Трансформація політичного руху в масову політичну партію нового типу на прикладі NSDAP і PNF (порівняльний аналіз)

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ІВАНА ФРАНКА

УДК 329.18 (430: 450) "1919-1925"

Спеціальність 23.00.02 - політичні інститути та процеси

Львів - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник: кандидат філософських наук, доцент Поліщук Микола Васильович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри політології

Офіційні опоненти:

доктор політичних наук, професор Варзар Іван Михайлович, Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова,

професор кафедри політичних наук кандидат філософських наук, професор Кухта Борис Леонідович, Львівський інститут менеджменту, завідувач кафедри гуманітарних дисциплін

Захист відбудеться 10 квітня 2009 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д. 35.051 .17 Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська 1. ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розісланий "7" березня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради кандидат політичних наук О.М. Сорба

Анотації

Михальчишин Ю.А. Трансформація політичного руху в масову політичну партію нового типу на прикладі NSDAP і PNF (порівняльний аналіз). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.02 - політичні інститути та процеси. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2009.

У дисертації на підставі опрацювання широкого кола джерел і матеріалів досліджено проблему трансформації протестного соціально-політичного руху в масову антисистемну політичну партію нового типу на прикладі Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії (NSDAP) та Національної фашистської партії Італії (PNF) у період 1919-1925 та 1919-1922 рр. У роботі запропоновано авторську робочу модель транзиту дивергентних політичних феноменів, якими є рухи та партії, на підставі методів структурної конфліктології та системи якісних індикаторів інституалізації. Визначено основні характеристики ідеологічної бази й соціального складу націонал-соціалістичного та фашистського рухів, тенденції до зміни цих параметрів і їхнього впливу на конституювання NSDAP і PNF як антисистемних партій-рухів.

Ключові слова: соціально-політичний рух, протестний рух, антисистемна політична партія, масова партія нового типу, партія-рух, структурний конфлікт, інституалізація конфлікту, націонал-соціалізм, фашизм. політичний фашистський протестний

Михальчишин Ю.А. Трансформация политического движения в массовую политическую партию нового типа на примере NSDAP и PNF (сравнительный анализ). - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата политических наук по специальности 23.00.02 - политические институты и процессы. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко. - Львов, 2009.

В диссертации на основании широкого круга источников и материалов исследуется проблема трансформации протестного социально-политического движения в массовую антисистемную политическую партию нового типа на примере Национал-социалистической германской рабочей партии (NSDAP) и Национальной фашистской партии Италии (PNF) в период 1919-1925 и 1919-1922 гг. В работе предложена авторская рабочая модель транзита дивергентных политических феноменов, которыми являются движения и партии на основе методов структурной конфликтологии и системы качественных индикаторов институализации. Определены основные характеристики идеологической базы и социального состава национал-социалистического и фашистского движений, тенденции к изменению этих параметров и их влияния на конституирование NSDAP и PNF как антисистемных партий-движений.

Ключевые слова: социально-политическое движение, протестное движение, антисистемная политическая партия, массовая партия нового типа, партия-движение, структурный конфликт, институализация конфликта, национал-социализм, фашизм.

Mykhalchyshyn Y. A. Transformation of political movement into mass political party of the new type: the cases of NSDAP and PNF (comparative analysis). - Manuscript.

Thesis for the degree of candidate in the political science (speciality 23.00.02 - political institutes and processes). - Ivan Franko National University of Lviv, 2009.

The problem of transforming protest socio-political movement into mass anti-system political party belonging to the new type of anti-system parties is analysed in the thesis, involving the cases of National-Socialist German Worker's Party (NSDAP) and National Fascist Party of Italy (PNF), based on a wide range of sources and materials. The research focuses on institutional and structural developments within 1919 - 1925 and 1919 - 1922 time periods respectively. Original research model of transition process of movements into parties has been constructed, employing methods of structural conflict research and a system of qualitative institutionalization parameters. It has been suggested that protest political movements, facing serious ideological and organizational challenges from their rapidly increasing and heterogeneous membership, including national-socialism and fascism, appear to suffer from complex conflict embracing struggle for leadership in ideological and institutional dimensions. Among possible structural conflicts the following are selected for analysis: protest opportunists versus anti-system revolutionaries; movement leader versus local leaders; movement activists versus movement bureaucracy; central movement leadership versus movement parliamentary group; political movement leadership versus paramilitrary wing leadership; new regional leaders versus founding leaders; regional organizations versus central movement leadership; political wing of the movement versus paramilitary wing. It has been established that institualization of the above-mentioned dimensions of complex structural conflict, based on mutual compromise between its subjects, motivated by rescuing far-reaching mission of the protest movement, generates system environment for movement transformation.

During the process of ideological and organizational evolution of German national-socilaism and Italian fascism as protest movements, an innovational type of anti-system party emerged, featuring elements of a movement and a party simultaneously, defined as mass political pary institutionalized on the basis of a movement. This anti-system party is positioned as a mass popular movement with cadre leadership following an ideology resembling political religion in its totality. Essential connection between institualization of structural conflicts and institualization of anti-system parties has been established. Author's methodological set of qualitative institualization parameters includes: attitude towards power; higher leadership type; leadership organization type; strategical mission and instruments of power-conquest.

German national-socialism and Italian fascism originated, evolved and institutionalized into mass party-movements on the margin of respective political systems, dominated by the factor of regional social and political influences and developing into numerous varieties, correlating with local traditions. Thus in Italy fascism acquired republican orientation in Romagna, irredentist - in Trentino, syndicalist - in Emilia and monarchist - in the southern regions; likewise, in Germany national-socialism featured conservative trends in Bavaria, national-revolutionary - in Ruhr region, revolutionary-populist - in Schleswig etc. Unlike Italy, where fascism despite its varying orientations remained united, in Germany national-socialism actually split into two different branches (Bavarian and Northwestern) in 1925-1926, promoting conflicting ideological agenda.

