Інституціоналізація груп інтересів в умовах перехідного суспільства

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В умовах демократизації суспільства, що визначає вектор його розвитку на перехідному етапі, групи інтересів стали активними суб'єктами соціальної дії, здатними суттєво впливати на динаміку і зміст політичних процесів. Важливість наукового осмислення особливостей інституціоналізації груп інтересів пояснюється системними суспільно-політичними змінами, що відбуваються в сучасній Україні, суб'єктами яких виступають суспільство і держава. Діяльність груп інтересів, що шукають шляхи впливу на процес ухвалення рішень і на переорієнтацію владних структур відповідно до інтересів своїх членів, стає чинником повсякденного політичного життя. Спроби певних зацікавлених груп здійснити «монополізацію» суспільних інтересів, а також «приватизацію» держави і громадянського суспільства задають небезпечний непідконтрольний вектор майбутньому політичному розвитку країни. Тому проблема створення адекватного представництва організованих інтересів у ході становлення політичної системи України є однією з невідкладних.

Надання діалогу «влада - зацікавлені групи» цивілізованого демократичного характеру, підвищення репрезентативності останніх і ефективності їх взаємодії - одна з неодмінних передумов формування правової держави. Йдеться про пошук нової, гнучкої моделі взаємин влади з впливовими групами інтересів. Виразна тенденція до зростання участі груп інтересів у політиці спонукає до наукового осмислення мотивації їх політичних дій, концептуального осмислення політико-технологічних і комунікаційних аспектів взаємовідносин цих акторів, вивчення особливостей функціонування на різних етапах демократизації соціальної системи; зумовлює необхідність уточнення сучасної парадигми розвитку громадянського суспільства в Україні.

Системний аналіз функціонування масових за чисельністю, впливових за масштабами діяльності, вагомих за характером вирішуваних завдань груп інтересів має як методологічне, так і прикладне значення, оскільки дає змогу своєчасно реагувати на соціальні вимоги і запити; зробити акції організованих груп більш органічними для політичних процесів; забезпечити ефективність правового регулювання їх діяльності; скоригувати механізм взаємодії груп інтересів з владними структурами, залучати громадські ініціативи до вироблення державної політики з пріоритетних напрямів.

Особливістю України, як і деяких інших країн пострадянського простору, є те, що групи інтересів не можуть відстоювати свої інтереси на основі законів, які прямо чи опосередковано визначають їх права та обов'язки. Вони перебувають за межами правового поля. Через відсутність нормативних актів, які регулюють лобізм, його активізацію в тіньових політичних процесах лобізм часто сприймається як синонім корупції.

Для політичної науки важливо підійти до осмислення лобістської діяльності об'єктивно, з точки зору позбавлення її негативних форм, адекватного, коректного політико-правового тлумачення. Зарубіжна наука вже має досить широку дослідницьку базу груп інтересів, вітчизняні дослідження в даному напрямі значно відстають внаслідок відомих історичних і політичних чинників. Вперше концепція груп інтересів була висунута А. Бентлі й отримала теоретичне обґрунтування в працях Д. Трумена, М. Олсона, Р. Солсбері. Вивчення груп інтересів як суб'єктів політики і як соціальних акторів здійснювалося в контексті дискусії про дихотомію плюралістичної (Р. Даль, А. Лейпхарт) і неокорпоративістської моделі політичних систем (Ф. Шміттер, Дж. Лембрух, А. Косон та ін.). Більшість західних дослідників розглядали проблематику артикуляції і агрегації інтересів у рамках системи ліберальної демократії (X. Ерман, Дж. Вільсон, А. Болл, Д. Бері, Ф. Міллуорд, Р. Гарсон, Ж. Блондель, Дж. Річардсон, Г. Алмонд, Г. Джордано та ін.). Процес впливу груп інтересів на розробку політичного курсу розглядали А. Поттер, С. Сіглер, К. Шлозман, Дж. Тьерні, Дж. Річардсон, Дж. Грінвуд. У працях М. Дюверже, С. Мейзі, Г.Джордана, Ч. Міллера та інших дослідників аналізувалися суб'єкти і механізми такого впливу, давалася оцінка ролі груп у виробленні політики та у практиці демократичних країн. Аналізу концепцій груп тиску в американській та європейській політиці присвячені дослідження Т. Лові, Л. Мілбрайта, Е. Херрінга, Ч. Пресса, Ч. Адріана, Р. Дальтона, С. Міллера, Л. Бакуна. Комплексний аналіз активізації діяльності груп інтересів у Вашингтоні здійснено в праці Дж. Бері «Групи інтересів та суспільство». Дослідженням кланів займалися К. Легг і Р. Лемарчанд, а новий етап досліджень даної проблеми відкрила праця С.Ейзенштадта і Л.Ронігера. У публікаціях Г. Алмонда, Г. Вільсона Д. Пауела та К. Шлозмана досліджена практика лобіювання, технології соціального партнерства, система представництва інтересів.

Серед російських дослідників слід назвати М.Афанасьєва, який розглядає клієнтські відносини як «універсальну форму реалізації інтересів» у сучасній Росії. Концептуальні дослідження О. Здравомислова, 3. Зотової, О. Золотарьової, О. Іонової, В. Міхєєва містять плідні ідеї про стан взаємодії груп інтересів з органами влади, удосконалення правового регулювання їх діяльності, оптимізації політики соціального партнерства.

