Особливості врегулювання етнополітичного конфлікту

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

Спеціальність 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство

УДК: 323.12

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ОСОБЛИВОСТІ ВРЕГУЛЮВАННЯ ЕТНОПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

Єрмаков Павло

Петрович

Київ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - кандидат філософських наук, доцент, КОРЖ Мирослав Олексійович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, доцент кафедри політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор, Картунов Олексій Васильович, Університет економіки і права «Крок», завідувач кафедри гуманітарних наук;

кандидат політичних наук, Явір Віра Анатоліївна, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, молодший науковий співробітник

Захист відбудеться « 11 » грудня 2009 року о « 16 » годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Із дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий «__» листопада 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук М.Д. Ходаківський

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Україна нині перебуває на такому етапі свого історичного розвитку, коли політична наука набуває першорядного значення в розв'язанні завдань, які визначають подальші перспективи існування української держави та її народу, окреслюють їхні життєві основи політичного буття в світі, де небувалого значення набули глобалізація, регіоналізація, локалізація. Такі світові реалії вже сьогодні спростовують прогнози щодо всеохоплюючої інтернаціоналізації, створення мегаетносу, натомість зайвий раз переконливо підтверджуючи, що людство не може бути представлено як аморфна, безнаціональна маса.

Сучасні тенденції світового суспільно-політичного розвитку характеризуються підвищенням в ньому ролі етнічного чинника, розширенням меж політичної участі етнонаціональних спільнот. Посилення боротьби етнонаціональних меншин за свої права і свободи, процес політизації етнічності, який відображений у науці теорією «етнополітичного ренесансу», свідчать про загострення конкуренції між так званими «протилежними світами», яка сьогодні відбувається в межах несумісності духовно-культурних та цивілізаційних парадигм. При цьому надмірна абсолютизація практики толерантності у сфері міжетнічних стосунків з одночасним невизнанням раціональної ролі насильства в конкретно-історичних умовах провокує хвилі екстремізму, етнополітичної напруженості.

Подібні тенденції в сучасних умовах мають загрозливий характер. Ігнорування їх, небажання визнати як реально існуючі, мають всі шанси у недалекому майбутньому набути катастрофічного, незворотного характеру. Адже історія переконливо свідчить, що неадекватне сприйняття загроз національній безпеці є небезпечними. Особливо це стосується етнополітичної сфери, в межах якої надзвичайно складно досягти гармонізації стосунків.

Аналіз умов та причин виникнення конфліктів у національній сфері показує, що домінуючий вплив на процес їх розвитку спричиняє політичний фактор. Все це породжує ситуацію, коли конфлікти збігаються: політичний конфлікт, пов'язаний з боротьбою за владу, надає поживу для розвитку національно-етнічних конфліктів, і навпаки, національно-етнічні конфлікти виявляються засобом боротьби за владу. Така специфіка конфліктної ситуації не може не відображатися на процесі вирішення міжнаціональних протиріч, внаслідок чого особливої актуальності набуває проблема використання політичних механізмів для врегулювання етнополітичних конфліктів.

Сучасний досвід політичного врегулювання міжнаціональних конфліктів показує, що цей процес має стихійний, безсистемний характер. В багатьох випадках у політичного керівництва відсутня продумана стратегія та тактика вирішення спірних національних проблем, що призводить до затяжної кризи. Тому важливим завданням вивчення етнополітичних конфліктів є проблема пошуку нових, найбільш ефективних шляхів врегулювання конфліктних ситуацій та уникнення насильницьких форм конфліктної поведінки. Акцент на дослідженні етнополітичної специфіки конфліктних ситуацій дозволяє виявити чинники, які визначають динаміку розвитку держав, а вивчення витоків, генезису та специфіки протікання етнополітичних конфліктів дає можливість відшукати найбільш оптимальні способи та методи врегулювання.

Актуальність теми дослідження також визначається особливостями сучасної політичної ситуації, яка склалася в Україні, де процеси етнізації набувають зростаючого значення. Посттоталітарна конфліктогеність українського суспільства зумовила потребу у глибоких досліджений феномену етнополітичного конфлікту, знання про те, до яких наслідків може призвести ігнорування і яке значення для суспільства має недопущення, врегулювання етнополітичних конфліктів. Недостатня науково-теоретична розробленість етнополітичної проблематики істотно гальмує як розвиток відповідної галузі науки, так і вирішення етнополітичних проблем на практиці.

З точки зору проблематики даного дисертаційного дослідження вагомого значення набувають праці з теорії конфлікту в межах яких здійснювались дослідження, спрямовані на визначення деструктивного або ж конструктивного характеру конфліктів. В цьому розрізі на увагу заслуговують по-перше, наукові доробки таких дослідників як Т.Парсонс, Р.Мертон та їх послідовників, які тлумачили конфлікт як соціальну аномалію, відхилення від нормального розвитку суспільства; по-друге, їх наукових опонентів, передусім, Г.Зіммеля, Р.Дарендорфа, Л.Козера та інших, які виходять із визначення конфлікту як неминучого і навіть позитивного явища.

Серед дослідників, які активно займаються дослідженням феномену етнополітичного конфлікту варто виокремити таких російських науковців як А.Здравомислов, В.Іноземцев, А.Єрохін, А.Коновалов, А.Садохін, А.- Х.Султигов, В.Тишков та інші. Основною тенденцією у дослідженнях російських науковців з даної проблематики є адаптація розробок західних дослідників до російської соціальної ситуації.

