Організаційна структура як чинник функціонування політичних партій

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Організаційна структура як чинник функціонування політичних партій

23.00.02 - політичні інститути та процеси

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Погребенник Ольга Ігорівна

УДК 329-028.42(075.8)

Київ 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор

Обушний Микола Іванович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Пахарєв Анатолій Дмитрович,

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України,

головний науковий співробітник

відділу теоретичних та прикладних проблем політології;

кандидат політичних наук

Малкіна Ганна Миколаївна,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри політичних наук.

Захист відбудеться « 16 » листопада 2009 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.41 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.О.Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58.

Автореферат розісланий « 13 » жовтня 2009 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Постригань Г.Ф.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Актуальність теми зумовлена важливим значенням організаційної структури для політичної партії. Це виражається не лише у функціях, які організаційна структура виконує у політичній партії, а й у впливі, який вона здійснює на функціонування інституту загалом. Такий аспект у вітчизняній «партології» є малодослідженим. Це зумовлено як слабкою розвиненістю політичних партій в Україні, так і недостатньою увагою українських науковців до дослідження цієї проблеми.

Поряд з ідеологією організаційна структура є невід'ємним елементом, що утворює політичну партію. Як свідчить більшість сучасних досліджень, її значення для функціонування цього інституту постійно зростає. Паралельно з посиленням ролі організаційної структури спостерігається зменшення значення ідеології у сучасних політичних партіях. Особливо яскраво це демонструє виникнення нових картельних, адміністративних та «catch-all-parties» (хапай усіх) партій.

Організаційна структура будь-якої політичної партії відображає не лише особливості функціонування, а й виражає її сутність. Через дослідження організаційної структури можна визначити як мету створення партії, так і методи її політичної діяльності. Дослідження організаційної структури політичних партій вже давно створило новий «структурний» напрямок розвитку «партології» у зарубіжних державах. Дослідники здійснюють порівняльний аналіз організаційних структур різних політичних партій, визначають роль їх окремих складових, вивчають значення рядового члена, розвитку внутрішньопартійної демократії тощо.

Вирішення питання ролі організаційної структури у функціонуванні політичних партій є важливим для подальшого розвитку «партології». І хоча в Україні на сьогодні інститут політичних партій розвивається та перебуває у трансформаційному стані, партії вже стоять на межі своєї подальшої модернізації. Тому розгляд організаційної структури як чинника, що впливає на функціонування партій, дасть цілісне бачення шляхів вдосконалення цього інституту в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертаційна робота є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка та виконана у межах науково-дослідницької теми 06БФ041-01 «Філософія та політологія у структурі сучасного соціо-гуманітарного знання».

Мета дисертаційної роботи: встановлення та обґрунтування ролі організаційної структури у функціонуванні політичних партій.

Реалізація цієї мети передбачає вирішення таких завдань:

систематизувати дослідження, у яких розглядається організаційна структура політичних партій;

визначити поняття «організаційна структура політичних партій» та виділити її складові;

розширити критерії класифікації організаційної структури політичних партій;

дослідити класифікації політичних партій за організаційною структурою, запропоновані М.Дюверже;

уточнити функції організаційної структури та визначити, як вона впливає на функціонування політичних партій;

розкрити особливості організаційної структури українських політичних партій та її впливу на їх функціонування і виробити пропозиції щодо вдосконалення законодавства з метою стимулювання розвитку сучасних політичних партій в Україні.

Об'єкт дослідження. Партії як інститут політичної системи суспільства.

Предмет дослідження. Вплив організаційної структури на функціонування політичних партій.

Методи дослідження. Для реалізації поставленої мети дослідження використано такі наукові методи:

системний - надав можливість розглянути організаційну структуру політичних партій як цілісну систему;

структурно-функціональний - допоміг визначити місце і роль кожної зі складових організаційної структури політичних партій;

компаративний - дозволив порівняти організаційну структуру різних політичних партій;

інституціональний - сприяв розгляду політичної партії загалом та її організаційної структури зокрема як правового та політичного інституту;

порівняльно-правовий - створив основу для виявлення загальних закономірностей правової регламентації організаційної структури політичних партій, визначення специфічних інструментів регулювання;

історичний - надав можливість дослідити організаційну структуру політичних партій у розвитку.

Наукова новизна одержаних результатів. Дисертація є однією з перших в Україні робіт, в якій здійснено системний аналіз організаційної структури політичних партій: її особливостей, складових та функцій. На цій основі обґрунтовано ряд положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

1) Виокремлено два основні напрямки дослідження організаційної структури політичних партій: соціально-історичний, представники якого М. Вебер, Р.Міхельс, М.Осторогорський та ін. безпосередньо її не вивчають, а розглядають у межах дослідження політичного лідерства, ґенези партій тощо, та структурно-функціональний, представлений такими науковцями, як М.Дюверже, К.Джанда, Дж.Річлі, П.Котер та ін., які, надаючи організаційній структурі політичних партій важливого значення, безпосередньо досліджують її як сукупність складових, кожна з яких має власне функціональне призначення.

2) Вперше запропоновано поділити усі складові організаційної структури політичних партій на три групи компонентів: екстернальні, що відображають формально-правову сторону; інтернальні, які виражають сутнісні характеристики організаційної структури політичних партій; інструментальні, за допомогою яких можна впливати на ефективність діяльності партійної організації. На цій основі дається авторське визначення, яке полягає у тому, що організаційна структура політичної партії - це система взаємопов'язаних інституційних утворень, які мають свій зовнішній та внутрішній вимір (органи - апарат, первинні осередки - базові елементи тощо), впорядкованість та єдність яких зумовлюється дією політичних та правових інструментів.

