Демократія в сучасній Україні

Україна як суверенна, демократична, правова держава. Демократизація громадського і державного життя. Значення опозиції в парламенті. Інститут Президента України, його вітчизняні витоки і сучасність. Теорія і практика розвитку українського парламентаризму.

Рубрика Политология
Вид курсовая работа
Язык украинский
Дата добавления 13.12.2015
Размер файла 89,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

1. Україна як суверенна, демократична, правова, соціальна держава

2. Демократизація громадського і державного життя

2.1 Поняття та роль демократії у політичному процесі

2.2 Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні

3. Поняття і роль опозиції в парламенті і громадянському суспільстві

4. Інститут Президента України, його вітчизняні витоки і сучасність

5. Теорія і практика розвитку українського парламентаризму

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Демократична держава - форма держави, що ґрунтується на конституційному визнанні народу джерелом влади та реальному здійсненні народної влади через рівноправну участь громадян в управлінні загальнодержавними і місцевими справами, у контролі за державною діяльністю; виборності та змінюваності вищих органів державної влади; існуванні багатопартійності; забезпеченні прав і свобод людини й меншості відповідно до міжнародних стандартів.

Ознаки демократичної держави:

1) визнання народного суверенітету - влади народу як верховного носія і джерела державної влади;

2) рівноправна участь всього народу (а не тільки частини населення) в управлінні справами в суспільстві і державі безпосередньо (самоврядування) і через представницькі органи. Рівний доступ усіх до державної влади передбачає участь у формуванні органів держави, контролі за їх діяльністю, підтриманні постійного контакту з ними населення;

3) демократична процедура утворення органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів (загальне право голосу; рівність у виборах; таємне голосування; прямі (безпосередні) вибори, що передбачають змінюваність парламенту, президента, місцевих рад демократичним шляхом. У демократичній державі одні й ті ж люди не повинні тривалий час безперервно обіймати посади в органах влади: це викликає недовіру громадян, призводить до втрати легітимності цих органів. Потрібні змінюваність, підконтрольність і взаємоконтроль, рівна можливість кожного реалізувати свої виборчі права;

4) політична свобода і рівність громадян перед законом і судом. Політична свобода означає свободу вибору суспільного ладу, форми правління, право визначати і змінювати конституційний устрій; забезпечувати захист прав людини. Вона ґрунтується на свободі економічній, різних формах власності, рівному доступі до власності та на багатоманітності культурного життя. Свобода має первинне призначення - на її основі можуть виникнути рівність і нерівність, але вона передбачає рівноправ'я, рівність громадян перед законом і судом, незалежно від тих відмінностей, які властиві окремим індивідам, і незалежно від тих стартових можливостей і ресурсів, які кожен з них має;

5) проголошення і реальна гарантованість основоположних прав людини і громадянина, тобто налагодженість юридичних інститутів та юридичних механізмів і процедур дієвого захисту особи від свавілля і беззаконня;

6) наявність систем самоврядування - місцевого самоврядування як особливого виду суспільного управління на місцях, здійснюваного територіальними спільностями громадян і органів, що ними обираються; професійних організацій; виробничих, громадських об'єднань за їх інтересами та ін. Особливість систем самоврядування виявляється у поєднанні суб'єкта і об'єкта управління, у спільній участі у прийнятті і реалізації рішень, визнанні над собою влади тільки власного об'єднання;

7) багатопартійність та ідеологічний плюралізм - наявність кількох політичних (у тому числі опозиційних) партій, різноманіття політичних думок - партійних та інших ідеологічних підходів до вирішення загальнодержавних і регіональних (місцевих) завдань. Виключаються державна цензура й ідеологічний диктат. Проте політичне й ідеологічне різноманіття має свої межі - забороняється створення політичних партій, програмні цілі і дії яких спрямовані на насильницьку зміну конституційного ладу, порушення цілісності держави, її незалежності та ін.;

8) ухвалення рішень волею більшості за обов'язкового додержання прав меншості, тобто поєднання волі більшості з гарантіями прав і свобод особи, котра перебуває в меншості - етнічній, релігійній, політичній; відсутність будь-якої дискримінації, що означає утвердження якісно нових принципів демократичного плюралізму - демократії консенсусного суспільства, тобто демократії "вирішальної меншості" (а не диктатури більшості, як-от: парламентської);

9) взаємна відповідальність держави і громадянина. Відповідальність держави виражається у недопущенні свавілля (з боку державних органів і їх посадовців) щодо громадянина, у вимозі утримуватися від вчинення дій, що порушують права і свободи людини, тобто у забезпеченні законності. У Конституції України підкреслено: "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (ст. 3). Людина відповідає перед людиною і державою за додержання законодавчо встановлених заборон і виконання обов'язків. Основним арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд.

Частину з цих ознак можна вважати й принципами демократії, котра завжди має державний характер. Принципи демократії складають і такі безперечні вимоги: законність, поділ влади, гласність в діяльності держави, невтручання держави у приватне життя громадян тощо.

Слід зазначити, що демократія не позбавлена істотних недоліків, а її потенціал у рішенні багатьох соціальних проблем обмежений. У XX і на початку XXI ст. вона не могла вирішити проблем бідності, соціальної нерівності, політичного відчуження, масової самітності, регіонального сепаратизму й ін. Але людство не має кращої форми державно-політичного режиму ніж демократичний режим.

1. Україна як суверенна, демократична, правова, соціальна держава

У нині діючій Конституції України, прийнятої 28 липня 1996 р., говориться про Україну як про суверенну, демократичну, правову, соціальну державу (ст. 1).

16 червня 1990 р., у період розпаду СРСР, Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, проголосивши державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади Республіки в границях її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Із прийняттям цього політико-правового документа українські нації здійснила своє невід'ємне право на самовизначення: утворене національна держава, і які-небудь насильницькі дії проти нього з боку окремих особистостей або їхніх об'єднань переслідуються за законом. У Декларації відзначалося, що народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Таким чином, вказувалося, що джерелом державного суверенітету є народний суверенітет. Про це ж говориться й у діючій Конституції України (ст. 5).