У колишньому СРСР перші дослідження, присвячені ролі груп інтересів у функціонуванні економічної і політичної системи з'явилися в другій половині 1980-х років (В. Найшуль, В. Константінов). Подальші дослідження груп інтересів проводили А. Нещадін, Л. Іллічева, В. Лепьохін, В. Любимов та ін.). Останнім часом проблематика діяльності груп інтересів у політиці ґрунтовно розробляється російськими вченими, зокрема І. Семененко, Н. Лапіною, С. Перегудовим, А. Автономовим, А. Василенко, С. Заславським, Д. Сатпаєвим, В. Разуваєвим, С. Кочеряном, А. Сергуніним, В. Бєловим, К. Вяткіним, Р. Кінебасом, які розглядають не лише теоретичні аспекти проблеми, а й розкривають форми участі груп інтересів у політичному житті сучасної Росії. Питання правового регулювання лобізму детально висвітлені в працях А. Малька, В. Субочева, В. Смирнова.

Українська специфіка лобізму розкрита у працях Ю. Зущика, Ю. Ганжурова, А. Євгеньєвої, О. Демченка, О. Лісничука, В. Цвиха, В. Мандрика, Г. Бежнара, В. Лапкіна. І. Немчинов досліджує умови і специфіку процесів лобіювання через парламентські фракції, О. Рамадан основну увагу приділяє технологіям лобіювання. У статтях Є.Тихомирової лобізм розглядається з різних позицій: і як важливий елемент громадянського суспільства, і як явище, поширене в світі, і як необхідний елемент у взаємовідносинах держави і суспільства. Проте слід визнати, що вітчизняна наука поки що не запропонувала глибоких, концептуальних праць з проблематики груп інтересів. Українські політологи зосереджують свою увагу на формальних суб'єктах - політичних партіях, інституціоналізованих громадських організаціях та органах державної влади як основних акторах захисту певних політичних інтересів. Оскільки концептуальна схема представництва політичних інтересів впливових груп суспільства через публічні інституції не відображає специфіки української «реальної політики» і не може дати відповідь на питання щодо балансу, спрямованості та методів їх захисту, то виникає необхідність у детальному вивченні неформальних схем і стратегій представництва групових інтересів. Отже, недостатньо вивченими поки що залишаються такі питання, як роль організованих інтересів у розвитку громадянського суспільства в Україні; механізм їх взаємодії з державою і шляхи його оптимізації; потенціал їхньої діяльності у регіонах. Це і зумовило вибір теми дисертації та логіку дослідження.

Зв'язок роботи за науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках планових наукових тем відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України «Теоретико-методологічні проблеми співвідношення політики, права і влади» (№ держреєстрації РК 0102U007073) та «Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії» (№ держреєстрації 0105U00792). Тема дисертації затверджена Вченою радою Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України 31 травня 2007 року, протокол № 5.

Мета і завдання дослідження. Основною метою дисертації є аналіз ролі груп інтересів в умовах перехідного суспільства. З огляду на поставлену мету визначено наступні дослідницькі завдання:

- систематизувати концептуальні підходи до осмислення проблеми участі груп інтересів у політиці;

- дослідити зміст та особливості інституціоналізації і функціонування різних видів груп інтересів у політичних процесах перехідних суспільств;

- визначити особливості функціонування кланів у політичній, економічній та соціальній сферах постсоціалістичних країн;

- дослідити основні чинники еволюції українських кланів та фінансово-політичних груп;

- розкрити та охарактеризувати механізми лобіювання, визначити умови, за яких їх функціонування дає позитивний ефект;

- проаналізувати діяльність лобістів за різних політичних режимів.

Об'єктом дослідження є діяльність груп інтересів в умовах становлення демократії.

Предметом дослідження є інституціоналізація груп інтересів у розвитку трансформаційних процесів перехідного суспільства.

Методи дослідження. Автор використав філософські і загальнонаукові методи та взаємопов'язаний комплекс теоретичних і методологічних підходів, характерний для сучасної політології, який включає системний підхід, структурно-функціональний та інституціональний аналіз.

Діалектичний метод використовувався для аналізу суперечливих та взаємозумовлених тенденцій трансформації груп інтересів в умовах перехідного суспільства. Філософський принцип розвитку дав можливість вивчити процес еволюції груп інтересів за різних моделей суспільної трансформації. Виявлення закономірностей еволюції цієї форми представництва інтересів сприяло глибокому розумінню принципів її функціонування в українському соціумі, а відтак пошуку шляхів оптимізації її взаємодії з державою та громадянським суспільством. Завдяки використанню системного підходу та структурно-функціональному аналізу дисертант вийшов на цілісне розуміння місця, ролі та функцій груп інтересів у політичному, економічному, соціальному житті держави. Інституційний підхід дав змогу проаналізувати діяльність формальних (політичних партій і неформальних (груп інтересів, соціально-економічних об'єднань, що впливають на політичні процеси) політичних інститутів. У дисертації використовувався порівняльний підхід, на основі якого проводилося співставлення однотипних політичних феноменів, зокрема лобізму, в розвинених країнах (США, ЄС) та постсоціалістичних державах. Низка положень розглянута з використанням методології права, соціології, політичної антропології.

У дисертації використано теоретичні висновки вітчизняних і зарубіжних учених з даної проблеми, матеріали конференцій. Джерельну базу роботи становлять нормативно-правові акти України та зарубіжних країн, документи міжнародного права, які закріплюють принципи і норми лобістської діяльності, дані експертних опитувань.

