Політична стратегія і тактика в умовах нестабільності суспільно-державного розвитку

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

НАН України

УДК 32.02: 01.8 (47)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Політична стратегія і тактика в умовах нестабільності суспільно-державного розвитку

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Мироненко Петро Володимирович

Київ 2009

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сучасна цивілізація отримала назву постіндустріальної або інформаційної. Однією з її базових характеристик є відчутне, у порівнянні з попередніми століттями, прискорення темпів змін, що супроводжують розвиток суспільства та обумовлюють посилення політичної, економічної, соціокультурної нестабільності. Тому цю стадію розвитку визначають як перехідну. Перехідний характер суспільно-державного розвитку більшості країн світу висуває перед науковцями та професійними політиками нові вимоги щодо подолання кризових явищ у всіх сферах життя суспільства шляхом переосмислення базових засад функціонування системи державної політики і державного управління. Саме система державного управління має відчутний вплив на політичну систему країни в цілому та на її політичні відносини, політичні процеси, політичні інститути зокрема.

Оскільки політика постає як концентрований вираз усіх аспектів суспільного життя, то державне управління забезпечує системне вирішення найбільш нагальних питань не лише політичного, але й економічного, соціального та духовного розвитку суспільства. Зважаючи на це, державне управління через впровадження ефективної політичної стратегії і тактики стає невід'ємним атрибутом забезпечення стабільного розвитку будь-якого суспільства. Політична стратегія і тактика виступають чинниками оптимізації функціонування системи державного управління, дозволяючи внести елементи визначеності щодо майбутнього перебігу внутрішньодержавних політичних процесів, надаючи достатній обсяг знань та альтернатив для того, щоб здійснювати керований вплив на політичні процеси, події та явища, забезпечуючи легітимацію політико-владної діяльності як засіб подолання політичної нестабільності.

Особливо актуальним є впровадження політичної стратегії і тактики для поставторитарних і посттоталітарних суспільств перехідного типу, в тому числі й для України. Специфікою суспільно-державного розвитку таких суспільств є те, що модернізаційні процеси у них супроводжуються радикальною трансформацією фундаментальних основ політичної системи та становленням нових елементів політичного життя. Адже поставторитарні та посттоталітарні суспільства тільки напрацьовують історичний, політичний і культурний досвід модернізації старих форм суспільного та державного життя. За цих умов створення ефективної політичної стратегії та успішне впровадження в життя заходів політичної тактики виступає як засадничий чинник оновлення системи державного управління на принципах демократизму. Пріоритетним стає прийняття та реалізація доцільних, обґрунтованих та ефективних державно-управлінських рішень, які враховуватимуть особливості національного розвитку на основі чітко визначеної політичної стратегії.

У сучасній Україні тільки робляться перші спроби ідентифікації цілей і пріоритетів національного розвитку, напрацювання позитивного досвіду формування політичної стратегії і тактики як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Водночас досвід перших кроків становлення національної системи державного управління засвідчує, що рівень політичної компетентності та відповідальності, якість підготовки довгострокових і короткострокових політичних стратегій та реалізації тактичних заходів є доволі низькими. Тому сьогодні можна вести мову лише про спроби здійснення ефективної державної політики. Отже, вироблення і здійснення політичної стратегії і тактики як системи заходів оптимізації політико-владної діяльності та подолання суспільно-державної нестабільності є однією з найбільш актуальних проблем національного державотворення.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема і зміст дисертаційного дослідження є складовою частиною комплексної науково-дослідної тематики Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України, що розроблялася у 2004 - 2008 рр., зокрема: «Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні (НДР 0102И002865), «Політичне лідерство на постсоціалістичному просторі: національний і регіональний аспект» (НДР 0105И000046), «Політичний клас в сучасній Україні: специфіка формування, тенденції розвитку» (НДР 0108И001417).

Мета та завдання дослідження. Метою дисертації є аналіз й узагальнення значення політичної стратегії і тактики як ефективних засобів подолання суспільно-державної нестабільності за умов перехідного розвитку.

Досягненню цієї мети підпорядковане вирішення наступних завдань:

- розкрити провідні концептуальні підходи щодо проблематики теоретико-методологічного обґрунтування політичної стратегії і тактики як системи засобів подолання нестабільності суспільно-державного розвитку, зважаючи на світові тенденції демократизації і модернізації сучасних політичних систем;

- виявити основні принципи, на яких має створюватися та здійснюватися політична стратегія і тактика в умовах підвищеної динаміки суспільно-політичного розвитку;

- обґрунтувати доцільність використання синергетичної методології як основи впровадження політичної стратегії і тактики за умов політичної нестабільності й перехідного характеру суспільно-державного розвитку;

- довести залежність ефективності політико-владної діяльності від забезпечення оптимальної ролі політичної стратегії і тактики у системі державного управління;

- дослідити процес прийняття та реалізації політичних рішень як важливий чинник оптимізації державного управління на основі розробки політичної стратегії і тактики;

- уточнити загальні принципи легітимації політико-владної діяльності за умов суспільно-політичної нестабільності;

- визначити характер теоретико-прикладного застосування конфліктологічної парадигми в контексті забезпечення стабільності соціально-політичного розвитку;

- проаналізувати проблеми і перспективи формування нової етнонаціональної ідентичності українського суспільства.

Об'єктом дисертаційного дослідження є політична стратегія і тактика як чинник оптимізації політико-владної діяльності.

Предметом дослідження є особливості застосування політичної стратегії і тактики як засобу подолання нестабільності в умовах перехідного етапу суспільно-державного розвитку.