3) Розширено та уточнено критерії класифікації організаційних структур політичних партій: за статусом її організаційних елементів: формальна, неформальна; за характером членства: пряма і непряма; за інтеграцією базових елементів до загальної структури партії: слабка та сильна; за рівнем централізації: високо-централізована, централізована і децентралізована; за типом децентралізації: локальна, ідеологічна, соціальна та федеративна; за характером співвідношення партійної вертикалі і горизонталі: ізольована, інкорпорована, змішана; за взаємозв'язком організаційних горизонталі та вертикалі з рівнем централізації політичної партії виділяють: ієрархічна (бюрократична, лінійно-функціональна, лінійно-штабна) та органічна (дивізійна, вільна); за моделями оргструктури: пірамідальна, модель «дзвона» (плоска) та модель «ферзя».

4) На новому науковому рівні розглянуто класифікацію політичних партій за організаційною структурою, запроваджену М.Дюверже. Так, встановлено, що найоптимальнішим є поділ партій не на кадрові та масові, а на тоталітарні та демократичні. У межах демократичних політичних партій виділено дві моделі: континентально-європейську, в основі якої лежить певна об'єктивна спорідненість членів (географічна, соціальна, релігійна та ін.), тому партії, що належать до неї, часто виникають як масові, централізовані структури, та англо-американську, в основі якої лежить інтерес (матеріальний, духовний чи ін.), внаслідок чого партії, що належать до неї, мають кадровий характер походження та є децентралізованими. Визначено ознаки демократичних та тоталітарних політичних партій і основні закономірності їх функціонування. Так, тоталітарним політичним партіям притаманний технократичний або мілітарно-вождистський тип партійного апарату; осередки та партійна міліція як різновид базового елементу; використання механізму високої централізації влади та довгої організаційної вертикалі тощо. Натомість у демократичних політичних партіях можлива широка варіація партійних апаратів (бюрократичний, плебісцитарний, мережевий та ін.); базові елементи - у формі комітетів та секцій - можуть бути як централізованими, так і децентралізованими тощо.

5) Уточнено функції організаційної структури у політичній партії: управлінська (полягає у керівництві діяльністю партійних органів та організацій); програмно-політична (реалізується через участь партійних організацій різного рівня у формуванні програми діяльності політичних партій); рекрутування (розкривається у вербуванні партійних кадрів); пропагандистська (здійснюється шляхом проведення агітаційної роботи через партійну організаційну структуру).

6) Вперше виділено ряд відмінностей впливу організаційної структури на функціонування, з одного боку, демократичних і тоталітарних політичних партій, з іншою - демократичних партій англо-американської і континентально-європейської моделі. Встановлено, що організаційна структура тоталітарних політичних партій спрямована на загальну політичну соціалізацію, тоді як у демократичних політичних партіях цей процес не виходить за межі власних членів; у межах демократичних політичних партій: організаційна структура англо-американських - стимулює електоральну діяльність, тоді як у континентально-європейських вона спрямована як на ідеологічну, так і електоральну; в англо-американських партіях організаційна структура сприяє меншій інтенсивності політичної соціалізації індивіда порівняно з континентально-європейськими, тому що процес політичної соціалізації проходить опосередковано через мережу базових об'єднань; підготовка кадрів в англо-американській моделі, на відміну від континентально-європейської, здійснюється не всередині самої партії, а шляхом призначення їх на публічно-політичні посади.

7) Набуло подальшого розвитку розкриття впливу організаційної структури на функціонування українських політичних партій. Встановлено, що вона, як і в партіях англо-американської моделі, спрямована переважно на електоральну діяльність; подібно до партій континентально-європейської моделі, виступає безпосереднім механізмом політичної соціалізації (хоча її інтенсивність є значно меншою через слабку розвиненість самого інституту). Надано пропозиції щодо вдосконалення законодавчої бази з метою стимулювання розвитку організаційної структури сучасних політичних партій в Україні. Зокрема, запропоновано вжити заходи щодо стимулювання децентралізації організаційної структури політичних партій України; стабілізації партійного членства; зростання внутрішньопартійного демократизму; зменшення ролі лідера у політичних партіях (блоках партій).

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Отримані результати можуть використовуватися для розробки лекційних курсів із партології, загальної теорії політики та практичної політології, слугувати підґрунтям для подальших досліджень цієї проблеми.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення та висновки наукового дослідження представлено на п'яти науково-практичних конференціях: Міжнародна наукова конференція „Дні науки філософського факультету - 2006” (Київ, 12-13квітня 2006 р.); Міжнародна наукова конференція „Дні науки філософського факультету - 2007” (Київ, 18-19квітня 2007 р.); Міжнародна наукова конференція „Дні науки філософського факультету - 2008” (Київ, 16-17квітня 2008 р.); Міжнародна науково-практична конференція «Актуальні питання науки та практики: досягнення та перспективи - 2008» (Полтава, 22-26грудня 2008р.); Міжнародна наукова конференція „Дні науки філософського факультету - 2009” (Київ, 21-22квітня 2009 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження викладені у трьох фахових виданнях та п'яти тезах виступів на науково-практичних конференціях.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та десяти додатків. Вона викладена на 193-х сторінках та має 10 додатків. Список використаних джерел налічує 208 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано мету та завдання, предмет і об'єкт, методи дослідження, визначено наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, особливий внесок автора, ступінь апробації результатів дослідження.

Перший розділ „Теоретичні аспекти дослідження організаційної структури політичних партій” присвячений огляду літератури з теми дисертації, аналізу основних концептуальних підходів дослідження організаційної структури політичних партій, її сутності, складових та класифікації політичних партій за організаційною структурою.