Наукова новизна одержаних результатів зумовлена як сукупністю поставлених завдань, так і засобами їх розв'язання. У дисертації здійснено системний аналіз особливостей інституціоналізації груп інтересів в умовах перехідного суспільства, вироблено рекомендації щодо оптимізації відносин між групами інтересів та органами державної влади. У межах дослідження одержано результати, що мають наукову новизну.

1. Вперше в українській політології функціонування різних видів груп інтересів (кланів, фінансово-політичних угруповань, корпорацій) розглянуто з точки зору еволюції запровадження демократичних інститутів у постсоціалістичній державі. Доведено, що групи інтересів стають дедалі важливішим чинником політичного розвитку України. Вони сприяють зростанню соціально-політичної активності громадян, особливо в період радикальних суспільних змін. Це кардинально змінює їх суспільний статус, форми самоорганізації і політичної участі, зумовлює важливість формування єдиного концептуального підходу до розуміння їх сутності.

2. Доведено, що особливістю демократичних режимів є наявність легітимних і, як правило, законодавчо оформлених і конституційно закріплених каналів доступу до ресурсів політичного впливу. А в умовах тоталітарних та авторитарних режимів та у перехідних суспільствах діяльність груп інтересів набуває форм корпоративізму та клієнтелізму.

3. Визначено два основних аспекти діяльності кланів у перехідних суспільствах. З одного боку, користуючись інституційною слабкістю середовища, вони схильні до монополізації влади і використання її для задоволення власних інтересів, що гальмує демократичні процеси. З іншого боку, патрон-клієнтські зв'язки, що лежать в основі формування кланів, є своєрідним амортизаційним механізмом, який дає змогу громадянам адаптуватися до нових умов, різкої зміни політичного курсу, ослаблюють негативний вплив модернізації. У свою чергу, поширеність і сила клієнтелістських зв'язків є показником ефективності або неефективності сучасних інститутів, своєрідним індикатором реальної соціальної інтеграції на нових засадах, причому більшою мірою, ніж у цілому правильні, але поверхові критерії модернізації, такі, як рівень індустріального розвитку і багатопартійні вибори до парламенту.

4. Доведено, що в Україні відбувається процес поступового укрупнення основних політичних акторів: на зміну дрібним олігархічним кланам приходять фінансово-політичні групи, які концентрують основні типи ресурсів: фінансові, промислові, енергетичні, політичні, силові, адміністративні. Наступний етап розвитку даної тенденції - перетворення фінансово-політичних груп на корпорації та зростання ймовірності запровадження неокорпоративістської моделі представництва інтересів.

5. Визначено умови, за яких підвищується позитивний ефект лобізму: активне функціонування демократичних інститутів і норм; розвинене громадянське суспільство, що передбачає розмаїття інтересів унаслідок його соціальної диференціації, розшарування, «спеціалізації»; економічна і політична стабільність, свобода слова й засобів масової інформації. Тільки за наявності цих чинників збільшуються шанси на використання лобізму в суспільних інтересах. В умовах же економічної, політичної і духовної кризи, перехідних періодів, непередбачуваності, коли кожна соціальна група прагне до миттєвого збагачення, ігноруючи інтереси інших суспільних груп, лобізм виходить із цивілізованих рамок і дає більше негативних наслідків, ніж позитивних.

6. Розкрито особливості діяльності лобістів у багаторівневих організаціях (Європейському Союзі), у розвинених демократичних країнах (США, Канаді, західноєвропейських країнах) та в умовах перехідних країн (Росія, Україна). Здійснено політико-правовий аналіз нормативно-правових документів, що регулюють цю сферу. Доведено необхідність законодавчого визначення лобістської діяльності як легального демократичного механізму взаємодії влади і суспільства та правового визначення форм лобіювання.

7. Доведено, що особливістю пострадянського простору є те, що, в більшості випадків соціальні групи інтересів не можуть бути групами тиску, водночас наявні групи тиску не виражають соціальні інтереси. Це зумовлено тим, що для більшості пострадянських політичних систем характерна розвиненість «входів зсередини», коли на процес ухвалення політичних рішень істотний вплив справляють актори, що діють усередині самої політичної системи. Їхня діяльність має здебільшого вузькокорпоративний, клановий характер. У перехідних суспільствах домінують інституційні групи тиску, які пов'язані з окремими секторами державного апарату або перебувають з останнім у патрон-клієнтських відносинах.

8. Обґрунтовано можливі шляхи оптимізації взаємовідносин органів державної влади в Україні з групами інтересів шляхом введення лобістської діяльності у рамки правового поля. Доведені необхідність нормативно-правового регулювання лобізму та інших форм політичного представництва інтересів; неприпустимість легалізації лобістської діяльності в органах судової влади, у системі виборчих комісій.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що теоретичні положення щодо діяльності організованих груп інтересів дають можливість адекватно оцінити роль і місце організованих груп інтересів у політичному процесі сучасної України, сформулювати рекомендації щодо підвищення ефективності їх взаємодії з владними структурами. Дослідження дає змогу осмислити природу, суть і специфіку моделі регулювання лобістської діяльності в Україні. Аналіз політичної практики, нормативно-правових засад, а також порівняльний аналіз вітчизняних і зарубіжних трактувань лобізму становить інтерес для законодавців, державних службовців, представників економічних структур. Узагальнення і висновки дисертаційної роботи можуть стати теоретичною основою для подальшого вивчення поставленої проблеми, для оптимізації управлінської діяльності. Матеріали дисертації можуть бути використані при розробці навчальних курсів з політології, політичної соціології, правознавства.

