Культурний фактор європейської інтеграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Культурний фактор європейської інтеграції

Ковальчук Т.І.

23.00.04 - політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку

Київ-2009

Вступ

Актуальність теми дослідження. Розвиток європейської інтеграції відбувався завдяки наявності особливої комбінації факторів. Найбільш важливими з них були ринкова економіка, поліцентрична структура суспільства та особлива культурна й історична спільність. Хоча на початку розвитку євроінтеграційного процесу робився акцент передусім на економічній інтеграції, а не на культурному вимірі, однак з часом ставала дедалі очевиднішою неможливість ігнорування культурного фактору у процесі розбудови об'єднаної Європи, адже саме наявність соціокультурної близькості європейських народів і спільність їхньої історичної долі дала можливість Співтовариствам по завершенні півстоліття перетворитися у найпотужнішу систему, що визначає місце регіону в сучасному світі.

Явище інтеграції, яке виникло передусім як економічний феномен, поступово охоплювало й інші сфери. Сучасний процес європейської інтеграції неможливо відокремити від культури, духовної сфери, які є її невід'ємною складовою. Якщо на початку розвитку інтеграційні процеси відбувались принаймні на трьох рівнях - торговельному, економічному та політичному, то на сьогодні ця формула давно зазнала ревізії: культура в сучасній концепції європейської інтеграції виступає не тільки ще одним рівнем, не лише ще однією сферою, охопленою інтеграційним процесом, і тому - спеціальною проблемою інтеграційної політики, а дієвим чинником європейської інтеграції, найважливішим фактором вирішення економічних і політичних проблем і навіть можливою альтернативою у виборі варіантів майбутнього європейського розвитку.

Культура є тією сферою, інтенсифікація якої здатна не лише збільшити взаєморозуміння, але й бути основою для подальшого політичного та економічного зближення, що є надзвичайно важливим у контексті розвитку відносин з державами Середземномор'я, а також з країнами пострадянського простору, зокрема з Росією. Культурний чинник євроінтеграційного процесу передбачає висування на перший план загальноєвропейських, єдиних для всіх європейських культур рис і традицій за умови збереження їхнього розмаїття і специфіки розвитку.

Перетворення Європи не тільки в економічний, але й в політичний проект передбачає створення єдиної європейської ідентичності, єдиної європейської свідомості в межах єдиного соціокультурного простору. Така постановка завдання, яка включала б в себе також єдиний культурний простір, є вкрай необхідною в умовах все більшої інтеграції європейських держав. Що стосується такого утворення, як ЄС, воно, маючи значно менше регулятивних важелів у сфері культури, ніж національна держава, має справу зі значно більшим культурним розмаїттям, ніж остання. Тому європейська політика у сфері культури повинна зосереджуватись насамперед на координаційних аспектах.

Актуальність дослідження зумовлена зростанням усвідомлення ролі культури у процесі європейської інтеграції. Більшість проектів, які реалізує Європейський Союз, обов'язково містять культурний компонент. Окрім своєї духовної складової, культурна політика виконує політичні, а також економічні й соціальні функції, зокрема регулює питання виробництва продукції культурного значення, полегшує доступ до культурних цінностей громадян Європи. Вона є міцним інструментом зміцнення європейської ідентичності, консолідації народів Європи, посилення взаємозалежності націй за допомогою розвитку міжкультурного діалогу.

Культурний фактор справляє великий вплив на зміцнення співробітництва Європейського Союзу із третіми країнами. Він слугує спільним інтересам сторін, розвиває взаєморозуміння і взаємодію різного конгломерату культур і є платформою для розвитку співпраці в інших сферах.

Культурний (цивілізаційний) фактор є критеріальною ознакою для визначення меж Європи. Він є чинником поглиблення європейської інтеграції в цілому. Для України це є особливо важливим, тому що їй надається можливість бути не просто частиною полікультурної Європи, але й розкрити себе як своєрідний культурно-історичний феномен, впливати на європейські загальносуспільні процеси через концепцію м'якої сили, на формування культурного простору Об'єднаної Європи і поділяти разом з нею єдиний культурно-генетичний код з характерною самосвідомістю, заснованою на спільній європейській культурній традиції. Культурний чинник є невід'ємною складовою європейської інтеграції та вагомим стриженем формування європейської ідентичності та європейського громадянства.

Актуальність теми дослідження випливає з необхідності системного комплексного аналізу впливу культурного фактору на процес інтеграції в рамках Європейського Союзу в умовах об'єднання Європи. У найближчій перспективі зростатиме усвідомлення ролі й значення культурного чинника в процесі європейської інтеграції в умовах інтенсифікації процесів глобалізації та посилення міжнародної взаємозалежності, які поставили на порядок денний не тільки політичні та економічні питання, а й культурні. Стає дедалі очевиднішою необхідність концентрації зусиль для здійснення узгодженої політики держав-членів ЄС у сфері культури, в якій знаходить своє відображення культурний фактор, що був потужною передумовою, фундаментом євроінтеграції. Культурний фактор здійснює безпосередній вплив на розвиток процесу інтеграції і виконує свою основну мету - стає об'єднуючим чинником, що сприяє формуванню загальноєвропейського культурного простору на основі збереження культурного розмаїття європейських народів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконано в межах комплексної програми науково-дослідних робіт Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Наукові проблеми сталого державного розвитку України" і наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Інтеграція України у європейські правові, політичні та економічні системи" (номер державної реєстрації 06БФ048-01), зокрема, її підрозділу 1 - "Європейський вектор зовнішньої політики України в контексті процесів міжнародних відносин".

Наукове завдання, яке вирішує автор, полягає у визначенні характеру та інтенсивності впливу культурного фактора на процес європейської інтеграції на прикладі ЄС.

Мета і завдання дослідження визначені з урахуванням актуальності проблеми та стану її наукової розробки. Метою даного дослідження є комплексний аналіз характеру та інтенсивності впливу культурного фактора на розвиток інтеграції впродовж еволюції європейського об'єднання та на відносини ЄС з його регіональними партнерами, зокрема з Україною.

