Еволюція політичних ідей

Ухвалені парламентом закони обов'язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск'є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи -- монарха. Для врівноваження законодавчої і виконавчої влади парламент перебирає на себе фінансові, військові й інші управлінські функції, одноособове вирішує, затверджувати чи не затверджувати конкретний нормативний акт. Монтеск'є припускає, що така система стримувань інколи паралізовуватиме діяльність парламенту і короля. Але обставини все одно змусять їх шукати узгоджені рішення.

На його думку, над політичними і громадянськими свободами індивіда нависає загроза не тільки тоді, коли різні види влад узурпує один державний орган або особа, а й коли різні влади очолюють представники одного стану, однієї партії. Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції.

Монтеск'є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, що інтегрувалися як з радикальними устремліннями молодої буржуазії, так і з консервативними прагненнями дворянства. Водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Монтеск'є обґрунтовано вважають засновником теорії правової держави, яку він розглядав з позиції географічної школи. Згідно з нею, найбільший вплив на правову систему конкретної країни ("дух її законів") справляє клімат.

Ш. Л. Монтеск'є відстоював необхідність поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову. Мислитель дав одне із пластичних визначень поняття "свобода" - це право "робити все що дозволено законом", однак він зауважував, що свобода і влада повинні мати певні межі.

Важливу роль у Просвітництві відіграв французький філософ Ж. Ж. Руссо, погляди якого викладені в працях "Судження про вічний мир", "Проект конституції для корсіки" (1782 р. публікації), "Про суспільний договір, а принципи політичного права" (1762). Він вважав, що держава покликана виконувати загальну волю; його ідеалом є республіканська форма правління. Оскільки народ є сувереном, то немає необхідності ділити владу на законодавчу та виконавчу гілки. Найважливіші суспільні проблеми Ж. -Ж. Руссо пропонував розглядати на всенародних плебісцитах.

Мислитель вважав шкідливим існування в державі різноманітних асоціативних утворень (партій, громадських організацій, церкви), бо вони нібито перешкоджають висловленню громадянами "головної загальної волі".

7. Сутність політичних ідей Т. Г. Шевченка

Т. Г. Шевченко, як ніхто інший, дав глибоку й нищівну критику російського законодавства, організації суду та судочинства, першим в історії революційної думки в Україні показав злочинну суть тодішніх законодавчих актів, висловив рішучий протест проти царських законів та юридичного їх трактування як способу пригнічення трудової людини. Він писав, .що ці закони "катами писані", що "правди в суді немає".Світогляд Тараса Шевченка формувався і розвивався в період, коли в Україні сталася криза феодально-кріпосницької системи господарства, посилився процес формування капіталістичних відносин. Його революційні погляди вперше відображені І в «Кобзарі» і поемі «Гайдамаки». Безкомпромісно осуджуючи феодально-кріпосницьку систему і самодержавство, Тарас Шевченко закликав народ до боротьби за свободу. Перебуваючи в Петербурзі встановлює тісні зв'язки з прогресивними діячами Росії та України, з колишніми декабристами Федором Толстим щ віце-президентом Академії мистецтв, з українським істориком, етнографом, поетом Миколою Марковичем, дружив з Кіндратом Рилєєвим та ін.

Говорячи про політичний ідеал Т. Г. Шевченка, слід підкреслити його увагу до сили закону, причому "праведного закону", як він неодноразово наголошував. "Праведний" закон уже за своєю суттю збігається з традиційними поняттями "правда", "воля", "справедливість". Т. Г. Шевченко чітко показав, що закон, прийнятий експлуататорською владою, не можна сприймати як "справедливий", тому що він не відповідає людським цінностям. Для Т. Г. Шевченка соціальне справедливим є рівномірний розподіл землі між членами суспільства, ліквідація станового поділу громадян, уведення юридичної рівності, обов'язкова праця всіх членів суспільства, усунення експлуатації.

У творах Т. Г. Шевченка поряд з антикріпосницькими, антицарськими ідеями червоною ниткою проходить думка про самостійність України. Вся його творчість пройнята безмежною любов'ю до України, її народу.

