Політико-правові засади етнонаціональної політики постсоціалістичних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

УДК 323.1

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук

Політико-правові засади етнонаціональної політики постсоціалістичних країн

Спеціальність 23.00.05 - етнополітологія та етнодержавознавство

Вітман Костянтин Миколайович

Київ 2008

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Проблема регулювання етнонаціональних відносин посідає важливе місце у структурі державної політики більшості країн сучасного світу. Особливо вона актуальна для постсоціалістичних і пострадянських держав. Адже не останню роль у тому, що Радянський Союз зник з геополітичної мапи, відіграла неадекватна модель етнонаціональної політики, яка виявилася неспроможною відповісти на виклики часу. Тенденція здобуття незалежності на хвилі самовизначення була характерна не лише для пострадянських союзних утворень, національні еліти країн постсоціалістичного табору також шукали шляхів виходу з-під впливу СРСР. В результаті і ті, й інші успадкували низку найскладніших етнополітичних проблем, які гостро постали вже у перші роки незалежності в 90-х роках. Зазвичай етнополітичні суперечності накладалися на типові проблеми перехідного періоду - економічні кризи, рецидиви впровадження демократичних реформ, соціальний колапс, корупцію, непристосованість державного апарату для адекватного реагування на етнонаціональні виклики. Кожна країна постала перед необхідністю самостійно, без вказівок із центру вирішувати етнонаціональні проблеми. Міжетнічні суперечності відрізнялися залежно від регіону та етнічного складу населення. Для балтійських країн це була загрозливо низька частка титульного етносу, надмірний вплив російської меншини. Така ж проблема стояла перед деякими азійськими країнами пострадянського простору. Однак обидва регіони пішли різними шляхами вирішення подібних етнонаціональних проблем.

Незважаючи на принципову відмінність етнонаціональної ситуації, деякі країни намагалися для формування своїх моделей етнонаціональної політики використати основоположний політичний документ - концепцію етнонаціональної політики. Такі політичні документи на пострадянському просторі виникали як спроби комплексно підійти до вироблення етнонаціональної політики держави за допомогою політичного механізму, який потребує обов'язкового втілення в подальших правових документах. Але це не завжди означало остаточне вирішення етнонаціональних проблем. У більшості цих країн концепції так і залишилися політичними документами, що мали більше декларативно-політичне навантаження, ніж конкретний правовий зміст.

З огляду на це у політичній науці виникла нагальна потреба виокремлення і типологізації моделей етнонаціональної політики постсоціалістичних країн. У даному дослідженні поняття “моделі етнонаціональної політики” вводиться для системного аналізу особливостей етнонаціональної політики досліджуваних країн. Виокремлення цих особливостей дає можливість прослідкувати еволюцію етнонаціональної політики кожної країни, а також провести їх порівняльний аналіз. Під моделлю етнонаціональної політики розуміється увесь комплекс структурних зв'язків тієї етнонаціольної політики, що проводиться державою, владними елітами, включно з правовим забезпеченням, з реальною етнонаціональною ситуацією, зокрема масивом етнонаціональних проблем у конкретній державі, та алгоритм розв'язання останніх з допомогою певних механізмів (політичних, правових, соціальних, інституційних) - демократичних і недемократичних. Загалом етнонаціональна політика кожної конкретної держави визначає свою сферу дії, однак спільними сферами її застосування до переважної більшості країн є: міжетнічні конфлікти або напруга між етнічними спільнотами; міграційні, демографічні процеси; формування єдиної політичної нації; етнокультурні процеси. Об'єкти впливу етнонаціональної політики найрізноманітніші. Ними можуть бути як усі громадяни, так і певні спільноти - титульний етнос, етнічні групи, національні меншини, а також діаспора, органи влади і навіть інші країни.

Ці та інші аспекти дослідження проблеми етнонаціональної політики тією чи іншою мірою розкриті у працях вітчизняних та зарубіжних учених. Серед вітчизняних дослідників етнополітичних процесів слід відзначити О. Антонюка, В. Євтуха, О. Картунова, Г. Касьянова, І. Кириченко, А. Кіссе, В. Котигоренка, І. Кресіну, О. Кривицьку, І. Кураса, Ю. Левенця, А. Леонову, Л. Лойко, О. Майбороду, О. Маруховську, Л. Нагорну, В. Небоженка, М. Обушного, І. Оніщенко, В. Панібудьласку, М. Панчука, Г. Перепелицю, М. Рибачука, С. Римаренка, Ю. Римаренка, М. Степика, Т. Татаренко, М. Товта та ін. Саме їх теоретичні напрацювання дали змогу ґрунтовно проаналізувати моделі етнонаціональної політики досліджуваних країн.

Серед російських учених питання регулювання етнополітичних процесів активно досліджували Р. Абдулатипов, В. Авксентьєв, Ю. Арутунян, А. Ахієзер, Е. Баранов, Ю. Бромлей, В. Волков, О. Головкіна, Л. Гумільов, Л. Дробіжева, О. Здравомислов, С. Ільїнська, Н. Косолапов, С. Лур'є, В. Малахов, Г. Мирський, Е. Нарочницька, Л. Нізамова, А. Окара, Е. Паїн, А. Смірнов, В. Тішков, С. Чешко, Я. Шемякін та ін. Проте спеціальних праць, присвячених аналізу проблеми формування й реалізації етнонаціональної політики, у російський політології поки що немає.