Досягнення поставленої мети потребує вирішення наступних завдань:

дослідити характер та інтенсивність впливу культурного фактору на розвиток європейської інтеграції;

з'ясувати роль та місце співробітництва в культурній сфері в структурі євроінтеграційних процесів;

визначити еволюцію принципів та механізмів співпраці держав-членів ЄС у сфері культури;

розкрити та проаналізувати напрями, принципи та інструменти реалізації культурної політики ЄС;

з'ясувати особливості формування європейської ідентичності в умовах полікультурності та культурного плюралізму ЄС;

дослідити регіональний вимір співробітництва ЄС у культурній сфері, зокрема показати місце України у формуванні єврокультурних стратегій, особливості взаємин ЄС та Росії у цій сфері та культурний вимір Середземноморської політики ЄС;

висвітлити пріоритети співпраці ЄС з міжнародними організаціями у сфері культури та проаналізувати їх значення.

Об'єктом дослідження є інтеграційні процеси в рамках Європейського Союзу.

Предметом дослідження є культурний фактор європейської інтеграції в рамках даного об'єднання.

Методологічна основа дослідження. Мета і завдання дослідження визначили його методологічну базу, яка включає в себе комплекс загальнонаукових методів дослідження, що базуються на здобутках не тільки політичної науки як такої, але й політичної історії, соціології, формальної і діалектичної логіки з використанням притаманних їм дедуктивним та індуктивним методам. Серед них - принципи системного, функціонального та структурного аналізу, синергетичний, проблемно-історичний та компаративний методи дослідження. Системний підхід, з притаманним йому системно-структурними, системно-функціональними, системно-ситуаційними та системно-аналітичними методами дослідження, виступає ключовим методологічним підходом дослідження специфіки функціонування європейського інтеграційного процесу взагалі та впливу культурного фактору на його еволюцію в рамках Європейського Союзу зокрема.

Також в роботі використано структурно-функціональний підхід, що полягає у виділенні у системних об'єктах структурних елементів (компонентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі у системі, який дозволив виокремити роль, функції і завдання культурного фактору у процесі європейської інтеграції. Виходячи з поставлених завдань, використовувалися також емпірико-аналітичний метод дослідження, за допомогою якого здійснювалось визначення особливостей культурного чинника та його вплив на розвиток європейської інтеграції та виявлення його основних наслідків у цьому процесі. Історико-хронологічний метод застосовувався для аналізу основних етапів становлення та еволюції культурної політики Євросоюзу, дослідження явищ і подій у хронологічній послідовності, розкриття їх зв'язків, закономірностей та суперечностей розвитку. Були використані також порівняльно-історичний метод, що дозволив дослідити зміст діяльності Європейського Співтовариства у сфері культури у взаємозв'язку з історичною обстановкою в Європі загалом, системно-аксіологічний та діалектичний методи, застосування яких дало можливість досліджувати культурну політику як проблему соціокультурного процесу, при якому культурна політика розглядається як підсистема культурної системи, а культура - як система, що визначає соціокультурні явища суспільства.

Наукова новизна дослідження зумовлена отриманими в ході вирішення поставлених завдань висновками і результатами на основі залучення і опрацювання широкого кола джерел і літератури, частину яких вперше введено до наукового обігу. Здійснено спробу дослідження культурної політики Європейського Союзу як однієї з детермінант європейської інтеграції, характеру й інтенсивності впливу культурного чинника на динаміку інтеграції, починаючи з висунення повоєнної ідеї щодо європейської єдності та завершуючи аналізом реалій сучасної об'єднаної Європи.

У межах проведеного автором дослідження було сформульовано такі наукові положення та отримано результати, які мають наукову новизну:

запропоновано авторське визначення ролі і значення культурного фактору у процесі європейської інтеграції в рамках Європейського Союзу, що дає можливість суттєво розширити уявлення і знання стосовно інтеграційних процесів ЄС;

встановлено, що культурна політика є відображенням культурного фактора інтеграції, тобто культурна політика, яку проводять держави-члени ЄС екстраполюється з національного на наднаціональний рівень;

доведено, що культурний чинник здійснює безпосередній вплив на динаміку європейської інтеграції і виступає одним із вагомих складових формування європейської ідентичності і європейського громадянства;

запропоноване авторське бачення періодизації розвитку культурної політики ЄС;

простежено співвідношення інституціональних і культурних аспектів європейської інтеграції. Визначено роль культурного фактора у формуванні інституціональної системи ЄС;

виявлено особливості формування європейської ідентичності і європейського громадянства в умовах мультикультуралізму;

доведено, що культурний чинник впливає на характер та напрями регіонального виміру співпраці ЄС у сфері культури, а також визначає співпрацю Євросоюзу з міжнародними організаціями у зазначеній сфері;

з'ясовано, що культурний фактор є невід'ємним елементом різних напрямів діяльності ЄС, у тому числі він нерозривно пов'язаний з економічним і політичним вимірами інтеграції, а тому має визначальне і багатофункціональне значення в євроінтеграційних процесах.

Наукове та практичне значення отриманих результатів дослідження зумовлюється його актуальністю та науковою новизною і полягає у можливості використання матеріалів та висновків для подальшого вивчення проблеми культурного фактору як процесу європейської інтеграції, його впливу на динаміку інтеграції і характер співробітництва в інтеграційному полі, а також вивчення проблеми культурної політики Європейського Союзу та процесів євроінтеграції загалом. Практичне значення досліджуваної роботи визначається також тим, що результати дослідження можуть бути використані при підготовці та викладанні у вищих начальних закладах нормативних курсів "Європейський Союз в міжнародних відносинах", "Україна в міжнародних організаціях", "Регіональні міжнародні організації та об'єднання", "Міжнародні відносини та світова політика", "Великі держави в МО" та ін.