Both NSDAP and PNF party programs were quite eclectical, ambigous and heterogeneous, yet national-socialist movement displayed greater degree of monism and dogmatism, while the ideological foundations of Italian fascism had undergone significant evolution from radical anti-capitalism and populist republicanism to moderate etatism and national corporativism. Both NSDAP and PNF as anti-system party-movements, directed at destroying political regimes via national mobilization and popular uprising or a revolution, followed subversive strategies, employing paramilitary terror as an external instrument of struggle and as internal means of organization building. Conflicting idenities of political and paramilitary wings led to transformation of the former into integrated party-armies alongside the institualization of structural conflicts.

It was common for the social composition of national-socialist and fascist protest movements that youth played most prominent role, alongside with provincial working-class and urban intellectuals, enabling rapid expansion into national parties.

Keywords: socio-political movement, protest movement, anti-system political party, mass new-type party, party-movement, structural conflict, conflict institualization, national-socialism, fascism.

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. В Україні внаслідок процесів національного відродження та боротьби за суверенітет 1989-1991 рр. сформувалася надзвичайно сприятлива атмосфера для нарощення динаміки розвитку суспільно-політичних рухів, зумовлена спалахом політичної активності в контексті демонтажу однопартійної системи.

Здобуття незалежності України 1991 р. відбувалося на фоні продовження "третьої хвилі" демократизації, яка розпочалась 1974 р. та триває досі і закономірно може змінитися періодом наростання антидемократичних тенденцій. Як відомо, одним із центральних та найпроблематичніших питань, що стоять сьогодні на порядку денному в українському політичному процесі є питання політичної реформи, покликаної подолати наростання кризових явищ у суспільному житті. Всебічне вивчення переваг та недоліків концептуальних проектів реформування передбачає врахування наявного історичного досвіду, із аналізом суспільно-політичного контексту трансформації суспільств в умовах довготривалої соціально-економічної та соціально-політичної кризи.

Існують певні паралелі у специфіці протікання суспільно-політичних процесів у сучасній Україні, Італії доби 1919-1922 рр. і Німеччині періоду 1919-1923 рр., а саме: різка поляризація суспільних груп за критерієм матеріальної забезпеченості; структурні негативні зміни в економічній системі із масовим безробіттям населення; дискредитація та деморалізація традиційних демократичних політичних партій. Однак, на відміну від Німеччини та Італії в Україні на цьому етапі історичного розвитку відсутня сильно структурована антисистемна опозиція, представлена не лише потужними націонал-патріотичними, а й ліворадикальними силами; до того ж, складна економічна ситуація в нашій державі дотепер не була спричинена наслідками глобальної економічної кризи. Прихід фашизму та націонал-соціалізму до влади реалізувався через застосування комплексу політичних технологій, які мають універсальний характер і володіють певним потенціалом навіть на сучасному етапі. Зокрема, йдеться про формування істотних протестних рухів, які за певних умов можуть трансформуватися в масові антисистемні партії, здатні підірвати демократичні інститути та існуючу систему влади загалом.

Сьогодні у межах політичної науки не існує єдиного методологічного підходу до аналізу механізму трансформації протестних політичних рухів у масові антисистемні політичні партії мобілізаційного типу, що ставлять за мету здійснення революційних перетворень у суспільстві. Актуальність теми для України підсилюється очевидною кризою процесів партійного будівництва та об'єктивною потребою реструктуризації партійної системи, яка може бути реалізована, зокрема, на основі еволюції організаційних форм нових соціально-політичних рухів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною планової тематики кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка в межах комплексної теми "Політичний процес в умовах трансформації: світовий досвід і Україна", номер державної реєстрації № 0108U008916.

Мета та завдання дослідження. Метою дослідження є аналіз процесу трансформації протестних соціально-політичних рухів у масові антисистемні політичні партії на прикладі німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму. Досягнення поставленої мети дослідження зумовлює потребу розв'язання низки таких завдань:

– побудувати теоретичну модель трансформації соціально-політичного руху в політичну партію в контексті інституалізації структурного конфлікту;

– з'ясувати умови виникнення та здійснити класифікацію структурних конфліктів у нових протестних соціально-політичних рухах у Німеччині та Італії досліджуваного періоду;

– охарактеризувати еволюцію націонал-соціалістичного та фашистського протестних рухів, їхню ідейно-світоглядну основу, соціальний склад і структурну будову;

– проаналізувати передумови виникнення структурного конфлікту в націонал-соціалістичному та фашистському рухах і вплив його інституалізації на трансформацію цих рухів;

– визначити особливості процесу інституалізації Націонал-соціалістичної робітничої німецької партії (NSDAP) та Національної фашистської партії Італії (PNF) як партій нового типу - партій-рухів (партій масової мобілізації).

Об'єкт дослідження - націонал-соціалістичний і фашистський соціально-політичні рухи та утворені на їхній основі масові політичні партії.

Предмет дослідження - трансформація націонал-соціалістичного і фашистського рухів у Націонал-соціалістичну німецьку робітничу партію та Національну фашистську партію Італії шляхом інституалізації структурного конфлікту.

