Інституціоналізація громадянського суспільства як чинник формування демократичної політичної стабільності в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

УДК 321.6/8:061.2 (477)

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

КАРЧЕВСЬКА ОЛЕНА

ВАСИЛІВНА

Луганськ - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор політичних наук, професор Щедрова Галина Петрівна,

Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, проректор з науково-педагогічної роботи

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Наумкіна Світлана Михайлівна, Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського, завідувач кафедри політичних наук кандидат політичних наук, доцент Пащенко Віктор Іванович, Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара, доцент кафедри політології

Захист відбудеться «4» грудня 2009 р. о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 29.051.09 у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20 а, Музей історії та досягнень університету (1-й корпус)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля за адресою: 91034, м. Луганськ, кв. Молодіжний, 20 а.

Автореферат розісланий "3" листопада 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, доктор політичних наук О.В. НОВАКОВА

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Інституціоналізація громадянського суспільства як процес, що визначається розвитком кількісно-якісних ознак у формуванні інститутів, соціально-політичною мобілізацією та громадянською участю в плані поширення демократичних цінностей і норм ще не розглядалася вітчизняною політичною наукою в якості чинника формування демократичної політичної стабільності. Розвиток інституціоналізованого громадянського суспільства, що триває в Україні, будучи визначальною ознакою й метою політичної модернізації, детермінує забезпечення демократичної політичної стабільності як системи зв'язків між різноманітними політичними суб'єктами, якій властива демократична цілісність і функціональна дієздатність.

Вирішення даної теоретичної і практичної проблеми має задовольнити існуючу суспільну потребу в пошуку механізмів і напрямків демократичного стабілізаційного потенціалу громадянського суспільства як рівноправного партнера політичних інститутів, зокрема, держави. Адже за роки незалежності в сучасній Україні приділено значну увагу дослідженню теоретичних і прикладних аспектів формування інститутів громадянського суспільства, яке є основою держави, а його становлення відбувається з утвердженням останньої, але комплексне дослідження його демократичної стабілізаційної здатності поки що залишалося поза увагою науковців. Відсутність певних теоретичних підходів гальмує подальший демократичний розвиток політичної системи, її інститутів та не сприяє встановленню стабільності, яка є вкрай важливою для всіх сфер життєдіяльності суспільства.

Якщо вітчизняна політична наука не буде давати відповіді на такі гострі суспільні питання, вона не виконає свого призначення, тож доцільність комплексного аналізу заявленої проблематики є вчасною і актуальною. Невиконання державними інститутами своїх безпосередніх функцій по забезпеченню соціально-економічного, духовного розвитку суспільства, політичні дисфункції призвели до руйнівних процесів уже здобутих демократичних досягнень. Уникненню їхнього загострення мають посприяти й комплексні дослідження такого плану, що підвищує їх актуальність. Ця теза також підтверджується увагою зарубіжних науковців до різних аспектів проблеми громадянського суспільства і його провідній ролі в підтримці функціональності політичної системи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема даного дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Виконана дисертаційна робота проведена в рамках держбюджетної теми «Теоретична модель розвитку громадянського суспільства в контексті сучасних модернізаційних процесів політичної системи України» ДН - 49 - 07 на кафедрі політології цього університету.

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є визначення сучасних механізмів та напрямків впливу громадянського суспільства на становлення демократичної політичної стабільності в Україні.

Досягнення поставленої мети зумовило необхідність вирішення комплексу таких завдань:

- здійснити хронологічну класифікацію теоретичних підходів до визначення змісту категорії «громадянське суспільство» в контексті політичної стабільності;

- дослідити концептуально-категоріальні засади дослідження політичної стабільності демократичних систем і запропонувати на цій основі визначення поняття та сутності демократичної політичної стабільності;

- проаналізувати світовий досвід участі громадянського суспільства в забезпеченні демократичної політичної стабільності;

- з'ясувати роль інститутів громадянського суспільства у забезпеченні політичної стабільності в Україні;

- дослідити розвиток партнерської взаємодії держави та громадянського суспільства;

- визначити напрямки подальшого впливу громадянського суспільства на становлення демократії в сучасній Україні.

Об'єктом дослідження є інституціональний розвиток громадянського суспільства в контексті демократизації політичних систем.

Предметом є вплив інституціоналізації громадянського суспільства на формування демократичної політичної стабільності в сучасній Україні.

Методи дослідження. Здійснюючи дослідження впливу інституціоналізації громадянського суспільства на досягнення демократичної політичної стабільності в сучасній Україні, авторка застосувала певні загальнонаукові та спеціальні методи. За допомогою методу теоретичного дискурсу проаналізовані теорії громадянського суспільства щодо розуміння феномену політичної стабільності, в рамках яких відбувається наукова полеміка з питань визначення їхніх сутнісних характеристик. Застосування дискурсивного методу надало можливість визначити концептуальні недоліки і теоретичні пріоритети в попередніх працях науковців. Історичний метод надав можливість простежити в хронологічній послідовності еволюцію науково-теоретичного розуміння концепту «громадянське суспільство» та феномену демократичної політичної стабільності. Системний підхід був основним в аналізі факторів, що впливають і забезпечують цілісність і стабільність внутрішньо складної демократичної системи. За його допомогою також виявлені ті системні елементи, що впливають на динаміку інституціоналізації громадянського суспільства.