У світовій політичній думці вперше проблему внутрішньої організації політичних партій було піднято у другій половині ХІХ ст. такими вченими, як М.Вебер, М.Острогорський та Р.Міхельс. Безперечно, найбільший внесок у дослідження цієї проблеми здійснив французький дослідник М.Дюверже, який у своїй фундаментальній праці „Політичні партії” вперше поставив мету безпосередньо дослідити внутрішню партійну організацію.

До вітчизняних науковців, які у своїх дослідженнях торкалися проблеми організаційної структури політичних партій, належать: С.Бабикіна, Л.Гонюкова, К.Дикань, А.Зельницький, Г.Малкіна, В.Мейтус, М.Обушний, А.Пахарєв, М.Примуш, А.Романюк, П.Удовенко, Ю.Шведа та ін. Серед російських дослідників, що вивчали це наукове питання, можна назвати Н.Желєзняка, М.Корнєва, В.Ляпаєву, Г.Міхальову, В.Скоробагатько, В.Снитко, В.Чиркина, Ю.Юдіна та ін. Значно більше досліджень, що розглядали проблему організаційної структури політичних партій, було проведено зарубіжними дослідниками, серед яких необхідно виділити: Л.Андерсона, Е.Апплетона, Т.Барбоні, Л.Бартелза, В.Бейзена, Ж.Блонделя, Ш.Бовлера, І.Буджа, М.Вайнера, М.Вебера, Дж.Л.Гібсона, Дж.К.Гріна, Р.Дарендорфа, М.Джамеля, К.Джанду, Т.Донавана, Дж.Елдріча, З.Еньєді, Д.Карола, Р.К.Карті, К.Квайлі, Х.-П.Клінджермана, П.Котера, Р.Купа, Дж.Е.Лейлі, Д.Ліса, Р.Маккензі, Р.Міхельса, Д.Мейхю, Л.Олівера, М.Острогорського, Л.Паламбара, Г.Пелінга, Дж.Річлі, Б.Тріша, Е.Уеллхофера, Д.Уілсона, Ф.Фошер-Кінг, С.Хантінгтона, Д.Хенінга, П.С.Херрнсона, Т.Цвартца, Р.-Ж.Шварценберга.

У розділі увага приділяється визначенню поняття «організаційна структура політичних партій» та встановленню її складових. Отже, організаційна структура політичної партії - це система взаємопов'язаних інституційних утворень, що мають свій зовнішній та внутрішній вимір (органи - апарат, первинні осередки - базові елементи тощо), впорядкованість та єдність яких зумовлюється дією політичних та правових інструментів. Її складають три групи компонентів: екстернальні, інтернальні та інструментальні.

І. Зовнішні або екстернальні (від англ. external - зовнішній, формальний) компоненти організаційної структури політичних партій - це формально-стандартизовані методом правового регулювання складові політичної партії, що становлять собою її зовнішній вияв у нормах приватного та публічного права. Іншими словами, вони матеріалізують організаційну структуру політичних партій шляхом її правової інституціоналізації. Отже, до них належать: членство (умови прийняття, виходу, виключення; фіксація і статус тощо), система органів (з'їзд, голова, виконком, політрада, контрольно-ревізійна комісія, молодіжне крило тощо) і принципи організаційної діяльності (демократизму, підзвітності та підконтрольності, колегіальності, авторитаризму, делегування, представництва, наставництва, ієрархічності тощо).

ІІ. Внутрішні або інтернальні (від англ. internal - внутрішній, фактичний) компоненти організаційної структури політичних партій - це основні складові, без яких існування політичної партії неможливе, їх характер відображає сутність партійної організації і дає можливість віднести її до того чи іншого типу (по-перше, сюди відносяться базові елементи, по-друге - партійний апарат і керівництво, а по-третє - взаємозв'язки між ними, механізм).

Базові елементи - це найдрібніша, найпростіша, але разом з тим найголовніша складова, тому що відображає характер організаційної основи структури партії. Їх правовим еквівалентом є «первинні партійні організації». М.Дюверже виділяє чотири групи базових елементів: осередки (засновані на виробничій основі), секції (утворені на територіальній основі), комітети (побудовані у відповідності до нарізки виборчих округів) та партійна міліція (воєнізоване формування партії).

Партійний апарат (з лат. apparatus - знаряддя, пристрій, прилад, обладнання, підготовка) - це складова організаційної структури, що становить собою управлінське утворення, головним завданням якого є забезпечення існування (обслуговування) політичної партії. На відміну від свого юридичного синоніму - «система органів», апарат є цілісним функціональним «пристроєм», який здійснює безпосередню управлінську діяльність. Він відображає сутність внутрішньопартійних організаційних відносин. Можна виділити такі різновиди партійних апаратів:

аристократичний (досліджували М.Острогорський, М.Вебер та ін.) - апарат, що складається із закритої привілейованої „касти” представників „еліти крові” та парламентарів з їх числа, які становлять собою свиту певного аристократа-політика;

олігархічний (вивчали М.Дюверже, М.Вебер, Р.Міхельс, М.Острогорський та ін.) - апарат, що складається з еліт власності та інтелектуальної продуктивності, організованих у формі кланів (камарильї - дрібні групи, що використовують тісний внутрішній зв'язок як засіб встановлення та збереження власного впливу; клієнтели - клан, що утворюється навколо впливового лідера) чи команд (члени яких відносно рівноправні і не зв'язані особистою відданістю головному вождю);

бюрократичний (розкрили у своїх працях М.Вебер, М.Дюверже, Р.Дарендорф) - апарат, що складається з ієрархії партійних функціонерів-секретарів (політичні службовці) та парламентарів, потрапити до якого порівняно легко, але роль особистості в ньому нівелюється;

технократичний (розробив В.Ленін) - апарат, відкритий для одних класів і закритий для інших, що складається з партократичної еліти - висококваліфікованих спеціалістів, партійних робітників, партійних кадрів, тобто йдеться про створення класу професійних працівників партії;