Під час вивчення моделей етнонаціональної політики автором використано науковий потенціал зарубіжної етнополітології, зокрема праці Б. Андерсона, Ф. Барта, Д. Боуена, В. Коннора, К. Корделла, А. Лейпхарта, Дж. Екенії, М. Есмена, Е. Гелнера, Д. Горовіца, Д. Гортона, В. Кімлічки, Ф. Радтке, Д. Рекса, Е. Сміта, Г. Тойфела, Г. Вейнера, С. Велдона, Д. Зісерман-Бродскі, Р. Заргарян та ін. У працях зазначених авторів висвітлюються окремі аспекти формування і реалізації етнонаціональної політики як у західних, так в постсоціалістичних країнах. Це, зокрема, проблеми теорії етносу і нації, етнонаціонального розвитку, міжетнічних відносин, етнічних конфліктів, державного управління у сфері здійснення етнонаціональної політики. Більшість дослідників схиляються до думки про те, що міжетнічні суперечності, а також проблеми взаємовідносин між нацією-державою і етнічними спільнотами зберігатимуться й актуалізуватимуться в суспільствознавчому дискурсі тією мірою, якою розвиватиметься етнічна і національна ідентичність та прагнення задля її збереження створювати адекватні політичні, соціальні та культурні умови і якою мірою вони стануть об'єктом теоретичного аналізу та цілеспрямованої практичної політики. А оскільки в українській політичній думці відсутні комплексні дослідження особливостей здійснення етнонаціональної політики в перехідних суспільствах, то дисертант зробив спробу осмислити процеси у цій сфері крізь призму аналізу політичних і правових засад державної етнонаціональної політики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планових наукових тем відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України “Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і влади” (№ держреєстрації РК 0102U007073) та “Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії” (№ держреєстрації 0105U00792). Тема дисертаційного дослідження затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 17 грудня 2004 року, протокол № 12.

Мета і завдання дослідження. Основною метою роботи є комплексне дослідження політичних і правових чинників, виявлення закономірностей та визначення особливостей функціонування моделей етнонаціональної політики країн пострадянського та постсоціалістичного простору.

З огляду на поставлену мету сформульовано такі дослідницькі завдання:

- дослідити еволюцію різних теоретико-методологічних підходів до вивчення природи етнічності як першооснови будь-якого етнополітичного процесу та синтезувати їх для формулювання найбільш оптимальної сучасної теорії;

- дати політологічне і правове визначення поняття “етнонаціональна політика”, виокремити завдання, функції, складові та розкрити взаємозв'язок цієї політики з етнонаціональними процесами в умовах трансформації постсоціалістичних держав;

- довести необхідність уведення до етнополітологічного дискурсу поняття “модель етнонаціональної політики” та обґрунтувати його основні наукові параметри;

- дослідити особливості формування і реалізації моделей етнонаціональної політики на прикладі конкретних держав;

- здійснити аналіз двохсторонньої взаємодії моделі етнонаціональної політики як цілеспрямованої діяльності держави та етнонаціональних процесів, які вона покликана регулювати;

- проаналізувати нормативно-правову базу етнонаціональної політики, виявити законодавчі можливості й перспективи правового регулювання етнонаціональних відносин у постсоціалістичних державах;

- дослідити вплив кон'юнктурних цілей окремих політичних сил або лідерів на особливості реалізації тієї чи іншої моделі етнонаціональної політики;

- на основі порівняльного аналізу здійснити типологію моделей етнонаціональної політики постсоціалістичних країн, виявити спільні та відмінні елементи цих моделей.

Об'єктом дослідження є моделі етнонаціональної політики постсоціалістичних держав.

Предметом дослідження є особливості вияву політичних і правових чинників етнонаціональної політики, які зумовили різні варіанти її формування і реалізації у постсоціалістичних країнах.

Методи дослідження. Теоретико-методологічною основою дослідження є система філософських, загальнонаукових та спеціальних наукових методів, найбільш ефективних для реалізації поставлених наукових завдань. Оскільки особливості моделей етнонаціональної політики неможливо проаналізувати, спираючись лише на один науковий метод, то під час дослідження здійснено синтез теоретико-наукових підходів для комплексного вивчення сутності та особливостей етнонаціональної політики. Автор вдавався до діалектичного методу, аналізуючи найважливіші тенденції формування моделей етнонаціональної політики пострадянського та постсоціалістичного простору, виявляючи їх єдність у суперечливості. Філософський принцип розвитку дав можливість вивчити моделі етнонаціональної політики в їх еволюції - поступовому, тривалому, безперервному розвитку від одних форм до інших, найчастіше від простих до складних. Знання закономірностей еволюції етнонаціональної політики сприяло глибшому розумінню змісту етнонаціональних процесів у тій чи іншій країні, виробленню прогнозних варіантів їх розвитку. З огляду на те, що кожна конкретна етнополітична ситуація перебуває у постійній зміні, має свою історично і соціально зумовлену динаміку, дисертант, оцінюючи ефективність тієї чи іншої моделі етнонаціональної політики, враховував, що цей феномен мав раніше інші форми і параметри й неминуче змінюватиметься надалі, набуваючи інших рис і характеристик.

Загальнонаукові методи аналізу, синтезу, типології, верифікації, узагальнення й абстрагування застосовувалися для забезпечення об'єктивного, логічного та комплексного дослідження аналізованих інститутів та процесів.

Серед спеціальних методів активно використовувався аналіз (моніторинг) поточних політичних подій, що дало можливість виявити специфіку застосування моделі етнонаціональної політики в кожній досліджуваній країні. У процесі дослідження еволюції вивчення феноменів етнічності та етнонаціональної політики використовувалися історико-політологічний підхід і типологізація різних наукових напрямів. Також застосовувалася систематизація найрізноманітніших підходів і тлумачень етнонаціональних процесів українськими, західними та російськими дослідниками.

Порівняльний метод було використано для аналізу моделей етнонаціональної політики досліджуваних держав, виявлення загальних закономірностей етнонаціонального розвитку та специфічних особливостей формування конкретного варіанту етнонаціональної політики.

Метод моделювання уможливив прогнозування ймовірних наслідків застосування тих чи інших механізмів впливу на етнонаціональні процеси в межах сформованої моделі етнонаціональної політики. Аналіз емпіричних даних використовувався для виявлення особливостей реалізації етнонаціональної політики на певних етапах розвитку тієї чи іншої країни.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена змістом дослідницьких завдань та шляхами їх розв'язання. У межах здійсненого дослідження отримано результати, які мають наукову новизну:

1. Комплексно досліджено еволюцію феномена етнічності під кутом зору формування етнонаціональної політики окремої країни. Виявлено вирішальну роль етнічності у сучасних етнополітичних процесах. Доведено, що у більшості сучасних конфліктів з етнічним забарвленням етнічність відіграє далеко не найголовнішу роль порівняно з іншими чинниками. Однак її присутність надає гостроти конфлікту та ускладнює його розв'язання.

