вірою.

Важливими з точки зору розуміння предмета дослідження та вивчення політичної віри як чинника демократизації суспільства є праці таких сучасних зарубіжних науковців, як В. Хамід "Епістемологія віри", Т. Зіолковського "Модуси віри", Р. Кунса "Прадокси віри та стратегії раціональності", П. Деніна "Демократична віра", Дж. Стура "Нове відкриття демократії", Р. Беллаха "Громадянська релігія в Америці". В рамках цих досліджень було виокремлено демократичну віру як необхідну умову становлення демократії.

На пострадянському просторі віра досліджується у таких напрямах: психологічному (Г. Н. Акімова, Ф. А. Хуснутдінова, Т. А. Казанцева, Р. М. Грановська, Д. В. Ольшанський, Т. П. Скрипкіна); філософському (С. Н. Малєєв, Л. А. Облова, В. Л. Соболєв, Л. В. Чупрій, Т. В. Ряховська, Є. Ю. Базаров); релігійному (А. Колодний, І. О. Предко, В. І. Лубський), політологічному (Ю. І. Аверьянов, Ю. І. Терещенко, А. Б. Міщенко).

Не применшуючи значення вищерозглянутих робіт, треба зазначити, що в них відсутні комплексні теоретичні дослідження політичної віри як чинника трансформації суспільства.

У підрозділі 1.2. - "Сутність, структура та функції політичної віри" політична віра представлена як сукупність особисто набутих, емоційно пережитих і визнаних політичних ідеалів, цінностей і норм поведінки, що виявляються у політичних переконаннях, очікуваннях і довірі. На політичній вірі ґрунтується авторитет владних структур, політичне лідерство та легітимація влади.

Також дисертантом виокремлено два підходи до визначення структури політичної віри. На основні структурно-функціонального підходу виокремлено структурні (когнітивний, афективний, установчий, ціннісний) та функціональні (соціальний, психологічний, компонент самовизначення) елементи політичної віри. Альтернативним є виокремлення предмета, змісту та способу (свідомий, несвідомий) вірування.

Класифікація політичної віри може здійснюватись на основі таких критеріїв, як спосіб вірування, домінуючий елемент у її структурі, ідеологічна спрямованість віри, уявлення про найоптимальніші способи здійснення влади, носій вірувань.

У залежності від домінування раціонального чи ірраціонального фактора виокремлено чуттєву віру, віру-міркування та розумну віру. На основі визначення домінуючого елемента в структурі віри виділено афективно-чуттєві, раціонально-пізнавальні та ціннісні вірування. За допомогою цих класифікацій стало можливим дослідження механізмів формування політичної віри.

Відповідно до ідеологічної спрямованості змісту політичної віри можна виокремити консервативну, ліберальну, соціалістичну, комуністичну та інші види віри. Згідно з уявленнями щодо найоптимальніших способів здійснення влади автор виокремлює демократичну та недемократичну віру. Залежно від носія, політична віра поділяється на індивідуальну та колективну, остання, у свою чергу, - на елітарну та масову. Визначено основні функції політично віри: стабілізаційна, санкціонуюча, регулятивна, евристична, компенсаторна та мотивуюча. Зазначено особливості політичної віри: вона не має власної психічної форми вияву, тому досліджується через вивчення політичних переконань, очікувань і довіри; потребує носія певних поглядів; є динамічним утворенням; містить в собі як раціональні, так і ірраціональні компоненти. Виникає внаслідок потреби в поясненні навколишньої дійсності.

У розділі виокремлено ряд відмінностей між політичною вірою та довірою, а саме: довіра спрямована на певний суб'єкт політики, а віра містить в собі як очікування щодо суб'єкта, так і сподівання реалізації певних ідеалів та ідеологічних програм; довіра виступає інтерсуб'єктивним (міжособистісним) явищем, у той час, як віра є інтрасуб'єктивною (внутрішньоособистісною); політична віра є більш стійким утворенням, ніж довіра. Обґрунтовано тезу, що політична віра і довіра є взаємовпливовими, але вони не детермінують одна одну. Проблема первинності віри чи довіри у дисертаційному дослідженні вирішується з огляду на процес соціалізації: на первинному етапі соціалізації довіра є первинною, а на вторинному - навпаки.

