Напівпрезидентська форма правління: становлення і розвиток

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

імені І.Ф.КУРАСА

Спеціальність 23.00.02 - Політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Напівпрезидентська форма правління: становлення і розвиток

Харченко Оксана Валеріївна

Київ - 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І.Ф. Кураса НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Кудряченко Андрій Іванович,

Інституту європейських досліджень НАН України, директор

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Михальченко Микола Іванович,

Інститут політичних і етнонаціональних

досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України,

завідувач відділу історії та теорії політичної науки

кандидат політичних наук

Павленко Ростислав Миколайович,

Національний університет «Києво-Могилянська академія», доцент кафедри політології

Захист дисертації відбудеться « 20 » січня 2009 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.181.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук при Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м.Київ, вул. Кутузова, 8, к.202.

З дисертацією можна ознайомитись в бібліотеці Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України за адресою: 01011, м.Київ, вул. Кутузова, 8, к.218.

Автореферат розісланий «16» грудня 2008 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

доктор політичних наук Г.І.Зеленько

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Одним із першочергових завдань країн, що стали на шлях демократичного розвитку, є ствердження власної державності. Дієвою складовою цього процесу для багатьох країн молодої демократії, в тому числі України, є заснування в системі державної влади інституту президентства, який покликаний стати одним із засобів вирішення нагальних проблем суспільного розвитку. Але вочевидь, що саме по собі заснування посади президента в тій або іншій країні, в тій чи іншій формі, ще не означає завершення формування відповідної форми правління з властивими їй в світовій практиці законодавчими й адміністративними прерогативами, сталою політичною практикою, тісними взаємозв'язками президентури з іншими політичними інститутами та суспільством в цілому. Оскільки становлення інституту президентства досить тривалий історичний процес при його формуванні та функціонуванні необхідне врахування багатоманітного зарубіжного досвіду, зокрема напівпрезидентської форми правління, а також потенційно сильних та уразливих складових в її функціонуванні.

В Україні, з ухваленням нової Конституції в 1996 році, було остаточно закріплено напівпрезидентську форму правління, але майже десятирічна політична практика змусила внести відповідні корективи, модифікувати владні відносини. Набуття чинності конституційних змін у 2006 році започаткувало сучасний етап розвитку напівпрезидентської форми правління. Проведена конституційна реформа, що значно змінила функціональне навантаження президентського правління, надаючи більше повноважень парламенту та звільнивши уряд від цілковитої залежності від президентської волі, була відповіддю на політичну кризу. Однак і нині продовжуються наукові і політичні дискусії щодо ефективності форми правління, ролі і місця інституту президентства, його прерогатив у внутрішній та зовнішній політиці, а також проблеми оптимізації механізму функціонування глави держави в політичній системі українського суспільства. Тим самим доводять свою актуальність проблеми, пов'язанні з функціонуванням напівпрезидентської форми правління, потребами удосконалення її в сучасних вітчизняних умовах.

Все це значно посилює увагу та викликає інтерес дослідників до напівпрезидентської форми правління, інституту президентства в різних політичних системах і, зокрема, до досвіду функціонування відповідної інституції в країнах сталої і молодої демократії. Частина дослідників зазначає, що при становленні інституту президентства в Україні брався до уваги досвід V Республіки Франції, а інші стверджують, що пізніше практика функціонування вітчизняної президентури зазнала значних впливів з боку ряду країн пострадянського простору. Однак, здебільшого, ці твердження ґрунтовно не досліджуються. В цілому, слід наголосити, що тема становлення та розвитку напівпрезидентської форми правління в Україні в контексті континентального досвіду ще не отримала належного опрацювання.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертаційного дослідження затверджено Вченою радою Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. Дисертаційна робота пов'язана із планами відділу теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, зокрема: “Україна і держави Центральної та Східної Європи в новому геополітичному просторі: варіанти політичної модернізації” (0100U004977), “Політична система та інститути громадянського суспільства в сучасній Україні” (0102U002855) та “Політичний клас і політичне лідерство в Україні та державах постсоціалістичного простору” (0105U000046).

Джерельну базу дисертації склали твори сучасних політологів, правознавців, істориків та роботи з політико-правові теорії, а також суміжні дослідження в історико-політичній та політико-правовій галузях. У роботі використовувались результати досліджень з політичної теорії та практики владних відносин, здійснені вітчизняними авторами, насамперед В.Бабкіним, Д.Видріним, В.Горбатенком, Г.Зеленько, М.Кармазіною, Н.Кононенко, І.Кресіною, Л.Кривенко, А.Кудряченком, Ю.Левенцем, М.Михальченком, Р.Павленком, В.Полохало, О.Полтораковим, Ф.Рудичем, С.Рябовим та ін. Крім того, активно використовувалися наукові розробки з профільної тематики, які здійснювалися іноземними дослідниками, передусім російські (С.Авякан, Б. Єлисеєв, М. Сахаров та ін.), західних (М. Дюверже, А. Ліпхарт, Дж.Сарторі, С. Хантінгтон та ін.) тощо.

Окрему частину джерельної бази становлять конституції та суміжні нормативно-правові акти, якими регулюються повноваження ключових органів державної влади та взаємовідносини між провідними владними інститутами (парламентським, президентським, урядовим та, в окремих випадках, судовим) сучасних демократичних країн світу.

