Типи політичних режимів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Сутність політичного режиму та його типи

1.1 Сутність політичного режиму

політичний партія еліта демократичний

Поняття «політичний режим» характеризує форми, засоби й методи реалізації політичної влади. Сьогодні немає чіткого визначення поняття «політичного режиму», проте можна виділити ряд основних тлумачень:

- система засобів і методів здійснення політичної влади;

- модель, форма взаємодії державно-владних структур і населення;

- сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою та суспільством, панівних форм ідеології, соціальних і класових взаємовідносин, стану політичної культури суспільства.

Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками:

- процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням у влади;

- стилем ухвалення суспільно-політичних рішень;

- відносинами між політичною владою та громадянами.

Окрім цього поняття «політичний режим» охоплює:

- порядок формування представницьких установ;

- становище та умови діяльності політичних партій та громадських організацій;

- правовий статус особистості, права та обовґязки громадян;

- рівень економіко-господарського розвитку;

- порядок функціонування каральних і правоохоронних органів;

- співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

Політичний режим формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох субґєктів i політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами.

Класифікувати політичні режими почали на початку XX ст., але до 60-х років XX ст. найчастіше використовували класифікацію М. Вебера, який поділяв їх на демократичні та недемократичні.

Найпоширенішою є класифікація режимів на:

- тоталітарний;

- авторитарний;

- демократичний.

1.2 Тоталітаризм

Тоталітаризм (лат. totus - увесь, повний; фр. totalite - сукупність, повнота) - спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і повним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообовґязковою ідеологією, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Передумовами виникнення та розвитку тоталітаризму в політичній практиці є індустріальна стадія розвитку суспільства, наявність засобів масової інформації (для ідеологічної обробки населення), колективістський світогляд, могутній державний апарат, особливості соціальної психології. Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат.

У тоталітарних державах недопустимі будь-які форми несанкціонованих дій населення. Тоталітаризм вимагає від людини активних виявів лояльності й відданості режиму.

Політичного режиму тоталітаризму властиві такі риси:

- наявність загальнообов'язкової ідеології, яка доводить необхідність існування даного режиму;

- загальна ідеологізація, заперечення минулого й сьогодення задля «світлого» майбутнього;

- ігнорування особистих цілей та інтересів заради загальних цілей режиму;

- контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

- відсутність легальної опозиції;

- поглинання державою сфери громадянського суспільства;

- відсутність плюралізму;

- нетерпимість до політичного інакодумства, жорстке переслідування будь-якого спротиву і навіть особистих думок та виправдовування з огляду на це будь-яких форм насильства;

- концентрація влади в руках одного лідера чи партії, які представляють законодавчу і виконавчу владу;

- державний монополізм в сфері економіки

- підпорядкування інформаційного простору політичному лідерові чи партії.

1.3 Авторитарний політичний режим

На відміну від тоталітаризму, авторитарний політичний режим допускає існування обмеженого плюралізму в різних суспільних сферах, погоджується з існуванням окремих елементів демократії, таких як парламентські вибори, багатопартійність. Проте його сутнісними ознаками залишається щоденна загроза репресій, використання армії та каральних органів.

Авторитаризм (від лат. autoritas - цілковита влада, вплив) - тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб'єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об'єднань, суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування насильства чи примусу.

Основні ознаки авторитаризму:

- перевага в діяльності державних органів методу адміністрування, диктату;

- сильна виконавча влада;

- концентрація влади в руках одного чи декількох державних органів;

- здійснення органами виконавчої влади нормотворчих функцій;

- звуження сфери гласності та виборності державних органів;

- обмежені громадянські, політичні та особисті права і свободи, юридичні гарантії їх забезпечення;

- відчуження народу від влади;

- відсутність єдиної ідеології;

- опора на силу й готовність влади в будь-який час застосувати масові репресії;

- при боротьбі за владу використовуються як законні, так і незаконні методи;

- обмеження чи заборона діяльності опозиційних до існуючого режиму об'єднань громадян;

- органи влади діють керуючись власним баченням політичної доцільності (часто порушуючи при цьому закон).

Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. Влада при авторитаризмі сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються



1.4 Демократія

Поняття «демократія» багатогранне. Його використовують на позначення типу політичної культури, певних політичних цінностей, політичного режиму. У вузькому розумінні «демократія» має тільки політичну спрямованість, а в широкому - це форма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації.

Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, розосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Демократичний режим - це форма організації суспільно-політичного життя, заснованого на принципах рівноправності його членів, періодичної виборності органів державного управління і прийняття рішень у відповідності з волею більшості.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

- вільна діяльність політичних і громадських організацій;

- обовґязкова виборність органів влади;

- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).

За демократії політичні рішення завжди альтернативні, законодавча процедура чітка й збалансована, а владні функції є допоміжними. Демократії властива зміна лідерів.

Демократичний режим характеризують: високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність. У політичному процесі завжди бере участь і опозиція, яка виробляє альтернативні політичні програми й рішення, висуває своїх претендентів на роль лідера. Головна функція опозиції за демократичного політичного режиму - визначати альтернативні напрями розвитку суспільства та складати постійну конкуренцію правлячій еліті. Сутнісними ознаками демократії є електоральні (лат. elector - виборець) змагання, можливість розподілу інтересів, націленість на консолідацію суспільства. За демократії держава функціонує заради громадян, а не навпаки, існують умови для подальшого розвитку громадянського суспільства. Демократія і в політичному, і в загальнолюдському розумінні е магістральним шляхом, своєрідним ідеалом майбутнього розвитку суспільства та людської цивілізації загалом.



2. Ціль і функції політичних партій

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання. Партії покликані виражати і захищати специфічні інтереси певних груп і верств суспільства.

Незалежно від специфіки формування тих або інших політичних партій, історії їх розвитку - у всіх випадках ці процеси виражали і виражають потребу залучення маси до керування державою, закономірну тенденцію демократичного розвитку суспільства. З зростанням організованості партій, активізацією їх ролі в політичній боротьбі уявлення про партії як союз однодумців були доповнені іншими аспектами. Партія стала розглядатися як соціальний механізм, де і доктрина, і організаційна структура слугують досягненню певної політичної мети.

Питання про функції партій носить в більшій мірі конкретно-історичний характер, бо об'єкт функцій, їх різноманіття, спеціалізація залежить від особливостей конкретного політичного режиму, стану громадянського суспільства і загалом рівня соціально-політичного розвитку тієї або іншої країни. Однак, незалежно ні від чого, діяльність будь-якої політичної партії націлена, передусім, на боротьбу за завоювання і використання політичної влади в інтересах підтримуючих її груп населення. Цю функцію можна конкретизувати, виділивши ряд приватних сторін в діяльності партій. До таких можна віднести ідеологічну, політичну і організаторську функції.

Політична функція складається в практичній участі партії в боротьбі за владу, в її здійсненні, в прийнятті політичних рішень і в контролі за їх виконанням. Партії виступають як інституційна форма забезпечення доступу різних груп людей до важелів державної влади, вони замінюють собою стихійні форми боротьби за владу формалізованими і упорядкованими формами. У сучасних демократичних країнах значення існування партій зводиться до того, щоб перемогти на чергових виборах і сформувати вищі державні органи влади по своїй програмі. З цією метою партії відбирають своїх кандидатів на виборні державні посади і до представницьких органів влади, здійснюються передбачені законодавством процедури їх висунення і реєстрації, роботу серед виборців в підтримку своїх кандидатів.

Ідеологічна функція складається у виявленні, обґрунтовані і вираженні інтересів людей як об'єднаних в даній партії, а також її прихильників. У західній літературі ця функція відома як артикуляція і агрегація інтересів. Між політичною партією і її соціальною базою існують відносини представництва. В ідеалі мета партії відбивається в реалізації представництва в політичній системі суспільства тих соціальних груп, прошарків, класів, інтереси яких вона виражає. Однак, нерідко партія не отримує тієї соціальної групи, на представництво якої вона претендує. Інтереси однієї соціальної групи можуть представлятися декількома партіями, разом з тим, одна партія може претендувати на одночасне представництво різних груп або соціальних шарів. Звідси, найважливішою функцією партії є розробка ідеально-політичної доктрини або концепції, яка була б сукупністю взаємопов'язаних і систематизованих принципів, ідеалів, цінностей, цілей і намірів, що лежать в основі діяльності партії.