2. Проаналізовано сучасні спроби пошуку найоптимальнішої теорії етнічності в глобалізованому світі на основі комбінування рис, які витримали випробування часом. Виявлено, що сучасні дослідники етнічності намагаються уникати лінійного протистояння трьох основних методологічних підходів у вивченні етнічності, синтезуючи найважливіші їх аспекти у своїх теоріях. Це дає змогу якомога повніше, з різних наукових ракурсів дослідити феномен етнічності, етнічної ідентичності, який є першоосновою розуміння сучасних етнополітичних процесів та етнонаціональної політики як механізму реагування на їх виклики з боку окремих держав та міжнародної спільноти.

3. Здійснено системний аналіз поняття етнонаціональної політики. Етнонаціональну політику визначено як цілеспрямовану діяльність з урегулювання взаємовідносин між націями, етносами, етнічними групами, меншинами, зафіксовану у відповідних політичних документах та правових актах держави. Виявлено діалектичний взаємозв'язок і взаємозалежність етнонаціональної політики та етнонаціональних процесів. Останні, з одного боку, коригуються за допомогою етнонаціональної політики, а з іншого - самі впливають на неї та задають вектор її подальшого розвитку.

4. Спростовано доцільність застосування ціннісного підходу до етнонаціональної політики. Його вада полягає у тому, що етнонаціональна політика подається зі знаком “+” за шкалою “демократичних - недемократичних” цінностей. Водночас модель етнонаціональної політики може містити як позитивні, так і негативні елементи. В ході дослідження конкретних моделей етнонаціональної політики було виявлено, що вона не завжди спрямована на досягнення стабільності поліетнічного суспільства через урахування, узгодження й забезпечення національних інтересів. Інколи модель етнонаціональної політики спрямована на свідому дискримінацію, нівелювання вимог певних етносуб'єктів за допомогою недемократичних методів.

5. Дано авторське визначення моделі етнонаціональної політики (як унікальної, комплексної системи механізмів та засобів впливу на етнонаціональні процеси) та виокремлено її головні складові. Це законодавча, нормативно-правова база (цілісна, виокремлена або розпорошена по всьому масиву законодавства країни); концепції, політичні угоди, домовленості; практична діяльність щодо реалізації державної політики у сфері міжетнічних стосунків та етнонаціональних відносин; суспільно-політичні, соціальні, економічні механізми регулювання міжетнічних стосунків (як історично зумовлені, так і ініційовані державою або громадянським суспільством).

6. Доведено, що модель етнонаціональної політики кожної із досліджуваних країн є унікальною і неповторною. Вона складається з балансу багатьох елементів (зведена або розпорошена законодавча база, різноманітні механізми впливу на етнонаціональні процеси), які можуть бути присутні в етнонаціональній політиці однієї країни і повністю відсутні в іншій. Проте це не свідчить про відсутність самої моделі, яка у всіх досліджуваних випадках виростала з недоліків вирішення національного питання постсоціалістичного, пострадянського минулого, але у кожному випадку переслідувала свої цілі. Інколи її елементи співпадають з елементами стратегії сусідніх держав.

7. Вперше у вітчизняній етнополітології автором на основі аналізу особливостей моделей етнонаціональної політики більшості постсоціалістичних країн здійснено типологію, а також класифікацію їх у групи на основі подібних/відмінних рис. Серед них модель етнонаціонального самозахисту (балтійські країни), модель деструкції власної нації (Білорусь), демократична, орієнтована на забезпечення прав національних меншин модель (Угорщина), дискримінаційна модель (Азербайджан) та ін.

8. Досліджено особливості формування моделей етнонаціональної політики окремих країн пострадянського та постсоціалістичного простору, виходячи з історичного досвіду. Показано, що більшості з них доводилося розв'язувати аналогічні етнонаціональні завдання, але вони пішли різними шляхами і використовували різні методи відповідно до цілей, які були визначені їх моделлю етнонаціональної політики, заданою політичними елітами та особливостями перебігу етнонаціональних процесів.

9. На основі дослідження правової бази етнонаціональної політики постсоціалістичних країн доведено, що навіть входження окремих із них до ЄС не гарантує створення послідовно демократичного законодавства щодо задоволення прав національних і етнічних меншин. Країни Балтії впродовж 1990-х успішно поєднували рух у демократичному напрямку та дискримінаційну модель етнонаціональної політики. В інших країнах (зокрема, в Україні) існують суттєві прогалини у законодавстві, які не можуть бути заповнені через відсутність політичного консенсусу щодо етнонаціональних питань або заповнюються кон'юнктурно на користь певних етносуб'єктів.

10. Автором уперше було запропоновано політичні та правові шляхи виходу в окремих країнах із складних етнополітичних ситуацій, які серйозно гальмують розвиток країни і консервуються наявною моделлю етнонаціональної політики (зокрема, в Грузії, Вірменії, Азербайджані та ін.). Серед них напрацювання законодавчої бази з урахуванням світового досвіду; уникнення дискримінаційних заходів для радикального коригування міжетнічних взаємин, врахування прав усіх меншин, а не вибірково; вивчення етнокультурних особливостей етносуб'єктів, врахування їх вимог.

Практичне значення одержаних результатів зумовлене можливістю їх використання у науково-дослідній роботі, викладанні низки правових і політологічних дисциплін, зокрема конституційного, міграційного, міжнародного, європейського права, порівняльного правознавства, культурології, конфліктології, етнополітології, етнодержавознавства, при розробці спеціальних курсів та підготовці навчальних посібників, у законопроектній діяльності.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Дисертація виконана і обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Основні теоретичні і практичні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження викладені в 44 опублікованих працях дисертанта, серед яких одна індивідуальна монографія “Етнонаціональна політика постсоціалістичних країн: моделі, особливості, проблеми” (К., 2007. - 21,0 д.а.), 30 наукових статтях у фахових виданнях та 14 - у наукових збірниках.

