Iсторiя полiтичних учень нового часу

Размещено на http://allbest.ru

Контрольна робота

Iсторiя полiтичних учень нового часу'

Вступ

Політичні вчення Нового часу

Політичні теорії Нового часу (16-19 ст.) Були спрямовані на обгрунтування можливості устрою суспільства на принципах раціоналізму, свободи і громадянської рівності . Ці теорії відбивали вимоги зароджувалась буржуазії, яка боролася проти феодальних устоїв. Виходячи з принципів природного права, згідно з якими кожна людина народжується з невід'ємними правами на життя і вільний розвиток, на працю, участь у справах суспільства і держави, мислителі Нового часу прагнули довести протиприродність і нерозумність існували в той період феодальних політичних порядків та установ. Висновки політичної науки тієї епохи більше набували практичний характер, орієнтуючись на вирішення назрілих соціальних проблем.

1. Авторитарно-державна теорiя Т. Гоббса

Видатний англійський мислитель Томас Гоббс (1588--1679) -- теоретик природного права, на початку революції виступив захисником королівської влади. Після закінчення громадянської війни опублікував свій основний твір «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і громадянської» (1651р.). Гоббс Томас народився в Мальмсбері, в родині священика. Закінчив Оксфордський університет, одержав ступінь бакалавра, але відмовився від викладацької роботи. Відвідав Францію, Італію, Голландію. На початку англійської революції написав трактат на захист короля, був примушений емігрувати. У 1651 р. повернувся до Англії і опублікував книгу «Левіафан». Шанобливо був прийнятий О. Кромвелем, прийняв участь в реорганізації університетської освіти, опублікував ряд праць з філософії. Після смерті Гоббса «Левіафан» було публічно спалено, а церква включила його твори в список заборонених книг.

Вчення про право і державу Гоббс прагнув перетворити в таку ж точну науку, як геометрія. Якби її істини оспорювались тими, пише він, чиї інтереси ними зачеплені, то вчення геометрії було б «витиснуте спаленням усіх книг з геометрії». Вчення про право і несправедливість постійно оспорюються як пером, так і мечем. Які ж результати прагнення автора «Левіафана» перетворити своє вчення в точну науку?

Насамперед, своє вчення Гоббс будує на вивченні природи людини. На його думку, люди рівні від природи («рівність здібностей»), але через рівність виникає взаємна недовіра. До того ж людина ще й істота глибока егоїстична, збурена жадібністю, страхом і честолюбством. «Звідси видно, що, поки люди живуть без загальної влади, яка тримає усіх у страсі, вони знаходяться в тім стані, що називається війною, і саме в стані війни всіх проти всіх». До такого стану «війни всіх проти всіх», на думку мислителя, звичайно опускаються під час громадянської війни. Очевидно, тут проявилося неприйняття ним громадянської війни в Англії.

Який же вихід бачиться Гоббсу з цього стану суспільства? Такий вихід, вважає філософ, теж коріниться в природі людини: почасти в пристрастях, що схиляють людей до миру, почасти в розумі, який підказує умови миру. А «ці умови суть те, що інакше називається природними законами».

Отже, у природному стані, за Гоббсом, кожен індивід рівною мірою мав природне право. Останнє він визначає як свободу всякої людини використовувати власні сили за своїм розсудом для збереження власного життя. У природному стані кожна людина має право на все, «навіть на життя всякої іншої людини», що і призводить до війни між ними. Згубність такого стану примушує людей шукати шлях до його припинення. Цей шлях указують предписания розуму, природні закони. Отже, право і закон розрізняються між собою так само, як свобода і зобовґязання. Природне право Гоббс визначає як свободу людини робити чи не робити що-небудь (для свого збереження). Природний закон зобовґязує прагнути до миру, забороняє робити те, що згубно для життя.