Т. Шевченка без особливого перебільшення можна вважати "батьком" української національної ідеї сформованої в традиційній для цивілізованої Європи формі. Його поезія змогла не лише забезпечити "зв'язок часів", але й поклала початок перетворення української етнографічної маси, що фактично втратила свою власну політичну еліту і, здавалося б, була приречена на повну асиміляцію, в європейську націю, давши їх розуміння минулого і дороговказ у майбутнє, надію і сподівання. "Початок тут було покладено ідейною програмою Кирило-Мефодіївського товариства, яка, за слушним спостереженням Д. Чижевського, синтезувала християнство й романтичний націоналізм і в якій Україна в потоці історії, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього ("і мертвих, і живих, і ненароджених") уперше постає як самостійна філософська проблема. Оцей синтетичний погляд на свою національну (етнічну) спільноту як на єдиний, розгорнутий в соціальному часі й "соціалізованому" просторі континуум і водночас як на суб'єкта всезагального історичного процесу ми називаємо в дусі традиційної філософсько-класичної термінології національною ідеєю"

8. Суспільно-політичні погляди І. Франка

Іван Франко був людиною живою, із широким діапазоном громадських і політичних, літературних і наукових зацікавлень. Факт, що Франко «ще до першого арешту, тобто, 1876-1877 року... читав Маркса», як це підкреслює Є.П.Кирилюк у монографії «Іван Франко», ще не доводить Франкового « наближення до марксизму». Ніяким доказом про популяризацію і поширювання Іваном Франком ідей Маркса й Енгельса в Україні не може правити й те, що і Франко « думав дати переклад 24 розділу першого тому «Капіталу» Карла Маркса і що частина чернетки цього перекладу збереглася в архіві Франка під ч.429...Те ж саме було і з «Енгельсом у перекладі І.Франка». Приписувана М.Возняком І.Франкові і передрукована на першому місці в різних радянських виданнях праця Франка «Про соціалізм», видана в Лейпцігу 1878 року, була написана І.Франком анонімно для польських робітників... Вона була надрукована в зробленому М.Возняком українському перекладі знову ж таки аж 1926 року, десять літ після смерті Івана Франка....

Цілком незгідні з фактами твердження радянських франкознавців про позитивне ставлення Івана Франка до «наукового соціалізму» Маркса та Енгельса і до проголошуваного ними «революційного насильства над буржуазією». Проти цього роду «ідей» висловлювався І.Франко уже навіть у згаданих вище писаннях раннього періоду своєї діяльності. У пізніших статтях ... Іван Франко не тільки подає критичну оцінку ідей і метод «соціал-демократичного» марксизму, але відкрито й виразно засуджує їх, обстоюючи водночас ідею правдивого, гуманного соціалізму - будучого братерства людського.

Що розумів Іван Франко під словом «соціялізм», яким змістом наповнював він це поняття, - показують ґрунтовно і всесторонньо Франкові статті на тему антигуманних ідей Маркса й Енгельса , про тоталітарні тенденції їхнього «Комуністичного маніфесту» тощо. Ці статті написані й опубліковані І.Франком для широкої читацької громади в 1896-1907 роках. Погляди, викладені там, він обстоював і в пізніших своїх писаннях аж до самої смерті. Зміст цих статей , негативний у відношенні до марксівського «соціялізму», не дає можливості радянським редакторам і видавцям передрукувати їх у радянських виданнях. Тому вони їх із Франкової літературної, публіцистичної і наукової спадщини вилучають або відповідно препарують, викреслюючи із них найсуттєвіші для світогляду Івана Франка частини, розділи й уступи...

У рецензії на книжку Юліана Бачинського «Ukraina іrredenta» (Львів,1895), що була надрукована під такою самою назвою у видаваному І.Франком журналі «Житє і Слово» (1895, том IV, стор.471-483), Іван Франко виступив уперше з гострою критикою «русько-українських соціял-демократів та «консеквентних» марксистів» і їх намагань погодити космополітичні доктрини соціальної демократії з українським націоналізмом.

