Політична комунікація в системі міжпартійних та внутрішньопартійних відносин в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 329:316.77](477)

Спеціальність 23.00.02 - Політичні інститути та процеси

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

ПОЛІТИЧНА КОМУНІКАЦІЯ В СИСТЕМІ МІЖПАРТІЙНИХ ТА ВНУТРІШНЬОПАРТІЙНИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

Шиманова

Ольга Володимирівна

Львів

2009

ДИСЕРТАЦІЄЮ Є РУКОПИС

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка МОН України

Науковий керівник: доктор політичних наук, доцент

Романюк Анатолій Семенович,

Львівський національний університет

імені Івана Франка,

професор кафедри політології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Бебик Валерій Михайлович,

Відкритий міжнародний університет

розвитку людини "Україна",

проректор з політичних комунікацій

кандидат політичних наук, доцент

Остапець Юрій Олександрович,

Ужгородський національний університет,

декан факультету суспільних наук

Захист відбудеться "22" січня 2010 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 35.051.17 Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою:

79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301. тел. 239-44-62.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою:

м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано "18" грудня 2009р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат політичних наук О. М. Сорба



ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. У 2006 році після реалізації на практиці положень конституційної реформи, проведення виборів на пропорційній основі, формування фракціями більшості та уряду відбулись якісні зміни в характеристиці сучасних українських політичних партій, зокрема, формату партійної комунікації. Слабкість політичних партій стала причиною того, що напередодні виборів вони прагнуть сформувати блок, а не брати самостійної участі у перегонах. При формуванні парламентської та урядової більшості особливу роль відігравали міжпартійні переговори за участі фракцій та окремих депутатів. Це спричинило посилення ролі міжпартійної комунікації.

Отже, якщо до 2006 року партії значну роль відводили внутрішньопартійній комунікації та комунікації з виборцями, то, починаючи з 2006 року ці види комунікації зазнають суттєвих змін, в той же час зростає значення міжпартійної комунікації.

При мажоритарній виборчій системі кожен кандидат, що брав участь у виборах, детально розробляв власну комунікаційну стратегію, оскільки балотування відбувалось в межах одного округу, до якого належали виборці певної території, а не всієї країни. Відповідно передвиборчі програми адаптувались до потреб і очікувань виборців на обмеженій території. Ефективним способом комунікації вважались особисті зустрічі з виборцями. Спостерігалась менша "прив'язаність" кандидата до партії. Пріоритетним напрямком комунікації була комунікація партії з виборцями в особі окремо взятого кандидата. Подібний формат комунікації спостерігався і при змішаній виборчій системі, проте активну роль відігравали регіональні і місцеві партійні організації, оскільки частину голосів партія отримувала за рахунок окремих кандидатів, а частину - за рахунок партійних списків. Відповідно відбувалась кореляція між передвиборними програмами партійних організацій та кандидатів. Зросла роль внутрішньопартійної комунікації, зокрема, в таких напрямках як "партія - регіональна організація", "партія - місцева організація", "партія - кандидат", "кандидат - місцева організація", "кандидат - регіональна організація". Доволі поширеним було явище персоналізації партій і блоків, тобто ототожнення з партійними лідерами і керівниками. Пропорційна виборча система змусила партії і блоки переглянути формат їх комунікації. Напрямок "партія - виборець" втратив свою пріоритетну роль, особливо у міжвиборчий період. Комунікація з виборцями активізується в період проведення виборчої кампанії, коли партія чи блок використовує всі можливі політичні технології (використання у передвиборчих програмах актуальних для виборців тем, популізм, маніпулювання громадською думкою, "чорний" піар) для отримання максимальної кількості голосів. В той же час більша увага приділяється внутрішньопартійній та міжпартійній комунікації, оскільки вибори за партійними списками вимагають формування чітко виваженої партійної політики на всіх рівнях від національного до місцевого, а формування парламентської та урядової більшості вимагає від партій вміння вести переговори та іти на компроміси для досягнення поставлених цілей і завдань, в основі яких лежать не лише потреби виборців, а й інтереси самої партії.

Актуальність дослідження партійної комунікації зумовлена і тим, що ця проблематика в Україні є малодослідженою, тому комплексні дослідження по ній відсутні. За кордоном ж питання партійної комунікації досліджують в контексті взаємодії партій з виборцями, виборчих кампаній з правильно вибудуваним менеджментом, маркетингом і рекламою. В Україні, в силу особливостей партійної системи та правової бази, що стосується діяльності партій та проведення виборчих кампаній, важливу роль відіграє не лише комунікація з виборцями, але і комунікація партій між собою у випадку створення виборчих блоків, формування та функціонування виборчих коаліцій, а також безпосередньо між членами партії, її структурними елементами. Саме міжпартійна та внутрішньопартійна комунікація відіграє ключову роль у міжпартійних та внутрішньопартійних відносинах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з тематикою роботи кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка "Політичний процес в умовах трансформації: світовий досвід і Україна", номер державної реєстрації № 0108U008916.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є дослідження змісту та форм міжпартійної та внутрішньопартійної комунікації в українських партіях, що увійшли до складу Верховної Ради України V і VI скликань в результаті парламентських виборів 2006 і позачергових виборів 2007 років, проведених за пропорційною виборчою системою, оскільки саме ці партії є найактивнішими у міжвиборчий період і саме вони формують парламентську та урядову більшість.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- розкрити суть поняття "політична комунікація", охарактеризувати основні його складові, виділити критерії класифікації;

- визначити параметри поняття "партійна комунікація", його структуру та основні форми;

- дослідити чинники (фактори) впливу на внутрішньопартійну комунікацію;

- розкрити суть та форми міжпартійної комунікації;

- з'ясувати характер і особливості міжпартійної та внутрішньопартійної комунікації в українських парламентських партіях;

- проаналізувати особливості міжпартійної комунікації в Україні в ситуації вирішення "проблемних" суспільних питань.