Основний природний закон проголошує: необхідно шукати миру і слідувати йому. З нього випливає і другий природний закон: в інтересах миру і самозахисту варто задовольнятися таким ступенем свободи стосовно інших людей, яку людина допустила б у інших стосовно себе. Інакше право робити усе, що людина хоче, повертає людей у природний стан, тобто в стан війни.

З другого природного закону випливає третій: люди повинні виконувати укладені ними угоди. Вони -- початок і джерело справедливості. Справедливість і власність, за Гоббсом, починаються із заснування держави. Він називає ще 16 природних (незмінних і вічних) законів, зміст яких може бути резюмова-ний в одному легкому правилі: не роби іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе.

Щоб усунути небезпеку порушення природних законів, пише Гоббс, необхідна сила, примусова влада, яка погрозою покарання примусила б усіх однаковою мірою до виконання угод, усталила б ту власність, що люди здобувають шляхом взаємних договорів замість відмови від загального права. Така примусова влада зґявляється із заснування держави, а сила -- з появою громадянських законів.

Мета держави -- головним чином забезпечення миру, безпеки, оскільки природними законами вони не гарантуються. Угоди без меча -- лише слова, що не в силах гарантувати людині безпеку, писав Гоббс.

Для встановлення загальної влади люди шляхом угоди між собою («кожної людини з кожною іншою») створюють загальну, єдину особу -- державу. «Держава, -- дає її визначення мислитель, -- є єдина особа, відповідальним за дії якої зробила себе шляхом взаємного договору між собою величезна кількість людей, для того, щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх їх так, як визнає за необхідне для їх миру і загального захисту». Носій такої особи (представлений однією людиною чи уповноваженим зібранням осіб), який володіє верховною владою, -- суверен. Всякий інший -- його підданий.

Таким чином, абсолютна влада держави -- ось, на думку Гоб-бса, гарант миру і реалізації природних законів. Він називає її Левіафаном (біблейським чудовиськом), штучною людиною, для якої верховна влада, «що дає життя і рух усьому тілу» -- душа; посадові особи виконавчої і судової влади -- штучні суглоби; нагороди і покарання -- нерви; добробут і багатство громадян -- сила; безпека народу -- заняття; його радники -- памґять; справедливість і закони -- розум і воля; громадський мир -- здоровґя; смута -- хвороба; громадянська війна -- смерть. Влада суверена абсолютна: йому належить право видання чи скасування законів і контроль за їх додержанням, оголошення війни і укладання миру, призначення чиновників і судова влада. Він вправі навіть визначати, які релігія чи секта, думка чи вчення істинні, а які ні, що є справедливість і чеснота.

Піддані не можуть засуджувати дії суверена, пише Гоббс. Уклавши один раз договір і перейшовши в громадянський стан, люди втрачають можливість його розірвати і змінити обрану державну форму правління, звільнитися від верховної влади. її необмежена влада над життям і смертю підданих не може вважатися несправедливістю чи беззаконням. Адже, установлюючи «загальну владу», кожний підкорив свою волю волі носія «загальної особи». Для Гоббса єдине мірило добра і зла -- громадянський закон.

Припускаючи заперечення проти покірливого підпорядкування примхам і порочним пристрастям носія (носіїв) такої необмеженої влади, Гоббс звертає увагу на те, що становище людини завжди звґязане з тією чи іншою незручністю. Утиск народу при тій чи іншій формі правління «ледь відчутний» у порівнянні з нещастями і жахами громадянської війни чи «війни всіх проти всіх» у природному стані, стверджує автор «Левіафана». Слабка втіха! Але для нього абсолютна державна влада -- гарант миру і безпеки, найважливіша умова прав окремого індивіда, правової організації самої держави.

Дехто з дослідників вважає: за Гоббсом, в галузі публічного права, політичних відносин у підданих зосереджені одні лише обовґязки, а у суверена -- тільки права. Неправильно: правова організація самої держави у Гоббса включає права і свободи підданих, обовґязки суверена.