Сучасні партії, як правило, намагаються представити себе масі як виразників суспільних інтересів всього населення, а не як представників меншини. Кожна партія переслідує мету переконати в своїй ідейній правоті якомога більшу кількість громадян, забезпечити вмотивовані практичні дії своїх членів і прихильників.

Ідейно-політичні переконання партії виробляються її лідерами, приймаються партійними органами і фіксуються в програмі партії, її програмних установках, рішеннях і резолюціях партійних з'їздів, конференцій і т. п.

Організаторська функція партій полягає в практичній реалізації ними своїх програмних настанов. До цієї функції відноситься рішення наступних конкретних задач:

а) політична соціалізація громадян, соціально-політична освіта, згуртування і активізація громадян на основі спільності їх конкретних інтернів, роз'яснення масам політичної ситуації, яка складалася, і передбачуваної платформи дій, політичне виховання громадян;

б) організація взаємодії партії з представницькими і виконавчими органами влади;

в) відбір і рекрутування політичних лідерів і еліт для всіх рівнів політичної системи, бо крім висунених партією професійних політиків, в керуванні справами суспільства і держави саме активну участь беруть партійні експерти, аналітики, фахівці;

г) діяльність по розширенню свого чисельного складу, вдосконаленню партійної структури, зміцненню матеріального положення центральних і низових організацій, розвитку взаємодії з дружніми партіями;

д) поглиблення зв'язків і відносин між різними гілками влади, місцевими і центральними органами державного керування, різноманітними політичними інститутами.

Зрозуміло, даний перелік функцій партій носить умовний характер. На практиці вельми важко буває визначити аспект їх діяльності від інших. Так і конкретний зміст тих або інших функцій, їх пріоритетність не залишаються постійними; вони змінюються по мірі зміни соціально-політичного становища в даному суспільстві.

Крім того, одні партії можуть бути настроєні на прагматичну діяльність і постійно використовують будь-які можливості для досягнення поставлених цілей, а отже, на передній план виступають відповідні функції. Інші - віддають перевагу ідеологічному стилю діяльності і вбачають своє головне завдання в захисті ідеалів і принципів. У цих партій домінують інші функції, відповідні їх цілям.

Сучасними дослідниками виділяється, як правило, чотири ознаки, що характеризують партію: партія є носієм певної ідеології; партія - це організація, тобто тривале об'єднання людей; мета партії - завоювання або участь у здійсненні влади; кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу. Узагальнюючи вище сказане, можна використовувати визначення партії Кермонн (Кермонн, Жан-Луи професор парижського Інституту політичних наук): партія є організаційна сила, яка об'єднує людей одного політичного напрямку для мобілізації громадської думки з певним цілям, для участі в органах влади або для орієнтації влади на досягнення своїх вимог.



3. Системи формування і зміни політичних еліт

В узагальненому вигляді політична еліта - це привілейована досить самостійна, найвища, відносно привілейована частина суспільства, наділена непересічними психологічними соціальними й політичними якостями група, яка займає керівні позиції у владних структурах і безпосередньо бере участь у прийнятті найважливіших для суспільства рішень. Для сучасного суспільства характерна різнобічна, внутрішньо диференційована, але інтегрована політична еліта. Політична еліта - це Існування політичної еліти пояснюється цілим рядом факторів: психологічним та соціальним нерівністю людей, законом поділу праці, політичної пасивністю значної частини населення.

Сучасні політичні еліти, як правило, мають складну структуру і помітно різняться в різних країнах. З цієї причини існують різноманітні класифікації політичної еліти.

Еліта, що безпосередньо володіє державною владою, називається правлячою. Їй протистоїть опозиційна чи контр-еліта Залежно від характеру рекрутування еліту поділяють на відкриту і закриту. Відкрита еліта може поповнюватися представниками різних верств населення. У закриту еліту доступ неможливий представникам інших соціальних груп.

П. Шаран виділив традиційну і сучасну еліту. У традиційну еліту входять релігійні еліти, аристократія, військове керівництво країн, що розвиваються. Сучасну еліту він характеризує як раціональну. Вона складається з чотирьох груп.