Методологія дослідження. Процес наукового пізнання політичної стратегії і тактики перебуває на стику політології, юридичної науки, соціології та державного управління, тобто визначається чітко вираженим міждисциплінарним характером. Дисертаційне дослідження проводилося на принципах наукової об'єктивності та комплексності дослідження предмета, а також на основі тісного поєднання теорії та практики політичної стратегії і тактики. Саме це зумовило вибір загальних та спеціальних методів дослідження, до яких належать абстрактно-логічні методи пізнання (аналіз, синтез, дедукція, індукція), аналітичний, компаративістський, синергетичний, системний методи.

Методологічною основою дослідження стало використання системного аналізу, що зумовлюється специфікою проблематики, яка розглядається. Методи аналізу та синтезу дозволили дослідити загальні підходи у питаннях дослідження проблеми, а також виокремити моменти, які можуть обмежувати або заважати можливості застосування у практиці державного управління політичної стратегії і тактики. Аналітичний метод дозволив узагальнити комплекс проблем, які існують у сфері державного управління, насамперед перехідних суспільств, а також визначити позитивні наслідки від впровадження політичної стратегії і тактики до процесів державотворення. Особливе значення у проведенні дослідження мало використання синергетичної парадигми, згідно з якою розвиток суспільства має базуватися на принципах самоорганізації та саморегуляції, що є особливо важливим за умов політичної нестабільності.

Зазначені методологічні підходи дозволили у рамках поставленої проблеми дослідити науково-теоретичний і прикладний аспекти політичної стратегії і тактики та обґрунтувати їх значення в якості засобу підвищення ефективності функціонування сучасного суспільства. Джерельну базу дисертації становлять наукові праці сучасних вчених - політологів, правознавців, фахівців з державного управління, соціологів, філософів.

Наукова новизна одержаних результатів обумовлена комплексним дослідженням теоретичних та практичних аспектів здійснення політичної стратегії і тактики й визначенням їх ролі в забезпеченні ефективності та цілеспрямованості функціонування сучасного суспільства в умовах домінуючої політичної нестабільності перехідного етапу суспільно-державного розвитку. На цій основі автором дослідження обґрунтовано положення, що містять наукову новизну:

1. Аргументовано доцільність виділення політичної стратегії і тактики як нової сфери наукового знання й об'єкта наукового дослідження у царині політологічного аналізу. Доведено особливе значення цього напряму як ефективного ресурсу подолання суспільно-політичної нестабільності в умовах перехідного етапу становлення національної державності. Виявлено, що механізми врегулювання кризових явищ повинні стосуватися не лише суто політичної царини, а й відносин у соціальній, економічній, нормативно-правовій, культурній, ідейно-духовній сферах суспільного життя. Відповідно, система державної політики й управління у перехідний період має функціонувати як цілісний механізм, що поєднує в собі цілі становлення, розвитку, стабілізації держави й суспільства та означає надання пріоритетного значення засобам стимулювання, інформаційно-аналітичного супроводження, кадрового забезпечення та прогнозування політичних процесів.

2. Розкрито особливості наукового осмислення основних принципів політичної стратегії і тактики (акумуляційний, інноваційний, мобілізаційний, ціннісний та ін.) як важливих складових процесу державного управління. З'ясовано, що ефективне державне управління соціально-політичними процесами можливе лише за умови наявності у його суб'єктів навичок впровадження політичної стратегії і тактики, які виробляються на основі врахування сучасних досягнень методології синергетичного і мережевого підходів, інших нелінійних теоретико-методологічних парадигм та формують політичну компетенцію системи державного управління. Отже, методологія застосування політичної стратегії і тактики є тим індикатором, який засвідчує здатність всієї системи державної влади та управління вчасно реагувати на суспільні запити, аналізувати всі наявні складнощі, що супроводжують державотворчі процеси.

3. Запропоновано дослідницький підхід, в рамках якого узагальнюється досвід поєднання публічної стратегії (узгодження позицій різних політичних сил та центрів прийняття рішень) та елітарної стратегії (багатоскладові сценарії розвитку країни на основі поєднання зусиль вузького кола професійних політиків і державних управлінців) на основі формування стратегічної культури як необхідного рівня відповідності політичних прагнень викликам історичної та соціокультурної ситуації, а також подолання «тактичного плюралізму», що може суперечити досягненню поставленої мети. При цьому з'ясовано, що успішність системного застосування політичної стратегії і тактики значною мірою залежить від сприйняття запланованих заходів державно-політичними менеджерами, з творчого потенціалу яких постає раціональна бюрократія.

4. Доведено залежність процесу підготовки, прийняття та реалізації політичних рішень від стану впровадження політичної стратегії і тактики, що розглядається в зазначеному контексті як комплекс засобів та методів, орієнтованих на забезпечення персональної відповідальності за управлінські рішення, оптимальності політичних рішень, що передбачає обов'язкове залучення експертів до процесу їх вироблення та врахування цілого комплексу чинників як об'єктивного, так і суб'єктивного характеру. Поряд з цим, виявлено, що проблема прийняття політичних рішень в умовах нестабільності перехідної динаміки не може обмежуватись рамками процедурної демократії, зокрема, альтернативність розробки і застосування апробованого алгоритму при ухваленні політичного рішення не повинні заперечувати його як свідомий вольовий акт, спрямований на відображення корінних загальнонаціональних інтересів.

5. З'ясовано, що в умовах політичної нестабільності нагальною проблемою оптимізації системи державного управління виступає легітимація політико-владної діяльності, яка має забезпечуватися через зростання рівня ефективності управлінської діяльності на всіх рівнях її функціонування. Доведено, що для суспільств, які перебувають у стані суспільно-політичної нестабільності, необхідним є розгляд проблеми легітимації як евристичного феномена, що вимагає дослідження не лише його сутності, а й чинників, які впливають на його основні характеристики: 1) динаміки рівня довіри з боку громадян до виборів як базової демократичної процедури, до політичних лідерів, структур та інститутів, ефективності їх діяльності; 2) якості державної влади, здатності політиків забезпечувати баланс суспільних інтересів на загальнонаціональному, регіональному й місцевому рівнях; 3) функціонального й операційного збалансування структур політичного керівництва і державної служби через свободу управлінського маневру, контроль за виконанням рішень, механізми зворотнього зв'язку.