Інституціональний метод сприяв виокремленню найважливіших інститутів громадянського суспільства, до яких в дослідженні відносяться громадські організації, рухи, асоціації, профспілки та інші. За допомогою неоінституціонального аналізу виявлені формальні й сутнісні ознаки інститутів громадянського суспільства, визначені формалізовані зв'язки, що скріплюють інституціонально-організаційну структуру громадянського суспільства. Структурно-функціональний метод сприяв вивченню функціональних залежностей інститутів громадянського суспільства та обґрунтуванню їх впливу на досягнення політичної стабільності. У роботі використано синергетичний підхід для дослідження внутрішніх та зовнішніх факторів, що впливають на самоорганізацію громадянського суспільства; за його допомогою визначені якості політичної системи, які забезпечують динамічну стабільність. Застосування методу аналізу документів було необхідне для аналізу нормативно-правових актів, без вивчення яких складно детермінувати сутність проблем інституціоналізації громадянського суспільства. Міждисциплінарний підхід дозволив визначити соціокультурні, правові та економічні аспекти впливу громадянського суспільства на політичну стабільність. У праці використано також традиційні методи теоретичного й емпіричного дослідження - абстрагування, аналіз, синтез, індукція і дедукція, спостереження та метод втринного соціологічного аналізу.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у вітчизняній політичній науці здійснено теоретичний аналіз інституціоналізації громадянського суспільства як чинника формування демократичної політичної стабільності в сучасній Україні. У межах здійсненого комплексного дослідження отримано результати, які відзначаються науковою новизною:

- запропоновано авторську систематизацію етапів розвитку теорії громадянського суспільства щодо його здатності стабілізаційного потенціалу з точки зору демократичних цінностей. Виділено п'ять етапів - холістський, теологічний, ліберальний, етатистський і сучасний інтегративний, між якими встановлено хронологічний зв'язок у визначенні стабілізаційного потенціалу інституціоналізації громадянського суспільства;

- уперше на основі аналізу концептуально-категоріальних засад політичної стабільності демократичних систем сформульовано визначення поняття «демократичної політичної стабільності» як стану політичної системи, що досягається і утримується шляхом засвоєння демократичних цінностей у суспільному житті та партнерською співпрацею держави зі структурами громадянського суспільства й забезпечує своєчасне реагування системи на внутрішні і зовнішні загрози демократичному розвитку;

- на ґрунті вивчення досвіду розвинених західних держав уточнено зміст принципів реалізації демократичної участі громадян. Основними серед них є правове забезпечення громадянської участі, синергія і взаємодопомога, публічність, переконання і загальне узгодження;

- визначені структурно-інституціональні складові стабілізаційного потенціалу громадянського суспільства. Обґрунтовано, що найбільшим потенціалом характеризуються громадські організації, які надають можливість громадянам та іншим суб'єктам громадянського сектору висловлювати свої вимоги та впливати на державну політику;

- розроблено інституціональну рівневу модель партнерської взаємодії інститутів держави та структур громадянського суспільства. Визначено три основні рівні цієї моделі: громадський - на якому відбувається первинна самоорганізація і артикуляція інтересів суспільства; регіональний рівень, який характеризується агрегацією вимог суспільства і закріпленням їх у програмах регіонального розвитку та державний рівень, який включає співпрацю державних і громадських інститутів з метою реалізації виробленого політичного курсу. Ця модель розкриває ієрархію комунікаційних зв'язків та форми співпраці суб'єктів держави та громадянського суспільства;

- визначені основні сфери вдосконалення впливу громадянського суспільства на формування демократичної політичної стабільності в сучасній Україні. Головними з них є політико-правова й інституціональна. В політико-правовій сфері формулюються напрямки державної політики, які отримують подальше закріплення в нормах національного законодавства. В інституціональній - відбувається адаптація та усталення демократичних засад шляхом ефективного функціонування інститутів демократичної політичної системи.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації положення дають можливість розширити теоретико-методологічні уявлення про особливості становлення і функціонування громадянського суспільства у процесі забезпечення демократичної політичної стабільності та можуть бути використані в розробці концептуальних засад стратегії розвитку громадянського суспільства в сучасній Україні. Матеріали дисертаційного дослідження можуть бути використані для забезпечення навчального процесу в системі підготовки фахівців із політології.

Особистий внесок здобувача. Постановка і вирішення всього комплексу завдань даної дисертації здійснено самостійно. За темою дослідження автором одноосібно підготовлено шість наукових праць, які опубліковані у фахових виданнях.

Апробація результатів дисертації. Апробація відбувалася в процесі обговорення та виступів на міжнародних і Всеукраїнських науково-практичних конференціях, присвячених проблемам становлення та розвитку громадянського суспільства, політичної системи та процесу державотворення. Зокрема, на VII міжнародній науковій конференції «Історичні та політологічні дослідження» (травень 2007 р., м. Донецьк); ІІ і ІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Модернізація політичної системи сучасної України: стан та перспективи розвитку» (жовтень 2007 р., 2008 р., м. Луганськ).

Основні положення роботи обговорені на засіданнях кафедри політології Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля та використані в цьому вищому навчальному закладі в навчальному процесі при викладанні таких дисциплін як «Політологія», «Загальна теорія політики» та інших.

Публікації. Основні положення та висновки дисертації опубліковані авторкою в восьми наукових працях, зокрема, в шести, що опубліковані в фахових виданнях, які визначені ВАК України.

Структура дисертації відповідає поставленій меті і завданням дослідження та складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 238 сторінок, в тому числі список використаних джерел на 27 сторінках (262 найменування).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначається її зв'язок з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета, завдання, об'єкт, предмет та основні методи дослідження, формулюються положення наукової новизни, характеризуються практичне значення та апробація одержаних результатів і структура роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження громадянського суспільства та політичної стабільності» досліджується поетапний розвиток теорії інституціоналізації громадянського суспільства, сучасні інтерпретації концепцій і категорій «політична стабільність» та формулюються теоретико-методологічні засади дослідження.