Вища еліта приймає всі найважливіші у суспільстві рішення. До її складу ходить вище керівництво країни і їх найближче оточення. Прийнято вважати, що в західних країнах на кожен мільйон жителів припадає приблизно 50 представників вищої еліти.

У середню еліту включають осіб, що характеризуються трьома ознаками - рівнем доходу, професійним статусом, освітою.

Групи, у яких відсутній один з трьох показників, утворюють маргінальну еліту.

Вищий шар державних службовців становить адміністративну еліту. Адміністративна еліта здійснює виконавчі функції.

Соціальна результативність політичної еліти значною мірою залежить від її якісного складу, професійної компетентності. Професіоналізм еліти багато в чому визначається системою відбору. Цьому процесу в більшості країн приділяється особлива увага. Зазвичай виділяють дві основні системи рекрутування еліт: гільдій і антрепренерську.

Система гільдій відрізняється, перш за все, закритістю. Відбір кандидатів на вищі посади здійснюється з найнижчих верств самої еліти дуже вузьким колом керівних працівників. Характерно для цієї системи повільне просування кандидата на вищі посади, що обумовлено наявністю безлічі формальних вимог до претендента. Це призводить до відтворення існуючого типу еліти. Без доповнення конкурентними механізмами система гільдій може призвести до поступової дегенерації еліти. Одним з варіантів системи гільдій є номенклатурна система рекрутування. Спочатку вона склалася в СРСР, а потім набула поширення в інших соціалістичних країнах. Її головна особливість полягає в тому, що призначення керівників практично рівня здійснювалося тільки за згодою відповідних партійних органів. У номенклатура представляла щодо замкнуту групу, зосередивши в своїх руках політичну владу. Закритий характер номенклатурної системи зумовив багато в чому деградацію радянської політичної еліти.

Антрепренерская система відрізняється, перш за все, відкритістю. Теоретично вона дає можливість представникам будь-яких суспільних груп претендувати на місця у політичних структурах, оскільки орієнтована на особистісні якості кандидата. У цьому відношенні антрепренерская система надає широкі можливості молодим лідерам і новаторам. Обмежене число формальних вимог до претендентів, широке коло електорату забезпечують високий ступінь конкурентності відбору в еліту. Антрепренерская система краще пристосована до сучасних реалій.

Частина політологів, таких як П. Бурдьє, П.Бірнбаум, Л. Саністебан, досить жорстко пов'язують соціальний склад та динаміку формування еліти з соціально-політичним типом суспільства (чи поділеного на касти, чи на класи, чи на соціальні верстви), визнаючи, що саме від цього значною мірою залежить стабільність і відтворення існуючих соціально-економічних і політичних відносин. Всередині окремого класу (суспільства), але поза елітою, може знаходитися певна частина осіб, які прагнуть до включення в еліту, чи до формування нової - контр-еліти чи суб-еліти. Заради цього використовуються різноманітні засоби - від суперництва на виборах до насильницького захоплення влади, а також різні мотиви - від особисто егоїстичних до глобально громадських.

У динаміці політичних еліт саме цими чинниками стимулюються й активізуються дві типові тенденції: перша - еліта «зачинюється», перешкоджаючи будь-якому входженню до її лав; друга - еліта «відкривається» для залучення корисних прибічників, членів до своїх рядів. Це більш життєздатні еліти, вони мають змогу оновлюватись. Циркуляція у відкритих елітах досить динамічна, високою тут є також міра соціальної адаптації до зовнішніх змін; у закритих елітах - циркуляція повільна чи навіть загальмована, але тут зберігається внутрішня стабільність, спадкоємність політики та врівноваженість рішень, що приймаються. Для демократичних суспільств більш характерні «відкриті» політичні еліти, що надбали легітимності і через закон, і через легітимацію (визнання, підтримка) у свідомості широких мас, чим забезпечується досить стабільна соціальна згода. Крім того, в демократичних суспільствах політичні еліти опосередковано використовують бюрократичний апарат влади і легальність її, а у тоталітарних суспільствах - еліта зливається з апаратом влади (останні обставини, до речі, мають досить небезпечні наслідки, бо надбана легітимність еліти може бути витрачена разом із атрибутами легальної влади).

