Роль опозиційного жіночого лідера в політичному житті України: політологічний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

23.00.02 -- політичні інститути та процеси

РОЛЬ ОПОЗИЦІЙНОГО ЖІНОЧОГО ЛІДЕРА

В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ:

ПОЛІТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

МИСЛЮК Юлія Василівна

Чернівці-2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі політології Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Марчук Василь Васильович,

Прикарпатський національний університет

імені Василя Стефаника,

завідувач кафедри політології Інституту історії і

політології

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор

Пахарєв Анатолій Дмитрович,

Інститут політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І.Ф. Кураса НАН України, головний науковий співробітник відділу теоретичних і прикладних проблем політології

доктор політичних наук, доцент

Ротар Наталія Юріївна,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича,

професор кафедри політології та державного управління

Захист відбудеться «25» грудня 2009 р. о ІЗ⁰⁰ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)

Автореферат розісланий «24» листопада 2009 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради П.М. Катеринчук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена тим, що політика є сферою боротьби за владу, де на перший план виступає окрема особистість з її інтересами, потребами й цінностями. Демократичний шлях розвитку суспільства передбачає, що в боротьбі за владу, вплив на неї беруть участь як чоловіки, так і жінки. Зростання впливу жінок у політичному просторі є нині об'єктивною реальністю, а беззаперечним явищем політичного процесу стала активна участь жінок як у владних процесах, так і в опозиційній діяльності.

Для сучасного українського суспільства зацікавленість визначеною проблематикою зумовлена не тільки унікальністю політичних, історичних і соціокультурних умов розвитку держави, але й своєрідністю національного портрета політичного лідера, специфікою його взаємовідносин з іншими суб'єктами політичного процесу. Однією з найважливіших політичних проблем сучасного суспільства є проблема формування політичного лідерства. Сьогодні в українському суспільстві спостерігається, як ніколи, висока потреба в політичному лідері, здатному швидко й адекватно реагувати на проблеми, що постають перед суспільством, і, головне, віднаходити ефективні шляхи вирішення актуальних питань.

Процеси модернізації й демократизації сучасної України вказують на потребу формування інституту опозиційного лідерства, який володіє потенціалом щодо можливостей запропонувати альтернативні шляхи розвитку суспільства. Під опозиційним лідерством розуміється можливість і реальна здатність авторитетних особистостей у здійсненні впливу як на суспільство загалом, так і на окрему його частину, через конструктивну критику існуючих відносин влади та формування альтернативних програм суспільно-політичного розвитку держави.

Таким чином, актуальність обраної теми та доцільність роботи зумовлені низкою об'єктивних причин. Серед них, зокрема, відсутність цілісного дослідження, у котрому б ураховувалися лідерські й опозиційні аспекти політичного життя України, котрі б, у свою чергу, співвідносилися з політичною активністю жінок. Автор намагалася проаналізувати ефективність діяльності жінок-лідерів в українській політиці. Повне та всебічне розкриття даної проблематики, на думку дисертантки, повинно довести необхідність створення такого нового інституту політичної системи України, як опозиційне лідерство за участю жінок.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов'язаний з розробкою держбюджетної теми «Етнополітичні трансформації в Україні (західноукраїнські землі в кінці XIX - на початку XX ст.)» (№ державної реєстрації 0106U002247), яка здійснюється кафедрою політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Метою роботи є розкриття особливостей участі жінок-лідерів в опозиційному просторі України.

Досягнення поставленої мети зумовлює необхідність вирішення таких завдань:

1. Розглянути сутність понять «політичне лідерство», «опозиційне лідерство», історію їх виникнення та формування у світовій політичній думці та в українській політичній науці.

Окреслити особливості формування жіночого лідерства в Україні.

Розкрити участь жінок у становленні політичної опозиції сучасної України.

Виокремити основні типи та функції опозиційного жіночого лідера в українській політиці.

Охарактеризувати сутність та особливості опозиційного жіночого лідера в політичному житті України.

Об'єктом дослідження є феномен політичного лідера як суб'єкта політичного процесу.

Предметом дослідження є роль і місце опозиційного жіночого лідера в процесі здійснення опозиційної діяльності та впливу на владні інститути.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від проголошення України незалежною державою до 2007 р. Нижня межа збігається з початком 90-х pp. XX ст., а верхня межа зумовлюється об'єктивними подіями в українській політичній практиці, коли розглянуті нами лідери перебували в опозиції до існуючої влади.

Методи дослідження. Для досягнення зазначеної мети використано системний, історичний, компаративний і біхевіоральний методи, а також такі методи, як аналіз, синтез, моделювання.

Системний метод використовувався при розгляді тенденцій, що становлять процес формування опозиційного жіночого лідерства в Україні, він надав можливість установити взаємозв'язок між функціонуванням жіночого лідерства у владних і опозиційних процесах, (сторичний метод застосовувався нами при дослідженні історії формування таких понять, як «політичне лідерство», «опозиційне лідерство», а також процесів і подій у хронологічній послідовності, що пов'язані зі становленням політичної опозиції в Україні й участі в ній опозиційного жіночого лідера. Компаративний метод використано при порівнянні ролі, особливостей діяльності та поведінки в політичному процесі опозиційного жіночого лідера в сучасній Україні. Біхевіоральний метод зорієнтував на вивчення суб'єктивних механізмів політичної поведінки опозиційних лідерок сучасної України, їх індивідуальних якостей і рис характеру. Методи аналізу й синтезу дали змогу з'ясувати причини, особливості, загальні тенденції участі жінок-лідерів у політичному житті сучасної України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертаційному дослідженні вперше виявлені, удосконалені та розвинуті окремі положення, які мають суттєве теоретичне значення для подальшого наукового дослідження. Найбільш суттєві здобутки, які відображають новизну наукових результатів і розкривають особистий внесок автора в розробку даної теми, полягають у тому, що дисертанткою:

вперше:

-науково обґрунтовано залежність між опозиційним жіночим лідерством і жіночою активністю у владних політичних процесах;

розкрито основні тенденції жіночої участі в опозиційному житті сучасної України;