Методи дослідження. Дослідження ґрунтується на використанні методів компаративного і структурно-функціонального аналізу, що дають змогу вивчити особливості поетапної трансформації соціально-політичних рухів, а також методів структурної конфліктології, які розкривають особливості транзиту політичних рухів у контексті інституалізації внутрішніх конфліктів. Метод порівняння, за допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання, дає змогу виявити кількісні та якісні характеристики досліджуваних явищ, відповідно класифікувавши їх. Важливу роль відіграли компоненти загальнонаукової методології, зокрема - системно-аналітичного підходу, зміст якого полягає у виявленні необхідного та достатнього набору характеристик, що відрізняють не лише досліджуваний об'єкт загалом, а й окремі його компоненти та складові. У роботі знайшли застосування методи емпіричного опису, класифікації та теоретичного узагальнення, принцип історизму з орієнтацією на конкретно-історичний підхід, а також загальнологічні прийоми й методи, зокрема аналіз та синтез, аналогія й моделювання.

Наукова новизна дисертаційної роботи визначається насамперед вибором предмета дослідження та постановкою проблеми трансформації соціально-політичного руху в політичну партію у конфліктному аспекті, який досі не отримав систематичного висвітлення в політичній науці.

Отримано такі науково-обґрунтовані результати:

– вперше застосовано та апробовано методологічний апарат структурного аналізу соціальних конфліктів для дослідження процесів трансформації протестних суспільно-політичних рухів у політичні партії;

– на підставі аналізу організаційної та світоглядної еволюції NSDAP і PNF продемонстровано наявність безпосередньої кореляції між інституалізацією структурного конфлікту в протестному політичному русі та інституалізацією антисистемної політичної партії, що дає змогу говорити про врегулювання структурного конфлікту як фактор інституалізації;

– запропоновано авторську модель дослідження процесу транзиту протестних соціально-політичних рухів на підставі визначення ролі конфлікту організаційної структури та світоглядно-ідеологічного конфлікту в процесі інституалізації партій нового типу;

– визначено тип масових політичних партій, утворених на основі протестних соціально-політичних рухів, запроваджено авторське поняття партії-руху та визначено її сутнісні індикатори (ставлення до влади, тип вищого керівництва, тип організації керівництва, стратегічну місію та інструмент боротьби); партія-рух може бути визначена як масова політична партія, що інституалізується на основі масового політичного руху, зберігаючи з ним генетичний зв'язок за набором структурно-типологічних індикаторів, яка надалі позиціонується як масовий народний рух з кадровою верхівкою;

– з'ясовано реальну структуру соціальної бази націонал-соціалістичного та фашистського рухів з виокремленням домінуючої ролі молоді як опірної групи; розкрито мобілізаційний потенціал та передумови впливу надкласового характеру соціальної бази на формування загальнонаціональних політичних партій нового типу;

– розкрито діалектичну обумовленість взаємозв'язку структурно-організаційних та ідейно-світоглядових чинників ґенези структурного конфлікту в націонал-соціалістичному та фашистському рухах;

– відтворено цілісну картину організаційної трансформації націонал-соціалізму та фашизму в досліджуваний період на основі аналізу їх політичної діяльності та розвитку організаційної структури; показано вагому роль NSDAP і PNF у формуванні структур антисистемної опозиції в суспільно-політичному житті Німеччини та Італії.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення дисертації полягає в тому, що концепцію та зібраний під час дослідження фактичний матеріал можна використати в теоретико-методологічному ключі для подальшого вивчення проблем еволюції антисистемних масових партій нового типу та перспектив розвитку протестних рухів. Теоретичні узагальнення та висновки роботи можна використовувати для підготовки наукових праць, написання монографій, створення навчальних посібників і розроблення спецкурсів з теорії політичних партій і партійних систем. Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його положення можуть стати основою для інформаційно-аналітичних напрацювань і управлінсько-організаційних рішень у практичній політичній діяльності, що пов'язана з функціонуванням політичних рухів і партій.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження було апробовано на таких заходах: двох звітних наукових конференціях філософського факультету Львівського національного університету імені Івана Франка (Львів, лютий 2006 р., лютий 2007 р.); всеукраїнській науково-практичній конференції "Проблеми та перспективи викладання політології у вищій школі" (Львів, 15-16 травня 2006), всеукраїнській науково-практичній конференції "Політична наука в Україні: стан та перспективи" (Львів, 10-11 травня 2007 р.); міжрегіональній конференції "Політичний процес у сучасній Україні: регіональний вимір" (Львів, 26 травня 2007 р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано 5 статей у наукових фахових виданнях, затверджених переліком ВАК України.

Структура роботи зумовлена метою, завданнями, об'єктом і предметом дослідження, а також обраною теоретико-методологічною базою. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел і літератури. Обсяг основного тексту дисертації становить 195 сторінок, список використаних джерел і літератури налічує 235 позицій.

Основний зміст

У "Вступі" обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету та завдання дослідження, сформульовано його об'єкт і предмет, охарактеризовано стан дослідження проблеми, подано теоретико-методологічні основи дисертаційної роботи, сформульовано її наукову новизну, теоретичне і практичне значення, а також висвітлено апробацію результатів дисертації.

У першому розділі "Теоретико-методологічні засади дослідження", що складається з трьох підрозділів, розглянуто концептуальні основи та джерельну базу аналізу процесу трансформації соціально-політичних рухів у політичні партії. Подано основні підходи до визначення соціально-політичних рухів та їхньої типології, а також проаналізовано роль структурного конфлікту як фактора трансформації протестних рухів в антисистемні політичні партії в контексті обґрунтування авторської моделі транзиту.