У другому розділі - "Демократичний потенціал політичної віри" розкриваються основні механізми формування політичної віри та її впливу на демократичну трансформацію як авторитаризму, так і тоталітаризму.

У підрозділі 2.1. - "Функціонування політичної віри в умовах трансформації тоталітаризму та авторитаризму" автор відзначає, що становлення недемократичних режимів зумовлене прагненням більшості зняти особисту відповідальність за політичний процес, що проявляється у визнанні авторитету вождя чи політичного лідера, а також у відсутності (ліквідації) інститутів громадянського суспільства; вірою у можливість встановлення порядку в державі за умови підтримання влади, що відображається у розширенні повноважень силових структур; вірою у необхідність забезпечення безпеки шляхом мілітаризації.

Характерними рисами тоталітаризму є: контроль держави над усіма сферами суспільства; функціонування державної ідеології та політичних міфів, що обумовлюють позитивне ставлення до майбутнього; спрямованість до перемоги; визначення спільного ворога; проголошення рівності всіх громадян даної країни. Сформовані у народу політичні вірування не суперечать одні одним, не виникає когнітивного дисонансу у пізнанні політичної дійсності.

Причини трансформації недемократичних режимів - це невідповідність функціонуючих способів управління державою реальним потребам, а також розчарування у задекларованих політичних ідеалах. Трансформації тоталітаризму в бік демократії завжди передує певна подія: поява або втрата політичного лідера, стрибок у технологічному розвитку, зміна способу виробництва чи модернізація, в результаті чого неможливе подальше використання встановлених методів здійснення влади. Політична віра еліти, в першу чергу, залежать від її інтересу, що зменшує вплив ірраціональної складової, на відміну від вірувань народних мас. Основним інтересом правлячої еліти є збереження влади, тому демократичні перетворення для неї є небажаними, а перехід відразу від тоталітаризму до демократії є практично нездійсненним. Зміна тоталітаризму характеризується відсутністю єдності всередині правлячої еліти, або появою сильної контреліти, для якої властива демократична віра. Навіть за умови зміни правлячої еліти на демократично налаштовану і наявності у народу демократичної віри встановлення демократії одразу буде неможливим через відсутність соціального досвіду демократичних взаємодій.

Перехід від тоталітаризму до авторитаризму передбачає розвінчання функціонуючих політичних міфів та формування нових уявлень про політичну дійсність. Факторами, що гальмують трансформацію тоталітаризму, є стійка політична віра, що сформована на основі такого афекту, як страх і необхідність змін у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Демократизація авторитаризму передбачає трансформацію переважно політичної сфери і відбувається легше, ніж зміна структур тоталітаризму. Суттєве значення має можливість прискорення переходу від авторитаризму до демократії через наявність елементів громадянського суспільства, існування незалежних від держави економічних інтересів, на основі яких можуть бути сформовані інтереси політичні.

У період трансформації недемократичних режимів у суспільстві функціонують два різновиди світосприйняття: один, що створювався правлячою елітою і поширювався шляхом пропаганди та політичної маніпуляції, та другий, що формувався у свідомості населення в результаті повсякденної діяльності та впливав на його поведінку. Виникала віра в суперечливі ідеї, переконаність у правильності як одного, так і іншого світорозуміння. Саме на цьому етапі трансформації з'являється плюралізм політичних ідей, а масовізований індивід починає набувати рис самостійної особистості.

Під час демократизації для широких мас стає характерним "презентизм", що полягає у прагненні жити сьогоднішнім днем, не враховуючи майбутнє і не ставлячи перед собою далекоглядних цілей. Домінуючі ідеї мають короткостроковий та ситуативний характер. У політичній поведінці стратегія підміняється тактикою, глобальні проблеми та загальне бачення політичних процесів залишаються поза увагою.