обґрунтовано, що факторами, які вплітають на роль опозиційного жіночого лідера в політичному процесі сучасної України, є формування самої політичної опозиції, трансформаційні демократичні процеси, особиста мотивація політичних лідерів, діалектика правлячої й опозиційної діяльності;

зроблені висновки щодо ефективності участі українських жінок в опозиційній сфері;

удосконалено:

- критерії, за якими здійснюється ідентифікація опозиційного жіночого лідерства й аргументовано, що найбільш доцільним є використання таких критеріїв, як «жіноча активність в політиці», «участь у опозиційному партійному будівництві», «формування альтернативних владним програм розвитку країни», «участь у виборчому процесі й електоральна підтримка», «представництво інтересів меншості», «володіння такими лідерськими характеристиками, як харизматичність, популярність, авторитет»;

- функції та типи опозиційного жіночого лідера в політичному житті України;

отримало подальший розвиток:

- ширше застосування міждисциплінарного підходу до аналізу опозиційного жіночого лідерства, який передбачає врахування досвіду політичної науки, соціології, психології, тендерної теорії;

- визначення особливостей механізму опозиційного лідерства в зарубіжних країнах.

Практичне значення дисертаційною дослідження полягає в тому, що одержані результати можуть застосовуватися в навчальному процесі вищих навчальних закладів при розробці й викладанні курсів політології, політичної психології, соціології, а також спецкурсів із даної проблематики та суміжних проблем.

Можливим є використання матеріалів роботи при написанні відповідних розділів підручників, навчальних посібників. Використаний у дисертації емпіричний матеріал, основні положення і результати можуть бути застосовані в науково-дослідній діяльності при розробці нових підходів до оцінки соціально-політичних процесів у сучасній Україні, у прогнозуванні подальших шляхів розвитку країни.

Апробація результатів дисертаційного дослідження відбувалася на щорічних наукових конференціях професорсько-викладацького складу Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, а також теоретичні положення дисертації були апробовані в доповідях на таких міжнародних, всеукраїнських і регіональних конференціях: Академія Європейської Демократії (червень 2007 р., м. Івано-Франківськ); П'ята міжнародна конференція із серії «Європейське право сьогодні: наука, освіта, практика» (листопад 2007 р., м. Івано-Франківськ); «Соціально-економічні, політичні та культурні оцінки і прогнози на рубежі двох тисячоліть» (квітень 2008 р., м. Тернопіль); «Україна європейська: сучасні тенденції і перспективи» (квітень 2008 р., м. Чернігів); «Трансформація виборчої системи: європейський досвід і українські реалії» (травень 2008 р., м. Івано-Франківськ); «Україна: від самобутності до соборності» (травень 2008 р., м. Київ); «Запорізькі правові читання» (травень 2008 р., м. Запоріжжя); «Научные исследования и их практическое применение. Современное состояние и пути развития '2008» (жовтень 2008 р., м. Одеса).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 9 статей (з них 5-у наукових журналах і збірниках, визнаних ВАК фаховими з політичних наук) та 4 публікації у матеріалах і тезах міжнародних, всеукраїнських і регіональних конференцій.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, які містять 10 підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел (353 найменування). Загальний обсяг дисертації - 200 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність дисертаційної роботи, окреслені мета й завдання, визначено предмет і об'єкт дослідження, а також методологічну основу роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне й практичне значення, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі «Теоретичні засади дослідження політичного лідерства» з'ясовано, що історія дослідження політичного лідерства є прикладом різноманітних підходів, наявності концепцій, парадигм, однак вони не забезпечують існування загальної теорії політичного лідерства. У першому підрозділі «Обґрунтування феномену політичного лідерства у світовій і українській політичній науці» проаналізовано стан наукового вивчення проблеми, з'ясовано теоретичні аспекти розробки проблеми політичного лідерства, що дозволило окреслити природу цього явища, механізм формування, проаналізувати, якими якостями повинен володіти політичний лідер для того, щоб реально впливати на владу, прийняття рішень у рамках здійснення державної політики, опозиційної діяльності.

Установлено, що ґрунтовну теоретичну базу для дослідження проблем лідерства було закладено в часи Стародавньої Греції та Риму, а формування національних держав вимагало нового бачення політичного лідерства. Передумови для виникнення концепції політичного лідерства були закладені в працях Н. Макіавеллі, Т. Гоббса, Г.Ф. Гегеля, К. Маркса, Ф. Енгельса, Т. Карлейля, Ф. Ніцше, Г. Лебона, Ф. Гальтона, М. Вебера.

Класичними для розуміння політичного лідерства стали теорії, запропоновані на початку XX ст. В. Парето, Р. Міхельсом, Г. Москою, Х. Ортегою-і-Гассетом. Важливим з точки зору визначення сутності поняття «лідерство» є психологічне розуміння лідерства, яке розвинулось зусиллям З. Фройда, Е. Фромма, К. Юнга, Г. Маркузе, Т. Адорно, А. Адлера. З'ясовано, що вагоме значення мають підходи, запропоновані американськими вченими: ціннісний (Г. Лассвелл), функціональний (Ч.Р. Міллс), управлінський (Р. Такер), ситуативний (Р. Стогділл, Т. Хілтон, А. Голдієр). Крім перелічених, виокремлено такі підходи до розуміння феномену політичного лідерства, як конфліктологічний (Р. Дарендорф, Л. Козер, Дж. Рекс), іміджевий (М. Херманн), поведінковий (Ж. Блондель), неоелітарний (Й. Шумпетер, Р. Арон).

Сучасна українська політична наука успішно розвиває методологічні, загальнотеоретичні проблеми політичного лідерства, лідерів та еліт завдяки зусиллям А. Пахарєва, В. Бебика, І. Бекешкіної, Д. Видріна, Б. Кухти, Н. Теплоухової, В. Горбатенка, Ф. Рудича, К. Головинського, О. Дергачова, О. Траверсе, Ж. Деркач, Л. Кочубей, І. Юрченка, Т. Кравченко, С. Кузнецової, О. Симоненка, Є. Петракової, Г. Почепцова. Доведено, що окрему складову становить тендерний підхід до суті політичного лідерства. У світлі тендерної парадигми досліджують політичне лідерство О. Скнар, К. Левченко, В. Агєєва, Т. Ареф'єва, Т. Бендас, І. Головньова, І. Грабовська, О. Іващенко, О.Кісь, Н. Ковалишина, Г. Лабінська, Н. Лавріненко, Л. Морозко, О. Руднєва, Л. Трофименко.