Об'єктом дисертаційної роботи є політична комунікація, а предметом - партійна комунікація в системі міжпартійних та внутрішньопартійних відносин.

Методологічною основою дисертації стали загальнонаукові методи - системний, історичний та порівняльний. Зокрема, у роботі політична комунікація розглядається як системний процес, що відбувається при обов'язковій наявності певних елементів. За допомогою історичного методу досліджено витоки і особливості партійної комунікації як одного з видів політичної комунікації. Порівняльний метод допоміг з'ясувати зміну повідомлень внутрішньопартійної та міжпартійної комунікації в період двох виборчих кампаній.

Для реалізації поставлених у дисертаційній роботі завдань також були використані логічні методи: аналіз, синтез, індукція, дедукція, конкретизація та абстрагування. Також у дослідженні застосовувались емпіричні методи: моніторинг засобів масової інформації та контент-аналіз партійних програм, статутів та коаліційних угод для визначення особливостей міжпартійної та внутрішньопартійної комунікації.

Наукова новизна зумовлена вибором предмета і об'єкта дослідження. В межах дослідження отримано наступні наукові результати, які характеризуються новизною і є логічним вирішенням поставлених в роботі завдань:

Вперше:

· у вітчизняній політичній науці на основі аналізу діяльності українських парламентських партій комплексно досліджено процес міжпартійної та внутрішньопартійної комунікації: розкрито його особливості, чинники функціонування та основні форми;

· показано особливості міжпартійної комунікації щодо "проблемних" питань, коли українські парламентські партії керуються не положеннями своїх програм, а очікуваннями виборців та ситуацією, що склалась.

Виявлено існування двох форматів комунікації - закритого та відкритого, що визначаються її предметом, ступенем публічності і колом учасників;

Уточнено:

· суть поняття "політична комунікація". Визначено, що політична комунікація - це особливий тип комунікації, що характеризується наявністю двох або більше сторін (якими можуть виступати виборці, громадяни, формальні і неформальні групи, об'єднання громадян, громадські організації, об'єднання і рухи, політичні партії, лобістські структури, органи державної влади і місцевого самоврядування, регіональні, міждержавні і міжнародні організації). Вказано на існування суб'єкт-суб'єктних відносин між сторонами комунікації, коли одна із сторін обов'язково є ініціатором передачі повідомлень, використовуючи при цьому засоби масової інформації, формальні та неформальні канали для досягнення політичних цілей;

Виокремлено загальну (застосовувану до всіх видів комунікації) та спеціальну (зумовлену особливими характеристиками) класифікацію політичної комунікації;

· положення, що важливою складовою політичної комунікації на сучасному етапі є партійна комунікація. Встановлено, що зміст партійної комунікації - це повідомлення та інформація, що циркулюють всередині партії між її структурними елементами та членами, або ж з ініціативи партії передаються особі, громадянину, групі, іншій партії, політичному актору чи політичному інституту, а її особливістю є те, що саме партія зазвичай виступає ініціатором комунікації;

Отримало подальший розвиток:

· положення, що основними чинниками внутрішньопартійної комунікації є організаційна структура партії, рівень внутрішньопартійної демократії, наявність/відсутність внутрішніх угрупувань/фракцій в партії, особливості статуту та програми;

· обґрунтування, що іманентними складовими формами міжпартійної комунікації за умов пропорційної виборчої системи виступають міжпартійна конкуренція, співпраця та коаліції.

Теоретичне значення отриманих результатів. Положення, викладені в дисертації, допоможуть краще зрозуміти процеси міжпартійної та внутрішньопартійної комунікації в Україні, з'ясувати їхню роль в політичному житті суспільства і країни. Отримані результати можуть бути використані в якості теоретичної бази для подальших досліджень політичних партій та коаліційної політики.

Окрім того, теоретичні висновки можна використати у лекціях з політології, соціології, політичного менеджменту, політичного маркетингу, зв'язків з громадськістю, у спецкурсах, при написанні підручників, посібників чи монографій.

Практичне значення отриманих результатів. Викладені в даній роботі положення, теоретичні висновки і узагальнення можуть бути використані політичними партіями та блоками під час побудови комунікаційних стратегій з виборцями та іншими партіями, чи то конкурентами, чи опонентами, чи партнерами, а також органами влади на різних рівнях.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження апробовані на наукових конференціях: "Україна після президентських виборів: становлення демократії та розвиток громадянського суспільства" (вересень 2005 р., м. Львів), "Дотримання демократичних стандартів виборчого процесу в Україні у 2006 році" (травень 2006 р., м. Львів), "Формування органів влади як результат виборчого процесу 2006" (червень 2006 р., м. Львів), на звітній науковій конференції філософського факультету ЛНУ імені Івана Франка (лютий 2007 р., м. Львів), "Політична наука в Україні: стан і перспективи" (10-11 травня 2007 р., м. Львів), "Політичний процес у сучасній Україні: регіональний вимір" (26 травня 2007 р., м. Львів), "Регіональний вимір політичного процесу в Україні у 2007 році" (10 листопада 2007 р., м. Львів), на звітній науковій конференції філософського факультету ЛНУ імені Івана Франка (лютий 2008 р., м. Львів), "Україна-НАТО: регіональний вимір" (6 грудня 2008 р., м. Львів), на міжнародній науково-практичній конференції "Країни Центрально-Східної Європи в модерну і постмодерну добу: теоретичні концепції й політичні реалії" (2-3 жовтня 2009 р., м. Ужгород), а також на семінарах Курсу політологічного Центру Східноєвропейських досліджень Варшавського університету (лютий - грудень 2008 р., м. Варшава (Польща)) та XIX Східної літньої школи (1-21 липня 2009 р., м. Варшава (Польща)).