Для авторитарного режиму, що встановлюється у результаті трансформації тоталітаризму, спочатку властива ідейно роз'єднана політична еліта, що не сприяє швидким демократичним змінам. Важливою умовою трансформації є згуртована правляча еліта, яка усвідомлює необхідність демократичних змін. Незважаючи на пасивність народних мас, зміна авторитаризму буде досить швидкою при наявності демократичного ідеалу як у правлячої еліти, так і у народу. За аналогічної ситуації, але при відсутності демократичної віри у народу, демократичні перетворення будуть повільними або зовсім зупиняться через те, що навіть встановлені інститути демократії не зможуть функціонувати належним чином. Тому для правлячої еліти, що прагне демократичних перетворень, доцільним є докладання зусиль для формування демократичної політичної культури перед тим, як починати інституційні перетворення. На кожному етапі трансформації авторитаризму і тоталітаризму існує небезпека зупинки цього процесу, що спричинена розчаруванням у принципах демократії як з боку правлячої еліти, так і з боку народу.

У підрозділі 2.2. - "Механізми впливу політичної віри на демократизацію суспільства" зазначається, що складність дослідження віри як чинника демократизації, обумовлена зміною самої віри у процесі демократизації. Зміна змісту віри та сили переконання відбувається у результаті появи нових політичних інститутів, реалізації чи спростування очікувань. Вплив політичної віри на трансформацію суспільства визначається трьома чинниками: носієм вірувань, їхнім змістом і силою переконань.

Демократизація передбачає створення політичних інститутів, а також формування нових правил їх функціонування. Для формування демократичних політичних інститутів необхідне виконання наступної вимоги: принципи демократії повинні бути цінністю у даному суспільстві як для еліти, так і для народу. Політична віра впливає на мотивацію дотримання або порушення правил політичної взаємодії.

Розкрито сутність шести авторських моделей взаємозалежності змісту політичної віри та темпу демократизації відповідно до змісту вірувань правлячої еліти та народу, міри консолідованості еліти, домінуючої політичної культури. Типологія політичної культури Г. Алмонда і С. Верби включає три типи: паройкіальну, підданську й активістську. Громадянська культура є змішаним типом, тому не розглядається при моделюванні. На основі критерію носія політичної культури, останню поділено на елітарну та масову. Типологія культури Г. Алмонда і С. Верби використовується виключно для означення масової політичної культури, адже вона впливає на поведінку великих груп населення, в той час, як правляча еліта завжди є обізнаною з особливостями протікання політичних процесів у державі та займає активну позицію щодо них. Під наявністю демократичної віри розуміється переконання у необхідності встановлення демократичного політичного режиму, що має на меті функціонування реальних, змагальницьких виборів, реалізацію основних прав і свобод, наявність приватної власності та підприємницької діяльності в економічній сфері. Щодо шкали темпу демократизації, то вона складається з п'яти рівнів: прискорені зміни, швидкі, сповільнені, повільні та зупинка демократичних змін.

Вихідними умовами в першій моделі є наявність консолідованої політичної еліти та народу, зміст вірувань яких співпадає і є демократичним. У такому разі демократичні перетворення будуть досить прискорені за активістської культури та швидкими за підданської.

У другій моделі політична еліта консолідована та має демократичну віру, яка відсутня у народу з підданською політичною культурою. Тому, враховуючи можливості еліти впливати на народ, демократизація буде сповільнена через витрати часу для переконання народу в необхідності демократичних перетворень, але після певних змін вірування еліти та мас співпадатимуть, що сприятиме формуванню відповідних політичних інститутів та культури. Проте відсутність досвіду взаємодії влади та громадянського суспільства на демократичних засадах становитиме значну загрозу для трансформації політичної системи в цілому.

Третя модель визначається наявністю консолідованої еліти з недемократичним переконаннями, проте у народу наявна демократична віра. Якщо політична культура народу є активістсько-демократичною, а застосування репресій з боку влади є малоймовірним, тоді ситуація може розвиватись двома шляхами. В першому - правляча верхівка за допомогою маніпулювання, переконання та навіювання поступово змінюватиме вірування населення в бік обґрунтування авторитаризму. Такий розвиток подій буде характерним і в тому разі, коли народу притаманна підданська політична культура. Тоді у нього змінюватиметься зміст політичної віри і процес демократизації припиниться. В разі, якщо активістська культура населення є досить утвердженою та функціонують інститути демократії, то згодом представники еліти будуть змінені на тих, які підтримують демократичні ідеї.