Подібно тому, як люди для досягнення миру і самозбереження створили «штучну людину», тобто державу, вважав мислитель, точно так вони створили штучні ланцюги, тобто громадянські закони, прикріплені до вуст верховної влади і вух підданих. Тому, по-перше, воля підданих полягає в свободі робити те, що не зазначено в угодах із владою: укладати договори одне з одним, обирати своє місцеперебування, спосіб життя, наставляти дітей за своїм розсудом і т.д. Громадяни «користаються тим більшою свободою, чим більше справ закони залишають на їх розсуд». Таким чином, тут свобода розуміється як право робити все те, що не зазначено в угодах із владою, що не заборонено законом. За Гоббсом, наділена абсолютною владою держава повинна виконувати не одні тільки поліцейсько-охоронні функції, але і гарантувати своїм підданим свободи, «заохочувати всякого роду промисли, як судноплавство, землеробство, рибальство, і всі галузі промисловості, що предґявляють попит на робочі руки», примушувати фізично здорових людей до праці, займатися виховно-просвітньою діяльністю і т.п. Така трактовка свободи мала безперечно не тільки пробуржуазний економічний, але і прогресивний, гуманний соціальний зміст.

По-друге, право суверена, за Гоббсом, обмежено природними правами підданих. «Суверен, таким чином, має право на все з тим лише обмеженням, що, будучи сам підданим Бога, він зобовґязаний в силу цього дотримуватись природних законів».Автор трактату вважає, що піддані мають право захищати себе, своє життя навіть від тих, хто зазіхає на нього на законній підставі; вони не зобовґязані обвинувачувати себе і т.п.

По-третє, обовґязки підданих стосовно суверена зберігаються доти, поки суверен у стані захищати їх. Тому що дане природою право захищати себе, говориться в книзі, не може бути відчужено ніяким договором. Його не вправі переступати і суверен. Коли ж він, всупереч природним законам, зобовґязує підданого наносити шкоду собі чи убивати себе, або забороняє захищатися від нападу ворогів, тим самим залишає можливість підданим стати проти його волі. Народ тим самим одержує право на повстання. Суверен ризикує утратити владу. Отже, природні закони пред-писані і йому.

Інша справа -- громадянські закони: «суверен держави, будь то одна людина чи зібрання, не підлеглі громадянським законам». Останні, за Гоббсом, це ті правила для кожного підданого, які держава усно чи письмово предписала йому, щоб він користався ними для розрізнення між правильним і неправильним, тобто між тим, що узгоджується і не узгоджується з правилами. Таким чином, мета законів у тім, щоб дати правильний напрямок діям людей, залишаючи на їх розсуд усе те, що не заборонено і не предписано законами.

За змістом і метою природні і громадянські закони, вважає Гоббс, співпадають, тому що останні також є частиною предписань природи, «адже справедливість є предписания природного закону». Однак природна свобода людини може бути урізана й обмежена, що «є природною метою видання законів, тому що інакше не може бути ніякого миру». Позитивними є ті закони, що стали такими з волі верховної влади. Закон -- установлення розуму і наказ держави. Тлумачення закону залежить від верховної влади і його можуть тлумачити тільки ті, кого призначить для цього суверен.

Природа закону, пише Гоббс, не в його букві, а в його значенні чи сенсі, у його достовірному тлумаченні, що повинно виявити думку законодавця. Позитивні закони він ділить на розподільні (визначають права підданих) ікаральні (визначають покарання за порушення законів), основні (визначають державний лад і обовґязки підданих стосовно влади) і неосновні (приватноправові). Гоббс робить висновок: право є свободою, що нам лишає громадянський закон. Останній же є зобовґязанням і віднімає в нас ту частину свободи, яку надає природний закон. У цьому така ж різниця між свободою і зобовґязанням, як і між правом і законом.

