Еволюція зовнішньої політики Російської Федерації щодо країн СНД: головні напрямки та визначальні тенденції

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Спеціальність 23.00.02 - Політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Еволюція зовнішньої політики Російської Федерації щодо країн СНД: головні напрямки та визначальні тенденції

Коврик-Токар Лариса Іванівна

Чернівці - 2008

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі міжнародних відносин факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент

Струтинський Владислав Євгенович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича, доцент кафедри міжнародних відносин

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Кармазіна Марія Степанівна,

Інститут політичних та етнонаціональних

досліджень імені І.Кураса,

головний науковий співробітник відділу теорії та історії політичної науки

доктор політичних наук, доцент

Ротар Наталія Юріївна,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

доцент кафедри політології та держаного управління

Захист відбудеться 11.12.2008 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012 м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича за адресою: 58012 м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23.

Автореферат розісланий 10.11.2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради П.М. Катеринчук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Сучасні міжнародні відносини визначаються наявністю основних центрів сили та тяжіння, які намагаються поширювати свій вплив на певні регіони світу у вигляді економічної експансії, військового домінування, інформаційної та культурної інтервенції. Лідером у цих процесах після закінчення «холодної війни» були й залишаються США, а своєрідну конкуренцію їм створюють країни-члени ЄС, Японія та Китай. Натомість, на величезному євразійському просторі про свої імперські амбіції проголосила Російська Федерація, яка через низку причин прагне за будь-яку ціну відігравати значну, якщо не визначальну, роль не лише у східноєвропейському, кавказькому й центральноазійському регіонах, а й на міжнародній арені в цілому.

Для Росії необхідність інтеграції пострадянського простору пов'язана, перш за все, з геополітичними цілями і довготривалими перспективами розвитку її економіки. Вона зацікавлена у збереженні доступу до сировинних ресурсів нових незалежних держав і ринків збуту для своїх товарів, а також у створенні регіону дружніх і залежних від неї держав по периметру своїх кордонів. Очевидним є те, що країни СНД були, є і залишатимуться центральним напрямком у зовнішньополітичних пріоритетах Росії. Адже весь пострадянський простір складає зону її життєвонеобхідних інтересів у сфері економіки, оборони, національної безпеки. Тому, будучи природним ядром інтеграційних процесів у цьому регіоні, Росія докладає зусиль, щоб зберегти свій вплив, відповідно формуючи зовнішньополітичну стратегію.

Особливої актуальності набувають російсько-українські відносини, які є одним із головних чинників, що визначають політичні процеси та стабільність на пострадянському просторі. Рівноправний, взаємовигідний розвиток цих стосунків потребує вироблення зовнішньої політики як Росією, так і Україною, яка забезпечила б реалізацію власних національних інтересів та дієву національну безпеку на міжнародній арені. Росія чітко зрозуміла свої життєві інтереси в нашій державі. Україна ж, зі свого боку, продовжує жити за принципом реагування на виклики, не маючи чіткої стратегії відносин із зовнішнім світом. За таких умов росіянам доволі легко бути на крок попереду, штучно створюючи «стимули», на які українська влада відповідає цілком передбачуваними реагуваннями. Такий стан справ перешкоджатиме реалізації Україною своїх національних інтересів не лише у стосунках з євроатлантичними структурами, а й залишить без зміни природу української політики на російському напрямі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в рамках комплексної наукової теми, яка розробляється кафедрою міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича під назвою «Проблеми соціально-політичної історії та міжнародних відносин в сучасному світі» (номер державної реєстрації 0103U004367).

Метою роботи є комплексне дослідження основних напрямків та визначальних тенденцій розвитку зовнішньої політики Російської Федерації щодо країн СНД.

Реалізація поставленої мети дослідження визначила необхідність розв'язання таких завдань:

- вивчити процес формування зовнішньополітичного курсу РФ в умовах створення СНД;

- показати зміни російської політики щодо країн-учасниць СНД наприкінці 90-х рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст.;

- дослідити безпекову політику РФ на теренах СНД;

- проаналізувати військово-політичний аспект політики Росії щодо держав СНД; політика зовнішній росія співдружність

- розкрити характер та ефективність економічних відносин Росії із країнами-учасницями Співдружності;

- показати важливість енергетичного фактора у російській зовнішній політиці на пострадянському просторі.

Об'єктом дослідження виступає зовнішня політика Російської Федерації у постбіполярний період.

Предметом дослідження є основні напрямки зовнішньої політики Росії щодо країн СНД.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період кінця 1991 р. - 2008 р. Нижня межа визначається геополітичними змінами й інтеграційними процесами, що відбувалися на теренах колишнього СРСР та обумовили становлення зовнішньої політики новоствореної Російської Федерації. Верхня межа обумовлюється останніми політичними подіями у РФ та на теренах СНД, зокрема зміною політичного керівництва країни у результаті президентських виборів.