У підрозділі 1.1. - "Джерела та історіографія проблеми" - встановлено, що джерельну базу цього дослідження становлять, передусім, опубліковані оригінальні матеріали історії націонал-соціалістичного та фашистського рухів, представлені партійною періодикою, брошурами, збірками програмових документів, агітаційно-пропагандистською та апологетичною літературою. Іншу групу джерел становлять спеціалізовані дослідження, предметом яких є історія виникнення та діяльності націонал-соціалістичного та фашистського рухів, трансформованих у відповідні партії, в контексті вивчення їхньої соціальної, організаційної та управлінської структури, ідеології та світогляду, електоральних результатів тощо. Як першоджерела для аналізу трансформації протестного фашистського руху в Італії в антисистемну політичну партію використано програмово-ідеологічну працю Б. Муссоліні "Доктрина фашизму", яка була написана у співавторстві з Дж. Джентіле, повне видання статей і промов Б. Муссоліні періоду 1919-1924 рр., програму, статутні документи та періодичні видання Національної фашистської партії Італії, спогади та праці діячів фашистського руху Дж. Ачербо, Дж. Джуріаті, Р. Фаріначчі, І. Бальбо та М. Сарфатті. Аналогічно, першоджерелами для вивчення процесу транзиту націонал-соціалістичного руху в Німеччині є програмово-методологічна праця А. Гітлера "Моя боротьба", програмні документи та періодичні видання Націонал-соціалістичної німецької робітничої партії, спогади впливових діячів націонал-соціалізму О. Штрассера, Е. Рьома та А. Кребса.

Інституційний аспект трансформації протестного фашистcького руху на загальнонаціональному рівні проаналізовано в монографіях Е. Джентіле, Р. Лаццеро, А. Літтелтона, тоді як для аналізу регіонального виміру еволюції фашистського руху в партію важливою групою джерел є дослідження Р. Кавандоллі, М. Ваіні, К. Сільвестрі, А. Кардоза, А. Келікіан, М. Сноудена, П. Корнера, Р. Кантагаллі, М. Фаббро та Ф. Демерса, присвячені, відповідно, діяльності PNF та "сквадризму" в Реджіо-Емілії, Мантуї, Болоньї, Брешії, Тоскані, Феррарі, Флоренції та Фріулі.

Регіонально-географічному зрізу організаційного зростання націонал-соціалістичного руху присвячені монографії Д. Грілла, В. Бьонке, В. Аллена та Р. Кошара (розглядають, відповідно, еволюцію NSDAP на території Бадену, Рурської області та Марбургу), і комплексні дослідження специфічної ролі Мюнхена як організаційного, ідеологічного та політичного центру націонал-соціалізму. Інституційному виміру трансформації націонал-соціалістичного руху в партію присвячені комплексні монографії В. Мазера, К. Петцольда, Д. Орлова, М. Бросцата, М. Лонгеріха та С. Рейхардта.

За наявності достатньої джерельної бази та великої кількості спеціалізованих фахових досліджень можна все ж констатувати, що проблема трансформації націонал-соціалістичного та фашистського рухів у масові антисистемні партії вивчена недостатньо.

У підрозділі 1.2. - "Соціально-політичні рухи та структурний конфлікт як фактор їхньої трансформації" - розкрито особливості соціально-політичних рухів як агентів політичного процесу та роль структурного конфлікту в механізмі набуття рухами відмінних структурно-організаційних форм. Соціально-політичні рухи як форма спільного прагнення людей до реалізації загальної політичної мети відрізняються від політичних партій за низкою параметрів, зокрема спрямованістю на розв'язання конкретної політичної проблеми, еклектичністю ідейно-програмових засад, гетегоренною соціальною базою тощо. Перетворення суспільно-політичних рухів у політичні партії зумовлено потребою боротьби за владу. Проаналізовані теоретичні підходи дають змогу дослідити найважливіші аспекти трансформації соціально-політичного руху, проте механізми окремих далекосяжних структурних змін, зокрема перетворення в повноцінну політичну партію, залишаються великою мірою недослідженими. Передусім, це стосується окремих специфічних типів політичних партій, таких як антисистемні, що, за робочою гіпотезою, генетично пов'язані з протестними рухами. У контексті цього дослідження запропоновано розглядати трансформацію протестних націонал-соціалістичного та фашистського рухів у межах структурного конфлікту, що виникає в процесі їхньої діяльності.

Враховуючи структурування конфліктів за ролями, групами та секторами, з одного боку, і статусом суб'єктів конфлікту (супротивники одного рангу, супротивники у відносинах підпорядкування, супротивники в статусі цілого й частини), суперечності в досліджуваних рухах запропоновано поділяти на конфлікт протестних опортуністів і антисистемних революціонерів, конфлікт лідера руху та місцевих лідерів, конфлікт активістів з бюрократією руху, конфлікт центрального апарату та парламентської фракції, конфлікт політичного керівництва руху та керівництва воєнізованого крила, конфлікт засновників руху з новим регіональним лідером, конфлікт між регіональними організаціями, конфлікт центрального апарату та регіональних організацій, конфлікт політичного крила руху та воєнізованого крила.

Встановлено, що у процесі врегулювання та розв'язання вищеперелічених конфліктів, зокрема на етапі їх інституалізації в ході евристичного компромісного пошуку суб'єктами конфлікту, мотивованих зберегти місію політичного руху при зміні зовнішніх параметрів, формуються загальносистемні передумови трансформації руху.