Наукова гіпотеза дослідження: напівпрезидентська система правління є найбільш затребуваною та ефективною моделлю в тих країнах, що стали на шлях демократичного розвитку і потребують проведення політики національної інтеграції та значної структурної перебудови політичного і економічного устрою.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є аналіз еволюції напівпрезидентської форми правління у країнах сталої і молодої демократії як самостійної форми правління та доведення того твердження, що вона є оптимальною для України моделлю організації державної влади на сучасному етапі.

Для досягнення мети автором поставлені такі завдання:

з'ясувати та систематизувати основні теоретико-методологічні підходи до аналізу напівпрезидентської форми правління і критерії класифікації її в сучасних умовах;

визначити політико-правові засади місця і ролі президента в системі вищих органів державної влади, розкрити співвідношення між категоріями «інститут президента» і «інститут президентства»;

розкрити сутнісну політологічну модель організації державної влади в напівпрезидентській республіці (на основі класичних напівпрезидентських республік - Веймарської і V Республіки (Франція) та її застосування в практиці державного будівництва в інших країнах Європи;

проаналізувати процеси становлення напівпрезидентської форми правління в державах ЦСЄ та пострадянського простору в контексті загальносвітових демократичних трансформацій;

визначити етапи розвитку вітчизняної системи правління та окреслити основні тенденції еволюції політико-правового статусу інституту президентства в системі вищих органів державної влади України;

розглянути основні проблеми функціонування напівпрезидентської форми правління в Україні на сучасному етапі та окреслити шляхи їх подолання в контексті підвищення ефективності системи державної влади.

Об'єктом дослідження є форми правління, характерні для європейських демократій, які відносяться до напівпрезидентських республік.

Предметом дослідження є різновиди політичного розвитку в минулому і на сучасному етапі напівпрезидентської форми правління в контексті процесів державотворення в їх внутрішньополітичному та міжнародному вимірах. президент влада правління

Методи дослідження. В процесі дисертаційного дослідження було використано такі методи: описовий - для розкриття генезису розвитку та еволюції напівпрезидентської форми правління; системний - для аналізу особливостей і сутності політологічної моделі організації державної влади в напівпрезидентській республіці в класичних випадках - Веймарської і V Республіки (Франція) та з'ясування практики функціонування цих форм правління в державах європейського континенту, зокрема в Україні та інших країнах молодої демократії; інституціональний - для дослідження інституту президентства в контексті світового досвіду державного будівництва та місця і ролі глави держави в системі владних відносин, порівняльний - для виявлення спільного, особливого і специфічного в розподілі повноважень в рамках ключових інститутів державної влади та у питанні їхньої взаємодії; цивілізаційний - для врахування особливостей історико-культурних традицій та національно-державних особливостей України, їх відмінності від інших держав; аналізу та синтезу - для екстраполювання різних аспектів досліджуваної проблеми в системно узгоджену та структуровану систему. Під час аналізу емпіричних матеріалів використовувалися також: проблемно-хронологічний та порівняльно-історичний методи, що дало можливість виявити основні етапи і ключові моменти та орієнтири владно-державної політики, зіставлення конкретних кроків на шляху розбудови української держави, показати визначальні причинно-наслідкові зв'язки та алгоритми можливого розвитку демократичних трансформацій в умовах напівпрезидентської республіки.

Наукова новизна одержаних результатів. Запропонована робота є першим у вітчизняній політології комплексним дослідженням напівпрезидентської форми правління, в якому з'ясовано політико-правові проблеми практики становлення цієї системи в Україні.

У цьому контексті сформульовано основні наукові результати виконаної роботи, які характеризуються новизною та розкривають логіку і базову концепцію дисертації: феномен напівпрезидентської форми правління постає складною і водночас перспективною системою в тих країнах, що стали на шлях демократичного розвитку і потребують проведення політики національної інтеграції.

Дістало подальшого розвитку розкриття в українській політології еволюції феномена напівпрезидентської форми правління, розширення її географічних меж як процесу інституалізації персоніфікованих форм здійснення влади у демократичний спосіб відповідних країн в ХХ - ХХІ століттях.

Запропоновано інтегральні категорії «інститут президентства» та «інститут президента» для поглибленного вивчення напівпрезидентської форми правління в її політологічному вимірі.

Грунтовно висвітлено особливості функціонування політологічної моделі організації державної влади в класичних напівпрезидентских республіках Веймарської і V Республіки (Франція) та використання їх досвіду в практиці державного будівництва іншими країнами Європи.

Досліджено, шляхом порівняльного аналізу, особливості функціонування напівпрезидентської форми правління в роки незалежності України, виокремлено етапи розвитку вітчизняного інституту президентства та проаналізовано чинники, що сприяють чи стримують зростання його ефективності.

Виявлено основні тенденції процесу перерозподілу прерогатив владних інститутів в національно-державному вимірі України на сучасному етапі демократичного розвитку.

З'ясовано ставлення позасистемних суб'єктів (громадянського суспільства тощо) до ключових проблемних питань розвитку напівпрезидентської форми правління в Україні.

До елементів наукової новизни слід віднести також виявлення причин виникнення в сучасній Україні проблеми розподілу владних повноважень, суперечностей, які склалися в системі багатосторонніх відносин між ключовими гілками державної влади та інститутом президентства як окремим владним суб'єктом.

