Політичний режим в сучасних Україні та Росії: порівняльний аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний економічний університет

Юридичний факультет

Кафедра філософії та політології

«Політичний режим в сучасних Україні та Росії: порівняльний аналіз»

Тернопіль 2015

Зміст

Вступ

1. Проблема становлення політичної системи України

2. Модель суспільно-політичного устрою в сучасній Україні

3. Структура політичної системи Росії

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Різноманітні політичні явища в суспільстві є самодостатньою цілісністю. Ця їхня властивість втілена в понятті «політична система» суспільства, її завдання -- забезпечення неперервності, взаємопов'язаності й координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення поставлених цілей. Вона гармонізує суспільні відносини, визначає механізми вирішення соціальних конфліктів і запобігання кризовим явищам. Теорія політичної системи важлива для розуміння політичного життя будь-якого суспільства, а надто для передбачення напрямів і перспектив розвитку вітчизняної реальності.

Система -- одне з основних понять політології, яке дає змогу скласти уявлення про суспільство у вигляді його абстрактної, спрощеної моделі чи окремих елементів. Поняття це запозичили з електроніки й кібернетики американські вчені Г. Алмонд, Д. Істон, В. Мітчел, вважаючи його універсальною категорією наукового аналізу, яка охоплює всі типи дій та орієнтацій, усю сукупність взаємопов'язаних елементів, дотичних до вироблення політичних рішень. Отже, політологія розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи.

Політичні партії є головними інститутами політичної системи громадянського суспільства, без яких демократія не є дієздатною. У правовому розвинутому суспільстві політичні партії є інструментом здійснення цивілізованого процесу формування як законодавчої, так і виконавчої влади. Тому право на створення політичних партій є однією з базових свобод сучасних демократій. Саме поняття існування свободи створення політичних партій є правовою основою багатопартійної політичної системи, навіть якщо про неї ніде в правових актах не йдеться.

1. Проблема становлення політичної системи України

Україна подолала початковий етап перехідного періоду -- проголошення незалежності й набуття атрибутів державності -- і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загальноцивілізованих правил і норм. Посилюється апатія людей до діяльності владних структур: сподівання на оптимізацію суспільно-політичного та економічного життя після парламентських виборів 2007 р. не виправдалися. Влада в особі всіх її гілок неухильно втрачає довіру народу. Країна переживає своєрідний синдром політичної перевтоми. Результати соціологічних опитувань, проведені в жовтні 1998 р. україно-американським Центром стратегічних досліджень, свідчать: 48,5% опитаних вважало, що реальна влада у країні належить кримінальним структурам, мафії, 37,2% -- «приватному капіталу». І лише 14,6% респондентів стверджували, що влада належить Президентові, 11,4% -- уряду, 9,2% -- Верховній Раді, 10,1% -- місцевим органам влади; 78,9% відповіли, що інтереси народу влада не захищає; 58,5% вважали, що правосуддя в Україні несправедливе і не захищає права та інтереси громадян. Цифри засвідчують невдоволеність владою загалом.

Складна ситуація і в економічній сфері. Процес формування ринкової системи в Україні розпочався за відсутності зрілих ринкових структур, досвіду поведінки економічних суб'єктів у ринковому середовищі. За переважання державної власності значно деградувало державне управління економічними процесами, що разом з іншими чинниками призвело до гіперспаду, гіперінфляції. За роки незалежності Україна втратила майже половину промислового і сільськогосподарського потенціалу. Зовнішній борг її на початок квітня 2009 р. становив 20,33 млрд дол. На його обслуговування тільки в 2008 р. витрачено 7,5 млрд дол. Економічні труднощі спричинені не тільки необхідністю подолання потворних явищ адміністративної системи, а й серйозними управлінськими помилками, яких припустилися останніми роками. Через малоефективну неузгоджену діяльність законодавчих і виконавчих владних структур, відсутність стратегії ринкових реформ, безоглядний розрив економічних зв'язків з пострадянськими державами, а також з державами Центральної і Східної Європи українська економіка ризикує опинитися на узбіччі світового економічного процесу.