6. У процесі дослідження виявлено, що українському соціуму притаманна конфліктна симптоматика, яка не лише глибоко вкорінена в соціальну буттєвість, а й поглиблюється внаслідок трансформаційних процесів та реформаторських зусиль правлячої еліти. Переживаючи нелегкий період трансформації, українське суспільство залишається політично нестабільним, соціально неструктурованим, розколотим регіонально, і тому зберігається небезпека виникнення деструктивних конфліктів. Звідси постає необхідність узгодженої взаємодії наукової та праксеологічної складових конфліктної феноменології. Гармонійність взаємозалежності, вміле використання здобутків зазначених напрямів набуває ознак визначального фактора для співробітництва як науковців-теоретиків у галузі конфліктології, так і політиків-практиків. Поряд з цим, з'ясовано, що, на відміну від звичайного врегулювання, спрямованого переважно на впорядкування фізичної взаємодії сторін, стратегія розв'язання конфлікту, по-перше, застосовується в межах його латентного розгортання; по-друге, орієнтована на трансформацію всіх елементів структури конфліктної поведінки опонента - його мети, конфліктних установок і дій. Розв'язання конфлікту має на меті усунення причин, що лежать в основі конфліктної симптоматики, з метою запобігання латентного провокування насилля.

7. Систематизовано досягнення етнополітології, орієнтовані на формування нової політичної ідентичності української нації. З'ясовано, що різка зміна соціальних нормативів та ідеалів або їх цілковита відсутність призводить до того, що більшість членів суспільства перестають відчувати свою причетність до даного соціуму; відбувається радикальне відчуження індивідуального від соціального, внаслідок чого нові соціальні норми й цінності відкидаються, а замість конвенційних інструментів досягнення індивідуальної та суспільної мети висуваються суспільно-деструктивні вузько корпоративні, індивідуально-егоїстичні або й протиправні. Сьогодні коректніше вести мову не про українську політичну націю, а хіба що про дисперсну поліетнічність України, яка потребує значних зусиль - спочатку інтенсивних науково-теоретичних, а згодом адекватних прикладних - з метою перетворення аморфної, гетерогенної поліетічності в гомогенну українську націю, консолідовану на ефективних, перспективних і прийнятних для широкого загалу принципах, цінностях і цілях. Закріплення у самосвідомості консолідуючого парадигмального вектора дасть можливість створити єдині підходи до осмислення та оцінки стану справ нації, визначити стратегічні напрями її розвитку. Йдеться про наявність національної ідеологічної концепції, практичної свідомості нації, спрямованої на її самореалізацію, в тому числі й у сфері державотворення.

Теоретичне і науково-практичне значення отриманих результатів полягає у тому, що вони створюють базу для подальшого вивчення і поглибленого дослідження системи державного управління в цілому та політичної стратегії і тактики зокрема, перспектив їх практичного застосування в контексті державотворчих процесів, насамперед у побудові довгострокових програм національного розвитку, оптимізації та раціоналізації внутрішньополітичної діяльності держави та пошуку оптимальних шляхів подолання нестабільності суспільно-державного розвитку.

Положення і висновки дисертації можуть бути використані для розробки національної стратегії розвитку України та підвищення ефективності державного управління. Результати дослідження також можуть бути використані при підготовці навчальних курсів з політології, державного управління, соціології.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження були оприлюднені автором у виступах та публікаціях на наступних наукових форумах: науковому семінарі «Інститут президентства в сучасній політичній системі України» (Київ, 18 квітня 2006 р.); круглому столі «Розвиток політичної системи та системи державного управління» (Київ, 23 листопада 2006 р.). Окремі наукові положення дисертаційної роботи було використано при підготовці Експертної доповіді «Україна в 2006 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспективи розвитку», виконаної в межах реалізації комплексного наукового проекту «Проект щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України»; в Концепції «Гуманітарна політика у збройних силах та інших військових формуваннях України»; в аналітичних довідках для Президента України «Принципи структурно-організаційного забезпечення діяльності Президента України» та «Ідеологія як стратегія формування державної політики, модернізації політичної влади та суспільних відносин».

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є науковою розробкою, що спирається на концептуальні підходи зарубіжних і вітчизняних дослідників та особистий досвід автора щодо осмислення проблем і перспектив сучасного розвитку України. Висновки і положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Публікації. Основні положення, результати та висновки дисертаційної роботи апробовані в 7 публікаціях у фахових наукових виданнях з політичних наук.

Структура та обсяг роботи. Специфіка проблем, що стали об'єктом даного дослідження, та їхня різноманітність зумовили загальну логіку і структуру роботи. Дисертація складається із вступу, двох розділів, семи підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 209 сторінок, з них 29 - список використаних джерел, що включає 286 найменувань, з яких 30 - іноземною мовою.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується сучасний стан її наукової розробленості, зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету і завдання, об'єкт та предмет дослідження; характеризуються методологічна основа, наукова новизна одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення; подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.

Розділ 1. «Теоретико-методологічне обґрунтування стратегії і тактики як системи засобів подолання нестабільності суспільно-державного розвитку» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню поняття політичної стратегії і тактики, джерельної бази його осмислення, ролі цієї системи управлінських засобів у контексті подолання політичної нестабільності перехідного суспільно-державного розвитку та забезпечення позитивної функціональної динаміки в системі державного управління.