Наукова новизна результатів дослідження викладена у заключних положеннях дисертації, в яких узагальнені основні теоретичні та науково-практичні висновки щодо проблем становлення і розвитку напівпрезидентської форми правління у різних державах взагалі та України зокрема, шляхів її вдосконалення.

Теоретичне значення одержаних результатів. Положення, сформульовані в дисертаційному дослідженні, можуть сприяти подальшому розвитку концепцій щодо форм правління, їх переваг і недоліків, особливо, що стосується можливих трансформацій в Україні. Отримані наукові результати надалі можуть бути використані як основа для наступних наукових досліджень питань інституційного виміру «демократичного транзиту» та сутності форм правління в цілому, і системно-структурних особливостей республік зі змішаною формою правління (напівпрезидентських), зокрема.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані для вироблення стратегії і тактики дій органів державної влади України в питаннях державних реформ, науково-дослідних установах відповідної спеціалізації, підготовки навчальних курсів з політології та правознавства, політичної історії та історії держави і права, а також відповідних розділів курсів історико-політологічної та соціально-філософської тематики.

Результати дослідження можуть стати в нагоді у подальшому сходженні українського державознавства завдяки використанню напрацьованого науково-практичного політологічного аналізу владних процесів на системно-структурному рівні.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки доповідались на засіданнях відділу теоретичних та прикладних проблем політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України, а також були апробовані у вигляді тез і доповідей на вітчизняних та міжнародних наукових конференціях: «Права та вибір країн молодої демократії» - Польща, Жешув-Тичин. - 23 - 25 травня 2000р.; «Десять років незалежності України: минуле та сучасне державотворення». - Бердянськ. - 15 - 16 травня 2001р.; «Україна і Європейський Союз: взаємні інтереси». - Київ. - 14 травня 2004р.; «Традиція та інновація в теорії міжнародних відносин». - Київ. - 21 - 22 квітня 2005р.; на Українсько-Польських європейських читаннях, які проходили у Бердянському університеті менеджменту і бізнесу. - Бердянськ. - 20 - 21 травня 2007р.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 7 статей і матеріалів в провідних фахових виданнях з політичних наук, затверджених переліком ВАК України. Загальний обсяг публікацій складає 5,3 авт.арк.

Структура дисертації обумовлена метою та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які мають по три параграфи, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 200 сторінок, список використанних джерел та літератури нараховує понад 220 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовані вибір теми та її актуальність, визначені об'єкт та предмет дослідження, його мета і завдання, розкрито методи дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, представлено апробацію отриманих результатів.

У першому розділі «КОНЦЕПТУАЛЬНО-ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ФОРМ ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ» визначається теоретико-методологічне поле дослідження форм державного правління та політичного процесу в його інституційно-процесуальному вимірі.

Автором зроблено огляд наукових робіт за темою, наводяться основні напрями сучасних наукових досліджень окресленої теми. Наголошується, що в українській політичній науці закладені лише початки концептуальних засад аналізу політичного процесу як в цілому, так і його структурних елементів, зокрема форм державного правління, як багатовимірного феноменому.

Проведений аналіз відповідної наукової літератури та міжнародної практики доводить, що потреби демократизації та успішного функціонування державного механізму викликали до життя інституціалізацію персоніфікованих форм здійснення влади. Останні покликані забезпечувати конституційний порядок та стабільне наступництво державного ладу, дотримання балансу впливу гілок влади, а також вище представництво в міжнародних відносинах. Політико-правове значення і реальний політичний статус персоніфікованих форм здійснення влади передбачають запровадження посади і обрання президента, наділення його повноваженнями і відповідними прерогативами. Залежно від способу легітимації президента, його владних і політичних прерогатив існують президентські, напівпрезидентські і парламентсько-президентські моделі державного правління.

Виходячи із історико-політичного досвіду, автор наголошує, що суспільний прогрес обумовлюється не стільки тим, який різновид форми правління встановлено у конкретній національній державі, а більшою мірою тим, наскільки прийнятна та органічна вона для цієї держави. Важливою постає відповідність обраної моделі правління сукупності історико-культурних передумов і традицій, політико-економічних відносин, рівню політичної та правової культури, а також цілому ряду інших системних та позасистемних чинників.

Феномен напівпрезидентської форми правління є окремим різновидом змішаної форми правління і в політологічному вимірі має досліджуватися при допомозі запропонованих автором інтегральних категорій «інститут президентства» та «інститут президента». Підкреслюється, що правові норми щодо здійснення повноважень і взаємин президента з іншими органами державної влади, а також регулюють порядок заміщення його на посаді та припинення повноважень, становлять «інститут президентства» як один із державно-правових інститутів. Натомість «інститут президента» постає синонімом лише категорії «посада», «державний орган», а сам президент виступає як своєрідний символ держави і офіційний представник народу

Політико-правове значення і реальний політичний статус президента перш за все залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні, а також існуючим у країні політичним режимом (відносним ступенем демократизації), а інститут президентства в усіх системах державної влади завжди має відповідний вплив як на виконавчу так і на законодавчу владу.