У першому підрозділі «Розвиток теорії громадянського суспільства в контексті наукового визначення сутності та ролі політичної стабільності» здійснено аналіз та систематизацію теоретичних підходів і концепцій, що сприяють визначенню стабілізаційної сутності громадянського суспільства. Проведений аналіз дозволив систематизувати етапи в розвитку теорії й установити між ними хронологічний зв'язок у визначенні стабілізаційного потенціалу інституціоналізації громадянського суспільства. Авторка пропонує об'єднати їх у п'ять основних теоретичних етапів - холістський, теологічний, ліберальний, етатистський і сучасний інтегративний. У роботі підкреслюється, що ідейний розвиток концепції громадянського суспільства і його конкретно-історичний прототип треба розглядати як взаємодоповнення різних парадигм наукової інтерпретації та їхній синтез. Розкриваючи специфіку холістського етапу, визначено, що концептуального оформлення громадянське суспільство набуває у працях Платона і Арістотеля. Спроба вчених звернутися до аналізу суспільства вказує на значний його потенціал для забезпечення політичного порядку та стабільності в державі. У представленому етапі категорія «громадянське суспільство» розкривається в особі людини-громадянина, що має політичні права і обов'язки. Авторка звертає увагу на те, що в концепціях холістського періоду інституціональні ознаки громадянського суспільства ще не були виражені. Але систему норм, що регулювала суспільні відносини і забезпечувала самоорганізацію населення можна вважати прообразом сучасного громадянського суспільства. В цей період громадянське суспільство набуває характеристики цілісної системи, яка складається із зв'язків між громадянами, метою яких було забезпечення сталого державного розвитку завдяки впровадженню етико-правових цінностей.

Наступний теологічний етап характеризується поглядами Ф. Аквінського, А. Августина, М. Лютера, Ж. Кальвіна. В роботі зазначається, що громадянське суспільство в концепціях цього періоду виглядало як органічна сукупність людей поза їхньою державною приналежністю, об'єднаних на основі релігійної ідентичності. В інституціональному вимірі громадянського суспільства теологічний етап характеризується виникненням перших його інститутів - християнських общин, приходів тощо. У теоретичних поглядах представників даного етапу обґрунтовується, що забезпеченню зручної форми політичного життя має сприяти саме громадянське суспільство.

Ліберальний етап розкривається в теоріях таких видатних учених як Дж. Локк, Т. Гоббс, А. Фергюсон, А. Сміт, Т. Пейн, Ш. Монтеск'є, Б. Констан, А. де Токвілль, Е. Берк, І. Кант, В. Гумбольдт, що досліджували проблеми співвідношення свободи, права, обов'язку, моралі, власності громадянина і держави. Вивчення розвитку громадянського суспільства на теоретичних підставах ліберального періоду показало, що більшість теоретиків розуміли під інституціоналізацією процес залучення окремих громадян, груп інтересів, різних асоціацій і об'єднань для вирішенні важливих для країни питань. Авторка підкреслює, що саме з цього періоду громадянське суспільство починає розглядатися як основний чинник суспільно-політичного розвитку і сталості.

Етатистський етап характеризується реставрацію і посиленням ролі держави в формуванні громадянського суспільства. Основою даного етапу стають концепції відомих соціальних філософів - Г. Гегеля, який першим розробив концепцію громадянського суспільства у вигляді теорії високорозвиненого і складного соціального устрою, і К. Маркса, який визначив пріоритетну роль сильної і стабільної держави у розвитку громадянського суспільства. Представники даного етапу вважали, що стабільність суспільно-політичного ладу залежить від чітко визначених міста й ролі громадянського суспільства та його складових у соціально-політичній системі.

У контексті сучасного етапу дослідженню концепції громадянського суспільства приділяють увагу видатні вчені Дж. Александер, А. Арато, Ю. Габермас, Е. Геллнер, Е. Гідденс, Р. Дарендорф, Дж. Кін, Дж. Коен та інші. В їхніх працях пропонується інституціональний вимір громадянського суспільства, який розкривається в функціонуванні партій, політичних організацій і органів публічної політики. Основною для даного періоду є ідея про громадянське суспільство, що створюється за допомогою певних форм самоконституювання і самомобілізації, і розглядається як основний інституціональний компонент стабільної держави, який забезпечує комплексний і взаємний зв'язок між громадськими і політичними інститутами.

Значний внесок у розробку концепту інституціоналізації громадянського суспільства в рамках сучасного підходу зробили вітчизняні науковці. Загальнотеоретичні проблеми розвитку громадянського суспільства, визначення сутності, структури, класифікації та його функцій відображені в працях М. Михальченка, Ф. Рудича, І. Кресіної, Ф. Кирилюка, В. Горбатенка, В. Баркова, Г. Щедрової, С. Кириченка, А. Колодій, В. Бебика, В. Цвиха, М. Рябчука, Г. Зеленько, О. Чувардинського, О. Тупиці та інших. Ґрунтовне опрацювання окремих аспектів феномену «громадянське суспільство», дослідження проблем та перспектив розвитку його інститутів міститься в працях С. Наумкіної, В. Пащенка, О. Бабкіної, М. Головатого, Л. Кочубей, О. Новакової, Ф. Барановського, В. Сукачова, О. Полішкарової, І. Гороховського, М. Примуша, Т. Татаренко, О. Чемшита, Ю. Шведи, В. Шинкарука, О. Михайловської та інших учених.