В сучасному світі постійні зміни та трансформації стають нормою соціополітичного життя суспільства та держави. За таких умов нагальною вимогою до системи державної влади та управління стає потреба у забезпеченні оптимізації процесів політико-владної діяльності. Важливими її складовими є політична стратегія і тактика, значення яких зростає в ситуаціях нестабільного суспільно-державного розвитку.

У своєму дослідженні автор спирається на досягнення західної політичної науки, зокрема, на праці таких вчених як В. Адамскі, Дж. Бергер, М. Бесінджер, З. Бжезінський, О. Вайдегрін, М. Велзер, Є. Вятр, Л. Гайда, Дж. Гібсон, Р. Далтон, Д. Дерлоу, М. Доган, С. Дубе, М. Дюверже, Ч. Ендрейн, Р. Інглегарт, Г. Колодко, О. Лафонтен, Д. Мартін, Р. Патнем, Р. Роуз, Г. Саймон, Дж. Сарторі, М. Соленберг, Д. Стоун, А. Турен, Ф. Хайєк, Р. Шварценберг, П. Штомпка та ін.

У з'ясуванні: 1) загальних аспектів визначення політичної стратегії і тактики автор спирався на праці вітчизняних дослідниківТ. Алексєєвої, І. Антоновича, В. Афанасьєва, В. Бабкіна, О. Бабкіної, В. Баркова, О. Бойка, К. Боришполець, В. Василькової, Д. Видріна, В. Ворони, Б. Гаврилишина, В. Горбатенка, А. Данілова, О. Долженкова, С. Катаєва, В. Кирика, А. Коваленка, В. Кременя, А. Кудряченка, І. Кураса, Б. Курашвілі, А. Медушевського, С. Наумкіної, А. Панаріна, Ю. Пахомова, Г. Почепцова, Ф. Рудича, Л. Сморгунова, В. Тертички, В. Токовенка, В. Цвєткова, В. Чиркіна, Ю. Яковця; 2) досвіду оптимізації процесу підготовки та реалізації політичних рішень - В. Бакуменка, О. Валевського, В. Горбатенка, А. Дєгтярьова, Б. Кухти, Ю. Мірошниченка, О. Шаяна; 3) легітимації політико-владної діяльності як засобу подолання політичної нестабільності - О. Кокорської, А. Колодій, М. Поліщука, В. Полохала, Т. Ріктор, С. Рябова, Ф. Шульженка; 4) конфліктологічної складової в контексті забезпечення стабільності соціально-політичного розвитку - М. Косолапова, В. Котигоренка, Б. Краснова, М. Лєбедєвої, М. Павловського; 5) проблем і перспектив формування нової етнонаціональної ідентичності українського суспільства - О. Антонюка, О. Картунова, І. Кресіної, Л. Нагорної, М. Михальченка, Н. Пелагеші, М. Степика.

Успішність й ефективність реалізації заходів політичної стратегії і політичної тактики багато в чому залежить від цілого комплексу умов, серед яких необхідно виділити визначення ієрархії стратегічних цілей з урахуванням тактичних політичних завдань. Окрім того, суттєвим чинником забезпечення оптимізації політичної стратегії і тактики виступає політична компетентність державної політики і державного управління. Функціонування системи державного управління може бути лише тоді ефективним, коли рівень політичної компетентності дозволяє державній владі та державному управлінню не порушувати основи соціального життя.

Політична стратегія розглядається автором як комплекс управлінських заходів, спрямований на створення системи політичного управління, яка формує простір для творчого діалектичного й програмно-політичного визначення напрямів розвитку суспільства та функціонування інститутів держави у визначеній перспективі. Стратегія реалізується в теоретичних підходах до певної проблеми та в рамках діяльності державних органів, програмах політичних партій, політичних еліт і лідерів й має відношення до загальної мети державного управління. Політична тактика - доповнюючий стратегію оперативний елемент формування суспільно значимої діяльності, що створює організаційні умови для високоефективної реалізації короткострокових програм і завдань соціального розвитку. Головною вимогою до політичної тактики є її гнучкість, здатність адекватно реагувати на зміни зовнішнього середовища. До об'єктів політичної стратегії і тактики належать розвиток політичної системи та її інститутів; пізнання механізмів виникнення, ескалації і запобігання політичних конфліктів; з'ясування характеру і завдань у сфері трансформації політичних відносин; підготовка політичних рішень та аналіз їхніх можливих наслідків; виявлення і використання динаміки інформаційного розвитку; реалізація політики реформ у різних сферах суспільного розвитку.

З метою забезпечення ефективності функціонування політичної системи важливо поєднувати публічну та елітарну стратегію. Публічна стратегія є своєрідним соціальним договором, який забезпечує на певний період узгодження позицій різних політичних сил та центрів прийняття політичних рішень. Запит на елітарне стратегування з'являється тоді, коли стає зрозуміло, що публічна стратегія здатна забезпечувати лише мінімальну рівновагу та відповідні темпи економічного зростання. Елітарна стратегія спрямована на забезпечення трьох провідних цілей суспільно-державної модернізації; 1) відтворення та розвитку національної ідентичності; 2) збереження територіальної цілісності держави; 3) визначення стратегічних пріоритетів країни у світовому контексті.