Динамічні соціальні зміни у суспільстві є, наслідком протиборства і «циркуляції» еліт. Таким чином, суспільство знаходиться в стані динамічної і постійно поновлюваної рівноваги - яка є соціальним циклом руху від коливань до рівноваги та залежить від «циркуляції еліт». Циркуляцію еліт є соціальна закономірність, яка виявляється у зміні одних елітарних груп іншими, в оновленні елітарних якостей та ознак, у зміні типів пануючої еліти тощо.

Еліти мають загальну тенденцію до занепаду, а не-еліти здатні виробляти потенційно елітарні елементи. Це обумовлено тим, що належність до еліти (з точки зору її видатних ознак) не успадковується; адже відома така народна мудрість: «природа, нажаль, відпочиває на дітях геніїв». Саме тому колішні еліти втрачають свою енергію та резерви утримання влади, отже все частіше відбувається зміна старих еліт новими, які часто є вихідцями з простої маси.

Таким чином, всю соціальну динаміку, наприклад, В. Парето пояснював «циркуляцією еліт», тобто системою «обміну» людьми між двома частинами соціуму - елітою та іншім населенням. Крім того, треба зазначити, що еліта влади, прагнучи закріпити свої позиції, здійснює обмін ресурсами, інформацією, кадрами та інтересами з іншими елітарними групами в суспільстві, чим робить їх своїми союзниками. Отже, зміна еліт тягне за собоюзміну ідей, це відбувається тоді, коли правлячий клас відкритий і визнає необхідність постійного оновлення.



4. Особливості поличної культури українського суспільства

В об'єктивному, науковому підході до розуміння політичної культури є уявлення про неї як про невід'ємну складову загальної культури людства, що пов'язано з діяльністю соціальних верств і класів у соціально-політичній сфері суспільства, з їх інституційною творчістю, боротьбою за владу та її використання.

Термін «культура» (від лат. cultura - догляд, освіта, розвиток) спершу означав функцію, пов'язану з набуттям знань, досвіду. Протягом історичного розвитку в нього вкладався не лише духовний зміст, а й практичний, культура наближалася до людини.

Культура - це спосіб і результат людської діяльності, що відтворює особистісне й суспільне буття в усьому його багатоманітті. Залежно від сфери суспільного життя виділяють основні види культури: економічну, соціальну, політичну й духовну.

Залежно від особливостей сфери суспільного життя, у якій діє культура, а також її внутрішніх елементів, здійснюється своєрідний синтез культури відповідної сфери, у даному разі - політичної. Політика і культура у політичній сфері життєдіяльності суспільства відображають єдиний об'єкт - політичні відносини і види політичної діяльності суб'єктів. Тому віддавати перевагу одному з цих компонентів, наголошувати на його пріоритетності означає штучно розривати, протиставляти живу тканину політичного життя в теорії і на практиці. У цивілізованому суспільстві політика не існує поза культурою і навпаки. Це не означає, що між політикою і культурою не існує суперечностей і вони не можуть перебувати у полі напруженості, непорозуміння, відчуження одне від одного. За тоталітарних і авторитарних політичних режимів політика певною мірою або й цілком антикультурна, оскільки обмежує, відчужує культуру мас від політичного процесу, політичної системи громадянського суспільства. Культура, що виявляється в окремих формах, видах антидемократичних політичних режимів, неминуче опиняється в жорстких рамках ідеологічних постулатів або стає підпільною. культура створена для відкритого існування і реалізується тільки на відкритому просторі. Створити відповідні умови для взаємодії політики і культури означає залучити до них маси людей, сформувати їх політично культурними.

Політична культура суспільства покликана звести різноманітні інтереси суб'єктів до єдиного уявлення щодо політичних знань, механізмів і шляхів здійснення політичних завдань і цілей. Єдність елементів, які складають її, заснована на реальному існуванні, функціонуванні різних інтересів і сподівань соціальних спільнот, осіб. Виявити спільну політичну культуру можна лише тоді, коли відомі її складові - субкультури, які можна класифікувати по суб'єктах-носіях, за змістом, якісними ознаками, типом орієнтації суб'єктів політичного процесу тощо. Тоді політична культура суспільства може бути поділена на субкультури соціальних спільнот, національних утворень, колективів, осіб; на державно-політичну і громадсько-політичну; радикальну, реформаторську, опортуністичну, конформістську, лояльну та ін.