У соціальній сфері не вдалося подолати поглиблення майнової нерівності, зупинити процес зубожіння переважної частини населення. Для соціальне незахищених прошарків населення дедалі гострішою стає проблема фізичного виживання. Знецінено чинники, які гарантують соціальну стабільність. Значна частина інтелігенції, насамперед науково-технічні та висококваліфіковані працівники, залишають виробництво, переходять у торговельно-підприємницьку сферу.

У сфері ідеологічній посилюється криза духовності, невпевненість багатьох людей у своєму майбутньому. Деструктивно впливають на духовну сферу міжконфесійні конфлікти, правовий нігілізм, злочинність, корупція, наростання ідеологічного авторитаризму, монополізація ЗМІ, виникнення заборонених для критики зон, збідніння інформаційної сфери.

Криза, в якій опинилася Україна на зламі XX-- XXI ст., є системною за своїм характером. Відповідно перед суспільством постало питання, якою має бути політико-ідеологічна доктрина державотворення. Щодо цього окреслилося два підходи. Прихильники одного з них стверджують, що «оптимальною формою організації буття нації на сучасному етапі може бути тільки національна держава», позаяк молода українська державність є не просто наслідком розпаду радянської імперії, а закономірним історичним підсумком багатовікової боротьби українського народу за збереження власної етнокультурної ідентичності та побудову національної незалежної держави як найдієвішого чинника консолідації української нації.

Безперечно, національна ідея (національно-етнічний погляд на минуле, сучасне і майбутнє України) має бути повною мірою врахована в політико-ідеологічній доктрині державотворення. Але в багатонаціональній державі, якою є Україна, вона -- надто делікатний інструмент, невміле поводження з яким може зруйнувати соціально-політичну стабільність.

Прихильники іншого підходу вважають, що пріоритет у державотворенні має належати громадянсько-правовій ідеї. В Україні суб'єктом права на самовизначення проголошено не націю, яка дала назву країні, а її народ загалом, тобто не етнічну спільність, а поліетнічне громадянське суспільство. За громадянським принципом, який відображено в Конституції України, формуються владні структури, здійснюється адміністративне і військове будівництво.

Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної, соціальної, правової держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування національного менталітету, адекватного ринковій економіці та плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання ними своїх обов'язків і повагу до держави та її законів, а американська на передній план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку важливим є врахування як потреб окремої особи, так й інтересів держави.

Національна ідея має сприйматися більшістю населення України. Для національної ідеї, спроможної консолідувати народ України на будівництво нового суспільного устрою, потрібна політична нація, до якої в Україні належать українці, росіяни, білоруси, румуни, угорці, євреї, кримські татари та інші етнічні групи. Становлення політичної нації можливе лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, підняти до рівня державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості тощо.

2. Модель суспільно-політичного устрою в сучасній Україні

Політична система тісно повґязана із середовищем, у якому вона функціонує і розвивається, що зумовлює способи реалізації влади, сукупність прийомів, засобів і методів здійснення. Україна, як й інші постсоціалістичні країни, перебуває на етапі трансформації своєї суспільно-політичної системи. Йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільно-політичного устрою до демократичної, соціальної, правової держави, а в майбутньому -- до високорозвиненого громадянського суспільства.

Україна подолала початковий етап перехідного періоду -- проголошення незалежності й набуття атрибутів державності -- і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування, обравши демократичний тип політичної системи суспільства. Все чіткішими стають контури сучасної, повноцінної та цивілізованої країни з політичною та економічною визначеністю. Але цей процес відбувається складно, суперечливо, на тлі перманентних криз у політичній, економічній, соціальній та духовній сфері.

Політична еліта сучасної України, становлення якої відбулося здебільшого ще до проголошення незалежності, виявилася неспроможною вирішувати державні проблеми на рівні загально цивілізованих правил і норм.