У четвертій моделі за умови, якщо і консолідована еліта, і народ з підданською культурою не мають демократичної віри, тоді процес трансформації зупиниться (наприклад, шляхом обрання на демократичних виборах авторитарного правителя).

У п'ятій моделі політична еліта є неконсолідованою і віра кожної її частини за змістом відрізняється від іншої. Відбувається певне урівноваження прагнень всередині самої еліти і якісних змін може не відбутись. У цій ситуації вирішальну роль відіграватиме віра народу та його політична культура. Якщо вірування народу є демократичними, а культура активістською, то демократизація буде сповільненою через відсутність політичної волі в еліти до здійснення суттєвих змін, проте активістська культура народу сприятиме перетворенням.

Для останньої моделі властива зупинка демократизації через відсутність консолідованої еліти та демократичної віри у народу. Навіть якщо припустити існування демократичних сил в середині еліти, то відсутність активістської політичної культури не дає можливості сформувати демократію. Потяг до змін політичної еліти буде досить незначним через суперечки всередині неї самої, а загрози будуть аналогічними до другої моделі.

У механізмі впливу політичної віри на процес трансформації політичного режиму слід виокремити наступні етапи:

1) етап виникнення та вербалізації політичного ідеалу, що міг би об'єднати як частину населення, так і всіх громадян;

2) етап самоорганізації, на якому прихильники того чи іншого ідеалу можуть об'єднатись у своїх діях та планах. Він є досить важливим, адже демократичні перетворення передбачають активну діяльність суб'єктів політичного процесу. На даному етапі починають утворюватись такі інститути громадянського суспільства, як політичні партії, громадські організації, що є необхідним для становлення демократичного політичного режиму. В основі утворення цих інститутів знаходиться віра у певний політичний ідеал (якщо утворюється політична партія чи засновується рух) або віра у можливість реалізації власних потреб та інтересів (при утворенні громадських організацій);

3) етап ідентифікації себе з групою тих, хто має ті чи інші переконання - це приводить до того, що реалізація цього ідеалу сприйматиметься суб'єктами віри як власна самореалізація;

4) етап активної діяльності по досягненню окресленого ідеалу. Досить виснажливий етап для кожного суб'єкта політичного процесу. Саме від сили переконання та проходження попередніх етапів залежить результативність дій кожного політичного інституту. Активна діяльність є довготривалим процесом, що потребує акумулювання всіх зусиль та взаємопідтримки. Для правлячої еліти цей процес включатиме становлення інститутів демократії та забезпечення їх функціонування. В той час, як для народу, або громадянського суспільства (якщо воно вже сформоване), активна діяльність буде спрямовуватись на досягнення тактичних завдань: формування механізму захисту власних прав і свобод, а також контролю над діяльністю правлячої еліти;

5) етап взаємопідтримки у спільних переконаннях (є досить важливим, адже почалась виснажлива діяльність, а результати ще непомітні). На індивідуальному рівні це відбувається у процесі міжособистісної комунікації, а у відносинах "держава-громадянин" застосовується політична реклама та пропаганда. З боку правлячої еліти використання політичного маніпулювання та міфотворчості як механізмів формування політичної віри у народу є метою для забезпечення підтримки демократичних перетворень;

6) етап закріплення змін, що відбулись, полягає в інституційному оформленні нового політичного режиму. На цьому етапі вирішальну роль відіграє правляча еліта, адже вона має легалізувати ті зміни, що відбулись;

7) етап реалізації ідеалу - завжди є бажаним, але ніколи не здійснюється на практиці у повному обсязі. У контексті демократичних змін він передбачає ефективне функціонування інститутів демократії, реалізацію її принципів, забезпечення основних прав і свобод громадян.

У третьому розділі - "Політична віра у демократичних трансформаціях українського суспільства" розглядаються культурно-історичні та соціально-політичні фактори, що сприяли формуванню та падінню рівня підтримки влади зі сторони українського суспільства. Зазначено, що процес демократизації в Україні відбувався за принципом маятника: після президентства Л. Кравчука, за часів Л. Кучми спостерігалося відхилення у бік радянського стилю управління (до авторитаризму); за часів президентства В. Ющенка суспільство трансформувалось у бік розвитку демократії та її інститутів, а за В. Януковича знову спостерігаються ознаки формування авторитаризму.