Вітчизняними політологами започатковано низку наукових напрямів, які генерують розробки етнополітичної конфліктології. Цей комплекс проблем активно розробляється в працях І.Кураса, О.Майбороди, М.Обушного, В.Ребкала, Ю.Римаренка, С.Римарєнка, О.Антонюка, І.Онищенко, В.Євтуха, Л.Нагорної, О.Нельги, М.Пірен. Цінність досліджень цих вчених полягає у сприянні поглибленому усвідомленню феномену етнічності, природи міжетнічних стосунків, етнокультурних та етнонаціональних чинників державотворення, у переосмисленні традиційного уявлення щодо ролі етнічності у політиці, створені нових підходів, звільнених від ідеологічної заангажованості, у ґрунтовному осмисленні загальнотеоретичних етнонаціональних та етнополітичних проблем.

Окремим аспектам, пов'язаним з проблематикою етнополітичних конфліктів присвячені праці О.Картунова, А.Кіссе, І.Кресіної, О.Кривицької, О.Маруховської, Г.Перепелиці та інших. На особливу увагу заслуговують праці В.Котигоренка, який одним з перших серед українських науковців здійснив комплексний аналіз проблеми етнополітичних конфліктов. У своїх працях та статтях дослідник торкається всіх проблем етноконфліктології: співвідношення етнополітичного та етнічного конфлікту, типологізації, етнічних протиріч та конфліктів в Україні за період її незалежного існування та багатьох інших аспектів цієї проблеми.

Втім, попри помітну активізацію науково-дослідницької діяльності вітчизняних науковців з етнополітичної проблематики, значна кількість суттєвих елементів все ще залишаються поза увагою дослідників, зокрема, проблема впливу етнополітичних конфліктів на процес розвитку суспільства. А саме в аспекті процесу врегулювання етнополітичних конфліктів, особливостей форм та методів, які виробила українська влада за 18 років незалежності, проблем їх подолання, недосконалості, а також проблем, пов'язаних з їх наслідками.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові проблеми державотворення України», науково-дослідної теми філософського факультету «Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть» (011БФ041-І). Тема дисертаційного дослідження затверджена вченою радою Київського національного університету імені Тараса Шевченка 27 грудня 2004 р. (протокол № 4).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є політологічний аналіз процесу врегулювання етнополітичних конфліктів.

Обрана мета обумовила необхідність вирішення таких основних завдань:

- здійснити аналіз основних теоретико-методологічних підходів щодо розуміння поняття та сутності етнополітичного конфлікту;

розглянути природу, причини виникнення й тенденції розгортання етнополітичних конфліктів у суспільствах, які перебувають на різних рівнях та етапах свого розвитку;

дати авторське тлумачення проблеми виокремлення основних конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів;

- розкрити зміст та особливості впливу етнополітичних конфліктів на процес розвитку суспільства;

- показати специфіку етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі та їх тісний зв'язок з політичними процесами;

з'ясувати особливості процесу врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні.

Об'єктом дослідження є етнополітичний конфлікт як суспільне явище.

Предметом дослідження є особливості врегулювання етнополітичних конфліктів.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є система філософських, загальнонаукових і спеціальних політологічних методів. У дисертаційному дослідженні застосовуються наступні методи: системний метод дав змогу розглянути стабільний розвиток суспільства як комплекс елементів, що утворюють цілісний процес, а етнополітичний конфлікт як його субпроцес. Порівняльний метод використовується у дисертації при співставленні різноманітних конфліктних ситуацій, форм прояву, моделей конфліктної динаміки та способів врегулювання конфліктів з метою виокремлення основних конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів. Історичний метод дозволив розглянути явище етнополітичного конфлікту в контексті його послідовно-часового розвитку, а також виявити взаємозв'язок минулого, сьогодення й майбутнього. Соціологічний метод дозволив з'ясувати вплив етнополітичних конфліктів на політичну сферу суспільства. Функціональний метод використано для аналізу взаємозв'язку між етнополітичними явищами у реальній дійсності. Біхевіористський метод застосовано з метою вивчення різноманітної поведінки з точки зору політики окремих особистостей і етнонаціональних груп. Критично-діалектичний метод орієнтує на критичний аналіз, виявлення суперечностей та соціально-політичних змін.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертаційна робота є комплексним теоретичним дослідженням етнополітичних конфліктів у розрізі визначення впливу врегулювання даних конфліктів на забезпечення стабільного розвитку суспільства. У ній одержані наукові результати, що характеризуються новизною та розкривають базову концепцію дисертації:

Дістало подальшого розвитку узагальнення здобутків дослідження феномену етнополітичного конфлікту у науковій думці. Встановлено, що розгляд етнополітичних конфліктів виключно в межах концепцій етнічного чи політичного конфліктів суттєво звужує дослідницькі можливості пізнання етнополітичного конфлікту. В результаті стверджується доцільність їх розведення з одночасним встановленням між ними взаємозв'язку та взаємо-підпорядкованості, використовуючи при цьому евристичний потенціал кожного з напрямків для глибшого дослідження як самого феномену етнополітичного конфлікту, так і конкретних випадків їх розгортання, врегулювання, попередження та прогнозування.

Запропоновано авторське визначення поняття етнополітичний конфлікт, під яким автор розуміє зіткнення несумісних інтересів, цілей різних суб'єктів, а саме етносів, етнічних меншин, корінних народів між собою та з інтересами держави в етнополітичній сфері. Проаналізовано сутність етнополітичного конфлікту. Було висвітлено взаємозв'язок між якістю політичної влади та її здатністю виходити з етнополітичних конфліктів.

На новому науковому рівні встановлено, що застосування тих чи інших методів та способів політичного врегулювання етнополітичного конфлікту залежить від конкретної стадії його розвитку, що дозволяє здійснювати «рефлексивну політику», змінювати тактику, а за потребою й стратегію розвитку конфлікту виходячи із ситуації, що склалася.

Вперше доведено, що надмірна абсолютизація практики толерантності у сфері міжетнічних стосунків з одночасним невизнанням раціональної ролі насильства в конкретно-історичних умовах призводить до виникнення хвилі екстремізму, етнополітичної напруженості, тим самим істотно дестабілізуючи суспільно-політичну ситуацію. При цьому зроблені висновки, з одного боку, про необхідність та доцільність насилля, а з іншого боку - про обмежені можливості силового вирішення етнополітичних проблем, що забезпечить короткочасну стабілізацію ситуації.