Теоретичні та методологічні аспекти роботи доповідалися на всеукраїнських і міжнародних наукових конференціях та науково-практичних семінарах: “Українська культура: стан та перспективи розвитку (організаційно-правовий аспект)” (Київ, 10 грудня 2004 р.); “Практика виборчого процесу в Україні та проблеми його правового регулювання” (Одеса, 18-19 листопада 2005 р.); “Міграційні процеси в Україні і світі: історико-юридичні аспекти” (м. Балаклава, 4-7 вересня 2006 р.); “Юридична освіта і громадянське суспільство в Україні: проблеми формування, взаємодії та вивчення (Одеса, 22 квітня 2005 р.); “Соціальний захист в Україні (правові аспекти)” (Київ, 17 лютого 2006 р.); “Актуальні проблеми державного управління та документо-інформаційного забезпечення апарату влади” (Київ, 25-26 травня 2006 р.); “Правове життя сучасної України” (Одеса, 26 квітня 2006 р.); “Право, держава, духовність: шляхи розвитку та взаємодії” (Одеса, 3 вересня 2006 р.); “Право XXI століття: становлення та перспективи розвитку” (Миколаїв, 24- 25 листопада 2006 р.); “Правове життя сучасної України” (Одеса, 27-28 квітня 2007 р.); “Соціально-політична взаємодія в сучасній Україні: вибір шляхів державного розвитку” (Одеса, 20 квітня 2007 р.); “Правове регулювання суспільних відносин у сфері культури. Сучасний стан та перспективи розвитку” (Київ, 15 травня 2007 р.); “Визначальні тенденції генези державності і права”: Треті Прибузькі юридичні читання (Миколаїв, 23-24 листопада 2007 р.); “Сучасні проблеми, тенденції і перспективи розвитку права в Україні” (Одеса, 7-8 грудня 2007 р.).

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дисертаційного дослідження, зумовили її логіку та структуру. Робота складається із вступу, п'яти розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (602 найменування). Обсяг дисертації становить 359 сторінок, список використаних джерел становить 48 сторінок.

Основний зміст роботи

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, формулює мету та дослідницькі завдання, об'єкт, предмет, методологічну основу дослідження, наукову новизну, її практичне значення, розкриває зв'язок дисертації з науковими програмами і темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження етнонаціональної політики постсоціалістичних країн” з'ясовано ступінь наукової розробки, теоретичні й методологічні підвалини етнонаціональної політики та запропоновано авторський підхід до її вивчення.

У першому підрозділі “Етнічність як об'єкт етнополітологічного аналізу” автор констатує, що розвал Радянського Союзу був одночасно причиною і наслідком суперечливих етнонаціональних та етнополітичних процесів на пострадянському та постсоціалістичному просторах. Вони характеризуються зростанням етнічної та національної свідомості, вимогами суверенізації, руйнівним потенціалом та дезінтеграційними тенденціями в окремих регіонах. Ослаблення інтеграційних чинників актуалізувало значення більш глибинних зв'язків - етнічних. Дослідження свідчать, що більшість соціальних суб'єктів втратили ідентифікацію з колишніми структурами, окрім етнічних, які набули гіпертрофованого впливу в суспільстві. Тому більшість конфліктів на пострадянському просторі сприймаються як етнічні, хоча не редукуються до конфлікту етносів як таких.

Дослідження етнонаціональної ситуації у країнах пострадянського та постсоціалістичного простору неможливе без розуміння феномена етнічності, який лежить в основі всіх етнополітичних процесів. Тому автор аналізує основні теоретичні підходи до етнічності й відзначає, що більшість теорій етнічності існують у межах конструктивістського (навіть у крайніх його формах), примордіалістського (в пом'якшеному варіанті), а також інструменталістського (практичного або теоретичного ситуаційного) підходів. Однак нині дослідники етнічності та етнонаціональних процесів намагаються уникати протиставлення трьох основних методологічних підходів у вивченні етнічності, синтезуючи найважливіші їх аспекти у своїх теоріях. Це дає змогу якомога повніше, з різних наукових ракурсів дослідити феномен етнічності, етнічної та національної ідентичності, який є першоосновою розуміння сучасних етнополітичних процесів та етнонаціональної політики як механізму реагування на їх виклики - з боку як окремих держав, так і міжнародної спільноти в цілому.

У другому підрозділі “Проблематика етнонаціональної політики у сучасних політологічних дослідженнях” автор здійснює критичний аналіз сучасного наукового осмислення етнонаціональної політики. Дисертант зазначає, що аналізувати моделі етнонаціональної політики неможливо без належного теоретичного підґрунтя. Поняття “етнополітика” здебільшого фіксує науковий дискурс взаємодії етносів, етнічних груп, нації, національних меншин та держави. Категорія етнонаціональної політики відображає практичну політику в сфері етнонаціональних відносин. У дисертації надано перевагу поняттю “етнонаціональна політика” як такому, що повніше відображає особливості перебігу етнонаціональних процесів на терені як окремої держави, так постсоціалістичного простору в цілому, а також механізми реагування на них з боку державних чинників.

У дисертації показано, що в основі всіх етнополітичних процесів лежить діалектика етнічних та політичних явищ. Позиції ж дослідників щодо домінування ролі етнічного чи політичного фактора суттєво відрізняються. Більшість учених погоджується з тим, що початковим є етнічний фактор. А перебіг того чи іншого етнополітичного процесу залежить від багатьох інших чинників.

Автор відзначає, що у сучасному світі політизація етнічності викликає ланцюгову реакцію і нетолерантне ставлення до інших, навіть якщо це раніше не було притаманне тим чи іншим регіонам. Соціальні практики політизації етнічності базуються на примордіалістському підході до етнічності: етнічна ідентичність трактується не як результат самоідентифікації індивідів, а як їх онтологічна властивість. Хоча етнічних груп не існує без усвідомлення індивідами свого членства в них, ці групи формуються як замкнені й однорідні колективи саме завдяки етнонаціональній політиці, яку проводять держави, штучно консолідуючи ті чи інші групи за етнічною ознакою.