Принцип народного суверенітету, принцип виборності органів державної влади, принцип поділу влади лежать в основі організації механізму демократичної держави, під яким розуміється держава, організація якого дає громадянам і їхнім об'єднанням можливість впливати на прийняття державних рішень, пов'язана з їхньою рівноправною участю у формуванні й наступному контролі органів держави. Принцип народного суверенітету, принцип виборності органів державної влади, принцип поділу влади закріплені діючою Конституцією України (ст. 5,6).

Діюча Конституція України проголошує Українську державу як правове. Практика правової життєдіяльності українського суспільства й держави багато в чому доводить декларативність цього конституційного положення, однак не можна й заперечувати наявність передумов і початку процесу формування Української держави як держави правового, під яким розуміється держава, влада органів, посадових осіб якого обмежена правом. Іншими словами, ця держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах із громадянами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає. При цьому конституції сучасних правових держав, говорячи про зв'язаність державної влади правом і законом, не ототожнюють ці поняття. На це вказує й ст. 8 Конституції України, що закріплює дію в Україні принципу верховенства права.

Початок процесу формування української правової держави, зокрема, пов'язане з установою Конституційного Суду України, поступовим приведенням українського законодавства у відповідність із нормами міжнародного права, що закріплюють стандарти в області прав людини, проголошенням непорушності прав людини й установленням основ юридичного механізму, що гарантує їхню реалізацію, захист.

Соціальна держава, у відмінність, наприклад, від держави класового, олігархічного, корпоративно-бюрократичного т.п., що охороняє й забезпечує узкогрупповые інтереси, інтереси меншостей населення, служить всьому суспільству в цілому, прагне до виключення або зменшення невиправданих соціальних розходжень, забезпечує соціальну захищеність особистості. Формування так званого "середнього класу" (гаранта стабільності суспільства) - один з основних декларируемых напрямків соціальної політики Української держави. Ця політика, зокрема, проявляється у витраті певної частки бюджетних коштів на різного роду соціальні виплати. Наприклад, видаються субсидії нужденної для оплати комунальних послуг; проводяться й фінансуються великомасштабні соціальні програми (Національна програма "Україна", Програма зайнятості населення; створюються відповідні фонди наприклад, Державний фонд сприяння зайнятості населення, Національний фонд соціального захисту матерів і дітей «Україна - дітям».

2. Демократизація громадського і державного життя

2.1 Поняття та роль демократії у політичному процесі

Один із найважливіших критеріїв зрілості суспільства -- ступінь його демократичності (рівень демократії). У його демократизації суб'єкти політичного процесу вбачають мету, умову, ефективний засіб оновлення суспільного життя, радикальну трансформацію політичної системи, гарантію незворотності цього процесу. Адже в соціальному розвитку демократія є найефективнішим способом реалізації суперечностей, вдосконалення й гармонізації суспільства.

Проблема демократії та її ролі в суспільно-політичному житті є однією з центральних у політології, яка ще з античних часів розглядала демократію як органічну ознаку цивілізованості суспільства.

Демократія -- форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом і носієм влади, на прагненні забезпечити справедливість, рівність, добробут усіх людей, що населяють певну державу.

Виникла демократія разом із появою держави. Вперше це поняття згадується в працях мислителів Давньої Греції (Демокріта). У класифікації держав, запропонованій Аристотелем, воно означало «правління всіх», на відміну від аристократії («правління обраних»), і монархії («правління одного»).

Кожному історичному типові держави, кожній суспільно-економічній формації відповідала своя форма демократії. У рабовласницькій демократії (Афіни, республіканський Рим) раби були вилучені з системи громадянських відносин. Тільки вільні громадяни користувалися правом обирати державних чиновників, брати участь у народних зборах, володіти майном тощо. За феодалізму елементи демократії почали зароджуватися у формі представницьких установ, що обмежували абсолютну владу монархів (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції, кортеси в Іспанії, Державна Дума в Росії, Військова Рада в Запорозькій Січі). Великий прогрес у розвитку демократії започаткували утвердження капіталізму й перемога буржуазних революцій в Англії, Франції, інших країнах. Ліквідація кріпацтва і скасування феодальних привілеїв зумовили появу комплексу демократичних інститутів і процедур, більшість із яких використовується й нині.

Життя розвінчало міф про «соціалістичну демократію», яка нібито була вищим типом демократичного устрою суспільства. За часів «тоталітарного соціалізму» сталося не розширення і збагачення змісту демократії, а навпаки -- різке його збіднення, звуження і згортання (репресії, обмеження прав і свобод та ін.). Демократизм суспільства був фальшивим і декоративним, хоча пропаганда й нав'язала значній частині населення ілюзію народовладдя. Розпочатий у роки хрущовської «відлиги» процес демократизації суспільного життя було спершу загальмовано, а потім і взагалі згорнуто. Непослідовним виявився курс на демократизацію і в перебудовний період. Значною мірою труднощі переходу до демократичних форм організації нашого суспільства зумовлені дією тоталітарних і авторитарних традицій.

Для утвердження демократії необхідна висока політична культура населення, і саме в процесі демократизації така культура формується. Утвердитись повністю й відразу демократія не може. Для цього необхідно здійснити комплекс заходів у різних сферах суспільного життя, змінити існуючі соціально-політичні структури, сформувати демократичний тип політичної культури.

Демократія -- явище, що постійно розвивається. А осмислення поняття «демократія», її органічних ознак дає можливість оцінити напрям розвитку певної політичної системи, її відповідність демократичним ідеалам і цінностям.

Поняття «демократія» використовується не тільки для характеристики історичних типів державно-політичного устрою, а й на означення політичного процесу з відповідними методами і процедурами, що забезпечують участь народу в управлінні державою, всіма суспільними справами. Вживається воно і стосовно організації та діяльності окремих політичних і соціальних структур у різних сферах суспільного життя (виробнича, партійна, профспілкова, учнівська, управлінська демократія).

Розрізняють пряму (безпосередню) і представницьку демократію.