У підрозділі 1.3. -"Інституалізація структурного конфлікту та інституалізація політичної партії нового типу" - визначено, що німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм у процесі організаційної та ідейної еволюції сформували інноваційну в історичному контексті пост-революційних змін антисистемну партію нового типу, що поєднувала ознаки масового протестного руху та політичної партії. Типологічну приналежність такої партії можна визначити через запровадження поняття "партія-рух". Партія-рух характеризується як масова політична партія, що інституалізується на основі масового політичного руху, зберігаючи з ним генетичний зв'язок за набором структурно-типологічних індикаторів, яка надалі позиціонується як масовий народний рух з кадровою верхівкою. Зазначено, що ідеологія партії нового типу будується за конструктивним типом політичної релігії - системи переконань, міфів, ритуалів і символів, що сакралізують політичне поле і задають його тотальний характер. Окремі організаційні форми, успадковані від масового руху, стають важливими індикаторами партії-руху, що диференціюють її стосовно традиційно інституалізованих політичних партій. У структурі авторської методологічної схеми якісних індикаторів проаналізовано такі параметри: ставлення до влади, тип вищого керівництва, тип організації керівництва, стратегічна місія та інструмент боротьби; встановлено специфічні особливості зміни індикаторів під час транзиту організаційних та світоглядних форм політичних суб'єктів.

У другому розділі "Еволюція німецького націонал-соціалізму від протестного руху до антисистемної партії" розглянуто особливості конфліктогенного транзиту націонал-соціалістичного протестного руху в Німеччині від локального і субрегіонального феномену до загальнонаціональної масової партії-руху, висвітлено поступальний розвиток організаційної структури, соціальної бази та програмно-ідеологічних засад NSDAP як факторів трансформації.

У підрозділі 2.1. - "Зародження націонал-соціалістичного руху, причини та наслідки невдачі путчистської стратегії" - охарактеризовано розвиток NSDAP на ранньому етапі еволюції (1920-1921), у період, коли націонал-соціалістичний рух подолав виклики первісної конфліктної боротьби за лідерство, яку виграв А. Гітлер, очоливши NSDAP із правом одноосібного прийняття рішень. Встановлено, що в період 1921-1922 рр. рух здійснив територіальне проникнення в межах Баварії, поглинувши нюрнберзьку організацію Німецько-соціалістичної партії, та розпочав створення організаційної мережі на території Північної Німеччини. Провал збройного путчу Гітлера-Людендорфа позначив вирішальний момент еволюції націонал-соціалістичного руху, який упродовж 1923 р. розвивався шляхом форсованої мілітаризації, що спричинило домінування воєнізованого крила руху над політичним. Логіка підривної путчистської стратегії визначала контекст організаційної та світоглядової розбудови структур NSDAP, підпорядковуючи інтереси протестного руху інтересам інституцій, середовищ і персоналій, які виступали донорами кадрових, матеріальних і організаційних ресурсів для націонал-соціалістичних парамілітарних формувань. У той час було започатковано протиставлення парамілітарного крила націонал-соціалістичного руху політичному проводу NSDAP, що створило надзвичайно серйозний предмет конфліктної взаємодії, поглиблений суперечністю між революційно-повстанською та легалістично-парламентською парадигмами боротьби за владу.

У підрозділі 2.2. - "Організаційно-світоглядний структурний конфлікт у націонал-соціалістичному русі та кристалізація соціальної бази NSDAP в процесі трансформації руху в партію"- визначено фактори конфліктного розвитку націонал-соціалізму, які форсовано зумовили його транзит у новий формат антисистемної політичної партії. Арґументовано, що зміна стратегічної місії руху з повалення існуючого політичного режиму на зміну існуючої соціально-політичної системи альтернативною системою відбувалася в латентному режимі. Наявність глобальної антисистемної місії в стратегії NSDAP можна констатувати лише в період після 1925-1926 рр., коли відбулася повторна легалізація партії та територіальна дифузія організаційної мережі в північно-західній Німеччині. Ставлення націонал-соціалістичного руху до проблеми позиціонування стосовно системи владних відносин змінювалось із стратегії тиску на владу до ідеї завоювання влади впродовж 1922-1923 рр., коли мілітаризація націонал-соціалістичного руху досягла межі, придатної для здійснення силового перевороту. Інструментом боротьби за владу в контексті формування загальнонаціонального масового революційного руху з кадровою верхівкою в період 1921-1922 рр. виступали штурмові загони SA, які були структуровані краще за власне осередки NSDAP і репрезентували воєнізоване крило націонал-соціалістичного руху. Доведено, що мілітаризація націонал-соціалізму, пов'язана з підривною путчистською стратегією і впливом збройних сил, спричинила організаційне відокремлення штурмових загонів від політичного проводу NSDAP й антагонізувала керівництво воєнізованого крила та політичний провід руху. Трансформація SA із воєнізованого крила в припартійну армію завершилась у період 1926-1927 рр., коли було зафіксовано статусно-ієрархічні відносини між керівниками партійних організацій і командирами штурмових загонів. Аналіз процесу нарощення мережі партійних осередків NSDAP дає змогу стверджувати про наявність ознак територіального проникнення в процесі інституалізації партії. У період до 1923 р. територіальне проникнення Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини здійснювалось з мюнхенського партійного центру переважно в південних регіонах Німеччини, проте починаючи від 1925 р., мало місце інтенсивне проникнення в північно-західні області. Водночас, стратегія партійного будівництва, що була реалізована групою Г. Штрассера в північній, західній та східній Німеччині, засновувалась на методах територіальної дифузії та поглинання споріднених радикалізованих націоналістичних і антикапіталістичних середовищ. Отже, загалом можна констатувати завершення процесу зміни якісних індикаторів трансформації націонал-соціалістичного протестного руху в масову антисистемну політичну партію нового типу після інституалізації структурного конфлікту в період 1925-1928 рр.

У третьому розділі "Побудова антисистемної політичної партії на основі протестного фашистського руху в Італії" визначено особливості трансформації фашизму з соціально-політичного руху протестного характеру в загальнодержавну масову партію-рух під впливом структурних конфліктів, охарактеризовано зміни організаційної структури, соціальної бази та ідеологічних засад як факторів транзиту.

