Державна політика пам’яті як чинник утвердження української національної ідентичності

Актуальність теми дослідження визначається суспільно-політичним запитом на наукове осмислення шляхів реалізації пріоритетного для України завдання - прискорення процесу становлення національної ідентичності, зміцнення суспільної єдності та консолідації. Особливе місце в цьому процесі належить історичній пам'яті як найістотнішому соціокультурному атрибуту нації та національної ідентичності. Конструювання національного міфу, формування на рівні колективної пам'яті цілісного образу української історії є невід'ємною складовою українського національного проекту, необхідною умовою демократичного, європейського поступу України. Інтегративний потенціал історичної пам'яті на теренах України повною мірою не реалізовано.

Останнім часом спостерігаються позитивні зрушення у структурі історичної пам'яті нації, яка поступово переосмислює власне минуле. Проте колективна пам'ять українців характеризується сталою амбівалентністю. Її сутність полягає у співіснуванні на рівні колективних уявлень двох відмінних проекцій трактування української історії. Перша проекція сформована переважно у націоцентричній історичній парадигмі, друга - під впливом імперсько-радянських історичних доктрин та сформованих на їх основі міфів. Контраверсійність, а часом і несумісність ціннісно-смислових оцінок історичних подій та постатей, надмірна політизованість даного сегмента суспільної свідомості є джерелом соціальної напруги, фактором дезінтеграції національної спільноти.

Процес відродження історичної пам'яті українського народу перебуває у полі зору державної політики з перших днів незалежності. Органи державної влади розробляють та реалізують комплекс комеморативних стратегій та практик, орієнтованих на формування колективних уявлень про минуле. Проте результативність державної політики пам'яті знижується внаслідок розмитості її основоположних принципів та орієнтирів; недосконалості форм, інструментів, методів впровадження, інституціональної та нормативно-правової бази; суттєвих регіональних відмінностей в офіційних репрезентаціях української історії тощо. Подальша модернізація даної сфери державної політики та державного управління потребує коригування та вдосконалення, кваліфікованого науково-експертного супроводу.

Попри значний інтерес до проблем конструювання колективних уявлень про минуле, розробка та системне обґрунтування концептуальних засад державної політики пам'яті в Україні ще не були предметом окремого наукового дослідження. Авторська позиція з даної проблематики сформована під впливом праць О. Білого, О. Галенко, В. Горбуліна, В. Гриневича, І. Дзюби, Л. Залізняка, Л. Зашкільняка, Г. Касьянова, С. Кульчицького, А. Портнова, М. Розумного, О. Романіва, М. Рябчука, П. Тронька, О. Фостачук, І. Юхновського, а також наукових публікацій зарубіжних авторів - Х. Арендт, А. Безансона, А. Бозена, Х. Вельцера, О. Гнатюк, Л. Гудкова, Т. Джадта, Б. Дубіна, С. Єкельчика, Я. Зерубавеля, Е. Кінана, О. Міллера, Є. Томпсон, Ш. Требста, Е. Франсуа, Р. Шпорлюка.

Теоретико-методологічною базою дослідження стали фундаментальні праці з теорії нації та націоналізму Б. Андерсона, М. Вебера, Ю. Ґабермаса, С. Ґантінгтона, Д. Ґатчинсона, Е. Ґелнера, К. Дойча, Е. Ренана, Е. Сміта, Е. Шилза та інших. Вони сприяли осмисленню природи взаємозв'язку національної ідентичності та історичної пам'яті, доведенню конструктивістського характеру останньої. Досліджуючи трансформації української національної ідентичності, автор спиралася на доробок українських вчених, зокрема О. Антонюка, В. Євтуха, О. Картунова, В. Котигоренка, І. Кресіної, О. Майбороди, Л. Нагорної, І. Оніщенко, С. Римаренка, М. Степика та багатьох інших фахівців у галузі етнополітології та етнодержавознавства. Для оцінки впливу історичної пам'яті на націогенез українців важливе значення мали також праці Е. Вілсона, О. Забужко, З. Когута, В. Кравченка, С. Кримського, Т. Кузьо, І. Лисяка-Рудницького, М. Поповича та інших.

При розв'язанні дослідницьких завдань використовувались праці з теорії пам'яті відомих європейських вчених: Ф. Артога, М. Ґальбвакса, Е. Ґобсбаума, Ф. Йейтс, П. Коннертона, П. Нора, Й. Рюзена, Я. Ассмана, П. Хаттона, П. Рікера, М. Фуко. Дана проблематика відображена у працях російських науковців М. Барга, І. Савельєвої, А. Полєтаєва, Ж. Тощенка, Л. Рєпіної; українських учених - Я. Грицака, В. Масненка, В. Середи, Н. Яковенко та інших.