Обґрунтовано, що політичне лідерство є унікальним явищем політичного й суспільного життя, пов'язане із здійсненням владних функцій. Загалом концепції політичного лідерства поділяють залежно від теоретичних підстав на декілька груп:

універсальні, які виходять з того, що лідер - універсальне соціальне явище людської діяльності й закономірності його функціонування єдині в усіх сферах життя суспільства (в політиці, економіці, релігії, спорті);

концепції, що ототожнюють лідера з керівництвом і управлінням, де основою виступає влада;

- концепції, що розглядають політичного лідера як специфічне явище суспільного життя.

У другому підрозділі «Тлумачення опозиційного лідерства в сучасній науці» зауважено, що наявність опозиційного лідера є важливим фактором, критерієм демократичності державної влади. Питання, що стосуються інституту опозиції та лідера опозиції, є недостатньо розробленими в працях вітчизняних науковців. Разом із тим, деякі напрями дослідження означеної проблеми можемо виокремити таким чином: питання, що стосуються правового статусу парламентської опозиції, стали предметом дослідження праць В. Баубліса, К. Забродіної, І. Зарицької, В. Кампо, І. Павленко, Р. Павленко, О. Совгирі; окремі аспекти функціонування парламентської і політичної опозиції в Україні (у зв'язку з розглядом означених проблем) були висвітлені в працях Н. Ротар, С. Конончук, О. Ярош, Н. Вінничук, В. Бабкіна, В. Бурдяк, І. Варзара, А. Колодій, С. Боднар, Г. Золотухіна, О. Кіндратець, В. Лаги, М. Михальченка, Є. Перегуди, Ф. Рудича, С. Рябова, Т. Ткачемко, А. Француза; висвітлення історичних аспектів функціонування опозиції, лідерів опозиції, опозиційних сил міститься в наукових дослідженнях Ю. Данилюка, О. Бажана, Г. Касьянова, Т. Батенко, Ю. Курносова, О. Дніпрова, М. Прокопа. Серед представників далекого і близького зарубіжжя, у працях яких розкриваються питання становлення опозиції як демократичного інституту, можна назвати Р. Дагся, А. Пшеворського, Дж. Сарторі, Х. Лінца, Ф. де Сюремепа, Дж. Хайланда, С. Поршакова, А. Курбатова, В. Халіпова, А. Диганкова, Д. Яворського.

Автор виокремлює декілька підходів до розуміння поняття «опозиційний лідер» у контексті політичної опозиції:

опозиційним лідером вважається особа, яка офіційно очолює опозиційну партію або входить до її керівних органів;

під опозиційним лідером розуміємо лідера опозиційної парламентської фракції, яка не ввійшла до парламентської коаліції в парламенті;

опозиційний лідер є уособленням протесту, протидії, опору певній політиці, політичній лінії;

опозиційний лідер як представник політичної меншості, яка протистоїть політичній більшості та курсу її політики, меті й засобам здійснення державної влади. У цьому випадку поняття «опозиційний лідер» корелюється з поняттям «лідер політичної опозиції»;

опозиційний лідер - це легітимний професійний політик, який володіє високим рівнем електоральної підтримки, здатен прийти до влади шляхом виборів і, зберігши напрацювання попередніх урядів, виправити їх помилки, скоригувати політичний курс так, щоб підвищилась ефективність державної політики, щоб були розв'язані проблеми, яких попередня правляча сила не могла розв'язати.

У третьому підрозділі «Джерельна база дослідження» розглядається документальна база з проблеми дослідження, яку становить різноманітний за походженням, змістом, значимістю й характером комплекс джерел. Використані джерела та матеріали при дослідженні ролі жіночого опозиційного лідера в Україні можна розділити на декілька груп. До першої групи належать законодавчі акти, документи та матеріали вищого законодавчого органу державної влади. Дану групу джерел можна поділити на два блоки. Перший блок стосується джерел, які дозволяють повною мірою розглянути законодавче регулювання опозиційної діяльності. До цього блоку джерел належать закони та підзаконні акти й, у першу чергу, Конституція України. Другий блок нормативних джерел стосується проблем забезпечення тендерної рівності й участі жінок у політиці на рівні із чоловіками. Виділяємо в цій групі Закон України «Про забезпечення прав та можливостей жінок і чоловіків», міжнародні документи (Конвенція Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Декларація про рівноправність жінок та чоловіків, Політична декларація, прийнята на двадцять третій спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН під назвою «Жінки в 2000 році: рівність між чоловіками і жінками, розвиток та мир у XXI столітті», Пекінська Платформа дій).

Важливим джерелом при дослідженні політичної опозиції є матеріали політичних партій, виборчі програми, які дозволяють простежити за особливостями поглядів опозиційних лідерів відносно питання подальшого розвитку політичної системи суспільства, ставлення до дій Президента та виконавчої влади.

Серед різноманітних за походженням, видовими ознаками та змістом друкованих джерел, що надають досліднику інформацію, окрему групу становлять праці й оприлюднені доповіді опозиційних лідерів, які розширюють уявлення про ідеологічні позиції тих політичних сил, які вони репрезентують, приділяють увагу проблемам державотворення, економіці, зовнішній політиці, а також дозволяють ознайомитися з персональними оцінками подій.

У силу специфіки досліджуваної теми, її недостатньої вивченості, важливою групою джерел стали друковані засоби інформації. Репрезентативною та органічною частиною джерельної бази з указаної проблеми є періодичні видання. Найбільша кількість матеріалів, які присвячені вивченню діяльності лідерів опозиції, опозиційних партій із початком нового століття, міститься в таких українських виданнях: «Голос України», «Демократична Україна», «День», «Кореспондент», «Україна і світ сьогодні», «Дзеркало тижня». Зважаючи на те, що значна кількість думок і пропозицій насамперед опозиційних лідерів висловлювалась у ході їх інтерв'ю засобам масової інформації й не набувала характеру офіційних публікацій, важливого значення набувають опубліковані в газетах інтерв'ю, матеріали брифінгів, прес-конференцій.