Удосконалено перелік основних конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів. На основі аналізу конфліктних ситуацій в різних суспільствах стверджується, що їх виокремлення корелюється з такими показниками як: загальний рівень розвитку суспільства, ступінь докорінності та темпи здійснюваних перетворень, спроможність суспільства щодо пристосування до нових умов. Встановлено, що у суспільствах з високим рівнем щодо цих показників конфліктогенні чинники етнополітичних конфліктів переважно мають культурно-цивілізаційний характер, в той час як у трансформаційних суспільствах ці чинники набувають здебільшого соціально-економічного характеру.

Поглиблено розуміння впливу етнополітичних конфліктів на процес розвитку суспільства. Посилаючись на тезу про домінуючий, визначальний характер етнополітичних конфліктів в сучасному світі, а також визначаючи стабільність як певну динаміку змін та неминучість змін за умови доволі високого ступеню їх впорядкованості, встановлено, що етнополітичні конфлікти в аспекті їх врегулювання вносять момент стабільності в загальний процес розвитку суспільства. Показано, що внаслідок тривалого ігнорування етнополітичних протиріч та суперечностей, невизнання об'єктивного характеру етнополітичних конфліктів виникає «стресова ситуація», зворотною реакцією на яку є загострення етнополітичних стосунків, у розрізі «агресивної політичної участі» етнічних груп, метою якої є зміна ситуації, яка склалась. Доведено, що діяльність, спрямована на застосування технологій врегулювання етнополітичних конфліктів, виступає в якості своєрідних «запобіжників», які не допускають їхнього виходу за критичні межі, тим самим створюючи необхідні передумови для забезпечення стабільного розвитку суспільства.

Дістало подальшого розвитку розкриття особливостей врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні. На підставі виявлення та опису таких соціальних фактів як наявність етнічних груп, які користуються пільгами, привілеями порівняно з іншими етнічними групами, визначення та характеристика етнополітичних ризиків в Україні, наявність зовнішніх каталізаторів політичної активності етнонаціональних спільнот, наявність та специфіка етнічної стратифікації вітчизняного соціуму та деяких інших встановлено, що загальна особливість технологій врегулювання етнополітичних конфліктів в нашій державі полягає у використанні принципів та методів «ситуативної рефлексії» та «ситуативних поступок». Наслідком цього є тимчасове зниження рівня гостроти реально існуючих протиріч та неузгодженостей в сучасному етнополітичному організмі України, переведення та утримання їх у латентному стані, що загрожує посиленням етнічних упереджень, зростанням етнофобій й переходом до відкритих зіткнень. Доведена необхідність подолання практики запізнілого виявленім етнополітичного конфлікту, свідомого чи неусвідомленого та все ж тривалого його ігнорування, спроб приховати наявні проблеми в етнополітичній сфері українського суспільства, ознаки яких все ще мають місце в нашій державі і які є одним з визначальних чинників стримування процесу стабільного розвитку суспільства.

Теоретико-практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що дана робота є певним внеском у загальнотеоретичне дослідження етнополітичних конфліктів та може сприяти аналізу процесів, які відбуваються у етнополітичній сфері суспільства. Здійснений аналіз сприяє поглибленню уявлень про процеси і тенденції, які мають місце в сучасному українському суспільстві. Матеріали дослідженім можуть бути використані при розробці нормативних курсів та спецкурсів з філософії політики, політичної соціології, практичної політології, етнополітичної конфліктології, етнополітології.

Апробація результатів дослідження. Окремі положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювались на методологічних семінарах аспірантів кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З окремих проблем дослідження було зроблено доповіді на Міжнародній науково-теоретичній конференції студентів, аспірантів та молодих вчених «Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть» (м. Тернопіль, 15 квітня 2005 р.) та Міжнародній науковій конференції «Дні науки Філософського факультету» (м. Київ, 18-- 19 квітня 2007 р.).

Публікації. Основні положення і результати дисертаційного дослідження відображено у п'яти статтях, розміщених у фахових виданнях з політичних наук та двох тезах, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертації обумовлена метою, об'єктом, предметом та завданнями дослідження. Вона складається зі вступу, трьох розділів і 10 підрозділів та висновків. Загальний обсяг дисертації становить 179 сторінок, із них обсяг основного тексту 162 сторінки. Список використаних джерел містить 280 найменувань, 12 з яких іноземною мовою, обсягом 27 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені об'єкт, предмет, мета і завдання дослідження, розкрита методологічна основа та його практичне значення, наведені головні положення, що виносяться на захист, подано інформацію про апробацію результатів та структуру дисертації.

Перший розділ -- «Теоретичні засади дослідження етнополітичних конфліктів» - складається з трьох підрозділів і стосується аналізу етнополітичного конфлікту як суспільно-політичного явища, його структури та типології. Окреслені теоретичні підходи до дослідження етнополітичного конфлікту та проаналізована джерельна база дослідження.

У підрозділі 1.1. - «Поняття та сутність етнополітичного конфлікту» - вказується на те, що в науковій літературі існує багато визначень етнополітичного конфлікту, аналізується джерельна база та ступінь наукової розробки дослідження феномену етнополітичного конфлікту. Дисертант вказує на те, що головною особливістю етнополітичного конфлікту є те, що він стосується етнічної та політичної сфер суспільного життя, при цьому домінуючою є політична складова, а саме боротьба за владу.