У підрозділі 3.1. - "Утворення фашистського руху та силовий підрив ним легітимності політичної системи" - розглянуто ґенезу суспільно-політичного фашистського руху у форматі протестної діяльності. Зазначено, що на етапі зародження в березні - листопаді 1919 р. фашистський рух під неформалізованим лідерством Б. Муссоліні орієнтувався на участь у парламентських виборах під футуристично-популістськими гаслами, реально діючи в кількох містах Північної Італії. Запровадивши елементи підривної стратегії через формування воєнізованих структур, фашистський рух реалізував принцип територіальної дифузії в організаційному розвитку та наростив потужну членську базу в регіонах Італії, перетворившись на загальнонаціональний феномен. Використання політично мотивованого силового чинника в умовах соціально-економічної дестабілізації для боротьби проти лівого екстремізму та страйкового руху сприяло посиленню популярності фашизму серед широких верств населення, а також забезпечувало фінансовими ресурсами. Для цього етапу розвитку характерна диференціація фашистського руху на "міський" або ж "урбаністичний", та "аграрний" фашизм, пов'язана з відмінностями в соціально-класовій структурі міського та сільського населення Італії. Частково саме ця диференціація спричинила еволюцію гетерогенних ідейно-програмових засад руху, що відмовився від футуризму, антикапіталізму та агресивної республіканської платформи на користь націонал-етатизму та націонал-синдикалізму. Успіх на парламентських виборах у травні 1921 р., пов'язаний з участю в проурядовому блоці праволіберальних партій, спричинив парламентаризацію та тимчасову демілітаризацію фашистського руху. Сформувавши парламентську фракцію та спираючись на потенціал воєнізованих формувань, італійський фашизм став вагомим чинником стабілізації соціально-політичних процесів у державі.

У підрозділі 3.2. - "Криза фашистського руху внаслідок структурного конфлікту та його інституалізація шляхом перебудови в політичну партію" - розкрито глибинну кризу фашистського руху в період другої половини 1921 - початку 1922 рр., що поставила політичне керівництво перед альтернативою дезінтеграції фашизму як загальнонаціонального політичного феномену в разі відсутності глобальної реформаційної стратегії. Конфлікт між політичним і воєнізованим крилом руху, спричинений тимчасовою відмовою від методів політичного терору влітку 1921 р., переріс у протистояння між лідером руху Б. Муссоліні та його міланським оточенням і новими регіональними лідерами: І. Бальбо, Д. Гранді, Р. Фаріначчі. Відповідно, на цьому ґрунті виник конфлікт між центральним апаратом керівництва руху та регіональними організаціями, що в підсумку призвело до ескалації комплексного структурного конфлікту в русі, поглибленого ідеологічними розбіжностями. Інституалізація конфлікту на основі міжгрупового та міжособистісного компромісу представників міланського центру руху та лідерів регіональних організацій "аграрного" фашизму відбулася в процесі переформатування фашистського руху в політичну партію в листопаді 1921 р. на підставі компромісної платформи.

Висновки

У "Висновках" дисертації подано загальні підсумки дослідження відповідно до визначених мети та завдань.

Встановлено, що проблема дослідження механізмів трансформації протестних соціально-політичних рухів у контексті інституалізації антисистемних політичних партій, які ставлять за мету ліквідацію існуючого політичного режиму революційним шляхом, у політичній науці залишається недостатньо вивченою. Аналіз наявного історичного досвіду функціонування та еволюції найтиповіших політичних феноменів антисистемного спрямування дає змогу обґрунтувати адекватність теоретичної моделі інституалізації в контексті ілюстративно-аргументаційного фактологічного матеріалу. Дослідження базувалось на наступній гіпотезі: внаслідок революційного підйому та латентної громадянської війни в умовах стабілізації партійної системи екстремального плюралізму в Німеччині та Італії у 1919-1925 рр. відбувалось інституційне оформлення антисистемних політичних партій нового типу, представлених Націонал-соціалістичною партією Німеччини (NSDAP) та Національною фашистською партією Італії (PNF). Підтверджено, що ґенеза цих політичних партій була нерозривно пов'язана з ефективним функціонуванням масових протестних націонал-соціалістичного та фашистського рухів, відтак, трансформувавшись у партійні суб'єкти, вони зберегли окремі характерні ознаки політичних рухів, набувши при цьому низку якісно нових характеристик. Останнє дає змогу говорити про доцільність запровадження поняття "партія-рух" для адекватного опису об'єкта дослідження.

Доведено, що процес трансформації протестного руху в антисистемну політичну партію нового типу передбачає подолання внутрішніх структурних конфліктів, які виникають у процесі еволюції організаційної структури та ідеологічно-світоглядної бази руху. До того ж, вивчення процесу становлення соціально-політичних рухів, які стали об'єктом цього дослідження, дає підстави припускати наявність загальної кореляції між інституалізацією структурного конфлікту та інституалізацією політичних партій антисистемного типу як незалежними змінними величинами.

Німецький націонал-соціалізм та італійський фашизм слід віднести до протестних суспільно-політичних рухів, що зародилися та інституалізувалися в масові антисистемні політичні партії нового типу на периферії політичної системи з домінуванням чинника регіоналізації. В Італії фашистський рух корелював із регіональними особливостями традиційних суспільно-політичних рухів, відтак набуваючи специфічної республіканської орієнтації в провінції Романья, іредентистської - в провінції Трентіно, синдикалістської - в Емілії, монархічної - в південних областях країни. Націонал-соціалістичний рух у Німеччині отримав специфічну охоронницько-консервативну орієнтацію в Баварії, націонал-революційну - в Рурському промисловому районі, нігілістсько-народницьку - в Шлезвіг-Гольштайні тощо. На відміну від Італії, де фашистський рух, попри регіональну специфіку, залишався однорідним, у Німеччині в 1925-1926 рр. націонал-соціалістичний рух фактично поділився на баварський та північно-західний напрями.