В Україні, як і в інших пострадянських державах, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і соціально-правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.

На перших порах Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Відповідно наблизилася за багатьма параметрами до професійного парламенту Верховна Рада України, запроваджено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади, зрештою, до кризи влади загалом, яка проявилась в неефективності владних структур, неузгодженості та суперечливості їхніх дій, протистоянні місцевих представницьких і виконавчих органів, втраті авторитету влади у населення.

Такий стан значною мірою був зумовлений дефіцитом професійно підготовлених кадрів. Більшість із політичних лідерів виявилася нездатною до конструктивної управлінської діяльності. Кадровий голод багато в чому посилювався клановими принципами добору і розстановки управлінців.

Функціонування політичної системи України певною мірою поліпшилося після прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України, Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, який через вибори виявляє свою волю владним структурам і контролює їх. Україна є президентсько-парламентською республікою. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція визначає і гарантує самоврядування.

Серед найскладніших проблем сучасного державотворення -- формування механізму стримувань і противаг у діяльності законодавчої і виконавчої гілок влади. Згідно з новою Конституцією України відбувся перерозподіл владних повноважень на користь Верховної Ради і Кабінету Міністрів України. Звузилося коло повноважень Президента і особливо його адміністрації, на яку покладено аналітичні та прогностичні функції, обовґязки щодо підготовки документів для глави держави.

Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції України покликаний забезпечити дотримання владними структурами своїх функцій і повноважень. До нього входять 18 суддів, по шість з яких призначають Президент, Верховна Рада України та зґїзд суддів України.

Новим соціальним інститутом для України є місцеве самоврядування. Як відомо, з середини XIX ст. місцеве управління з ініціативи прусського юриста Рудольфа Гнейста стали називати «місцевим самоврядуванням». Ця форма суспільного устрою відображена в прийнятих 1985 року міжнародних правових документах -- Всесвітній декларації місцевого самоврядування та Європейській хартії місцевого самоврядування, зідно з якими важливими ознаками будь-якого органу місцевого самоврядування є його правова, організаційна та фінансова автономія.

Місцеве самоврядування -- право територіальної громади (жителів села чи добровільного обґєднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Винятково важливу роль у процесі формування владних структур відіграють політичні партії як добровільні обґєднання громадян, що виражають інтереси певних соціальних верств і груп, беруть участь у процесах здобуття, утримання державної влади і впливу на неї. За нинішніх умов політичні партії України ще не виконують достатньою мірою системотворчого призначення. Сьогодні можна говорити лише про багатопартійність в Україні, яка від атомізованого розмаїття з великою кількістю нечисленних, маловпливових партій поступово трансформується в партійну систему в її класичному розмежуванні на лівих, центр і правих. Зрештою, немає іншого інституту, крім політичних партій, який би успішніше справлявся з трьома найважливішими функціями -- передачі влади, політичної мобілізації мас і легітимізації існуючого режиму.

У сучасному демократичному суспільстві головним засобом реалізації відповідальності держави перед громадянським суспільством є вибори. Основним різновидом політичної відповідальності є конституційно-правова (за формою, наприклад, уряду -- перед парламентом, парламенту -- перед президентом, президента -- перед парламентом), а в разі її настання передбачені й санкції. Приміром, відправлення парламентом уряду у відставку, розпуск парламенту президентом, усунення парламентом президента з поста в порядку імпічменту.

Водночас норми конституції закріплюють виборність вищих органів державної влади, якими є президент, парламент, уряд та вищі суди. У демократичних державах однопалатний парламент і нижня палата двопалатного парламенту формуються шляхом загальних і прямих виборів. Так само обирається президент у країнах із президентською та змішаною формами правління. У парламентарних республіках його обирає парламент або створена на його основі колегія. Уряд формується спільно парламентом і президентом за переважанням когось із них і безпосередньо громадянами не обирається. Склад вищих судів, зокрема Верховного та Конституційного, формується шляхом призначення. Як уже зазначалося, засобом реалізації відповідальності органів державної влади перед громадянами є лише прямі вибори.