Якщо ж спробувати дати узагальнене визначення, то політична культура являє собою рівень, характер і зміст політичних знань і навичок громадян, їхньої політичної поведінки і участі у суспільно-політичному житті, а також рівень розвитку самих політичних відносин, у цілому політичного життя, системи демократії і політичної просвіти в даному суспільстві.

Політична культура - явище полі-структурне, багаторівневе. Різноманітні зв'язки політичної культури з різноманітними соціальними і політичними процесами визначають її складну структуру і організацію. Одна зі структур (або рівнів) характеризує ступінь і характер інформованості населення про політичне життя, теоретичні і повсякденні знання про політика, інтерес до них. Цей рівень політичної культури можна назвати когнітивним. Політичний історичний досвід, знання людства, наднаціональних і національних спільностей є основою розвитку політичної культури. Цей досвід у більшому або меншому ступені засвоюється людьми в процесі їхньої політичної соціалізації. На основі історичного пізнання формується політична свідомість людей, соціальна пам'ять суспільства, затверджуються політичні орієнтири і зразки політичної поведінки.

Важливе місце серед різноманітних форм політичного досвіду займають політичні традиції. Вони формуються в результаті діяльності декількох поколінь людей, є однієї з найбільше стійких основ їхнього життя і визначають зразки політичної поведінки. Зберігання і розвиток політичних традицій - одна з умов політичної стабільності суспільства і його прогресивного розвитку. Схильність до традицій, що зовнішньо виступає як консерватизм, фактично визначає високий рівень політичної культури даного суспільства.

Інший рівень - ціннісно-мотиваційний - свідчить про ставлення до влади, політики, про мотивацію участі або неучасті в політиці і т. п. Політичні цінності виступають як етичні і нормативні судження про політичне життя, про політичні цілі, на реалізацію яких спрямована політична діяльність, і відповідні цьому переваги. Політичними цінностями є законність і порядок, стабільність системи, соціальна справедливість та ін. Політичні переконання формуються на основі знань і цінностей як сукупність уявлень, що характеризують політичний ідеал особистості.

І, нарешті, третій рівень, зріз політичної культури, найбільш активний і який яскраво свідчить про її якість, - це діяльнісний рівень - різноманітні форми участі в політичній діяльності, стандарти і стереотипи політичної поведінки і діяльності. Політична поведінка - це практична взаємодія людини з політичним середовищем, що виражається в тій або іншій формі політичної участі. Воно зумовлено політичною свідомістю, з одного боку, і рівнем політичного розвитку суспільства в цілому, з іншої сторони. Політична поведінка людей проявляється в їхній політичній діяльності і показує рівень їхньої політичної культури на практиці. Так, людина може цікавитися політикою і бути добре поінформованою, вона може розцінювати діяльність свого уряду як неправильну і навіть шкідливу, але бути байдужою у політичному житті. Це дозволяє говорити або про відсутність у її політичній свідомості почуття громадянської відповідальності, або про відсутність у політичній системі легітимних форм впливу на владу.

Необхідно відзначити, що участь людини в політичному процесі може бути визначеною «зверхуЦ (наприклад, участь у безальтернативних виборах в умовах однопартійної системи, участь в організаціях, що знаходяться під повним контролем уряду) і не впливати на політиків і на прийняті рішення.

Це основні структурні елементи або рівні політичної культури. На кожному з цих рівнів у людини можуть формуватися досить суперечливі уявлення. Причому відношення до конкретних політичних подій змінюються, як правило, значно швидше, ніж світоглядні принципи, у силу чого сприйняття нових цілей і цінностей, переосмислення історії і т.д. здійснюються вкрай нерівномірно. Все це надає формуванню і розвитку політичної культури додаткову складність і суперечливість. А ступінь відповідності рівнів ціннісної орієнтації безпосередньо визначає характер цілісності і внутрішньої неврівноваженості політичної культури.