Прикладне значення роботи обумовлене можливістю використання основних її положень у практичній діяльності Міністерства закордонних справ України, інших органів державної влади України при розробці та впровадженні зовнішньополітичної стратегії України, просуванні співпраці з ЄС, розвитку відносин з державами-членами Європейського Союзу.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження було викладено автором у доповідях на міжнародних науково-практичних конференціях, які проводились Інститутом міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Волинським національним університетом імені Лесі Українки, Сумським державним університетом.

Основні положення й результати дисертаційного дослідження викладено у 10 наукових публікаціях (8 статтях і 2 тезах виступу) у наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження загальним обсягом 226 сторінок складається зі вступу, трьох розділів і семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел із 281 найменувань на 26 сторінках.

1. Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність проведення дослідження, викладено зв'язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету дисертаційного дослідження та його завдання, визначено об'єкт, предмет та методологічну основу дослідження, обґрунтовано наукову новизну роботи, показано її теоретичне та практичне значення, надано відомості про апробацію результатів дисертації та структуру роботи.

Перший розділ - „Теоретико-методологічні засади та джерельно-документальна база дослідження” - присвячений аналізу джерел та літератури з проблематики дисертації, з'ясуванню стану наукової розробки теми, формулюванню концептуально-методологічних підходів дослідження.

Автором проаналізовано та систематизовано існуючі наукові розробки з досліджуваної проблеми культурного фактору європейської інтеграції. Слід зауважити, що вивченню означеної тематики у сучасній вітчизняній науці загалом присвячено відносно мало уваги. Тому особливу увагу автор звернув на іноземні джерела.

Джерельну базу дослідження складають документи, зарубіжні й вітчизняні праці, теоретичні та наукові розробки, монографії, статті та матеріали наукових конференцій, періодика та інтернет-видання, які стосуються розробки означеної теми.

В процесі роботи автором була використана широка нормативно-правова база, основу якої складали основоположні документи ЄС, доповіді Європейської комісії, заяви Європейського Парламенту, резолюції. Важливе місце серед офіційних документів ЄС, використаних автором, посідають документи Ради ЄС, Європарламенту і Європейської комісії (регламенти, директиви, рішення, заключення).

До першої групи належать наукові та науково-публіцистичні роботи та статті, що досліджують формування культурної політики Європейського Союзу, її суперечностей та особливостей. До неї належать праці вітчизняних та зарубіжних авторів, які становлять важливу фактологічну базу дослідження, наприклад, К. Шора, А. Літоз-Монне, П. Крауса, С. Бенхабіб, Н. Мусиса, М. Фуше, Е. Еверіта, Ч. Лендрі, С. Манді, Ф. Матарассо та інших.

Другу групу складають праці авторів, які займаються дослідженням феномену європейської ідентичності. Зокрема, автором були використані праці таких вчених: Е. Сміта, М. Вінтла, Д. Лейтіна, Ч.Тейлора, С. Зеттерхолма, К. Рамфорда, Л. Хендсона, Д. Дюнкерлея, Д. Говланда, Р. Ітвела, М. Вільсона, Р. Меєра, Д. Якобса, І. Ноймана, І. Балібара, М. Хейслера, Дж. Шоттера, Ю. Хабермаса,П. Ленінга, Г. Дубіля, Д. Уельша, І. Сойсела, Ф. Черутті, Е. Ренана, Ж.-К. Тебо, Ж. Віньйон, Л. Зідентопа та інших.

Третю групу складають праці, присвячені регіональному виміру ЄС у сфері культури. Так, зокрема проблеми ролі і місця Росії у формуванні європейського цивілізаційного культурного простору досліджують Л. Глухарьов, Ю. Шишков, Ю. Борко, О. Буторіна, В. Шемятєнков, П. Гуревич, В. Самохвалова, А. Большаков, В. Федотова, Н. Моісеєв, В. Іноземцев, В. Межуєв, О. Зотова, Ю. Гусаров, К. Разлогов, Д. Венедиктов та інші.

Становлення й розвиток Євросередземноморського партнерства, його перспективи, проблеми демократизації арабського світу за допомогою культурних чинників та розвитку міжкультурного і міжцивілізаційного діалогу досліджуються у праці італійської дослідниці С. Панеб'янко “Нова Євросередземноморська культурна ідентичність”, а також такими арабськими дослідниками, як М. Селімом, А. Халеком, Ф. Аншарі, К. Хафезом, А. Галалом, Х. Халілом та іншими.

Вивченню особливостей європейської інтеграції та її культурних аспектів сприяють праці таких вітчизняних дослідників, як В.В. Копійки, де розкрито особливості взаємовідносин Росії і Європейського Союзу, проблеми реалізації євроінтеграційної стратегії України, досліджено еволюцію євроінтеграційних процесів, В.А. Манжоли, який досліджує парадигму Великої Європи та визначає роль України у розвитку загальноєвропейського будівництва, Н.Л. Яковенко, В.Ю. Крушинського, в чиїх працях на прикладі розгляду особливостей європейської політики Великої Британії зосереджено увагу на питаннях співробітництва України і Британії в контексті британських підходів до євроінтеграції, що є важливим з огляду на нове бачення місця і ролі України в процесі європейської інтеграції, Т.І. Шинкаренко, в чиїх працях велике значення приділяється ролі України в загальноєвропейській інтеграції, проблемам активізації міжкультурного діалогу, співробітництву Європейського Союзу з міжнародними організаціями, зокрема з Радою Європи. Проблемам дослідження цивілізаційної ідентифікації України та розвитку цивілізаційної динаміки України присвячені праці О.А. Коппель, що є надзвичайно важливим в контексті міжкультурної співпраці ЄС та України та її місця у формуванні єврокультурних стратегій, Ю.В. Павленка, який також вивчає проблеми цивілізаційного розвитку, зокрема й особливості цивілізаційної ідентичності України. У працях Є.Є. Камінського розкриваються питання впливу нової геополітики на міжкультурне співробітництво та роль культурного співробітництва у поширенні європейських цінностей.