Таким чином, проведений аналіз теорій громадянського суспільства засвідчив, що більшість дослідників приділяють увагу визначенню сутності та ролі, історичному аспекту його становлення, проблемам інституціонального виміру. В той же час визначення стабілізуючого потенціалу громадянського суспільства і розгляд його в якості чинника демократичної політичної стабільності залишаються мало дослідженими та потребують комплексного наукового підходу.

У другому підрозділі «Концептуально-категоріальні основи дослідження політичної стабільності демократичних систем» проаналізовані концептуальні засади політичної стабільності як політологічного феномену, здійснено теоретичне обґрунтування змісту демократичної політичної стабільності, а також сформульовано авторське визначення демократичної політичної стабільності.

Дослідження розвитку теоретичних уявлень про стабільність політичних систем проводилося шляхом аналізу концепцій позитивістського, загальносистемного та сучасних напрямів. Позитивістський напрям розуміння політичної стабільності представлено концепціями «структурної узгодженості соціально-політичних систем» О. Конта, «органічної солідарності суспільства» Е. Дюркгейма, «еволюціонізму» Г. Спенсера, «циркуляції правлячих еліт» В. Парето, «пануючого класу» Г. Моски. У зазначених концепціях «стабільність» розглядається як «порядок», «рівновага», «консенсус», «стійкість». Розвиток феномену «політична стабільність» у межах позитивістського напрямку проходить шлях від статичної стабільності, що характеризується непорушністю політичних структур та недостатньою гнучкістю суспільства до змін, до динамічної стабільності, що забезпечується функціональним взаємообміном між елементами суспільства. Провідними чинниками політичної стабільності в цьому напрямі є політична культура, цінності, норми, ідеали, які складають основу інтеграції та солідарності суспільства.

У дослідженні авторкою аналізуються теоретичні концепції «політичної системи» і «структурного-функціоналізму» Г. Алмонда, Д. Істона, Т. Парсонса, Р. Мертона, С. Ліпсета; кібернетики Н. Вінера і У. Ешбі, «синергетики» Л. Берталанфі, О. Ланге, І. Прігожина, що в політичній науці об'єднані у загальносистемний напрямок. Концептуальні основи зазначених теорій дозволили розширити обрій політологічного феномену «політична стабільність».

Авторка зазначає, що представники системного напрямку актуалізували проблеми структурної організації громадянського суспільства та її вплив на забезпечення політичної стабільності в умовах демократії. Синергетична теорія дозволила визначити самоорганізаційний потенціал громадянського суспільства, який розкривається у підвищенні активності та громадської участі суспільства в періоди системної кризи і забезпечує можливість для стабільного розвитку складних політичних систем.

Визначенню сутності феномену «демократична політична стабільність» сприяло дослідження концепцій видатних учених С. Ліпсета, С. Хантінгтона, Д. Яворського, які розглядали політичну стабільність як функцію демократії, що має забезпечити залучення громадян до управління державою. В роботі було зазначено, що розглянуті теорії і наукові погляди дозволили визначити сутнісні характеристики стабільності політичних систем демократичного типу і надали можливість сформулювати авторське визначення поняття «демократична політична стабільність». Під демократичною політичною стабільністю пропонується розуміти стан політичної системи, що досягається і утримується шляхом засвоєння демократичних цінностей у суспільному житті та партнерською співпрацею держави зі структурами громадянського суспільства і забезпечує своєчасне реагування політичної системи на загрози демократичного розвитку.

У третьому підрозділі «Методологічні аспекти дослідження» використано комплексну методику, що охоплює філософські, загальнонаукові й спеціальні підходи та методи політичних досліджень. Застосовано метод теоретичного дискурсу, який дозволив ознайомитися з існуючою кількістю теорій та підходів і допоміг визначитися з недоліками вже запропонованих думок з цієї проблеми. За допомогою діалектичного методу в дисертації досліджено основні причини, витоки й динаміку становлення громадянського суспільства в умовах політичного сьогодення України, виявлені детермінуючі чинники й основні суперечності сталого розвитку.

Інституціональний підхід використано для аналізу змін соціальної структури в умовах зростаючої динаміки політичного розвитку суспільства. Даний метод дозволив виокремити і дослідити вплив на забезпечення стабільності таких інститутів громадянського суспільства, як громадські організації, рухи, асоціації, профспілки тощо. Неоінституціональний підхід сприяв визначенню формальних і сутнісних ознак зазначених інститутів і допоміг виявити формалізовані зв'язки, що скріплюють інституціонально-організаційну структуру громадянського суспільства. Також за допомогою даного методу вивчалися тенденції розвитку та механізми впливу інституціоналізації громадянського суспільства на забезпечення політичної стабільності.

У дисертації також застосовано історичний і структурно-функціональний методи, за допомогою яких досліджена еволюція громадянського суспільства та встановлені зв'язки між громадянським суспільством та інститутами держави в процесі партнерської взаємодії. Системний підхід був основним для визначення факторів, що впливають і забезпечують цілісність і стабільність демократичної системи. За допомогою синергетичного методу авторка досліджувала системні елементи, що впливають на динаміку інституціоналізації громадянського суспільства. Метод вторинного соціологічного аналізу дозволив проаналізувати та узагальнити результати соціологічних досліджень провідних наукових колективів України, які вивчають хід інституціоналізації громадянського суспільства та проблеми, що впливають на досягнення політичної стабільності.

Використання описаних методів дозволило переосмислити сутнісний аспект громадянського суспільства та визначити його стабілізаційний потенціал в умовах демократії.