Апробація результатів дисертації. Дисертація виконана й обговорена у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. Основні положення, висновки і пропозиції дисертаційного дослідження доповідалися на наукових конференціях: всеукраїнській науково-практичній конференції «Модернізація політичної системи України: стан та перспективи розвитку» (26 жовтня 2007 р., м. Луганськ); міжнародній науковій конференції «Четверті юридичні читання» (3-4 квітня 2008 р., м. Київ); круглому столі «Відкритість і прозорість влади в Україні» (30 листопада 2007 р., м. Київ); круглому столі «Політичні технології: інструмент управління чи маніпуляцій?» (23 квітня 2008 р., м. Київ); ІХ Всеукраїнській науково-практичній конференції «Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні» (30-31травня 2008 р., м. Острог).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження викладені у п'яти наукових публікаціях у фахових виданнях з політичних наук.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дисертаційного дослідження, мета і завдання роботи, зумовили її структуру. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (231 найменування). Загальний обсяг дисертації становить 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, визначає мету, завдання, предмет і об'єкт, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну, теоретичне і практичне значення, розкриває зв'язок з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи до вивчення груп інтересів» обґрунтовано широкий підхід до тлумачення груп інетресів, розуміючи під ними організації, які об'єднують громадян на основі тих чи інших специфічних цілей чи функцій, артикулюють колективні вимоги та шукають оптимальні шляхи їх просування переважно через вплив на прийняття політичних рішень. Автор доводить, що такий підхід є найбільш оптимальним для аналізу сучасної української дійсності. Адже групи інтересів, різні за цілями, функціями, рівнем організації і характером членства, представляють і політизовані угруповання бізнес-еліти, і добровільні організації, і регіональні еліти та створювані ними структури представництва інтересів, і великі корпорації і фірми, що виступають від імені акціонерів і найманого персоналу. Всіх їх об'єднує вираження колективних цілей і свідоме прагнення до їх досягнення.

Згідно з плюралістичною теорією політична система розглядається як взаємодія різних груп, як зіткнення конкурентних інтересів, що забезпечує динамізм і рівновагу системи. Індивіди утворюють групи, які є основними акторами у демократичному політичному процесі; групи точно відображають інтереси членів та є політично активними, зацікавлені групи надають інформацію на тому рівні, на якому вони діють ефективніше, ніж уряд; уряд забезпечує рівний доступ до прийняття рішень та баланс груп. Критики плюралізму, зокрема Р. Мілс, стверджують, що він насправді дуже обмежений, і його можна спостерігати лише на рівні суперництва еліт, що мають замкнений характер; зміщує увагу політиків з окремого громадянина як первинної одиниці демократичного суспільства до впливових організацій.

У роботі показано, що своєрідною протилежністю плюралістичної моделі державного устрою є елітистська, яка виходить із наявності у всіх суспільствах, навіть демократичних, невеликої правлячої еліти, ширшої за складом неправлячої еліти (яка має у своєму розпорядженні економічні ресурси) і широких верств населення.

Ідея корпоративної держави, тобто держави, організованої навколо представництва і управління через галузево-професійні групи, а не територіальні підрозділи, передбачає збільшення впливовості груп тиску завдяки позитивним наслідкам їх діяльності. Автор підкреслює, що корпоративні структури забезпечують високий ступінь керованості, але це досягається за рахунок демократичності та відкритості системи та неминуче веде до зростання впливу професійних представників спеціалізованих інтересів за рахунок громадських, які відстоюють загальні інтереси, до виникнення організацій, побудованих на ієрархічних принципах, аж до всеосяжних національних асоціацій, які отримують привілейований доступ до процесу ухвалення стратегічних рішень, підриваючи основоположні демократичні принципи - змагальності та конкуренції.

Автор дійшов висновку про те, що корпоративізм веде до піднесення груп-монополістів над конкуруючими групами, що представляють приватні інтереси, посилює процес підміни індивідів, як основних учасників політичного життя, відроджує, здавалося б, забуте у модернізованих суспільствах явище - клієнтелізм.

У другому розділі «Клани та корпорації у перехідних суспільствах» розглядаються різні моделі співіснування формальних та неформальних інститутів у молодих демократіях, для яких характерна інституціоналізація неформальних практик та правил політичної гри, що не лише доповнюють формально легітимізований процес інституціоналізації, а залежно від характеру неформальних інститутів можуть суперечити формальній інституціоналізації. Неформальні політичні мережі, які не збільшують, а зменшують дієвість формальних демократичних інститутів у дефектних демократіях, часто є результатом еволюції інститутів авторитарного режиму. Аналогічні механізми відігравали роль функціональних еквівалентів, забезпечуючи ефективні форми комунікації, опосередкування інтересів і реалізації рішень. Відповідно вони компенсували неефективність формальних структур та інститутів авторитарних режимів. Функціональна слабкість формальних інститутів створювала сприятливі умови для розвитку неформальних інститутів. Політичні та економічні актори у нових демократіях замість дотримання формальних правил віддають перевагу неформальним нормам і практикам. Чим швидше старим політичним та економічним елітам вдається закріпитися на важливих позиціях у новій політичній і економічній реальності, організувати в ній потужні групи інтересів, тим ймовірніший подібний сценарій.