Пряма (безпосередня) демократія -- порядок, за якого рішення ухвалюються на основі безпосереднього і конкретного виявлення волі та думки всіх громадян.

Однією з форм прямої демократії є вибори на основі загального виборчого права. Добровільно беручи участь у них, громадяни в демократичному суспільстві мають можливість безпосередньо впливати на формування органів влади різних рівнів.

Виявом прямої демократії є референдуми, які проводять з метою ухвалення закону або інших рішень на основі волевиявлення народу щодо найактуальніших питань державної політики і суспільно-політичного життя загалом. Генетичне такі процедури сягають своїм корінням у плебісцити Римської республіки, народні збори (віче, рада) Києва, Новгорода, Пскова, Запорозької Січі, на яких загальним голосуванням вирішувалися важливі проблеми. Власне референдум був уперше проведений у Швейцарії 1449 p. щодо її фінансового становища. Відтоді референдуми стали поширеними в європейських країнах. Всенародні голосування під час референдумів мають як законодавчу силу, так і консультативний характер, а їхні результати в демократичному суспільстві завжди мають непересічне значення.

Формою прямої демократії є всенародні обговорення законопроектів, які ефективно використовуються в багатьох країнах. Проте процедура таких обговорень може мати й пропагандистський характер, оскільки сотні тисяч зауважень і пропозицій громадян здебільшого беруться до уваги лише на рівні уточнень, окремих поправок, не торкаючись концепції законопроектів. Останнім часом увійшло в практику проведення опитувань суспільної думки і врахування їх результатів для ухвалення рішень.

Представницька демократія -- порядок розгляду і вирішення державних і громадських питань повноважними представниками населення (виборними або призначеними).

Саме інститути представницької демократії відіграють першочергову роль у процесі ухвалення рішень. Особливо вагоме значення в системі цієї демократії мають парламенти, склад яких формується через загальні вибори і яким громадяни делегують свої повноваження для здійснення функцій вищої законодавчої влади. Крім парламентської форми як великого надбання цивілізації носіями представницької демократії є й інші виборні органи влади.

У сучасних демократичних суспільствах формування державної політики на всіх рівнях відбувається в основному в представницьких установах і закладах, де працюють професійні політики та управлінці. Політологи навіть виокремлюють професійну демократію. Це зумовлено притаманними сучасній цивілізації проблемами, розв'язання яких часто неможливе засобами прямої демократії. Надійним інструментом вироблення оптимальних рішень на основі виявлення волі народу є поєднання різних форм прямої та представницької демократії.

2.2 Становлення і розвиток демократії в сучасній Україні

Щоб демократія стала у суспільстві новою діючою системою влади, важливо щоб люди не тільки розуміли сутність її основних принципів, а й були згідні жити згідно з цими принципами - самостійно, без постійної опіки, всесильної влади, з усією повнотою відповідальності.

Наша країна не дуже багата демократичними традиціями. По суті, протягом всього періоду радянського тоталітаризму в Україні не розвивалися елементи особистих свобод і правової держави, демократичної свідомості суспільства та особистості. На сьогоднішньому етапі важливо не прискорювати штучними засобами процес демократизації суспільного життя, проте не варто і гальмувати його схожими методами. Демократія має визрівати на національному ґрунті поступово і послідовно, її межі повинні бути обумовлені логікою розвитку посткомуністичного суспільства, його трансформацією.

Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:

- розширення економічної свободи;

- радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й психології людей, які породила тоталітарна система;

- підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;

- встановлення ефективного контролю суспільства над політикою можновладців;

- подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

· політичної активності громадян;

· економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

· співвідношення політичних сил;

· розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасна модель демократії - плюралістична. Це система представницького правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними перед ним.

Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

· оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

· гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

· демократизм і моральність у здійсненні політики;

· громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

· конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;

· рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

· спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

· етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

· відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

· реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.

3. Поняття і роль опозиції в парламенті і громадянському суспільстві

демократичний парламент опозиція президент

«Опозиція (від лат. Opposition - протиставлення) - 1) протиставлення чого-небудь чому-небудь; 2) у політиці - протиставлення власних поглядів та дій іншим поглядам та діям; 3) партія чи група всередині якої-небудь організації, яка не згодна з офіційною думкою чи позицією керівництва цієї організації». Опозиція в політиці може виявлятися на різних рівнях: у рамках політичної системи в цілому, всередині інститутів державної влади, у складі політичної партії чи суспільної організації. У рамках політичної системи опозицію складають політичні сили (партії), які не згодні з офіційним політичним курсом.

Наявність опозиції - ознака демократизма політичної системи, один з факторів динамізації політичної сили.

М. Михальченко зазначає: “Опозиція в Україні формується не з питання перерозподілу місць в парлпменті й не з питання контролю за органами місцевого самоврядування. Позиції її визначаються щодо стратегічного курсу України, проголошеного її Конституцією, і політики Президента України”.

Насамперед зазначимо, що коли говоримо про опозицію, маємо на увазі легітимне існування в суспільстві політичної сили (ідей та організацій), яка публічно висловлює свою незгоду з програмою та практикою діючої влади і в такий саме спосіб пропонує власні проекти політичних дій, чим і рекрутує своїх прихільників. Не будь-яке і будь-чим невдоволення, а саме претензії до влади - в цьому суть опозиції.

У статті “Політична опозиція у демократичній державі (Правові аспекти аналізу)” Француз А.Й. вказує на серйозність ставлення до опозиції: “Аналізуючи зміст цього поняття, важливо чітко відмежовувати це явище від різних проявів незгоди з діями офіційної державної влади. Дійсно, у багатьох пострадянських державах досить часто використо- вуються такі поняття, як «напівопозиція», «тимчасова опозиція», «ситуативна опозиція», які вживаються здебільшого стосовно будь-якої незгоди, спричиненої діями вищих органів державної влади. При цьому ґрунтом подібної незгоди у переважній більшості випадків є кадрові питання чи проблеми створення «сприятливих умов» для політичного бізнесу владних кланів” [Француз А., 36]. І далі: “Вживаючи поняття «опозиція» та розкриваючи її місце у демократичних політичних системах, методологічно доцільно звернутися до поняття «інституційна позиція», яке застосовує О. Глухова (Глухова А.В. Политические конфликты: основания, типология, динамика. - М., 2000. - С. 222-223). Під ним російська дослідниця розуміє сукупність політичних ресурсів (це насамперед «урядова структура» політичної системи - державна бюрократія, позиції всередині законодавчих органів та судової ієрархії), які дозволяють політичним групам реалізовувати владу, здійснювати вплив на розвиток суспільно-політичних процесів.