Вагомим джерелом для вивчення соціально-психологічного фактора, що вплинув певною мірою на розуміння природи жіночого лідерства, стали соціологічні та статистичні матеріали. Це й матеріали опитувань громадської думки, здійснених соціологічними службами «Соціс-Геллап», «Софія», «Соціополіс», Фондом «Демократичні ініціативи», Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. Аналіз дій опозиції, ролі опозиційного жіночого лідера не може бути повноцінним без урахування ставлення громадян України до опозиції, оцінки рівня довіри й недовіри до опозиційних лідерів. Статистичні матеріали використовувалися при аналізі жіночої активності: кількості жінок у парламенті, наявності жіночих партій і суспільно-політичних об'єднань.

Отже, на сучасному етапі розвитку існування різноманітних підходів та джерел щодо пояснення феномену політичного лідерства загалом і опозиційного зокрема показує, що вони не є якимись статичними, а динамічна політична ситуація як у середині держав, так і на міжнародній арені, виникнення нових держав, трансформаційні й глобалізаційні процеси вимагають появи нових теорій лідерства.

Звертаючи увагу на розробку питань політичного й опозиційного лідерства у світовій політичній думці, слід зауважити, що західні праці й рекомендації орієнтовані на американські та європейські реалії, що не завжди дозволяє використати їх для української практики. Властивістю дослідження феномену політичного лідерства у вітчизняній політичній науці, яка об'єднує практично всіх авторів, слід назвати чітке розмежування між лідерством узагалі та політичним лідерством як специфічним атрибутом політичного процесу. Зазначено, що дослідження політичного лідерства в українській політичній науці зосереджується на таких аспектах: вплив політичного лідерства на елітизацію української влади, технологічність процесу лідерства, жіноче лідерство, психологічні фактори формування явища лідерства.

У другому розділі «Жіноче лідерство в політичному процесі сучасної України» розглянуто особливості активності жінок у політиці, механізм формування жіночого лідерства в Україні та участь жінок у процесі становлення політичної опозиції в Україні. У першому підрозділі «Політична активність жінок як основа жіночого лідерства» проаналізовано основні параметри політичної активності жінок, серед яких: наявність правової бази; участь у виборах і парламентській роботі; участь у діяльності жіночих партій і рухів, які претендують на те, що вони саме жіночі не тільки за своїм складом, але й за змістом діяльності; представництво в політичних партіях, громадсько-політичних об'єднаннях і рухах; опозиційність чи лояльність жіночих партій чи рухів; специфіка жіночої політичної участі й політичного лідерства; специфіка соціально-психологічних гендерних стереотипів.

Обґрунтовано думку, що основою для політичної активності жінок виступає тендерна політика й тендерна рівність, а сучасний характер тендерних відносин в Україні відзначається протидією традиційно вихованих і налаштованих консервативних сил. Докладно досліджено й проаналізовано політико-правову еволюцію, інституційні механізми забезпечення тендерної рівності в країнах ЄС і здійснено порівняльний аналіз з українськими реаліями, які дозволяють автору констатувати, що Україна відстає від Європи щодо запровадження тендерних стандартів.

З'ясовано, що основними причинами низького представництва жінок в українській політиці є: по-перше, ліквідація квоти 33% представництва жінок, яка існувала в радянські роки; по-друге, наявність нерозвинутої самосвідомості й слабкої самоорганізованості серед жінок; по-третє, панування в суспільній свідомості стереотипів щодо участі жінок у політиці.

У другому підрозділі ((Механізм опозиційного лідерства й опозиції в політичній практиці зарубіжних країн» розглянуто проблеми інституціоналізації лідера політичної опозиції в зарубіжній практиці. Проаналізовано британську, американську, німецьку, португальську, польську, литовську, французьку й скандинавську моделі опозиції та місце в ній опозиційного лідера. Установлено, що у Вестмінстерській моделі діяльність лідера опозиції строго регламентована, що зменшує можливість до свободи опозиційної діяльності. У багатополярних моделях (німецька, скандинавська, литовська) позиція лідера опозиції не є строго регламентованою, а опозиційний лідер володіє достатніми повноваженнями. За французькою моделлю лідер опозиції перш за все є своєрідним «обличчям» опозиції і має можливість представляти опозиційні сили в різного роду переговорах із владою.

У третьому підрозділі «Особливості формування жіночого лідерства в Україні: політичний аспект» установлено, що сучасний етап еволюції української політичної практики є перехідним. Зауважимо, що проблема особи політичного лідера в Україні виникла як неминучий наслідок зміни радянського суспільно-політичного ладу й формування якісно нових інститутів політичної системи. Обґрунтована думка, що жіноче політичне лідерство в Україні переживає стадію становлення, що підтверджується кількома аргументами. По-перше, в історії сучасного парламентаризму були тільки дві жінки - партійні лідери: Ю.Тимошенко (ВО «Батьківщина», БЮТ), Н. Вітренко (ПСПУ). По-друге, за історію президентських виборів - одна жінка-кандидат на посаду. По-третє, мінімальна присутність жінок на посадах міністрів в уряді. По-четверте, кількість жінок-політиків у Верховній Раді України ніколи не перевищувала 11% від загальної кількості народних депутатів.

Установлено, що сучасне жіноче політичне лідерство доцільно обмежити трьома групами діячів, зважаючи на їх реальну роль у суспільстві або помітний вплив на численні верстви населення чи регіон країни. До першої групи зараховано політичних лідерок, які обіймали чи обіймають високі державні посади (Ю. Тимошенко, Р. Богатирьова, В. Ульянченко). До другої групи віднесено політичних лідерів найпопулярніших партій, громадських об'єднань (Ю. Тимошенко, Р. Богатирьова, А. Герман, І. Богословська, Л. Супрун, Н. Вітренко). Третя група -керівники, що сформувалися на регіональному рівні (Я. Стецько, К. Ващук).