Віддаючи належне доробку вітчизняних і зарубіжних учених, слід зазначити, що складність та суперечливість сучасних етнонаціональних процесів в Україні потребує системного наукового погляду на феномен національної пам'яті, ретельної оцінки її сучасного стану та подальших трансформацій, впливу на формування національної ідентичності. Це визначило вибір теми дослідження, яка є перспективною в контексті теоретичного осмислення сутності та особливостей націогенезу українців, динаміки суспільної свідомості, співвідношення політичних та етнокультурних чинників національної ідентичності, впливу держави на регулювання етнонаціональних процесів в Україні.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи пов'язана з такими напрямами науково-дослідної роботи Національного інституту стратегічних досліджень, як «Проект щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України» (реєстраційний номер 0107U002505 від 14.03.07); «Щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України» (реєстраційний номер 0107U002501 від 14.03.07); «Стратегія гуманітарного розвитку України» (реєстраційний номер 0107U002502 від 14.03.07); «Проект щорічного Послання Президента України до Верховної Ради України» (реєстраційний номер 0108U000948 від 07.03.08); «Щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку України» (реєстраційний номер 0108U000949 від 07.03.08); «Гуманітарна політика держави: шляхи утвердження української національної ідентичності» (реєстраційний номер 0108U000951 від 07.03.08).

У рамках виконання цих наукових проектів автор дисертації взяла участь у підготовці наукових статей, монографій, експертних доповідей, розробці концепцій, прогнозно-аналітичних матеріалів у сфері державної етнонаціональної політики.

Мета та завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є дослідження впливу держави на формування історичної пам'яті як визначального чинника національної ідентичності, розробка концептуальних засад державної політики пам'яті в Україні.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання низки дослідницьких завдань:

- концептуалізувати поняття «історична пам'ять» та «політика пам'яті»; встановити кореляцію між історичною пам'яттю та історичною свідомістю, історичним знанням, історією як наукою;

- виявити атрибутивні ознаки історичної пам'яті, властивості та механізми її функціонування; довести конструктивістський характер історичної пам'яті;

- обґрунтувати взаємозв'язок історичної пам'яті та національної ідентичності;

- артикулювати історичну пам'ять як об'єкт державної політики; дослідити становлення та сучасний стан державної політики пам'яті в Україні, її вплив на формування національної ідентичності; обґрунтувати роль державної політики пам'яті у системі національної безпеки України;

- визначити шляхи підвищення ефективності державної політики пам'яті в Україні.

Об'єкт дослідження - процес становлення української національної ідентичності.

Предмет дослідження - державна політика пам'яті в Україні.

Методи дослідження. Для досягнення поставлених завдань застосовані загальнонаукові методи дослідження: аналіз, синтез, індукція, дедукція, узагальнення. Діалектичний аналіз та інтерпретація дали змогу довести взаємозв'язок історичної пам'яті й національної ідентичності. В дисертації також використано спеціальні наукові методи та прийоми. Так, дослідження ґенези та сучасного змісту поняття «історична пам'ять» здійснено логіко-семантичним методом і методом кореляції. За допомогою ідентифікації та систематизації виявлено властивості й механізми функціонування історичної пам'яті. Системний аналіз та порівняльний метод уможливили визначення тенденцій становлення і розвитку державної політики пам'яті в Україні. У процесі розробки її концептуальних засад застосовано методи моделювання та експертного оцінювання, окремі прийоми політичного аналізу і порівняльної політології. Дослідження феномена історичної пам'яті, її ролі у процесі становлення нації та національної ідентичності, а також засобів конструювання колективних уявлень про минуле здійснено із застосуванням наукового інструментарію історії, філософії, культурології, соціології та соціальної психології.

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є першим комплексним політологічним дослідженням державної політики пам'яті в Україні як чинника утвердження української національної ідентичності. У роботі окреслено наукові положення, які розкривають наукову новизну дослідження.