Інституційні позиції присутні у будь-яких політичних системах, оскільки наявність центру (або центрів) влади є неодмінною властивістю політичної сфери” [Француз А., 38-39]. І ще одна думка до цієї теми: “Правлячим колам дуже важко усвідомити, що опозиція - об'єктивна даність вільної демократичної держави. Вона є своєрідним відображенням пануючого режиму, яким, власне, і формується. Опозиція для нестабільного суспільства - оздоровчий фактор. В умовах конкуренції з нею виконавча влада вимушена оперативно реагувати на протиріччя з метою їх нейтралізації. Тим самим вона протидіє монополізації влади” [Золотухін Г., 72]. Думки, наведені в цьому підпункті різноманітні, але в сукупності вони дають різнобічне та повне поняття про сутність терміну “опозиція”.

Якщо звернутися до питання структури опозиції, то найбільш повно цю проблему висвітлив відомий дослідник М. Михальченко: “Опозиція може існувати на різних рівнях політичної влади, в різних її видах, а також всередині кожного з них. Розрізняють системну та позасистемну (структурну) опозиції.

Системна опозиція в Україні виступає за вдосконалення існуючої політичної системи, все ще перебуває на складному етапі становлення, визначення стратегії і тактики політичної боротьби. Вона має більшу громадську підтримку, ніж позасистемна. Однак відсутність єдності в її рядах, нескоординованість зусиль зменшують її ефективність. Вона начебто і спирається на благородні цілі: щоб влада була народною, політики - чесними і компетентними, щоб Україна швидко увійшла в Європейську спільноту як рівна серед рівних. Але подібні принципи відомі ще з радянських часів, вони не зовсім відповідають об'єктивній дійсності, а тому народ ставиться до них дуже обережно.

Системна опозиція виступає під гаслами активізації реформ (насамперед у сфері економіки та державного управління), боротьби з корупцією та «тіньовою економікою», обіцяє свободу ЗМІ, більшої прозорості, моральності й відповідальності влади перед народом. До системної опозиції відносяться крайні праві («Наша Україна», «Батьківщина») та центристи («Партія Регіонів»).

Позасистемна опозиція (яка протистоїть основним принципам існуючої політичної системи, виступає за радикальну зміну політичного режиму) має сталий, але досить обмежений електорат, не має значного впливу на органи державної влади, а відтак її діяльність не створює великої загрози ні для інститутів влади, ні для підвалин державного устрою в Україні. Підґрунтям для існування позасистемної опозиції є ностальгія за «кращим радянським минулим», популізм лідерів, які використовують помилки влади для просування власних ідей. Це - ліві та крайні ліві партії («СДПУ(о)», «КПУ», «ПСПУ»)” [Михальченко М.,3-4]. Далі згаданий вже автор зазначає: “В українському суспільстві є своєрідний політичний спорт - гра в опозицію. Є політичні сили, які оголошують себе непримиренною опозицією, а назавтра стають друзями влади. Також загальновідома практика, коли державний діяч, звільнений з поста за зловживання владою, політичну нездатність чи розкрадання народного добра, за одну ніч стає «опозиціонером» і галасує на весь світ, що його переслідують за опозиційні погляди. Це - процес пошуку популярності на критиці влади, процес штучного «виготовлення» певного політичного стилю, щоб подати себе в привабливому вигляді «борця за народне щастя». Але привласнені іміджі швидко зникають після досягнення своєї мети” [Михальченко М., 5-6]. На мій погляд, приведені уривки дають досить повну уяву про структуру політичної опозиції.

Якщо із попереднім питанням все більш-менш зрозуміло, то відносини “влада - опозиція”,особливо у світлі подій минулого року, викликають неабиякий інтерес. Які вони насправді, ці відносини? Відповідь знаходимо у статтях згадуваних вже науковців. Наприклад, Г. Золотухін зазначає: “Ущемлення прав одних за рахунок інших рано чи пізно закінчується конфронтацією політичних сил. Зокрема в протистоянні «влада - опозиція» можливі декілька варіантів розвитку подій. В одному випадку - щире бажання, здатність до діалогу, компромісу. В іншому - взаємозвинувачення, дискредитація, демонстрація сили.

В Україні опозиція радикальна, оскільки, на відміну від боротьби за частково втрачені права на Заході, вітчизняна опозиція хоче змінити існуючий лад. Тому відносини «влада - опозиція» характерізуються як взаємоподолання, а це свідчить про психологічну неготовність до компромісу. Є спроби створювати з опозиційних лідерів ворогів, від яких слід чекати дій, що загрожують національній безпеці. Але опозиція - зовсім не темна деструктивна сила, мета якої - революція. Своєрідність української опозиції убачають не лише в різнобарвності ціннісних орієнтацій учасників, а й у їх високій здатності до короткочасного вольового зусилля і політичній пасивності в інші часи” [Золотухін Г., 73-74].

Зі своїм баченням проблеми та пропозиціями щодо її вирішення виступає Леонід Тупчієнко: “Задовольнивши в певний спосіб свої претензії до влади, вчорашня опозиція сама стає об'єктом претензій з боку іншої політичної сили. В такій змінюваності влади і проявляється контроль над нею з боку суспільства.

Але це - лише схема. Насправді існує презумпція влади: вона виступає перетвореною формою вищої необхідності, а отже критику може легко назвати замахом на державу і перенести її за межі закону. Тому політична теорія одним із головних визначає питання: як зберегти політичне суперництво - джерело оновлення суспільних відносин - і водночас не зруйнувати суспільний порядок”.