Обґрунтовано, що жіноче лідерство в Україні найактивніше формується і діє в державних структурах, перш за все в органах влади всіх рівнів, які є своєрідним «резервом кадрів» у будь-якій державі. Механізм формування жіночого лідерства в Україні набуває форм і методів, характерних для західного світу, оскільки втілюється найчастіше через вибори. Зазначено, що більшість жінок-лідерів не стільки слідують тендерним моделям поведінки, скільки реалізують традиційні схеми політичного лідерства. Разом із тим наявність жінок у політико-владних структурах робить владу чи опозицію більш демократичною, оскільки на одну дискримінацію стає менше, що є цінним само по собі.

У четвертому підрозділі «Участь жінок-лідерів у процесі становлення політичної опозиції сучасної України» на основі виділення окремих етапів еволюції опозиції визначено місце й ефективність жіночого лідерства в Україні. Загалом установлено, що еволюція політичної опозиції в Україні відбувалася в контексті демократичних трансформаційних процесів.

Обґрунтовано, що коли на початковому етапі (з кін. 80-х pp.) становлення політичної опозиції фактор жіночої участі був слабким, то на наступному (з 1993 p.), з відновленням діяльності лівих сил, з'являється нова політична партія ПСПУ під керівництвом Н. Вітренко, опозиційна риторика якої була звернена перш за все на діяльність законодавчого органу влади і його керівництво. Стверджуємо, що до 2000 р. опозиційність українських політиків була ситуативною і залежала винятково від особистісних факторів. Новим етапом у становленні опозиції стало президентство Л. Кучми, що залишило простір для опозиційного руху. Зауважимо, що прихід до влади Л. Кучми і його економічна політика стали новим джерелом критики для Н. Вітренко, а також опозиційні якості в 1998-2000 pp. проявила Ю. Тимошенко. Установлено, що зі зміною влади у 2004 р. конфігурація політичних партій у парламенті постійно змінювалась і помічено конфігурацію опозиційного жіночого лідерства. Найчисленніші фракції в парламенті очолили жінки Ю. Тимошенко (БЮТ), яка перебувала в опозиції до Прем'єр-міністра, і Р. Богатирьова (Партія регіонів), яка очолювала опозиційну до Президента фракцію в парламенті. Відзначимо, що вплив опозиційного жіночого лідера на становлення опозиції здійснювався також і через законотворчу діяльність, а саме - через прийняття закону про опозицію (проекти Ю. Тимошенко, Р.Богатирьової). З 2000 до 2008 pp. серед жіночих опозиційних лідерів виокремимо Н. Вітренко, Ю. Тимошенко, І. Богословську, Р. Богатирьову, В. Семенюк, Л. Григорович, Г. Герман. Звичайно, що вплив на політичний процес в Україні не є тотожним, однак можна вважати здобутком наявність таких лідерів у сфері опозиційної діяльності, а також зростання впливу жінок на політичний процес в Україні.

За історію незалежності України участь жінок у політико-опозиційній діяльності була настільки неоднозначною, що говорити про її тільки позитивний чи тільки негативний вплив неможливо, особливо в умовах переходу від одного політичного режиму до іншого. Можемо зазначити, що факт участі жінок у діяльності опозиції став явищем політичного життя, яке може як стабілізувати, так і дестабілізувати політичну систему в кризових, перехідних українських умовах.

На нашу думку, у політичному процесі України жінки, беручи участь в опозиційній діяльності, обирають перш за все її парламентські форми, хоч є окремі випадки й вуличних форм. Однак одночасно маємо справу з низькою політичною культурою, дилетантством, безвідповідальністю як суб'єктів влади, так і суб'єктів політичної діяльності. Розбудова демократичного політичного режиму передбачає перш за все для опозиційного жіночого лідерства культуру опозиційної діяльності, усталене структурування парламенту, уміння влади й опозиції , віднаходити компромісне рішення у важливих для країни ситуаціях.

У третьому розділі «Опозиційний лідер як суб'єкт опозиційної діяльності в Україні» розглянуто ефективність діяльності опозиційного жіночого лідера в політичному процесі сучасної України, здійснено порівняння їх діяльності на основі конструювання політичних портретів лідерів опозиції, виокремлено основні функції та типи опозиційного лідера.

У першому підрозділі «Моделювання політичних портретів лідерів української опозиції» для характеристики жінки-лідера використано метод створення політичних портретів через такі параметри для побудови політичного портрета: біографію, політичну кар'єру, політико-ідеологїчний, політико-психологічний фактори. На думку більшості українських учених, досить суттєво впливали в опозиційному просторі України в різні періоди незалежності жінки-лідери: Юлія Тимошенко, Наталія Вітренко, Інна Богословська. опозиція жіночий політичний лідер

Виокремлено характерні риси опозиційного лідерства в Україні. По-перше, це команда. Механізм формування опозиційного жіночого лідерства в Україні має насамперед партійний характер. Тому варто зазначити, що політична партія найчастіше й виступає своєрідною «командою» опозиційного лідера. На нашу думку, лідер не може діяти й реалізовувати свої потенції сам, без надійної команди, достойного оточення. По-друге, такі опозиційні лідери, як Наталія Вітренко та Юлія Тимошенко перманентно протиставляли себе існуючій державній владі й особам, які її втілюють. Так, наприклад, Н. Вітренко вважає себе опозицією щодо О. Мороза, Л. Кучми, В. Ющенка. Ю. Тимошенко подала приклад позасистемної опозиції щодо Л. Кучми. Якщо брати до уваги І. Богословську, то вона починала опозиційну діяльність з формування команди молодих лідерів, які здатні вивести країну з кризи (на виборах - «Команда озимого покоління»), пізніше вона формулювала альтернативні проекти розвитку країни, а на сучасному етапі демонструє опозиційність до правлячого режиму «В. Ющенка - Ю. Тимошенко». По-третє, узяті нами до уваги опозиційні лідери є носіями різних політичних ідеологій і представниками різного політичного спектра в партійному житті України: лівий (Прогресивна соціалістична партія України), центристський (Партія регіонів), правий (Блок Юлії Тимошенко). По-четверте, позитивне значення має фаховий рівень підготовки опозиційних лідерів, оскільки всі вони мають вищу освіту, володіють науковими ступенями та вченими званнями. А, отже, їх політичні програми мають під собою наукове підґрунтя. По-п'яте, в українській історії ще не було жінки-президента. На думку дисертанта, опозиційні лідери в Україні володіють особистісними, професійними, інтелектуальними якостями, які необхідні для кандидата на пост президента. По-шосте, українським опозиційним лідерам притаманна певна агресивність у політичній діяльності, інколи така агресивність переростає в небажання іти на компроміс. По-сьоме, опозиційні лідери демонструють у своїх програмах абсолютно протилежне ставлення до формулювання напрямів зовнішньої політики України.