Блок політичної стратегії має бути спрямований на забезпечення ефективного політичного управління, а заходи політичної тактики - бути основою успішності державного управління. Саме цілісність та взаємоузгодженість блоків політичної стратегії і політичної тактики виступають однією з найважливіших умов успішності реформування системи державного управління в цілому та окремих її складових. Сучасний світ, зважаючи на домінуючі загальноцивілізаційні тенденції розвитку, перебуває на перехідному етапі. Тому здатність управляти соціально-політичними процесами суспільства вимагає від системи державної влади та управління будь-якої країни не лише оперативності, а й ефективності. Це, у свою чергу, передбачає вироблення у суб'єктів державного управління необхідних навичок та методів. Подолання кризових явищ та забезпечення стабільності у країнах на перехідному етапі розвитку спрямоване не лише на суто політичну царину відносин, але й на відносини у соціальній, економічній, нормативно-правовій, культурній, ідейно-духовній сферах життя суспільства, тобто вона має системний характер. Отже, політична стратегія і тактика за умов перехідного суспільно-державного розвитку та посилення кризових явищ має враховувати необхідність модернізації всіх сфер життєдіяльності суспільства, а не лише політико-державної. Забезпечення цілісності здійснення політичної стратегії і тактики є неможливим без здійснення реформування самої системи державної політики і державного управління.

Розділ 2. «Механізми забезпечення ефективності суспільно-державного розвитку: світовий досвід і Україна» містить чотири підрозділи та присвячується систематизації досвіду забезпечення політичних рішень, висвітленню напрямів легітимації політико-владної діяльності, утвердженню конфліктної феноменології як засобу забезпечення стабільності соціально-політичного розвитку, висвітленню проблем і перспектив формування нової етнонаціональної ідентичності українського суспільства.

Однією з найбільш важливих сфер функціонування системи державного управління є царина підготовки, прийняття та реалізації політичних рішень. Варто вести мову не про правильність чи неправильність рішень, а саме про їх оптимальність з точки зору функціонування політичної системи країни в цілому та апарату державного управління зокрема. До основних проблем, які визначають стратегічну перспективу прийняття політичних рішень, належать: 1) чітке визначення критеріїв оцінки потенційних рішень, спрямованості їх альтернативних варіантів; 2) застосування процедури консенсусу з урахуванням загальнонаціональних та групових інтересів; 3) забезпечення відкритості до змін на основі опертя на стійку систему політико-правових цінностей; 4) убезпечення від прагнення деяких політичних та фінансових кіл до лобіювання тих чи інших норм, процедур, ресурсів, напрямів діяльності, управлінської ієрархії; 5) гармонізація довгострокових та короткострокових цілей, планів, програмних положень.

За умов надзвичайного прискорення темпів політичного, економічного, соціокультурного життя суспільства ще однією нагальною проблемою забезпечення оптимізації системи державного управління виступає легітимація політико-владної діяльності. Як засіб подолання політичної нестабільності та кризових явищ суспільно-державного розвитку вона має забезпечуватися через зростання рівня ефективності діяльності системи державного управління на всіх рівнях його функціонування.

Основою ефективного функціонування держави в контексті забезпечення легітимності державного управління є побудова стратегії за схемою «інформація - інтелект - інновації». Ефективність державної діяльності й управління вирішальною мірою залежить від того, наскільки збалансовані функції політичного керівництва і державної служби, наскільки розроблені механізми дають можливість для реалізації цих функцій. Подолання наявної в Україні кризи легітимності влади можливе за умови: 1) створення ефективної взаємодії з найбільш активними у політичному відношенні соціальними групами, налаштованими на конструктивну діяльність, забезпечення на державному рівні постійної уваги до настроїв в інтелектуальному та студентському середовищі; 2) концентрація сил, які скріплюють політичну систему й послаблення імпульсів, здатних її зруйнувати до поворотного моменту її трансформації; 3) створення під егідою і за сприяння держави нової, науково вивіреної модернізаторської ідеології, співзвучної настроям мас, здатної інтегрувати різноспрямовані групові інтереси; 4) забезпечення зворотнього зв'язку влади й суспільства, створення чіткої структури влади, здатної адекватно відобразити народне волевиявлення, покласти край політичним іграм, інтригам, політиканству.

Сучасному українському соціуму притаманна конфліктна симптоматика, яка не лише глибоко вкорінена в соціальну буттєвість, а й поглиблюється внаслідок трансформаційних процесів та реформаторських зусиль правлячої еліти. Переживаючи нелегкий період трансформації, українське суспільство залишається політично нестабільним, соціально неструктурованим, розколотим регіонально, і тому зберігається небезпека виникнення деструктивних конфліктів. Звідси постає необхідність узгодженої взаємодії наукової та праксеологічної складових конфліктної феноменології. Гармонійність взаємозалежності, вміле використання здобутків зазначених напрямів набуває ознак визначального фактора для функціонування як науковців-теоретиків у галузі конфліктології, так і політиків-практиків: якщо перші не можуть залишати поза увагою емпіричний матеріал суспільно-політичного досвіду других, то другим не слід ігнорувати наукові висновки перших, інакше вони потраплятимуть під вплив волюнтаризму, що негативно позначатиметься на ефективності політичного менеджменту, особливо на стадії широкоформатних суспільних перетворень.

На сьогодні відсутній єдиний погляд щодо загального методологічного підходу, який доцільно покласти в основу вивчення конфліктів. Природа конфлікту аналізується багатьма дисциплінами, кожна з яких вивчає конфліктну симптоматику з погляду власних методологічних підходів. Одні дослідники наполягають на перевагах соціологічного, другі - психологічного, треті - кіберетичного, семантичного та інших методів. Що ж стосується міждисциплінарних напрямів дослідження, то в більшості з них усе ж превалюють методи якоїсь однієї дисципліни. Розв'язання конфлікту в сучасних умовах передбачає застосування системної стратегії, спрямованої на усунення причин конфлікту шляхом обмеження або трансформації конфліктної ситуації і прийняття рішення, яке влаштовує всіх учасників конфлікту. На відміну від врегулювання, стратегія розв'язання, по-перше, застосовується в межах латентного конфлікту, по-друге, вона спроможна на зміну всіх елементів структури конфліктної поведінки опонента - його мети, конфліктних установок і дій. Розв'язання конфлікту має на меті усунення причин, що лежать в основі конфліктної симптоматики, щоб вони не призвели до латентного повернення насилля.