У підрозділі 3.1. - "Роль політичної віри у становленні демократичних засад незалежної України" зазначається, що українцям в цілому притаманні такі риси, як кордоцентризм, індивідуалізм, толерантність, екзекутивність, персоналістична інституціоналізація, що значно вплинуло на формування змісту політичної віри. Після отримання незалежності у свідомості українців простежувалось нашарування власного національного менталітету та відображення суспільних практик тоталітарного періоду, що виявилось: у традиційному прагненні загальної матеріальної рівності і справедливості; міцній вірі в патерналістські зобов'язання держави перед громадянами; зневірі у спроможність громадян брати ефективну участь в управлінні державою; боязні рішуче діяти без дозволу керівництва та брати на себе відповідальність за зроблене; нетерпимості до неординарних політичних ідей та форм активності.

В Україні з часів Перебудови почалась трансформація політичного режиму, що передбачала проходження таких стадій: переоцінка існуючого стану суспільства та масштабів кризи, яка має системний характер; соціальна діагностика - пошук шляхів виходу із кризової ситуації; демонтаж старої системи, ліквідація її очевидних невідповідностей наявному стану суспільного розвитку та його тенденціям; нове самовизначення суспільства, висунення та обґрунтування шляхів подальшого розвитку.

Демократичні трансформації в Україні відбувались не лінійно, а спіралеподібно. Час від часу здійснювався перехід до стадії переоцінки існуючого стану суспільства, соціальної діагностики та демонтажу старої системи, де старим виступав попередній етап розвитку. Важливим є те, що демократичні перетворення розпочались завдяки реформам згори і на той час українське суспільство не було готове до отримання свободи. Проте зазначені перетворення стали можливими завдяки змінам як у свідомості правлячої еліти, так і в свідомості народу. Через відсутність механізмів впливу народу на прийняття політичних рішень, визначальну роль у формуванні курсу державного розвитку відігравала еліта. Прихильниками демократичних ідей була та частина еліти, яка або розчарувалась у принципах комуністичного устрою, або вважала їх неефективними для функціонування українського суспільства.

Зміст політичної віри українського суспільства у 90-х роках XX ст. являв собою мозаїчну картину, яку можна охарактеризувати як сукупність елементів марксистсько-ленінської, неоліберальної та націонал-патріотичної ідеологій, що вели боротьбу за провідне місце. Прийняття Конституції визначило основні орієнтири та суспільні цінності, що мали сформувати політико-економічну систему. Все це свідчило про завершення етапів переоцінки існуючого стану суспільства та соціальної діагностики і перехід до демонтажу старої системи.

Перший термін перебування на посаді президента України Л. Кучми, так само, як і Л. Кравчука, підпадав під другу модель взаємозв'язку темпу демократизації та змісту політичної віри, адже в цей час відбулось формування інститутів громадянського суспільства та їх закріплення на законодавчому рівні. Проте прагнення відносно консолідованої правлячої еліти до демократичних перетворень у поєднанні з підданською політичною культурою та відсутністю демократичної віри призводило до побудови фасадної демократії (до формального утворення демократичного режиму з функціонуванням принципів авторитаризму).

У розділі звертається увага на те, що інституційні реформи в багатьох випадках не функціонували через відсутність уявлення політичними акторами їхньої необхідності як реформ правил, які обирали альтернативні шляхи координації взаємодії між державою та недержавними партнерами. Неформальні практики існували та функціонували паралельно з формальними інститутами, блокуючи дії останніх.

Другий термін президентства Л. Кучми, не дивлячись на проголошені демократичні гасла, був спрямований на побудову авторитаризму. Протистояння з парламентом, відсутність консолідації в середині правлячої еліти, разом із підданською політичною культурою народу та недемократичною вірою, призвели до зупинки демократизації (шоста модель).

У підрозділі 3.2. - "Вплив політичної віри на трансформацію українського суспільства" розглядається роль політичної віри в процесі трансформації в українському суспільстві після подій 2004 року, що характеризується не тільки становленням демократії, але й відходом від реалізації її цінностей.