Найбільше значення як засіб реалізації відповідальності держави перед громадянським суспільством мають парламентські вибори, головними суб'єктами відповідальності на яких виступають політичні партії. Вони, як найважливіша ланка, що з'єднує громадянське суспільство з державою, з одного боку, є інститутами громадянського суспільства, а з другого -- в разі представництва в парламенті та уряді -- суб'єктами державної влади.

3. Структура політичної системи Росії

Результати численних досліджень останніх свідчать, що з Росії кінця століття характерна специфічна, хіба що "двоповерхова", дворівнева політична система.

Верхній рівень включає у собі як офіційні партії й інші політичні об'єднання, і комісії, законодавчі зборів, зокрема Федеральне Збори РФ і Міжпарламентську асамблею країн СНД, і навіть створювані на представницької основі різноманітних дорадчі органи за Президента чи уряді (Політичний консультативну гендерну раду, Громадську палату. Палату по інформаційним суперечок і т.п.) чи погоджувальні структури типу "Великий четвірки" й нарада президентської "Круглого столу", - тобто. інститути, пов'язані з новими, демократичним "дискурсом".

Нижній рівень російської політичною системою багато в чому тіньової,нелеги-тимний, неформальний. У цьому рівні здійснюються узгодження реальних інтересів основних суб'єктів політики але тільки підготовка більшості державних рішень, а й їхніми фактичне прийняття. У даному разі й не так про апаратах владних структур (оскільки повноваження апаратів однак прописані у регламентах і посадових інструкціях, закріплюють підлегле становище апаратів державні органи стосовно самим органам), як про сукупності специфічних груп, і об'єднань, і навіть спеціальних структур, або передбачених чинним законодавством, або мають обмежені повноваження щодо участі у політичних рішень. Це насамперед різні "групи інтересів" та його різновиду - "групи тиску" і "групи впливу", мають часом цілком конкретні структуру і ієрархію, але з тих щонайменше переважно не формалізовані у вигляді які у публічної політики стандартів: немає юридичного статусу, державної реєстрації речових, формального членства тощо. Крім "груп інтересів" до такого роду структурам ми можемо назвати також різного роду лобістських структур, які можна частково формалізовані (бізнеси-клуби, різні поради за Президента РФ, уряді, міністерствах, губернаторах чи мерах), але у цьому вони формуються не так на представницької, бо як правило, особистісної, неформальній основі, і з вузькокорпоративними цілями.

Поєднання формальних і неформальних, публічних і тіньових, легітимних і кулуарних інститутів, методів і немає механізмів прийняття рішень - нормальний стан будь-якої політичної середовища. Унікальність російської ситуації в специфічному співвідношенні цих двох рівнів політичною системою.

З одного боку, за своїми формальними характеристикам російська політична система є аналогом найрозвиненіших європейських демократій: у Росії гарантовані свобода діяльності різних політичних організацій, що вільні та вибори, багатопартійність, високий рівень свободи преси. З іншого боку, суспільство, політичних інститутів і державні органи у своїй як і живуть за правилами адміністративної системи, авторитарного держави й розподільній економіки, які передбачають пріоритети непублічних, закулісних, антидемократичних методів і творення механізмів управління.

Протиріччя між двома рівнями російської політичною системою настільки серйозно, що вона, а чи не якісь "принципово" різні погляди чи ідеології, є причиною поточної політичних змагань, відтворюючи всіх рівнях як конфліктів інтересів - між виконавчої і законодавчої владою, між "демократами" і "компрадорами" і його прибічниками "національно орієнтованої" економіки, адміністративними і ринковими методами управління економікою, між зароджуваним "громадянським суспільством" і "олігархами".

Дворівнева політична система - спадщина переважно радянської доби, із тією лише відзнакою, що у СРСР верхній поверх радянської політичною системою інститут рад народних депутатів, профспілок громадських організацій - не була просто формальної, але цілком формальної частиною політичною системою; основним полем просування групових інтересів ісубъектом-объектом тиску з боку різних угруповань був у той час органи КПРС"), і галузеві міністерства, тоді як і час - переважно структури. виконавчої .