У прагненні відобразити специфіку етнополітичних конфліктів автор дослідження чітко розмежовує поняття «етнічний конфлікт» та «етнополітичний конфлікт». На думку здобувача, підстави для такого ототожнення є лише з точки зору визначення причин виникнення етнічного конфлікту та його різновидів. Якщо ж звернути увагу на особливості реалізації сторонами конфлікту своїх інтересів, то виявиться, що етноси далеко не завжди вдаються до необхідності боротьби за владу, до сепаратизму. Дослідник вважає, що етнополітичний конфлікт є видом етнічного конфлікту, який, поєднуючи низку характеристик різних, інших, етнічних зіткнень, все ж за своїм змістовним навантаженням є ширшим, аніж етнічний конфлікт.

Конфліктологічна проблематика становила інтерес вже для античних філософів. У своїх працях вони актуалізували такі проблеми як стосунки між етносами, останніми та державою, нерівноправне становище етносів у суспільствах. Це були такі античні філософи як Платон, Арістотель, Анаксимандр, Геракліт, Ксенофонт. В Добу Відродження особливий інтерес викликають праці Н.Макіавеллі, Ж.Бодена. Вагомий внесок у становлення та розвиток етнополітичних концепцій зробили представники епохи Просвітництва, такі як Ф.Бекон, Г.Гроцій, Ш.Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо. Вагома роль у розвитку етнополітичних концепцій належить німецьким філософам таким, як І.Кант, Г.Гегель, Й.Гердер.

Разом з тим слід зазначити, що дослідження конфліктів, незважаючи на значний інтерес з боку мислителів та дослідників, все ж тривалий час мали в значній мірі фрагментарний характер. Лише кінець XIX - початок XX ст. став періодом активізації досліджень конфліктів, періодом, який поклав початок системності у дослідженнях такого феномену як конфлікт. Основи сучасної конфліктології були закладені такими видатними конфлітологами як Л.Козер, Р.Дарендорф, К.Боулдінг, Й.Галтунг, Л.Крисберг, М.Амстуті, Дж.Бертон.

Отже, у науковій літературі, присвяченій конфліктологічній проблематиці, сформувалось два протилежних напрями у дослідженнях конфліктів: перший тлумачить конфлікт як аномалію, відхилення від нормального розвитку суспільства що виникає внаслідок посилення диференціації у соціумі; другий - розуміння конфлікту як механізму розвитку суспільства. Відповідно до цього підходу позитивна функція конфлікту полягає у забезпеченні модернізації, рівноваги та збереження соціальних систем.

У підрозділі 1.2. - «Структура етнополітичного конфлікту» - головну увагу зосереджено на структурних елементах етнополітичного конфлікту. Автор зауважує, що для діагностики конфлікту та пошуку методів його врегулювання визначальним є визначення його предмета, суб'єкта та об'єкта. Предмет конфлікту - це те, з приводу чого виникає конфлікт між сторонами. Етнополітичний конфлікт, як і будь-який інший, не є статичним. Осмислення сутності, походження і виникнення етнополітичного конфлікту неможливе без аналізу його структури. З'ясування структури конфлікту дозволяє виявити не лише склад його елементів, але й особливості їхнього зв'язку та взаємодії. Автором виділяються такі структурні елементи етнополітичного конфлікту як цілі, інтереси, конфліктна свідомість.

Автор зауважує, що етнополітичний конфлікт - це складна система зі значною кількістю елементів. Підставою для розрізнення основних та не основних елементів можуть слугувати суб'єктно-об'єктні відносини, які створюють каркас соціальних явищ. Суб'єкт є невід'ємним елементом будь-якого соціального явища, але на думку автора його не можна ототожнювати з «учасником конфлікту». Суб'єкт має набір необхідних ознак, здійснює визначальний вплив на якісний стан етнополітичного конфлікту.

Дослідник особливу увагу привертає до об'єкта, що являє собою сутнісний системоутворюючий елемент етнополітичного конфлікту. Сутнісною властивістю об'єкта конфлікту є його неподільність. Саме ця властивість і створює між об'єктом та суб'єктами такі стосунки, за яких кожен з суб'єктів має претензії на монопольне володіння об'єктом. Така ситуація, очевидно сприяє виникненню протистояння між суб'єктами конфлікту. В якості об'єктів етнополітичних конфліктів, виступають політична влада, матеріальні цінності (земля, природні ресурси) та духовні цінності (культура, мова). Недоступність або відчутний дефіцит у володінні такими об'єктами кожна з конфліктуючих сторін схильна сприймати як загрозу свого існування, життєдіяльності.

У підрозділі 1.3. - «Типологізація етнополітичних конфліктів» - автор зосереджує увагу на такій проблемі як типологія етнополітичних конфліктів, а також розглядає функції етнополітичного конфлікту.

Етнополітичні конфлікти різноманітні та багатогранні. Проте, таке різноманіття потребує систематизації, оформлення у межі певної типології. Адже остання є важливим засобом теоретичного аналізу етнополітичного конфлікту, її зміст полягає у тому, що, здійснюючи всебічний аналіз етнополітичного конфлікту, вона дає можливість виокремити об'єктивно властиві йому ознаки та риси, глибоко пізнати специфіку конфлікту. Типологія дозволяє з'ясувати й найбільш загальні та найбільш суттєві характеристики етнополітичного конфлікту, визначити місце, роль та значення етнополітичного конфлікту як цілісного явища у системі етнополітичних відносин. Автором були проаналізовані різні підходи до типології етнополітичних конфліктів, зокрема, таких відомих вчених як А.Садохін, Я.Етингер, Л.Дробижева, А.Большаков, А.-Х.А.Султигов, Г.Лапідус, У.Юрі, О.Маруховська. Розглянувши різні підходи щодо типології етнополітичних конфліктів, автор спробував їх узагальнити.