У 2004 році відбулась перша всенародна акція протесту, що не є характерним для українського суспільства з його пасивним індивідуалізмом та тяжінням до споглядання й адаптації. На цьому етапі відбулась самоорганізація суспільства та розгорнулась активна діяльність з метою встановлення принципів демократії у політичному житті. Щодо трансформаційного процесу, то ці події відповідали стадії демонтажу старої політичної системи, під якою вже розумілось правління Л. Кучми. Учасники акцій протесту ідентифікували себе з групою, яка прагнула до реалізації певного ідеалу, що дозволило перейти до стадії активної діяльності.

Для періоду "помаранчевої революції" характерною є третя модель демократизації, що передбачає наявність консолідованої правлячої еліти, у якої відсутня демократична віра та бажання змін. Через формування активістської політичної культури та демократичної віри народу, було реалізовано перший сценарій третьої моделі - зміна правлячої еліти шляхом масових заворушень. Відбулось нове самовизначення суспільства та обґрунтування подальших шляхів його розвитку, що не було в подальшому втілено в життя. Етап взаємопідтримки суб'єктів політичного процесу тривав виключно під час активності широких мас населення. Основними перешкодами у формуванні демократії були: відсутність єдності всередині самої політичної еліти разом із браком віри у реалізацію проголошених цілей, що не дозволило відбутись переходу до етапу закріплення змін.

Напередодні президентських виборів 2010 року маятник суспільного розвитку рухався у бік авторитаризму. Процес трансформації повернувся на стадію переоцінки існуючого стану. Після виборів демократичний процес розвивався за четвертою моделлю: консолідована правляча еліта з відсутньою демократичною вірою у взаємодії з розчарованим народом, для якого характерна підданська політична культура, де-факто зупинили демократичні перетворення в країні. У розділі надаються результати низки соціологічних досліджень для обґрунтування запропонованих положень.

Висновки

політичний авторитаризм тоталітаризм демократизація

У висновках підсумовані результати, отримані при проведенні дисертаційного дослідження, що полягають у наступному.

Віра протягом досить довгого проміжку часу виступала об'єктом досліджень в галузі філософії, релігієзнавства та психології, проте не було приділено належної уваги розгляду віри як чинника політичних трансформацій. В межах сучасної європейської традиції політична віра розглядається як така, що виникає на основі релігійної віри в результаті секуляризації суспільного життя. Американська традиція звертається до віри в політиці крізь призму концепту “громадянської релігії", користуючись поняттям демократичної віри, що може існувати як у лоні протестантизму, так і поза ним.

Політична віра є сукупністю особисто набутих, емоційно пережитих та визнаних політичних ідеалів, цінностей і норм поведінки, що виявляються у політичних переконаннях, очікуваннях та довірі. Вона містить як раціональні, так й ірраціональні компоненти, є динамічним утворенням, не існує відокремлено від суб'єкта, формується шляхом усвідомлення політичних процесів та зовнішнього впливу. До структури політичної віри слід віднести предмет та зміст віри, а також спосіб вірування. У залежності від конкретної ситуації політична віра виконує функції: стабілізаційну, санкціонуючу, регулятивну, евристичну, компенсаторну та мотивуючу. Відмінності між політичною вірою та довірою полягають у тому, що: довіра спрямована на певний суб'єкт політики, а віра містить в собі як очікування щодо дій суб'єкту, так і сподівання на реалізацію певних ідеалів та ідеологічних програм; довіра завжди передбачає наявність об'єкта довіри, яким виступає певний суб'єкт політики - вона має інтерсуб'єктивний характер, політична віра є індивідуальним явищем і потребує носія певних політичних поглядів, а також є більш стійким утворенням.

Класифікація політичної віри передбачає виокремлення: на основі критерію ідеологічної спрямованості - консервативної, ліберальної, соціалістичної, комуністичної та інших видів політичної віри; на основі уявлення про найоптимальніші способи здійснення влади - демократичної та недемократичної політичної віри; залежно від носія - індивідуальної та колективної; відповідно до суб'єкта політики - елітарної та масової; за рівнем усвідомлення - усвідомленої та неусвідомленої політичної віри.