У другому підрозділі «Типологія та функції опозиційного жіночого лідера в Україні» на основі багатоманітних підходів виділено різноманітні типи опозиційного лідерства й функції опозиційного лідера в політичному житті суспільства. За масштабами розрізняють лідерів загальнонаціональних, певного класу, тих чи інших станів. Беззаперечним є той факт, що більшість опозиційних лідерок є загальнонаціональними лідерами, хоча на початку політичної кар'єри вони спершу асоціювалися з певним регіоном (наприклад, дніпропетровським, полтавським, харківським). За способом і методами досягнення поставлених цілей можна виділити політика-реформатора, прихильника поступових, еволюційних, плавних методів, і політика-революціонера, прихильника крутих, радикальних методів; реаліста, який ураховує лише можливі в даній ситуації засоби досягнення мети, й авантюриста, який орієнтується тільки на ілюзорні засоби, за якими деколи втрачається самоціль. Одним із типів загалом політичного лідера в українському опозиційному просторі є харизматичний тип. За ставленням до влади можна виділити опозиційного та владного лідера. Опозиційний Тип, у свою чергу, поділяється на два підтипи: конфронтаційно-опозиційний підтип, непримиренний противник даної влади, який прагне її усунути, і конструктивно-опозиційний підтип, який критикує дану владу, але не орієнтований на негайне її усунення. Крім того, можемо застосувати умовну часову типологію - на «старих» і «нових» опозиціонерів. «Старі» опозиціонери, під якими б знаменами не виступали, завжди наполягають тільки на реставрації, на відновленні того, що вже було колись, - чи то СРСР чи соціалізм. «Нові» прагнуть не просто прийти до влади, а заново створити всю систему управління країною. Вони не допускають використання старого" чиновницького апарату й висувають ідею «нової еліти», радикально нового правлячого прошарку й нових принципів управління. Більшість названих нами опозиційних жіночих лідерів, які почали проявляти свою опозиційну активність на зламі тисячоліть, відносимо саме до даного типу.

Складність виділення функціональної складової в діяльності лідера перш за все пов'язана з моментом інтеграції трьох складових - функції лідера як жінки, функції політичного лідера й функції лідера як представника опозиції. До функцій жінки-лідера належать насамперед інтегративна функція та вираження множинності інтересів різноманітних груп жінок, функція політичної соціалізація, функція соціального й правового захисту, ідеологічна функція. Зауважено, що саме цей блок функцій є слабо вираженим в опозиційному жіночому лідерстві сучасної України. Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції - об'єднувати суспільство навколо спільних ідей, створювати в суспільстві злагоду, консенсус, взаєморозуміння. Функції політичного лідера, зазвичай, зводяться до своєчасного аудиту загальних потреб, чіткого формулювання цілей, взяття на себе відповідальності за їх здійснення, організацію мас на реалізацію політичних рішень. Це формальні функції, які характеризують соціальну роль лідера як суб'єкта політичного процесу.

В умовах складних відносин між владою й опозицією, складної ієрархізації самої влади, її бюрократизації комунікативна функція між масами та владою через опозиційне лідерство допомагає становленню політичного й емоційного зв'язку і є превентивним засобом відчуження громадян від політичного життя суспільства. Комунікативна функція тісно пов'язана з функцією вираження інтересів. Опозиційне лідерство, здійснюючи функцію критики влади й пропонування альтернативного бачення ситуації, вирішення тих проблем, які стоять перед суспільством, одночасно бере на себе новаторську функцію. Важливою є можливість опозиційного лідера ставати своєрідною третьою стороною, яка зацікавлена в адекватному вирішенні політичних проблем, що втілюється у функції соціального арбітражу й патронажу. Ще однією функцією опозиційного лідера зокрема й опозиції загалом є селекція кваліфікованих кандидатів до уряду, рекрутування (підготовка й підбір) лідерів, їх презентація для громадськості, формування «тіньового кабінету», що є перспективним для України. До негативних наслідків функціонування опозиційного лідера внаслідок відсутності ефективних механізмів залучення до політичного процесу можна зарахувати дестабілізацію політичної ситуації і навіть загрозу цілісності політичної системи.

У третьому підрозділі «Особливості сприйняття в масовій свідомості образу опозиційного жіночого лідера» розглядаються питання відображення іміджевих характеристик опозиційних лідерів у свідомості громадян, пропонуються рекомендації щодо їх покращення.

Зауважено, що жіноче опозиційне лідерство не є феноменом, притаманним тільки Україні. Доцільно вказати на особливість жіночого опозиційного лідерства в Україні, яка полягає в тому, що жінки загалом не здатні займатися опозиційною діяльністю, якщо вони не є представницями традиційних партій, а є представниками суто жіночого руху. Однак, якщо ми розглядаємо жінок-лідерів, не варто забувати, що жінкам властиві такі характеристики, як емоційність, експресивність. Вважається, що жінки надто емоційні й у зв'язку із цим не тільки не можуть бути об'єктивними у своїх рішеннях, але й у важкій ситуації не можуть впоратися зі своїми емоціями й тому не можуть прийняти раціональне рішення. Потрібно зазначити, що реальні якості політичного лідера й, перш за все, опозиційного, далеко не завжди збігаються з його іміджем, який формується громадською думкою в засобах масової інформації. Крім того, прихильники й опоненти політичного лідера по-різному розставляють акценти в його характеристиках.