Обовґязки суверена, за Гоббсом, визначаються тією метою, заради якої він був наділений верховною владою: безпека і благо народу. Благо народу -- вищий закон держави. Виконання його він повґязує з турботою як про окремих індивідів (захистом їх від кривд), так і з виховно-просвітньою діяльністю -- виданням і застосуванням хороших законів, вихованням рівної справедливості (у захисті гідності, честі, власності) і її дотриманням усіма станами і самим сувереном. «Необхідним засобом до миру», умовою гуртожитку в трактаті називається приватна власність. Безпека народу вимагає, пише його автор, щоб до рівної справедливості відносилися і рівність обовґязків перед державою, рівномірне оподатковування. До обовґязків суверена він відносить також правильне застосування винагород і покарань.

Таким чином, Гоббс підкоряє праву і державну владу: суверен підлеглий природному закону так само, як останній з його підданих громадянському закону. Однак позитивні закони, встановлені для підданих, на нього не поширюються. У його концепції держави цілком узгоджено обсяг правових повноважень і юридичної відповідальності сторін (держави і підданих). Його концепція передбачає систему прав і свобод підданих і їх гарантій, надання широкої правової ініціативи не тільки (хоча і головним чином) у приватноправових відносинах.

Подібно Ж.Бодену Гоббс визнає тільки три форми держави: монархію, демократію й аристократію. Незалежно від розходжень, законодавцем у всіх державах є лише суверен. У цьому сенсі, на його думку, «влада, якщо тільки вона досить досконала, щоб могти надавати захист підданим, однакова у всіх формах». Розходження лише в придатності до здійснення тієї мети, для якої вони встановлені. Симпатії Гоббса очевидно еволюціонували: спочатку вони були на боці монархії, потім -- сильної влади лорда-протектора О. Кромвеля. Тут краще інших форм виражається і реалізується абсолютний характер влади держави, а загальні інтереси тісно звґязані з приватними.

Отже, Гоббс істотно розвинув ідеї про природу людини, її пристрасті і розум як про рушійні сили політики. В основі його теорії природного права -- ідея загальної природної рівності людей, правової рівності в державі. Він обгрунтував і показав роль природних законів для публічного і приватного права. Політи-ко-правовий ідеал Гоббса -- громадянське суспільство, охороню-ване авторитарною владою, з «необмеженою» владою суверена і правами підданих. Його звеличування держави -- Левіафана, правопорядку -- не гімн тоталітаризму, а правова альтернатива громадянській війні, війні «всіх проти всіх», безсиллю влади. Не випадково Гоббс повернувся в Англію в 1651 p., визнавши протекторат Кромвеля, і був з повагою прийнятий останнім.

2.Лiберально-демократична концепцiя Дж. Локка.Теорiя подiлу влади Ш.Л. Монтеск'є

політичний влада державний гоббс

Лібералізм - соціальна філософія та політична концепція (ідеологія ) , яка проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб , головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; відстоює абсолютну цінність людської особистості ("особа важливіше держави") то рівність всіх людей щодо прав особистості . Метою лібералізму є максимальне послаблення ("пом'якшення") різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), відстоює шлях мирного , реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Лібералізм почав формуватися наприкінці 17 століття , його джерелом була філософія та соціально- політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того , що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму ; розквіт "класичного " лібералізму припав на 1-шу половину 19 століття.

Ідеологічно лібералізм протистоїть , з одного боку , консерватизму і етатизму ( в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці ) , а з іншого боку соціалізму , комунізму , колективізму тощо ( в питаннях приватної власності перш за все , а також питаннях соціальної підтримки з боку держави). Взагалі політологи виокремлюють політичні доктрини аристократичного та демократичного лібералізму .

До теоретиків аристократичного лібералізму зараховують Дж. Локка , Дж. Віко, П. Монтеск'є , Д. Дідро , П. Гольбаха , І. Канта , Б. . Констана , А. Токвілля .

Майже всі вони спиралися на концепції природного права і суспільного договору, не виходили за межі конституційного монархізму , парламентаризму , права і законності , права на приватну власність , її недоторканність , наполягали на політичних свободах і вільній конкуренції .