І останнє зауваження стосовно цієї теми: “Дії влади і опозиції в Україні мають оцінюватись за економічними, політичними та етичними крітеріями. Власне, від нашої здатності дотримуватися такого комплексного підходу до оцінки влади і опозиції й залежить остаточний результат - благополучне або неблагополучне життя в країні” [Михальченко М., 10]. Як бачимо, кожний науковець по-різному підходить до розглядання поставлених проблем. Але саме завдяки такому плюралізму думок, ми маємо нагоду отримати максимально повні довідки.

Існування політичної опозиції є необхідною ознакою демократичних політичних систем, оскільки її поява та розвиток випливають із самої ідеї демократії, яка має передбачати та враховувати всі точки зору, наявні у суспільстві стосовно напрямів державного і суспільного розвитку. Тому політична опозиція є своєрідним відзеркаленням офіційної влади, яка набуває свого статусу лише в процесі чесної конкурентної боротьби з іншими політичними силами і може бути замінена ними у разі невиконання своїх обіцянок, втрати народної довіри тощо. Внаслідок цього така взаємодія влади та опозиції є важливим свідченням політичного та ідеологічного плюралізму, свободи слова і гарантією забезпечення права громадян брати безпосередню участь у політичному процесі. Це в свою чергу дозволяє визначити рівень демократизації політичної системи, тобто рівень розвитку демократії в країні.

Опозиція, як будь-яка галузь політичних (да і взагалі) відношень має свої плюси та мінуси. До позитивних рис можна віднести таке:

- сприяння відокремленню і відображенню інтересів груп населення, яких не влаштовують пріоритети соціального чи економічного розвитку;

- критика влади та протидія окремим, не досить проробленим рішенням чи діям;

- розвиток опозиції у напрямку критики, контролю та альтернативи дає змогу владним структурам враховувати альтернативні рішення і тим самим зменшувати конфліктність у суспільстві.

Що стосується негативного, то можна зазначити:

- фанатичний опір зближенню з країнами, які мають найновіші технології;

- амбіційні претензії опозиційних лідерів тощо.

Важливим елементом, який дозволить покращити діяльність опозиції та підвищити ефективність її впливу на виконавчу владу, є нормативне забезпечення функціонування інституту опозиції. При цьому слід звернути увагу на те, що це - одне з прав людини і громадянина. Доречно процитувати тут пропозиції, зроблені дослідником Французом А.Й.: “...Слід зважати, що свобода опозиційної діяльності означає таке: а) єдиною детермінантою участі або неучасті є вільний особистий вибір кожного громадянина; б) будь-який примус, погрози, підкуп або щось подібне стосовно підтримки опозиції чи офіційного курсу влади забороняються і переслідуються законом; в) групи громадян та окремі громадяни можуть вільно вести опозиційну діяльність відповідно до Конституції і чинного законодавства України, виступаючи у ЗМІ, проводячи збори, мітинги, демонстрації тощо <...>”[Француз А., 43].

4. Інститут Президента України, його вітчизняні витоки і сучасність

На початку 1990-х років Україна, як і всі пострадянські та постсоціалістичні країни, стала перед вибором, яку політичну модель доцільно розбудовувати в державі. Більшість науковців, політиків дійшли висновку -- інститут президентства історично виправдав себе в багатьох країнах світу. Тому становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаним з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

До основних підстав введення інституту президентства в незалежній Україні можна віднести:

а) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління та поділу влади, а також досвіду розбудови президентських інституцій в політичній історії України (зокрема за часів УНР);

б) інституціалізація поста Президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР;

в) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років здобути більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу -- Президента.

Нинішній інститут президентства в Україні склався не відразу. Спочатку Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, є суто главою держави.

У своєму розвитку інститут президентства пройшов кілька етапів.

І етап: 1991 -- 1995 pp. У цей період відбулося закладення основ для функціонування напівпрезидентської (президентсько-парламентської) форми правління.

Президентська посада вперше з'явилася в Україні згідно із Законом УРСР від 6 липня 1991 р. "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР". Тоді ж було прийнято Закон "Про вибори Президента Української РСР".

Перші вибори Президента у незалежній Україні відбулися 1 грудня 1991 р. Всього на найвищу посаду претендувало 6 кандидатів: Л. Кравчук, В. Чорновіл, В. Гриньов, Л. Лук'я-ненко, Л. Табурянський, І. Юхновський. Першим Президентом України, обраним на загальних виборах, став Л. Кравчук, якого підтримала більш як половина населення країни вже в першому турі.

Згідно з законодавством Президент проголошувався главою держави і главою виконавчої влади.

Як глава держави Президент України виконував наступні функції: був гарантом національної безпеки, свободи громадян, державного суверенітету, додержання Конституції та законів; мав проводити у життя Конституцію і закони України, представляти державу у міжнародних відносинах, вживати заходів щодо забезпечення обороноздатності та національної безпеки.

Як глава виконавчої влади Президент України мав здійснювати керівництво та спрямовувати виконавчу діяльність уряду -- Кабінету Міністрів. За ним закріплювалось право пропонувати для затвердження Верховною Радою України кандидатури Прем'єр-міністра та вносити до парламенту пропозицію про звільнення з посади Прем'єр-міністра; звільняти з посад всіх членів уряду (крім Прем'єр-міністра, згоду на звільнення якого мала дати Верховна Рада); право скасовувати акти Кабінету Міністрів, міністерств, відомств та органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим; право на реорганізацію та ліквідацію міністерств, відомств та інших органів державної виконавчої влади та право на призначення і звільнення з посад керівників цих органів; подавати на розгляд Верховної Ради проект держбюджету, що надавало Президенту шанс реально керувати діяльністю уряду. Президент став суб'єктом законодавчого процесу, оскільки мав право брати участь у пленарних засіданнях Верховної Ради, мав можливість як підписувати закон, так і накладати на нього вето. До прийняття нової Конституції мав право ухвалювати укази з питань економічної реформи, які не були врегульовані законами України. Однак ці укази підлягали наступному затвердженню у Верховній Раді.