Різноманітні соціологічні дослідження показали, що рівень довіри населення до Ю. Тимошенко є вищим, ніж до Н. Вітренко протягом усіх досліджуваних часових періодів. Однак на сьогодні існує негативна різниця в рійні довіри й недовіри до цих політиків.

Для формування позитивного сприйняття опозиційного лідера нами запропоновано такі рекомендації:

проникнення в образ опозиційного лідера, сприйняття його «типу», мови, вчинків, манери триматися;

ініціативність опозиційного лідера, орієнтація на перспективу, модифікація його задумів і поведінки. При цьому впізнаність підвищує шанси політика на успіх, а банальність ініціатив - знижує;

засвоєння населенням його альтернативних ініціатив; тут багато залежить від своєчасної й постійної інформованості населення про ініціативи, реальні оцінки наслідків їх реалізації (постійна присутність у засобах масової інформації, їх позитивне й об'єктивне інформування про стан справ);

чітке визначення форм і способів підтримки опозиційного лідера з боку населення і зацікавлених політичних груп, при цьому можливе використання соціальної бази інших політичних лідерів;

протистояння іншим політичним лідерам і вміння бути гнучким у тактиці, не загострювати відносини з непринципових питань, але й не «прогинатися» в принципових питаннях, які важливі для населення і власної опозиційної позиції.

У більшості випадків у будь-якій галузі діяльності особа прагне сформувати позитивний імідж, мінімізуючи негативні особистісні характеристики. Однак позитивний імідж не гарантує збільшення електорату, можливість претендувати на владну посаду, підвищення рейтингу. Доповненням до нього повинні бути конкретні результати у сфері опозиційної діяльності, участь у розробці різноманітних соціально-політичних, економічних програм і проектів.

У висновках узагальнюються основні положення та результати наукового дослідження.

1. Політичне лідерство є одним з найважливіших видів соціального лідерства, пов'язаних з управлінням державними й суспільними процесами. Персоналізуючи систему влади й керування, він персоніфікує собою цю владу в очах усього суспільства або груп громадян. На нашу думку, теоретичні проблеми політичного лідерства в історії політичної, соціологічної, правової й психологічної думки варто поділити на декілька етапів. Перший етап доцільно назвати початковим періодом у нагромадженні знань про політичне лідерство. На цьому етапі значна увага приділялася окремим особистостям, проблемам ефективності здійснюваної влади. Логічно наступний етап ми виділяємо із часових рамок епохи Відродження та Нового часу. Третій етап - пов'язаний із комплексним дослідженням феномену політичного лідерства в політичній науці. На даному етапі вчені прагнуть виокремити підстави для типологізації політичних лідерів, вивченню політичного лідерства присвячують свої дослідження окремі наукові напрями, наприклад, елітарний, ліволіберальна концепція еліт і неоелітарний, конфліктологічний. Паралельно із цим етапом відбувалося становлення комплексних теорій лідерства - ситуативної теорії, теорії рис, теорії конституентів. Зарубіжний досвід свідчить, що проблеми лідерства вивчають різні науки. Психологія досліджує психологічні особливості лідера. Соціологія розглядає лідерство з погляду соціальної системи. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи, організації. Варто зазначити, що українська політологія при розгляді проблем політичного лідерства опирається перш за все на здобутки радянської науки, зокрема, соціальної психології. Українські політологи аналізують політичне лідерство, пов'язуючи його основні функції, типи й характер прояву з процесами трансформації й модернізації в сучасному українському суспільстві.

Ураховуючи різноманітність теоретичних підходів до визначення природи й сутності політичного лідерства, ми визначили власну позицію із цього питання. Головний акцент робиться на відмінності понять «лідерство» і «керівництво», які дозволяють виділити політичного лідера з плеяди політичних діячів, що більшою чи меншою мірою беруть участь в управлінні справами держави й суспільства. На думку дисертанта, визначення «політичний лідер» можна застосувати лише до тих політиків, чия політична діяльність приводить до змін у політичній системі суспільства, а самі політики, стаючи лідерами, перетворюються на основних суб'єктів політичного процесу.

Вважаємо, серед множинності всіх визначень і підходів до поняття «опозиційне лідерство» варто виокремити широке й вузьке тлумачення. У широкому розумінні опозиційне лідерство уособлює всю сукупність відкритих і латентних проявів суспільного незадоволення, інакодумства, протесту з боку громадян щодо існуючої суспільно-політичної ситуації, яка втілюється в легітимному впливі окремих осіб, наділених авторитетним статусом. У вузькому розумінні опозиційне лідерство виражається через існування парламентської опозиції як альтернативного інституту щодо існуючої влади.

2. Зауважено, що витоки жіночого лідерства варто виводити саме з радянського періоду, де при тотальній зайнятості населення жінки майже не допускалися до управління та керівних посад. Жіноче лідерство найактивніше формується і діє через систему громадських організацій і політичних партій.

Демократизація всіх сфер життєдіяльності сучасного суспільства є неможливою без паритетного представництва жінок нарівні із чоловіками в структурах політичної влади, їх активної участі в процесах прийняття політичних рішень. XX ст. пережило переворот у статусі жінки. Жінки отримали громадянські й політичні права та можливості для самореалізації. На сьогодні в Україні існує низка проблем, пов'язаних з реалізацією перелічених прав. Переважно в буденній свідомості не існує розмежування політичного лідерства на статі: чоловіче й жіноче. Але виникає потреба такого розділення, оскільки кожному із цих типів притаманні свої особливості та технологія практичної діяльності.

Частіше за все жінки будують свої лідерські моделі поведінки, базуючись на соціальному, персональному й організаційному досвіді, тому що бракує реальних ролевих моделей жіночого лідерства. Зміна ставлення до жінки в суспільстві, широке визнання та сприйняття її характерних якостей, придатних для лідерства, спричинить збільшення жінок-лідерів у політичному житті України.