Методи дослідження. Специфіка об'єкта і предмета дослідження визначили теоретико-методологічні підходи до пізнання досліджуваної теми. Виходячи з цього, в основу покладено принципи наукової об'єктивності, комплексності та системності, які базуються на пріоритеті документованих фактів та відмови від політичної заангажованості. При розкритті теми дослідником застосовано низку загальнонаукових і спеціальних політологічних методів. Методи аналізу, синтезу та порівняння використано для вивчення основоположних документів зовнішньої політики РФ, договорів й домовленостей багатостороннього та двостороннього характеру, заяв політиків, практичних дій суб'єктів політичного процесу Росії. Застосування автором проблемного, порівняльного, структурно-функціонального, прогностичного методів, методу прийняття рішень дало змогу дослідити загальні та особливі тенденції у зовнішній політиці РФ щодо країн СНД, специфіку і динаміку побудови відносин із окремими державами-учасницями, отримати цілісне бачення російської зовнішньополітичної стратегії у досліджуваному регіоні й зробити певні прогнози щодо перспектив подальшого розвитку російської зовнішньополітичної стратегії на теренах СНД, що, безсумнівно, сприяло розкриттю проблеми, загалом.

Наукова новизна одержаних результатів визначається наступними положеннями:

- у дисертації розглядається важлива й актуальна проблема, котра у такій постановці практично не розроблялася в українській політичній науці;

- вперше було здійснено системний аналіз еволюції зовнішньої політики Російської Федерації на пострадянському просторі;

- вперше автором робиться спроба обґрунтувати місце і роль енергетичного фактора у російській зовнішній політиці на пострадянському просторі;

- автор визначив й дослідив пріоритетні напрямки політики РФ щодо країн-учасниць СНД, котрі сформовані у відповідності до інтересів сучасної російської політичної еліти та задля збереження статусу лідера у досліджуваному регіоні;

- у дисертації проведено аналіз військово-політичних та економічних чинників, що визначають рівень та якість відносин Росії із окремими державами СНД;

- у дисертації обґрунтовується думка про необхідність зміни підходів політики Росії щодо країн-учасниць СНД та України, зокрема.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані наукові знання можуть бути використані в якості теоретичної бази при проведенні подальших досліджень з проблематики. Практичне застосування результатів передбачає їх використання при підготовці комплексних досліджень з міжнародних відносин, країнознавства, для розробки навчальних курсів у рамках зазначених напрямів.

Результати дослідження могли би бути використані центральними і місцевими органами державної влади для покращення безпосередніх стосунків з партнерами в Російській Федерації, а також з метою формування подальшої концепції українсько-російських відносин.

Апробація результатів дисертації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри міжнародних відносин Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Крім того, вони знайшли своє відображення у доповідях на V Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 130-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, яка проходила 29 вересня 2005 р. у м. Чернівцях; на ІV Міжнародній науково-практичній конференції студентів, аспірантів і молодих науковців, що відбулася 17-18 травня 2007 р. у Луцьку; на VI Буковинській Міжнародній історико-краєзнавчій конференції, присвяченій 600-річчю першої писемної згадки про Чернівці, котра проходила 12-13 жовтня 2007 р. у Чернівцях.

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження знайшли відображення в одинадцяти наукових працях, сім з яких опубліковані у фахових виданнях, внесених до переліку ВАК України, одна у суспільно-політичному журналі і три в матеріалах міжнародних наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження і має проблемний характер. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, поділених на підрозділи, висновків (204 сторінки), списку використаних джерел (272 позицій на 25 сторінках). Загальний обсяг дисертації 230 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність дисертаційної роботи, окреслені мета і завдання, визначено предмет та об'єкт дослідження, сформульовано методологічну основу роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне і практичне значення, зв'язок дисертації з науковими програмами й темами, охарактеризовано апробацію результатів дослідження та структуру роботи.

Перший розділ «Теоретичні засади дослідження зовнішньої політики Російської Федерації» присвячено аналізу наукової літератури зарубіжних і вітчизняних вчених та документальній базі дослідження, а також розкрито зміст основних концепцій й теоретичних розробок із зовнішньої політики Росії у досліджуваний період.

У першому підрозділі «Теоретичні основи та стан наукової розробки проблеми» проведено аналіз концептуально-теоретичних підходів до сучасної зовнішньої політики Російської Федерації на пострадянському просторі. У підрозділі вказано, що значний вплив на сучасну російську зовнішньополітичну стратегію здійснила реанімація неоєвразійської теорії, головним теоретиком якої є О. Дугін. Висвітлено позиції та значний доробок зарубіжних й вітчизняних науковців з окресленої проблематики дослідження. Автор відзначив вагомий внесок у наукову розвідку проблеми зовнішньої політики РФ представників західної політичної науки - А. Лінча, Н. Бєлакович, Ф. Шпліцбоел-Хансена, М. Б. Олкот, Г. Смітта, Д. Керра, О. Рара, Х. Адомайта, С. Валандер, В. Джексона, З. Бжезинського, А. Кулі, Ш. Фрізен, Р. Єремян та ін. Серед російських та українських дослідників варто відзначити доробок О.Богатурова, Д. Треніна, А. Циганкова, Л. Шевцової, С. Кортунова, С. Караганова, Т. Шаклеїної, О. Малашенко, М.Білоболоцького, О. Бодрука, О. Гриневича, І. Лосєва, М. Кушнича, Р. Рукомеди, І. Мельничука, Ю. Макара, С. Федуняка та ін.