Політологічний поділ змішаних республік на президентсько-парламентські та парламентсько-президентські залежить від розподілу політичної влади між президентом, парламентом і урядом. Насамперед це стосується процедури призначення та звільнення прем'єр-міністра і міністрів та розпуску парламенту за політичними мотивами. Це є головним (однак не єдиним) критерієм їх класифікації: якщо прем'єр-міністр та міністри призначаються та відповідальні перед парламентом - це парламентсько-президентська республіка, якщо перед президентом - це президентсько-парламентська.

Ступінь розподілу повноважень, навіть юридично закріплений в Конституції та конституційних законах, не є однаковим у державах за напівпрезидентської форми правління, він є політично динамічним, залежним від конкретних історико-культурних обставин і суспільно-політичної кон'юнктури в країні.

Напівпрезидентська система правління, як свідчить світовий досвід, найбільш ефективна в країнах, у яких суспільство розколене на радикально налаштовані групи (вертикально та/або горизонтально) та існує потреба значної структурної перебудови політичного і економічного устрою. При цій формі правління президент, виконуючи повноваження глави держави, володіє не тільки представницькими функціями, а й реальними можливостями впливу на державну політику.

В епоху глобалізації політики об'єктивним явищем сучасної політичної практики є трансформація системи вироблення рішень національними державами. Ця тенденція проявляється у звужені автономії вироблення рішень як у президентській, напівпрезидентській, так і в парламентській системі демократичного зразка. На політичній арені виникають нові діючі особи - як у самих державах (передусім в рамках «громадянського суспільства»), так і поза ними. Напівпрезидентська форма правління швидше за інші може адаптуватися до цих викликів.

У другому розділі «ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД ФУНКЦІОНУВАННЯ НАПІВПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ» - здійснено аналіз становлення напівпрезидентської форми правління у Веймарській республіці Німеччини, V Республіки у Франції, виділяються критерії даної системи та аналізується її поширення в європейських країнах, проведено порівняльне дослідження держав напівпрезидентскього типу.

Автор, розглядаючи конституційний розвиток напівпрезидентських держав Центральної і Східної Європи та пострадянського простору, виділяє два напрями динаміки - парламентаризацію і президенціалізацію. Проте, як свідчить практика й інших країн, ці дві тенденції носять певним чином загальносвітовий характер, і при цьому заторкують не тільки країни з напівпрезидентською формою правління.

Автор дисертаційного дослідження розглядає типовий приклад напівпрезидентської моделі Веймарську республіку (1919-1933 рр.). З одного боку її президент обирався загальним голосуванням (як і рейхстаг) на 7 років, а з іншого, - президентська влада багато в чому була подібною монархічній. Так, при незгоді палат відповідне рішення приймав саме президент (він міг, при бажані, удатися до референдуму). Президент держави міг протиставити свою владу рейхстагу навіть у такому важливому випадку, як призначення глави уряду. Він уособлював зосередження вищої виконавчої влади: верховне командування армією, призначення чиновників, право помилування. Президент міг достроково розпустити рейхстаг і призначати нові вибори; мав право видавати надзвичайні декрети.

За цієї форми правління, з іншого боку, широкий спектр повноважень і наявних інструментів Президента компенсувався політичними потужностями інших владних акторів - парламенту і уряду. Незважаючи на те, що від президента залежало персональне призначення глави уряду (канцлера) та міністрів, ключовим для останніх була підтримка рейхстагу. В результаті тандем парламент-уряд (на фоні суттєвих прав земель та суміжних органів місцевого самоврядування) виступав в якості принципового політичного фактору балансування владних відносин у Веймарській республіці.

У розділі наголошується, що запровадження в Німеччині президентсько-парламентської республіки убезпечило країну в 1920-і роки від лівого і правого радикалізму, що підтверджувало наявний прогресивний потенціал форми правління. Проте, крах Веймарської республіки у 1933 році пояснюється не стільки напіврезидентським форматом державного правління, скільки тим, що вона була ще дещо ідеалістичною демократією, де норми демократичної політичної культури та демократичні політичні традиції не стали беззаперечними політичними цінностями.

Застосувавши свого часу поняття «напівпрезидентська система», західні дослідники «вивели» його, відштовхнувшись від конкретної практики - П'ятої Республіки у Франції. Саме там на початку 1960-х років були розділені функції глави держави й керівника уряду. Відповідно, Франція стала своєрідним «еталоном» дуалістичної (президент і прем'єр-міністр) системи правління, використовуючи який, західні науковці дали визначення напівпрезидентської форми правління.

В нашому контексті найбільш показовим є те, що хоч у Конституції Французької Республіки за президентом і було закріплено певні арбітражні функції (зокрема вказується, що «він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади, а також спадкоємність держави», однак про піднесення інституту президента над традиційними гілками влади, над всіма інститутами держави (тобто про «президентську республіку» як таку) не йдеться. Його статус не тлумачиться як становище «над іншими», адже як елемент структури влади є прем'єр-міністр, який разом з президентом уособлює виконавчу гілку влади.

У розділі аналізується практика, спільне і особливе напівпрезидентської системи як у державах сталої, так і молодої демократії. Важливою відмінністю форм правління в таких напівпрезидентських республіках як Франція чи Росія з одного боку та Фінляндія - з іншого, є те, що введення прямих виборів президента у Фінляндії привело до ослаблення ролі глави уряду та посилення позицій парламенту, а у Росії та Франції, навпаки, посилило позиції президента. Однак і тут парламент поступово підсилює свої повноваження, певну роль у чому зіграли окремі ключові рішення таких органів як французька Конституційна рада.