Розходження у виборі людьми тих або інших ціннісних орієнтирів і засобів політичної поведінки в чималому ступені залежать від їхньої приналежності до соціальних (класи, прошарки, страти), національних (етнос, нація, народ), демографічних (жінки, чоловіки, молодь), територіальних (населення певних районів і регіонів), рольових (еліта й електорат) і інших (релігійні, референтні та інші) груп. Виробка людьми ціннісних орієнтацій (і відповідних форм поведінки) на основі групових цілей і ідеалів перетворює політичну культуру в сукупність субкультурних утворень, що характеризують наявність у їхніх носіїв істотних (несуттєвих) розходжень у ставленні до влади і держави, правлячих партій, у засобах політичної участі і т.д.

Високу політичну культуру відрізняють три основних критерії, що виявляються в політичній поведінці людей: залученість до політичної діяльності, позитивна активність і раціональність.

За допомогою участі в політичному процесі і громадянин, і суспільство в цілому знаходять новий політичний досвід, що сприяє подальшому розвитку політичної культури. Кожне нове покоління людей відповідає за зберігання політичної культури суспільства і її збагачення новим позитивним досвідом. Цю відповідальність повинна відчувати і розуміти кожна людина, оскільки основою й умовою прогресивного розвитку є саме висока політична культура особистості.

Політична культура України теж багато в чому визначена історією її розвитку. За довгі роки перебування на перетині західної та східної політичних культур власна політична культура українського народу, його ментальність сформувались як неповторний симбіоз різних компонентів культур (з перевагою все-таки західних компонентів). Проте у посткомуністичному українському суспільстві поширені та мають помітний вплив уявлення, ідеї, ідеали, орієнтації, настрої, стереотипи мислення та поведінки, культивовані радянським режимом, з одного боку, а, з другого, - одвічною мрією українського народу про незалежну власну державу. Це надає політичній свідомості громадян певної амбівалентності: вони вимагають повноти всіх політичних прав і свобод, але не заперечують проти відновлення авторитаризму; прихильно ставляться до ідеї ринкової економіки, проте вірять, що лише планова система народного господарства зможе вивести країну з кризового стану.

Політична культура сучасної України має, за дослідженнями вчених, посткомуністичний, пострадянський, постколоніальний характер. Проте така політична культура на сьогодні не є монопольною, чи тим більше офіційною, але вона ще функціонує за інерцією.

Проте характер сучасних соціально-політичних процесів дозволяє твердити, що політична культура українського суспільства стає національною та незалежною.

Як наголошують провідні українські дослідники політичної культури, за умов суверенного існування відроджуються такі традиційні риси української політичної культури, як народоправство, толерантність, ліберальне ставлення до держави (не людина і нація для держави, а держава для людини і нації).

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерний розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей, з одного боку, та консервативно-ліберальних - з іншого. Сучасній Україні загалом властива прихильність, як вже відмічалось, прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі компоненти культури, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність. Інерційна радянська політична культура залишається домінуючою у нашому суспільстві, хоча дедалі потужнішими стають українські політичні цінності та орієнтації. Сьогодні для України актуальною є проблема радикального оновлення, трансформації посткомуністичної політичної культури в національну, суверенну, демократичну як за змістом, так і за духом.



Перелік джерел інформації

1 Політологія: Підручник / І.С. Дзюбко, К.М. Левківський, В.П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. - К.: Вища шк, 1998. - 304 с.

2 Політологія: підручник / Ю.М. Розенфельд, Л.М. Герасіна, Н.П. Осипова, М.І. Панов, О.М. Сахань, О.В. Ставицька - Харків, Право, 2001.

3 Политология - Малетин С.С. Авторизованное учебное пособие для студентов заочного отделения.

4 Щедрова Г.П., Барановський Ф.В., Новакова О.В., Пашина Н.П. та ін. «Основи політології»: Навчальний посібник. - Луганськ: вид-во СНУ ім. В. Даля, 2005. - 170 с.: табл. 4., 135 назв.

5 Політологія - Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 1999. - 108 с.

Размещено на Allbest.ru

...