Другий розділ «Інституціоналізація громадянського суспільства в процесі формування демократичних основ політичної стабільності» присвячено аналізу процесу інституціоналізації громадянського суспільства та його особливостям, що впливають на формування демократичних засад політичної стабільності в Україні.

У першому підрозділі «Аналіз світового досвіду участі громадянського суспільства в забезпеченні демократичної політичної стабільності» проаналізовано функціонування громадянського суспільства у таких розвинених демократичних країнах як Сполучені Штати Америки, Канада, Австрія, Німеччина, Польща та ін. і визначені основні форми участі громадян, що сприяють забезпеченню політичної стабільності. Уточнено зміст принципів реалізації демократичної участі громадян. Авторка визначає, що найбільшу цінність для стабільної демократії мають наступні принципи - правове забезпечення громадянської участі, синергія і взаємодопомога, публічність, переконання і загальне узгодження. Аналіз світового досвіду дозволив уточнити зміст принципів реалізації демократичної участі громадян у розвинених країнах. Принцип правового забезпечення розкривається у правовому дозволі на участь у прийнятті рішень всіх громадян незалежно від раси, релігії, віку, статі чи посади. Підвищенню ефективності демократичної участі сприяє реалізація принципів синергії та взаємодопомоги. Синергія характеризується тим, що при розв'язанні спільної проблеми кожна особистість співробітничає і діє, керуючись власною точкою зору, а взаємодопомога - це готовність добровільно пожертвувати власними інтересами заради спільного блага. Уточнюючи зміст принципу публічності встановлено, що для розв'язання проблем за участю громадян, вся інформація має стати публічною. Авторка наголошує, що в демократичному суспільстві принцип відкритості інформації для суспільства є фундаментальною умовою існування «демократії участі». Обґрунтовуючи принцип переконання та загального узгодження, доведено, що рішення суспільних проблем повинні прийматися за загальною згодою всіх громадян, яких вони стосуються. Особливе значення в цьому підрозділі відведено аналізу «демократії участі», як форми правління з доступними і прозорими механізмами реалізації громадської участі, що дозволяють приймати політичні рішення за широкою участю суспільства.

Проведений аналіз досвіду демократичних країн дозволив сформулювати твердження, що вплив інституціоналізованого громадянського суспільства на забезпечення демократичної політичної стабільності реалізується за допомогою механізму демократичних форм громадянської участі, а саме, реалізації громадянського діалогу, контролю, експертизи, моніторингу, обговоренню, слуханням тощо. У роботі визначено їхній вплив на підсилення демократичної стабільності політичної системи. Встановлено, що в більшості демократичних держав широке залучення громадськості дозволяє знизити напруженість і конфліктність у суспільстві. Державний і громадський сектори достатньо тісно зв'язані. Держава сприяє тому, щоб інститути громадянського суспільства брали на себе виконання частки її функцій у сфері суспільного розвитку, особливо в питаннях охорони здоров'я і надання соціальних послуг. Досвід демократичних держав має стати позитивним прикладом для формування партнерських стосунків громадянського суспільства та держави в Україні.

У другому підрозділі «Структурно-інституціональні складові стабілізуючого потенціалу громадянського суспільства» аналізується структурно-інституціональний дизайн громадянського суспільства, який складає його стабілізуючий потенціал. Авторка доводить, що структурні елементи громадянського суспільства та його інститути це - відкриті організовані групи інтересів та тиску, що виконують функції захисту інтересів певної групи у протистоянні з іншими групами інтересів; зменшують деструктивну силу протистояння інтересів; абсорбують і впорядковують енергію людей; виступають засобом самовираження і самоорганізації. Крім того, організації громадянського суспільства гарантують непорушність особистих прав громадян, виступають опорою у можливому протистоянні з державою. Таким чином, інститути громадянського суспільства полегшують виконання державою своїх функцій, зменшують обсяг проблем, які їй доводиться вирішувати і оберігають політичну систему від хаосу та створюють сприятливі умови для її функціонування й стабільного стану.

Структурними елементами громадянського суспільства в Україні, як і в більшості демократичних країн є наступні соціальні спільності: суспільно-політичні - партії, рухи, блоки, об'єднання; релігійні - конфесії, церкви, секти; професійні спілки; об'єднання людей певних соціальних категорій (підприємці, лікарі, ветерани, жінки, молодь); екологічні - товариства, рухи, клуби; спортивні - клуби, товариства, спілки, секції; місцеві - регіональні утворення (місцеве і регіональне самоврядування). Громадські організації, як інститути громадянського суспільства, мають важливе значення для функціонування демократичної системи та її стабільного розвитку. Саме за допомогою цих структур суспільство дає можливість громадянам та іншим суб'єктам громадського сектору висловлювати свої вимоги та впливати на державну політику за допомогою артикуляції й агрегації соціальних інтересів. громадянський політичний стабільність демократичний

Дисертантка обґрунтовує, що суттєвою передумовою для посилення впливу інститутів громадянського суспільства на владні структури є не тільки їхнє кількісне зростання, скільки підвищення їхньої функціональної спроможності. У роботі визначається, що функціональність громадянського суспільства залежить від його самоуправління. Як відомо, однією з визначальних рис громадянського суспільства є самоорганізаційний потенціал, тобто здатність суспільства без специфічних дій ззовні, передусім з боку державних інститутів знайти необхідну для свого існування і розвитку структуру. Інституціоналізоване громадянське суспільство існує, не маючи єдиного організаційного центру, а його громадські організації і об'єднання виникають спонтанно. Така специфіка перетворює громадянське суспільство на могутню сферу громадського життя, яка самоорганізується і саморегулюється. Структура громадянського сектору - це середовище, в якому відбувається вільна взаємодія громадян, конкуренція, узгодження інтересів; саме тут люди задовольняють свої потреби і розвивають власну індивідуальність. Саме тому інституалізоване громадянське суспільство представляє міцний стабілізуючий чинник демократичних політичних систем.