Функціональний аспект етнополітичних конфліктів передбачає врахування декількох моментів, і, перш за все, визначення функціональної ролі етнополітичних конфліктів у соціально-політичному житті суспільства. Дисертант погоджується з тим, що правомірно виокремлювати дві функції будь-якого виду конфлікту: позитивну (конструктивну) і негативну (деструктивну). Конструктивна функція етнополітичного конфлікту конкретизується тим, що етнополітичний конфлікт є джерелом розвитку. Він не дозволяє системі етнополітичних відносин, що склалась, набути застиглого стану. Етнополітичний конфлікт спонукає її до змін і розвитку. Тож, набуваючи форми кризи, етнополітичний конфлікт стимулює зміни у етнополітичній сфері. Також автором аналізуються інші функції етнополітичного конфлікту, такі як інформаційна, інтеграційна, стимулювання активності людей, зниження «синдрому покірності».

Другий розділ - «Основні конфліктогенні чинники етнополітичних конфліктів» - складається з 4 підрозділів. В ньому автор розглядає зв'язок конфліктогенних чинників та методів врегулювання етнополітичних конфліктів. Автор наводить перелік конфліктогенних чинників у демократичних та трансформаційних суспільствах.

У підрозділі 2.1. - «Аналіз причин виникнення етнополітичних конфліктів» - автор доводить, що вивчення і теоретичне осмислення етнополітичних конфліктів вимагає всебічного підходу до них, з'ясування усіх притаманних їм рис і властивостей, специфічних особливостей. Одним з ключових завдань вивчення етнополітичних конфліктів є з'ясування конфліктогенних чинників та причин етнополітичних конфліктів. Автор погоджується з думками науковців - О.Картунова, В.Котигоренка, О.Маруховської, В.Перепелиці, які розмежовують поняття «причина» та «конфліктогенні чинники» конфліктів. Але розведення понять «причина конфлікту» і «конфліктогенний чинник» зовсім не відкидає факт наявності тісного взаємозв'язку між ними.

Автор стверджує, що конфліктологічна парадигма складає загальну теоретико-методологічну основу досліджень з моделювання, моніторингу та менеджменту конфліктів, що виникають у різних сферах життєдіяльності будь-якого суспільства і покликана органічно поєднати теоретичні та практичні підходи щодо їх аналізу та регулювання. У зв'язку з цим в якості основних завдань їх аналізу конфліктологічна парадигма розглядає виявлення конфліктогенних чинників та детермінант, котрі викликають подібні ситуації, а також розробку «соціальних технологій», що їх регулюють.

Тож, відповідно до сучасної конфліктологічної парадигми, згідно з якою існує тісний взаємозв'язок між конфліктогенним чинниками і детермінантами, з одного боку, та методами й формами врегулювання конфліктів з іншого, вагомого значення набуває проблема визначення конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів.

У підрозділі 2.2. - «Ідеологічна складова етнополітичних конфліктів» - автор зосереджує увагу на питанні визначення конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів. З метою його ґрунтовного дослідження автор даного дисертаційного дослідження вважає за доцільне визначення конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів здійснювати крізь призму певного розмежування - трансформаційні суспільства та суспільства усталеної демократії.

Посилаючись на практику функціонування трансформаційних суспільств, констатується той факт, що найчастіше етнополітичні конфлікти проявляються саме у такого роду суспільствах. На відміну від суспільств розвиненої демократії, у трансформаційних суспільствах подібні конфлікти набувають найбільшого ступеню загострення і здебільшого належать до насильницького типу.

Процес глобальних суспільно-політичних зрушень завжди супроводжується відчутними трансформаціями у соціокультурному житті. Для трансформаційних суспільств характерними є докорінні зміни та перетворення, передусім, на ідеологічному рівні. Основне змістовне навантаження трансформаційних перетворень на ідеологічному рівні полягало у руйнації старої панівної ідеологічної системи і формування нової системи суспільно-політичних цінностей та орієнтацій. Новітні тенденції щодо оформлення нової ідеології у трансформаційних суспільствах мають певні специфічні ознаки. З одного боку, вони ґрунтуються на критиці, запереченні комуністичної ідеології. Найбільш яскраво дана ознака проявляється у новостворених незалежних державах, колишніх радянських республіках. З іншого боку, спираються на тезу про те, що в сучасних умовах ідеологія втратила історичне лідерство у формуванні нормативно-символічної системи, а її можливості обмежено лише частковою трансляцією інтересів громадян. Подібна думка аргументується серед іншого й тим, що перехід західних суспільств від цінностей виживання до цінностей добробуту посилює впевненість у завтрашньому дні, а отже, зводить нанівець потребу у системі, яка б гарантувала «світле майбутнє», і вочевидь, зумовлює зменшення ролі та значення ідеології, відсуваючи її на політичну периферію. Така ознака превалює у країнах Східної та Центральної Європи.

Таким чином, до переліку основних конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів слід віднести ідеологічний чинник, який істотно вплинув на психологічні особливості людини та суспільства в цілому, які перебувають на етапі переходу від тоталітаризму до демократії.

У підрозділі 2.3. - «Надмірна толерантність як шлях до ескалації етнополітичних конфліктів у демократичному суспільстві» - в контексті питання щодо виокремлення конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів крізь призму соціокультурної сфери життя соціуму автор аналізує ситуацію, яка склалася у західних державах, що належать до кола розвинених демократій з високим рівнем соціально-економічного розвитку.

Дослідник доводить, що феноменальний соціально-побутовий успіх західних країн частіше кваліфікується як провідне джерело майбутніх, й частково сучасних деформацій. Робиться припущення щодо певної невідповідності тих позицій, в яких у якості основного конфліктогенного чинника етнополітичних конфліктів визначається низький економічний розвиток суспільства, відповідно до покращення економічної ситуації, яка кладе край зубожінню населення та пом'якшує різного роду антагонізми, зумовлює зменшення конфліктів. Дана позиція має сенс лише частково і здебільшого є правомірною стосовно трансформаційних суспільств. Що ж стосується країн розвиненої демократії, то така позиція, щонайменше викликає сумніви з приводу її достовірності.