З їдкою іронією писав Іван Франко , що автор рецензованої книжки , Юліан Бачинський , «без ніякого майже застереження оперує соціял-демократичними термінами «буржуазія», «пролетаріят», так немов би сі соціальні типи в Галичині виступали так часто, як у Марксовім «Капіталі». За приводом Енгельса та Кавцького, - каже Франко, - автор викладає «матеріалістичний світогляд», в якому находяться готові форми для вияснення найскладніших явищ історичних: релігія-се витвір буржуазії, національність-се витвір буржуазії, національна держава-се витвір буржуазії і т.д...

... Іван Франко уже тоді визначав ії (соціял-демократичну доктрину) як «релігію, основану на догмах ненависти і клясової боротьби»...

9. Політичні ідеї Драгоманова

М. Драгоманов -- видатний український мислитель і громадський діяч. Політичні погляди М.Драгоманова формувалися під значним впливом ліберальних і соціалістичних ідей, поширених у Європі ХІХ ст. Його вважають продовжувачем демократичних традицій Кирило-Мефодіївського товариства.

За поглядами М.Драгоманова головним критерієм оцінки діяльності держави є служіння суспільному благу. І основною ланкою має бути громада. Відносини між громадами мають будуватися на федеративній основі. Громади як вільні й самостійні утворення будують федерацію знизу до гори. А в наступному це призведе до децентралізації тогочасної Росії. Сама ж децентралізація, на думку, вченого, повинна стати основою для утвердження самоврядування. Вчений продовжив та розвинув концепцію федералізму М.Костомарова, запропонувавши самостійність сильних обласних органів влади [1].

Для реалізації місцевими громадами своїх повноважень, необхідно приділити значну увагу процесу формування місцевих органів управління. Таке формування має відбуватись виключно на основі загального та рівного виборчого права. Це у свою чергу сприятиме позбавленню можливості вручання Центральної державної влади до питань, які належать до компетенції виключно місцевих громад [2].

М. Драгоманов вважав, що державність дає кожному народу суттєві переваги, головна з яких - можливість самостійно вирішувати власні проблеми. На жаль, сама по собі вона не дає простим людям суттєвих переваг у забезпеченні їх прав і свобод.

Громадянське суспільство, за поглядами Михайла Драгоманова, утворюється внаслідок еволюції людського розвитку в первісному періоді та закінчується утворенням політичної форми общини. Даний процес відбувся під впливом матеріального виробництва, яке в свою чергу зумовлене розумом сім'ї. Таким чином, вчений обґрунтовував можливість побудови громадянського суспільства тільки шляхом поступових перетворень. Тому, він вбачав основним завданням, яке стоїть перед українським народом, програмну перебудову політичного ладу тогочасної України.

М.Драгоманов сформулював ідею формування держави на засадах політичної свободи, як цілісної системи визначальних положень: права людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови); свобода совісті, друку, об'єднань, носіння зброї, вибору житла і занять; право пред'явлення позову до посадових осіб, відомств, чиновників у разі вчинення ними незаконних дій [3].

Усі зазначені положення зайшли своє відображення у конституційному проекті М. Драгоманова «Вольний Союз - Вільна Спілка. Проект заснування Статуту українського суспільства».

Окремої уваги заслуговують питання моральності та співвідношення мети і засобів її досягнення. Необхідно зазначити, що представники західної ліберальної думки не приділяли достатньої уваги методам боротьби за ліберальні цінності, здійснюваної на засадах непорушності їх принципів, недоторканності прав і свобод. Саме М.Драгоманов зробив значний внесок у популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його думка про те, що політика вимагає чистих рук, була палко підтримана значною частиною представників ліберального руху[4].

Залучення української інтелігенції до справи визволення народних мас Драгоманов вважав однією з головних завдань свого життя. Безелітність нації імпонувала ученому тим, що внаслідок такого становища вона була більш прийнятною до ідей побудови майбутнього суспільства на принципах соціальної справедливості, вільного розвитку особистості, гарантування ії прав і свобод. Однак, він прекрасно розумів, що без провідної верстви, освічених провідників, маси самі- по собі добитись реалізації омріяного ним суспільного ідеалу не зможуть.

Саме тому він висуває досить жорсткі вимоги до української інтелігенції, вимагаючи від неї навіть певного самозречення в ім'я майбутнього народу [5].