У третьому підрозділі «Особливості впливу інституціоналізації громадянського суспільства на демократичну стабільність в сучасній Україні» проводиться комплексне дослідження впливу інституціоналізації громадянського суспільства на досягнення демократичної політичної стабільності в сучасній Україні. У роботі визначено, що головною особливості сучасної демократичної політичної системи в Україні є те, що сучасний громадський сектор не має достатнього потенціалу для забезпечення політичної стабільності через системну кризу, яка поширилася на всі сфери суспільного життя. Її наслідком є так званий «ефект віддзеркалення», що визначає відносини між громадянським суспільством і державними структурами. Правові й управлінські імпульси, які поступають зверху, не сприймаються інститутами громадянського суспільства; подібне відбувається і при русі імпульсів знизу вгору. Вони не знаходять адекватного відгуку у владних структурах. Тому автономні не правові (або частково не правові) дії стають визначальними. І така форма взаємин у сучасному українському суспільстві фактично стала заміною правових зв'язків, без яких функціонування держави та громадянського суспільства, демократичної стабільність не можливі.

Також, особливістю є надмірна концентрація зусиль влади на досягнення економічної мети стабілізації при повільному забезпеченні становлення інститутів демократії. Разом із тим ускладнює ситуацію правовий нігілізм і глибока криміналізація в усіх сферах суспільної діяльності, що свідчить про суперечність українського менталітету, який поєднує в собі традиції підданства та громадянськості. Така специфіка сучасної політичної ситуації обумовлює неповноту реалізації потенціалу громадянського суспільства, високий рівень внутрішньої конфліктності, поєднання політизації і аполітичності та заважає демократичному розвитку.

У третьому розділі «Сучасні механізми та напрямки впливу громадянського суспільства на становлення демократичної політичної стабільності» наголошується на необхідності поєднання зусиль держави, інших політичних інститутів та широкої громадськості для створення ефективної партнерської взаємодії як головної умови формування демократичної політичної стабільності.

У першому підрозділі «Розвиток партнерської взаємодії держави та громадянського суспільства» доводиться, що співпраця держави і структур громадянського суспільства є найважливішою умовою стабілізації всього політичного життя, істотним критерієм суспільної довіри. Інститути громадянського суспільства за умови партнерства мають можливість запозичувати, вчитися і творчо переробляти досвід політичної діяльності державних структур. Ефективна взаємодія держави та громадянського суспільства має сприяти зміцненню розгалуженої інституційної системи громадянського суспільства, підвищенню рівня громадської довіри до інститутів влади. Партнерська взаємодія громадських і державних структур сприяє об'єднанню громадян, спонукає останніх до усвідомлення своєї ролі у політичному житті, підвищення громадської відповідальності, детермінує вироблення механізмів узгодження і координації громадських інтересів.

Авторка пропонує модель партнерської взаємодії інститутів громадянського суспільства і структур держави, яка має три рівні громадський, регіональний і державний. На громадському рівні відбувається первинна самоорганізація та артикуляція інтересів суспільства. Основними суб'єктами взаємодії на цьому рівні з боку громадянського суспільства є самі громадяни та їхні первинні організації, до яких відносяться представників самоорганізації громад, квартальні, вуличні комітети, територіальні осередки різноманітних громадських організацій тощо. Зміст процесу взаємодії на даному рівні полягає у визначенні і формулюванні інтересів суб'єктів, пошуку та пропонуванні початкових варіантів реалізації означених інтересів; у налагодженні первинних форм комунікаційного зв'язку між громадянами і його організаційному закріпленні; у здійсненні співпраці з органами державної влади щодо реалізації сформульованих громадянами інтересів.

Регіональний рівень характеризується агрегацією вимог суспільства і закріпленням їх у програмах регіонального розвитку. Суб'єктами взаємодії на цьому рівні переважно виступають територіальні громади, органи місцевого самоврядування, регіональні осередки політичних партій та інші громадянські структури цього рівня. Тут відбувається узагальнення і узгодження претензій і пропозицій, у тому числі й тих, які не знайшли розв'язання на громадському рівні, перетворення їх у певну політичну позицію і надання їй вигляду політичної заяви, декларації, платформи, програми, що є джерелом подальшого регіонального розвитку. Означені заходи є важливим етапом і засобом гармонізації соціальних розбіжностей й інтересів та способом забезпечення демократичної стабільності.

Державний рівень включає співпрацю державних і громадських інститутів з метою реалізації виробленого політичного курсу. Учасниками взаємодії з боку держави виступають структури вищої державної влади: Президент, уряд, парламент, міністерства та відомства тощо. Інтереси громадянського суспільства представляють політичні партії, рухи, об'єднання громадян державного рівня. Зміст взаємодії на цьому рівні, як правило полягає у розробці та прийнятті нормативних актів (законів, постанов уряду, указів Президента тощо), в яких закріплюється порядок реалізації суспільних інтересів, сформованих на попередніх рівнях.