Вперше:

- системно проаналізовано вплив Української держави на формування історичної пам'яті - важливого соціокультурного чинника утвердження національної ідентичності. По-перше, доведено, що в Україні політика пам'яті є самостійною сферою державної політики. По-друге, досліджено процес становлення та сучасний стан даної сфери державного управління, виявлено його здобутки та недоліки. По-третє, розроблено концептуальні засади державної політики пам'яті в Україні;

- дано теоретичне обґрунтування суспільної значущості демонтажу імперсько-радянських міфів та стереотипів в історичній пам'яті українського народу. Доведено, що укоріненість імперсько-радянської міфології у суспільній свідомості українців уповільнює процес формування української національної ідентичності, є причиною кризового (амбівалентного) стану національної пам'яті. Розроблені практичні рекомендації щодо деконструкції імперсько-радянської міфології засобами державної політики пам'яті;

- визначено місце та роль державної політики пам'яті в контексті національної безпеки України. Кризовий стан історичної пам'яті українців ідентифіковано як потенційну загрозу національній безпеці України. Виявлено індикатори даної загрози, причини її виникнення, динаміку проявів, масштаб, джерела та суб'єкти стимулювання. Запропоновано можливості зниження ризиків ескалації загрози засобами державної політики пам'яті.

Удосконалено:

- понятійний апарат наукового дискурсу колективної пам'яті, зокрема дано визначення понять «історична міфологема», «історичний стереотип», «імперсько-радянська міфологія», «колективна амнезія», «контрпам'ять», «національний міф», «меморіальна культура», «механізми пам'яті», «криза історичної пам'яті» тощо; визначено та систематизовано перелік специфічної термінології, вживаної у текстах з проблематики історичної пам'яті;

- концептуальні підходи до тлумачення понять «історична пам'ять» та «державна політика пам'яті»; уточнено співвідношення історичної пам'яті та історичної свідомості, історичного знання, історії як науки шляхом диференціації та встановлення кореляції між даними поняттями;

- трактування сутності історичної пам'яті, зокрема виявлення її властивостей та основних механізмів функціонування; розроблено рекомендації щодо врахування атрибутивних ознак історичної пам'яті у процесі розробки та впровадження державної політики пам'яті;

Набули подальшого розвитку:

- теоретичне обґрунтування взаємозв'язку історичної пам'яті та національної ідентичності, зокрема впливу колективних уявлень про минуле на становлення української національної ідентичності; перспективи активізації ідентифікуючої та мобілізуючої функцій історичної пам'яті українського народу у процесі націо- та державотворення;

- інтерпретація конструктивістської природи історичної пам'яті, визначення місця та ролі держави у деконструкції / конструюванні колективних уявлень про минуле.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані органами державної влади та органами місцевого самоврядування у процесі розробки та впровадження державної політики пам'яті, утвердження національної ідентичності, становлення української політичної нації, а також у процесі реалізації стратегії національної безпеки України, зокрема її гуманітарної складової; у викладанні навчальних курсів з етнополітології, прикладної політології, державного управління тощо.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях відділу гуманітарної політики Національного інституту стратегічних досліджень. Основні положення, висновки дисертації апробовані автором у виступах на науково-практичних конференціях та круглих столах: «Формування українського гуманітарного простору - шлях до національної консолідації» (м. Київ, 16 листопада 2006 р.); «Цивілізаційні ідентичності в регіонах України: відмінності та проблеми їхнього подолання (м. Київ, 24 квітня 2007 р.); Спільна ідентичність громадян України: реальність, проект чи утопія?» (м. Київ, 17 грудня 2007 р.); «Історична пам'ять та європейська ідентичність» (м. Київ, 29 лютого 2008 р.); «Історична пам'ять як поле змагань за ідентичність» (м. Київ, 22 квітня 2008 р.); «Новітні тенденції розвитку демократичного врядування: світовий та український досвід» (м. Київ, 30 травня 2008 р.). Матеріали дисертації були апробовані в процесі розробки проекту Концепції гуманітарного розвитку України, проекту Програми соціально-економічного розвитку Київської області на 2008 рік.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження оприлюднені автором у десяти публікаціях, серед яких шість - у наукових фахових виданнях з політології.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, 3 розділів, висновків, додатку, списку використаних джерел (290 найменувань, з них іноземними мовами - 14). Загальний обсяг дисертації становить 221 сторінку, з них 189 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми та стан її дослідження; зазначено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, завдання, об'єкт та предмет дослідження; сформульовано наукову новизну і практичне значення отриманих результатів; наведено відомості щодо публікації й апробації положень дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні аспекти дослідження історичної пам'яті та національної ідентичності» визначається зміст понять «історична пам'ять» та «політика пам'яті», з'ясовуються атрибутивні ознаки (властивості та механізми функціонування) історичної пам'яті, обґрунтовується взаємозв'язок історичної пам'яті та національної ідентичності.