Культурний фактор є надзвичайно важливою передумовою для європейської інтеграції, одним із основних стимулів її розвитку, тому він розглядається автором саме як складова процесу європейської інтеграції, яка має свою структуру, що складається з політичних, економічних та культурних факторів. І якщо раніше визначальними для розвитку європейської інтеграції вважались саме політичні та економічні чинники, то на сьогодні спостерігається зростання культурного фактору, збільшується його роль у процесі розвитку євроінтеграційних процесів. Суттєвою відмінністю нинішнього етапу європейської інтеграції є ідея сприйняття культури як важливого фактору вирішення економічних та політичних проблем.

У дослідженні дисертант пояснила та розмежувала такі категорії як “культурний фактор”, “культура”, “культурна політика”, “політична культура”.

Культурний фактор є певною парадигмою для забезпечення ефективних результатів в процесі європейського будівництва і важливою передумовою для зближення громадян держав-членів ЄС, які виступають найголовнішими дійовими особами інтеграційного процесу і від яких залежатиме успішність побудови об'єднаної Європи.

На концептуальному рівні автором дослідження розглядається культурний фактор євроінтеграції, який складається з трьох основних парадигм: перша парадигма визначає культурний фактор як єдність цінностей, що є спільними для всіх, друга - ототожнюється із політичною культурою, головною рисою якої є наявність демосу, що поділяє демократичні цінності, третя парадигма визначає наявність спільних надбань.

На сьогодні нараховується понад 500 різних визначень поняття “культура”. Одним з універсальних визначень категорії “культура”, яка має міжнародний характер, є визначення культури як “сукупності ярко визначених рис, духовних і матеріальних, інтелектуальних і емоційних, які характеризують суспільство або соціальну групу”, - закріплене у Декларації Мехіко щодо політики у сфері культури. При цьому функціональне призначення культури - слугувати способом соціальної інтеграції і консолідації суспільства. Сутність культури полягає у втіленні єдності в розмаїття єдиного цивілізаційного комплексу.

Коли культура сприймається як основа розвитку, то розуміння культурної політики значно розширюється. Одне із перших визначень терміну “культурна політика” було запропоноване під час засідання “круглого столу” ЮНЕСКО у 1967 р. в Монако. У доповіді “Політика у сфері культури - “попередні міркування” під політикою у сфері культури вирішено розглядати “комплекс операційних принципів, адміністративних та фінансових видів діяльності і процедур, які забезпечують основу діяльності держави у сфері культури”. Культурна політика, на думку автора, розглядається як канал використання фактора інтеграції. Вона виступає процесом, що вибудовує фактор інтеграції, є джерелом його інституційного оформлення.

В дослідженні автор використовувала цільовий, інституційний, інструментальний, ресурсний та комплексний управлінський підходи до визначення культурної політики.

Визначено, що основою функціонування ЄС у культурній сфері є принцип субсидіарності. Культурна політика залишається безпосередньо компетенцією держав-членів, а ЄС лише доповнює їхню діяльність і сприяє розвитку й поширенню культури. Принцип субсидіарності відповідає об'єктивній закономірності: велика зосередженість зусиль європейців на регіональних проблемах призведе їх до більшого усвідомлення себе європейцями.

Категорію “політична культура”, яка є складовою культурного фактору, на думку автора, слід розглядати у трьох вимірах: 1) виокремлення елементів структури; 2) виявлення зв'язків між елементами та їх ієрархію; 3) визначення простору, в межах якого здійснюється пошук елементів і зв'язків.

Аналіз теоретичних підходів та концепцій дає змогу констатувати, що культурний фактор мав величезний вплив на розвиток європейської інтеграції, став основою для культурного, економічного й суспільно-політичного зближення європейських народів.

У другому розділі - „Культурний вимір інтеграції в ЄС” - автор висвітлює місце співробітництва у культурній сфері в структурі євроінтеграційних процесів, еволюцію принципів та механізмів співпраці держав-членів ЄС у сфері культури, особлива увага приділена проблемам формування європейської ідентичності у контексті мультикультуральної парадигми.

Співтовариства започаткували перші спроби у розвитку культурного співробітництва наприкінці 1960-х - початку 1970-х рр. У той час не існувало міжнародно-правового інструментарію, який би передбачав компетентність ЄЕС у сфері культури. Розвиток європейської культурної політики був із самого початку задуманий як інструмент поширення європейської ідеї серед європейців.

Автор представила власну періодизацію еволюції культурної політики ЄС, де виокремлено три етапи. Перший етап розпочався на початку 1960-х і тривав до кінця 1980-х рр. Він характеризувався тим, що початкові спроби втручання ЄЕС у культурну сферу мали економічне підґрунтя і полягали, перш за все, у розширенні культурних ринків держав-членів. Культурна сфера залишалась прерогативою урядів держав-членів, інституції ЄЕС не брали безпосередньої участі у цій сфері.

Другий етап розпочався наприкінці 1980-х рр. і тривав до підписання Маастрихтського договору, який надав культурній політиці юридичного виміру. Впродовж цього етапу Європейська Комісія і Європарламент почали виявляти інтерес до культурної сфери, який полягав у прийнятті резолюцій, рішень, які не мали обов'язкового характеру. Культурна сфера розглядалася лише через призму економічної інтеграції, і у такий спосіб формувалась стратегія лібералізації культурного виміру. Саме цей період поклав початок формування культурної політики. Адже проводились ініціативи на міжурядовому рівні держав-членів, і вже тоді європейським державам було зрозуміло, що неможливо надалі розвивати інтеграційний процес, ігноруючи культурний вимір.

Співтовариство започаткувало культурну політику задовго до того, як вона була юридично закріплена в Маастрихтському договорі про заснування Європейського Союзу, підписання якого відбулось 7 лютого 1992 р., і з якого саме й розпочався третій етап еволюції культурної політики.