Питанням безпекової політики РФ на теренах СНД присвячено дослідження О. Арбатова, О. Катєлєвського, М. Гарєєва, А. Гольца, А. Кулі, натомість економічний аспект політики Росії вивчали М. Кротов, Л. Косикова, Ю. Яров, Ю. Шишков, О. Биков. Варто відзначити важливість наукового доробку М.Б. Олкот, Д. Марка, К. Нейшена, А. Бєлоглазова, С. Маркедонова, М. Гусейнової, А. Язькової, Г. Нодіа, К. Гаджиєва у висвітленні позицій РФ у регіоні Центральної Азії і Закавказзя, а також розробок Н. Мунро, Т. Буквола, М. Балмачеди з проблем російсько-українських відносин.

У другому підрозділі «Джерельна база дослідження» міститься аналіз використаних джерел. До джерельної бази дослідження відноситься низка документів й матеріалів, які поділено на декілька груп. Першу групу складають документи офіційних державних органів РФ у сфері зовнішньої політики: концепції, доктрини, виступи, інтерв'ю офіційних осіб держави, щорічні Послання Президента РФ Федеральним Зборам, зовнішньополітичні огляди. У них викладені основні положення сучасної зовнішньої політики Росії, а також зазначається, що пріоритетним напрямком є безпекова, військово-політична, економічна, гуманітарна співпраця із країнами СНД.

Другу групу джерел складають установчі документи СНД, лідером якої, власне, і є Російська Федерація. До них належать Угода та Алма-Атинська Декларація про створення СНД, Декларація про незастосування сили або погрози силою у взаємовідносинах між державами-учасницями СНД, Статут Співдружності, Ташкентська Угода про співробітництво у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Корисними для дисертаційного дослідження стали документи третьої групи, якими регламентувалося створення й діяльність таких інтеграційних утворень, як ОДКБ, ЄЕП, ШОС. У Договорі про колективну безпеку країн СНД, зокрема, зазначалося, що держави-учасниці не застосовуватимуть силу у міждержавних взаєминах і вирішуватимуть суперечності мирним шляхом, не вступатимуть у військові союзи й не прийматимуть участі у діях, спрямованих проти іншої держави-учасниці. На принципах Договору та ряді інших документів була сформована Концепція колективної безпеки країн-учасниць ДКБ, а у Протоколі зазначалося про продовження дії даної безпекової структури. Реорганізаційні зміни щодо безпекових структур Співдружності відображені у Статуті та Угоді про правовий статус ОДКБ.

Четверту групу джерел складають документи двостороннього характеру, які регламентують відносини Росії із країнами-учасницями СНД: збірки документів та матеріалів, договори, угоди, виступи, матеріали зустрічей офіційних делегацій. Зокрема, двосторонні російсько-грузинські домовленості разом із угодами щодо статусу та розміщення Чорноморського флоту РФ на території України є чи не найбільш суперечливими й проблемними у порівнянні з іншими домовленостями між Росією та країнами СНД.

До останньої групи використаних автором джерел віднесено аналітичні доповіді, серед яких варто відзначити доповідь експертів Об'єднаного бюро інформації і стратегічних оцінок «Вектор», що розкриває проблеми політики та національної безпеки Росії у Закавказзі у нових геополітичних реаліях.

У другому розділі «Становлення та розвиток зовнішньої політики Росії на пострадянському просторі» розкрито складний процес еволюції зовнішньої політики РФ щодо країн СНД у досліджуваний період.

У першому підрозділі «Формування зовнішньополітичного курсу Російської Федерації в умовах створення Співдружності Незалежних Держав» вказується, що російська зовнішня політика на початку 1990-х років перебувала на стадії свого становлення. Прихід до влади у РФ демократичних сил визначив і головні напрямки та риси її зовнішньополітичної стратегії, в якій переважав атлантистський підхід. Згідно із даним підходом акцент у зовнішніх зносинах ставився на тісному співробітництві із країнами Заходу, особливо із США. Натомість, щодо країн СНД російське керівництво не змогло виробити чіткої зовнішньополітичної лінії, оскільки вважало, що історично сформоване тяжіння донедавна єдиного простору зберігатиметься й надалі. Окрім того, лише у 1993 р. була затверджена Концепція зовнішньої політики РФ, яка хоча й мала декларативний характер, але вперше окреслювалася на офіційному рівні важливість інтеграційних процесів у СНД.

Однак, автор зазначає, що складна внутрішньополітична ситуація, криза ринкових реформ у Росії, з одного боку, невдачі у відносинах із країнами Європи і США, початок процесу розширення ЄС та НАТО на Схід, втрата російських позицій у «близькому зарубіжжі» й розгортання етнонаціональних конфліктів у Молдові, Грузії, Таджикистані, з іншого, спричинили різке падіння популярності пропрезидентських сил та зростання у суспільстві націоналістичних настроїв. Сукупність даних внутрішніх та зовнішніх факторів засвідчила кризу атлантистської концепції і вплинула на зміну акцентів у зовнішній політиці Росії щодо країн СНД. Окрім того, після парламентських виборів 1995 р., на яких відчутну перемогу отримали антиурядові політичні партії і призначення главою МЗС Є. Примакова, політика РФ на пострадянському просторі стає більш прагматичною та жорсткішою, формуючись під впливом націоналістичної, неоєвразійської, націонал-патріотичної зовнішньополітичних шкіл.