Теоретико-методологічну основу дослідження історичної пам'яті становить доробок наукових студій з теорії пам'яті, які з середини минулого століття виокремлюються у самостійний напрям соціогуманітаристики. Висунута М. Ґальбваксом ідея про те, що не лише індивіди, а й суспільства мають здатність пам'ятати історію, відкрила широкий простір для вивчення феномена колективної пам'яті. В результаті інтенсивного наукового пошуку доводиться соціальна зумовленість колективних уявлень про минуле. Історична пам'ять артикулюється як спосіб, за допомогою якого соціальні групи реконструюють минулу реальність на потребу і за правилами сьогодення. Відтворення минувшини вважається актом колективної культуротворчості, фундаментальною потребою суспільств, позитивним інструментом їхньої консолідації.

Системний аналіз зарубіжних та вітчизняних досліджень засвідчив, що проблематика історичної пам'яті перебуває у сфері дослідницького інтересу політологів, істориків, філософів, культурологів, соціологів, соціальних психологів. При цьому зміст поняття «історична пам'ять» набуває суттєвих відмінностей у дискурсах різних наукових дисциплін. Значення даного наукового терміна є полісемантичним і потребує конкретизації у контексті кожного окремого дослідження. З огляду на предмет та об'єкт дисертації історична пам'ять тлумачиться як соціокультурний феномен колективного осмислення людськими спільнотами свого минулого, цілісний образ історії, з яким ідентифікує себе та чи інша соціальна група. Якщо носієм історичної пам'яті є національна спільнота, такі поняття, як «історична пам'ять», «національна пам'ять», «пам'ять нації», вживаються як лексичні синоніми. У дисертації обґрунтовано, що історична пам'ять не тотожна історичній свідомості, історичному знанню або історії як науці. Диференціація даних понять супроводжується встановленням кореляції між ними.

На тлі активізації інтересу до способів конструювання колективних уявлень про минуле у науковий та політичний дискурс уводиться термін «політика пам'яті». Коли суб'єктом впровадження політики є держава, використовується поняття «державна політика пам'яті», що визначається автором дисертації як сфера державної політики та державного управління, сукупність офіційних репрезентацій історичного минулого, комеморативних стратегій та практик, орієнтованих на формування історичної пам'яті національної спільноти.

Аналіз теоретичних досліджень дав змогу також узагальнити та систематизувати властивості історичної пам'яті, найсуттєвішою з яких є її динамічність, чутливість до соціально-політичних змін. Невід'ємною атрибутивною ознакою історичної пам'яті є її аксіологічна забарвленість, оскільки людські спільноти відтворюють історичні образи у ціннісно-смислових категоріях. Історична пам'ять за своєю природою міфологічна і не завжди ґрунтується на достовірних фактах та доказах. У багатьох виявах вона ірраціональна, оскільки сягає своїм корінням архетипових пластів «колективного несвідомого» (З. Фрейд), які перебувають поза межами раціонального мислення. Колективна пам'ять будується не стільки на доказових аргументах чи логічних висновках, скільки на інтуїтивному відчутті, асоціативному зв'язку, емоційному переживанні. Тому абсолютизація ролі раціонального знання у структурі колективних уявлень про минуле або погляду на історичну пам'ять як на суму наукових знань є хибною настановою.

У дисертаційній роботі обґрунтовано, що історична пам'ять тяжіє до стереотипізації, спрощено-схематичних форм реконструкції минулого. Символічність, образність, метафоричність - виразні властивості історичної пам'яті. Уявлення соціальних спільнот про минуле концентруються навколо символічних об'єктів, своєрідних «місць пам'яті» (П. Нора), актуалізація яких є ефективним інструментом конструювання колективних уявлень про минуле. Історична пам'ять персоніфікує картини минулого: значущі сюжети історії зазвичай асоціюються з конкретними постатями, реальними чи міфічними. Намагання «олюднити» історію, осягнути її у людському вимірі - природна властивість історичної пам'яті. У дослідженні доведено, що колективні спогади мають вибірковий характер. Спільноти пам'ятають лише ті події (постаті), які мають для них ціннісно-смислове значення і можуть буті використані як орієнтир під час прийняття сьогоденних рішень чи проектуванні майбутнього. На рівні історичної пам'яті події світової історії розглядаються виключно крізь призму національної. Глобальна історія фіксується колективною пам'яттю настільки, наскільки вона інтегрована в контекст базисного наративу. Врахування специфічних властивостей історичної пам'яті у процесі розробки та впровадження державної політики пам'яті є запорукою її ефективності.