Ґенеза структурного конфлікту в націонал-соціалістичному та фашистському рухах зумовлена об'єктивними факторами - вичерпанням ресурсів протестної мобілізації, неадекватністю організаційно-управлінської структури викликам масовості членсько-активістської бази, суперечностями між парадигмами діяльності протестних опортуністів та антисистемних революціонерів, еклектичністю програмно-теоретичних засад, що об'єднали гетерогенні протестні середовища. Накопичення конфліктогенного потенціалу та взаємна антагонізація різних груп лідерів і активістів за ієрархічно-організаційною, галузево-функціональною, ідейно-світоглядною, ментально-психологічною та територіально-географічною ознаками ставили протестні рухи та їхнє керівництво перед альтернативами дезінтеграції або трансформуванням формату діяльності. Конфлікт розгорнувся в процесі конкуренції харизматичних протолідерів через суперечності в питаннях вироблення політичної тактики й стратегії. Його предметом стала боротьба за пріоритет між різними групами та організаційно-управлінськими ланками керівних структур у контексті протистояння антагоністичних парламентсько-легалістичної та парамілітарно-повстанської парадигм потенційного приходу до влади. У світоглядно-ідеологічному аспекті предметом структурного конфлікту стала альтернатива між догматизацією програмно-ідеологічних засад і їхньою перманентно-креативною адаптацією.

Динаміка комплексного структурного конфлікту в протестному фашистському русі досягла апогею в період серпня - листопада 1921 р., коли загострилось антагоністичне протистояння, що складалось із суми конфліктів, до яких можна зарахувати конфлікт лідера руху Б. Муссоліні та місцевих лідерів, конфлікт політичного керівництва руху та керівництва воєнізованого крила, конфлікт політичного крила руху та воєнізованого крила загалом, конфлікт центрального апарату та регіональних організацій. Загальносистемним контекстом конфліктної ситуації виступав ментально-методологічний конфлікт між протестними опортуністами (Б. Муссоліні та його міланське оточення) та антисистемними революціонерами (Д. Гранді, І. Бальбо). Інституалізацію конфлікту було здійснено через досягнення компромісу стосовно зміни організаційно-правового формату діяльності під час проведення установчого з'їзду Національної фашистської партії Італії в Римі 7-11 листопада 1921 р.

Динаміка комплексного структурного конфлікту в протестному націонал-соціалістичному русі досягла апогею в період січня-лютого 1926 р., коли загострилась боротьба за консолідацію вождистської влади в русі. Сума конфліктів, що складали антагоністичне протистояння, загалом була меншою, аніж кількість конфліктних вимірів у випадку італійського фашизму. До наявних конфліктів слід зарахувати: конфлікт лідера руху А. Гітлера та місцевих лідерів братів Г. і О. Штрассерів, конфлікт центрального апарату та регіональних організацій, конфлікт центрального апарату та парламентської фракції. На відміну від італійського досвіду, конфлікт між політичним і воєнізованим крилом руху, що розпочався в націонал-соціалістичному русі внаслідок провалу путчу 8-9 листопада 1923 р. та відходу Е. Рьома 1925 р., був латентним, а не відкритим, відтак не став частиною загальносистемного структурного конфлікту 1925-1926 рр., а набув пролонгованого статусу, артикулюючись лише у 1930-1931 рр. Загальносистемним контекстом конфліктної ситуації виступав організаційно-методологічний конфлікт між засновниками руху (А. Гітлером і його мюнхенським оточенням) та новими регіональними лідерами (Г. Штрассер, О. Штрассер і група керівників обласних партійних організацій Північно-Західної Німеччини).

Інституалізацію структурного конфлікту в націонал-соціалістичному та фашистському рухах побудовано на компромісі з приводу визнання неадекватності внутрішньої революційної місії зовнішнім протестним організаційним формам та потребі створити політичну організацію нового типу. Такою організацією стала антисистемна партія-рух.

Еклектичність, амбівалентність і гетерогенність програмово-ідеологічних засад була однаковою мірою притаманна націонал-соціалістичному та фашистському протестним рухам. Оголошення партійної програми NSDAP "незмінною" рішенням вищого статутного органу партії 22 травня 1926 р. мало квазі-релігійний характер і об'єктивно демонструвало раціоналізовано-сакральний вимір буття політичного феномену як заперечення духовних реалій модерну. На відміну від націонал-соціалістичного руху, якому в питаннях визначення програмно-ідеологічних засад був одразу притаманний ригористичний редукціонізм, методологічний монізм і радикалізований догматизм, італійський фашизм здійснив доволі серйозну програмно-ідеологічну еволюцію за короткий період часу (1919-1921). Революційно-синдикалістська парадигма, посилена антикапіталістичною та антиклерикальною риторикою з елементами великодержавного націоналізму і демократичного республіканського соціалізму, зазнала суттєвої трансформації й усунення радикальних положень. У 1920-1921 рр. можна констатувати поступовий перехід фашизму на платформу підтримки націонал-етатистських охоронницьких цінностей та ідей регульованого корпоративного державного капіталізму. Також слід зазначити конституювання в цей період націонал-монархістського крила фашистського руху, особливо успішного в південних регіонах Італії. В італійському фашизмі, попри ідеологічні дискусії та існування опозиційно зорієнтованого, стосовно платформи Б. Муссоліні, угрупування в другій половині 1921 р. - на початку 1922 р., можна констатувати відсутність спроб розробити альтернативний комплекс програмово-ідеологічних засад у протиставленні до генеральної лінії. Це відрізняло італійський фашистський рух від німецького націонал-соціалізму, де в період 1925-1926 рр. групою, зорієнтованою на братів Штрассерів, були згенеровані реальні ідейно-теоретичні розробки, покликані замінити програму NSDAP, відому як "25 пунктів". На додачу до ідей етнічно-расової однорідності, революційної соціальної справедливості, етатизму, великодержавного німецького націоналізму, альтернативна програма NSDAP містила низку дієвих антикапіталістичних положень, метою яких було задати націонал-революційний вектор діяльності партії.