У другому підрозділі «Динаміка російської зовнішньополітичної стратегії щодо країн СНД наприкінці 90-х рр. ХХ ст. - початку ХХІ ст.» розкрито зміну акцентів у зовнішньополітичній стратегії Росії щодо країн СНД. У зазначений період відбулося усвідомлення та переосмислення всього спектру проблем на просторі колишнього СРСР, які російське керівництво не могло ігнорувати, оскільки вони безпосередньо зачіпали інтереси країни. Активізація політики Кремля на просторі СНД пов'язувалася із поверненням до геополітичного дискурсу початку 20 століття, який в умовах нових світових реалій та зважаючи на внутрішньополітичні, економічні і соціальні проблеми незалежної російської держави дав поштовх до оформлення доктрини неоєвразійства.

Доводиться, що у поглядах російської політичної еліти відбувся поворот від інтеграційної ейфорії до прагматизму, особливо із приходом до влади В. Путіна, а також була здійснена реанімація неоімперського підходу у побудові відносин із країнами СНД. Також зазначається, що простір СНД перетворився на полігон демонстрації спроможності російської влади проводити «сильну» зовнішню політику.

Автором особлива увага звертається на те, що зовнішня політика Росії щодо країн СНД потребує значного корегування, якого вимагають не лише внутрішні процеси у Співдружності, а й зовнішні міжнародні фактори. Лідерство РФ у цьому регіоні, котре будується на використанні засобів економічного, військового тиску, практикою порушення основних міжнародних принципів неодмінно зіткнеться із супротивом тих країн, котрі прагнуть стати частиною іншого, європейського чи євроатлантичного простору. За таких умов, російська влада не зможе старими методами утримати колишні республіки у зоні виключно свого впливу, тому всі зусилля увінчаються остаточним поверненням цих країн у бік тих, хто запропонує їм більш дієвий сценарій майбутнього розвитку. Саме це на практиці продемонстрували колишні соціалістичні країни Центрально-Східної Європи.

У третьому розділі «Реалізація Росією політики безпеки на теренах СНД» проаналізовано сутність безпекової політики РФ, шляхів її здіснення на пострадянському просторі, висвітлено роль та місце ОДКБ, ШОС у забезпеченні російських національних інтересів, також розкрито військово-політичний аспект політики РФ щодо країн СНД.

У першому підрозділі «Інституціоналізація політики безпеки Російської Федерації» зазначається, що розуміння таких категорій, як національні інтереси, національна безпека, регіональна безпека, загрози системі безпеки у російському політикумі пройшли певну еволюцію. Вони формувалися відповідно до вимог внутрішньополітичного розвитку російського суспільства та міжнародних тенденцій. У своєму ставленні до питань безпеки, більшість російських зовнішньополітичних аналітиків вивчали військові та економічні можливості держави у широкому культурному контексті, дискутували щодо російських геополітичних пріоритетів, її імперських традицій, національного характеру.

Автором наголошується на тому, що на початку 1990-х рр. російське керівництво в рамках політики «нового мислення» підтримувало концепцію «загальної безпеки», яка підкреслювала багаторівневий характер міжнародної безпеки та необхідність врахування інтересів всіх членів світового співтовариства. Пізніше спостерігалося зростання інтересу до моделі колективної безпеки, що було обумовлено динамікою розвитку СНД, а також зовнішніми загрозами (розширення НАТО на Схід, ісламський фундаменталізм, локальні конфлікти у сусідніх регіонах), у результаті чого було створено ДКБ. Вже із сер. 1990-х рр. стає популярною модель «коопераційної безпеки», яка, з одного боку, враховувала багатосторонній характер світової безпеки, а з іншого - встановлювала визначену ієрархію пріоритетів, спрямовуючи суб'єктів міжнародної діяльності на розв'язання першочергових завдань. Вона доповнила систему колективної безпеки, яку намагалася створити РФ на пострадянському просторі.

Доведено, що питання безпеки для Росії, в першу чергу, пов'язані із успішним протіканням внутрішньодержавних процесів. Виходячи з цього, попередження можливих загроз національній безпеці Російської Федерації та запобігання існуючим на теренах СНД конфліктам мають першочергове значення. Для Москви за умов формування нового світового порядку головну небезпеку у даному регіоні становить зменшення її геополітичного впливу та посягання на її стратегічні інтереси з боку інших регіональних та позарегіональних гравців, як окремих країн, так і військово-політичних союзів.