Як свідчить проведений аналіз, у країнах з напівпрезидентською формою правління положення президента в системі виконавчої влади має свої певні особливості. Так взаємовідносини між президентом, урядом і його главою за відповідних умов прийнято визначати як дуалізм виконавчої влади. Глава держави у напівпрезидентській республіці не обов'язково є одноосібним носієм виконавчої влади, а здебільшого поділяє ці повноваження з прем'єр-міністром, який очолює уряд. Повноваження глави держави та глави уряду щільно переплетені, при цьому глава держави відповідає за вирішення загальних і стратегічних питань, контролює ключові сфери діяльності уряду.

На практиці реальний обсяг повноважень глави держави в напівпрезидентській республіці в значній мірі залежить від структуризації ключових політико-правових акторів усередині суспільно-політичної системи, а це дозволяє пристосовувати їх норми до різних обставин. Наявність парламентської більшості породжує різні ситуації, які можна звести до наступних: якщо більшість дотримується тієї ж політичної орієнтації, що й президент, і, якщо воно визнає його за лідера, то президент у цьому випадку приєднує політичну силу глави більшості до своїх конституційних повноважень, що дозволяє йому домінувати не тільки в системі управління державою, але й в самому парламенті.

За умов, коли існуюча парламентська більшість перебуває в опозиції президентові, то він діє лише у межах своїх конституційних повноважень (не тільки в такій країні як Фінляндія, а й навіть, як Франція). Таке становище звужує поле політичного маневру з боку президента.

Якщо ж більшість тієї ж політичної орієнтацій, що й президент, але не вважає його лідером, то виконання конституційних повноважень президентом може більш-менш паралізуватися волею лідера більшості, якому президент підлеглий політично.

Крім того, на сьогоднішній день можна говорити про введення т.зв. «раціоналізованого парламентаризму» практично в усіх напівпрезидентських республіках. Так, у Франції це привело до перетворення існуючої за конституцією 1946 року парламентської республіки в напівпрезидентську, а у Фінляндії в результаті реформ 1991-1995 років були значно збільшені повноваження парламенту за рахунок прерогатив президента.

Третій розділ: «ВІТЧИЗНЯНА ПРАКТИКА ФУНКЦІОНУВАННЯ НАПІВПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ» присвячений аналізу передумов становлення, правового закріплення напівпрезидентської форми правління, еволюції конституційно-правового статусу інституту президентства і розгляду проблем ефективності сучасної системи правління в Україні.

Автор зазначає, що політичне самовизначення Радянської України відбувалося в контексті загальносоюзних процесів, що відповідний вплив справило запровадження посади президента СРСР, а також наростання відцентрових рухів. Інституалізація президентури відбулася 5 липня 1991 року із прийняттям Закону «Про заснування посади Президента УРСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР»; «Про вибори президента України». Зі здобуттям незалежності України дані процеси значно прискорилися, референдум і всенародні вибори Президента України 1 грудня 1991 року стали поворотним пунктом сходження України та її державотворення. Подальші підходи щодо форми правління та прерогатив президентури були неоднозначними і це аналізується в розділі.

На підставі аналізу відповідних документів та політичної практики, а також розробок вітчизняних науковців, автор доводить, що в Україні система державного правління та інститут президентства пройшли у своєму розвитку кілька етапів:

1) липень 1990 р. - грудень 1991р. - система, що максимально тяжіла до парламентської форми правління;

2) грудень 1991р. - червень 1995 р. - президентсько-парламентська система правління;

3) червень 1995р. - 28 червня 1996 р. - президентська форма правління;

4) червень 1996 р. - грудень 2005 р. президентсько-парламентська форма правління;

5) з січня 2006 р. - парламентсько-президентська форма правління.

Виділивши такі етапи становлення та розвитку вітчизняної системи державного правління, дисертантка визначає і головні її тенденції: на перших етапах і з підписанням Конституційного договору у 1995 році набирала сили тенденція щодо зміцнення президентури і розширення владних повноважень глави держави. Прийнята Конституція України 1996 року остаточно закріпила напівпрезидентську форму правління, відчутно звузила владні повноваження Президента, що стало проявом сучасної тенденції. Такий підхід лягає у площину європейських прагнень нашої країни, а зміни Конституції України, що набули чинності з 2006 року, стали відмежуванням від авторитарного режиму попередніх років.

Для підтвердження відповідності цієї тенденції демократичним, європейським вимірам авторка, скориставшись розробками американського дослідника Дж. Макгрегора, порівнює обсяг повноважень глав держав ЦСЄ з напівпрезидентською формою правління та України. З цією метою наводиться порівняльна характеристика прерогатив президентури цих країн за п'ятьма показниками повноважень: символічні, церемоніальні, процедурні, інвеститури та політичні повноваження. Порівнюючи обсяг повноважень, якими Президент України наділений за оновленою Конституцією, автор доводить те, що його конституційно-правові повноваження є значно більшими, ніж у президентів європейських республік, але дещо меншими, ніж у Президента Французької Республіки.