Автор соціально- політичної концепції лібералізму і поняття "громадянське суспільство " Джон Локк (1632-1704) розглядав відповідні проблеми у праці " Два трактати про державне правління " ( 1690 ).

На його думку , лише народ є повним носієм влади , якій він передає лише ті права , які пов'язані з діяльністю правосуддя , здійсненням виконавчих функцій управління державою і відносин з іншими державами. Звідси і розподіл державної влади на законодавчу (парламент) , виконавчу (уряд) і федеральну (зовнішні зв'язки) .

Політичну владу Дж. Локк тлумачив , як право людей створювати закони для регулювання та збереження власності , а основною метою об'єднання громадян у суспільство вважав охорону власності цих громадян.

Звідси і думка про те , що держава , політична влада виникають лише на певному етапі розвитку громадянського суспільства , коли у людей з'являється потреба у створенні держави . До речі , твердження Дж. Локка , що ні для однієї людини, яка живе в цивільному суспільстві , не можуть бути винятків щодо виконання законів цього суспільства , актуальне й сьогодні.

Основою його теорії є уявлення про природні права : на життя , на особисту волю і на приватну власність , яка з'явилася предтечею сучасних прав людини. Вступаючи в суспільство , громадяни укладають суспільний договір , відповідно до якого вони відмовляються від своїх владних повноважень на користь уряду , щоб воно захищало їх природні права . У своїх поглядах Локк відстоював інтереси англійської буржуазії , зокрема , він не поширював волю совісті на католиків , а права людини на селян і слуг. Локк також не схвалював демократію. Однак , ряд положень його навчання лягли в основу ідеології американської та французької революцій.

Класовий компроміс буржуазії з дворянством , який увійшов в історію під назвою " славної революції " 1688 р. , становлення в Англії конституційної монархії знайшли своє теоретичне обгрунтування в політичному вченні видатного англійського філософа Джона Локка (1632-1704) , в першу чергу в його праці " Два трактати про правління " ( 1690).

Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим проявом ідеології буржуазних революцій , яка склала основу класичного лібералізму , як однієї з основних течій суспільно -політичної думки.

Дж. Локк :

- Сприйняв і збагатив ідеї природного права

- Суспільного договору

- Народного суверенітету

- Невід'ємних свобод особи

- Законності опору тирану

- Інтегрував їх у цілісне політичне вчення - класичний лібералізм .

За Дж. Локком , до виникнення держави люди перебували у природному стані , де не було " війни всіх проти всіх". Люди вільно розпоряджалися собою і своєю власністю. Однак у природному стані не було органів , які б

- Безпристрасно вирішували спори між людьми

- Здійснювали належне покарання винних у порушенні природних законів.

З метою належного забезпечення природних прав , рівності і свободи , захисту особи і власності , люди погодились утворити державу . Держава є сукупністю людей , які об'єдналися в єдине ціле під захистом ними ж установленого загального закону і створили судову інстанцію , уповноважену влаштовувати конфлікти між ними і карати злочинців.

Від інших форм об'єднань людей держава відрізняється тим , що втілює політичну владу , тобто право створювати закони з метою регулювання відносин власності

- Застосовувати силу об'єднання для виконання цих законів і захисту держави від зовнішнього нападу .

Утворюючи державу добровільно , люди передають їй лише частину своїх природних прав і свобод , залишаючи за собою

1 . право на життя

2 . володіння майном

3 . свободу

4 . рівність .

Це невід'ємні природні права людини , які не можуть бути відчужені ні на чию користь.

Держава отримує від людей рівно стільки влади , скільки необхідно і достатньо для досягнення головної мети політичного співтовариства - створення умов для того , щоб всі і кожен могли забезпечувати свої громадянські інтереси , насамперед щодо життя, свободи і власності.