З'ясуванню механізмів функціонування історичної пам'яті, найголовнішими з яких є пам'ятання та забування, присвячені праці Ф. Анкерсміта, Я. Зарубевеля, Е. Ренана, П. Рікера, П. Хаттона, Л. Рєпіної, які були предметом авторського аналізу. У контексті дисертаційної роботи вагомими є наукові висновки Й. Рюзена щодо причин та наслідків порушення механізмів історичної пам'яті. Кризові стани історичної пам'яті, як правило, виникають внаслідок масштабних соціально-політичних потрясінь, таких як колонізація, окупація, терор, геноцид, репресії, масові міграції, соціальні революції тощо. Деформація пам'яті може відбуватися також у результаті примусової державної політики або асимілятивних практик в умовах колоніальних, тоталітарних, авторитарних режимів. Амнезія (забуття), підміна (заміщення), амбівалентність колективних уявлень, історична ностальгія, гіпертрофована міфологізація (містифікація) минулого тощо є виявами кризового стану історичної пам'яті.

Автор дисертації доводить, що порушення цілісності історичного міфу, несумісність колективних візій історії всередині національної спільноти створює загрозу її ідентичності, соціокультурній та політичній єдності. Подолання кризових станів історичної пам'яті потребує цілеспрямованих зусиль з боку держави, застосування стратегій «примирення» або «подолання минулого», орієнтованих на відновлення ідентифікуючої функції національної пам'яті.

Взаємозв'язок між історичною пам'яттю та національною ідентичністю в дисертації встановлюється в контексті особливостей його трактування представниками різних течій теорії нації та націоналізму, зокрема примордіалізму та конструктивізму. Показано, що відмінності у підходах є швидше взаємодоповнюючими, аніж взаємовиключними, оскільки базуються на визнанні визначальної ролі історичної пам'яті у формуванні національної тотожності. Масив наукових праць з проблематики націогенезу свідчить, що усвідомлення спільності історичної долі формує у членів «уявленої спільноти» (Б. Андерсон) почуття приналежності до неї, відповідальності за її майбутнє. Історична пам'ять є джерелом легітимації держави, її кордонів та символів. Вона активно впливає на інші маркери національної ідентичності: лояльність до владних інституцій, громадянську солідарність, патріотизм, культурні, ціннісні та політичні орієнтації. В історичній пам'яті закорінені уявлення про цивілізаційну приналежність, перспективи розвитку нації. Колективна пам'ять про ключові історичні події позиціонує національну спільноту у системі координат «свій - чужий», «друг - недруг», «союзник - противник».

Будь-який національний проект формує запит на таку проекцію історичної пам'яті, яка була б спроможна виконати функцію каркаса національної ідентичності. Автор дисертації вважає державу головним суб'єктом формування такого запиту, активним учасником конструювання історичної пам'яті нації. При цьому спільність та компліментарність в оцінках минулого не досягаються уніфікацією індивідуальних чи локальних уявлень про історичне минуле, які завжди є множинними. Ідентифікаційна роль колективної пам'яті полягає у її здатності підпорядкувати цю множинність єдиній логіці національного історичного наративу, інтегрувати її у цілісний національний міф.

В роботі показано, що пам'ять нації не може бути дискретною або альтернативною, розпадатися на окремі історії про минуле. Національний міф, який легітимізує претензії спільноти на державність, культурну окремішність, високий політичний статус, має бути монолітним, прийнятним для критичної більшості громадян. Амбівалентний стан колективної пам'яті продукує подвійну (множинну) ідентичність. Національна спільнота має опанувати минуле у спільних смислових та ціннісних категоріях, спиратися на «свої» історичні корені, ретельно відокремивши їх від «чужих». У протилежному випадку пам'ять нації ослаблює свій консолідаційний потенціал і може стати дезінтегруючим чинником.

У другому розділі «Роль Української держави у формуванні історичної пам'яті» остання розглядається як об'єкт державної політики; розкривається дія механізму деконструкції / конструювання колективних уявлень про минуле; обґрунтовується роль державної політики пам'яті в контексті національної безпеки України.