Аналізуючи дієвість системи правління в Україні, дисертантка приходить до висновку, що нашій державі вдавалося долати до цього часу значні кризові явища значною мірою і тому, що в ці роки відносно успішно і демократично діяла система правління, в центрі якої є інститут президентства. Конституційні зміни 2006 року не змінили високого статусу Президента України як глави держави, гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і свобод людини і громадянина. Приматність даного інституту зберігає своє значення, що сприяє зміцненню державності, розвитку демократії. Водночас Основний Закон уповноважує Президента України у межах його конституційних прерогатив забезпечувати дієздатність всієї системи правління, спрямовувати її на реалізацію зазначених завдань.

Найвищим джерелом політичного впливу Президента є механізм його всенародного обрання, внаслідок чого відбувається легітимація новообраного глави держави і його політичної програми. У своїй діяльності Президент використовує конституційно визначені важелі впливу на інші владні інститути, на політичні події та процеси у державі й суспільстві.

Автор аналізує взаємодію глави держави з законодавчою гілкою влади, зокрема, повноваження Президента щодо законодавчої ініціативи, затвердження законів, застосування вето чи повернення для повторного розгляду закону прийнятого парламентом, видавати укази тощо. У розділі підкреслюється, що напівпрезидентська модель змушує до співробітництва главу держави з законодавчим органом. Зокрема, це дуже важливо у випадку, коли в парламенті більшість складають супротивники Президента чи його партії. Вітчизняна система, з одного боку, обмежує прерогативи президента в законодавчому процесі, але з іншого - наділяє його повноваженнями щодо розпуску парламенту. Останнє - це великий важель впливу на весь політичний процес.

Докладно аналізуючи повноваження Президента України автор відзначає, що в українського глави держави є досить значний обсяг прерогатив щодо впливу і на виконавчу владу. Президент, як глава держави та суб'єкт влади, захисник «інтересів всього народу» і представник країни, наділений значними повноваженнями з питань визначення та здійснення зовнішньої політики, має важелі прямо або опосередковано втручатися в дії виконавчої влади, як спрямовуючий і наглядовий інститут державного правління. Акцентується увага на тому, що глава держави визначає загальні, стратегічні пріорітети і завдання, а уряд розробляє безпосередньо програму дій, яку затверджує Верховна Рада. У цьому, на думку автора, проявляється демократичний характер української системи правління, що включає і виконавчу, і законодавчу гілки влад в реалізацію державно-владної політики, та обумовлює важливу роль Президента як інтегруючого чинника державно-владного механізму України.

На основі аналізу автором робиться висновок, що, попри всі зазначені позитивні моменти відносин Президента України з іншими владними інститутами держави, існує ще цілий ряд не до кінця вирішених або ж відверто негативних моментів цих взаємовідносин. Враховуючи певну непрописаність стосунків між українськими владними інститутами вже поставали проблеми і навіть конфліктні ситуації у взаємовідносинах між Президентом, урядом, його структурами, а також із парламентом. Недосконалість останніх конституційних змін уможливлює виникнення навіть позаправових відносин, значних колізій, навіть відкритого протистояння між гілками влади. Автором визначаються шляхи подальшого удосконалення владних відносин, зміцнення демократичних засад та створення оптимальної інституціональної моделі правління на довготривалу перспективу, яка спиратиметься на демократичні процедури та розвинуте громадянське суспільство.

ВИСНОВКИ

1. Проведений аналіз відповідної наукової літератури та світової політичної практики підтверджує положення про те, що потреби демократизації та успішного функціонування державного механізму викликають до життя інституціалізацію персоніфікованих форм здійснення влади. Феномен напівпрезидентської форми правління є окремим різновидом змішаної системи державного правління і його дослідження в політологічному вимірі може бути успішним через призму інтегральних категорій «інститут президентства» та «інститут президента». Перша із цих категрій є визначенням державно-правового інституту і вбирає правові норми щодо здійснення повноважень і взаємин президента з іншими органами державної влади, а також ті, що регулюють порядок заміщення його на посаді та припинення повноважень. Натомість «інститут президента» постає визначенням категорії «посада», «державний орган», а сам президент виступає як своєрідний символ держави.

2. Напівпрезидентська система правління як типове явище суспільно-політичної практики вперше була сформована у Веймарській республіці (1919 -1933 рр.) як відповідь на виклики і потреби трансформації державного і політичного розвитку вельми строкатого німецького суспільства. В політико-владній системі Веймарської республіки проявилися і довели свою значимість всі головні складові характеристики феномену напівпрезидентської моделі. А крах Веймарської республіки та її трансформація у диктатуру детерміновані були не стільки напівпрезидентською формою державного правління, скільки наслідками великої депресії, відсутністю сталих демократичних традицій та вадами, що мали місце у вимірах політичної культури.

3. Класичним прикладом ефективності державної влади, чутливості її до змін політичної конфігурації стала напівпрезидентська форма правління Пятої Республіки у Франції. Тут навіть за значних тербулентних змін саме президент і існуюча система владних відносин завжди забезпечували і забезпечують усталеність конституційного порядку та стабільне наступництво державного ладу. Проведений аналіз практики і результатів привнесених змін щодо владних прерогатив глав держав у Франції, Фінляндії та інших країн даної системи влади, доводить життєздатність і ефективність напівпрезидентської моделі правління. Водночас становлення та політико-правові прерогативи інституту президенства, зокрема і в державах з напівпрезидентською моделлю, залежать від форми державного правління, прийнятої в тій чи іншій країні, а також від існуючого в ній політичного режиму і відповідного ступеня демократизації.