Засобами забезпечення досягнення державою цієї мети Локк вважав

- законність

- Поділ влади

- Оптимальну форму правління

- Право народу на опір свавіллю влади та ін

У законі мислитель бачив перший державотворчий ознака . Під законом він розумів не будь-яке розпорядження держави , а лише той акт , який вказує громадянинові таку поведінку, яка відповідає його власним інтересам і слугує загальному благу. Ознаками закону є

- стабільність

- Тривалість дії .

Закони лише тоді сприяють досягненню головної мети держави , коли їх усі знають і всі виконують , закон є обов'язковим для всіх.

Реалізація головної мети політичного співтовариства , забезпечення свободи та дотримання законності , на думку Дж. Локка , вимагають розмежування владних повноважень держави і поділу їх між різними державними органами. він розрізняє

- законодавчу

- виконавчу

- Союзну владу.

Законодавча влада має належати лише загальнонаціональному представницькому органу - парламенту , який періодично збирається для прийняття законів , але не втручається в їх виконання.

Виконавча влада повинна належати королю , який керує втіленням законів у життя , призначає міністрів , суддів та інших посадових осіб.

Союзна , або федеральна , влада відає питаннями війни, миру і відносин , з іншими державами , здійснюють її король і кабінет міністрів.

Щоб уникнути узурпації ким-небудь усієї повноти державної влади , Дж. Локк визначає ієрархію видів влади та принципи їх взаємодії .

Перше місце він відводить законодавчій владі як найвищій у країні. Інші види влади підпорядковуються їй , але й самі справляють на неї значний вплив . Так , король наділений правом розпуску парламенту , може накладати вето на закони тощо. По суті справи , Дж. Локк заклав основи механізму стримувань і противаг різних гілок влади , який після подальшої теоретичної розробки був упроваджений в конституціях США та інших країн.

Дж. Локк негативно ставився до абсолютної монархії , в якій монарх зазіхає на свободу і власність людей і ніхто не гарантований від порушення своїх прав. Симпатії мислителя схилялися до конституційної монархії , яка сформувалася в Англії після 1688 Для Дж. Локка було важливо , щоб будь-яка форма держави виростала з суспільного договору , добровільної згоди людей , охороняла їх природні права і свободи та дбала про спільне благо .

Заслугою Дж. Локка є також обгрунтування ним законності опору народу владі, якщо та зазіхає на його природні права і свободи .

Суверенітет народу він вважав вище від суверенітету створеної ним держави . Якщо більшість народу вирішують покласти край свавіллю правителів , які порушили суспільний договір , то збройне народне повстання з метою повернути державу на шлях свободи і закону буде цілком правомірним .

Ідея свободи - одна з головних у філософії Дж. Локка. Нею просякнуто всі елементи його філософської системи. І це не дивно , адже Локк цілком справедливо вважається одним з представників класичного європейського лібералізму , навіть одним із зачинателів ліберальної філософії в новій Європі

Монтеск'є про розподіл влади

В обґрунтування класового компромісу між ворогуючими соціальними групами з урахуванням реального співвідношення їх сил і впливу у Франції у середині XVIII століття полягала істота доктрини розподілу влади, розробленої Ш. Л. Монтеск'є.

Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, при якому законодавчі, виконавчі і судові власті були б розділені і могли взаємно стримувати один одного. Все загинуло б, підкреслював Монтеск'є, якби в одній і тій же особі або установі, складеній з сановників, з дворян або простих людей, були б сполучені ці троє властей.