мілітарно-вождистський (створив А.Гітлер) - апарат, в основі якого лежить воєнна еліта, що складається з великої кількості ієрархічно розташованих начальників-лідерів (фюрерів) різного типу та рангу, кожен з яких володіє правом наказу щодо всіх нижчестоящих і беззастережно підпорядковується усім вищестоящим, а головним чином вождю, який наділяється особливими якостями, часом навіть ніби божественного характеру;

плебісцитарний (досліджували М.Вебер, М.Острогорський та ін.) - апарат, що складається з системи партійних босів - представників регіональної та, як правило, не публічної еліти, які на основі демократичних виборів і за рахунок влади над партійною машиною мають визначальний вплив на політиків;

мережевий - (вивчають Р.Куп, Р.К.Карті та ін.) апарат, максимально спрощений від бюрократичних організацій, становить собою неформалізовану мережу партійних агентів в особі окремих місцевих керівників, спеціалістів, промислово-фінансових груп, громадських організацій тощо. Вони безпосередньо вирішують проблеми партії і залучають до цього тільки тих осіб, які можуть посприяти їх розв'язанню.

Поняття партійного керівництва не просто тісно пов'язане з апаратом, а становить з ним нерозривну єдність. Можна виділити такі типи керівників партії: партійні боси (займаються виключно партійною діяльністю), відомі партійні політики або так звані „члени за правом” (переважно займаються державною політикою і є „емблемою” партії), вожді або публічні лідери (ефективно поєднують керівництво партією з власною активною публічно-політичною діяльністю).

Механізм організаційної структури політичної партії - це сукупність взаємозв'язків, що встановлюються між вищим керівництвом, апаратом та базовими елементами організаційної структури партії і виражаються у ступені централізації та співвідношенні організаційних вертикалі і горизонталі.

Централізація - це принцип побудови влади, що значно обмежує або взагалі відхиляє будь-яку автономію та самоврядування на територіальному рівні. Децентралізація - це принцип побудови влади, що ґрунтується на делегуванні владних повноважень, сприяючи посиленню автономії та самоврядування на територіальному рівні.

Вертикаль організаційної структури становить кількість сходинок (утворень), які пронизують організаційну структуру політичної партії від її базових елементів до найвищого керівного органу і зв'язків між ними. Натомість горизонталь організаційної структури відображає як напрямки управління на кожному з рівнів партійної вертикалі, так і взаємозв'язки між партійними організаціями, що перебувають на одному рівні.

ІІІ. Інструменти (від лат. instrumentum - знаряддя, засіб, пристрій) організаційної структури політичних партій - це методи, що використовуються для вдосконалення партійної організації з метою досягнення певної мети, в тому числі і щодо посилення її окремих складових. Коло інструментів організаційної структури політичних партій є надзвичайно широким. Суб'єктом їх застосування може бути як держава, так і політична партія.

До інструментів, що використовуються останньою, відноситься: партійна символіка, яка посилює внутрішньопартійну єдність; партійні чистки, що застосовуються з метою відсіювання ненадійних чи навіть елітаризації партійних рядів; партійні школи - підготовка кадрів тощо. Інструменти організаційної структури політичних партій можна поділити на правові та політичні. В основі вибору того чи іншого правового інструменту лежить певна система цінностей, тому метою їх застосування є реалізація обумовлених нею принципів, як таких, що за своєю природою є справедливими. Натомість інструмент політичний спрямований на досягнення певного результату в основі якого лежить владний інтерес, що і є його основною метою. Для досягнення власної мети він використовує право, мораль, переконання, насильство та інші методи впливу, як правило, поєднуючи їх.

Дослідивши розроблені М.Дюверже підходи до класифікації політичних партій за організаційною структурою, серед яких поділ партій на масові та кадрові; на прямі та непрямі; на партії ордени, спільноти та суспільства; на тоталітарні та спеціалізовані (демократичні), встановлено: класифікаційною основою поділу партій на масові та кадрові є їх походження; оптимальною класифікацією політичних партій за організаційною структурою, тобто такою, яка б найповніше відобразила їх відмінності, є поділ партій на тоталітарні та демократичні; тоталітарні партії є масовими, демократичні ж можуть бути як масовими, так і кадровими. Тоталітарною є політична партія, організаційна структура якої побудована таким чином, щоб проникати у всі сфери життя своїх членів, вона за своїм походженням є масовою та будується на основі прямої причетності. Демократичною ж є політична партія, організаційна структура якої базується на принципах колегіальності, виборності, представництва, її члени є вільними і присвячують партійному життю стільки часу, скільки вважають за потрібне, вона за своїм походженням може бути як масова, так і кадрова, як пряма, так і непряма.

У межах демократичних політичних партій можна виділити дві моделі: континентально-європейську та англо-американську. Континентально-європейськими є політичні партії, в організаційній основі яких лежить певна об'єктивна спорідненість членів (географічна, соціальна, релігійна та ін.), тому вони часто виникають як масові, централізовані структури. Англо-американські ж політичні партії утворюються вже відомими політиками на основі інтересу (матеріального, духовного чи ін.), внаслідок чого мають кадровий характер походження та є децентралізованими.

У другому розділі - „Вплив організаційної структури на функціонування політичних партій зарубіжних країн” - розкрито особливості організаційної структури демократичних політичних партій англо-американської та континентально-європейської моделей. При дослідженні перших було розглянуто організаційні структури сучасних політичних партій таких європейських держав, як Франція (Соціалістична партія Франції, Союз за народний рух), Німеччина (Християнсько-демократичний союз, Соціал-демократична партія Німеччини), Італія (Італіє, вперед!). З метою вивчення особливостей організаційної структури демократичних політичних партій англо-американської моделі досліджено партії Великобританії (Ліберальну, Лейбористську та Консервативну) та США (Республіканську і Демократичну). Загалом при вивченні демократичних політичних партій у даному розділі розглядається десять прикладів їх організаційних структур.