Основними характеристиками тоталітарного політичного режиму є повний контроль держави над усіма сферами суспільства, функціонування державної ідеології та політичних міфів, що обумовлюють позитивне ставлення до майбутнього, спрямованість до перемоги, визначення спільного ворога, проголошення рівності всіх громадян даної країни.

Сформовані у народу політичні вірування не суперечать одні одним, не виникає когнітивного дисонансу у пізнанні політичної дійсності. Людина в тоталітарному суспільстві звільнена від прийняття політичних рішень, відчуває захист з боку держави та ідентифікує себе з нею. Тому трансформації тоталітаризму в бік демократії завжди передує певна об'єктивна подія: поява або втрата політичного лідера, стрибок у технологічному розвитку, зміна способу виробництва чи модернізація, в результаті чого неможливе подальше використання встановлених методів здійснення влади.

Політичні вірування еліти, в першу чергу, залежать від її інтересу, що зменшує вплив ірраціональної складової, на відміну від вірувань народних мас. Основним інтересом правлячої еліти є збереження влади, тому демократичні перетворення для неї є вкрай небажаними. Як наслідок, перехід відразу від тоталітаризму до демократії є практично нездійсненним. Зміна тоталітаризму характеризується відсутністю єдності всередині правлячої еліти або появою сильної контр еліти, для якої властива демократична віра. Навіть за умови зміни правлячої еліти на демократично налаштовану і наявності у народу демократичної віри встановлення демократії одразу буде неможливим через відсутність соціального досвіду демократичних взаємодій. Демократизація авторитаризму характеризується амбівалентністю змісту політичної віри як на рівні індивідуальної свідомості, так і всередині соціальних груп, що спричиняє утворення парадоксів демократії і такого явища як “презентизм". На кожному етапі демократизації авторитаризму існує небезпека зупинки цього процесу, що спричинена зневірою та розчаруваннями у принципах демократії як з боку правлячої еліти, так і народу.

Розкрито зміст шести авторських моделей взаємозалежності політичної віри та темпу демократизації відповідно до вірувань правлячої еліти та народу, міри консолідованості еліти, домінуючої політичної культури народу. Встановлено, що демократизація буде прискореною за умови консолідованої політичної еліти, активістської культури та наявності демократичної віри у народу і еліти. Досить швидко відбуватимуться демократичні зміни за вище названих умов, але при домінуванні підданської культури у народу. При неконсолідованій еліті з домінуванням демократичних цінностей та наявності демократичної віри у народу демократизація може бути швидкою, сповільненою, повільною та зупиненою в залежності від типу політичної культури. Повільними зміни будуть при консолідованій еліті з демократичною вірю та підданською культурою народу з недемократичною вірою. В інших випадках демократизація зупиниться.

Механізм впливу політичної віри на процес демократизації включає такі етапи: виникнення та вербалізація політичного ідеалу; самоорганізація прихильників того чи іншого політичного ідеалу; ідентифікація індивідів з групою однодумців; активна діяльність по досягненню окресленого ідеалу; взаємопідтримка у спільних переконаннях; закріплення змін (інституційне оформлення нового політичного режиму); реалізація ідеалу (він завжди є бажаним, але ніколи не здійснюється на практиці в повному обсязі).

Демократична трансформація передбачає не тільки створення нових політичних інститутів, а й утвердження правил їхнього функціонування. Інституційне формування демократії передбачає домінування відповідних цінностей у суспільстві та наявність віри у необхідність створення даних інститутів. Політична віра також впливає на мотивацію дотримання та порушення правил політичної взаємодії.