Як доведено у дисертації, ключова відмінність між дефектними і «функціонуючими» демократіями пов'язана не з наявністю формальних і неформальних інститутів, а із способом «вростання» неформальних у формальні інститути. У ліберальних демократіях обидві форми інститутів доповнюють один одного, що надає формальним інститутам гнучкості в адаптації до суспільних вимог, а неформальні механізми підтримують демократичні інститути, підкріплюючи формалізовані політичні процедури та реагуючи на соціальні зміни. У дефектних же демократіях неформальні інститути підривають і обмежують порядок функціонування формальних, демократично легітимізованих. Вони порушують функціональні коди формальних інститутів, спотворюють чи витісняють їх як значущі процедури і практики прийняття рішень. Таке заміщення формальних і демократично легітимованих інститутів неформальними правилами може здійснюватися як зверху (обрана демократичним шляхом виконавча влада розширює свої прерогативи за рахунок конституційних стримувань і противаг), так і знизу (аномічне громадянське суспільство із слабо акумульованим «соціальним капіталом», але високим потенціалом насильства, взаємною недовірою та поширенням корупції і традицій клієнтелізму нехтує інституційними правилами, позбавляє інститути впливу, чи колонізує їх у приватних інтересах). Чим слабша партійна система і система організованих груп інтересів, тим імовірніше домінування виконавчої влади і неформальне регулювання політичних процесів. Саме фрагментація і слабка вкоріненість у суспільстві, а не ідеологічна поляризація, характерна для міжвоєнних демократій, є основними причинами того, що партійні системи Східної Європи та Східної Азії часто не виконують функції представництва і опосередкування інтересів, що дає підстави говорити про «підвішену» партійну систему або про «елітні» чи «картельні» партії.

У дисертації показано, що потужні клани у пострадянських країнах володіють щонайменше трьома видами ресурсів: економічними (активи підприємств, ресурси на банківських рахунках); адміністративно-політичними (контроль над різними органами влади і окремими посадовими особами); силовими (контроль над силовими структурами). Усі ці ресурси підлягають операціям конвертації одного виду ресурсу в інший.

Корпоративізм (неокорпоративізм) виник у відповідь на неможливість звести процес ухвалення і реалізації державних рішень виключно до чисто зовнішньої дії організованих груп на державну владу (як вважали плюралісти) або ж до заснованої на балансі сил взаємодії еліт (як вважали елітисти). На думку прихильників цього напряму, дуже часто має місце набагато складніша взаємодія сторін, коли кожна з них не просто бере участь у виробленні і ухваленні того або іншого рішення, а й бере на себе зобов'язання безпосередньо сприяти його реалізації.

На ранніх етапах, відображаючи інтереси різних соціальних сил, корпоративізм реалізувався у двох формах. Нисхідний (правоконсервативний) корпоративізм виходив з необхідності створення ієрархічно побудованих функціональних об'єднань, які були б ефективним каналом передачі управлінських імпульсів зверху вниз. Найбільших успіхів у реалізації цього типу корпоративізму досягли малі європейські країни з добре організованими групами інтересів і дуже уразливими інтернаціоналізованими економіками. Корпоративістські тенденції ще краще проявилися у країнах, для яких характерні функціонування сильних соціал-демократичних партій, стабільна електоральна поведінка, культурна й етнічна єдність, а також нейтральна зовнішня політика. Висхідний, охлократично-анархічний корпоративізм породжений соціальною незадоволеністю низів і розрахований на створення каналів, здатних мультиплікувати та інтенсифікувати імпульси, що надходять знизу, забезпечуючи ефективний тиск на державну владу. З часом він був витіснений організованим робітничим рухом і не дістав подальшого розвитку.

Як зазначається у дисертації, для неокорпоративізму характерні загальні риси корпоративістських структур, але з'являються і особливості: зникає елемент обов'язковості членства; формально система представництва стає конкурентною: підприємці й працівники можуть вільно створювати будь-які організації для відстоювання своїх інтересів; неокорпоративістське регулювання обов'язково врівноважується плюралістичним, багатопартійним парламентським представництвом; відносини між представниками галузей і державою перетворюються з односторонніх на відносини обміну і торгу.

Межа між класичним корпоративізмом і неокорпоративізмом очевидна: перший припускає створення державою категорій представництва (корпорацій), нормативне закріплення їх винятковості, другий - систему представництва у формально конкурентному середовищі. В обох випадках зберігається організаційна схожість: для корпоративістського управління економікою характерне існування на національному рівні загального органу міжгалузевого представництва, члени якого делегуються організаціями-монополістами різних галузей.

Автор роботи зазначає, що критерієм, який допоможе відрізнити корпоративну форму апаратного «продавлювання» управлінських і господарських рішень від нормального впливу інститутів громадянського суспільства, є ступінь публічності: коли корпоративне продавлювання рішень стає прозорим, тобто здійснюється відкрито, через встановлені законом канали, під контролем громадськості, відразу ж істотно скорочується можливість для зловживань, а дії корпоративних організацій набувають легітимного характеру. В протилежному випадку інститут громадянського суспільства перетворюється на корпорацію.

На думку дисертанта, особливу роль корпоративні структури можуть відіграти у процесі становлення демократичного режиму. Якщо у суспільстві функціонують сильні галузеві та професійні асоціації, що володіють значними стратегічними ресурсами і діють у певних межах, то корпоративні структури відіграють важливішу роль у процесі консолідації демократії, ніж у політичних спільнотах з великою кількістю конкуруючих вузькоспеціалізованих асоціацій. Тобто утвердження плюралістичної системи асоціацій приводить до ослаблення ролі посередницьких структур, а утвердження корпоративістської системи, навпаки, - до посилення їх ролі.

У процесі демократизації вирішальний вплив на структуру групових інтересів справлятимуть наступні чинники: 1) зміна загальної кількості об'єднань і асоціацій; 2) зміна чисельного складу асоціацій і груп інтересів; 3) зміна меж сфер представництва корпоративних структур.