Організаційну структуру досліджено в історичному розвитку, проаналізовано фактори, що впливали як на її ґенезу загалом, так і на формування того чи іншого різновиду. Виокремлено специфічні ознаки обох моделей політичних партій демократичного типу. Проведено порівняльний аналіз складових організаційних структур партій-представників як континентально-європейської, так і англо-американської моделей.

Основними ознаками організаційної структури демократичних англо-американської та континентально-європейської моделей політичних партій є: базові елементи у формі комітетів (англо-американські) та секцій (континентально-європейські); партійний апарат у континентально-європейської моделі партій може мати олігархічний чи аристократичний характер, але у більшості випадків є бюрократичним, а у англо-американських - плебісцитарного чи мережевого типу; партійне керівництво становлять партійні боси в англо-американських, а у континентально-європейських - відомі політики; членство в англо-американських політичних партіях на відміну від континентально-європейських, є нефіксованим, в обох моделях допускається як індивідуальне, так і колективне членство; надання верховенства влади - колегіально-представницьким (з'їзд, збори, конференція) центральним органам у континентально-європейських демократичних партіях, а у англо-американських - замкнено-координаційним (комітет, клуб, кокус), також у обох моделях, як правило, існують органи контролю та партійної юстиції; серед принципів організаційної діяльності виділяється принцип демократизму внутрішньо-організаційних відносин, виборності посад, колегіальності, представництва, вільного і добровільного членства тощо; використання переважно правових інструментів оргструктури. До останніх відноситься лібералізація партійного членства, посилення автономії місцевого самоврядування в державі та надання йому ширших повноважень при організації і проведенні виборів, зміна виборчої системи (М.Дюверже наголошує, що мажоритарна система загалом сприяє децентралізацій організаційної структури політичних партій, а пропорційна - централізації), запровадження внутрішньопартійних виборів офіційного кандидата(тів) від політичної партії (англо-американські політичні партії) тощо.

Організаційна структура демократичних політичних партій англо-американської моделі здійснює такий вплив на їх функціонування:

спрямовує політичні партії переважно на електоральну діяльність;

сприяє меншій інтенсивності політичної соціалізації індивіда порівняно з континентально-європейською моделлю партій, тому що процес політичної соціалізації проходить опосередковано через мережу базових об'єднань;

кладе в основу політичного рекрутування якість, а не кількість;

в основу агітаційної діяльності ставить систему «розподілу посад»;

підготовка кадрів здійснюється не всередині самої партії, а шляхом призначення на публічно-політичні посади.

Організаційна структура демократичних політичних партій континентально-європейської моделі здійснює такий вплив на їх функціонування:

стимулює як ідеологічну, так і електоральну діяльність;

виступає безпосереднім інститутом політичної соціалізації, яка проходить значно інтенсивніше, ніж в англо-американських політичних партіях;

політичне рекрутування більшою мірою обумовлюється кількісним підходом;

боротьба партії за оволодіння державною владою, як правило, ґрунтується на соціально-економічних обіцянках;

підготовка кадрів проходить всередині самої партії.

Також у другому розділі досліджується специфіка організаційної структури тоталітарних політичних партій на прикладі Комуністичної партії Радянського союзу (КПРС) та Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСРПН). Розглянуто особливості базових елементів вище вказаних політичних партій, здійснено порівняння їх апаратів та керівництва, досліджено такі організаційні механізми, як централізація та децентралізація, горизонтальні та вертикальні зв'язки. Також розкрито групу найважливіших інструментів, якими користувались тоталітарні політичні партії з метою посилення ефективності власних організаційних структур.

До основних ознак організаційної структури тоталітарних політичних партій належать: базові елементи у формі воєнізованих формувань (партійна міліція) чи осередків; технократичний або мілітарно-вождистський тип партійного апарату; вождистський тип партійного керівництва та наявність середнього прошарку керівників - технократів; принципи організаційної діяльності: демократичного централізму, підкорення меншості більшості, жорсткої дисципліни, ієрархічної мілітаризації, фюрерства та антиколегіальності, призначуваності на посади, елітарності членства тощо; верховенство влади номінально належить колегіально-представницькому органу, а фактично перебуває в руках замкнено-координаційного комітету та його голови, або уся повнота влади прямо перебуває в руках вищого партійного керівника та передається ієрархії вищих начальників; членство жорстко фіксується і є індивідуальним; використання переважно політичних інструментів оргструктури, серед яких: проведення партійних чисток, створення системи особливих морально-поведінкових норм, запровадження партією системи винагород за активну діяльність, що виражається і у просуванні по службовій драбині, унеможливлення існування інших політичних партій та здійснення гонінь проти осіб, що не підтримують офіційну ідеологію тощо.

Виділено ряд основних відмінностей впливу організаційної структури на функціонування демократичних та тоталітарних політичних партій:

По-перше, у тоталітарних політичних партіях організаційна структура спрямована на реалізацію державної політики (оскільки партія фактично перетворюється на державний апарат), тоді як у демократичних політичних партіях вона лише бере участь у формуванні державного апарату шляхом постачання кадрів.

По-друге, тоталітарні політичні партії здійснюють контроль над суспільством та індивідом, оскільки побудовані таким чином, щоб проникати в усі сфери життя особи; натомість демократичні - обмежуються, як правило, політичною сферою життя свого члена.