Проаналізувавши процес демократизації в Україні, слід зазначити, що він здійснювався за принципом маятника. По черзі змінювались наступні моделі взаємозв'язку змісту віри та демократизації: друга модель, що характеризується відносно консолідованою демократично налаштованою правлячою елітою у поєднанні з підданською політичною культурою, що призвело до повільних, проте демократичних перетворень - в період президентства Л. Кравчука та перший термін Л. Кучми; шоста модель, для якої властива відсутність консолідованості в середині правлячої еліти разом із підданською політичною культурою та недемократичною вірою народу, що детермінувало тимчасову зупинку демократизації під час другого терміну президентства Л. Кучми; третя модель з її першим варіантом розвитку - це консолідована політична еліта з недемократичною вірою в поєднанні з активістською політичною культурою демократично налаштованого населення призвели до зміни правлячої еліти - про що свідчить “помаранчева революція"; другий варіант розвитку п'ятої моделі (неконсолідована правляча еліта з підданською політичною культурою демократично налаштованого народу - спричинили повільні зміни) - період правління В. Ющенка; також для українського суспільства характерною була четверта модель (консолідована еліта з недемократичними віруваннями та підданська культура народу з відсутністю демократичної віри) - що призвело до зупинки демократизації в період президентства В. Януковича.

Активізація політичної віри відбувалась під час виборчих процесів. Значна частина українського суспільства вірила у передвиборчі обіцянки, тому довіра до керівників держави завжди була високою після виборів. Однак пізніше (з інтервалом в 1-2 роки) рівень підтримки вибраного курсу знижувався. Також слід відмітити відсутність єдності у політичних переконаннях у середовищі правлячої еліти, що гальмувало демократизацію. Проте, демократія, хоча і формально, але стала цінністю та ідеальною метою, в яку час від часу вкладався різний зміст. Відбувались інституційні зміни в структурі державного управління та громадянського суспільства, проте вони так і не почали працювати на користь демократичних ідей, що можна пояснити відсутністю досвіду їхнього функціонування. При цьому, досить швидко виникали нові неформальні практики взаємовідносин держави та громадянського суспільства, що розвивало корупційні схеми. Залишаючись у стані переходу, в українському суспільстві завжди домінувала харизматична легітимність влади, на відміну від раціонально-легальної, яка є необхідною умовою функціонування демократії.

Іншими чинниками, що перешкоджали трансформаційному процесу були: спекулювання на темі регіональних розбіжностей, що не дало можливості сформуватись національній ідеї та ідентичності; відсутність політичної волі у питаннях зміни парадигми соціалізації - держава не почала виховувати свідомих українців та формувати свій позитивний імідж як на внутрішньополітичній, так і на зовнішньополітичній арені. Щодо механізму впливу політичної віри на процес становлення демократичного режиму, то на різних етапах відбувалась корекція суспільно значущих цінностей та ідеалів, що позначилось на відсутності цілісної стратегії державного розвитку та неможливості переходу до наступного етапу демократичних перетворень. Хоча на деяких стадіях трансформації українського суспільства можна прослідкувати самоорганізацію громадян навколо демократичного політичного ідеалу і навіть перехід до етапу активної діяльності, проте це не мало системного характеру та було недовготривалим через відсутність взаємопідтримки у досягненні запланованих змін та зневірі у можливість досягнення окресленого ідеалу.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Супруненко О. М. Сутність та роль політичної віри в суспільстві / О. М. Супруненко // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна “Питання політології". - Харків, 2009. - № 839 - С. 163-169.

2. Супруненко О. М. Комунікаційні аспекти трансформації політичної віри в сучасному суспільстві / О. М. Супруненко // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. - Київ, 2009. - № 2. - С.159-164.

3. Супруненко О.М. Основні напрями та механізми впливу політичної віри на демократичну трансформації суспільства / О. М. Супруненко // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць . - К.: Віруан, 2010. - Випуск 36. - С. 390-398.

4. Косьмій О. М. Вплив політичної віри на демократичну трансформацію суспільства / О. М. Косьмій // Гілея: науковий вісник. Збірник наукових праць. - К.: Віруан, 2010. - Випуск 40. - С. 377-386.

5. Супруненко О.М. Роль віри в політиці / О. М. Супруненко // Дні науки філософського факультету - 2007: Міжнародна наукова конференція (18-19 квітня 2007): Матеріали доповідей та виступів. / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К.: Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет", 2007. -С. 101-103.

6. Супруненко О.М. Політична віра як складова політичних процесів / О. М. Супруненко // Шевченківська весна. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - К.: Логос, 2008. - Ч. 1. - С. 235-236.