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи відображено в 14 публікаціях, з яких 5 публікацій є фаховими, відповідно до вимог ВАК України.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, переліку умовних позначень, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Основний обсяг роботи становить 187 сторінок, список використаних джерел та літератури складається з 250 позицій.



ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У "Вступі" обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету та завдання, об'єкт і предмет дослідження, подано методологічну основу дослідження, сформульовано наукову новизну роботи, показано її зв'язок з науковими планами, визначено її теоретичне та практичне значення, висвітлено апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг роботи.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади аналізу політичної комунікації" здійснено аналіз основних публікацій на дану тему, систематизовано напрацювання, що стосуються політичної комунікації, визначено її особливості і критерії класифікації, акцентовано увагу на такому типі політичної комунікації як партійна комунікація, охарактеризовано три основних напрями партійної комунікації - міжпартійна, внутрішньопартійна та комунікація з виборцями, визначено чинники, що впливають на формат внутрішньопартійної комунікації, розглянуто основні форми міжпартійної комунікації.

У підрозділі 1.1. "Стан вивчення партійної комунікації як різновиду політичної комунікації" зазначено, що сфера досліджень партійної комунікації, особливо в Україні, як в теоретичному, так і практичному плані є малорозробленою. Тому в дослідженні використано праці, що пов'язані з цією проблематикою опосередковано.

На сучасному етапі виділяють п'ять основних підходів до вивчення політичної комунікації: біхевіоральний (Ж. Міллер, Д. Берло, Г. Еулау, С. Ельдерсвельд, М. Яновіц), структурно-функціональний (К. Дойч, Г. Алмонд, Дж. Кулман, Д. Істон, Р. Фаген), інтерпретаційний (Е. Гофман, М. Едельман, В. Лем'єкс, Е. Борман), діалоговий (Ю. Хабермас) та ринковий (М. Ціхош, М. Єзіньскі, М. Мазур, П. Павелчик, Р. Вішньовскі).

Концептуальні засади політичної комунікації найбільш системно розглянуті Ж.-Р. Шварценбергом, Ж.-М. Коттре, К. Сайнне, Д. МакКуілом, Б. МакНаіром та іншими.

В Польщі проблематикою політичної комунікації займаються Б. Добек-Островська, Г. Гобан-Клас, В. Ференц, Р. Мрувка, С. Вікос, Я. Вашкєвіч, М. Філіпяк, М. Кольчиньскі та ряд інших.

До представників сучасної російської комунікології слід віднести: Л. Посікера, М. Грачова, О. Малаканову, М. Вершиніна, Н. Кудрявченко, А. Соловйова, Т. Науменко, А. Носа.

Активно політична комунікація в цілому та окремі її аспекти вивчаються і в Україні, зокрема, даною проблематикою займаються такі дослідники, як В. Бебик, Ю. Ганжуров, О. Гриценко, Л. Климанська, Г. Почепцов, Є. Тихомирова, О. Шахтемірова та інші.

Оскільки у роботі досліджується партійна комунікація, то підкреслено достатню дослідженність поняття "політична партія". Згадано представників класичної теорії політичних партій, зокрема, М. Острогорського, Р. Міхельса, М. Вебера. Свій внесок у сучасну теорію політичних партій зробили: М. Дюверже, Я. Бадж, Ж. Шарло, М. Лейвер, П. Маєр, Р. Кац, А. Панеб'янко, С. Роккан, Дж. Сарторі, К. Стром.

Теорію політичних партій в Польщі досліджують Р. Гербут, М. Жмігродські, В. Сокул, Г. Павловські, Б. Гриляк.

В Україні дослідженням політичних партій займаються Ю. Шведа, А. Романюк, А. Білоус, М. Примуш, М. Обушний, О. Голобуцький, Т. Криворучко, К. Кулик, В. Якушик, І. Поліщук, М. Недюха, О. Михайлич, Ю. Шайгородський, К. Меркотан, В. Базів, В. Танчер, О. Карась, О. Кучеренко, М. Томенко, Л. Скочиляс, В. Олійник, В. Ковальчук, А. Колодій, О. Оксак, В. і В. Мейтуси, Ю. Остапець, Л. Ганюкова, П. Ворона та інші.

У підрозділі 1.2. "Суть, особливості та типологія політичної і партійної комунікації" на основі аналізу класичної схеми комунікації Г. Лассуелла розглянуто основні складові процесу політичної комунікації, адаптованого до сучасних реалій. Підкреслено, що політична комунікація - це особливий тип комунікації, що характеризується наявністю сторін (якими можуть виступати виборці, громадяни, формальні і неформальні групи, об'єднання громадян, громадські організації, об'єднання і рухи, політичні партії, лобістські структури, органи державної влади і місцевого самоврядування, регіональні, міждержавні і міжнародні організації), що знаходяться у суб'єктно-суб'єктних відносинах, ініціюють передачу повідомлень, що містять політичну чи політично значиму інформацію, через засоби масової інформації, формальні і неформальні канали для досягнення певних політичних цілей і результатів.

Доведено, що політична комунікація як один з видів комунікації поєднує в собі загальні і специфічні риси. Загальність цього процесу полягає в тому, що алгоритм залишається незмінним для будь-якого типу комунікації: обов'язкова наявність сторін, повідомлення і каналу передачі. Специфічність же політичної комунікації - це все ті ж сторони, що знаходяться між собою у суб'єкт-суб'єктних відносинах, повідомлення і канали передачі, що мають безпосереднє відношення до політики загалом, політичної системи чи політичного життя суспільства, а також умови, в яких відбувається цей процес: політичні, історичні, організаційні.