У третьому розділі «Лобізм як форма представництва груп інтересів» проаналізовані форми та методи впливу груп інтересів на діяльність владних інститутів. Автор виділяє два основних підходи до визначення лобізму: політико-соціологічний та юридично-інституційний. В рамках першого лобізм розуміється як діяльність суб'єктів, що впливають на структури державної влади з метою ухвалення потрібних для них рішень. Прихильники другого підходу пов'язують лобізм виключно з професійною діяльністю фізичних осіб або організацій щодо просування інтересів клієнтів у структурах державної влади. Фактична відмінність цих двох позицій полягає у відповіді на питання, чи визнавати аномічні (спонтанні) виступи громадян, скарги, звернення, петиції та інші громадські акції лобістськими. Очевидно, що перший підхід є ширшим і включає всі визначення, можливі в рамках другого. Тому в його рамках під лобізмом слід розуміти діяльність окремих фізичних осіб або угруповань щодо органів державної влади від імені та на користь конкретного клієнта для прийняття певних рішень.

Лобістська діяльність має такі риси: жорстка прив'язка до влади; до певних інтересів (суспільних груп, регіонів, партій, громадських організацій, конфесій); лобісти виконують функцію посередництва між впливовими зацікавленими групами, фінансовими корпораціями, комерційними організаціями, політичними партіями, суспільними об'єднаннями, громадянами і державними структурами; надання групам громадян і окремим особам можливості брати участь у підготовці політичних рішень.

Дисертант відзначає, що лобізм, як певний механізм і технологія представництва інтересів є явищем нейтральним, змістовна оцінка якого можлива лише в конкретній ситуації. У позитивному сенсі лобізм - це об'єктивне, життєво необхідне явище, демократичний інститут. Він як система представництва групових інтересів є таким же невід'ємним елементом суспільного життя, як і наявність у ньому цих групових інтересів. Лобізм у цьому позитивному сенсі є формою законного впливу «груп тиску» на управлінські рішення державних органів з метою задоволення інтересів певних соціальних структур. Водночас мають рацію і дослідники, які негативно трактують лобізм, розглядаючи його як незаконний тиск на представників влади, як хабарництво, корупцію - все, за допомогою чого ухвалюються управлінські рішення на користь певних груп або осіб. Негативне ставлення до лобізму формується саме завдяки подібній практиці.

Хоча у суспільній свідомості перехідних країн, здебільшого на рівні стереотипів, процес лобіювання сприймається як складова корупційних процесів, проте це не означає, що за лобізмом не визнають важливої комунікативої ролі у соціальній взаємодії. На думку американських політологів, у демократичних політичних системах лобізм давно вже еволюціонував «від корупції до інформації».

Дисертант зазначає, що для позитивних результатів діяльності лобістів потрібні певні умови: ефективні демократичні інститути і норми; розвинене громадянське суспільство, що передбачає розмаїття інтересів унаслідок соціальної диференціації; економічна і політична стабільність, свобода засобів масової інформації тощо. В умовах же економічної, політичної і духовної кризи лобізм дає більше негативних результатів, ніж позитивних.

Автором визначено форми (пряма, опосередкована, внутрішня) і методи (відкриті й закриті) лобістської діяльності. У дисертації виділено три основні стратегії лобіювання: негативні стратегії, які полягають у відкритій опозиції державним органам чи у представленні неприйнятних контрпропозицій; реактивні стратегії, коли поміркованість домінує над активними діями (моніторинг, зустрічі, незначна активність у медіапросторі); проактивні стратегії, що ґрунтуються на конструктивній роботі з державними органами в дусі партнерства і довіри. Однак проактивні стратегії застосовуються досить рідко, оскільки лобісти цього типу, окрім відстоювання інтересів клієнта, можуть запропонувати законодавцям компетентну думку і альтернативні варіанти вирішення проблеми.

У роботі показано, що для перехідних суспільств, і зокрема України, характерні дві основні форми політичної комунікації в рамках лобістської діяльності: а) шляхом використання неформальних контактів (прямий або внутрішній лобізм), до чого вдаються інституційні групи тиску, які функціонують всередині політичної системи; б) через засоби масової інформації (непрямий лобізм).

Дисертант стверджує, що подальший розвиток лобістської діяльності на пострадянському просторі вкладатиметься у лінію трансформації: посттоталітарний бюрократичний корпоративізм - індивідуально-групова форма лобізму в роки перебудови, коли розсипалися старі стабільні системи - анархічний лобізм у пострадянський період - корпоративістсько-плюралістичний лобізм. За корпоративного типу представництва інтересів держава укладатиме з деякими групами тиску, які представляють інтереси олігархічного капіталу, неформальну (або формальну) угоду, згідно з якою дана група або асоціація отримує певні пільги, привілеї, протекцію в обмін на свою політичну лояльність. Корпоративне представництво характерне для закритої політичної системи, не здатної сприймати більшість зовнішніх імпульсів від соціального середовища. Якщо переважатиме плюралістичний тип представництва інтересів, то можна спрогнозувати розширення кількості суб'єктів лобістської діяльності за рахунок інститутів громадянського суспільства. Основною характеристикою цього процесу буде не кількісна присутність зацікавлених соціальних груп у політичному житті країни, а кількість і якість точок доступу до процесу ухвалення політичних рішень. Збільшення таких точок буде наслідком подальших процесів децентралізації влади по горизонталі (система поділу влади) і системи управління по вертикалі (розвиток місцевого самоврядування). Тим самим буде створено ґрунт для електоральної форми підтримки інститутів влади, що підвищить не тільки її легітимність, а й ступінь участі соціальних груп у політичному процесі. У свою чергу, відкритість політичної системи і посилення соціального контролю зробить механізм лобізму досить прозорим.