4. Напівпрезидентська форма правління поширена в світі й нині охоплює широке коло країн. Вона засвідчила свою ефективність, тому її поширення і розвиток - це прояв однієї з сучасних характерних тенденцій останньої «хвилі демократичного транзиту» в світі. Напівпрезидентська система державно-політичного розвитку долає жорсткий дуалізм, що має місце у вітчизняній і світовій політико-правовій теорії - або президентська, або парламентська форма правління. Нині саме напівпрезидентська модель державного устрою доводить свою ефективність в якості оптимального варіанту політичного устрою в контексті глобальних трендів світового суспільно-політичного розвитку на сучасному етапі.

5. Водночас, як свідчить історико-політичний досвід таких держав як Веймарська республіка, Франція та сучасних країн молодої демократії, становлення та реальне утвердження напівпрезидентської форми правління ускладнюється низкою об'єктивних чинників, насамперед невисоким рівнем розвитку громадянського суспільства та, зокрема неусталеним характером партійно-політичної системи, високим рівнем соціально-політичної напруги, низьким рівнем національно-державної консолідації, дедалі зростаючим впливом системних (внутрішніх - інституційних, структурних тощо) та позасистемних глобалізаційних чинників. За таких умов розвиток інституту напівпрезиденства спричиняє відчутне посилення функціональності держави.

6. Напівпрезидентська система правління, як свідчить світовий досвід, найбільш ефективна в країнах, у яких недостатня суспільно-політична єдність, наявні протиборствуючі політичні групи, зростає конфліктність у їх відносинах (вертикально і горизонтально) та існує потреба значної структурної перебудови політичного і економічного устрою. При цій формі правління президент, виконуючи повноваження глави держави, володіє не тільки представницькими функціями, а й реальними можливостями впливу на державну політику.

7. Становлення вітчизняного інституту президенства і відповідної системи державного правління стало підтвердженням загальносвітових тенденцій розгортання третьої хвилі демократизації. Формування і динамічний розвиток напівпрезидентських систем правління держав ЦСЄ та пострадянського простору підтверджують можливості гнучкості та перспективи розвитку цієї форми правління і прояв тенденцій - парламентаризації та президентціалізації. Саме боротьба щодо прерогатив владних інститутів унаочнює ці тенденції. Проте розподіл повноважень, навіть юридично закріплений в конституційних законах, не є однаковим у напівпрезидентських республіках, він є політично динамічним, залежним від конкретних історико-культурних обставин і суспільно-політичної кон'юнктури в країні.

В цю площину лягає еволюція конституційно-правового статусу інституту президентства і відповідно системи державного правління. Водночас еволюція і її віхи - Конституція 1996 року і чинні з 2006 року конституційні зміни, підтверджують, що гору бере тенденція демократизації і інституалізації владних відносин. Саме дана тенденція все більше лягає у площину європейських практик, співвідноситься із контекстом напівпрезидентської форми правління і є відмежуванням від авторитарного режиму попередніх років.

8. Недосконалість конституційних змін чинних з 2006 року значною мірою знижує ефективність всієї державної системи влади, імперативно вимагає формування підвалин динамічної рівноваги та інституційної визначеності владних відносин. За баченням автора, справі підвищення ефективності вітчизняної напівпрезидентської системи правління покликані сприяти як досягнення більш збалансованого розподілу повноважень та прерогатив між владними інститутами, внесення відповідних змін і коректив до Основного Закону й визначення еталону президенства на довготривалу перспективу, так і більш активний розвиток політичної культури, демократичних і толерантних форм розв'язання суспільних проблем та зниження рівня конфліктності різних політичних сил шляхом постійної опори влади на інститути громадянського суспільства, залучення їх до вирішення нагальних проблем демократичного поступу держави.

ПУБЛІКАЦІЇ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Харченко О.В. Система державного правління Веймарської республіки: політологічний аналіз / Наукові записки. - ІПЕД ім. І.Ф. Кураса НАНУ. - 2008. - Вип. № 38 - с. 298-313.

2. Харченко О.В. Напівпрезидентська система поділу влади у П'ятій Республіці Франції / Політологічний вісник. Збірник наукових праць. - Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. - Вип. №. 32. - К. - 2008. - С.108 - 127.

3. Харченко О.В. Напівпрезидентське правління - «за» і «проти» // Віче. - К. - 2008. - № 9/10. - С.35 - 37.

4. Харченко О.В. Уроки Веймарської демократії / Наукові записки. Історичні, політичні і філософські науки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - Вип.46. - Київ-Бердянськ. - 2002. - 174 - 181с.

5. Харченко О.В. Від рейхсканцлера до рейхспрезидента: штрихи до політичного портрету Фрідріха Еберта / Придніпровський науковий вісник. Історія. - № 89 (156). - Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998. - 31 - 38с.

6. Харченко О.В. Рождение Веймарской конституции 1919 г.: историко-правовой анализ / Наукові праці історичного факультету Запорізьського державного університету. - Випуск III. - Міжнародні відносини і проблеми державного будівництва в країнах Європи і Америки. - Бердянськ - Запоріжжя, 1998. - 133 - 141с.