Постсоціалістичні країни демонструють чимало прикладів еволюції у вигляді регресу, повернення до базових етнічних цінностей та ігнорування національних, громадянських цінностей. Етнополітична мобілізація стала типовим політичним інструментом не лише окремих політичних сил, а й держав у цілому, тобто вона перетворилася на елемент етнонаціональної політики окремих держав. Суть етнополітичної мобілізації зводиться до маніпулювання етнічними відмінностями для досягнення окремих цілей, наприклад, здобуття влади опозиційними партіями або виправдання владою своїх невдач у політиці. Після того, як мети досягнуто або кризова ситуація завершилася, як правило, відбувається повернення до національних цінностей - “прозріння”. Етнічний ворог або конкурент перестає ним бути, акцентується увага на позитивному досвіді співпраці або співжиття. І знову межа опозиції “етнічні-національні цінності” зміщується в бік національних цінностей від етнічних. Втім етнічна мобілізація може тривати як завгодно довго й використовуватися як універсальний політичний інструмент, наприклад, у затяжних конфліктах між ворогуючими етносами.

Як показано у дисертації, до управління етнополітичними процесами дослідники ставляться по-різному. Наприклад, західні етнополітологи П. ван ден Берге, Е. Сміт розглядають державу як інструмент титульної нації, що здійснює контроль над державним апаратом і суспільством. Звідси й відповідне тлумачення етнонаціональної політики. А М. Леві стверджує, що держава є відносно автономною силою, її політична еліта має за мету власні корпоративні цілі, спрямовані на утримання влади, іноді навіть всупереч інтересам титульного та інших етносів. Різні наукові підходи до визначення сутності, мети і завдань етнонаціональної політики ускладнюють розуміння сучасних етнополітичних проблем, перед якими постало людство у ХХІ столітті.

Автор аргументує свою думку про те, що суть етнонаціональної політики необхідно розглядати комплексно, в структурних взаємозв'язках, з урахуванням того, що етнічні спільноти як суб'єкти політики взаємодіють на різних рівнях, зокрема стосунків між титульним етносом та національними меншинами, між етносами з приводу участі у владних структурах, з одного боку, та етнічними спільнотами і державою з усіх питань задоволення національних інтересів - з іншого боку, з питань взаємодії державних націй у федеративній державі, а також на міжнародному рівні у світових спільнотах. Зміст та наповнення етнонаціональної політики задаються реальним станом етнонаціональних відносин усередині держави, а також взаємовідносинами з іншими державами, титульні нації яких є меншинами в державі, етнонаціональна політика якої є предметом розгляду.

Водночас, як продемонструвало вивчення дисертантом моделей етнонаціональної політики постсоціалістичних країн, дослідникам слід уникати ціннісного підходу під час вивчення цього феномена. Вада такого підходу полягає в тому, що етнонаціональна політика подається зі знаком “+” за шкалою “демократичних - недемократичних” цінностей. Модель етнонаціональної політики може містити як позитивні, так і негативні елементи. Наприклад, порушення прав людини представників окремого етносу є досить типовим явищем, якщо це потрібно для стабільності поліетнічного суспільства. Оскільки етнонаціональній політиці у процесі свого формування завжди доводиться мати справу із ціннісним та ресурсним конфліктом між етносуб'єктами, з мінімальним задоволенням їх потреб, то вона завжди міститиме різнопланові механізми, які не можна тлумачити виходячи виключно з демократичного підходу до етнонаціональної політики. Методологія осмислення етнополітики будь-якої країни вимагає врахування багатьох чинників та складових, причому, окрім базових, вони можуть включати й індивідуальні чинники. В будь-якому випадку, вивчення етнонаціональної політики конкретної країни вимагає не ціннісного, а системного, різновимірного підходу, з урахуванням причинно-наслідкової взаємодії етнонаціональної політики та етнонаціональних процесів.

У другому розділі “Формування і розвиток моделей етнонаціональної політики у постсоціалістичних країнах” автор зосереджується безпосередньо на аналізі особливостей моделей етнонаціональної політики постсоціалістичних країн, тією чи іншою мірою інтегрованих у європейську спільноту.

У першому підрозділі “Соціально-історичні чинники моделей етнонаціональної політики країн балтійського регіону” автор в ході аналізу етнонаціональної політики Естонії та Латвії виходить на виокремлення і визначення дискримінаційної моделі етнонаціонального самозахисту.

Модель етнонаціональної політики держав балтійського регіону має свою специфіку і помітно відрізняється від інших країн пострадянського простору. Найбільше ускладнює проблему забезпечення мирного, і насамперед рівноправного, співіснування представників усіх етносів цих держав історичний фактор. Приєднання їх у 1940 році до Радянського Союзу спричинило серйозні зміни демографічної ситуації та етнічного балансу внаслідок імміграції росіян та російськомовного населення до балтійських держав. У результаті розвалу наддержави балтійським країнам вдалося уникнути кривавих міжетнічних конфліктів, якими супроводжувався процес суверенізації, наприклад, на Кавказі. Однак хисткий етнічний баланс з домінуванням у всіх сферах життя небалтів та російськомовного населення спричинив своєрідну модель етнонаціональної політики в регіоні. Так, на момент здобуття незалежності титульний етнос домінував лише у Литві (80 відсотків населення), в інших країнах регіону ця частка ледь перевищувала половину: в Естонії - 62 відсотки, Латвії - 52 відсотки. Після здобуття незалежності більша частина нетитульних етносів залишилася в регіоні. Відчуття “етнічного викорінення” підживлювало націоналістичні настрої титульного етносу.

Як показано у роботі, ця тенденція стала причиною виникнення унікальної моделі етнонаціональної політики балтійських держав - моделі етнонаціонального самозахисту. Вона полягає у застосуванні політичних, правових, адміністративних та соціальних механізмів, що помітно відрізняються від демократичних принципів недискримінації та рівноправного розвитку національних та мовних меншин. Ця модель легітимувала домінування титульного етносу (через умови набуття громадянства, мовну, кадрову політику) і в такий спосіб стала перешкодою для застосування демократичних механізмів інтеграції у соціум представників інших етносів.