Молодій Українській державі вдалося вчасно визначити засади етнополітики та створити систему регулювання етнонаціональних процесів, що сприяло подальшій консолідації української нації. Тобто були визначені необхідні основи для забезпечення єдності та цілісності України у нових історичних умовах, узгодження загальнодержавних інтересів та інтересів усіх етносів, розвитку їхньої культурної, мовної та релігійної самобутності. Однак, українському суспільству ще належить пройти значний шлях у напрямку становлення консолідованої української політичної нації.

Ключовим аспектом ефективності державотворення є усвідомлення нацією консолідуючого парадигмального вектора і перспективного цілепокладання. Закріплення його у самосвідомості дає можливість створювати єдині підходи до осмислення та оцінки стану справ нації, прогнозувати стратегічні напрями її розвитку. Йдеться про наявність національної ідеологічної концепції, певної практичної свідомості нації, спрямованої на її самореалізацію, в тому числі й у сфері державотворення. Оскільки таких цілеспрямованих і продуктивних устремлінь у галузі національної ідеології та ідеології державотворення у нас досі практично не існує, то це негативно позначається і на внутрішній, і на зовнішній політиці країни.

Індивід, віддаючи перевагу тому чи іншому місцю в соціальному просторі, обирає для себе певну ідентичність. Однак в умовах непостійного світу, в якому перманентно змінюються соціальні ролі й зв'язки, коли сьогодні найпопулярнішим, найпрестижнішим і найактуальнішим виявляється один щабель на соціальній драбині, а завтра - зовсім інший, індивід не має гарантій, що його соціальне становище згодом буде таким же престижним, прибутковим і загалом соціально значущим. Саме з цієї причини людина скоріше підсвідомо, ніж свідомо, обирає для себе найбільш стійку з усіх можливих у таких випадках приналежність - етнічну ідентифікацію, а проблема розуміння, функціонування й розвитку етнічного феномену набуває ознак однієї з найбільш актуальних у сучасній політичній науці й суспільній практиці українського суспільства.

Цінності та ціннісні орієнтації є основними категоріями, які сутнісно структуризують і формують (формалізують) етнічну ідентифікацію. Цінність - компонент соціальної системи, наділений особливим значенням в індивідуальній і суспільній свідомості. Цінності слугують своєрідним масштабом оцінки соціально-політичної дійсності. Вони не притаманні суб'єкту від природи, а характерні лише для носіїв певних соціальних функцій і відносин. Більшість дослідників схиляються до думки, що українська національна ідентичність в ціннісному плані проходить складний і суперечливий процес становлення. Нині її ознаками є амбівалентність суспільної свідомості, брак консенсусу стосовно базових цінностей, етно-психологічні та мовно-культурні деформації у свідомості. Таку ситуацію ускладнюють розриви у загальнодержавному комунікативному просторі внаслідок суперечностей у мовній, ідеологічній сферах; брак історичних знань або їх викривлене тлумачення і, як наслідок цього, слабкість ідеологічної основи для формування національної ідентичності; деформації національної і громадянської свідомості, соціальної структури суспільства та невиразність соціальної ідентифікації в умовах послаблення суспільства та конструктивних його частин.

Ефективне подолання конфліктної складової становлення нової ідентичності української нації пов'язане з формуванням системного базису для етносоціокультурного діалогу в Україні. Цього можна досягти лише засобом формування консолідуючого вектора перспективного цілепокладання. Мова йде про необхідність залучення солідаризаційного потенціалу національної ідеї. На жаль, попри самоочевидність сформульованого завдання помітних практичних успіхів у цій сфері виявити не вдається. Тому не зайвим буде перехід від абстрактних теоретизувань до практичних методів і методик реалізації потенціалу національної ідеї.

У Висновках систематизовано результати представленого дослідження, які дозволяють вписати чинники формування політичної стратегії і тактики у проблемне поле теоретичної та прикладної політології, створити підґрунтя для подальшого дослідження цієї важливої теми й визначити напрями практичної реалізації найважливіших здобутків дисертаційної роботи.

1. Зміна характеру динаміки цивілізаційних процесів у сучасному світі висуває вимоги щодо нагальної необхідності суттєвих зрушень у функціонуванні політичної системи кожної окремої країни, яке має спиратися на ефективне державне керівництво й управління. Останні мають функціонувати на основі впровадження політичної стратегії і тактики, що спирається на встановлення системних цілей, ідеалів та цінностей, створення довгострокових програм суспільно-державного розвитку, формулювання політичної доктрини держави. Особливого значення вимоги необхідності впровадження політичної стратегії і тактики набувають за умов перехідного стану розвитку держави, що передбачає оптимізацію подолання кризових ситуацій у перебігу політичних, соціально-економічних та соціокультурних процесів. політичний стратегія тактика нестабільність

2. Суспільства, що трансформуються, є конфліктогенними, тому для них особливо актуальною виступає проблема конструювання комплексу заходів політичної стратегії і тактики. Система державної політики й управління у перехідний період повинна функціонувати як цілісний механізм, що поєднує в собі цілі становлення, розвитку й стабілізації держави та суспільства. Вимоги політичного й економічного реформування спричиняють значні трансформації форми державно-управлінської діяльності, регулювання суспільних відносин. Без підвищення функціональної результативності роботи державного апарату не можна вести мову про суспільно-державний розвиток, а тим більше про його стабілізацію. Це, у свою чергу, передбачає вироблення у суб'єктів державного управління необхідних навичок та методів. Останнім часом найбільш ефективним методом державного управління на перехідному етапі суспільно-державного розвитку стає синергетичний, який дозволяє найбільш об'єктивно, швидко і без значних втрат спрогнозувати подальший розвиток соціально-політичних процесів як всередині країни, так і поза її межами.