До головних характеристик наведеної моделі слід віднести її нелінійність, через те, що не можна розглядати досліджуваний процес тільки в контексті «громадська ініціатива - регіональна агрегація - державне закріплення». До взаємодії громадянського суспільства та державної влади також необхідно відносити й доведення змісту та значення державного рішення через інститути самоорганізації населення до громадськості з метою забезпечення ефективного виконання цих рішень та можливості конструктивного вдосконалення політичного курсу країни. Авторка стверджує, що певний соціальний інтерес, після його агрегації на регіональному рівні та нормативному закріпленні на державному продовжує бути предметом процесу партнерської взаємодії.

Отже, процес партнерської взаємодії представляє собою нелінійну, динамічну комунікацію між інституціональним середовищем громадянського суспільства та владою на громадському, регіональному та державному рівнях, що забезпечує врахування інтересів громадськості в процесі формування і здійснення ефективної державної політики.

На нашу думку, ця модель найбільш чітко та рельєфно розкриває ієрархію комунікаційних зв'язків, форми співпраці суб'єктів держави і громадянського суспільства та забезпечує виявлення недоліків процесу партнерства, розв'язання яких має сприяти політичній стабільності в сучасних умовах.

У другому підрозділі «Удосконалення політико-правових засад розвитку громадянської самоорганізації суспільства» доводиться, що громадянське суспільство, з одного боку саморегулюється, вміщуючи внутрішні резерви самовідтворення, а з іншого - об'єктивно потребує політико-правового регулювання, в якому вирішальну роль відіграє право. Значення правового врегулювання громадянського суспільства полягає у вирішенні за допомогою права трьох основних завдань: поставити бар'єр зайвому втручанню держави в справи громадянського суспільства та особисте життя громадянина; зафіксувати обов'язки держави перед громадянським суспільством; забезпечити реалізацію конституційних положень. Налагодженню роботи правового механізму сприяють принципи поділу функцій влади, виборності, соціального партнерства, місцевого самоврядування, корпоратизму, лобізму. Їхня реалізація відкриває величезні можливості для відстоювання громадянами своїх інтересів і спонукає до співучасті в процесі вироблення та реалізації політичних рішень, зростанню активності інститутів громадянського суспільства.

Також, переважно у політико-правовій площині знаходиться розв'язання таких, перелічених у попередньому підрозділі, проблем взаємодії громадянського суспільства та влади як правовий нігілізм, корупція, недосконалість правового регулювання громадянського суспільства, проблеми місцевого самоврядування, недостатньої громадської ініціативності.

На думку авторки, головними умовами формування і функціонування правової держави виступають принципи демократії як незаперечні вихідні вимоги, що ставляться до всіх учасників політичної діяльності. Сучасний демократизм має стати порядком, який ґрунтується на визнанні та здійсненні прав людини. Демократичний режим - це держава, в якій суверенна, політико-територіальна організація публічної влади ґрунтується на принципах верховенства права, дотримання закону, поважання особи й недоторканості її прав, свобод і законних інтересів.

Для реалізації концепції правової держави в Україні важливе значення має дотримання таких демократичних принципів - гласності, плюралізму, залучення громадян до вирішення державних питань, поділу влади, рівності і гарантованості громадянських прав. Вони є запорукою успішного застосування багатьох інших принципів - урахування громадської думки, співробітництва різних політичних сил, узгодження їх інтересів, урахування і охорони прав меншості, взаємоконтролю органів, що належать до різних гілок державної влади, підзвітності і підконтрольності посадових осіб і управлінських органів перед представницькими органами і суспільством.

Визначальними напрямками діяльності щодо вдосконалення процесу партнерської взаємодії громадянського суспільства та держави у політико-правовій сфері також є забезпечення можливості реалізації прав та свобод громадян як необхідні умови подолання правового нігілізму та корупції; легалізація лобістської діяльності як найбільш дієвого засобу вдосконалення правового регулювання громадянського суспільства; більш широке використання та урахування інтересів територіальних громад в діяльності органів місцевого самоврядування; забезпечення умов для підвищення рівня соціальної ініціативності не тільки традиційними заходами, але й шляхом прийняття відповідних складових інформаційної політики.

У третьому підрозділі «Формування інституціональних умов демократичної стабільності засобами громадянського суспільства» обґрунтовується, що забезпеченню політичної стабільності в Україні має сприяти удосконалення інституціональних основ демократії. Розвиток демократичних засад ніяк не може бути обмежений виключно політико-правовою сферою. Демократичні основи повинні знайти своє застосування у сфері відповідних політичних інститутів. У дисертації обґрунтовується, що консолідація демократії - це своєрідний процес від мінімального, процедурного рівня, коли встановлені формальні демократичні інститути і процедури, до рівня максимального, який характеризується затвердженням демократії по цілому комплексу вимірювань від поведінкового і ціннісного до соціально-економічного і міжнародного. Згідно з цим, демократична консолідація передбачає вдосконалення інституціональної сфери. Пріоритетними напрямками в роботі визначені - розвиток середнього класу, опозиції, політичної еліти та освіти.

Розвиток демократичних процедур й інститутів удосконалить механізми, що дозволять громадянському суспільству більш ефективно забезпечувати політичний порядок і сталий розвиток.

У Висновках дисертаційної роботи сформульовані основні результати і підсумки, які були отримані в ході дослідження.

1. Проаналізовано роботи західних, російських і вітчизняних науковців, висвітлена ґенеза й інтерпретації категорії «громадянське суспільство». Запропоновано класифікацію етапів розвитку теорії громадянського суспільства, яка складається з п'яти основних - холістського, теологічного, ліберального, етатистського і сучасного інтегративного. Встановлено їхній хронологічний зв'язок у визначенні сутнісних особливостей інституціоналізації громадянського суспільства, що забезпечила послідовний розгляд генезису та трансформації стабілізуючих і системоутворюючих характеристик зазначеного феномену.