Інститут громадянства став ключовим у реалізації дискримінаційної моделі етнонаціонального самозахисту, оскільки у цих країнах постало питання, чи надавати й за яких умов громадянство небалтам за етнічним походженням, серед яких домінували російськомовні. Найбільш успішно і демократично вирішила проблему представників нетитульних етносів Литва, адже частка нелитовців у країні була порівняно невисокою і не становила загрози культурного або політичного домінування для етнічних литовців. Вільнюс прийняв рішення на користь інтеграції нелитовців, дозволяючи натуралізацію неетнічних литовців за виконання кількох умов. У результаті нині в Литві 95 відсотків населення - громадяни країни.

У Латвії та Естонії була застосована інша концепція - правової неперервності: якщо в процесі державотворення незалежність балтійських держав було відновлено, а не здобуто, то така логіка стосувалася і громадянства. Це єдині держави на пострадянському просторі, які не прийняли “нульовий варіант” після відновлення незалежності, тобто не надали громадянства всім жителям. Лише ті особи, які були громадянами до 1940 року, та їх нащадки визнавалися громадянами цих держав. У результаті частка негромадян виявилася надзвичайно високою. Негромадянами в Латвії та Естонії автоматично стала більша частина національних меншин.

Дисертант доводить, що модель етнонаціональної політики, обрана балтійськими країнами, є перехідною моделлю національного відродження в умовах, коли титульний етнос відчуває загрозу через чисельне домінування в країні інших етносів. Коли ж необхідний для безконфліктного існування національний баланс (у даному випадку домінування титульного етносу) буде відновлено, тоді й зникне потреба в жорсткій, недемократичній, безкомпромісній моделі етнонаціонального самозахисту.

Яскравим прикладом дискримінаційного характеру моделі етнонаціонального самозахисту є мовна політика балтійських держав. Тут мовне законодавство продемонструвало тенденцію до встановлення обмежень щодо використання мов меншин та високі вимоги обов'язкового володіння державною мовою. Це нові естонський та латвійський закони про мову, затверджені національними парламентами в 1996-1999 роках. Вони обмежують права національних меншин щодо розвитку культури та мови. Система заходів, передбачених цими законами, застосовується і в районах компактного проживання меншин. Використання мов меншин поряд з державною мовою дозволяється лише у виняткових випадках. Цими законами мови національних меншин визнаються іноземними. Пошук виваженої моделі етнонаціональної політики у мовній сфері унеможливлювався тим, що в Естонії та Латвії існували дві мобілізовані етнолінгвістичні групи, які ідентифікували себе з більшістю і мали різні погляди на розвиток країни.

Дисертант зазначає, що мовна політика Латвії і Естонії стала невід'ємною, якщо не головною, складовою моделі етнонаціональної політики, яка в обох випадках була спрямована на відродження титульного етносу, його мови і культури. В реалізації цього завдання вона виявилася надзвичайно ефективною, але за рахунок обмеження прав представників національних меншин. Адже модель етнонаціональної політики багато в чому суперечить демократичним принципам. Внаслідок недостатньої, на думку законодавця, кількості представників титульного етносу в Латвії та Естонії та необхідності відновлення історичної справедливості ці держави вдалися до елементів побудови етнократій.

У другому підрозділі “Формування мультикультурних націй у Латвії та Естонії” автором досліджено алгоритм виходу балтійських країн з дискримінаційної, недемократичної моделі етнонаціональної політики. Оскільки акцентування етнічного та мовного критеріїв вже виконало свою функцію (збереження та розбудови національних балтійських держав), то нині актуальною стала адаптація національних меншин у суспільстві. Адже маргіналізація та дискримінація - це джерело міжетнічних конфліктів. Тому, як показано в роботі, Латвія і Естонія під тиском Європейського Союзу нещодавно розробили та почали реалізацію концепції інтеграції суспільств. Ця концепція передбачає поступове залучення меншин у всі сфери суспільного життя з одночасним поліпшенням їх загального становища.

Головним завданням розробленої з цією метою програми стало подолання політичного та соціального розколу в суспільстві. В результаті виникла потреба залучити до політичної, соціальної участі величезну кількість маргіналізованих мешканців Естонії та Литви, які належать до національних меншин або й досі негромадян. Загалом програма інтеграції ставила за мету об'єднання суспільства, розколотого на титульний етнос та національні меншини, витіснені на узбіччя суспільно-політичного розвитку. Звернення до мультикультурності вказує на те, що сучасна Естонія та Латвія як національні держави будуються вже не на етнічній, а на політичній основі.

У третьому підрозділі “Політичні й правові механізми забезпечення прав національних меншин у країнах Центральної і Східної Європи (Угорщині, Румунії, Польщі)” розкрито особливості моделей постсоціалістичних країн, що швидко змогли подолати тоталітарну спадщину і стати частиною ЄС.

Дисертант відзначає, що перспектива членства в Європейському Союзі дала можливість державам Центральної і Східної Європи в короткий строк перетворитися на країни з міцним демократичним устроєм та повністю функціональною ринковою економікою. Членство в ЄС накладає певні зобов'язання на політику держави, зокрема щодо національних меншин. Адже обов'язковим європейським стандартом є дотримання й забезпечення їх прав, у тому числі на використання й розвиток мови і культурної спадщини. Історично склалося так, що у кожному куточку Європи мешкають національні меншини, які активно захищають свою етнічну ідентичність. Діють вони по-різному: деякі використовують законодавчо дозволені методи, інші - терористичні механізми тиску на уряди країн проживання (наприклад, баски в Іспанії). Національні та етнічні меншини, що мешкають компактно в тих чи інших регіонах, як правило, потребують спеціального захисту.

Усі країни-члени ЄС зобов'язані здійснювати активну політику, що стимулює участь національних й етнічних меншин у суспільному житті, і зокрема в політиці, що зрівнює їх шанси на ринку праці й у публічній сфері. Вимоги з боку органів ЄС мали величезне значення для країн - кандидатів, оскільки запровадження на національному рівні правових й інституційних механізмів, що захищають права меншин, було одним з елементів оцінки політичної готовності країни до членства (як складової копенгагенських критеріїв).