3. Методологія впровадження в життя політичної стратегії і тактики є тим індикатором, що засвідчує здатність всієї системи державної влади та управління вчасно й адекватно реагувати на суспільні запити, тверезо аналізувати складнощі, що супроводжують кризові явища суспільно-державного розвитку. Для аналізу в суспільних науках часто використовуються теоретичні класифікаційні підходи, схеми та моделі. Особливість методології впровадження політичної стратегії і тактики полягає в тому, що запорукою успішності державного управління виступає оптимальне поєднання масштабних і кінцевих цілей державної політики з вирішенням поточних завдань, і, навпаки, вирішення необхідної кількості поточних завдань сприяє формуванню нового якісного стану системи державного управління в цілому. Отже, необхідно не протиставляти політичну стратегію і тактику, але і не ототожнювати їх. Має бути забезпечена відповідність між цілями, що висуваються (вони є важливою складовою політичної стратегії), та засобами їх досягнення (тобто виявом політичної тактики). До того ж, варто враховувати при виробленні політичної стратегії і тактики, що вони мають носити об'єктивний характер, інакше система державного управління втрачає свій раціональний зміст та перетворюється у засіб волюнтаристської політики.

4. Політологічний аналіз політичної стратегії і тактики покликаний виявити загальні закономірності багатовекторного (політичного, економічного, соціокультурного тощо) розвитку держави. Такий аналіз базується на дотриманні принципів науковості, полідисциплінарності (оскільки передбачає як політологічні дослідження, так і теоретико-практичні пошуки у царині державного управління, правничої науки, соціології, економіки), надособовості (деперсоніфікованості) та поліварантності (політична стратегія і тактика повинні надавати такі рекомендації, що пропонують можливі альтернативи державного розвитку).

5. Однією з найбільш нагальних вимог сьогодення постає необхідність формування стратегічної культури і стратегічного мислення, які будуть сприяти формуванню оптимальних політичних рішень з метою підвищення легітимності та легальності існуючого політико-владного режиму держави. Політична стратегія і тактика є державницькою потребою, оскільки визначає пріоритети і цілі державної політики. Державне управління може бути ефективним лише за умов постійних змін, постійного вдосконалення не лише самої цієї системи, але й суспільного життя загалом. Втілення стратегії і тактики як системи управлінських заходів є складним завданням не лише для органів державної влади й управління, а й для громадянського суспільства. Адже таке суспільство для успішної реалізації цих завдань має на рівні масової свідомості бути політично, соціально та культурно готове для сприйняття стратегічних проектів, виступаючи у модернізаційних процесах не як об'єкт суспільно-політичних перетворень, а в якості суб'єкта діалогу між владою і громадянами. До того ж, і перед самою державною владою постає вимога високого рівня політичної компетентності, відповідальності і готовності до налагодження такого діалогу, а також «політичної мужності» приймати не завжди популярні рішення заради досягнення стратегічної мети суспільно-політичного розвитку.

6. Політичні рішення відіграють у суспільстві надзвичайно важливу роль, оскільки є результатом діяльності суб'єктів державного управління і спрямовані на вирішення проблем державного рівня. Однією з вимог оптимізації процесу підготовки й реалізації політичних рішень, на переконання дисертанта, виступає необхідність їх орієнтації на майбутнє з врахуванням якомога більшого числа альтернативних стратегій розвитку суспільства в цілому або окремих сфер його функціонування. Саме взаємоузгодженість етапів підготовки, прийняття та реалізації політичних рішень визначає ступінь їх оптимальності та відповідність прийнятих рішень стратегічним цілям розвитку суспільства. Значення політичних рішень полягає в тому, що саме вони визначають подальше життя держави і суспільства, виступаючи своєрідним критерієм ефективності функціонування всієї системи державного управління в цілому. Таким чином, основною формою існування управлінської системи держави, особливо за умов інституціональної і процедурної демократії, є налагоджена система ієрархії політичних рішень. Оптимальність, тобто ефективність та результативність, політичних рішень визначається необхідними й достатніми їх якістю та кількістю, що забезпечують відповідний потенціалу об'єкта управління організаційний простір для функціонування системи державної влади й управління.

7. Легітимність та легітимація розглядаються і як суспільно-політичний устрій, що отримав визнання з боку громадян; і як дія та процес визнання загальноприйнятності тієї чи іншої політичної організації суспільства; і як означення повноважень суб'єкта політики, що ґрунтуються на законності його претензій на політичну владу. Отже, проблема легітимності є багатовимірною та такою, що вимагає особливої методології дослідження. Одним з критеріїв легітимності політико-владної діяльності в умовах політичної нестабільності виступає якість державної влади. Саме якість державної влади, політична зрілість і професіоналізм політиків та управлінців є показником здатності представників системи державної влади й управління забезпечувати баланс суспільних інтересів як на загальнонаціональному, так і на регіональному та місцевому рівнях. Легітимація політико-владної діяльності має спиратися на відстеження процесів суспільного розвитку, вироблення прогнозів розвитку політичних, громадських та державних інституцій. Іншими словами, розробка та здійснення чіткої стратегії державно-суспільного розвитку виступає необхідною передумовою забезпечення засад легітимності системи державної влади й управління. Легітимація політико-владної діяльності за умов нестабільності суспільно-державного розвитку здійснюється у ситуації політичного вибору, коли відбувається пошук найбільш прийнятних базових орієнтацій діяльності суб'єктів політики на основі поліваріантності - наявності широкого набору стратегічних і тактичних альтернатив національного поступу. Якщо легітимність і рівень політичних рішень будуть високі, то ефективність політичної стратегії і тактики у перехідний період суспільно-державного розвитку сприятимуть динамічному та демократичному поступу держави і суспільства.