Запропоновано загальну і спеціальну класифікацію політичної комунікації. Загальна класифікація застосовується до всіх видів комунікації і її основою є такі індикатори: спрямованість (внутрішньоорганізаційна та зовнішньоорганізаційна, внутрішня і зовнішня комунікація), наявність субординації між сторонами комунікації (горизонтальна, вертикальна і діагональна), напрямок руху інформації (низхідна та висхідна), кількість сторін (двостороння, тристороння, багатостороння), використання знакової чи кодової системи: вербальна (цифрова) та невербальна (аналогова), мета (інформаційна комунікація та комунікація переконання (пропагандистська, агітаційна)).

Спеціальна класифікація зумовлена особливими характеристиками політичної комунікації:

- за предметом: комунікація щодо виборів, щодо діяльності органів державної влади, щодо законотворчої діяльності парламенту, щодо прийнятої програми уряду чи державного бюджету;

- за типом сторін: владна, громадянська, лобістська, партійна комунікація;

- за періодом проведення: виборча і міжвиборча комунікація.

Зазначено, що партійна комунікація - це один з видів політичної комунікації, коли політична інформація циркулює всередині партії між її структурними елементами та членами, або ж з ініціативи партії передається особі, громадянину, групі, іншій партії, політичному актору чи політичному інституту.

Показано відмінності між поняттями "партійна комунікація" та "комунікація в політичних партіях". Перше - окреслює і зовнішні, і внутрішні комунікативні зв'язки будь-якої партії, а друге - стосується лише внутрішньоорганізаційного аспекту партії як структури ієрархічно побудованих елементів.

Партійну комунікацію можна поділити на зовнішню і внутрішню. Зовнішня партійна комунікація характеризується тим, що отримувач знаходиться зовні по відношенню до партії. Зовнішній аспект включає інформаційний обмін з органами влади, політичними партіями та іншими політичними утвореннями держави.

Комунікація між двома і більше політичними партіями чи блоками - це один з видів партійної комунікації - міжпартійна комунікація.

При внутрішній партійній комунікації інформація рухається всередині політичної партії між елементами її організаційної структури і включає такі напрямки: всередині партійного осередку, між партійними осередками одного рівня (горизонтальна комунікація), між партійними осередками різної субординації (вертикальна комунікація).

Слід зазначити, що в роботі виборчі блоки розглянуто як одиницю внутрішньопартійної комунікації, оскільки саме вони виступають єдиним суб'єктом виборчого процесу, а не кожна партія-учасниця окремо.

У підрозділі 1.3. "Внутрішньопартійна комунікація: чинники функціонування" визначено чинники, що впливають на взаємовідносини і рух інформації всередині партії. Це організаційна структура партії та внутрішньопартійна демократія. Зазначено, що статут, партійний список та програма партії одночасно можуть виступати предметом як внутрішньопартійної, так і міжпартійної комунікації.

Виведено індикатори для кадрових, масових, виборчих і картельних партій за наступними критеріями: характер членства, спосіб інтеграції базових елементів, первинні партійні організації, тип керівництва і роль ідеології (на основі досліджень М. Дюверже). Показано особливості партійної комунікації в залежності від типу партії.

Зазначено важливість ролі внутрішньопартійних груп, фракцій в парламенті та місцевих радах в організаційній структурі партії.

Показано, що внутрішньопартійна демократія визначає параметри комунікації всередині партії. Відсутність внутрішньопартійної демократії або домінування моделі, базованої на економічній теорії демократії, спричиняє переважання централізованої і вертикальної комунікації. Модель демократії сприяє розвитку всіх напрямків внутрішньопартійної комунікації - горизонтальної, діагональної, висхідної.

Розглянуто зовнішні та внутрішні функції партійних програм в комунікативному аспекті. Зовнішні функції партійних програм спрямовані безпосередньо на виборців, а також на інші політичні партії і блоки. Для виборців програма виступає своєрідним відображенням їхніх інтересів і передбачає певну систему заходів для їх реалізації, а для партій вона може служити підставою для майбутньої спільної діяльності або ж протистояння. Внутрішні функції орієнтовані на членів партії, вони визначають пріоритетні партійні цінності і сприяють формуванню внутрішньопартійної системи взаємовідносин та розподілу обов'язків між партійними організаціями.

У підрозділі 1.4. "Форми міжпартійної комунікації" вказано, що міжпартійна комунікація базується на міжпартійних відносинах, що визначаються співпрацею, конкуренцією, протистоянням (опозицією), а також спільністю цілей. Зазначено, що міжпартійна співпраця формується на основі спільності інтересів партій, основним проявом чого є створення коаліцій. Коаліцію можна вважати чи не єдиною "чистою" формою міжпартійної комунікації. В той же час інші форми - спільні заяви, акції протесту, мітинги, спільні голосування з певних питань - одночасно спрямовані на електорат.

Показано особливості виборчих (адитивність, субадитивність, суперадитивність), парламентських (умови і принципи формування) та урядових (чинники формування, моделі урядів) коаліцій.

Зазначені інші критерії типології коаліцій: процедура оформлення, статус учасників, тривалість в часі.

Наголошено, що учасник коаліції завжди виступає суб'єктом комунікації, як на етапі формування коаліції, так і в процесі її функціонування. Суб'єктом комунікації в цьому випадку є партійні лідери чи особи, які уповноважені від імені партії вести переговори і беруть активну участь у створенні та функціонуванні коаліції. Кожному типу коаліції притаманні свої суб'єкти. Для виборчих коаліцій - це політичні партії в особі їх лідерів/керівництва, які реалізують рішення, прийняті делегатами на партійних з'їздах, та фракції (якщо такі існують всередині партії); для парламентських - окрім політичних партій в особі їх керівництва, ключову роль відіграють депутатські фракції; для урядових - керівництво партії та урядовці.

Розглянуто основні моделі "прагматичних" та "ідеологічних" коаліцій.

Показано відмінності формування і функціонування коаліцій державного та місцевого масштабів.

У другому розділі "Внутрішньопартійна комунікація в українських парламентських партіях" виділено три основних індикатори - організаційна структура, передвиборча програма і виборчий список, з допомогою яких виявлено особливості внутрішньопартійної комунікації досліджуваних партій та блоків.