Як показано в роботі, Угорська Республіка проводить найліберальнішу етнонаціональну політику в регіоні. Вона є однією з взірцевих країн щодо забезпечення прав національних меншин - як на законодавчому рівні, так і в практичній політиці - створенні окремих інституцій, які займаються вирішенням найгостріших проблем у цій сфері. Для Угорщини, Румунії та Чехії це питання ромської меншини, яка перебуває у найгіршому становищі.

Дисертант довів, що найліберальніша політика Угорщини щодо меншин пов'язана з великою кількістю угорців, що проживають за межами батьківщини. Надаючи найбільших прав національним меншинам, Угорщина розраховує домогтися таких же пільг для угорської меншини у Румунії, Словаччині, Сербії та Україні.

Ліберальна етнонаціональна політика Угорщини, орієнтована на стандарти Євросоюзу, почала впроваджуватися ще з 1990 року. Статтею 68 Конституції Угорщини визначено становище національних меншин. Вони є державотворчим чинником. Держава забезпечує їм колективну участь у суспільному житті, збереження та розвиток культури, спілкування, викладання рідною мовою тощо. Основний закон Угорщини гарантує національним та етнічним меншинам право створювати органи самоврядування - як місцеві, так і загальнонаціональні, а також передбачає прийняття законів для забезпечення їхнього представництва в органах влади. Ефективне законодавство Угорщини дало змогу побудувати державний апарат таким чином, що на усіх його рівнях так чи інакше присутня участь у виробленні внутрішньої політики національних меншин, їх представників або органів, що представляють їх інтереси. Жодне рішення, яке навіть опосередковано стосується меншини, не може бути прийняте без її згоди, навіть ініційоване без консультацій з нею. Для цього також функціонує значна кількість інституційних механізмів безпосередньо в системі органів державної влади, на зразок Омбудсмена меншин. Крім правових та інституційних, діють ефективні соціальні механізми. Паралельність та взаємодоповнення правових, інституційних та соціальних механізмів захисту меншин створює взаємопроникну мережу можливостей реалізації національними меншинами своїх прав та інтересів.

Незважаючи на територіальне сусідство, становище меншин у Румунії та Угорщині принципово різне. В результаті збільшення території країни після Першої світової війни та в міжвоєнний період у країні зросла міжетнічна напруга, населення збільшилося вдвічі, етнічний склад значно змінився: кількість національних меншин становила понад чверть населення. У 90-х роках ситуація для національних меншин була далекою від демократичної, незважаючи на те, що згідно з Конституцією в міжнародних актах захисту національних меншин, ратифікованих Румунією, пріоритет надається тим, що передбачають не лише права національних меншин, а й обов'язки держави щодо збереження їх самобутності, створення сприятливих умов для розвитку культури, мови та релігії, врахування інтересів національних меншин державою у внутрішній та зовнішній політиці. Національне законодавство не повністю відповідає демократичним вимогам забезпечення прав меншин. Законодавець не поспішав надавати вирішенню національного питання пріоритету, насамперед через економічні негаразди. Ситуація ускладнювалася тим, що національні меншини мали змогу порівнювати своє становище із сусідніми країнами, в яких вони є титульним етносом.

Національні меншини у Румунії користуються загальними правами як громадяни держави і додатковими специфічними правами, що забезпечують розвиток їх самобутності як меншини. Однак прерогативу в забезпеченні цих прав має лише держава проживання за умови невтручання інших держав. При цьому особливий акцент робиться на тому, що у міжнародних документах, які регулюють права національних меншин, їх обов'язки недостатньо відображені, а отже, не захищені права якраз представників національної більшості, що проживають у місцях компактного розселення національних меншин. У Румунії досить жорстко ставиться питання про розробку механізму відповідальності держав за риторику та дії щодо своїх меншин і титульного етносу. Забезпечення прав національних меншин поки що не визнається суспільною цінністю, пріоритетом Румунії як поліетнічної, мультикультурної держави, вони ще розглядаються як загроза суверенітету. З огляду на це Румунія стала одним з найпроблемніших кандидатів на вступ до ЄС останньої хвилі розширення.

У підрозділі окремо розглянуто ромську проблему на терені Центральної і Східної Європи, де проживають 6 мільйонів ромів. Їх суспільно-політичне становище та рівень інтеграції у життя держав проживання надзвичайно низькі. Невирішення ромської проблеми не стало наріжним каменем при вступі країн-кандидатів останньої хвилі розширення ЄС. Рівень соціалізованості й трудовий потенціал ромського населення невисокі. Роми традиційно не беруть участі у політичному житті країни проживання і залишаються соціальними маргіналами. Етнічні стереотипи, спрямовані проти ромів, мають глибоке коріння. З одного боку, деякі політичні сили намагаються уникати або замовчувати цю проблему, а з іншого - роми перетворюються на мішень радикальних націоналістичних угруповань. Тобто вони є постійним джерелом конфліктів на етнічному ґрунті для країни проживання. З одного боку, правоохоронні органи та органи влади повинні їх захищати та сприяти їх розвитку, з іншого боку - боротися з їх протизаконною діяльністю.

Забезпечення прав, інтеграції у сучасне суспільство та збереження самобутності ромів - це проблема у проблемі забезпечення прав етнічних та національних меншин Європи. Через специфіку історичного поступу дотримання цих вимог розвитку меншини неможливе. Інтеграція в сучасний соціум означає асиміляцію ромів, втрату культури, традицій, звичаїв, оскільки весь попередній розвиток цієї меншини відбувався на соціальному і політичному маргінесі. Заперечення соціальних, правових обмежень стало традицією ромів, зламати яку означає знищити їх самобутність. Тому ромська проблема так повільно вирішується навіть в успішних, з точки зору інституційного та правового захисту прав меншин, країнах.