Із набуттям чинності у 1993 р. Маастрихтського договору, розпочалась нова стадія у процесі об'єднання Європи, сформувались передумови для створення більш тісного союзу між її народами, і з'явились повноваження у сфері культури, згідно зі статтею 128, яка присвячена безпосередньо культурі. Культурна політика стала офіційною політикою ЄС. Вона не має на меті гармонізацію культурних особливостей держав-членів, а сприяє забезпеченню їх різноманіття.

Європейський Союз реалізував такі найвизначніші програми у сфері культури, як “Калейдоскоп” (1992-1996 рр.), “Аріан” (1997-1999 рр.), “Рафаель” (1997-2000 рр.), “Культура 2000” (2000-2006 рр.), “Культура” (2007-2013 рр.). Усі вони спрямовані на надання культурній сфері транснаціонального характеру при збереженні національної самобутності кожної держави-члена ЄС.

На думку автора, Європейський Союз має незмінну тенденцію до досягнення політичної інтеграції - найвищого етапу. Однак, це буде не класична федерація, де суб'єкти мають обмежений суверенітет, а абсолютно новий тип: суб'єкти володітимуть широким суверенітетом, збережеться політична суб'єктність національних держав. Проте наскільки ефективно діятиме така структура - з'ясується лише з часом.

Початок інституціоналізації, з огляду на розвиток культурної політики, поклала Європейська культурна конвенція 1954 року. Аналіз співвідношення інституціональних і культурних аспектів інтеграції в Європі у другій половині ХХ ст. вказує, з одного боку, на конструктивні можливості політики з утворення транснаціональних та наднаціональних інститутів нової моделі європейського соціально-економічного й політичного порядку, а з другого боку, - на роль культури і відповідного інтеграційного проекту, що функціонує у рамках концепції “європейського націоналізму”.

Транснаціональна модель європейського націоналізму як складова частина спільного інтеграційного проекту займає у ньому підпорядковане положення, поступаючись деякою мірою інституціональній складовій стратегії європейської інтеграції. Тим не менш, культурний фактор певною мірою визначає специфіку інституціональної системи, що формується, а відповідно і направленість самої європейської інтеграції. Концепція європейської інтеграції і визначення форми об'єднання у суспільній свідомості первісно пов'язувались з демократичними принципами і легітимністю утворюваних транснаціональних інституціональних структур. Культура як основоположний фактор європейської ідентичності, яка перебуває у процесі формування, виступає наріжним каменем встановлення легітимості і демократії у рамках інституціональної системи. Процеси глобалізації посилюють питання збереження культурної самобутності, культурного розмаїття, тому культурний фактор, окрім того, що був потужною передумовою для розвитку європейської інтеграції, здійснював вплив і на розвиток інституціональної системи.

Процес інституціоналізації європейської інтеграції протягом всього часу свого розвитку характеризувався конкуренцією федералістської та націоналістичної традицій у концептуалізації принципів управління Європейським співтовариством та розуміння національної ідентичності. Разом з тим, значну роль у достатньо успішній інституціоналізації європейської інтеграції відіграв культурний фактор, який забезпечував формування у суспільній свідомості ідеї про спільну європейську цивілізацію із спільною духовною і культурною спадщиною, спільною культурною ідентичністю.

Стратегією створення об'єднаної Європи як єдиного політичного та культурного утворення передбачалось досягнення соціально-економічної стабільності й безпеки у регіоні. Важливим аспектом культурної складової європейської інтеграції стала ідея формування європейського громадянства, що свідчило про орієнтацію суспільної свідомості на формування європейської ідентичності як громадянського типу національної ідентичності.

Ідея європейського громадянства базується на двох традиціях: ліберальній, а саме, на ліберальному консенсусі відносно трактування проблеми громадянства як засобу здійснення контролю виконавчої влади на національному і європейському рівнях, а також на традиції захисту партикулярних інтересів як основи забезпечення спільного добробуту. Культурний фактор є складовою частиною формування європейської ідентичності і європейського громадянства.

В Європейському Союзі підтримка культурного розмаїття є необхідним фактором культурної політики. Європейський культурний простір з огляду на культурну плюралізацію є більше гетерогенним, аніж гомогенним, тому що складається з мультикультурних суспільств. Тому автор розглядала процес формування європейської ідентичності саме у контексті мультикультуральної парадигми, основними принципами якої є: позитивне відношення до етнокультурних відмінностей, культурна рівноцінність і взаємна толерантність, єдність у розмаїтті, при цьому культурні відмінності доповнюються принципом недискримінації і рівності у соціальній сфері.

Розглядаючи механізми реалізації політики ідентичності в Європейському Союзі автор зробила висновок, що конструювання європейської ідентичності здійснюється на чотирьох рівнях, якими є: а) розвиток європейського громадянства, б) створення наднаціонального культурно-символічного простору ЄС, в) формування загальноєвропейського інформаційно-комунікативного простору, г) гомогенізація систем освіти держав-членів ЄС завдяки виведенню їх з-під контролю національних держав.

Європейська ідентичність - це феномен, явище, яке постійно еволюціонує і видозмінюється. Формування європейської ідентичності - природний, органічний процес, який не може спонтанно виникнути лише з ідеї європейської культурної нації, центральних директив Брюсселя чи держав-націй. Воно може виникнути лише завдяки громадянам європейських держав, впевнених, що вони виграють від процесу інтеграції. А для цього надзвичайно важливою є інформованість і участь громадян держав-членів ЄС у процесі прийняття рішень на наднаціональному рівні. Тому сьогодні формування європейської ідентичності у більшій мірі залежить не від представників політичних еліт, які фактично “згори” вибудовували об'єднану Європу, а саме від пересічних громадян ЄС, які повинні відчути для себе користь від європейської інтеграції і перенести частину лояльності по відношенню до своєї національної держави на колективне утворення.

У третьому розділі - „Вплив культурного чинника на динаміку європейської інтеграції” - досліджується регіональний вимір співробітництва ЄС у сфері культури. Інтеграція відбувається у ширшому контексті, ніж у рамках Європейського Союзу, тому розглянуто співпрацю з третіми країнами та міжнародними організаціями.