Для М.Драгоманова пропаганда національної виключності, формування в українській свідомості ідеї ненависті до інших людей за етнічною ознакою, навіть до тих, що належали до пануючих над українцями народів, були неприйнятним способом відродження України.

Ворогами українців, вважав учений, с не росіяни, не поляки чи представники інших національностей, а державно-бюрократичний апарат імперії, власники фабрик і заводів, великих маєтків, що гноблять усіх трудящих, незалежно від їх національної приналежності.

М.Драгоманов відзначив головну причину поділу суспільства на бідних і багатих - наявність приватної власності. Позбутися злиднів - організувати колективну працю за умови колективної власності громади на землю і знаряддя праці. Здійснити це можливо тільки еволюційним шляхом, був противником революцій та революційних перетворень, що несуть насильство.

10. Політичні ідеї Костомарова

Важливою віхою розвитку укр. пол.. думки стала діяльність Кирило-Мефодіївського братства, яке виникло в кінці 1845-поч.1846 рр. Вони обстоювали ідеали свободи, рівності і братерства цих народів, виступали проти самодержавства та кріпосного права. Серед програмних документів Кирило-Мефодіївського братства був статут, у якому визначалась основна мета -- духовне та політичне єднання слов'янських народів. При цьому зазначалось, що в разі створення слов'янської федерації кожен народ збереже свою самостійність і матиме народне правління. Форми правління, законодавство, право власності та освіта базуватимуться на християнських цінностях.

Микола Костомаров (1817-- 1885). Був автором головного програмного документа Кирило-Мефодіївського братства під назвою «Закон Божий» (Книги буття українського народу)». Провідною ідеєю цього твору є ідея українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу -- рятувати слов'янство. Обґрунтовуючи цю ідею, М. Костомаров робить короткий екскурс в історію, розглядаючи її крізь призму історичних народів. Першими з них були євреї, які отримали від Бога закон, за яким усі були рівні і не мали царя. Але євреї обрали собі царя, і Бог відвернувся від них. Греки не мали царів, були вільні й рівні, але не мали і справжньої свободи, бо не знали єдиного Бога. Після спокутування Христом первородного гріха благодать перейшла від євреїв до греків, романців, німців та слов'ян. Слов'яни були наймолодшими і більше за всіх любили Бога, та попали в неволю до німців, татар і турків. З часом постали три незалежних слов'янських царства -- Польща, Литва й Московщина, які витворили собі царів і панів. Лише Україна «не любила ні царя, ні пана, а сотворила собі козацтво». Істинний українець будь-якого роду мав любити не царя, не пана, а лише Бога. Звідси випливає історична місія українського народу -- рятувати слов'янство. Почавши боротьбу за власне звільнення й не прагнучи до панування над іншими, він сприятиме звільненню всіх народів від будь-яких форм гноблення і становленню форм співжиття, що базуватимуться на християнських принципах.

У поглядах на державу М. Костомаров виходив з того, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною. Обґрунтовуючи цю позицію, він знов-таки посилається на історію. Старі слов'янські поняття про суспільний устрій, на його думку, визнавали єдиним джерелом загальної народної правди волю народу, присуд віча. При цьому давно вже виникла і вкоренилась ідея князя -- правителя, третейського судді, встановлювача порядку, захисника від зовнішніх і внутрішніх загроз. У Києві й Новгороді князь вважався атрибутом держави, але він обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв вимог народу або зловживав владою. На Сході, навпаки, особиста свобода звужувалась і в кінцевому підсумку була знищена, поступившись місцем самодержавству. Становленню і зміцненню в Росії монархічної форми правління, за М. Костомаровим, сприяло прийняття християнства, яке передбачало освячення влади зверху, а також татаро-монгольське панування, зацікавлене у створенні сильного апарату довіреній особі для збору данини. Таку особу було знайдено серед московських князів. Перейнявши апарат централізованого управління від монголів і спираючись на ідеологічну силу візантійського православ'я, московити скоро перетворили у підданих крім недавніх господарів й багато інших народів. Однак простому люду це принесло мало реальної користі, бо за велич держави він мав платити власним добробутом і свободи.