Окрім того, прагнучи створити «пояс стабільності» по периметру своїх кордонів, Росія стимулювала формування євразійської регіональної системи безпеки на зразок ОДКБ та ШОС. Дана система повинна сприяти розв'язанню конфліктів та запобігати поширенню ісламського екстремізму, усіх проявів тероризму, вирішенню питань охорони зовнішніх кордонів Співдружності тощо. До того ж, обидві організації, певною мірою, покликані стримувати розширення впливу євроатлантичної структури безпеки на зону особливих інтересів Росії.

Щодо міжетнічних конфліктів у Молдові, Грузії, Азербайджані, то тут російське керівництво прагне до збереження «status quo». Москва продовжує проводити політику на «заморожування» вогнищ міжнаціональних суперечностей з метою їх використання для закріплення власного впливу у регіоні, опираючись на свої миротворчі загони та військові бази. Дана політика не досягла значного успіху, натомість у майбутньому може надовго законсервувати баланс нестабільності у деяких країнах СНД, спричинити ще більше прагнення місцевих політичних еліт до дистанціювання від Росії, як це прослідковується на прикладі російсько-грузинських відносин, і що найгірше - стати поштовхом до повномасштабних конфліктів на теренах самої Російської Федерації.

У другому підрозділі «Військово-політичний аспект у стосунках РФ з країнами-учасницями СНД» відзначається, що досягненню поставлених зовнішньополітичних цілей Росії на теренах СНД, багато в чому, сприяло збереження старих і налагодження нових військових й політичних зв'язків із країнами-учасницями Співдружності. Військові об'єкти на територіях новостворених незалежних держав, з одного боку, покликані були підтримувати стабільність по периметру російських кордонів, формування поясу колективної безпеки, а з іншого - слугували вагомим аргументом у досягненні зовнішньополітичних завдань. Окрім того, військова присутність у деяких пострадянських країнах стала єдиною можливістю утримувати їх у зоні російського впливу (яскравим прикладом залишаються Грузія, Україна).

Росії вдалося налагодити успішну військово-політичну співпрацю із Білоруссю, Вірменією, країнами Центральної Азії, однак, складними й суперечливими залишаються відносини у даній сфері із Грузією, Молдовою, Україною. Дані країни пов'язують військову присутність РФ на своїй території із загрозою власному суверенітету, перешкодою до здійснення курсу на інтеграцію до євроатлантичних структур.

До 2001 року російський військово-політичний фактор поряд із проникаючими західноєвропейськими, американськими, китайськими, ісламськими впливами мав першочергове значення. Однак, славнозвісні події 11 вересня 2001 р. у США, а також процеси розширення Європейського Союзу і НАТО на Схід внесли певні корективи у зовнішньополітичний курс Москви щодо країн-учасниць Співдружності. Насьогодні, Росія прагне будь-якими засобами зберегти власну військову присутність на пострадянському просторі і не допустити ще більшого проникнення сюди військових формувань позарегіональних сил.

Четвертий розділ «Економічна складова зовнішньополітичної стратегії РФ у рамках СНД» присвячено аналізу економічних інтересів Росії у досліджуваному регіоні, а також їх реалізації шляхом активізації інтеграційних процесів у Співдружності і створенні ЄЕП та ЄврАзЕС.

У першому підрозділі «Зовнішня політика Росії та економічні інтеграційні процеси в СНД» зазначено, що у системі економічних відносин поміж країнами пострадянського простору ключову роль і досі відіграє Росія. За багатьма параметрами вона виконує ті ж самі функції, що і під час існування Радянського Союзу. Російська Федерація залишається основним постачальником енергоресурсів у колишні союзні республіки, масштабним споживачем виробленої у них продукції, окрім того, є привабливим місцем для великого потоку робочої сили із сусідніх держав. Не менш важливим залишається і той факт, що РФ, на противагу країнам-учасницям СНД, - це сильний й економічно розвинутіший партнер, зацікавлений у створенні єдиного інтеграційного простору на зразок Європейського Союзу. Власне, економічні інтереси Росії багато у чому визначають її зовнішньополітичні орієнтири, а це, у свою чергу, впливає на політичну ситуацію (а часто повністю змінює її) та російську присутність у тій, чи іншій державі пострадянського простору, зокрема і в Україні.

Однак, не дивлячись на намагання РФ новими проектами типу ЄЕП та ЄврАзЕС активізувати інтеграційні потуги на пострадянському просторі, російський вектор у зовнішніх зв'язках всіх колишніх республік (крім Білорусі) скоротився. Сьогодні простір СНД - це нестійка, але зростаюча зона світового ринку, і такий стан справ має об'єктивний характер у рамках інтеграційних та глобалізаційних процесів сучасності. Вплив Росії у даному регіоні помітно зменшується у багатьох напрямках. І в політиці, і в економіці її певною мірою витісняють такі конкуренти, як США, країни ЄС, що також прагнуть до домінування на пострадянському просторі.