Сучасні міжнародні реалії, з огляду на збільшення міжлюдських контактів, підвищення мобільності та посилення міжкультурної та міжцивілізаційної взаємодії, зумовлюють інтенсифікацію співробітництва ЄС у культурній сфері, зокрема з Україною, яка після найбільш безпрецедентного розширення ЄС на схід стала його безпосереднім сусідом завдяки наявності спільного кордону; з Росією, розвиток партнерства з якою є одним з пріоритетних напрямів діяльності ЄС, формування їхніх взаємовідносин у культурній площині створює додатковий імпульс для стимулювання взаєморозуміння і сприяння спільній взаємодії в інших ключових сферах співпраці; з країнами Середземномор'я, поглиблення і вдосконалення партнерства з якими є надзвичайно актуальними для ЄС.

Україна є європейською державою, що зумовлене не тільки її географічним розташуванням, але й історичним минулим, належністю до культурних традицій західної цивілізації. Культурно, історично, географічно та духовно Україна безумовно є державою у такому ж ступені європейською, як і будь-яка інша з держав Східної Європи. Однак, деякі західні науковці намагаються наголошувати на відмінностях між Західною та Східною Європою. Наприклад, окремі французькі науковці, які працюють у сфері політології, культурології, все частіше вживають термін “інша Європа” (l'autre Europe), зауважуючи зокрема й нашу державу. Водночас європейський простір не є гомогенним, однорідним чи духовним утворенням, це швидше консолідована сукупність різноманітних культурних регіонів, політичних систем, духовних засад. Це різноманіття і становить сутність європейської цивілізації. Окрім того, “коріння” Європи створює античність, християнська культура, римське право, а також орієнтація на раціональну складову свідомості. Україна безумовно належить до цього простору, хоча й має власну специфіку.

Відтак сьогодні, коли ми стали перед проблемою самоідентифікації в полікультурному суспільстві, коли глобалізація дійшла до нас повною мірою, українська держава має посилити свою роль у підтримці сфери національної культури. Зміцнення культурних зв'язків має стати потужним чинником протидії спробам встановити нові розподільчі кордони в Європі, сформувати панорамне сприйняття України як держави, в якій поважають історичні традиції вітчизняної культури і водночас розвивається динамічне культурне життя в умовах різноманіття, культурного і мовного плюралізму.

Процеси, що відбуваються в сучасній Європі, мають цивілізаційний характер. По суті, саме зараз розпочався процес формування Європи як цивілізаційного утворення, вирішення питань щодо не лише політичного та економічного, а, перш за все, цивілізаційного виміру об'єднаної Європи, який багато у чому залежить від сьогоднішніх кроків. На думку С. Хантінгтона, світ вступає в епоху, де культура та культурні фактори відіграватимуть найважливішу роль у формуванні світової політики. Економічно інтегровані співтовариства вибудовуються не лише у вертикальній площині - як ланки різних економічних устроїв, а й у площині горизонтальній - як соціокультурні світи, шляхом макро-регіональної інтеграції ми входимо в епоху конкуренції культурних світів і конкуренції історій.

Розглядаючи слов'янський світ як частину нової європейської цивілізації, не можна не згадати про те, що слов'янські держави, слов'янські народи протягом тривалого часу виступали у ролі компонентів інших соціокультурних проектів. Україна, як одна із слов'янських держав, може претендувати на роль активного провайдера “слов'янського світу” в рамках європейської цивілізації.

Важливим є розвиток співпраці ЄС у сфері культури з Росією. Стаття 85 УПС, що набрала чинності у 1997 р., стосується культурної співпраці. І хоча аспект культури є складовою частиною співробітництва між Росією та Євросоюзом, названа стаття не активізована до цього часу. Рада зі співробітництва, зазначена у статті, досі не збиралась. Відсутнім є ключовий орган, що приймає рішення стосовно виконання стратегічного партнерства між ЄС та Росією. Такий стан речей, на думку автора, склався через відсутність моделі співробітництва між ЄС та Росією - не було ані програми співробітництва, ані рамок фінансування, ані органів для підготовчої роботи по співробітництву, ані процедури для заснування такого органу.

Культурні зв'язки розвиваються майже виключно у рамках двосторонніх відносин між Росією і державами-членами ЄС. Водночас, у більшості держав-членів ЄС активне сприяння розвитку співробітництва з Росією у культурній сфері надавали уряди і місцева влада.

На саміті Росія-ЄС, що відбувся 31 травня 2003 р., вперше проголошено ідею створення “чотирьох спільних просторів”, “дорожніх карт” у рамках УПС між Росією та Європейським Союзом: економічний, внутрішньої безпеки та правосуддя, зовнішньої безпеки та спільний простір наукових досліджень та освіти, включаючи культурні аспекти. Досить невеликий розділ “Дорожньої карти” присвячено “Культурі”. Навряд чи це можна пояснити недостатньою увагою з боку Росії та ЄС до цієї сфери співробітництва. На нашу думку, одним із недоліків розділу можна вважати відмову від створення специфічних органів управління.

Не менш важливе значення має також культурний вимір Євросередземноморського партнерства, який полягає у намаганні Євросоюзу створити культурний простір у Середземномор'ї, експортувати європейські цінності до сусідніх арабо-мусульманських держав, здійснити пошук ефективного інструменту, який сприятиме циркуляції ідей, цінностей та продуктів культури на середземноморському просторі. Основними проектами на регіональному рівні є EuroMeSCo (координація зовнішньої політики), Euromed Heritage programme (охорона історичних пам'ятників), Euromed Youth programme (програма з надання допомоги молоді в отриманні освіти) тощо.

Головні обриси нинішньої середземноморської політики ЄС викладено у Маастрихтському договорі, в якому окреслені основні напрями культурної співпраці ЄС і Середземномор'я, зокрема, охорона культурної спадщини, спільні культурні та мистецькі заходи, спільне виробництво культурної продукції , аудіовізуальні проекти та переклади.