2. Проаналізовано концептуально-категоріальні засади феномену «політична стабільність», які розкрили особливості його генезису і дозволили сформулювати визначення «демократичної політичної стабільності», що характеризується нами як стан політичної системи, сутність якого полягає в засвоєнні й реалізації демократичних цінностей і відповідальній взаємодії держави та громадянського суспільства;

3. Проведений аналіз досвіду розвинених західних держав сприяв уточненню змісту принципів реалізації демократичної участі громадян. Серед них головними є правове забезпечення громадянської участі, синергія і взаємодопомога, публічність, переконання і загальне узгодження. Встановлено, що «демократія участі» - це форма правління, в якій всі політичні рішення приймаються шляхом участі пересічних громадян. Стабільно функціонуюча демократична система має механізми і процедури, завдяки яким громадяни та колективні суб'єкти суспільних відносин мають можливість доносити до влади свої вимоги. Цей процес може здійснюватися по-різному - від елементарного індивідуального звернення до місцевого чиновника, і колективних дій через групову політику до вирішення загальнодержавних питань в інших формах.

4. Сформульовано твердження, що вплив інституціоналізованого громадянського суспільства на забезпечення демократичної політичної стабільності реалізується за допомогою механізму демократичних форм громадянської участі, а саме, реалізації громадянського діалогу, контролю, експертизи, моніторингу, обговоренню, слуханням тощо. Авторкою визначено їхній вплив на підсилення демократичної стабільності політичної системи.

5. Аналіз структурно-інституціональних складових стабілізуючого потенціалу громадянського суспільства показав, що сучасне громадянське суспільство є інституціонально-функціональною сферою, яка регулюється правовими механізмами і стає фактором забезпечення чутливості держави до громадянських інтересів. Структурними елементами громадянського суспільства в Україні, як і в більшості демократичних країн, є наступні соціальні спільності: суспільно-політичні - партії, рухи, блоки, об'єднання; релігійні - конфесії, церкви, секти; професійні спілки; об'єднання людей певних соціальних категорій (підприємці, лікарі, ветерани, жінки, молодь); екологічні - товариства, рухи, клуби; спортивні - клуби, товариства, спілки, секції; місцеві - регіональні утворення (місцеве і регіональне самоврядування).

6. Дисертантка довела, що громадські організації, як інститути громадянського суспільства мають важливе значення для функціонування демократичної системи та її стабільного розвитку. Саме за допомогою цих структур суспільство отримує можливість висловлювати свої вимоги та впливати на державну політику.

7. У роботі було визначено, що головною особливості сучасного стану є те, що громадський сектор не має достатнього потенціалу для забезпечення політичної стабільності через системну кризу, яка поширилася на всі сфери суспільного життя. Її наслідком є так званий «ефект віддзеркалення», що визначає відносини між громадянським суспільством і державними структурами. Тому поширилася не правова форма взаємин, яка обумовила неповноту реалізації потенціалу інститутів громадянського суспільства.

8. Авторка доводить, що співпраця держави і структур громадянського суспільства є найважливішою умовою стабілізації всього політичного життя, істотним критерієм суспільної довіри. Тому пропонується інституціональна рівнева модель партнерської взаємодії інститутів держави та структур громадянського суспільства, яка представлена громадським рівнем - на якому відбувається первинна самоорганізація і артикуляція інтересів суспільства, регіональним, який характеризується агрегацією вимог суспільства і закріпленням їх у програмах регіонального розвитку та державним, який включає співпрацю державних і громадських інститутів з метою реалізації виробленого політичного курсу.

9. У роботі доводиться, що громадянське суспільство з одного боку, саморегулюється, включаючи внутрішні резерви самовідтворення, а з іншого - об'єктивно потребує політико-правового регулювання, в якому вирішальну роль відіграє право. Значення правового регулювання громадянського суспільства полягає у вирішенні за допомогою права трьох основних завдань: поставити бар'єр зайвому втручанню держави в справи громадянського суспільства та особисте життя громадянина; зафіксувати обов'язки держави перед громадянським суспільством; забезпечити реалізацію конституційних положень.

10. Формування і функціонування сучасного громадянського суспільства тісно пов'язано з становленням демократичних інститутів. У дисертації обґрунтовується, що консолідація демократії - це своєрідний процес - від мінімального, процедурного рівня, коли встановлені формальні демократичні інститути і процедури, до рівня максимального, такого, що передбачає затвердження демократії по цілому комплексу вимірювань від поведінкового і ціннісного до соціально-економічного і міжнародного. Згідно з цим, демократична консолідація передбачає вдосконалення інституціональної сфери, пріоритетними напрямками якої є розвиток середнього класу, опозиції, політичної еліти та освіти.

ГОЛОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ В ТАКИХ ПРАЦЯХ АВТОРА

Основні праці

1. Карчевська О.В. Соціальна ініціативність як умова функціонування громадянського суспільства / О.В. Карчевська // Грані. -- 2007. -- № 2 (52). -- С. 110-113.

2. Карчевська О.В. Значення досвіду зарубіжних суспільно-політичних організацій для становлення громадянського суспільства в Україні / О.В. Карчевська // Історичні і політологічні дослідження. -- 2007. -- № 3/4 (33/34). -- С. 532-536.

3. Карчевська О.В. Методологічні засади дослідження процесу інституціоналізації громадянського суспільства в Україні / О.В. Карчевська // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. -- 2008. -- Вип. 12. -- С. 190-196.