У другому підрозділі «Енергетичний фактор у зовнішній політиці Російської Федерації», проаналізувавши вектори енергетичної співпраці Росії із країнами Співдружності, підсумовано, що і надалі енергоносії та їх експорт посідатимуть чи не найважливіше місце у зовнішньоекономічній стратегії російського керівництва. Причому РФ змушена буде зважати на ряд об'єктивних факторів. По-перше, пострадянський простір входить до стратегічних інтересів не тільки Росії, а й таких країн, як США, Китай, об'єднана Європа, що зумовить зростання їх впливу у цьому регіоні. По-друге, майбутнє Співдружності залежатиме від фінансово-економічного становища Російської держави та її політичної позиції на міжнародній арені. Не менш важливим залишатиметься стан економічної та політичної активності у СНД Туреччини й Ірану, що проявляють неабиякий інтерес до країн Центральної Азії.

Доведено, що звична до політики сили Росія сьогодні просто не може обирати інші варіанти дій. Цього вимагає енергетична стратегія держави, яка передбачає поширення російського впливу як на Заході, так і на Сході. Окрім того, наявність таких важелів контролю для Москви означає можливість тримати руку на пульсі внутрішнього життя у сусідніх державах. Насамкінець, російське керівництво таким чином досягає, мабуть, головної мети своєї політики - створення проросійського поясу безпеки та стабільності на просторах СНД.

Щодо економічної стратегії, то Росії потрібно будувати рівноправні відносини із своїми партнерами по СНД, оскільки збереження «імперського ставлення» провокує переорієнтацію нових незалежних держав на співпрацю з іншими партнерами (не виключається тісна кооперація з європейськими країнами, близькосхідними державами). Російському керівництву потрібно остаточно проаналізувати всі ті процеси, що не стимулювали зближення новоутворених держав, зробивши дієві висновки. Нагадаємо, що у межах СНД у найскладніші для кожної із країн роки не було єдиної стратегії трансформаційної політики. Кожна держава Співдружності намагалася вирватися з «кайданів колишньої імперії», подолати системну кризу, вибудувати фундамент ринкової економіки і, в остаточному підсумку, інтегруватися у світовий ринок поодинці. Така ситуація зберігається й сьогодні. У результаті - всі країни виявилися багато у чому різними. Зараз - це об'єктивна реальність, якої не можна не враховувати. Нарешті, Росія, як одна з провідних держав Співдружності, виявилася не готовою на засадах здорового лідерства виконувати інтегруючі функції.

Курс РФ на економізацію відносин із новими незалежними державами, запропонований адміністрацією В. Путіна і продовжений нинішнім президентом Д. Медвєдєвим у поєднанні із збільшенням доходів від нафтогазової індустрії дали поштовх до цілеспрямованої успішної «економічної експансії» на теренах СНД, яка реанімувала не лише геоекономічний вплив Москви, а й зробила можливим лобіювання необхідних внутрішньо і зовнішньополітичних рішень.

У висновках узагальнюються основні положення та результати дослідження.

Політологічний аналіз стану наукової розробки досліджуваних проблем засвідчив, що еволюція зовнішньої політики Російської Федерації щодо країн СНД залишається актуальною для широкого кола російських, західних, меншою мірою українських науковців, однак потребує подальшого всебічного, неупередженого дослідження.

Формування зовнішньополітичного курсу Росії щодо країн СНД відбувалося за складних умов внутрішніх політичних, економічних, суспільних перетворень у РФ, а також під впливом зміни міжнародної кон'юнктури. У першій половині 1990-рр. у російському зовнішньополітичному дискурсі переважали концептуальні підходи атлантистів, що нівелювало важливість проведення активної політики на теренах колишнього СРСР. Однак, зростання націонал-патріотичних настроїв у російському суспільстві та політикумі, провал західного вектору зовнішньополітичної стратегії, початок процесу розширення НАТО та ЄС на Схід, розгортання етнонаціональних конфліктів у Молдові, Таджикистані, Грузії змусили російське керівництво переглянути пріоритети зовнішньої політики.

З другої половини 1990-х рр. зовнішня політика РФ підпадає під вплив неоєвразійської концепції, яка передбачає посилення і розширення російського геополітичного й геоекономічного впливу на пострадянському просторі. Окрім того, у цей час у регіоні СНД відбуваються дезінтеграційні процеси, пов'язані із прагненням деяких країн дистанціювати від РФ, а інших - поглибити відносини із офіційною Москвою. Внаслідок цього створюються такі структури, як Союз Росії і Білорусі, ГУАМ, ЄврАзЕС.

З приходом до влади у Росії адміністрації В. Путіна, політика щодо нових незалежних держав стає більш жорсткою і прагматичною. Предметом зовнішньої політики Росії нове керівництво визначило не увесь світ, а перш за все, саму Росію, її конкретні інтереси в економіці, у сприянні безпеці і стабільності розвитку. А їх реалізацію могла забезпечити активна безпекова, військова й економічна стратегія щодо країн СНД. Тому, дані держави визначаються пріоритетним напрямком зовнішньополітичного курсу РФ, а також зоною виключно російських інтересів. Активізація політики Ірану, Туреччини й Китаю, а особливо США та країн ЄС на пострадянському просторі почали сприйматися російським істеблішментом як потенційні загрози національним інтересам Росії.