3. У процесі становлення політична опозиція в Україні пройшла декілька етапів і на кожному етапі ми виокремлюємо участь жінок-лідерок. Перший етап - кінець 80-х - початок 90-х pp. - зародження опозиції в сучасному розумінні цього слова. Жіноче лідерство тут не є яскраво представленим (можемо назвати, наприклад, Я.Стецько), а основною метою опозиції було здобуття незалежності України. Другий етап пов'язаний із легітимацією Комуністичної партії України, а також з посиленням впливу Соціалістичної партії України на чолі з лідером Олександром Морозом. Саме на цьому етапі маніфестує себе як опозиційного лідера Н. Вітренко. Третій етап пов'язаний із президентством Л.Кучми, в опозиції до якого перебували ліві сили, а в кінці 90-х pp. на початку наступного століття сформувалася і права опозиція. На цьому етапі жіноче опозиційне лідерство перш за все характеризується непарламентськими формами діяльності, основний акцент зміщується на вуличні форми діяльності, а також можна назвати такі риси: радикальність, жорсткість і непримиренність. Нині склався новий етап у становленні опозиції в Україні, який передбачає протиставлення по лінії «Президент-Прем'єр-міністр». У такому випадку, ми вважаємо, до опозиційних сил входять: Партія регіонів, Комуністична партія України, Соціалістична партія України, Прогресивно-Соціалістична партія.

У процесі політичної опозиції в Україні одними з впливових акторів виявилися жінки-лідери. їх роль у такому випадку визначається виявленням інтересів тих верств населення, які не представлені в органах влади, критикою існуючої системи влади, формуванням громадської думки. Серед таких лідерів української опозиції назвемо Н. Вітренко, Ю. Тимошенко, Р. Богатирьову, В. Семенюк, І. Богословську, Л. Григорович, А. Герман. Слід зазначити, що на кожному з даних етапів опозиція мала своїх лідерів, що є можливим лише за наявності демократичних цінностей і свобод. Таким чином, опозиційним лідером ми будемо вважати учасника політичного дійства, процесу, котрий намагається і спроможний консолідувати зусилля всіх, хто його оточує, й активно впливати на цей процес для досягнення висунутих ним визначених альтернативних програм.

4. Виокремлено типи та функції опозиційного лідерства, що зумовлюються суперечливістю тенденцій політичного житія України, процесом становлення української опозиції, непересічністю самих жінок-лідерів. За різноманітними критеріями виділяємо такі типи опозиційного жіночого лідера в Україні: за масштабами діяльності: загальнонаціональний, регіональний; за легітимністю політичного панування (типологія М.Вебера) ми виділили, що саме харизматичні риси є іманентно представлені в опозиційному жіночому лідерстві України; за ставленням до влади: конфронтаційно-опозиційний і конструктивно-опозиційний; за способом і методами досягнення поставлених цілей: політик-реформатор і політик-революціонер; за способом донесення своїх опозиційних ідей до населення виводимо популістський тип опозиційного жіночого лідера; за часом діяльності: «старі» та «нові» опозиціонери.

Зауважено, що важливим для розуміння ролі опозиційного жіночого лідера в політичному житті суспільства є виокремлення його функцій; оскільки опозиційне жіноче лідерство є збірним поняттям, то функції доцільно об'єднати в три блоки: жіночий, політичний, опозиційний. До функцій жінки-лідера зараховуємо перш за все інтегративну функцію і вираження множинності інтересів різноманітних груп жінок, функцію політичної соціалізації, функцію соціального й правового захисту, ідеологічну функцію. Варто зауважити, що саме цей блок функцій є слабо вираженим в опозиційному жіночому лідерстві сучасної України. Політичний лідер у будь-якому суспільстві покликаний виконувати певні функції об'єднувати суспільство навколо спільних ідей, створювати в суспільстві злагоду, консенсус, взаємопорозуміння. Функції політичного лідера, зазвичай, зводяться до своєчасного аудиту загальних потреб, чіткого формулювання цілей, взяття на себе відповідальності за їх здійснення, організацію мас на реалізацію політичних рішень. Це формальні функції, які характеризують соціальну роль лідера як суб'єкта політичного процесу. Основними завданнями опозиційного лідера є вираження інтересів спільноти людей або групи осіб за територіальною, професійною, етнічною та іншою приналежністю, інтереси якої не представлені у владі; критика влади й пропонування альтернативного бачення ситуації, вирішення тих проблем, які стоять перед суспільством; новаторська функція, комунікативна функція, мобілізація мас на реалізацію політичних цілей, функції соціального арбітражу й патронажу, селекція кваліфікованих кандидатів.

5. Особливе значення при визначенні ролі жінок у політичному процесі має опозиційне жіноче лідерство, яке визначає, наскільки суспільство є демократичним і правовим, наскільки жінка в політиці може реалізувати свої прагнення (особливо опозиційні). Роль жінки-лідера опозиції в політичному житті є важливою, оскільки вона своєю діяльністю може як мобілізувати суспільство на виконання важливих політичних завдань, так і призвести суспільство до конфлікту чи суперечностей. Важливою умовою успішної діяльності опозиції у вигляді суб'єкта політичного процесу є наявність лідера, який уособлює і персоніфікує її в масовій свідомості. Визначено характерні риси опозиційного лідерства в Україні, серед яких: перманентне протиставлення своєї опозиційної діяльності існуючій політичній владі; пропозиція альтернативних проектів, планів, стратегій щодо розвитку держави; діяльність опозиційного лідера в Україні не є законодавчо регламентованою, а отже, рано говорити про опозиційне лідерство як інститут політичної системи; опозиційні лідери є носіями різних політичних ідеологій і представниками різного політичного спектра в партійному житті України; формування оточення опозиційного лідерства через партійний механізм; опозиційні лідери демонструють у своїх програмах абсолютно протилежне ставлення до напрямів зовнішньої політики України; позитивне значення має фаховий рівень підготовки опозиційних лідерів, оскільки вони мають вищу освіту, наукові ступені та вчені звання. Українським опозиційним лідерам притаманна певна агресивність у політичній діяльності, інколи така агресивність переростає в небажання іти на компроміс. Статус опозиційного лідера зобов'язує, оскільки його ділові, політичні й особисті якості на видноті, оцінюються людьми й передбачають успіхи чи невдачі тієї справи, курсу, яким він слугує.