Обмеження стосувалися переважно кадрової сфери. Насамперед відмітимо суттєву залежність Президента від парламентської більшості. За Конституцією без підтримки Верховної Ради Президент не мав змоги ані відправити Прем'єр-міністра у відставку, ані провести призначення на цю посаду. Верховна Рада, у свою чергу, могла відправити Президента у відставку.

II етап: 1995 -- 1996 pp. Період наближення вітчизняного владного механізму до президентської форми правління відповідно до Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року.

Серед основних повноважень Президента України за Конституційним договором можна назвати: право призначати Прем'єр-міністра; право формувати уряд; право призначати та звільняти вище командування Збройних Сил; подання кандидатури для призначення Верховною Радою Голови Конституційного СуДУ" право призначати половину складу Конституційного Суду; право подавати кандидатури для призначення Верховною Радою на посади голови Верховного Суду, голови Вищого арбітражного суду, голови Національного банку України; створення, реорганізація та ліквідація міністерств, відомств та інших органів державної виконавчої влади; скасування актів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади; управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності, та інші.

О. Погорілко зазначає, що за Конституційним договором політична система України отримала "сильного" Президента та "слабкого" Прем'єр-міністра. Так, за ст. ЗО Конституційного договору "Прем'єр-міністр організує та координує роботу уряду, діючи в межах, визначених Президентом". "Слабкість" Прем'єр-міністра порівняно із "могутністю" Президента досягалась ще й тим, що уряд узагалі, і Прем'єр-міністр зокрема, були виведені поза межі парламентського впливу і контролю. Якщо за колишньою Конституцією Президенту була потрібна згода парламенту для того, щоб призначити Прем'єр-міністра чи відправити його у відставку, то за Конституційним договором ці процедури відбувалися без участі парламенту.

III етап: 1996 -- 2004 pp. Це період повернення до президентсько-парламентської форми. Конституційний договір, ухвалений у Києві 8 червня 1995 p., завершувався визнанням необхідності прийняття нової Конституції в термін не пізніше одного року з дня підписання цього документу. Верховна Рада ухвалила Конституцію України 28 червня 1996 р.

Нова Конституція України формально виводить Президента України за межі виконавчої влади взагалі та уряду зокрема. Стаття 102 Конституції визначає Президента главою держави, тобто він є уособленням держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що обумовлено колом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства. Як глава держави Президент виступає від її імені, гарантує державний суверенітет, територіальну цілісність України, додержання Конституції, прав і свобод громадян. Крім того, як і раніше, Президент здійснює керівництво зовнішньою політикою, представляє Україну у міжнародних відносинах, є Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду Національної безпеки.

Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (ст.103 Конституції).

Повноваження Президента України, закріплені у ст. 106 Конституції, можна поділити на декілька груп, серед яких насамперед треба виділити такі:

1) представницькі повноваження, які дістають вияв тоді, коли Президент України представляє нашу державу в міжнародних відносинах, приймає вірчі та відкличні грамоти дипломатичних представників інших держав;

2) повноваження, що стосуються діяльності Верховної Ради, наприклад, припинення її повноважень, якщо протягом ЗО днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатись;

3) повноваження у сфері законодавства, зокрема ті, що стосуються призначення всеукраїнського референдуму щодо змін Конституції України, право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради;

4) повноваження, пов'язані з призначенням на посади і звільненням з посад членів Кабінету Міністрів та інших посадових осіб. Приміром, Президент призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України і припиняє повноваження Прем'єр-міністра України та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах тощо;

5) повноваження у сфері забезпечення державної незалежності, національної безпеки та оборони країни. Наприклад, очолює Раду національної безпеки і оборони України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;

б) повноваження в галузі правосуддя: призначає третину складу Конституційного Суду України, а також утворює суди у визначеному законом порядку (утворення судів) та ін.

Стисло проаналізувавши коло повноважень Президента України за Конституцією, можна констатувати -- Основний Закон створює правове поле, згідно з яким глава держави залишається домінуючим елементом вітчизняної політичної системи. Цьому навіть не заважає факт виведення Президента за межі виконавчої влади.

На президентських виборах 1999 р. переможцями першого туру вийшли Л. Кучма і П. Симоненко з результатами -- 36,49% та 22,24% відповідно. У другому турі переміг Л. Кучма з результатом 56,25% (15870722 голоси).

В даний період йде посилення президентських інституцій, зокрема однієї з найважливіших -- Адміністрації Президента. Високий рівень владних повноважень, сконцентрованих у руках Л. Кучми, зумовив перетворення цього допоміжного органу на потужну інституцію, через яку і з допомогою якої він здійснював безпосередню виконавчу владу в державі.

Протягом 2001 -- 2004 років з'явилося дуже багато проектів конституційної реформи, і зміни повноважень Президента зокрема. Але лише гостра політична криза, яка розгорнулася в країні під час виборчих перегонів 2004 p., особливо після другого туру президентських виборів, змусила основні політичні сили звернутися до питання перегляду повноважень Президента України.

Закон України "Про внесення змін до Конституції України" №2222-15 від 8 грудня 2004 р. був компромісом між різними політичними акторами, представленими у Верховній Раді. Даний Закон виступив умовою і одночасно гарантом проведення повторного голосування 26 грудня 2004 р. Зміни в Законі передбачили суттєвий перерозподіл повноважень між гілками влади і розбудову парламентсько-президентської моделі.

IV етап -- з 2004 р. Прийняття проекту конституційної реформи, змістом якоїе перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки.

Запроваджена у 2006 р. політична реформа суттєво вплинула на роль і місце інституту президентства у сучасній політичній системі України.

Обмеження ролі Президента України полягало в наступному:

1. Президент став залежним від Верховної Ради щодо визначення кандидатури на посаду Прем'єр-міністра (ст. 85 Конституції України).

2. Президент України втратив своє право відправлення Прем'єр-міністра у відставку. Відповідно до ст. 87 Конституції України лише Верховна Рада України може прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України.