Організаційно-методичною формою політичної боротьби, застосованою націонал-соціалістичним і фашистським протестними рухами, став масовий народний воєнізований рух, що використовував у своїй практиці політичний інструменталізований терор. Різновидами світоглядно та функціонально мотивованого політичного терору слід вважати локалізований індивідуальний терор, дисперсно-масовий вуличний терор і масовий ненасильницький терор.

Кадровий склад керівництва фашистського протестного руху в період 1919-1920 рр. сформувався на основі ядра вихідців із Соціалістичної партії, діячів футуризму, активістів синдикалістських профспілок і ветеранів спецпідрозділів. Можна стверджувати наявність у великої групи керівного активу попереднього досвіду успішної громадсько-політичної діяльності. У період 1920-1921 рр. до зазначених категорій долучились представники гуманітарної та технічної інтелігенції, а також нове середовище лідерів фашистських парамілітарних формувань, які стали окремим центром впливу в середині 1921 р.

Кадровий склад керівництва націонал-соціалістичного руху в період 1919-1922 рр. формувався з демобілізованих представників сержантського складу збройних сил, гуманітарної інтелігенції та дрібних підприємців. Важливу роль у формуванні кадрового потенціалу NSDAP відіграли контакти з середовищем лідерів нелегальних "добровольчих корпусів" Г. Ерхардтом і Г. Россбахом. Тенденція до мілітаризації націонал-соціалістичного руху спричинила домінуючу роль генерала Е. Фон Людендорфа та капітана Е. Рьома в період травня - листопада 1923 р. Відсутність попереднього досвіду громадсько-політичної діяльності керівництва NSDAP, з нашого погляду, спричинила нігілістичне ставлення до електоральних процедур та змагального політичного процесу в умовах пост-революційної кризи.

Визначаючи антисистемні партії-рухи як масові народні рухи з кадровою верхівкою та враховуючи виявлені в цьому дослідженні особливості персонально-кадрового складу керівництва NSDAP і PNF, можна зробити висновок про наявність в структурі їхньої політичної місії функції генерування контреліти. Займаючи симетрично антагоністичну позицію стосовно ліберально-консервативної та марксистсько-революційної політичної парадигми, націонал-соціалістичний та фашистський рухи в досліджуваний період запропонували суспільству альтернативні механізми соціальної мобільності. Виходячи з ідейно-світоглядних засад німецького націонал-соціалізму та італійського фашизму, для яких була спільною ідея органічної солідарної народної спільноти, та їхньої суспільно-політичної практики, заснованої на ідеї загальнонаціональної революції, можна відзначити специфічну діалектику егалітаризму та популізму як метафізичну основу антисистемної політичної боротьби.

Спільною тенденцією еволюції структури соціального складу NSDAP і PNF було домінування молоді над іншими віковими категоріями та майже однакова частка робітників у розрізі станово-професійного поділу членства. І для італійського фашизму, і для німецького націонал-соціалізму значною проблемою було рекрутування членства в середовищі міського пролетаріату, однак робітничий клас у провінції став надійним і важливим джерелом поповнення для обох рухів. Урбанізовано-індустріальне середовище накладало специфічний відбиток на фашизм і націонал-соціалізм, спричинивши утворення диференційованих внутрішньопартійних угруповань в майбутньому. Загалом класово-детермінована природа німецького націонал-соціалізму була не така чітка, як дуалістична класова природа італійського фашизму, що спирався на принципово відмінні соціальні групи в урбанізованих та аграрних регіонах. Обидва рухи відзначалися спершу недостатньою, а згодом непропорційно високою часткою представництва населення сільської місцевості, що й стало фактором стрімкого зростання кількості їхнього членства. І великі підприємці, і середні, були загалом недостатньо широко представлені в соціальному складі фашизму та націонал-соціалізму етапу ґенези та інституалізації. Надкласовий, народний характер NSDAP і PNF, що виявився у пізніші періоди їхньої діяльності, було потенційно закладено під час формування ядра партійної бази у досліджуваний період.

Стратегію Націонал-соціалістичної робітничої німецької партії в період 1919-1923 рр. можна охарактеризувати як підривну антипарламентську з превалюванням путчистського шляху повалення існуючого режиму задля здійснення національної революції. Після провалу путчу, в листопаді 1923 р., політичну стратегію NSDAP можна в загальних рисах визначити як змішану, з поєднанням змагальницької та підривної з переважанням змагальницької стратегії в період 1924-1928 рр. Натомість, стратегія італійського фашизму в період 1919-1921 рр. характеризується як протестна змішана з переважанням змагальницької, що зумовлено реалістичною ймовірністю формування парламентської фракції. Від 1920 р. починається широкомасштабне формування парамілітарних структур, які самостійно задавали вектор трансформації стратегії руху в бік підривної, що спричинило домінування елементів путчистської підривної стратегії з початку 1922 р.