7. Розділи у навчальному посібнику: «Политическая история Епропы ХХ - начала ХХІ вв. Учебное пособие для студентов, учащихся и абитуриентов. - Запорожье. - Просвіта. - 2007. - С.29 - 39 и 143 - 150.

АНОТАЦІЯ

Харченко О.В. Напівпрезидентська форма правління: становлення і розвиток. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути і процеси. Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф. Кураса НАН України. Київ, 2008.

Дисертація присвячена проблемі становлення і розвитку в країнах континенту напівпрезидентської форми правління. Робота є першим у вітчизняній політології комплексним дослідженням напівпрезидентської форми правління, в якому з'ясовано політико-правові проблеми практики становлення цієї системи в сучасній Україні. Концепцією роботи є твердження про те, що феномен напівпрезидентської форми правління постає складною і водночас перспективною системою в тих країнах, що стали на шлях демократичного розвитку і потребують проведення політики національної інтеграції. В дисертації дістало подальшого розвитку розкриття в українській політології еволюції феномена напівпрезидентської форми правління на європейському континенті, розширення її географічних меж як процесу інституалізації персоніфікованих форм здійснення влади у демократичний спосіб відповідних країн в ХХ - ХХІ століттях. Досліджено, шляхом порівняльного аналізу, особливості функціонування напівпрезидентської форми правління в роки сходження незалежної України, виокремлено етапи розвитку вітчизняного інституту президентства та проаналізовано чинники, що сприяють чи стримують зростання його ефективності в сучасних умовах.

Ключові слова: напівпрезидентська форма правління, еволюція, демократизація, конституційні повноваження, глава держави, інституалізація, система відносин, парламент, виконавча влада.

АННОТАЦИЯ

Харченко О.В. Полупрезидентская форма правления: становление и развитие. - Рукопись.

Диссертация на получение научной степени кандидата политических наук за специальностью 23.00.02 - политические институты и процессы. Институт политических и этнонациональных исследований имени И.Ф. Кураса НАН Украины. Киев, 2008.

Диссертация посвящена проблеме становления и развития в странах континента полупрезидентской формы правления. Работа является первым в отечественной политологии комплексным исследованием полупрезидентской формы правления, в котором исследованы политико-правовые проблемы практики становления этой системы в современной Украине. Концепцией работы является утверждение о том, что феномен полупрезидентской формы правления является сложной и в то же время перспективной системой в тех странах, которые стали на путь демократического развития и нуждаются в проведении политики национальной интеграции. В диссертации получила последующее развитие современная парадигма исследования в украинской политологии эволюции феномена полупрезидентской формы правления на европейском континенте, в частности с позиций компаративистики раскрыты сущностные характеристики политилогической модели организации государственной власти в полупрезидентской республике на основе анализа классических полупрезидентских республик - Веймарской и Пятой Республики Франции, а также исследован современный процесс расширения географических границ полупрезидентской системы правления как явления институализации персонифицированных форм осуществления власти в демократических формах соответствующих стран в ХХ - ХХІ веках. Проанализированы процессы становления полупрезидентской формы правления в государствах Центральной и Восточной Европы и постсоветского пространства в контексте общемировых тенденций трансформаций. Исследовано, путем сравнительного анализа, особенности функционирования полупрезидентской формы правления в годы восхождения независимой Украины, очерчены основные тенденции эволюции политико-правового статуса института президенства в системе высших органов государственной власти Украины, выделены этапы развития отечественного института президентства и проанализированы факторы, которые способствуют или сдерживают рост его эффективности в современных условиях.

Ключевые слова: полупрезидентская форма правления, эволюция, демократизация, конституционные полномочия, глава государства, институализация, система отношений, парламент, исполнительная власть.

SUMMARY

Kharchenko O.V. Semi-presidenial Form of Government: Establishment and Development. - Manuscript.

A thesis for a PhD degree in political science, major 23.00.02 - Political Institutions and Processes. I.F. Kuras Institute of Political and Ethnonational Research, National Academy of Sciences. - Kyiv, 2008.

The thesis is devoted to the problem of the establishment and the development of the semi-presidential form of government in the countries of the European continent. This work is the first comprehensive research of the semi-presidential form of government in the field of domestic political science, in which the political and jural problems of the practice of establishing this system in present-day Ukraine have been investigated. The main concept of the work lies in the assertion that the phenomenon of the semi-presidential form of government appears to be a complex and simultaneously promising system in the countries which are on the path to the democratic development and need to pursue the policy of national integration. The candidate for a PhD degree provides a further analysis of the evolution of the semi-presidential form of government phenomenon on the European continent and the extension of its geographical boundaries within the process of institutionalization of personified forms of governing in accordance with democratic standards of some particular countries in XX - XXI centuries. Peculiar features of the semi-presidential form of government functioning in the times of Ukraine`s early independence have been investigated, the stages of the national presidency institution development have been defined and the factors promoting or reducing its efficiency growth in current conditions have been analyzed.

Key words: semi-presidential form of government, evolution, democratization, constitutional power, head of state, institutionalization, system of relations, parliament, executive power.

Размещено на Allbest.ru

...