У підрозділі 2.1. "Вплив організаційної структури на внутрішньопартійну комунікацію українських парламентських партій" проведено дослідження формальної структури українських парламентських партій методом контент-аналізу їхніх статутів на основі виведених індикаторів для кадрових, масових, виборчих та картельних партій.

Доведено те, що Комуністична партія України та Соціалістична партія України тяжіють до партій масового типу, в той же час інші партії - проміжний тип між масовою та виборчою партією. Незважаючи на декларацію демократичності керівництва, всі партії у своїй діяльності керуються принципом демократичного централізму. Зазначено, що положення статуту не завжди виконуються. Дискусійними в цьому контексті залишаються питання членства, кількості первинних партійних організацій, їх активності у виборчий та міжвиборчий періоди. Оскільки партії побудовані за принципом централізму, то всі нижчестоящі утворення партії підпорядковуються вищестоящим, вони повинні виконувати всі їхні рішення, кожен структурний елемент веде облік підпорядкованих йому утворень. Окрім того, вищестоящі організаційні структури можуть втручатися у справи нижчестоящих, розпустити або реорганізувати їх за вказаними у статутах причинами. Відповідно це свідчить про рух комунікаційних потоків зверху-вниз. Хоча статут дозволяє нижчестоящим організаціям вносити власні ініціативи на з'їздах вищестоящих організацій, але, як показує практика, вони жодним чином не можуть впливати на рішення керівних органів партії.

Вказано на особливе місце внутрішньопартійних груп в організаційній структурі досліджуваних партій. Вони можуть бути пов'язані з професійною діяльністю чи бізнесом, регіональними відмінностями або ж з об'єднанням кількох партій в блок, чи влиттям однієї партії до іншої.

Показано, що в українських парламентських партіях і блоках існують окремі групи, виникнення яких, як правило, зумовлене існуванням власних бізнес інтересів. Наприклад, в Партії регіонів - це група Ахметова, група Фірташа-Льовочкіна, група братів Клюєвих, в Блоці Юлії Тимошенко - група Портнова, група Турчинова-Кожемякіна.

Зроблено висновок про самостійність груп в якості суб'єкта комунікації в межах партії, що можуть спрямовувати свої повідомлення керівництву партії, рядовим членам, окремим партійним організаціям, іншим групам, парламентським фракціям або навіть іншим партіям.

У підрозділі 2.2. "Передвиборча програма партії як основа міжпартійної та внутрішньопартійної комунікації в Україні" наголошено на тому, що програма відображає стратегічні пріоритети партії, а тому виступає своєрідним орієнтиром для її членів та інших партій. Метою дослідження передвиборчих програм 2006 і 2007 років стало з'ясування ступеня відображення в них основних напрямів діяльності партії, оскільки їх можна розглядати як своєрідний спосіб міжпартійної і внутрішньопартійної комунікації.

Порівняння програм 2006 і 2007 років за сумарними показниками в окремих сферах дозволило зробити висновок, що під час кожної окремої кампанії в суспільстві виникають проблеми, на які партії намагаються зробити наголос в своїх передвиборчих програмах. З однієї сторони, спільні погляди на поставлену проблематику сприяють налагодженню співпраці для вирішення поставлених завдань, а з іншої - різні позиції за певних обставин дозволяють прийняти консенсусне рішення. Це стосується соціально-економічної сфери. Проте в питаннях щодо зовнішньої політики, статусу російської мови чи конституційних змін партії займають принципові позиції, не бажаючи йти на поступки.

Слід зазначити, що в порівнянні з 2006 роком, у 2007 році партії намагались охопити або більшу кількість проблемних питань, або детальніше розкрити найбільш пріоритетні. Тому кількісні показники, за якими проводилось дослідження, збільшились, але й надалі залишались досить низькими, порівняно з можливим максимумом.

Проведено аналіз передвиборчих програм до міської, обласної ради та парламенту для виявлення особливостей внутрішньопартійної комунікації за такими критеріями: відповідність (відсутність змістових суперечностей) між програмами різних рівнів, адаптація до особливостей регіону/міста, можливість виконання партією програмних положень згідно з компетенцією ради, до якої вона балотується. Зроблено висновки про те, що місцеві партійні організації українських партій лише ретранслюють положення передвиборчих програм до Верховної Ради України, самі програми є декларацією, якою партії в своїй діяльності не керуються, внутрішньопартійна комунікація є централізованою і низхідною.

У підрозділі 2.3. "Процес формування партійних списків як індикатор внутрішньопартійної комунікації" вказано, що цей процес включає наступні вектори: "лідери партії - члени партії", "центральне керівництво - регіональні і місцеві організації".

На основі проведеного моніторингу засобів масової інформації проаналізовано процес формування виборчих списків партій і блоків на виборах 2006 і 2007 років.

Вказано, що при формуванні виборчих списків до парламенту центральне керівництво партій і блоків не брало до уваги пропозицій партійних осередків, але при формуванні партійних списків на місцях партійні організації були зобов'язані дотримуватись вказівок центру щодо включення до списків визначених претендентів. Доведено, що головний напрям комунікаційних потоків у форматі "лідери партії - члени партії" відбувався зверху-вниз на національному, регіональному та місцевому рівнях. Це стосується і комунікації в напрямку "центр - регіональні та місцеві організації": рішення приймає центр, а думка регіональних та місцевих партійних організацій має рекомендаційно/консультативний характер. Підкреслено наявність сильного впливу на формування партійних списків з боку окремих партійних груп, що змогли завдяки своїм матеріальним ресурсам включити до нього тих осіб, в яких вони зацікавлені (родичі, бізнес-партнери).