Барселонська декларація, прийнята у 1996 р., надала культурному співробітництву більш важливого значення. Культурні питання містилися у ІІІ розділі декларації під назвою “Культура” і передбачали надання культурі особливого виміру.

Формування реальної платформи для розвитку партнерства у культурній сфері викликало сумніви й підозри у більшості арабських аналітиків. Більшість з них вважає, що поява і розвиток культурної глобалізації продемонстрували існування домінуючої глобальної англосаксонської культури, яка серед країн Середземномор'я сприймається як агресія по відношенню до їхньої власної національно-культурної специфіки.

Окремі дослідники переконані, що ЄСП можливе лише за умов його розвитку у трьох напрямках: економічному, політичному й культурному. У Барселонській декларації містяться усі три напрямки співпраці, однак вони не взаємопов'язані, а розглядаються окремо. Культурна співпраця не повинна розглядатися разом із політичною. Політичні або економічні проблеми у взаємостосунках між сторонами не мають гальмувати розвиток культурного діалогу.

Найуспішнішими спільними проектами у культурному співробітництві були проекти стосовно аудіовізуальної сфери, проекти з розвитку інформації та комунікації, молодіжні проекти, які включали навчання, обміни, стажування, вивчення мов.

На думку автора, культурний вимір євросередземноморської політики відіграє особливу роль у встановленні і розвитку міжкультурного діалогу, інтеграції культурного виміру на всіх рівнях співробітництва, визнанні, збереженні і сприянні цінностям культури на основі підтримки розвитку потенціалу у даному регіоні, розвитку культурної індустрії і підвищенні доступу культурних продуктів і послуг на середземноморський ринок.

Зовнішньополітичний аспект діяльності ЄС у сфері культури полягає у співпраці з міжнародними організаціями, зокрема Радою Європи і ЮНЕСКО. Співробітництво між організаціями дозволяє створити ефективний механізм для забезпечення міжкультурного діалогу як основи мирного співіснування людей, розвитку політичної ідеології полі культурності, як чинника зовнішньої та внутрішньої політики європейських країн.

Рада Європи та Європейський Союз впродовж свого існування розвивали взаємовідносини у різних напрямах, зокрема й у сфері культури і освіти. В Раді Європи, як і в Європейському Союзі, активно пропагуються і втілюються ідеї європейської самобутності, європейського громадянства, європейської культури та європейської ідентичності. Культурна співпраця Європейського Союзу з Радою Європи спрямована перш за все на підтримку та розвиток міжкультурного діалогу у відповідь на зростання кількості соціальних та політичних конфліктів, причинами яких є і культурні відмінності.

Доцільно наголосити на відмінностях щодо питань культури між Європейським Союзом і Радою Європи, які полягають у тому, що, починаючи з Маастрихтського договору ЄС має правову основу для діяльності у сфері культури. Він може самостійно пропонувати і проводити культурні програми та розпоряджатись встановленим бюджетом. Натомість Рада Європи не має у своєму розпорядженні компетенцій, які б вимагали приводити законодавство європейських країн у відповідності до своїх резолюцій та конвенцій. Однак без ініціатив Ради Європи європейська політика у сфері культури здійснювалась структурами ЄС у набагато менших масштабах, тому по праву саме Рада Європи виступає каталізатором культурних ініціатив Євросоюзу.

Співпраця Європейського Союзу і ЮНЕСКО заснована, перш за все, на спільних цілях і спрямована на підтримку та розвиток різноманіття європейських культур, збереження культурної спадщини, мистецтв, пам'яток європейської культури, налагодження міжкультурного діалогу. Співробітництво у сфері культури між ЄС та ЮНЕСКО реалізується на трьох рівнях розвитку: національному, регіональному та міжрегіональному.

Таким чином, співробітництво у сфері культури між організаціями демонструє, що ефективні наслідки спільної діяльності можливі тоді, коли комбінуються спільні ресурси й цілі задля досягнення якомога кращих результатів у сфері підтримки й розвитку європейської культури.

Висновки

Проведене дослідження дає змогу констатувати, що культурний фактор здійснює безпосередній вплив на динаміку європейської інтеграції, на процес розбудови дедалі тіснішого союзу між народами Європи. Впродовж тривалого часу акценти робилися на розбіжностях і ворожості між народами Європи, а не на їхній спільній культурній спадщині. Культурний чинник виступає об'єднуючим фактором, що сприяє формуванню загальноєвропейського культурного простору на основі збереження культурного розмаїття європейських народів. Незважаючи на всю різноманітність європейських культур, вони мають дуже багато спільного, оскільки базуються на схожих світоглядних засадах. Тому культурний фактор європейської інтеграції повинен бути націлений, насамперед, на постійне виявлення і акцентування цих глибинних засад у розмаїтті їхніх мультикультуральних проявів.

В результаті вирішення поставлених в дисертаційному дослідженні завдань, автор дійшов наступних висновків:

Культурний фактор здійснює безпосередній вплив на розвиток європейської інтеграції, він був однією з головних передумов для виникнення європейської інтеграції як явища. Культурний фактор слугував потужним поштовхом для об'єднання Європи і консолідації європейців. Водночас для успішного розвитку європейської інтеграції стало необхідним розбудовувати об'єднану Європу не лише “згори”, тобто представниками еліт, зокрема політичних, але й залучати пересічних громадян ЄС у процес формування інтеграційного об'єднання, в якому б саме громадяни Європи були не просто пасивними елементами інтеграційного процесу, але і його активними суб'єктами, співучасниками. Наявність культурного фактору полягала у потребі надання процесу інтеграції гуманістичного і духовного виміру, поширення моральних і культурних засад, які стали основою загальноєвропейського процесу і розвитку його антропологічної парадигми, формування Європи народів, а не Європи держав. Наявне розмаїття культур європейських народів є проблемою, яка створює рамки для можливих досягнень на шляху інтеграції, а культура здатна відігравати роль об'єднуючого фактору, оскільки за своєю сутністю виступає інтегратором минулого, сучасного і майбутнього Європи. Збільшення ролі культурного фактора і посилення його впливу на процес євроінтеграції є наслідком потреб ЄС у самоідентифікації, адже культура, не менше, ніж економіка виконує функції інтеграції і визначає образ регіону, який позиціонує себе у світі. Інтеграційний процес більше не обмежується економічними та соціальними аспектами: мета полягає у тому, щоб закріпити почуття приналежності до єдиної спільноти. І роль культури у даному процесі не лише визнається, але й активізується. Тому першорядне значення для перспектив європейської інтеграції набуває саме культурний фактор інтеграції, який все більше впливатиме на європейську консолідацію і забезпечуватиме формування об'єднаної Європи.