Засуджуючи самодержавство, М. Костомаров водночас бачив і недоліки республіканського устрою, який не дає гарантій захисту від свавілля влади «багатьох царків». Перевагу він віддає такому республіканському устрою, де влада є виборною, змінною та підзвітною народним зборам, а відносини між народами будуються на федеративних засадах. Для М. Костомарова, як і для більшості членів братства, федерація в поєднанні з республіканською формою правління була найдоцільнішою формою державного устрою. Він вважав її традиційно слов'янською формою, що має свої початки ще в Київській Русі і дає змогу поєднати прагнення укр.. народу до політичної самостійності та застерегти його від появи експлуататорських класів.

Суть слов'янської федерації М. Костомаров вбачав у тому, щоб кожна слов'янська держава -- польська, литовська, українська, білоруська, російська -- була самостійною та щоб у них був спільний виборний орган для вирішення загальних справ. За М. Костомаровим, в усіх суб'єктах федерації мали бути впроваджені однакові основні закони, система мір, єдина грошова система, свобода торгівлі та ліквідація внутрішніх митниць, єдина центральна влада, якій належить управління збройними силами та зовнішніми зносинами при збереженні повної автономії кожного суб'єкта федерації щодо внутрішніх установ, внутрішнього управління, судочинства та народної освіти.

11. Політичні ідеї Грушевського

Основні позиції суспільно-політичних поглядів М. Грушевського випливають із його концепції історіософії. Колосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук загалом неминуче дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. Це засвідчує, зокрема, вступна лекція, яку М. Грушевський виголосив 30 вересня 1894 р. у Львівському університеті, і у якій виклав свою історіософію що визначала вихід на суспільно-політичну проблематику.

Історіософські думки висловив М. Грушевський також 1892р. у статті "Громадський рух на Вкраїні-Руси в XIII віці", у якій йшлося про так званих болехівців -- мешканців міст Болехівської землі на території між Волинню Галичиною і Київщиною, що 1240 р. вирішили прямо платити данину татарам, обходячи князя Данила Романовича. Важливо, що автор статті, схвалюючи дію болехівців як акт народної (селянської) громади, на цьому історичному факті прагнув проілюструвати позитивістську концепцію "прогрес-регрес" в історичному процесі еволюції, водночас розкриваючи погляд на державу.

Щоб зрозуміти не лише історіософську концепцію М. Грушевського, а і його суспільно-політичну позицію, потрібно розглянути три основні категорії, які в поглядах ученого посідали визначальне місце. Це "народ", "держава і "герой в історії", які у М., Грушевського несуть змістове навантаження, почерпнуте з різних філософських систем. "Народ" у М. Грушевського, -- зазначав М. Пріцак, -- це поняття метафізики романтичного періоду, тоді коли його "держава" -- це анархістично-соціалістичний термін Прудона-Драгоманова. Тільки "герой в історії" відповідає позитивістській концепції, як і метод праці перших шести томів ІУР.

Він автор десятитомної "Історії України-Руси", найбільшої історіографічної праці про український народ, котра увійшла до скарбниці світової історіографії. Написана на великому документальному матеріалі архівів України, Росії, Польщі, Швеції, Туреччини, вона є, образно кажучи, історичним посвідченням чи паспортом українського народу. Створення М. Грушевським фундаментальної історії України мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакційні кола яких узагалі не визнавали за українським народом права на існування як нації й права на власну мову та культуру.

Творча спадщина М. Грушевського налічує більш як 2 тис. бібліографічних одиниць -- книг, статей, рецензій, інших публікацій. Він -- академік Всеукраїнської академії наук, перший президент України, ним підписаний IV Універсал, що проголосив державну незалежність України. Головним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення.

Це поняття він формулював чітко: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.

Що з цього випливає:

· прагнення до самостійності є об'єктивною логікою життя, необхідністю саморозвитку будь-якого національного утворення;

· самостійність і незалежність народу пов'язана не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними Нахилами народу;

· незалежність особистості неможлива без компетенції та відповідальності; незалежність безпосередньо залежить від енергії розвитку народу;

· відсутність "політичної самостійності" можлива лише за умови, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, раціонального державного управління. Оскільки такої "благоліпності" досягти неймовірно важко, кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;

· багатонаціональній державі, з якої народи намагаються вирватися до політичної самостійності, залишається ображатися тільки на свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику;

· борючись за вихід із великих політико-територіальних об'єднань, прагнучи до власної державності й політичної незалежності, нація повинна бути впевненою, що вона виплекає у своєму середовищі розумних і далекоглядних "кермачів", які приведуть народ до процвітання;

· тільки вільна спілка вільних народів є ефективною і з морального, й з економічного погляду.