8. У процесі дослідження з'ясовано, що українському соціуму притаманна конфліктна симптоматика, яка не лише глибоко вкорінена в соціальну буттєвість, а й поглиблюється внаслідок трансформаційних процесів та реформаторських зусиль правлячої еліти. Переживаючи нелегкий період трансформації, українське суспільство залишається політично нестабільним, соціально неструктурованим, розколотим регіонально, і тому зберігається небезпека виникнення деструктивних конфліктів. Звідси постає необхідність узгодженої взаємодії наукової та праксеологічної складових конфліктної феноменології. Розв'язання конфлікту в сучасних умовах передбачає застосування стратегії, спрямованої на усунення причин конфлікту шляхом обмеження або трансформації конфліктної ситуації і прийняття рішення, яке влаштовує всіх учасників конфлікту. На відміну від врегулювання стратегія розв'язання, по-перше, застосовується в межах латентного конфлікту; по-друге, вона спроможна на зміну всіх елементів структури конфліктної поведінки опонента - його мети, конфліктних установок і дій.

9. Ключовим аспектом ефективності державотворення є усвідомлення нацією консолідуючого парадигмального вектора і перспективного цілепокладання. Закріплення його у самосвідомості дає можливість створювати єдині підходи до осмислення та оцінки стану справ нації, прогнозувати стратегічні напрями її розвитку. Йдеться про наявність національної ідеологічної концепції, певної практичної свідомості нації, спрямованої на її самореалізацію, в тому числі й у сфері державотворення. Потреба структуризації нового соціального організму під назвою «українська політична нація» означає, що нова політична, історична й соціокультурна ідентичність має бути заснована на принципах поліетнічності, полікультурності, поліконфесійності тощо. Процеси становлення національної ідентичності відбуваються не з оптимальною швидкістю і спрямуванням, оскільки в Україні бракує позитивної формотворчої участі у цих процесах політичних інституцій держави, спроможних суттєво на них впливати. Водночас слабкість суспільних інституцій створює поле для негативного втручання (з інших центрів впливу) на процес кристалізації національної ідентичності. Саме тому підхід до вибору напрямків такого впливу має бути максимально вивіреним на предмет сприятливості його для повноцінного, незалежного від зовнішніх впливів розвитку українського суспільства і держави.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Мироненко П. В. Теоретико-методологічні аспекти конфліктологічної парадигми в Україні / П. В. Мироненко // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 3. - С. 47-61.

2. Мироненко П. В. Конфліктологічний вимір становлення ідентичності української нації / П. В. Мироненко // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К.: Вид-во НАДУ, 2004. - Вип. 4. - С. 48-58.

3. Мироненко П. В. Суспільно-політичні реалії сучасної України в системі етнонаціональних координат / П. В. Мироненко // Актуальні проблеми внутрішньої політики. - К.: Вид-во НАДУ, 2005. - Вип. 1. - С. 37-47.

4. Мироненко П. В. Осмислення конфліктологічних підходів у контексті забезпечення стабільності соціально-політичного розвитку / П. В. Мироненко // Політологічний вісник : зб. наук. праць. - К. : «Інтас», 2007. - Вип. 28. - С. 37-46.

5. Мироненко П. В. Оптимізація процесу підготовки та реалізації політичних рішень як необхідний аспект політичної стратегії і тактики / П. В. Мироненко // Політологічний вісник: зб. наук. праць. - К.: «Інтас», 2008. - Вип. 38. - С. 99-109.

6. Мироненко П. В. Особливості розгляду політичної стратегії і тактики у сучасній політології: аналіз основних підходів / П. В. Мироненко // Держава і право : зб. наук. праць. Юридичні і політичні науки. - К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. - С. 768-774.

7. Мироненко П. В. Методологічні основи політичної стратегії і тактики як системи засобів подолання політичної нестабільності / П. В. Мироненко // Наукові записки Ін-ту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України. - К.: ІПіЕНД, 2008. - Вип. 42. - С. 57-62.

Анотація

Мироненко П.В. Політична стратегія і тактика в умовах нестабільності суспільно-державного розвитку. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. - Київ, 2009.

У дисертації реалізовано комплексне дослідження теоретичних та практичних аспектів здійснення політичної стратегії і тактики з визначенням їх ролі в забезпеченні ефективності та цілеспрямованості функціонування сучасного суспільства в умовах домінуючої політичної нестабільності перехідного етапу суспільно-державного розвитку. Узагальнено досвід поєднання публічної та елітарної стратегії на основі формування стратегічної культури як необхідного рівня відповідності політичних прагнень викликам історичної та соціокультурної ситуації, а також подолання «тактичного плюралізму», що може суперечити досягненню поставленої мети. Доведено залежність процесу підготовки, прийняття та реалізації політичних рішень від стану впровадження політичної стратегії і тактики. З'ясовано, що в умовах політичної нестабільності нагальною проблемою оптимізації системи державного управління виступає легітимація політико-владної діяльності, яка має забезпечуватися через зростання рівня ефективності управлінської діяльності на всіх рівнях її функціонування. Виявлено, що українському соціуму притаманна конфліктна симптоматика, яка не лише глибоко вкорінена в соціальну буттєвість, а й поглиблюється внаслідок трансформаційних процесів та реформаторських зусиль правлячої еліти. Аргументовано необхідність узгодженої взаємодії наукової та праксеологічної складових конфліктної феноменології. Систематизовано досягнення етнополітології, орієнтовані на формування нової політичної ідентичності української нації. З'ясовано, що закріплення у самосвідомості консолідуючого парадигмального вектора дасть можливість створити єдині підходи до осмислення та оцінки стану справ нації, визначити стратегічні напрями її розвитку.