Водночас автор зазначає, що лобізм як форма функціонального представництва інтересів надає державі й суспільству в цілому низку серйозних переваг, пов'язаних з більш оперативним, ніж при політичному представництві інтересів, інформуванням посадових осіб, що приймають рішення в системі управління. Тому в багатьох країнах лобізм є легальним видом діяльності, що отримав специфічне регулювання. Існують такі моделі регулювання лобізму - американська (лобізм - система представництва інтересів громадян, яка регулюється спеціалізованим законодавством), німецька (лобізм - легальний вид діяльності, проте спеціального закону про лобізм не існує) і французька (лобізм є незаконним, проте існує Соціально-економічна рада, до якої входять представники професійних груп і яка виконує роль «лобістського парламенту»).

У розділі обґрунтована необхідність легалізації лобізму. Здійснений дисертантом аналіз світової практики правового регулювання лобістської діяльності (у США, Канаді, Австрії, Нідерландах, Німеччині, Франції, Росії, Казахстані, Польщі) доводить, що, як правило, реалізуються дві основні стратегії. Перша припускає врегулювання приватних питань, пов'язаних з лобістською діяльністю за допомогою декількох спеціальних нормативно-правових актів (ФРН, Франція, Італія та ін.). При цьому лобізм як позитивний вид діяльності, необхідний для правотворчого процесу, може як визнаватися, так і заперечуватися. У останньому випадку лобізм може прирівнюватися до корупції, незаконного впливу на представників влади або не існувати. Друга стратегія пов'язана з прагненням урегулювати лобістську діяльність, принаймні її різновиди, пов'язані з діяльністю лобістів у представницьких органах влади, шляхом ухвалення відповідного закону (США, Канада та ін.).

Автор розглядає спроби прийняття українського законодавства про регулювання лобістської діяльності. Детально проаналізовано законопроекти «Про правовий статус груп, об'єднаних спільними інтересами (лобістських груп) у Верховній Раді України» (№ 3188-1 від 03.11.1999 р.) та «Про діяльність лобістів у Верховній Раді України» (№ 8429 від 09.11.2005 р.).

У висновках узагальнено результати дослідження, сформульовані практичні рекомендації.

1. На сучасний розвиток груп інтересів в Україні значною мірою вплинули проблеми соціально-політичної трансформації і політичні традиції. Йдеться насамперед про те, що громадянське суспільство проходить стадію свого становлення, інтереси окремих груп лише викристалізовуються, організаційні форми їх вираження тільки починають складатися. Іншим важливим моментом є незавершена модернізація, паралельне існування традиційних і сучасних практик, форм організації політичної діяльності. В Україні представлені практично всі відомі типи груп інтересів. Крім того, на діяльності зацікавлених груп в Україні позначаються традиції груп інтересів радянського періоду, що утворювали систему корпоративно організованого представництва. Нерозвиненість демократичних принципів конкуренції і формування органів влади, недосконалість інституційних умов обмежує можливості «сучасних» груп інтересів: корпоративізму та легалізації лобізму.

2. До особливостей вітчизняних груп інтересів можна віднести те, що вони вважають за краще використовувати різні механізми впливу на апарат державної влади, ніж на громадську думку. При цьому домінують механізми неформального впливу. Рівень інституціоналізації функціонального представництва інтересів достатньо низький, проте спостерігається порівняно швидкий розвиток його форм. Групи інтересів виконують своєрідну компенсаторну функцію в умовах «недорозвиненої» системи політичного представництва, сприяючи тим самим каналізації політичних інтересів і політичній стабілізації.

3. Можна спрогнозувати три сценарії розвитку молодих демократій. Перший - шлях регресу: в результаті низки політичних криз ліберальний і конституційно-правовий зміст демократичних норм і структур у дефектних демократіях дедалі більше розмивається. Одночасно посилюватимуться концентрація політичної влади у виконавчій гілці влади, деформалізація політичних інститутів. Сценарій стабільності передбачає, що, незважаючи на свої недоліки, дефекти демократії будуть більш функціональними з точки зору сталості системи, ніж авторитарний політичний устрій. Це пов'язано як із здатністю уряду вирішувати проблеми, так і з нерозвиненістю громадянської культури і вподобань владних еліт. Переплетіння формальних демократичних інститутів і неформально сформованих демократичних дефектів переходить до самовідтворюваної рівноваги, що призводить до стабілізації існуючого статус-кво демократії. Стабільність зберігається доти, доки специфічні дефекти демократії гарантують панування владних еліт і сприяють задоволенню інтересів частини населення, яка підтримує систему. Сценарій прогресу передбачає, що неформальні структури в умовах демократії виявляються несумісними з формальними демократичними структурами і стають перешкодою для задоволення владою суспільних вимог. Еліти поступово звикають до того, що неформальні практики, що обмежують демократію, поступаються місцем постійним, регламентованим конституцією, прогнозованим правилам і зразкам прийняття рішень. У результаті неформальні інститути втрачають свій вплив і дедалі більше уваги приділяється конституційно-правовим інститутам.