М. Грушевський надавав великого значення питанню відбиття у свідомості мас тих чи інших подій та ситуацій. Важливо знати не лише те, як проходили події, а й те, як вони були прийняті і відчуті сучасниками, як відбилися у їхній свідомості і які враження та настрої у них викликали. Особливо це стосується широких низів, де виняткове значення має зв'язок цих настроїв з економічною і соціальною обставиною їхнього життя. Тут ученого цікавило зростання свідомості в громадянстві і масах, їхнє бачення соціального і політичного, державного і національного тощо.

Складною була проблема відповідності політико-громадянського устрою народним ідеалам. Оскільки такої відповідності не було, то, на думку М. Грушевського, завдання наукових студій полягало в тому, щоб з'ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою самого народу, тобто чи виріс він на ґрунті народнім, чи звідкись був перенесений і накинений та чи відповідав потребам народним і яке значення й вплив мав на народні маси.

М. Грушевський розкрив бачення народу як дійової сили, яка у своїх змаганнях проносить головну ідею, що проходить крізь віки, крізь різні політичні і культурні обставини. Це ідея "національної самооборони" та "національної смерті". Вся історія українського народу -- це розбудження відпорної енергії" національної. самоохорони перед небезпекою видимої національної смерті. На такій історичній основі виростають ідеали українського народу, які ще досі не осягнуті. Це свобода, рівноправність та "народний ідеал справедливості", або автономія. У боротьбі за осягнення своїх ідеалів український народ пройшов складну і важку історію, яка принципово вплинула на виховання і самого М. Грушевського.

Але, як зазначав М. Грушевський 1920 р., він "був вихований в строгих традиціях радикального українського народництва, яке вело свою ідеологію від Кирило-Мефодіївським братчиків і твердо стояло на тім, що в конфліктах народу і влади вина лежить на боці влади, бо інтерес трудового народу -- се найвищий закон всякої громадської організації, і коли в державі трудовому народові не добре, се його право обраховатися з нею".

Як і народники, М. Грушевський під "народом" розумів "село, українське селянство". Таке бачення "народу" залишилося на все життя, навіть тоді, коли він очолював Українську Центральну Раду. І тоді його позиція як президента була "селоцентрична". У своїй програмній праці "Підстави Великої України" М. Грушевський писав: "Головною підставою цієї Великої України ще довго, коли не завжди, буде селянство, і на нім доводиться її будувати. У наукових працях М.. Грушевського "народ" і "держава" нерозривно поєднані з "героєм в історії". Щоправда, М. Грушевський виставляв на перший план народ, а не особу. За його словами, свою книгу про Богдана Хмельницького він хотів би присвятити не йому -- вождеві, а творчим стражданням українських мас, усім, хто болів тілом. і духом, напружував сили фізичні й інтелектуальні, лив свою кров і бився в тенетах ситуації, перетворюючи це велике потрясіння, викликане "героєм Богданом" і його компанією, в динаміку життя цілої України.

"Герої в історії" з'являються і виростають не самі із себе, у відриві від конкретно-історичних умов, без врахування, стану, вимог і потреб самого народу, у якого слід шукати підтримки. Як зазначає О. Пріцак, концепція "героїв в історії" М. Грушевського виходить із твердження: "Люди, а в тім історичні постаті є продуктом епохи і середовища". У такому ключі учений в основному й розглядав історичні постаті. Але М. Грушевський був далекий від того, щоб трактувати історичних діячів як просте, механічне, автоматичне породження епохи і середовища, бо "герой в історії" діє, отже, виявляються його розум, воля, сила, а це вже суб'єкт, а не просто і тільки об'єкт історії. На цій основі і стає можливим оцінювати роль, значення "героя в історії" у світлі вимог та потреб народу.

Размещено на Allbest.ru