По-третє, розгалужена та вбудована в державний апарат організаційна структура тоталітарних політичних партій в умовах однопартійності робить політичну партію інститутом загальної політичної соціалізації; тоді як у демократичних політичних партіях вона спрямована на соціалізацію лише власних членів.

По-четверте, у демократичних політичних партіях організаційна структура, побудована на основі принципів демократизму, колегіальності, виборності тощо, сприяє політичному представництву соціальних інтересів; тоді як централізована, ієрархічна, мілітаризована організаційна структура тоталітарних партій захищає інтереси специфічної касти партійних функціонерів (технократів).

По-п'яте, організаційна структура демократичних політичних партій сприяє тому, що розробка політичних доктрин, програм, вибори кандидатів на публічно-політичні посади проходять на конкурентно-дискурсивній основі; тоді як у високо централізованій тоталітарній політичній партії вони задаються зверху і лише формально можуть бути оформлені у вигляді думки низів.

У третьому розділі - „Особливості впливу організаційної структури на функціонування українських політичних партій” - досліджено українські політичні партії та особливості їхньої організаційної структури. Розглянуто організаційну структуру українських політичних партій, що виникли наприкінці ХІХ - на поч. ХХ ст. в Австрійській та Російській імперіях, серед яких: Українська радикальна партія, Соціал-демократична партія Галичини і Сілезії, Українська націонал-демократична партія, Українська демократично-радикальна партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська народна партія, Українська демократично-хліборобська партія, Українська партія соціалістів федералістів тощо. Також досліджено специфіку організаційної структури політичних партій сучасної України шляхом вивчення їхніх статутів, а саме: Народного Руху України, Народного Руху України за єдність, Української Народної Партії, ВО «Батьківщина», Партії Регіонів України, Комуністичної та Соціалістичної партій України.

Відповідно до узагальнених критеріїв, що вимірюють силу організаційної структури політичної партії, виділених К.Джандою, Д.Мейхю, Е.Уеллхофером та Л.Андерсоном, організаційна структура українських політичних партії загалом є слаборозвиненою, тому що:

По-перше, політичні об'єднання відрізняються нетривалим існуванням. Це зумовлено тим, що інститут «політичні партії» в Україні є молодим. Партіям притаманний високий ступінь залежності від власних лідерів і, як правило, вони характеризуються низьким рівнем стабільності через велику кількість перетворень: злиття, вихід (розкол), виділення тощо.

По-друге, результати виборів до парламенту на пропорційній основі у 1998, 2002, 2006 та 2007 роках демонструють невисокий рівень електоральної стабільності українських політичних партій: так, наприклад, за десть років в усіх чотирьох випадках у парламенті була представлена лише одна КПУ (хоча отриманий нею відсоток впав з 39% до 5%); взагалі вибули з боротьби за прохідні місця такі політичні партії, як Партія Зелених (8% на виборах у 1998 р.), СДПУ(о) ( 5 % на виборах у 1998 р.), ПСПУ (6 % на виборах у 1998 р.), СПУ (9 % на виборах у 2006 р.) тощо. Різкі перепади результатів на виборах притаманні більшості парламентських партій (блоків партій): БЮТ, Наша Україна - Народна самооборона та ін. Тим не менше, відносну стабільність, з перепадом не більше 4-х %, протягом двох останніх виборів демонструють Партія Регіонів та КПУ (хоча і це не може бути об'єктивним показником, бо вибори відбувались протягом двох років підряд).

По-третє, рівень фактичної реалізації внутрішньопартійних принципів організаційної структури є низьким. Наприклад, слабо реалізується принцип представництва, зафіксований у статутах більшості політичних партій України. Про це свідчить низький рівень територіальної представленості у партійних виборчих списках до Верховної Ради. Так, часто слабо представленими у парламенті є навіть ті області, у яких політична партія набрала більшість голосів: БЮТ - по одному представнику від Вінницької, Житомирської, Чернівецької, Івано-франківської, Сумської, Тернопільської областей та жодного - від Чернігівської; Партія Регіонів - по одному представнику від Миколаївської та Одеської областей тощо.

По-четверте, ступінь дотримання правил кадрової політики, що виражається через обрання кандидатів залежно від їх впливовості у партії, теж є невисоким: що стосується членів за правом (відомих політиків від партії), то вони представлені у партійних списках повною мірою, але партійні функціонери, які в умовах сильної організаційної структури становлять кадрову основу партії, фактично не потрапляють до прохідних місць виборчих списків. Так, наприклад, серед народних депутатів від БЮТ лише три голови місцевих партійних організацій та три керівники центрального апарату партії, від КПУ представлено два секретарі місцевих організацій, а від Партії Регіонів - взагалі жодного. Разом з тим, багато безпартійних стає народними депутатами від партій. Наприклад, їх кількість у фракції БЮТ становить 25 чоловік з 156-ти депутатів, у Партії Регіонів - 17 з 175-ти і, навіть, у КПУ - 2 з 27-ми тощо.

По-п'яте, рівень ідентифікації громадян з політичними партіями та їх статус у суспільстві стабільно падає, про що свідчать результати соціологічних досліджень. Так, наприклад, проведене у листопаді 2008-го року дослідження Gesellschaft fьr Konsumforschung Ukraine (GFK) з'ясувало, що рівень довіри громадян до політичних партій впав з 8,4% у 2007-му році до рекордно низьких 4,6% у 2008-му.

По-шосте, невисоким є рівень внутрішньопартійної узгодженості - відповідності між загальнопартійними установками та поведінкою окремих членів. Так, загальновідомими є непоодинокі випадки виходу з політичних партій депутатів, які пройшли від них до органів державної влади та місцевого самоврядування, відмови депутатів скласти мандати на противагу рішенню фракції, торгівлі голосами тощо.