3. Скоротився вплив Президента на призначення міністрів. Лише Міністр оборони та Міністр закордонних справ призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України (ст.106 Конституції), інші члени Кабінету Міністрів призначаються Верховною Радою за поданням Прем'єр-міністра України. Відповідно, Президент втратив право і на звільнення міністрів.

4. Суттєво обмежено вплив Президента на діяльність Кабінету Міністрів. За новими повноваженнями він матиме право лише призупиняти дію актів Кабінету Міністрів України (а не скасовувати, як раніше) з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо визначення їх конституційності (ст.106 Конституції).

Попри вищевказані обмеження за Президентом України збережено досить широке коло повноважень.

1. Президент після реалізації конституційної реформи значною мірою впливатиме на діяльність Кабінету Міністрів України через:

а) призначення Президентом голів місцевих державних адміністрацій, хоч і "за поданням Кабінету Міністрів України". Так звані "губернатори" призначаються і звільняються саме указами Президента України;

б) видання указів з питань зовнішньої політики та національної безпеки, охорони прав і свобод громадян (оскільки під поняття "національної безпеки" і "охорони прав і свобод громадян" підпадають будь-які сфери суспільного життя, Президент впроваджуватиме свою політику через свої укази, і може не враховувати позицію Кабінету Міністрів);

в) непідконтрольність Кабінету Міністрів голови СБУ, міністрів закордонних справ та оборони, які призначаються і звільняються без участі уряду;

г) також важливим є те, що Президент України згідно з Конституцією "зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності" (п. 15 частини першої ст. 106 Конституції України).

2. Приховані резерви політичного впливу є в Президента при внесенні кандидатури для призначення Верховною Радою на посаду Прем'єр-міністра України. Політична реформа передбачає, що "кандидатуру для призначення на посаду Прем'єр-міністра вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій" (ст. 114 Конституції), і потім ця кандидатура затверджується Верховною Радою.

3. Розгляд питання відповідальності Кабміну може ініціюватися як парламентом, так і Президентом (ст. 113 Конституції).

4. Важливе місце займає Президент і в законодавчому процесі. В Конституції зазначено: "Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово" (ст. 93 Конституції). Кабінет Міністрів такої прерогативи щодо законопроектів не має.

5. Розширено можливості Президента для розпуску Верховної Ради. Якщо в редакції зразка 1996 року Президент може припинити повноваження Верховної Ради лише в тому випадку, коли протягом ЗО днів чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися, то, згідно з новою редакцією ст. 90, Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо:

а) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до ст. 83 Конституції України;

б) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів;

в) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Однак саме рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України буде прийматися Президентом України не самостійно, а лише після консультацій з Головою

Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді.

Отже, конституційна реформа ввела таку форму правління, коли Президент і надалі наділений досить широкими конституційними повноваженнями, а уряд, який уже спирається на парламентську більшість, не має достатніх конституційних важелів, притаманних урядам європейських держав.

Таким чином, інститут президентства в Україні перебуває у стані безперервної трансформації, детермінуючи зміст та інтенсивність перебігу політичного життя країни. Підсумовуючи зміни, які відбувалися в обсязі повноважень Президента України, слід зазначити, що найвищий рівень їх був забезпечений від часу прийняття Конституційного договору і до прийняття нової Конституції. Є певна надія, що реалізація політичної реформи стабілізує даний інститут, внесе відповідну корекцію в існуючу модель політичної системи.

5. Теорія і практика розвитку українського парламентаризму

Нині парламенти діють у понад 160 країнах світу. За змістом діяльності вони є насамперед органами законодавчої влади, легіслатурами (від латинського “Lex” -- закон). Водночас у їх діяльності значне місце посідають й інші функції, окрім законодавчої, зокрема представницька, установча, парламентського контролю, бюджетно-фінансова, міжнародних зв'язків тощо.

Парламенти як інститути державної влади за формою є всенародними зборами (конгресами, асамблеями) або зборами представників народу (депутатів), як в Україні. Це своєрідні постійно діючі форуми, зібрання, на яких обговорюються і вирішуються найважливіші суспільні та державні справи. Вони мають різні назви -- Верховна Рада (Україна), Федеральні збори (Росія, Швейцарія), Конгрес (США), стортинг (Норвегія), альтинг (Ісландія), Генеральні кортеси (Іспанія), Генеральний конгрес (Мексика), кнесет (Ізраїль), Національні збори (Єгипет), Все-китайські збори народних представників тощо, -- але для усіх них властиві загальні принципи парламентаризму.

Сучасний парламентаризм характеризується наявністю кількох усталених видів парламентів, що різняться своїм статусом, порядком формування, структурою, функціями та іншими ознаками. Зокрема, за своїм статусом розрізняють парламенти президентських парламентських, і змішаних (напівпрезидентських, парламентсько-президентських) республік та монархій. До змішаної форми відноситься Україна.

Статус парламентів країн з президентською формою правління визначається жорстоким розподілом влад в організації державної влади; це характерно для США та ряду країн Латинської Америки (Бразилія, Венесуела, Мексика та ін.). У цих країнах не існує інститутів розгарантією проти диктатури. Організація влади на засадах парламентаризму дає можливість залучити до участі в управлінні державою найбільш підготовлених дгія цього представників народу. Парламенти діють від імені народу, виражають його волю й інтереси.

На відміну від органів виконавчої і судової влади, органи законодавчої влади приймають свої рішення відкрито, публічно. Парламенти теж допускають помилки. Але безсумнівним є те, що без парламентів, без парламентаризму -- демократія неможлива. Тому питання нині полягає не у доцільності парламентаризму як такого, а у його вдосконаленні.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу «розподілу влад», і, відповідно, інституту президенства, які вважалися «шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя». Hе останню роль у «відмові права на життя» президенства відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.

Іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність і навіть шкідливість теорії « поєднання влад», «одновладного правління»;

2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.

Чинна Конституція України закріпила якісно нову організацію державної влади. Відмовившись від ієрархічної, вертикальної системи організації державної влади, яка існувала в Україні до здобуття незалежності, вона сприйняла загальновизнаний принцип організації державної влади -- принцип поділу її на законодавчу, виконавчу і судову.