У третьому розділі "Міжпартійна комунікація в Україні: фактори функціонування" узагальнено український досвід формування коаліцій, підкреслено роль комунікації у цьому процесі, розглянуто формат і параметри міжпартійної комунікації в Україні, коли це стосується вирішення гостроактуальних суспільних проблем.

У підрозділі 3.1. "Коаліції в Україні: досвід формування та функціонування" на основі аналізу статутів та програм парламентських партій і блоків досліджено основні аспекти міжпартійної комунікації.

Проаналізовано процес формування і функціонування виборчих, парламентських та урядових коаліцій в Україні. Вказано на складність дослідження адитивності, субадитивності і суперадитивності виборчих коаліцій, оскільки: по-перше, відсутні соціологічні дослідження, в яких одночасно фігурували б всі учасники блоку; по-друге, результати досліджень авторитетних соціологічних служб можуть містити суттєві відмінності, що залежить від характеристик вибірки і методик проведення опитування; по-третє, рейтинг - динамічна характеристика, що ускладнює можливість постійного моніторингу частки кожного учасника у загальному результаті блоку.

Не слід забувати про те, що всі виборчі блоки в Україні є іменними (персоналізованими) і основна ставка була зроблена на харизму і особистісні риси їх лідера.

Відмінність конфігурацій блоків на загальнонаціональному та місцевому рівнях стала свідченням різного ступеня розвитку партійних організацій у різних політичних партій, різних взаємовідносин, що склались між партійними організаціями на місцях; особливого електорату в кожному окремо взятому регіоні чи області.

Зазначено, що відсутність досвіду у формуванні коаліційного уряду, чітко визначеної процедури і правил формування спричинила те, що переговори щодо створення коаліційної більшості і у 2006, і у 2007 роках відбувались непрозоро, рішення в партіях приймались вузьким колом лідерів. Ця процедура носила прихований характер, а комунікація значною мірою відбувалась на міжособистісному рівні. При написанні коаліційної угоди програмні та ідеологічні засади учасників не відігравали суттєвої ролі, основна увага приділялась порядку розподілу портфелів.

У підрозділі 3.2. "Міжпартійна комунікація в українських парламентських партіях щодо гостроактульних проблем" вказано, що проблемні ситуації в країні можуть слугувати базою у дослідженні міжпартійної комунікації, оскільки вони передбачають інтенсивний діалог, протистояння, коли слід виявити позицію, а не обмежуватись загальними оцінками/деклараціями. Прикладом однієї з таких проблем було обрано питання перспектив вступу України до НАТО, щодо якого відбувалась жвава дискусія у період проведення Бухарестського саміту в квітні 2008 року.

Показано, що, незважаючи на свою актуальність, питання НАТО не знайшло свого відображення у передвиборчих програмах парламентських сил. Тому, коли склалася конфліктна ситуація, партії почали реагувати на неї ситуативно, орієнтуючись на позицію свого електорату, з урахуванням перспектив майбутніх виборів.

В даному випадку сторонами комунікації виступали: парламентські партії, спікер парламенту, Президент України, Прем'єр-міністр України, Генеральний Секретар НАТО та країни-учасниці саміту у Бухаресті. Предметом комунікації стала доцільність вступу України до НАТО, необхідність приєднання до ПДЧ та порядок проведення цих процедур. Свою позицію з даного питання партії мали б базували на загальних положеннях своїх передвиборчих програм та установчих документів. Однак вона визначалась ситуативними параметрами. Основні використовувані канали комунікації: засоби масової інформації, міжособистісні канали, офіційні переговори та звернення. Особливістю комунікації стало те, що партії мали уповноважених осіб, які коментували дане питання. Проте, через небажання йти на компроміс, згоди не було досягнуто, Україна до ПДЧ не приєдналась, а вирішення питання було призупинено до часу його наступної актуалізації.



ВИСНОВКИ

У "Висновках" дисертаційної роботи подано загальні підсумки дослідження відповідно до визначених мети і завдань.

1. Політичну комунікацію можна віднести до особливого типу комунікації. Це процес, що відбувається між двома і більше сторонами (до яких відносять виборців, громадян, формальні і неформальні групи, об'єднання громадян, громадські організації, об'єднання і рухи, політичні партії, лобістські структури, органи державної влади і місцевого самоврядування, регіональні, міждержавні і міжнародні організації), між якими існують суб'єктно-суб'єктні відносини. При цьому одна з сторін обов'язково виступає ініціатором передачі повідомлень, що містять політичну чи політично значиму інформацію, з використанням засобів масової інформації, формальних і неформальних каналів для досягнення певних політичних цілей і результатів.

Існує загальна і спеціальна класифікація політичної комунікації. Загальна класифікація застосовується до всіх видів комунікації і базується на таких критеріях: спрямованість, наявність субординації між сторонами комунікації, напрямок руху інформації, кількість сторін, використання знакової чи кодової системи, мета.

Спеціальна класифікація зумовлена особливими характеристиками політичної комунікації: предметом, типом сторін, періодом часу.

2. Партійна комунікація - це один з видів політичної комунікації, коли інформація циркулює всередині партії між її структурними елементами та членами, або ж з ініціативи партії передається особі, громадянину, групі, іншій партії, політичному актору чи політичному інституту і має на меті досягнення заздалегідь визначених цілей/результатів, базованих на партійних інтересах.

Внутрішньопартійна та міжпартійна комунікація відрізняються як предметом, так і використовуваними каналами. Предметом внутрішньопартійної комунікації виступають: партійні цінності, партійна ідеологія, програма діяльності партії, передвиборча програми партії, критерії формування виборчих списків, співпраця з іншими політичними утвореннями, розподіл повноважень між елементами організаційної структури, а предметом міжпартійної комунікації зазвичай є критерії формування блоків, альянсів, коаліцій, міжпартійна співпраця чи протистояння, законотворча та нормотворча діяльність, проведення спільних акцій. Основними каналами внутрішньопартійної комунікації є з'їзди, збори, партійні ЗМІ, неформальні канали; в той же час офіційні переговори і зустрічі, кулуарні домовленості, засоби масової інформації - це найпоширеніші канали міжпартійної комунікації.