У дисертації доведено, що держави були і є активними суб'єктами формування колективних уявлень про минуле. В епоху націй та націоналізмів історична пам'ять стає засобом політичної дії, ефективним інструментом прискорення процесів націо- та державотворення. Становлення модерних держав-націй супроводжується конструюванням національних історичних наративів, кристалізацією національних міфів. Колективна пам'ять розглядається національними державами як об'єкт політики, яка виокремлюється у самостійну сферу державного управління - державну політику пам'яті. Нині вона є обєктом не лише внутрішньої, а й зовнішньої політики. Минуле та пам'ять про нього є елементом міжнародних стосунків, складовою систем колективної безпеки. Історична пам'ять стає полем змагань за культурне та політичне домінування, інструментом задоволення геополітичних інтересів.

У дисертації показано, що методи державної політики пам'яті в умовах демократичних і тоталітарних (авторитарних) режимів є принципово відмінними. Останні претендують на встановлення монопольного контролю за масовою пам'яттю. Наслідком практик її «підкорення» стає колективне забуття, конфлікт індивідуальних спогадів та офіційної пам'яті, тотальна стереотипізація колективних уявлень про минуле, порушення культурних кодів ретрансляції історичних уявлень тощо. Політика антидемократичних режимів є прикладом руйнівного впливу на колективну пам'ять, внаслідок чого остання зазнає деформацій, подолання яких потребує спеціальних реабілітаційних заходів у межах державної політики пам'яті.

Європейські демократії демонструють позитивний досвід подолання кризових станів історичної пам'яті. В дисертації аналізується приклад повоєнної Німеччини, відомий як «подолання минулого» - процес загальнонаціонального переосмислення нацистського періоду історії Німеччини, моральне очищення через колективне визнання відповідальності за злочини нацизму та наслідки Другої світової війни. Досвід Німеччини з реабілітації національної пам'яті є надзвичайно продуктивним для посттоталітарних країн, зокрема України.

У дисертації показано, що наддержавні утворення також впроваджують відповідні моделі політики пам'яті. Так, Європейський Союз цілеспрямовано працює над формуванням на Європейському континенті неконфліктного простору пам'яті, перетворенням історії Європи на чинник інтеграції. Відбувається копітка робота зі збирання європейської історії в єдину оповідну цілісність з наголосом на те, що зближує народи, нівелює минулі антагонізми. Примирення колективної пам'яті стало невід'ємним компонентом подолання численних ліній колишніх протистоянь: Німеччина / Франція; Англія / Ірландія; Німеччина / Чехія; Німеччина / Польща; Італія / Словенія / Хорватія; Греція / Туреччина тощо. Подолання почуття неприязні між країнами ЄС, спричиненого болісним минулим, створило моральне підґрунтя об'єднаної Європи, де колективна пам'ять перебуває у центрі уваги інституцій ЄС та урядів країн-членів.

Автор дисертації доводить, що історична пам'ять українців перебуває у кризовому стані, який зумовлений наявністю суттєвих розбіжностей в розумінні та оцінках минулого. Подолання амбівалентності національної пам'яті потребує її рішучого вивільнення від масиву імперсько-радянських історичних міфів у трактуванні української минувшини, формування націоцентричного образу історії України. Впровадження державної політики пам'яті за такою парадигмою постає як процес деконструкції / конструювання, сутність якого розкрита у дисертації на матеріалі міфу «східнослов'янської єдності». «Привласнення» сучасними українцями спадщини Київської Русі, утвердження погляду на українську націю як на результат загальноєвропейського історичного процесу потребує рішучого демонтажу згаданого міфу, заміщення його проукраїнською візією прадавньої та ранньомодерної історії України.

У дисертації обґрунтовано тезу про те, що державна політика пам'яті є важливою складовою національної безпеки України. В Указі Президента України «Про стратегію національної безпеки України» чітко зазначено, що забезпечення національної єдності та соборності Української держави ускладнює «ціннісно-світоглядне розшарування українського суспільства, яке обумовлюється культурно-історичними відмінностями окремих регіонів України». Амбівалентність колективної пам'яті є виявом згаданого розшарування, потенційною загрозою суспільній злагоді та національній єдності, яка перманентно стимулюється як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Різні проекції історичної пам'яті мають виразну регіональну дислокацію, відмінні, а то й несумісні, політичні та культурні імплікації. Дихотомія колективних уявлень про минуле зумовлює протилежність (несумісність) преференцій щодо вектора інтеграції та системи колективної безпеки, до якої має приєднатися Україна. Кризовий стан історичної пам'яті українців ускладнює процес формування національної ідентичності, а відтак має розглядатися у контексті національної безпеки України.