По-сьоме, невисоким є рівень внутрішньої інкапсуляції - здатності партійних підрозділів максимально охоплювати повсякденну активність своїх членів. Політичні партії, як правило, активізують власну діяльність під час виборчого процесу.

Таким чином, сучасні українські політичні партії фактично не виконують свої основні функції, окрім: боротьби за політичну владу та, деякою мірою, політичної соціалізації. До того ж, „кишенькові” або „технічні” партії, що становлять переважну більшість від їх загальної кількості в Україні, не здійснюють навіть ці функції. За відсутності у політичної партії реальної соціальної бази неможлива агрегація та артикуляція суспільних інтересів. Політичні партії, використовуючи технології масової маніпуляції, в основі яких лежить популізм та реклама, відійшли від вироблення політичного курсу та розробки реальних програм розвитку держави і суспільства. На відміну від сучасних, перші українські політичні партії (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.), що мали значно розвиненішу організаційну структуру, виконували функції політичного рекрутування, розробки ідеології, формування громадської думки тощо. Єдине, що за відсутності власної державності вони не могли брати участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату. До того ж їх діяльність часто була взагалі нелегальною.

Отже, сучасні політичні партії України, головним чином, здійснюють дві функції: боротьби за оволодіння державною владою та соціалізації. Можна виділити такі особливості реалізації вище названих функції у межах сучасних і перших (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.) українських політичних партій:

Сучасні українські політичні партії, подібно до англо-американської моделі, спрямовані на електоральну діяльність, натомість перші ж українські політичні партії стимулювали як виконання електоральної функції, так й ідеологічної;

Порівняно з першими українськими політичними партіями, у сучасних - політична соціалізація проходить значно менш інтенсивніше: тільки, на відміну від партій англо-американської моделі, це досягається не за рахунок опосередкованості процесу соціалізації низкою базових об'єднань партій, а спричинено слабкою розвиненістю їх організаційних структур.

Дослідивши організаційну структуру сучасних українських політичних партій, можна виділити такі її особливості: незначна роль відводиться місцевим партійним організаціям, що сприяє централізації оргструктури та загалом призводить до її послаблення; відсутність, як правило, політичної відповідальності, що сприяє переходу політиків з однієї партії до іншої, унеможливлює елементарний контроль партії над власними політиками; побудова партії згори вниз - передбачає виникнення «кокусів» (замкнених партійних комітетів, що складаються з невеликої групи керівників) та концентрації влади в руках „членів за правом” (тобто вже відомих політиків); формальність фіксованого членства, що дозволяє бути членом багатьох партій одночасно; слабкий державний контроль за виборчим процесом та фінансовою діяльністю партій - породжує купівлю прохідних місць у партійних виборчих списках, що загалом послаблює організаційну структуру; фактична відірваність партій від третього сектора (громадських організацій), що, зокрема, зумовлено слабкістю останнього - призводить до обмеженості організаційної горизонталі та не сприяє масовості партій; політизація бізнесу, що ускладнює процес формування професійних політиків - не лише породжує корумпованість партій, а й фактично руйнує основоположні принципи цього інституту.

У розділі дається короткий аналіз можливого розвитку організаційної структури політичних партій України. Таким чином, визначено два шляхи їх еволюції: до англо-американської та континентально-європейської моделей. Оскільки більшість українських політичних партій належать до авторитарно-традиційного типу (тобто вони становлять собою організації, що виникли «парламентським шляхом», ґрунтуючись на прагматичному, як правило, матеріальному, інтересі і функціонують на основі авторитету лідера), то для них більш близькою є англо-американська модель. Тим не менше, для більшості націоналістичних політичних партій та самої політичної системи України, більш підходящою є континентально-європейська модель.

Подібність організаційних структур більшості сучасних політичних партій до англо-американської моделі пояснюється і тим, що вони, у своїй переважній більшості, не працюють на власну політичну перспективу, а основною метою створення ставлять якнайшвидше отримання політичної влади конкретними лідерами. Як наслідок, виникають «сезонні» політичні партії: створені під конкретні вибори. Саме тому, головним чином, українські політичні партії обмежуються електоральною функцією. Слід зазначити, що таке уподібнення до англо-американської моделі обумовлене суб'єктивними чинниками, а справжня трансформація потребує не менше зусиль, ніж розвиток у бік континентально-європейської моделі.

Встановлено, що з метою стимулювання розвитку політичних партій та їх організаційної структури в демократичному руслі необхідно вжити заходів щодо: стимулювання децентралізації організаційної структури політичних партій України; стабілізації партійного членства, попередження політичного зрадництва; зростання внутрішньопартійного демократизму; стимулювання зменшення кількості політичних партій та переходу до системи поміркованого плюралізму; зменшення ролі лідера у політичних партіях (блоках партій); попередження виникнення тоталітарних політичних партій; реалізації ст. 37-ї Конституції та ст. 5-ї Закону України „Про політичні партії в Україні” щодо заборони створення політичними партіями воєнізованих формувань; розмежування бізнесу та політики тощо.

У зв'язку з вище сказаним дано пропозиції щодо вдосконалення нормативно-правової бази України з метою як пришвидшення модернізації політичних партій загалом, так і стимулювання їх розвитку у бік однієї з моделей. Так, наприклад, запропоновано: зобов'язати Міністерство юстиції України створити електронний реєстр фіксації членів політичних партій України; закріпити на законодавчому рівні право бути висуненим на будь-яку публічно-політичну посаду чи до колегіального органу будь-якого рівня члена, який перебуває у безперервному зв'язку з політичною партією протягом певного сталого періоду, а щодо виборів до органів місцевого самоврядування - встановити мінімальну тривалість постійного проживання у даній адміністративній одиниці; внести зміни до законодавства щодо заборони використання в назвах політичних партій та їх блоків особистих прізвищ, прізвиськ, імен та по-батькові; щодо заборони утворення організаційних структур політичних партій на підприємствах, установах, організаціях, незалежно від форми власності тощо.