Дисертант стверджує, що до переліку основних конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів у країнах західної демократії належить надмірна абсолютизація позитивної ролі толерантності з одночасним нехтуванням раціональної, позитивної ролі насильства в конкретно-історичних умовах.

У підрозділі 2.4. - «Етнічність як фактор конфліктності» - автор до переліку основних конфліктогенних чинників етнополітичних конфліктів долучає етнічний чинник, який набуває такої якості за умови, якщо етнічні відмінності використовуються з метою характеристики тих сил, які здійснюють боротьбу за владу. При цьому наголошується, що етнічність як конфліктогенний чинник етнополітичних конфліктів вирізняється різноманітністю свого прояву. Така різноманітність, передусім, пов'язана з різновидами самого етнополітичного конфлікту.

В контексті проблеми, що покладена в основу даного розділу не можна оминути увагою й поняття «соціально-культурна дистанція». Поняття соціальної дистанції дозволяє визначити міру подібності чи неподібності, близькості або ж відчуженості соціальних груп, які в підсумку впливають на їх соціально-політичні орієнтації. В якості ще одного конфліктогенного чинника етнополітичних конфліктів автор виділяє великий ступінь соціально-культурного дистанціювання між етнонаціональними групами.

Третій розділ - «Шляхи врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні» - складається з 3 підрозділів і досліджує методи врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні протягом вісімнадцяти років незалежності. етнополітичний конфлікт кризовий пострадянський

У підрозділі 3.1. -- «Етнонаціональна політика та етнополітичний менеджмент як основа регулювання етнополітичних конфліктів» -- автор стверджує, що взаємозв'язок між етнічністю та політикою в Україні постійно посилюється, набуваючи все більш очевидного, безпосереднього характеру.

Дослідник стверджує, що особливості етнополітичних конфліктів та методи врегулювання проблем у сфері міжетнічних, міжнаціональних відносин пов'язані з діяльністю держави, її інститутів та територіальних структур. У поліетнічних соціумах, до яких належить й українське суспільство, державне втручання у життя суспільства дуже рідко сприймається як етнічно нейтральне, тобто таке, що у рівній мірі торкається потреб та інтересів усіх етнонаціональних спільнот, які мешкають у межах конкретної держави. Особливості процесу врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні не в останню чергу визначаються політикою, яка власне й регулює етнополітичні відносини -- «етнонаціонатьною політикою». Автор стверджує, що Україні необхідно створити власну етнонаціональну політику, що зумовлено низкою об'єктивних чинників: незалежне існування України, поліетнічний склад населення; активізація етнополітичного процесу із широким залученням до нього структурних етнокомпонентів вітчизняного соціуму - української нації та етнонаціональних меншин; необхідність узгодження інтересів, потреб, формування рівноправних стосунків між етнічними групами, подолання політичних, соціально-психологічних, культурно-мовних й інших наслідків деформації етнополітичної сфери в минулому; інтеграція в українське суспільство депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну; наявність інтенсивних, в тому числі й зовнішніх, міграційних потоків, які чинять вплив на соціально-політичну, економічну, етнодемографічну ситуації в нашій державі.

В контексті проблеми, що досліджується, дисертант не оминув увагою питання, пов'язане зі становленням в Україні етнополітичного менеджменту. Від моменту набуття Україною статусу суверенної, незалежної держави до переліку її обов'язків додався серед багатьох інших обов'язок реалізації та узгодження інтересів і потреб етнонаціональних спільнот у принципово нових вимірах та пріоритетах порівняно з її радянським існуванням. Основна мета етнополітичного менеджменту визначається створенням такої системи, яка б оптимально сприяла розвитку та зміцненню етнонаціональних спільнот, своєчасного реагування та розв'язання проблем і суперечностей, які виникають у сфері етнополітичних відносин. В сучасних умовах серед пріоритетів етнополітичного менеджменту в Україні повинні постати соціально-економічні та політичні інтереси етнонаціональних спільнот.

У підрозділі 3.2. - «Основні методи врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні» - проаналізовано основні методи врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні та особливості їх застосування.

Передусім автор зазначає, що, на відміну від загальної тенденції розширення функцій держав, перетворення останньої на могутню регулюючу силу, з моменту проголошення незалежності, Українська держава обрала дещо інший напрямок своєї діяльності щодо етнонаціональної сфери. До останнього часу вище керівництво держави притримувалось практики політичної невизначеності, неоднозначності своїх позицій. Здебільшого, при поясненні такої поведінки посилаються на особливості та специфіку національного менталітету, або ж недостатній практичний досвід в умовах незалежного, самостійного існування України.

Дослідник стверджує, що до особливостей врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні належить метод «уникнення конфлікту». В основу останнього покладена принципова відмова з боку влади помічати існуючі етнічні відмінності; закріплені демократичні принципи національної політики мають суто декларативний характер. Реально існуюча етнонаціональна диференціація українського соціуму не має свого інституційного втілення у системі влади, повноцінно не відображена основними учасниками політичного процесу.

Важливим чинником відносної стабільності в Україні стала достатньо зважена національна політика українського керівництва в тому аспекті, що воно не вдалося до «революційного» сценарію українізації. Іншими словами, особливість врегулювання та упередження етнополітичних конфліктів в Україні виявляється у застосуванні певних форм і методів так званої «рефлексивної політики». В основу останньої покладено розуміння національних почуттів інших етносів та прагнення уникнути радикальних націоналістичних ідей.

Поодинокі реакції, які маємо змогу спостерігати з боку української влади, на проблеми, що постійно виникають у Криму, дають підстави стверджувати, що наша держава в якості методів запобігання та врегулювання етнополітичних конфліктів застосовує методи «ситуативної рефлексії» та «ситуативних поступок». Останні не дозволяють повністю розв'язати проблеми, а лише, з одного боку, на відносно не тривалий час знижують рівень їх гостроти, з іншого - переводять їх у латентний стан, де вони накопичуються, і за певних умов здатні вибухнути з новою силою, спровокувавши гострий етнополітичний конфлікт, врегулювати який буде надзвичайно складно.