Щодо безпекової політики РФ у регіоні СНД, то основними механізмами її реалізації залишаються ОДКБ, й частково ШОС. Саме ці структури формують євразійську систему безпеки, а також є своєрідним «поясом стабільності» російських кордонів. Окрім того, Росія взяла на себе роль країни-миротворця у вирішенні етнонаціональних конфліктів на теренах СНД. Однак, підтримка російською владою політики «status qou» щодо невизнаних республік Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії, постійного втручання у внутрішні справи Молдови і Грузії засвідчили неспроможність й небажання РФ повністю розв'язати існуючі суперечності. Така політика є недалекоглядною, оскільки підтримка сепаратистських урядів невизнаних республік СНД може спровокувати загострення російських етнонаціональних протиріч.

Збереженню військово-політичного впливу Росії на країни Співдружності сприяє стратегічне партнерство із Білорусією, Вірменією, республіками ЦА, а також наявність у багатьох країнах-членах російських військових баз. Вони є вагомим силовим чинником для РФ у питанні контролю над внутрішньополітичною ситуацією та процесом прийняття зовнішньополітичних рішень у деяких пострадянських республіках.

Для Російської Федерації як країни, що претендує на одноосібне лідерство та створення «ліберальної імперії» на пострадянському просторі, ціна енергетичного питання досить висока. Енергетична залежність нових незалежних країн від колишнього союзного центру спричиняє ефект постійної російської присутності у внутрішніх процесах даних держав, зокрема й України, унеможливлюючи прийняття ними певних стратегічних рішень самостійно. Зауважимо, що Росія є також одним із найбільших експортерів газу до європейських країн. Цей факт безпосередньо впливає не лише на відносини у форматі РФ-ЄС, а й великою мірою змушує керівні органи Європейського Союзу зважати на енергетичний фактор при формуванні стратегії щодо країн СНД.

Сучасна зовнішньополітична стратегія Москви спрямовується на відновлення великодержавного статусу Росії у поєднанні із забезпеченням своїх економічних та військово-політичних інтересів. У рамках політики прагматизму діятиме і нове російське керівництво, прагнучи відновити і зберегти вплив на всьому просторі СНД, а також зміцнити свої позиції як окремого центру сили у міжнародних справах. Що стосується України, то за таких обставин неоімперські амбіції Росії повинні спонукати наше керівництво до чіткого визначення пріоритетів у зовнішній політиці і захисту власних національних інтересів.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПРАЦЯХ

1. Коврик Л. Зовнішня політика Російської Федерації в рамках Співдружності Незалежних Держав // Науковий вісник ЧНУ: Збірник наукових статей. Історія. Політологічні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 229-230. - Чернівці: Рута, 2004. - С. 202-205.

Коврик Л. Український вектор у сучасній російській зовнішній політиці // Буковинський журнал. - 2006. - № 2. - С. 85-92.

Коврик Л. Політика Росії в регіоні Центральної Азії: нові тенденції та виклики // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2006. - Т. 12-13. - С. 187-194.

Коврик Л. Зовнішньополітична стратегія РФ на Закавказзі крізь призму російсько-грузинських відносин // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей. - Чернівці: Рута, 2006. - Т. 14. - С. 159-165.

Коврик Л. Російський зовнішньополітичний фактор в економіці та енергетиці країн-учасниць СНД // Політологічні та соціологічні студії: Збірник наукових праць. Том IV. Тематичний випуск - „Інтеграційні процеси сучасності”. - Чернівці: Видавництво „Прут”, 2006. - С. 231-241.

Коврик Л. Закавказькі пріоритети російської зовнішньої політики в рамках Співдружності Незалежних Держав // Науковий вісник ЧНУ: Збірник наукових статей. Історія. Політологічні науки. Міжнародні відносини. - Вип. 323-324. - Чернівці: Рута, 2006. - С. 129-135.

7. Коврик Л. Деякі аспекти центральноазійської стратегії Російської Федерації в нових геополітичних реаліях // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 35. - К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2007. - С. 696-703.

8. Коврик Л. Україна в сучасній російській зовнішньополітичній стратегії: проблеми та можливі перспективи // Матеріали V Буковинської Міжнародної конференції, присвяченої 130-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. У двох томах. Том 2: Всесвітня історія. Спеціальні історичні дисципліни. Політологія. Міжнародні відносини. - Чернівці: Книги - ХХІ, 2006. - С. 254-257.

9. Коврик Л. Міфи та реалії зовнішньої політики Росії на початку ХХІ століття: Урок для України?! // Форум. - 2006. - № 2. - С. 82-87.

10. Коврик Л. І. Український вимір російської зовнішньої політики: випробування інтеграцією // Європейські інтеграційні процеси і транскордонне співробітництво: Тези доп. ІV Міжнар. наук.-практ. конф. студ., аспірантів і молодих науковців, Луцьк, 17-18 трав. 2007 р. / За ред. В. Й. Лажніка і С. В. Федонюка. - Луцьк: РВВ «Вежа» Волин. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2007. - С. 108-111.