Виходячи з цього, Монтеск'є пропонує кожному стану (класу) надати частину верховної влади. Так, законодавчу владу, на його думку, необхідно поділити між буржуазією і феодалами, утворивши двопалатний парламент, що складається із зборів представників народу і з аристократичної знаті. Виконавчу владу можна зберегти у дворянства, залишивши її королівському уряду, який, проте, повинен стати відповідальним перед народним представництвом, тобто буржуазією. Судова влада, яку Монтеск'є спеціально виділив в тріаді властей, може бути довірена не якому аби постійному органу, а виборним особам з народу що привертаються до відправлення правосуддя на певний час. Потрібно, щоб судді були одного суспільного положення з підсудним, рівними йому, щоб йому не показалося, що він потрапив до рук людей, схильних гнобити його. У разі важливих звинувачень підсудному надається право відведення суддів. Задача суду полягає в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону. Завдяки такій її організації судова влада стає соціально і політично нейтральною і не зможе перетворитися на деспотичну. Тому, робить висновок Монтеск'є, "з трьох властей... судова у відомому значенні зовсім не є владою" і, отже, немає необхідності як в її обмеженні іншими властями, так і у втручанні суду в законодавство і управління. Виходячи з цього, надалі Монтеск'є міркує, в основному, про розділення політичних сил і повноважень між законодавчими і виконавчими владами. Особливе значення Монтеск'є надавав своїй ідеї рівноваги властей і системі "стримань і противаг". Він вважає за необхідне встановити такі взаємостосунки між виділеними їм властями, щоб вони, самостійно вирішуючи державні задачі, кожен своїми правовими засобами, могли в той же час врівноважувати один одного, запобігаючи можливості узурпації повноважень верховної влади якою-небудь однією установою. Так, виконавча влада, будучи, на думку Монтеск'є, підзаконної, повинна, проте, обмежувати дію законодавчих зборів, які інакше зосередять в собі деспотичну владу. Тому монарх, особа яка священна, наділяється правом вето при затвердженні законопроектів, володіє законодавчою ініціативою, по його указу скликається і розпускається парламент. Разом з тим законодавча влада, хоча і не має права, по термінології Монтеск'є, "зупиняти" вимагаючу швидких рішень діяльність виконавських органів, проте вона повноважна контролювати, яким чином виконуються створені нею закони, і уряд зобов'язаний давати звіт парламенту про своє управління.

Розроблена Монтеск'є складна система "стримань і противаг", тобто взаємного урівноваження і навіть зіставлення властей, не забезпечувала ефективної співпраці між ними в рішенні державних справ і не передбачала створення дієвого механізму для вирішення можливих колізій. Монтеск'є усвідомлював, що скомбіновані їм таким чином власті можуть виявитися в стані нерухомості і бездіяльності, але сподівався усунути це утруднення тим міркуванням, що, "оскільки необхідний перебіг речей примусить їх діяти, то вони діятимуть погоджено".

При обґрунтуванні теорії розподілу влади Монтеск'є намагався застосувати на французькому ґрунті деякі істотні риси сучасних йому європейських держав і особливо англійської конституційної монархії, в якій він бачив зразок помірної форми правління, що є, на його думку, найкращою. Зокрема, складна побудова законодавчої влади в особі нижньої палати як виборного органу народних представників і верхньої палати як спадкових зборів аристократичної знаті, "володіючого правом відміняти рішення народу", точно так, як і "народ може відміняти його рішення", - було засновано у Монтеск'є на структурі англійського парламенту.

Доктрина розподілу влади по своїй політичній спрямованості в інтерпретації Монтеск'є носила помірний, компромісний характер і була ідеологічним обгрунтуванням класового блоку буржуазії і дворянства в ході буржуазних революцій XVII-XVIII ст. У цій теорії найяскравіше і зримо відобразилися суперечності переходу від феодального суспільства і держави до буржуазного зі всіма його позитивними і негативними проявами. Отже, при оцінці теорії розподілу влади важливо враховувати її історичну прогресивність неминучу обмеженість.

Проте, в конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги властей. Законодавча влада явно виконує домінуючу роль, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою за своєю природою, а судову - взагалі полу владою. Думається, все це було не таке актуальне за часів Монтеск'є, скільки актуально було наступне положення теорії розподілу влади: певна гілка влади повинна представляти інтереси певної соціальної групи. Судова влада представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчих зборів (передбачена конституційним проектом Монтеск'є) - аристократія, нижня палата зборів - інтереси народу.