...

Подобные документы

  • Сутність, структура та передумови розвитку громадянського суспільства. Правова держава: теорії, притаманні риси та основні принципи. Головні проблеми та задачі держави України в перехідних умовах. Погляди на громадянське суспільство та політичне життя.

    курсовая работа [39,3 K], добавлен 12.06.2010

  • Роль держави в економічному розвитку. Економічні свободи, державний контроль. Демократизація сфери зайнятості, боротьба з безробіттям. Демократія й тіньова економіка в сучасному суспільстві. Теорія ефективного попиту Дж.М. Кейнса. Впливовості монетаризму.

    реферат [27,2 K], добавлен 28.01.2009

  • Ступінь демократичності суспільства як один із найважливіших критеріїв його зрілості. Пряма (безпосередня) і представницька демократія. Відродження ідеї самоуправління. Повноваження місцевих органів влади. Розгортання конституційного процесу в Україні.

    реферат [20,9 K], добавлен 27.11.2010

  • Інституціональні ознаки парламентаризму як складової суспільно-політичного розвитку. Сутність поняття політичний інститут. Основні підходи до його визначення. Характерні ознаки парламентаризму в "перехідних" політичних системах та в розвинутих країнах.

    курсовая работа [64,3 K], добавлен 06.10.2014

  • Розгляд точок зору деяких науковців на поняття, структуру та функціонування політичної опозиції. Опозиція як елемент демократії: про поняття "опозиції", структура опозиції, відносини "влада – опозиція". Особливості та принади української опозиції.

    реферат [26,0 K], добавлен 09.01.2008

  • Теоретико-методологічні основи філософії Гегеля. Місце родини, громадського суспільства та держави у його філософській системі. Соціальна структура громадського суспільства та його співвідношення з державою. Принципи державного управління та поділу влади.

    творческая работа [25,7 K], добавлен 02.12.2011

  • Виникнення демократії в Афінах, її початок з місцевого самоврядування. Модель американської демократії. Фасадна демократія: "керована демократія", "сімейна", "корпоративна". Політична міжпартійна ситуація в Україні, фракційно-коаліційна арифметика.

    реферат [25,3 K], добавлен 23.09.2009

  • Вивчення поняття демократії, яке в сучасній політології використовується для позначення форми державного правління, що визнає народ як джерело державної влади. Безпосередня та представницька форми демократії. Ознаки демократичної організації суспільства.

    реферат [34,6 K], добавлен 22.12.2011

  • Держава є одним з найважливіших інститутів будь-якого суспільства, який формувався і вдосконалювався разом із розвитком людської цивілізації. Слово „держава” в житті ми можемо вживати декілька разів на день. Держава – основний інститут політичної системи.

    курсовая работа [21,1 K], добавлен 04.01.2009

  • Особливості становлення ринкових інститутів і демократії в Україні у перехідний період. Зв'язок сучасної демократії з боротьбою партій за владу. Тактика МВФ щодо України. Значення проблеми соціальної справедливості для країн с перехідним типом економіки.

    реферат [25,2 K], добавлен 10.03.2010

  • Поняття, історична характеристика та визначення особливих рис референдуму як безпосередньої форми демократії. Види референдумів в Україні та світі. Предмет, принципи та порядок проведення плебісциту: етапи і стадії, його правові наслідки та значення.

    курсовая работа [76,9 K], добавлен 26.10.2015

  • Специфіка побудови демократичної, правової держави. Управління як різновид суспільної діяльності. Перетворювальна роль державного управління у період переходу від однієї політико-економічної системи до іншої. Роль системи державного управління в Україні.

    реферат [27,4 K], добавлен 10.03.2010

  • Нерозривність зв'язку між демократією і авторитарністю, виражена у формі взаємного кореспондування прав і обов'язків. Субординація, координація та реординація у політиці. Скептичні оцінки демократії та її значення для побудови правової держави.

    реферат [27,1 K], добавлен 07.08.2012

  • Порядок та основні принципи обрання Президента України відповідно до Конституції, етапи проведення та демократичні засади всенародних виборів. Загальні вимоги до кандидатів у президенти, правила ведення ними передвиборної агітації. Функції Президента.

    реферат [19,7 K], добавлен 22.11.2009

  • Політичний зміст демократії. Доктрина ліберальної демократії, її універсальність. Чи була пролетарська демократія?. Новітні концепції демократії. Законодавче конституювання відповідних інститутів демократії.

    реферат [26,9 K], добавлен 29.08.2007

  • Основні засади будування нової політичної системи України, особливості реформування сфер суспільного життя. Недоліки правової системи України. Природа та сутність держави, концепції її походження. Громадянське суспільство та держава: сутність й структура.

    контрольная работа [29,7 K], добавлен 20.07.2011

  • Конституція про Президента України і виконавчу владу. Розмежування компетенцій Президента України і Кабінету Міністрів України. Оптимізація взаємодії інститутів Президента України, Прем’єр-міністра України у рамках парламентсько-президентського правління.

    курсовая работа [28,7 K], добавлен 24.05.2007

  • Відвертий і об'єктивний політичний портрет третього в історії України Президента; позитивні і критичні думки про його діяльність в якості президента. Біографія В.А. Ющенка, шлях до обрання на найвищу державну посаду, характеристика різних сторін життя.

    реферат [42,5 K], добавлен 17.01.2010

  • Ієрархія національних інтересів України та їх формування. Практична реалізація концепції національних інтересів в Україні. Приєднання України до світового процесу економічного розвитку. Захист національних інтересів від зовнішніх і внутрішніх загроз.

    реферат [23,7 K], добавлен 31.01.2010

  • Поняття, історичні засади та значення безпосередньої демократії. Сутність виборів та референдумів. Критерії класифікації референдумів, їх різновиди та відмінні особливості. Процедура проведення референдумів в Україні, її етапи та значення в суспільстві.

    курсовая работа [53,7 K], добавлен 17.03.2011

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.