3. Основними чинниками, що визначають формат внутрішньопартійної комунікації, є статут, програма, рівень внутрішньопартійної демократії та організаційна структура партії. Статут і програма партії визначають головні засади та принципи функціонування та взаємозв'язків окремих структурних елементів організаційної структури. Організаційна ж структура, включаючи наявність в ній внутрішньопартійних груп і фракцій, визначає основні напрями та особливості передачі повідомлень та інформації.

В той же час передвиборча програма та партійний список, які є сукупністю інформаційних повідомлень, можна аналізувати в якості предмета і внутрішньопартійної, і міжпартійної комунікації.

4. Міжпартійна комунікація залежить від конфігурації політичних сил у суспільстві і визначається існуючими між ними взаємовідносинами. Предметом міжпартійної комунікації зазвичай стають гостроактуальні суспільні проблеми (наприклад, вступ України до НАТО, впровадження російської мови як другої державної, подолання кризи, прийняття відповідних законів, реформи та ін.). До форм міжпартійної комунікації можна віднести міжпартійну співпрацю, конкуренцію, коаліції та протистояння, а також спільні заяви, мітинги, голосування з певних питань. Проте коаліція - це фактично єдина форма суто міжпартійної комунікації, всі інші поєднують в собі і комунікацію з виборцями.

5. Незважаючи на те, що в сучасному світі класифікація партій М. Дюверже за організаційним критерієм вважається дещо застарілою, в Україні при дослідженні парламентських партій двох останніх скликань можна констатувати той факт, що дві з них мають риси партій масового типу (Комуністична партія України та Соціалістична партія України), оскільки вони в своїй діяльності керуються принципом демократичного централізму та чітко визначеними ідеологічними засадами. А Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина", політична партія "Народний Союз Наша Україна", Партія регіонів і Народна Партія поєднують характеристики партій масового і виборчого типів. Проте положення статутів і програм не виконують функції, властиві цим документам, а самі ці документи є швидше документами, необхідними для реєстрації партії чи участі у виборах, аніж документами, що лежать в основі їхньої діяльності. Це стосується питання членства в партіях і наявності первинних партійних організацій, що є обов'язковим елементом для партії. Досить часто встановити точну їх кількість важко, оскільки велика кількість членів і партійних організацій є формально, а не реально діючими, а їх активізація спостерігається лише в період проведення виборчих кампаній. Тому програми і статути лише формально визначають структуру партії.

Окрім того, всі парламентські партії задекларували переважання сильної організаційної структури з домінуванням вертикальних зв'язків (що характерно і для масових, і для виборчих партій).

Програма визначає основні напрямки діяльності партії в короткостроковій чи довгостроковій перспективі (в залежності від того чи це програма партії, передвиборча чи урядова програма). Якщо говорити про зовнішні функції партійних програм в контексті міжпартійної комунікації, то подібність окреслених позицій дозволяє прискорити налагодження міжпартійної співпраці і прийняття відповідних рішень. В той же час різні позиції можуть стати причиною суперечок і розколів, з однієї сторони, або дозволять прийняти консенсусне рішення, з іншої. В передвиборчих програмах українські парламентські партії продемонстрували подібність поглядів щодо соціально-економічного розвитку України. Проте так звані "проблемні" питання і спосіб їх вирішення допомагають партіям чітко визначити коло своїх виборців і потенційних партнерів по коаліції. Зокрема, це стосується напрямів зовнішньополітичної діяльності, статусу російської мови та конституційних змін.

Слід підкреслити, що передвиборчі програми до парламенту стали основою для програм до місцевих рад. Але місцеві партійні організації просто продублювали їх положення, не адаптувавши до ситуації в регіоні, районі чи місті. Це є свідченням того, що місцеві партійні організації виступають скоріше ретранслятором для партійного центру і не проводять самостійної кампанії для завоювання місцевого виборця.

Підтвердженням цього стало те, що незважаючи на те, що центральне керівництво партій неодноразово підкреслювало необхідність активної участі і впливу регіональних організацій партій на формування партійних списків, в кінцевому результаті списки були сформовані непрозоро, пропозиції низових організацій не були враховані або були враховані частково/вибірково, і спостерігався істотний вплив лідерів та внутрішньопартійних груп. Наприклад, блок "Наша Україна", і Блок Юлії Тимошенко постійно декларували критерії формування списків, але затверджені списки продемонстрували умовність/формальність цих критеріїв, що викликало незадоволення серед членів партії і є свідченням порушення процесу комунікації. Окрім того, саме в блоках кількість безпартійних претендентів на депутатське крісло була вищою, ніж у партіях. А це прямо стосується кадрового потенціалу партій, їх членської бази та організаційної структури. Включення до списку партій і блоків безпартійних кандидатів переважно пов'язане з їх активною участю у фінансуванні партії.

В той же час при формуванні виборчих списків до місцевих рад партійні організації були зобов'язані дотримуватись вказівок центру щодо включення до них визначених претендентів.

Таким чином, можна стверджувати, що головний напрям комунікаційних процесів у форматі "лідери партії - члени партії" відбувався зверху-вниз на національному, регіональному та місцевому рівнях: рішення приймались виключно центром, а думка регіональних та місцевих партійних організацій до уваги не бралась, або бралась частково.

Оскільки у 2006 році одночасно відбувались і місцеві, і парламентські вибори, то регіональні партійні організації проводили активну діяльність, намагаючись своїми пропозиціями до центрального керівництва партії привернути увагу електорату своєю діяльністю. Комунікація носила публічний характер. У 2007 році формування партійних списків відбувалось у закритому режимі.