4. Особливість модерного клієнтелізму полягає в тому, що зв'язки між патроном та клієнтом мають більш комплексний і різнобічний характер. Патрон виступає в ролі вартового, який встановлює зв'язок між центральною владою, що розподіляє ресурси, та масами, які їх отримують. Крім того, сучасний патрон, контролюючи політичні організації, користується публічними ресурсами - робочими місцями, пенсіями, соціальними пільгами, тоді як клієнти, якими можуть бути і організації (етнічні меншини, професійні спілки), у відповідь надають електоральну підтримку.

5. Клієнтелізм може проявлятися на різних рівнях у різних типах суспільств, але найбільш сприятливим для нього умови виникають в умовах поляризованого, нестабільного суспільства. Нестабільна і слаборозвинена економічна система змушує людей зосереджуватися лише на поточних проблемах, ігноруючи довгострокову перспективу. Різниця у рівнях доходів може бути важливішою, ніж бідність сама по собі, і змушувати до активнішої участі у таких неформальних об'єднаннях як клани. Отже, сучасний клієнтелізм процвітає у нестабільних політичних і економічних умовах, є своєрідною «політикою виживання» як для патронів, так і для клієнтів. Патрон-клієнтські відносини характеризуються деспотизмом і потестарністю, а мікрогрупова солідарність, агресивно протиставлена громадянським відносинам та інститутам, стає формою внутрішнього варварства, що тягне у «родинний хаос». Поширеність клієнтських відносин у суспільстві свідчить про кризу соціальної солідарності.

Роль патрон-клієнтських відносин у трансформаційних процесах можна визначити як захисну, оскільки вони відповідають запитам індивідів щодо захисту від зростаючого відчуження і тиску анонімних соціальних механізмів. Клієнтелізм паразитує на недовірі людей до офіційних інститутів і формах соціальної інтеграції, тому основна проблема перехідних суспільств полягає в інституціоналізації довіри.

6. Корпоративізм обіцяє чітку побудову управлінських структур у всіх сферах соціального життя, чіткість і одноманітність у проведенні політичної лінії держави на всіх рівнях функціонування влади, консолідацію суспільства на основі соціального партнерства. До цього потрібно додати зростання ролі держави в економіці, цілісну і послідовну економічну політику, що можна розглядати як позитивні цінності. Домінування неокорпоративізму на загальнонаціональному і макроекономічному рівнях у низці країн привело до деяких позитивних наслідків: більшої керованості громадян, меншої кількості страйків, збалансованішого бюджету, більшої ефективності податкової системи, нижчого рівня інфляції, меншого безробіття, більшої стабільності політичних еліт і менш вираженої тенденції до «політизації» бізнесу. Відтак країни з високим рівнем розвитку корпоративізму більш керовані, проте не більш демократичні.

7. Лобізм виконує функцію балансу сил у суспільстві, сприяє досягненню політичного консенсусу, дає політикам і співробітникам державних структур уявлення про широкий спектр суспільних потреб і позицій більшості груп інтересів. Оскільки деякі групи можна віднести до громадянського суспільства, то лобізм впливає не тільки на сфери, де реалізуються групові інтереси, а й на політичне життя суспільства в цілому.

8. Діяльність лобістів у структурах Європейського Союзу має наступні особливості: 1) взаємна залежність чиновника і лобіста (перший потребує інформації для формування порядку денного, другий - можливості впливати на прийняття рішень); 2) поступове зміщення фокусу уваги груп інтересів з національного на європейській рівень та з Єврокомісії до Європарламенту; 3) всупереч очікуванням про домінування інтересів виробників у законодавстві суспільні інтереси мають найбільший вплив на прийняття рішень; 4) складність взаємовідносин між різними європейськими інститутами, що, з одного боку, сприяє лобістським організаціям (множинність потенційних шляхів впливу), а з іншого - ускладнює їх роботу (неможливо отримати ексклюзивний доступ до можновладців).

9. Ступінь розвиненості лобізму, його цивілізованість та інтенсивність використання залежать від політичної системи, характеру політичного режиму, рівня політичної культури, правового регулювання цієї діяльності та інших особливостей конкретної країни. Зарубіжна практика свідчить, що існуючі способи інституціоналізації лобістських груп поки що не дозволяють вирішити питання про те, як ефективно контролювати їх, не накладаючи водночас зайвих обмежень на суспільство. Закон про лобізм повинен визначити цю діяльність як легальний демократичний шлях взаємодії влади та суспільства; створити законодавчі бар'єри для зловживань та корупції; захистити органи державної влади від незаконного впливу; вивести із тіні лобістів; сприяти підвищенню професіоналізму та відповідальності посадових осіб при розробці та реалізації державної політики; створити прозорі механізми інформування громадян про суб'єктів і об'єктів лобіювання в органах влади та ефективні механізми контролю.

Основною проблемою вітчизняного законодавства щодо регулювання лобізму є невизначеність правової конструкції лобістської діяльності, що унеможливлює відмежування його від інших форм політичного представництва інтересів. Крім того, існують труднощі з визначенням меж лобістської діяльності як щодо арсеналу засобів і методів впливу на органи державної влади, так і кола органів державної влади, відносно яких лобістська діяльність не може бути визнана правомірною. Зокрема, недопустима легалізація лобістської діяльності у органах судової влади, оскільки представництво інтересів тут здійснюється особами з чітко окресленими процесуальними правами і обов'язками, в системі виборчих комісій, оскільки це не тільки привело б до змішання двох систем політичного представництва (партійно-територіального і функціонального), а й серйозно дискредитувало б принцип представницької демократії і контролю за законністю виборчого процесу.