У дисертації показано, що державна етнонаціональна політика Польщі базується на відкоригованому відповідно до вимог вступу до ЄС національному законодавстві та ратифікованих міжнародних документах. Національні меншини становлять тут 2-3 відсотки населення, тому Польща вважається державою з майже однорідним етнічним складом. Проте це не свідчить про відсутність проблем у взаємовідносинах між різними етнічними спільнотами. Зокрема, невдоволення демонструє сілезійська етнічна меншина, якій було відмовлено у визнанні національною. А як свідчить європейський досвід, ігнорування прав меншини призводить до її виключення із соціально-політичного життя, а відтак - до участі у радикальних етнополітичних рухах. Не уникла країна проблем і з розпорошеними національними меншинами, зокрема українцями, до яких не можна застосувати територіального критерію. Для Польщі цю проблему частково знято невисокою активністю та рівнем національної свідомості розпорошених національних меншин.

Дисертант зробив висновок про те, що у всіх постсоціалістичних країнах на моделях етнонаціональної політики позначається тоталітарне минуле із специфічним підходом до вирішення проблем національних меншин. Якщо в одних країнах вони зникли внаслідок переселення та розпорошення місць компактного проживання меншин, то в інших ці проблеми загострилися, що дає підстави вважати мультикультурність загрозою суверенітету.

У четвертому підрозділі “Проблеми міжнаціональної взаємодії у Македонії” автор зосередив увагу на аналізі етнонаціональної політики однієї з країн постюгославського регіону. Македонія у 2001 році стала ареною міжетнічного конфлікту між титульним етносом - македонцями та другою за чисельністю етнічною меншиною - албанцями. Їхні стосунки завжди були конфліктними. В національній свідомості македонців домінує недовіра до албанців, яка ґрунтується на підозрі в тому, що вони намагаються розширити свою присутність в органах державної влади, отримати привілеї за рахунок утисків прав титульної нації. Албанці не задоволені статусом меншини, оскільки вважають себе частиною єдиної албанської нації. В культурному плані дві різні етнічні групи після здобуття незалежності опинилися в нерівному становищі. Внаслідок албано-македонського конфлікту активізувалося формування македонської нації. Саме албанський сепаратизм стимулював етнічну мобілізацію слов'янської частини македонської спільноти і дав можливість усвідомити себе окремою македонською нацією. Стримування етнічного антагонізму між албанцями та македонцями спонукало владу до ведення політичного діалогу з албанськими організаціями й позитивно вплинуло на процес самоідентифікації македонців, на досягнення компромісу між македонцями та албанцями. За умови збереження унітарного характеру держави і відмови від територіальних рішень етнічних питань було децентралізовано владу та реформовано місцеве самоврядування, в якому національна специфіка має чіткіше втілення. Йшлося про більшу відповідність державного апарату етнічному складу населення. З прийняттям змін до Конституції міжетнічний конфлікт де-юре завершився.

Статус державотворчої нації отримали поряд з македонцями албанці, турки, серби, боснійці та ін. Македонська Православна церква перестала бути єдиною конфесією, згадуваною в Конституції. Албанська мова стала офіційною в тих населених пунктах, де проживають понад 20 відсотків албанців, було дозволено її використання в парламенті. Відтак албанська мова стала другою офіційною мовою, що використовується на всіх рівнях (на відміну від мов інших етнічних груп, які можуть вживатися як офіційні лише разом з македонською в районах компактного проживання етнічних меншин). Також албанська етнічна меншина отримала право на здобуття вищої освіти своєю мовою коштом держави.

Дисертант зазначає, що албано-македонський міжетнічний конфлікт є прикладом типового балканського конфлікту за участі албанського фактора. Досить слабка країна з потужною етнічною меншиною, що вдалася до нелегітимних засобів зміни співвідношення прав між титульним етносом та нею, виявилася неспроможною самотужки покласти край міжетнічним суперечностям. Міжнародні ж структури вирішували в Македонії більше власні геополітичні проблеми, ніж македонські. Хоча албано-македонський конфлікт було розв'язано шляхом розширення прав албанської меншини, однак міжетнічна напруга в Македонії залишається, оскільки македонці почувають себе дискримінованими порівняно з албанцями.

У третьому розділі “Концептуальні правові засади регулювання міжетнічних відносин у пострадянських державах” автор аналізує формування нормативно-правової бази етнонаціональної політики в Росії, Україні, Молдові та Білорусі.

У першому підрозділі “Законодавче забезпечення державної етнонаціональної політики в Україні, Росії, Молдові” автор зосередив увагу на політико-правовій базі етнонаціональних відносин, виявленні спільних рис та відмінностей у реалізації етнонаціональної політики цих країн.

Дисертант зазначає, що Україна, Росія та Молдова, які тривалий час входили до складу одного союзного державного утворення, успадкували поліетнічний склад населення. На відміну від Росії та Молдови в Україні стан міжетнічних стосунків був набагато кращий. Росія ж опинилася у вирі сепаратистських тенденцій і вимог негайного задоволення прав певних народів, аж до надання автономії чи національного суверенітету. Молдова й досі вирішує проблему Придністров'я. Тому етнонаціональна політика цих держав помітно відрізнялася, як і напрацювання законодавчої бази. Однак у побудові моделей етнонаціональної політики цих держав простежуються і спільні риси. Хоча, наприклад, Молдова за допомогою механізмів, схожих на українські та російські, намагалася вирішити зовсім інші проблеми.

Автор доводить, що у випадку України, Росії та Молдови таку політику потрібно розглядати у класичному міжнародно-правовому розумінні етнонаціональної політики як цілеспрямованої діяльності з урегулювання стосунків між націями, етнічними групами, закріпленої у відповідних політичних документах та нормативно-правових актах. Етнонаціональна політика в Україні з часу здобуття незалежності визначалася не стільки загрозою етнічного сепаратизму для цілісності держави, як це було у Росії, скільки самим фактом поліетнічності - проживання на території країни представників близько 130 етносів. Тому формування законодавчої бази етнонаціональної політики України відбувалося в руслі правового закріплення принципів забезпечення прав, розвитку і збереження цих етносів як головного чинника запобігання конфліктам на етнічному ґрунті.