Основним проявом міжпартійної комунікації в українських парламентських партіях є процес формування виборчих, парламентських та урядових коаліцій. Загалом статути і програми досліджуваних партій передбачають можливість співпраці і створення коаліцій з іншими політичними партіями. Проте це лише загально окреслений напрям діяльності. На практиці формування урядових коаліцій в Україні, через суперечності позицій потенційних учасників та неефективність комунікації, відбувалось з порушенням часових рамок, передбачених діючим законодавством.

При формуванні коаліційних урядів, через відсутність чітко визначеної процедури, переговори відбувались непрозоро, прийняття рішень в партії приймалось одноосібно лідерами і носило прихований характер, комунікація відбувалась на міжособистісному рівні. При написанні коаліційної угоди програмні та ідеологічні засади учасників не відігравали суттєвої ролі, основна увага приділялась порядку розподілу портфелів. В результаті коаліційна угода, як правило, містила загальні положення, а тому її зміст не суперечив змісту передвиборчих програм.

6. Прикладом міжпартійної комунікації щодо проблемних питань може слугувати ситуація, що склалась в лютому-квітні 2008 року - в період проведення Бухарестського самміту, на якому Україна претендувала на приєднання до ПДЧ. В цьому випадку міжпартійна комунікація носила показовий характер. Партії постійно посилались на свої програмні документи, незважаючи на те що там не було положень, які б стосувались цієї проблематики. Тому слід визнати, що позиція партій в умовах проблемних ситуацій визначається позицією громадськості, коли партії намагаються продемонструвати відданість певним ідеологічним засадам.

Таким чином, можна стверджувати, що в Україні в залежності від предмету, мають місце два формати комунікації: закритий та відкритий. Закритий домінує під час формування списків, кадрових погоджень; він є вирішальним і недоступним для громадськості, яку ознайомлюють лише з кінцевим результатом. Відкритий формат - публічний і менш важливий, ініціюється для здобуття прихильності виборців. Сюди належать парламентарні дискусії, формування програмних положень.



ОСНОВНІ ТЕОРЕТИЧНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІЖЕННЯ ВИКЛАДЕНІ У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Шиманова О. Теоретичні засади дослідження політичної комунікації / О. Шиманова // Українська національна ідея : реалії та перспективи розвитку. - 2007. - № 19. - С. 179-184.

2. Шиманова О. Коаліція як різновид міжпартійної комунікації у міжвиборчий період / О. Шиманова // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Політологія. Соціологія. Філософія. - 2008. - Вип. 9. - С. 180-184.

3. Шиманова О. В. Методи дослідження політичної комунікації / Шиманова О. В. // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна "Питання політології". - 2008. - № 825. - С. 45-50.

4. Шиманова О. Питання НАТО в міжпартійній комунікації в Україні в період проведення Бухарестського саміту / О. Шиманова // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія : Політологія. Соціологія. Філософія. - 2009. - Вип. 11. - С. 138-142.

5. Шиманова О. Виборчі списки як індикатор внутрішньопартійної комунікації (на прикладі виборчої кампанії 2006 року) / О. Шиманова // Українська національна ідея : реалії та перспективи розвитку. - 2009. - Вип. 21. - С. 180-184.



АНОТАЦІЯ

Шиманова О. В. Політична комунікація в системі міжпартійних та внутрішньопартійних відносин в Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Львівський національний університет імені Івана Франка. - Львів, 2009.

Дисертація є комплексним дослідженням міжпартійної та внутрішньопартійної комунікації українських парламентських партій V та VI скликань. В роботі здійснено теоретичне обґрунтування та проаналізовано суть поняття "політична комунікація", уточнено суть поняття "партійна комунікація", розширено та систематизовано наявний досвід в інтерпретації понять "внутрішньопартійна комунікація" та "міжпартійна комунікація".

Показано зміну формату міжпартійної та внутрішньопартійної комунікації в Україні після запровадження пропорційної виборчої системи та вступ в дію конституційної реформи.

Ключові слова: політична комунікація, партійна комунікація, внутрішньопартійна комунікація, міжпартійна комунікація, політична партія, організаційна структура партії, внутрішньопартійна демократія, партійна програма, передвиборча програма, коаліція.



АННОТАЦИЯ

Шиманова О. В. Политическая коммуникация в системе межпартийных и внутрипартийных отношений в Украине. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2009.

Диссертация является комплексным исследованием межпартийной и внутрипартийной коммуникации украинских парламентских партий V и VI созывов. В работе теоретически обосновано и проанализировано суть понятия "политическая коммуникация", уточнено суть понятия "партийная коммуникация", расширен и систематизирован имеющийся опыт в интерпретации понятий "внутрипартийная коммуникация" и "межпартийная коммуникация". комунікація парламентський конституційний реформа

Особый акцент сделан на том, что именно коммуникация является определяющим фактором внутрипартийный и межпартийных отношений. Показано изменение формата межпартийной и внутрипартийной коммуникации в Украине после изменение избирательной системы и вступление в действие конституционной реформы.

Рассмотрены факторы, влияющие на формат внутрипартийной коммуникации, а именно: устав, программа, внутрипартийная демократия и организационная структура партии.

Одновременно избирательный список и предвыборную программу, как совокупность сообщений, можно анализировать в качестве предмета и внутрипартийной, и межпартийной коммуникации.

Межпартийная коммуникация зависит от конфигурации политических сил в обществе и определяется их взаимоотношениями. Предметом межпартийной коммуникации обычно бывают актуальные общественные проблемы (например, вступление Украины в НАТО, борьба с кризисом, принятие законов, реформ и пр. др.). К формам межпартийной коммуникации следует отнести межпартийное сотрудничество, конкуренцию, коалиции и противостояния, а также совместные заявления, митинги, голосования по определенным вопросам. Но, коалиция - это фактически единственная "чистая" форма межпартийной коммуникации, поскольку все остальные совмещают в себе также коммуникацию с избирателями.

...