У підрозділі 3.3. - «Адекватна виборча система як засіб макропопітичного регулювання етнополітичних конфліктів» - автор стверджує, що одним з макрополітичних методів запобігання та врегулювання етнополітичних конфліктів у стані латентної, а також відкритої стадії його перебігу може бути адекватна виборча система. Безумовно, не можна категорично стверджувати, що вибори як такі неминуче призводять до змін, чи, принаймні, здатні їх прискорити, проте вибори та виборча система належать до переліку найбільш дієвих демократичних інструментів, які здатні змінити рівень стабільності та ступінь представництва в політичній системі суспільства.

Необхідність заміни старої (змішаної) новою (пропорційною) виборчою системою не в останню чергу обґрунтовувалась тим, що впровадження саме пропорційної виборчої системи дозволить запобігти явищу повного усунення етнонаціональних меншин від процесу прийняття рішень. У зв'язку з цим варто підкреслити, що існує чимало свідчень того, що пропорційна система кращим чином забезпечує представництво етнічних груп у системі влади. Стосовно України, варто відзначити, що пропорційна виборча система, не вирішила питання повноцінного представництва етнонаціональних меншин, натомість ще яскравіше підкреслила існуючий розкол українського суспільства по лінії Захід - Схід. Серед причин подібної ситуації перш за все слід виокремити відсутність потужних політичних партій, в основу діяльності яких покладені питання, пов'язанні з етнічною проблематикою. Разом з тим, наявність таких партій зумовлює значну фрагментацію партійної системи, що в підсумку може призвести до ситуації, коли кожна етнонаціональна група буде представлена власною партією, відповідно кожна партія спиратиметься на підтримку лише однієї етнічної групи. Проте відсутність в країні потужних етнічних партій уможливлює використання етнічних проблем, які існують у вітчизняному соціумі лише як засіб власного політичного утвердження та боротьби за владу. Показовим прикладом у цьому плані є загострення мовного питання в аспекті надання російській мові статусу другої державної в Україні під час проведення передвиборчих кампаній та зниження рівня гостроти навколо даної проблеми у поствиборчий період.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному досліджені наведене теоретичне узагальнення і вирішення на новому рівні проблеми, що виявляється у розкритті сутності етнополітичних конфліктів, особливостей їх врегулювання. Показано важливість і необхідність дослідження проблеми політичного врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні. В процесі роботи над темою підтвердилися багато припущень з питань, пов'язаних з характером і специфічними особливостями розвитку цих конфліктів, станом їх політичного врегулювання на даний момент, а також можливостями підвищення ефективності цього процесу за рахунок використання методологічних принципів системності і превентивності. В процесі політологічного аналізу проблем вирішення етнополітичних конфліктів дисертант дійшов ряду наступних висновків.

Здійснено аналіз основних теоретико-методологічних підходів щодо розуміння поняття та сутності етнополітичного конфлікту. Етнополітичні конфлікти є різновидом конфліктів соціальних та політичних. У їх основі лежить неприйняття домінування (реальне або уявне) однієї національної спільності над іншою. Це стосується влади, доступу до ресурсів, до культурних цінностей і так далі. При цьому джерелом етнополітичних конфліктів виступає весь комплекс соціально-економічних, політичних суперечностей. Проте на рівні буденної свідомості вони часто приймають «етнічну» інтерпретацію, тим самим зводяться до проблем взаємин етнічних спільностей. В умовах розпаду багатонаціональних держав у центрі етнополітичних конфліктів виступають, як правило, проблеми влади. Тому характер і динаміка етнополітичних конфліктів набувають яскраво вираженої політичної спрямованості, через що майже кожен конфлікт на території пострадянського простору можна назвати прихованим політичним конфліктом. У основі їх походження лежить стан потенційної конфліктності, що накопичився в суспільстві на той час, а також боротьба за владу між новою і старою політичною елітою.

Оцінюючи феномен етнополітичних конфліктів, необхідно подолати тенденцію розгляду даного феномену виключно в межах концепцій етнічного або політичного конфліктів, яка домінує у науковій літературі. Це дозволить поглибити дослідження низки фундаментальних питань, пов'язаних з визначенням специфіки феномену етнополітичних конфліктів, виявленням детермінант, стимулюючих перехід конфліктної ситуації у конфлікт, пошуком показників гостроти, тривалості, наслідків конфліктної поведінки, які мають місце в етнополітичній сфері суспільства. Зрушення у науковому мисленні, тобто в описі й тлумаченні соціально-політичних явищ, до яких належить етнополітичний конфлікт, актуалізує достатньо нову проблему інституалізації етнополітичних конфліктів, зосередження уваги навколо досліджень альтернативних технологій врегулювання етнополітичних конфліктів, дозволяє «зняти» з етнополітичного конфлікту його оцінку як винятково негативного явища, тим самим спрямувавши дослідницькі зусилля на виявлення та обґрунтування позитивної ролі етнополітичних конфліктів у житті суспільства.