Таким чином, запропоновано внесення змін до законів України: „Про політичні партії України”, „Про об'єднання громадян”, „Про вибори народних депутатів України”, „Про вибори Президента України”, „Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”, „Про Кабінет Міністрів України”, „Про центральну виборчу комісію”, „Про свободу совісті та релігійні організації”, до ст. 37 Конституції України, до Регламенту Верховної Ради тощо.

ВИСНОВКИ

У дисертаційному дослідженні наведене теоретико-методологічне узагальнення і вирішення на новому науковому рівні проблеми, що виявляється у розкритті сутності організаційної структури політичних партій.

На основі проведеного аналізу вітчизняних та зарубіжних досліджень політичних партій зроблено висновок щодо наявності двох підходів до дослідження організаційної структури: соціально-історичного та структурно-функціонального. Основними представниками першого є М.Вебер, М.Острогорський, Р.Міхельс, Р.Дарендорф та ін. Вони не досліджують організаційну структуру політичних партій як окремий об'єкт, а розглядають її в межах вивчення проблем політичного лідерства, ґенези партій, олігархізації чи бюрократизації влади тощо. Представники соціально-історичного підходу фактично ототожнюють політичну партію з її організаційною структурою. Натомість у межах структурно-функціонального підходу (М.Дюверже, К.Джанда, Б.Тріш, Дж.Річлі, П.Котер та ін.) організаційна структура досліджується безпосередньо як окрема складова політичної партії. Для представників такого підходу вона має особливе, а подекуди навіть визначальне значення і розуміється, як сукупність складових кожна з яких має власне функціональне призначення.

Дисертаційне дослідження підтверджує, що організаційна структура є важливою складовою функціонування сучасних політичних партій. Вона становить собою систему взаємопов'язаних інституційних утворень, що мають свій зовнішній та внутрішній вимір (органи - апарат, первинні осередки - базові елементи тощо), впорядкованість та єдність яких зумовлюється дією політичних та правових інструментів. Встановлено, що усі її складові можна поділити на три групи компонентів: екстернальні, інтернальні та інструментальні.

Організаційна структура політичних партій має цілу низку критеріїв класифікації. Окрім усталеної типологізації на формальні та неформальні, прямі і непрямі, слабкі та сильні, організаційні структури політичних партій можна поділяти за рівнем централізації (високо-централізовані, централізовані і децентралізовані), за типом децентралізації (локальні, ідеологічні, соціальні та федеративні), за характером співвідношення партійної вертикалі і горизонталі (ізольовані, інкорпоровані, змішані), за взаємозв'язком організаційних горизонталі та вертикалі з рівнем централізації політичної партії виділяють (ієрархічні та органічні), за моделями оргструктури (пірамідальні, моделі «дзвона» та моделі «ферзя»).

Дослідивши розроблені М.Дюверже підходи до класифікації політичних партій за організаційною структурою, зроблено висновок: оптимальною класифікацією політичних партій за організаційною структурою, тобто такою, яка б найповніше відобразила їх відмінності, є поділ партій на тоталітарні та демократичні.

Зроблено висновок про необхідність виділення в межах демократичних політичних партій двох моделей: континентально-європейську та англо-американську. Континентально-європейські - це політичні партії, в організаційній основі яких лежить певна об'єктивна спорідненість членів (географічна, соціальна, релігійна та ін.), тому вони часто виникають як масові, централізовані структури. Англо-американські ж політичні партії утворюються на основі інтересу (матеріального, духовного чи ін.), внаслідок чого мають кадровий характер походження та є децентралізованими.

Загалом можна виділити дві основні функції політичних партій, ступінь реалізації яких свідчить про рівень розвитку їх організаційної структури: агрегація та артикуляція інтересів громадян. По-перше, агрегація - це діяльність внутрішньопартійних інститутів, в результаті якої політичні вимоги громадян-членів партії синтезуються у політичні програми. Агрегація інтересів залежить від ефективності функціонування внутрішньопартійних інститутів: з'їздів (зборів, конференцій), первинних осередків, контрольно-ревізійних органів тощо. Показником такої ефективності виступає рівень фактичного виконання цими інституціями покладених на них функцій.

По-друге, функція артикуляції становить собою механізми, за допомогою яких виражаються інтереси громадян-членів партії. Останні передусім пов'язані з реалізацією внутрішньопартійної демократії, що виражається у формі забезпечення принципів «делегування» та «представництва». Таким чином, артикуляція інтересів громадян залежить від налагодженості горизонтальних та вертикальних зв'язків в організаційній структурі політичної партії. Найважливішим показником артикуляції інтересів є «представництво», що виражається як у просуванні по внутрішньопартійній ієрархії, так і у висуненні кадрів до органів державної влади та місцевого самоврядування.

Організаційна структура у політичних партіях забезпечує досягнення результатів їх діяльності (отримання підтримки населення на виборах, реалізація політики у разі приходу партії до влади, формування курсу та програми партії тощо), на відміну від господарських товариств, підприємств, установ, організаційна структура яких виконує виключно управлінську функцію і не бере участі у процесі виробництва. Таким чином, технологія виробництва товарів та послуг прибутковими організаціями не пов'язана з їх організаційною структурою. Організаційна ж структура політичних партій сама є технологією виробництва продуктів їх діяльності.

Організаційна структура політичних партій України на сьогодні є слаборозвиненою. Загалом в українських політичних партій є два шляхи розвитку: до англо-американського або континентально-європейського типу демократичних політичних партій. Цілком можливо, що в українському політичному просторі будуть представлені обидві моделі.

...