Співробітництво у сфері культури в структурі євроінтеграційних процесів посідає особливе місце в умовах зростаючої взаємозалежності держав. У сучасній Європі поряд з політикою та економікою культура утворює класичну тріаду факторів, що визначають механізм зовнішньополітичної діяльності держав, і по праву розглядається невід'ємною й повноцінною частиною стратегії дій на міжнародній арені. Нові загрози та виклики, масштабні завдання, що стоять перед європейськими державами у сфері міжнародних відносин в умовах глобалізації, інформаційної революції й прискорення цивілізаційних процесів, надають додаткового значення культурній складовій, відкриваючі більш широкі можливості для культурного співробітництва. Співробітництво у сфері культури виступає одним з найбільших викликів для європейської інтеграції, яка потребує розробки основних принципів та узгодження культурної діяльності в регіоні на всіх рівнях. Культурна багатоваріантність розвитку спільноти Об'єднаної Європи стає своєрідним простором інтелектуального обміну, що фіксує тенденцію розширення сфери співпадання наднаціональних та національних інтересів держав-членів ЄС. Тому в умовах інтеграції виникла необхідність координації діяльності у сфері культури між державами ЄС та інтенсифікації співробітництва у цій сфері. Об'єднана Європа має усі можливості стати ефективною інституцією для забезпечення розвиненого культурного співробітництва, міжкультурного діалогу, розвитку політичної ідеології полікультурності як чинника зовнішньої та внутрішньої політики європейських держав.

Основні принципи та інструменти культурної політики ЄС були сформовані під впливом політичних та соціальних передумов, зовнішніх (посилення викликів глобалізації) та внутрішніх чинників, що зумовлювались еволюційним характером розвитку ЄС і згодом спонукали Спільноту приділяти культурному виміру євроінтеграції дедалі більшої уваги. Поглиблення європейської інтеграції вимагало її поширення на нові сфери діяльності. Виокремлено три етапи в процесі еволюції культурної політики. Лише з підписанням Маастрихтського договору, який запровадив культурну політику, вона почала розглядатись як фактор економічної і соціальної інтеграції, що поставили ці політики на один рівень. Культурна політика Євросоюзу заснована на союзній нормативно-правовій регламентації, виступає важливим інструментом європейської інтеграції. Водночас досі не вироблено узгодженої політики, яка б мала всеохоплюючий характер, оскільки не існує спільності поглядів держав-членів, які здійснюють культурну політику згідно зі своїми власними інтересами. Однак є небезпідставним вважати, що вже у найближчому майбутньому посилюватиметься формування уніфікованої культурної політики з огляду на зростання її ролі в інтеграційному процесі. Поява культурної політики зумовлена наявністю спільної мети всіх держав-членів Європейської спільноти, яка полягає у розвитку політики ненасильства, терпимості і толерантності, взаємного визнання європейськими народами важливості історичного шляху кожного з них, усвідомлення, що узгоджена культурна політика, суть якої - підтримка єдності у розмаїтті, є основою для єдиного європейського простору. Найголовніша ціль культурної політики - сприяти розвитку культур держав-членів ЄС, поважаючи при цьому їх національне і регіональне розмаїття, підкреслюючи наявність спільної культурної спадщини. Зберігається принцип субсидіарності, адже мова йде не про те, щоб нав'язати культурну централізацію, а навпаки - розвивати розмаїття, виявляючи об'єднуючі принципи. Культурна політика є відображенням культурного фактору інтеграції. Сьогодні культура без перебільшення виступає у ролі генератора багатьох економічних та суспільно-інтеграційних процесів. Вирішення проблем, які постали перед сучасним світом і Європою зокрема, багато у чому залежатимуть і від ефективної культурної політики.

Формування принципів та механізмів співпраці держав-членів ЄС у сфері культури відбувалось за усвідомлення того факту, що культурна сфера є ефективним засобом вирішення інших, “позакультурних” проблем. Тому виникла необхідність узгодити дії держав-членів щодо політики у сфері культури і тим самим частково екстраполювати її на наднаціональний рівень. У площині об'єктивності євроінтеграційного процесу і суб'єктивності логіки єврофедералізму з'являється вплив культури на інституціоналізацію ЄС. Культурний фактор багато у чому визначив специфіку інституціональної системи, а відповідно направленість і зміст самої європейської інтеграції. Концепція європейської інтеграції і визначення форми об'єднання у суспільній свідомості первісно пов'язувалась з демократичними принципами і легітимністю утворюваних інституціональних структур. Культура без перебільшення виступала важливою передумовою встановлення легітимності і демократії у рамках інституціональної системи ЄС і здійснювала значний вплив на інституціональну еволюцію Європейського Союзу. Динамічний розвиток європейської інтеграції довів безпосередній зв'язок інституціональних та культурних факторів цього процесу, і саме культурний чинник відіграв значну роль в процесі інституціональної еволюції ЄС, тому що протягом всього періоду розвитку інституціоналізації культура здійснювала свій вагомий вплив на процес європейської інтеграції і забезпечувала посилення солідарності між культурними і політичними компонентами національних суспільств, перетворюючи ЄС на значну культурну потугу.