Об'єктивне розуміння сутності етнополітичних конфліктів, їх ролі та значення в загальному процесі розвитку суспільства неможливе без знання про конфліктогенні чинники такого роду конфліктів. Аналіз конкретних проявів конфліктної поведінки в сфері етнополітичних стосунків у суспільствах з різним рівнем розвитку, узагальнення щодо особливостей конфліктних ситуацій дозволяють стверджувати, що для суспільств з високим рівнем розвитку властиві конфліктогенні чинники етнополітичних конфліктів цивілізаційно-культурного характеру. Натомість, у суспільствах, які переживають трансформаційні перетворення, домінуючими є конфліктогенні чинники соціально-економічного плану. Також даний аналіз дав змогу виявити певний парадокс, пов'язаний із сучасною практикою толерантності. Встановлено, що тенденція до надмірної абсолютизації позитивної ролі толерантності, яка домінує у високорозвинених суспільствах, провокує дестабілізацію ситуації у етнополітичній сфері. Разом з тим, дотримання принципу толерантності у трансформаційних суспільствах сприяє відносній стабільності етнополітичної ситуації. Процес врегулювання етнополітичних конфліктів багато в чому залежить від типу і характеру конфліктних відносин. Одні конфлікти вдається врегулювати за допомогою мирних (компромісних) способів. Інші переходять у фазу озброєного протистояння, тому для їх врегулювання застосовуються як мирні, так і силові методи. Третій тип конфліктів, що перейшов у стан громадянської війни, вимагає тільки силового втручання.

Аналізуючи динаміку мінливості соціально-політичних реалій, факторів та детермінант, що викликають конфліктні ситуації, які постійно виникають в житті суспільства, а також функції конфліктів на макросоціальному, міжгруповому та внутрішньогруповому рівнях, приходимо до висновку, що в сучасних умовах конфлікт набуває якості особливого, можливо єдиного, способу організації сучасного суспільства. Відповідно до цього змінюється й ставлення до окремих видів конфліктів, в тому числі й до етнополітичного конфлікту. Останній сприймається як природна форма стосунків та взаємодій у етнополітичній сфері, яка за певних умов викликає не лише деструктивні, але й конструктивні наслідки для соціальної системи. Інакше кажучи, ефективне врегулювання етнополітичних конфліктів уможливлює виконання ними позитивної ролі, зокрема сприяючи інтеграції та стабілізації етнонаціональних груп, інститутів, стимулюючи прогрес, вдосконалення етнополітичних відносин, тим самим виступаючи чинником стабільності розвитку соціальної системи в цілому.

Показано специфіку етнополітичних конфліктів на пострадянському просторі. Практика вирішення етнополітичних конфліктів показує відсутність єдиної стратегії і тактики вирішення міжнаціональних проблем на території пострадянського простору, що привело до неузгодженості в діяльності керівництва різних країн СНД з їх вирішення. Все це свідчить про необхідність координації політики по врегулюванню конфліктів на рівні держав, а також підвищення ефективності всього цього процесу за рахунок нових підходів і принципів. Однією з основних умов підвищення ефективності врегулювання етнополітичних конфліктів повинен бути системний підхід до цього процесу. Систематизація процесу врегулювання конфліктів полягає в комплексній оцінці рівня етнополітичної обстановки в різних регіонах; у комплексному характері дії на конфлікти методами економічної, соціальної і національної політики; у створенні багаторівневої структури різних інститутів і організацій для координації зусиль по запобіганню і врегулюванню міжнаціональних конфліктів як у масштабах СНД, так і окремих держав; у виробленні певної системи заходів (методів і механізмів) поетапного вирішення конфліктів залежно від стадії їхнього розвитку; у комплексному ухваленні рішень по врегулюванню конфлікту, що припускає використання «стратегічних», «оперативних» і «тактичних» рішень. Основним напрямом оптимізації конфліктних відносин повинен стати пошук основ згоди, без якої не досягти повного вирішення міжнаціональних протиріч у суспільстві. В умовах перехідного періоду, який переживають всі колишні республіки СРСР, основними шляхами для створення основ згоди і конструктивної співпраці можуть бути оволодіння мистецтвом оптимального ведення конфлікту з використанням методів «консенсусної» політики, поетапне зниження напруженості в конфліктних відносинах за рахунок механізмів інституалізації, легітимізації, структурування конфліктуючих груп і подальшої редукції конфлікту. У основі реалізації «консенсусної» політики повинні лежати принцип опори на конструктивні сили, а також пошук загальних інтересів, які дозволяють робити ставку на об'єднання конфліктуючих сторін. Формування елементів «консенсусної» політики і пошук шляхів досягнення згоди в міжнаціональних відносинах абсолютно не означає відсутність розбіжностей і суперечностей між суб'єктами цих відносин. Такий підхід лише дозволяє вийти за рамки стереотипів, що склалися, і змінити парадигму мислення в цьому питанні.

6. З'ясовано особливості процесу врегулювання етнополітичних конфліктів в Україні. Великою мірою успіх у забезпеченні стабільності етнополітичної ситуації в Україні залежить від запобігання, врегулювання, прогнозування етнополітичних конфліктів. А це, безумовно, потребує глибокого всебічного знання про причини та чинники, що здатні спровокувати такого роду конфлікти. В сучасних умовах, відповідно до того, що етнополітичні конфлікти мають домінуючий, визначальний характер, проблема забезпечення стабільного розвитку суспільства набуває тенденцій прямої залежності від процесу врегулювання етнополітичних конфліктів. За вісімнадцять років незалежності українська влада виробила певні методи врегулювання етнополітичних конфліктів: метод «уникнення конфлікту», метод «рефлексивної політики», методи «ситуативної рефлексії» та «ситуативних поступок».

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Єрмаков П. П. Етнополітичний конфлікт: сутність та проблеми визначення / П. П. Єрмаков // Політологічний вісник. - 2005. - №20. - С. 281.-288.

Єрмаков П, П. Соціальна напруга як конфліктогений чинник етнополітичних конфліктів / П. П. Єрмаков // Політологічний вісник. - 2006. - №22. -С. 203-210.

Єрмаков П. П. Етнополітичний конфлікт в Україні: можливість та реальність / П. П. Єрмаков // Політологічний вісник. - 2007. - №25. - С. 218-225.

Єрмаков П. П. Етнічність як носій політичного ризику / П. П. Єрмаков // Нова парадигма. - 2007. - №63. - С. 114-120.