3. Радикально-демократична концепції Жан-Жака Руссо

Політичні вчення французького просвітництва стали ідейною зброєю Великої Французької революції (1789 р.), сприяли виникненню і розвитку прогресивних політичних і соціально-економічних ідей в країнах Європи та ін. Один з визначних французьких просвітителів, філософ, Жан-Жак Руссо в працях "Бесіди про походження і основи нерівності між людьми" та ін. викладає радикальний характер політичних поглядів, піддає різкій критиці феодально-станові відносини, вказує причини нерівності, появи і розвитку приватної власності. Разом з тим ідеалізується первіснообщинний лад, відкидаючи учення Томаса Гоббса про те, що в первісному суспільстві йде "війна всіх проти всіх".

Оперуючи наявністю різних політичних вчень, Жан-Жак Руссо пише: спочатку люди жили, як звірі. У них не було нічого спільного, навіть мови, не кажучи вже про власність або мораль. Люди були рівні між собою і вільні. Та в міру удосконалення навиків, знань людини, знарядь її праці міцніли суспільні зв' язки, поступово зароджувались соціальні формування: сім' я, плем' я, народність. Період виходу з дикості, коли людина стає суспільною, залишається вільною - найщасливіша епоха. Далі розвиток цивілізації зв' язаний з появою і зростанням суспільної нерівності, з регресом свободи. Спочатку виникає майнова нерівність, що стала основою для приватної власності землі. На зміну природному стану приходить громадянське суспільство. З виникненням приватної власності відбувається поділ суспільства на багатих і бідних, між ними розпалюються жорстокі суперечності, непримиренність. Нерівність соціальна, економічна веде і до нерівності політичної. Прийняті ж закони безповоротно знищили природну свободу, остаточно закріпили власність, перетворили хитру узурпацію в непорушне право і заради вигоди небагатьох прирекли відтоді весь людський рід на працю, рабство і злидні. З переродженням держави в деспотію настає беззаконня, відсутність усяких владних структур, а панує тільки тиранія. У природному ж становищі все тримається на силі, на законі сильнішого. Повстання проти тиранії є правомірним актом, як і розпорядження, що їх давав підлеглим деспот, управляючи державою.

У протилежність Гоббсу, який в теорії суспільного договору виправдовував абсолютистську монархічну державу, Жан-Жак Руссо висловлювався за утворення такої держави, що забезпечує демократичні права. Величезні переваги Жан-Жака Руссо і полягають у відстоюванні демократичних прав і свобод. При всій відносній прогресивності політичних поглядів Жан-Жака Руссо вони ж ідеалістичні, як і погляди інших просвітителів ХVIII ст. Його вплив на сучасників особливо в період буржуазних революцій заслонив вплив Вольтера і Монтеск'є. Якобінці використовували вчення Руссо про закони як відображення спільної волі та необмеженого суверенітету народу для забезпечення і утвердження революційної диктатури.

Список літератури

1.Історія вчень про право і державу : Навчальний посібник / Демиденко Г. Г. - Харків: Консум, 2004.- 432 c.

2.Авдащенкова М.В. Томас Гоббс очима дослідників його творчої спадщини XX- XXI століть / / Вісник Російського державного університету ім. І. Канта , 2007 . № 12 . С. 44-47 .

3.Волков Ю.К. Ідея « хвороб» і « смерті » суспільства і держави в історії філософсько - соціологічної думки / / Філософія і суспільство. 2005 . № 1 . С. 50-65 .

4.Горяїнов О.В. Ідея держави як механізму «по прийняттю рішень» ( на прикладі політичної філософії Томаса Гоббса ) / / Право і держава: теорія і практика , 2007 . № 12 . С. 93-97 .

5.Зотова Л.В. Безпека народу і держави як головна політична цінність у вченні Томаса Гоббса / / Вісник Російського університету дружби народів. Серія: Політологія . 2003 . № 4 . С. 55-64

Размещено на Allbest.ru