11. Коврик-Токар Л. Енергетичний фактор в політиці Росії щодо нових незалежних держав // Матеріали доповіді на VI Буковинській Міжнародній Конференції присвяченій 600-річчю першої писемної згадки про Чернівці. - Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових статей. Історія. Політичні науки. Міжнародні відносини. - Чернівці: Рута, 2008. - Вип. 380-381. - С. 33-38.

АНОТАЦІЯ

Коврик-Токар Л.І. Еволюція зовнішньої політики Російської Федерації щодо країн СНД: головні напрямки та визначальні тенденції. - Рукопис (230 с.)

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2008.

У дисертації здійснено комплексне дослідження основних напрямків та визначальних тенденцій розвитку зовнішньої політики Російської Федерації щодо країн СНД. Систематизовано основні концептуально-теоретичні підходи до сучасної зовнішньої політики Російської Федерації на пострадянському просторі. Розкрито процес становлення та динаміки змін російської зовнішньої політики на теренах СНД у 1990-х рр. ХХ - першій чверті ХХІ ст. Автором визначено пріоритетні напрямки зовнішньополітичного курсу Росії щодо країн-учасниць СНД, які сформовані відповідно до інтересів сучасної російської політичної еліти та задля збереження статусу лідера у досліджуваному регіоні. Проаналізовано безпековий, військово-політичний та економічний чинники політики РФ у регіоні СНД. Доведено важливість енергетичного фактору у здійсненні зовнішньої політики Росії. Обґрунтовано необхідність зміни підходів політики Росії щодо країн-учасниць СНД та України, зокрема.

Ключові слова: Російська Федерація, зовнішня політика, країни СНД, пострадянський простір, безпекова політика, енергетичний фактор, неоєвразійство, неоімперський підхід, великодержавний статус.

АННОТАЦИЯ

Коврик-Токарь Л. И. Эволюция внешней политики Российской Федерации относительно стран СНГ: главные направления и определительные тенденции. - Рукопись (230 с.)

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича. - Черновцы, 2008.

В диссертации осуществлено комплексное исследование главных направлений и определительных тэндэнций внешней политики Российской Федерации относительно стран СНГ. Систематизированы главные концептуально-теоретические подходы к современной внешней политике Российской Федерации на постсоветском пространстве. Раскрыто процесс становления и динамики изменений российской внешней политики на просторах СНГ в 90-х гг. ХХ - первой четверти ХХІ в. Проанализировано совокупность внутренних и внешних факторов, которые определили изменение акцентов политики России относительно стран СНГ. Доведено, что с приходом к власти администрации В. Путина, во взглядах российской политической элиты произошел поворот от интеграционной эйфории к прагматизму внешней политики. Раскрыто влияние концепции неоевразийства и как следствие - неоимперского подхода на политику РФ в СНГ.

Автором определены приоритетные направления внешнеполитического курса России относительно стран-участниц СНГ, которые сформулированы соразмерительно к интересам российской политической элиты и для сохранения статуса лидера в исследовательском регионе. Проанализировано политику безопасности РФ и пути ее реализации на постсоветском пространстве, показано роль ОДКБ и ШОС в достижении российских национальных интересов. Доведено, что для России в условиях формирования нового международного порядка главной угрозой в регионе СНГ остается уменьшение ее геополитического влияния вследствие активизации нерегиональных игроков, как отдельных государств, так и военно-политических блоков.

Изучено роль военно-политического и экономического факторов политики РФ в исследуемом регионе. Показано, что российское военно-политическое присутствие в странах СНГ призвано поддерживать стабильность по периметру границ России, формировать пояс коллективной безопасности, а также удерживать постсоветские страны в сфере российских стратегических интересов. Обосновано необходимость изменения подходов политики России относительно стран-участниц СНГ и Украины, в частности.

Ключевые слова: Российская Федерация, внешняя политика, страны СНГ, постсоветское пространство, политика безопасности, энергетический фактор, неоевразийство, неоимперский подход, великодержавный статус.

SUMMARY

Kovryk-Tokar L.I. The evolution of Russian Federation foreign policy concerning CIS: the main directions and definite tendencies. - Manuscript (230 p.).

The thesis for obtaining a scientific degree of “Kandydat nauk” (PhD) on speciality 23.00.02 - Political institutions and processes. Yuriy Fedkovych Chernivtsi University. - Chernivtsi, Ukraine, 2008.

The thesis presents a complex research of the main directions and definite tendencies of Russian Federation foreign policy concerning CIS. The principal conceptual and theoretical approaches towards contemporary Russia's foreign policy are systemized. The process of Russian foreign policy formation and changes dynamic on CIS space in 1990-th of XX - first quarter XXI centuries is revealed. The author determines the main directions of Russia's foreign policy course towards CIS member states according to Russian politic establishment interests which strive for preservation their leading position in research region. The security, military-political and economical Russian Federation policy in CIS region are analyzed. The researcher proves an importance of energy factor in realization of Russian foreign policy. The necessity of changes in RF foreign policy approaches towards CIS member states and Ukraine especially are grounded.

The key words: Russian Federation, the foreign policy, CIS member states, postsoviet space, security policy, energy factor, new Eurasianism, neoimperial approach, grate power status.

Размещено на Allbest.ru