Процес модернізації пострадянської політичною системою передбачає зняття, мінімізацію згаданого вище протиріччя у вигляді поступового розмивання нижнього, тіньового її створення та зміцнення верхнього поверху - власнепартийно-профсоюзной системи та інститутів представницької влади.

Основні критерії і очікувані напрями зміни балансу названих двох рівнів російської політичної системи полягає на користь верхнього поверху досить очевидні:

а) зростання ролі партій на організації виборчого процесу на місцях: наприклад, реальна боротьба партій, а чи не адміністративних, комерційних чи кримінальних угруповань, але тільки лише на рівні центрального телебачення, а й у виборчих округах - навіть якщо парламентські вибори проходитимуть лише з мажоритарної системи;

б) формування органів виконавчої федеральним парламентом і законодавчими зборами суб'єктів Федерації - внаслідок міжпартійних і міжфракційних угод;

в) перенесення, в такий спосіб, конкуренції, та боротьби різних "груп інтересів" з коридорів виконавчої влади публічно-правовое простір: передусім - до політичних партії і парламент, оскільки вирішальним умовою впливу процес прийняття рішень мають стати не приватизація урядових відомств, а кількість одержуваних у під час виборів виборчих симпатій;

в) зростання ролі громадських організацій, і навіть незалежних від провідних "груп інтересів" засобів.

Важливим умовою розмивання нижнього й зміцнення верхнього рівнів російської політичною системою є хоча б частковий переклад діяльності "груп інтересів" в правове русло, до рамок законів і стандартів політичною системою президентсько-парламентського типу.

політичний україна російський партія

Висновки

Досвід розвинутих парламентських демократій свідчить, що від політичних партій, які формують уряди та парламенти, все більше залежить демократизація суспільства. Тому спроби реалізації заходів конституційної реформи в Україні 2004-2006 рр. значно посилило увагу до політичних партій, оскільки вони стають суб'єктом державної політики.

Процес трансформації партійної системи в Україні триває в кількісному і в якісному вимірах. Системними ознаками партійного життя в Україні стали багатопартійність, міжпартійна (міжблокова) взаємодія, активний вплив на конституційні органи влади, включення військово-політичних питань до партійного будівництва. Найбільш проблемним залишається питання зовнішньополітичних орієнтирів держави. Якщо праві партії підтримують євроатлантичну інтеграцію України та вимагають її інтенсифікації, то ліві наголошують на необхідності припинення, демонтажу контактів із Заходом та прискореного військово-політичного співробітництва України з РФ та іншими державами СНД.

Список використаних джерел

1. Політичні партії України: В 3 т. / Уклад.: Ю. Шайгородський - К., 2005.

2. Цюрупа М.В., Ясинська B.C. та ін. Основи загальної та воєнної політології. - К.: НАОУ, 2007.

3. Марченко М. М. Політична система сучасної Росії (політико-правове дослідження). - М.: Вид-во МДУ, 1997.

4. Політологія: Енциклопедичний словник /Общ. ред. ісост.: Ю. І.Аверьянов. - М.: Вид-воМоск.коммерч. ун-ту. 2000.

5. Політологія. Курс лекцій:Учеб. Посібник / Під ред. М. М. Марченко. - М.: Вид-во МДУ, 1993.

6. Мухаев Р.Т. Політологія: підручник для студентів юридичних та гуманітарних факультетів. - М.: Видавництво «ПРИОР», 2000. - 400с.

7. Політологія у питаннях і відповідях: Навчальний посібник для вузів / Під ред. проф. Ю.Г.Волкова. - Гардарики, 1999. - 472с.

8. Соловйов А.І. Політологія: Політична теорія, політичні технології: Підручник для студентів вузів. - М., 2001. - 559с.

Размещено на Allbest.ru